МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

„Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

01/11/2009 | Мирослав Маринович
Момент, коли Провидіння обирає якусь людину для виконання історичної місії, непідвладний людському осягненню. Від людини залежить хіба почути той голос, який промовляє всередині неї, й підкоритись йому – що, як засвідчує досвід ізраїльських пророків, не завжди просто. Бо цей голос кличе зазвичай не до розкошування в царських палатах, а до великого болю і страждань.
Я не знаю, у який момент до такої великої місії було покликано Олександра Ісайовича Солженіцина. Чи не тоді, коли він чудом одужав від раку? Чи не з’явилося в нього тоді відчуття, що його позичено (Андрей Шептицький), щоб здійснити щось дуже велике: „Вся возвращённая мне жизнь с тех пор – не моя в полном смысле, она имеет вложенную цель”. Хай там як, але голос той Солженіцин почув, настанову сміливо прийняв і доручене гідно звершив. На той час світ уже визрів до сприйняття правди про ҐУЛаґ – точніше, він визрів до того, щоб вжахнутися. І слово правди впало з уст Олександра Ісайовича і почало визволяти людські душі. З тих пір світ виразно чув, як голосно забивають цвяхи у домовину ненависного Солженіцину комунізму.
Проте у житті великих є момент, що стає для них особливою загрозою. Адже людині важливо почути не лише той момент, коли Господь кладе свою руку на її плече, ведучи на подвиг, а й той, коли Він ту руку з плеча забирає. Ні, цим я не хочу сказати, що Бог покидає людину, – завершується лише її конкретна місія, яка вимагала особливого Божого чування. Завершується блаженство, що дається гнаним за правду. Хто не помітить цього вчасно, той ризикує й далі грати свою роль, хоч п’єса уже завершилась.
Схоже, Олександр Ісайович цього другого моменту таки не запримітив. І цим, напевно, пояснюється увесь трагізм його подальшого життя.
Що ж, важко дається людям усвідомлення, що великими не стають – на велич їх вибирають. І коли, завершивши свою місію, ти чуєш, як Провидіння сповнює пасіонарності когось іншого, важливо відчути себе клавішою божественного фортеп’яно, якій належиться гідно зазвучати в мелодії небесних сфер, коли її торкнеться Господній палець, проте й не западати, коли палець той перестрибне на клавіші сусідні...

* * *

Що може відчувати колишній український дисидент до особи Олександра Солженіцина? Скажу за себе: вдячність і докір водночас. Звичайно ж, друге не має перекреслювати перше – навпаки, з відходом Солженіцина у вічність докір має маліти, перетворюючись у концептуальні констатації, тоді як вдячність має рости. Саме так ми б хотіли, щоб діялось після нашої смерті щодо нас самих.
Солженіцину належиться наша вічна й нічим не застережувана вдячність, що світ іще раз почув правду про злочини комунізму. Політична пам’ять дуже короткотривала, і на час появи „Одного дня Івана Денисовича” та „Архіпелагу ҐУЛаґ” світ уже забув про зболені свідчення Віктора Кравченка – комуністичного функціонера з України, який у час стражденних нічних тортур дав собі присягу донести до світу те, що в тайні творилося в катівнях НКВД, і зробив це. Його книга „Я вибрав свободу”, що вийшла друком у США 1946-го року, мала ефект бомби й викликала запеклу дискусію. Проте світ любить сильних та успішних, а тому магнетична постать переможця Другої світової війни – „дядьда Джо” з його незмінною люлькою і кавказькими вусами приваблювала західних людей значно більше, ніж травмовані стражданням постаті його жертв. Тому про ҐУЛаґ забули.
Олександр Ісайович, який також присягнув перед пам’яттю табірних побратимів, що він сповістить світ про їхні страждання, розітнув цю невидиму завісу мовчання: „Если бы чеховским интеллигентам, все гадавшим, что будет через двадцать-тридцать-сорок лет, ответили бы, что через сорок лет на Руси будет пыточное следствие, будут сжимать череп железным кольцом, опускать человека в ванну с кислотами, голого и привязанного пытать муравьями, клопами, загонять раскаленный на примусе шомпол в аннальное отверстие (‘секретное тавро’), медленно раздавливать сапогом половые части, а в виде самого легкого – пытать по неделе бессонницей, жаждой и избивать в кровавое мясо, – ни одна бы чеховская пьеса не дошла до конца, все герои пошли бы в сумасшедший дом” („Архипелаг ГУЛаг”).
Людство досі дискутує над тим, чому існує така незрозуміла асиметрія в оцінках злочинів нацизму й комунізму. Можна перелічити десятки причин, чому „маємо те, що маємо” і чому так багато людей вважає комуністичний Нюрнберг-2 несвоєчасним і непотрібним. Проте Небеса корумпувати неможливо, і незданий іспит рано чи пізно повертає нас на лаву двійочників.
Саме неготовність Росії визнати злочин комунізму й розкаятись у ньому прирікає її на реваншистські настрої сьогодні й на нові потрясіння завтра. Якою їдкою іронією над путінською політикою ошляхетнювання історії Росії звучать сьогодні слова Олександра Ісайовича: „Или страшней еще то, что и тридцать лет спустя нам говорят: не надо об этом! если вспоминать о страданиях миллионов, это искажает историческую перспективу! если доискиваться до сути наших нравов, это затемняет материальный прогресс! Вспоминайте лучше о задутых домнах, о прокатных станах, о прорытых каналах... нет, о каналах не надо... тогда о колымском золоте, нет и о нем не надо... Да обо всем можно, но – умеючи, но прославляя...” („Архипелаг ГУЛаг”).
Можна зрозуміти Володимира Путіна і всіх його прихильників у Росії: народові, який звик почуватися „впереди планеты всей”, важко відразу усвідомити тягар своїх провин. Тому намір „відродити велич і силу Росії” був неминучий і приречений на загальну підтримку. Проте Росію чекає bad news: той катарсис, який мали б пережити росіяни після розвалу Радянського Союзу, їм усе одно доведеться пережити. Адже сказав був Солженіцин: „Нет у нас сил на Империю! – и не надо, и свались она с наших плеч: она размозжает нас, и высасывает, и ускоряет нашу гибель” („Как нам обустроить Россию”). Тільки станеться це, на жаль, за гірших обставин і ціною більших страждань.
Утім, українцям нема чого зловтішатися, бо свій катарсис має пережити й Україна. Їй не сховатися ні за адаптовану путінську політику героїзації радянського минулого, ні за ширму жертви класичної окупації. Саме неготовність значної частини України визнати злочин комунізму й розкаятись у співучасті в ньому прирікає її на розколотість її національного духу й на безплідне тупцювання на місці.
Є щось знаменне і водночас фундаментально хибне в тому, що жоден народ, який вклонився комуністичному Звірові, не відчуває сьогодні каяття. Всі почуваються жертвами, перекладаючи вину на іншого. Що ж, факт буття жертвою є безсумнівним – українцям для доведення цього досить одного Голодомору. Але як бути з виною? Вина російського народу для мене очевидна й не може бути урівняна з виною, скажімо, латиських стрільців, які в нещасливий для себе час оберегли більшовицьку гідру від заглади. Проте чи не спрощуємо ми собі ситуацію, покладаючи вину за комуністичний злочин лише на росіян? Чи не страх перед моральними або матеріальними реституціями стримує сьогодні роботу національних сумлінь?
Колишня жертва, яка, бачачи нерозкаяність свого кривдника, розпалює в собі ненависть до нього, тим самим виявляє, що має великі проблеми з духовністю. Для мене справжнім одкровенням стали слова Еміля Кастро: „Жертва не лише отримує реституцію. Вона володіє ключем до реального і фундаментального примирення”. Адже це саме жертва прощає – лише вона одна. Причому каяття винуватця не має бути передумовою прощення – важко уявити собі Ісуса в момент страстей, який промовляє: „Прости їх, Отче, але тільки за умови, що вони розкаються!”
Тому українців також стосуються слова Солженіцина: „Без исключения каждая нация, как бы она ни ощущала себя сегодня гонимой, обделённой и неущербно правой, – в какое-то время несомненно внесла и свою долю бессердечия, несправедливости, надменности” („Раскаяние и самоограничение как категории национальной жизни”). Нинішні біди українців (як і біди багатьох народів-колег по ҐУЛаґу), з якоїсь точки зору, є борсанням духовно невиробленої свідомості, яка шукає камуфляж для своїх виразок і виправдання для своїх провин.
Проте не менш радикальною має бути трансформація свідомості й Заходу, бо саме в соціалістичних осередках Європи та в університетських аудиторіях Гарварду, Оксфорду й Сорбонни кувалися непробивні щити, які так довго оберігали комуністичного монстра. У своїй промові перед випускниками Гарвардського університету (8 червня 1978 року) Солженіцин психотерапевнично озвучив цю хворобу: „Никогда Гитлер не имел ни столько ресурсов, ни столько людей, ни пробивных идей, ни столько своих сторонников в западном мире, пятую колонну, как Советский Союз”. Але подолати цю хворобу Солженіцин не зміг. Навіть падіння СРСР було для західної еліти шоком, але не уроком. З заміною респектабельного й багатого Союзу на респектабельну й багату Росію в їхній ціннісній системі координат, власне, нічого не змінилося. Діє та сама закономірність, яку так влучно підмітив Олександр Солженіцин: „Западное мышление стало консервативным: только бы сохранялось мировое положение, как оно есть, только бы ничто не менялось. Расслабляющая мечта о статус-кво — признак общества, закончившего своё развитие”. Тому свій урок Захід, схоже, проходитиме знову, розв’язуючи задачки, які ставитиме йому Путін.
Так над усіма учасниками нинішньої геополітичної драми висить отой нерозкаяний, непокараний і неспокутуваний злочин комунізму. Олександр Солженіцин був і завжди буде одним із найголосніших свідків звинувачення на поки що віртуальному суді історії. Зокрема, він сформулював тезу, на яку я згодом вийшов цілком емпірично, спостерігаючи за вакханалією зла в українській політиці: „Разрушение наших душ за три четверти столетия – вот что самое страшное” („Как нам обустроить Россию”). Воістину, найбільшими жертвами комунізму стали не ті, що були невинно убієнні, а ті, що залишилися жити...

* * *

Мій найбільший докір Солженіцину, як і можна передбачити, стосується його викривленого розуміння української ситуації. Це почуття з’являється саме тому, що від нього, колишнього в’язня сталінських концтаборів, який так близько зійшовся з в’язнями-українцями, я не очікував отого розмашисто-великодержавного: „Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма...” („Как нам обустроить Россию”).
Мені важко також зрозуміти, як міг такий морально чутливий письменник, як Солженіцин, у тому ж творі з легкістю перекроїти територію Казахстану, а кримським татарам винести однозначний геополітичний вирок: „Крымским татарам, разумеется, надо открыть полный возврат в Крым. Но при плотности населения XXI века Крым вместителен для 8–10 миллионов населения — и стотысячный татарский народ не может себе требовать владения им”. І це сказав представник держави, яка втримує незалюднені простори Сибіру, гордо відмовляючись поступитися частиною його території перенаселеному Китаю!
Можна припустити, що тут ідеться не про свідому великодержавницьку позицію, а про ті стереотипи свідомості, які просто не зауважуються її носіями (такі стереотипи є, звичайно ж, не лише в росіян, а й, зокрема, у нас, українців). На цю думку мене наштовхнула характерна фраза Солженіцина з того ж твору, яка поєднує в собі як готовність визнати гірку правду, так і неусвідомлену байдужість до болю інших народів: „За три четверти века – при вдолбляемой нам и прогрохоченной ‘социалистической дружбе народов’ – коммунистическая власть столько запустила, запутала и намерзила в отношениях между этими народами, что уже и путей не видно, как нам бы вернуться к тому, с прискорбным исключением, спокойному сожитию наций, тому даже дремотному неразличению наций, какое было почти достигнуто в последние десятилетия предреволюционной России”.
Це так характерно для патріота Росії – не помітити, що оте буцімто „спокійне і дрімотне співжиття націй” давалося ціною арештів і заслань „без права писати і малювати”, ціною валуєвських указів і поліцейського контролю за настроями громадян. Це так нагадує вигуки тих, хто сьогодні ностальгує за небіжчиком-Союзом: „Адже ж так добре жили разом!” Воістину „дрімотне нерозрізняння” кривди, заподіяної іншому!
Втім, цілком можливо, що особливості сприйняття ідуть не від свідомої великодержавної черствості, а від того, що для Солженіцина росіяни, українці та білоруси – це, власне, один народ. Коли він вимовляє слово „народи”, він фактично має на увазі інші народи, які є поза колом „внутрішніх” східнослов’янських народів: „Одна из особенностей русской истории, что в ней всегда, и до нынешнего времени, поддерживалась такая направленность злодеяний: в массовом виде и преимущественно мы причиняли их не вовне, а внутрь, не другим, а – своим же, себе самим. От наших бед больше всех и пострадали русские, украинцы да белорусы” („Раскаяние и самоограничение как категории национальной жизни”). Тут усі три народи згадані як племена, як етнічні групи одного народу – так українець говорив би: „Від операції ‘Вісла’ найбільше постраждали лемки і бойки”.
В цьому, як на мене, увиразнилась ахіллесова п’ята Олександра Солженіцина. На цій основі цивілізовано „облаштувати Росію” неможливо. Ось чому Солженіцин виявився і почутим, і відкинутим пророком. Російський народ почув його, коли, взявши до рук військовий циркуль, почав окреслювати свою новітню сферу впливу. Вона вже менша, ніж була, але характер її залишився тим самим: хай облишить надію кожен, кого впишуть у внутрішнє коло „своїх”. Проте народ так і залишився глухим до заклику Солженіцина покаятись.

* * *

Отже, я дозволю собі повторити: з відходом Солженіцина у вічність наш докір йому має маліти, перетворюючись у концептуальні констатації, тоді як наша вдячність має рости. Його незабутній заклик „Жить не по лжи” стрепенув не одну душу, що в ті далекі роки крадькома заглядала у напівзатерті передруки „Саміздата” чи крізь шумовиння глушилок ловила кожне слово радіо „Свобода”. Цей заклик не є новим, але блаженний той, хто повторить його у правильний час і у правильному місці. Олександр Солженіцин нагадав нам про нього в самому „бастіоні світового зла” й у час його респектабельної безкарності. Він нагадав кожній людині просту істину, як можна на особистому рівні боротися зі злом: „Насилию нечем прикрыться, кроме лжи, а ложь может держаться только насилием. И не каждый день, не на каждое плечо кладёт насилие свою тяжелую лапу: оно требует от нас только покорности лжи, ежедневного участия во лжи – и в этом вся верноподданность. И здесь-то лежит пренебрегаемый нами, самый простой, самый доступный ключ к нашему освобождению: личное неучастие во лжи! Пусть ложь всё покрыла, пусть ложь всем владеет, но в самом малом упрёмся: пусть владеет не через меня!” („Жить не по лжи”). Ці слова можна вважати епітафією, яку автор сам викарбував на своїй могилі.
Солженіцин мав мужність, із гидливістю відкинувши одну гріховну систему, визнати внутрішню гнилизну і її головної суперниці: „Удручает, что рождаемая современной состязательной публичностью интеллектуальная псевдо-элита подвергает осмеянию абсолютность понятий Добра и Зла, прикрывает равнодушие к ним ‘плюрализмом идей’ и поступков. Изначальная европейская демократия была напоена чувством христианской ответственности, самодисциплины. Однако постепенно эти духовные основы выветриваются. Духовная независимость притесняется, пригибается диктатурой пошлости, моды и групповых интересов. Мы входим в демократию не в самую ее здоровую пору” („Как нам обустроить Россию”).
Утім, здається, ця критичність щодо Заходу зіграла зі Солженіциним кепський жарт. Схоже, Олександр Ісайович не був позбавлений типової для росіян упередженості Риму Третього щодо Риму Першого. Але навіть якщо насправді він особисто її свідомо не викохував, то його критичність живила цю одвічну опозицію й, хотів він цього чи ні, сприяла тому, що „велич і силу” Росії її громадяни знову побачили в одвічному своєму протистоянні з Заходом. В результаті моральна правда в солженіцинській оцінці Заходу виявилась значною мірою ослабленою.
Ось чому надмогильний пам’ятник Солженіцину міг би нагадувати пам’ятник на могилі Хрущова – поєднання білого й чорного каменя. Нічого незичливого в цьому нема: на такий пам’ятник в очах Господа заслуговують собі всі люди, які жили, живуть чи житимуть на нашій грішній землі. Причину сформулював сам Солженіцин: „Мы утеряли МЕРУ СВОБОДЫ. Нам нечем определить, где она начинается и где кончается” („Архипелаг ГУЛаг”).

Відповіді

  • 2009.01.12 | Сергій Кабуд

    яка ганьба згадувати маршала КГБ солженіцина

    цьому підару особисто ХРУЩОВ доручив створити легенду про репресії

    шоб не дай Боже світ не дізнався ПРАВДУ і про:

    - реальні масштаби жертв і про

    - методи і про

    - науку яку НКВД преподав гестапо і про

    - НАМІРИ ядерної атаки по США

    коротко кажучи рівень операції по дезінформації світу і фальсіфікації історії та політичних намірів тягне не меньше ніж на рівень МАРШАЛА СОВЯЧОГО ГЕСТАПО

    гадьониш солженіцин жодним словом не згадав наприклад і про Голодомор.

    Кажуть діти залишилися після урода, цікаво де ублюдки ці зараз?



    одне радує що гидка потвора солженіцин вже гніє в ямі

    отож хай згниє все що ця сволоч набрехала!
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.01.12 | Panzernik

      Да я согласен, Реальный масштаб уничтоженых в ГУЛАГЕ больше на

      порядок.
      Солженицын это класический пример ПРИНЦИПА,

      "НЕ МОЖЕШ УНИЧТОЖИТЬ - ВОЗГЛАВЬ"
    • 2009.01.12 | Хвізик

      Якщо Солженіцин був справді завербований кгб, то

      не маємо дивувати його пізнім працям, типу "Как нам обустроить Россию"
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.01.14 | Михайло Свистович

      Солженіцин не був маршалом КГБ, брехати негарно

      Сергій Кабуд пише:
      > цьому підару особисто ХРУЩОВ доручив створити легенду про репресії

      Це тобі Хрущов сам розповів на спіритичному сеансі?

      >
      > гадьониш солженіцин жодним словом не згадав наприклад і про Голодомор

      та згадував

      >
      > Кажуть діти залишилися після урода, цікаво де ублюдки ці зараз?

      В тебе є відомості, що вони - ублюдки?

      >
      > одне радує що гидка потвора солженіцин вже гніє в ямі

      Як мало тобі треба для радості :) А посумувати, що він так довго прожив, не хочеш?
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
  • 2009.01.12 | Panzernik

    Неправильный ПОСЫЛ - нет никакого русского ит.д. народа есть тол

    толпа манкуртов, соответственно ОБОЙДУТСЯ БЕЗ КАТАРСИСА

    А рецепт борьбы с манкуртами прост. Но взывать к совести, ГЛУПО.
    Манкурты избавлены от химеры совести.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.01.14 | Михайло Свистович

      Є такий народ, як би Вам не хотілося інакшого

  • 2009.01.12 | Историк

    Смешно...

    Сталинизм победить книжками? Ну-ну...
    Что касается отношения А.С. (при всем восхищении и пр.) к Украине, то оно в принципе такое же, как у большинства знаковых российских диссидентов и вообще интеллектуалов - кремлецентричное. Все к власти жались. Может они вообще (рискнем вымолвить) - придаток?... А в Украине такие тоже были?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.01.12 | Panzernik

      Нетак, кремлецентричное это украинизм, правильно кремлебежное

    • 2009.01.12 | Историк

      Re: Пардон, випадково

      Вот вы все так - то к Кремлю, то от Кремля...
    • 2009.01.12 | Историк

      Чего так волнуетесь - вас никто ни в чем не заподозрил

      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.01.12 | Мартинюк

        Маю до Вас одне питання

        Нещодавно бачив в інтернеті посилання на новину про відкриття під Іжевськом масового захоронння учасників повстання робітників , розстріляних у 1918 , наскільки зрозумів більшовиками .
        Наводилася якась страхітлива цифра ( здається 8 тисяч). Я тоді відклав пергляд того лінка, а потім загубив його. Чи чули Ви про щось таке? Можливо у Вас є лінк на статті про це?
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.01.13 | Историк

          Ижевск

          uralklad.ru/forum/index.php?act=Print&client=printer&f=9&t=119
          www.svobodanews.ru/Article/2008/07/13/20080713145305327.html
          www.tatarlar.ru/news.php?lng=ru&pg=10317
          amnesia.pavelbers.com/Moi arhiv 7 Izevskoe vosstanie.htm
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2009.01.13 | Сергій Кабуд

            дуже вирогідно що за умов вторгнення і захоплення Київа буде так

            само розстріляно не меньше кількох десят тисяч бандерівців

            Панове, вони там у москві готують ваам саме таке

            може в комбінації з хімічною зброєю
  • 2009.01.12 | Сахаров

    Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

    "Політична пам’ять дуже короткотривала, і на час появи „Одного дня Івана Денисовича” та „Архіпелагу ҐУЛаґ” світ уже забув про зболені свідчення Віктора Кравченка – комуністичного функціонера з України, який у час стражденних нічних тортур дав собі присягу донести до світу те, що в тайні творилося в катівнях НКВД, і зробив це. Його книга „Я вибрав свободу”, що вийшла друком у США 1946-го року, мала ефект бомби й викликала запеклу дискусію."

    Тут пан Маринович не в усьому має рацію. Книгу Віктора Кравченка досі вивчають у західних університетах принаймні у зв'язку з Фултонською промовою Чьорчіла, у якій він цитував Кравченка (з Фултонської промови, власне, і розпочалася "холодна війна"). У СРСР дійсно було зроблене усе щоб Кравченко був забутий. І його смерть у Нью-Йорку у 1956 році дуже нагадує КГБшну розправу, подібну до розправи із Троцьким, Бандерою та іншими ворогами сталінського ладу. Зараз на часі перевидання книги Кравченка. Її необхідно заново перекласти бо ті переклади, що існують - російський і канадський український (взагалі жахливий і також з незрозумілими купюрами і спотвореннями тексту) геть не годяться. Книга вражає і читається як детективний роман, хоч всі події - справжні. Маю копірайт, вже застарілий, але автентичний, від сина Кравченка.
    Мушу зазначити що за художніми якостями як літературний твір книга Кравченка перевищує все, що написав Солженіцин, котрий, за великим рахунком, видатний публіцист але поганий письменник.
    Маю також копію голівудського сценарію фільму за книгою "Я вибрав свободу". Сценарій був написаний на замовлення сина Кравченка Ендрю, котрий заснував у Голівуді студію "White Crane", але фільм не знятий, та й студії тої вже немає.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.01.12 | Тестер

      Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

      кщо маєш, то виклади, б.л....
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.01.12 | Сахаров

        Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

        Для бл.... нічого не роблю принципово, бл...
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.01.12 | Сергій Кабуд

          чому б не опублікувати? від кого ховаєте правду?

    • 2009.01.12 | Євген Захаров

      Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

      Пане Геннадію, то, може, перевидамо книжку Кравченка в Україні? Якщо маєте координати його сина, то трба отримати дозвіл на публікацію.

      Я цієї книжки не читав, проте багато про неї чув. Думаю, що перевидання її тут було б дуже бажаним. Я би за це взявся, якди були права на видання та оригінал.

      З повагою,
      Є.З.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.01.12 | Сахаров

        Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

        Пане Євгене, Віктор Кравченко має двох живих синів -Ендрю (народжений у США) і Валентина (народжений в Україні, зараз живе у місті Фінікс, Арізона). У мене був контакт з Валентином, який наразі втрачений (всі подробиці причин - не для форуму). Книга була видана у 1946-му. Чи не пройшов вже час, після якого можна перевидавати без копірайту? Я зробив преклад 9-ти розділів (російською). Власне, розрив з Валентином стався частково тому, що він влаштував мені скандал з того приводу, що мій переклад не співпав з перекладом, зробленим у 1947-му році у Парижу, і взагалі повівся ще й з іншими людьми вкрай непорядно. Потім він хотів відновити контакт, але я відносини з ним розірвав. Не знаю чи він зараз живий, бо зі здоров'ям мав проблеми. Можна спробувати відновити контакт. Валентин має тисячі аркушів документів про перебування Кравченка у США. Уривки з російського перекладу можна знайти за лінком http://belousenko.com/books/Berberova/kravchenko_i_chose_freedom.htm (биографічні дані за лінком містять помилки). Ці уривки не дають повного враження від книги, у якій описані голодомори 21-го і 33-го років, колективізація в Україні, і Кравченко був прямим учасником подій на селі і підчас колективізації і підчас голодомору, що він дуже яскраво описав.
        Оригінал книги англійською маю у комп'ютері. У будь-якому разі можна взятися за підготовку до видання книги. Я просто досі не мав можливості вийти на людей, готових проспонсорувати видання. Книга досить велика - близько 500 сторінок.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.01.12 | 123

          Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

          Сахаров пише:
          > Пане Євгене, Віктор Кравченко має двох живих синів -Ендрю (народжений у США) і Валентина (народжений в Україні, зараз живе у місті Фінікс, Арізона). У мене був контакт з Валентином, який наразі втрачений (всі подробиці причин - не для форуму). Книга була видана у 1946-му. Чи не пройшов вже час, після якого можна перевидавати без копірайту?

          За нашим цивільним кодексом, строк чинності копірайту становить 70 років від року смерті автора.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2009.01.12 | Сахаров

            Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

            Тоді таки доведеться відновлювати мій копірайт, бо термін його дії минув. А, може, проскочить?
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2009.01.12 | 123

              Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

              Сахаров пише:
              > Тоді таки доведеться відновлювати мій копірайт, бо термін його дії минув. А, може, проскочить?

              Що означає - "Ваш копірайт"?

              Копірайт - це авторські права. Їх має автор, а також його правонаступники (яким він продав ці права, або його спадкоємці). Ці права (копірайт) діють до смерті автора і потім ще 70 років.
              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2009.01.12 | Сахаров

                Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

                Я, очевидно, неправильно висловився. Мені сином Кравченка Валентином були передані нотаріально завірені права на видання книги в Україні.
                згорнути/розгорнути гілку відповідей
                • 2009.01.12 | 123

                  Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

                  Сахаров пише:
                  > Я, очевидно, неправильно висловився. Мені сином Кравченка Валентином були передані нотаріально завірені права на видання книги в Україні.

                  Тоді, в принципі, маєте право видавати.

                  Щоб сказати напевно, треба дивитися документ, яким надані ці права. Крім того, треба б розуміти, чи ці права дійсно належать Валентину (той факт, шо він є сином, автоматично нічого не означає - можливо, права були продані автором видавництву, або обом синам спільно, або ще якось).
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                  • 2009.01.12 | Сахаров

                    Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

                    Маєте рацію. Валентин - той ще авантурист. Але можу я зробити писок цеглиною і дурнуватий вираз обличчя, маючи той дозвіл?
                    згорнути/розгорнути гілку відповідей
                    • 2009.01.12 | Євген Захаров

                      Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

                      Ні, Гєна, так не можна.
                      Якщо у Вас є англійська версія книги,подивіться уважно, чий там копірайт - автора чи видавництва. Чи була у Вас розмова з Валентином на цю тему? Він міг Вас запевняти, що права належать йому, але це може бути і неправдою.
                      Можна написати до видавництва та спитати їх про права.
                      згорнути/розгорнути гілку відповідей
                      • 2009.01.13 | Сахаров

                        Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

                        Англійського видання зараз не маю, мусив його повернути. Там щось було щодо копірайту - здається, видавництво.
                    • 2009.01.12 | 123

                      Re: „Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

                      Сахаров пише:
                      > Маєте рацію. Валентин - той ще авантурист. Але можу я зробити писок цеглиною і дурнуватий вираз обличчя, маючи той дозвіл?

                      Писок можна робити який завгодно :), але незалежно від дурнуватості виразу обличчя той, хто є власником авторських прав, матиме можливість висувати претензії до видавця українського перекладу. Важко уявити, що хтось публікуватиме книгу в Україні, ризикуючи наразитися на позови від власників авторських прав.
                • 2009.01.12 | Сергій Кабуд

                  мали права і не виклали хоч б в Інтернет? Це знаєте вже діверсія

                  проти Памяті

                  Дивна країна Україна і дивний народ в ній живе

                  Ви що вічно жити збираєтєся?
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                  • 2009.01.13 | Сахаров

                    Re: мали права і не виклали хоч б в Інтернет? Це знаєте вже діверсія

                    А що я мусив викладати? Набирати 500 сторінок геть дурного канадського перекладу, який Кравченко за життя заборонив розповсюджувати з огляду на його перекручену мову і купюри, чи мій незакінчений переклад, проти якого виступив Валентин, котрий надав мені права, до речі, можливо дійсно перевищивши свої можливості і не маючи спадкового копірайту? Нема чого викладати. А тексту російського перекладу я ніколи і не мав, бо на терені СРСР були всього два примірники, та й ті були надіслані особисто Сталіну. Нема зараз що викладати. Хібащо англійський текст.
                    згорнути/розгорнути гілку відповідей
                    • 2009.01.13 | Хвізик

                      Re: мали права і не виклали хоч б в Інтернет? Це знаєте вже діверсія

                      Сахаров пише:
                      > Хібащо англійський текст.
                      викладіть.
                      почитаємо.
                      поможемо з перекладом
                      згорнути/розгорнути гілку відповідей
                      • 2009.01.13 | Сахаров

                        Re: мали права і не виклали хоч б в Інтернет? Це знаєте вже діверсія

                        Не на Майдані ж його викладати, бо великий. Що порадите?
                        згорнути/розгорнути гілку відповідей
                        • 2009.01.13 | Сахаров

                          Упс! Є в Інтернеті англійський текст!

                          Я його раніше не шукав, бо мав у себе на компі. Все виявилося просто. Ось він - http://belousenko.com/books/Berberova/kravchenko_i_chose_freedom_english.htm

                          Варто врахувати що книга ніколи не була написана російською в закінченому варіанті. Були лише занотовані Кравченком спогади, чернетки, які американський рерайтер переробив на книгу. При тому він, звісно, адаптував текст до розуміння американського читача, та й сам був на тому ж рівні розуміння. Тому у тексті плутаються Україна, Росія, СРСР, всі називаються росіянами, хоч відомо що Кравченко добре знав українську і не міг плутати українців і росіян, Росію з Україною, українських козаків з російськими солдатами тощо. Ну, тут вже залишається це зрозуміти і фільтрувати. Так вже сталося з тою книгою. Найцікавіше те, що, будучи противником сталінізму, він залишався пропеченим і свідомим комуністом.Але тим цікавіші його оцінки подій.
                          згорнути/розгорнути гілку відповідей
                          • 2009.01.13 | Хвізик

                            дякую. почитаю

                          • 2009.01.13 | Сергій Кабуд

                            доречі копірайт закінчується через 50 років після смерті автора

                            згорнути/розгорнути гілку відповідей
                            • 2009.01.13 | Хвізик

                              це в якій країні?

                              згорнути/розгорнути гілку відповідей
                              • 2009.01.13 | Сахаров

                                Закон України - таки 70 років після смерті автора

                                У США - те саме.
                                згорнути/розгорнути гілку відповідей
                                • 2009.01.13 | Сергій Кабуд

                                  схоже що книга видана в сша у47 вже вільна

                                  In the United States, all books and other works published before 1923 have expired copyrights and are in the public domain. In addition, works published before 1964 that did not have their copyrights renewed 28 years after first publication year also are in the public domain, except that books originally published outside the US by non-Americans are exempt from this requirement, if they are still under copyright in their home country (see How Can I Tell Whether a Copyright Was Renewed for more details).

                                  http://en.wikipedia.org/wiki/Copyright
                                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                                • 2009.01.13 | Сергій Кабуд

                                  копірайт на 2гу книгу Кравченка теж вільний

                                  http://cocatalog.loc.gov/cgi-bin/Pwebrecon.cgi?Search_Arg=+I+Chose+Justice&Search_Code=TALL&PID=_zG2Oh34mBuCwQyq0kvPvdHiWzPN&SEQ=20090112210458&CNT=25&HIST=1
                                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                                  • 2009.01.13 | Сахаров

                                    Якщо я правильно зрозумів

                                    знаходження книги у Public catalogue означає, що копірайт на неї вже не діє і її можна вільно перевидавати? Тоді готуймо книгу до видання.
                                    згорнути/розгорнути гілку відповідей
                                    • 2009.01.13 | 123

                                      Re: Якщо я правильно зрозумів

                                      Сахаров пише:
                                      > знаходження книги у Public catalogue означає, що копірайт на неї вже не діє і її можна вільно перевидавати? Тоді готуймо книгу до видання.

                                      нмд це не так - див мій допис про зв*язок між копірайтом в США та Україні.
                                      згорнути/розгорнути гілку відповідей
                                      • 2009.01.13 | Хвізик

                                        Re: Якщо я правильно зрозумів

                                        123 пише:
                                        > Сахаров пише:
                                        > > знаходження книги у Public catalogue означає, що копірайт на неї вже не діє і її можна вільно перевидавати? Тоді готуймо книгу до видання.
                                        >
                                        > нмд це не так - див мій допис про зв*язок між копірайтом в США та Україні.
                                        а хіба обов‘язково видавати іменно в Україні? Видати мона і в США, нмсд
                                        згорнути/розгорнути гілку відповідей
                                        • 2009.01.13 | Сахаров

                                          Тєлушка - полушка, та рупь перевіз

                                          скільки тоді книга коштуватиме в Україні? Хоча якщо у форматі покетбуку, може бути і недорого.
                                          згорнути/розгорнути гілку відповідей
                                          • 2009.01.13 | Сергій Кабуд

                                            все, книги Кравчена в вільному користанні

                                            ваш переклад взагаліл матиме окремий копірайт на ВАС чи видавця

                                            Український закон тут не до чого: власник копірайту їм вже НЕ Є.

                                            Українский закон по копірайту просто не має у випадку цієї книги ОБ'ЄКТА прикладення

                                            КОПІРАЙТА НА КРАВЧЕНО БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ
                                        • 2009.01.13 | 123

                                          Re: Якщо я правильно зрозумів

                                          Хвізик пише:
                                          > 123 пише:
                                          > > Сахаров пише:
                                          > > > знаходження книги у Public catalogue означає, що копірайт на неї вже не діє і її можна вільно перевидавати? Тоді готуймо книгу до видання.
                                          > >
                                          > > нмд це не так - див мій допис про зв*язок між копірайтом в США та Україні.
                                          > а хіба обов‘язково видавати іменно в Україні? Видати мона і в США, нмсд

                                          продаючи в Україні, порушуватимете авторські права в Україні (незалежно від того, де воно видано)
                                          згорнути/розгорнути гілку відповідей
                                          • 2009.01.13 | Хвізик

                                            Re: Якщо я правильно зрозумів

                                            123 пише:
                                            > Хвізик пише:
                                            > > 123 пише:
                                            > > > Сахаров пише:
                                            > > > > знаходження книги у Public catalogue означає, що копірайт на неї вже не діє і її можна вільно перевидавати? Тоді готуймо книгу до видання.
                                            > > >
                                            > > > нмд це не так - див мій допис про зв*язок між копірайтом в США та Україні.
                                            > > а хіба обов‘язково видавати іменно в Україні? Видати мона і в США, нмсд
                                            >
                                            > продаючи в Україні, порушуватимете авторські права в Україні (незалежно від того, де воно видано)
                                            продавати можна з будь-якої країни через інтернет. Хто захоче - купить
                                    • 2009.01.13 | Сергій Кабуд

                                      абсолютно ТОЧНО! МОЖНА ПУБЛІКУВАТИ!

  • 2009.01.13 | Историк

    Прогулки по кругу

    Мирослав Маринович пише:
    >світ уже забув про зболені свідчення Віктора Кравченка – комуністичного функціонера з України

    А если бы он был из Казахстана?

    > Його книга ... мала ефект бомби й викликала запеклу дискусію.

    Гарри Поттер - куда большая "бомба", если оценивать в таких категориях.

    >Тому про ҐУЛаґ забули.

    Потому забыли, что соответствующую память о нем массам не вдолбили, как память об Освенциме. К тому же, слишком многие были соучастниками - руководящими и рядовыми - тоталитарной системы и никакого "антикоммунистического Нюрнберга" не хотели. Так это остается и по сегодня.

    > чому існує така незрозуміла асиметрія в оцінках злочинів нацизму й комунізму...

    Потому что Германию разгромили до основания, вычистили и внедрили то понимание преступлений нацизма, которое мы имеем. СССР же получил место за столом победителей. Что за вопросы такие?

    > чому так багато людей вважає комуністичний Нюрнберг-2 несвоєчасним і непотрібним.

    А где победившая сторона, которая будет его проводить?

    >Проте Небеса корумпувати неможливо,

    На этом свете - запросто. Об этом "Мастер и Маргарита"

    > свій катарсис має пережити й Україна.

    Ну так "переживайте". Кто мешает? Москали, евреи, Вашингтон?

    >Саме неготовність значної частини України визнати злочин комунізму

    И кто же будет или должен ее готовить? Риторика, риторика...

    >Всі почуваються жертвами, перекладаючи вину на іншого.

    Правильно. Дураков нет. И нет "хозяина", который заставил бы вести себя по другому.

    > саме в соціалістичних осередках Європи та в університетських аудиторіях Гарварду, Оксфорду й Сорбонни кувалися непробивні щити, які так довго оберігали комуністичного монстра.

    Ага, Запад виноват. Если бы, допустим, Роман Шухевич исходил из этого, он пошел бы бухгалтером в НКВД. Ну, или попросился бы в Сорбонну лекции читать. На грант...
    Запад разгромил СССР с колоссальным напряжением своих сил и на дальнейшее его сил не хватило. И никто не знает - хватит ли, пока в Киеве жалуются на Сорбонну...

    > Мій найбільший докір Солженіцину, стосується його викривленого розуміння української ситуації.

    Солженицын сознавал свое собственное величие лишь в "связке" с великой империей. Этому потакали западные правительства, для которых Солженицын был "орудием холодной войны" (Шаламов). И глупо их за это осуждать. Запад защищал - и отстоял - свои безопасность и образ жизни, и в конеченом итоге Солженицын был нужен и затем, чтобы теперь миллионы наслаждались Гарри Поттером. Не нравится такой Запад?..

    > ця критичність щодо Заходу зіграла зі Солженіциним кепський жарт.

    Солженицын хорошо понял, что ему отводили роль, которая его не устраивала. Понял, кстати, и укорененность западного шовинизма.

    При всем уважении к автору статьи, она возвращает нас на уровень 60-х годов и к "шестидесятникам". Симпатичные, конечно, были люди, но нельзя сказать, что последовательные.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.01.13 | Сахаров

      Re: Прогулки по кругу

      Історик пише:
      "А если бы он был из Казахстана?
      > Його книга ... мала ефект бомби й викликала запеклу дискусію.
      Гарри Поттер - куда большая "бомба", если оценивать в таких категориях."

      Книга "I Chose Freedom" була видана у 1946 році у США одноразовим накладом 4 мільйони примірників і у 1947 - загальним накладом, здається, 22 мільйони у десь 20 країнах світу. Це єдиний бестселер, написаний вихідцем з СРСР. Резонанс від книги був нечуваний - зважте на цитування Кравченка Чьорчілом у Фултонській промові. Книга таким чином спричинилася до початку холодної війни. Одна справа Гаррі Поттер як белетристика і інша - книга Кравченка, яка вплинула на світову політику.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.01.13 | Историк

        Re: Прогулки по кругу

        Вы разве не поняли суть моего вопроса? Списывается ли тов. Шелесту инициатива в разгроме "пражской весны" тем, что он - Шелест и любил "социалистическую Украину"? Уж как Гитлер любил "все немецкое"...
        Кр.того, Запад был прекрасно осведомлен о сущности советско-большевистского режима задолго до Кравченко, Солоневича, Бажанова и многих других. Смертельную угрозу, исходившую от большевизма, западные лидеры распознали еще в 1918 году. Да сил не оказалось тогда эту угрозу подавить. Свое радиовыступление 22 июня 1941 г. Черчилль начал словами о том, что "нацизму присущи худшие черты коммунизма" (почти так), да приходится спасать страну... Свою Фултонскую речь он произнес не потому, что на Западе прочитали какие-то книги, а потому, что советские армады вышли в Центральную Европу и собирались двинуться дальше. Просвещение своего населения из "первоисточников" пришлось в тот момент очень кстати.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.01.13 | Сахаров

          Re: Прогулки по кругу

          "Суть вопроса" зрозуміла. Книга Кравченка, звісно, була у першу чергу зручним інструментом для впливу на суспільну думку. Але це був могутній інструмент, бо засліплена перемогою союзників у війні європейська і американська громадськість трактувала СРСР на рівні з іншими переможцями і відчувала до СРСР ті самі симпатії що і до інших. І книга стала холодним душем в першу чергу для європейського і американського обивателя, готувала його до змін у зовнішній політиці, які він міг або підтримати або ні. Вона спричинилася до ментального перевороту від симпатій до недовіри і ворожості. Опускаючи всілякі політичні оцінки, хочу таки наполягти на тому що поява книги була непересічною подією у світі і спричинилася до широкої дискусії щодо того чим насправді є СРСР.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2009.01.13 | Историк

            Re: Прогулки по кругу

            В принципе согласен. Но, вероятно, и Вы согласитесь с тем, что просвещение "работает" по-разному в развитых демократических странах и в условиях "управляемой" или, скажем, постсоветской "демократии". И не следует надеяться на то, что западные механизмы сработают повсеместно. Солженицын и др. изданы в РФ массовыми тиражами, экранизированы - и?.. Сталин - бог, Ленин - там же где и был. А главное - режим вновь для чего-то "собирается"... Интеллектуалы не должны впадать в самообман и гордыню: их слово - начало, а не конец пути.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua