01/21/2009 | Олег Романчук

ЗАКОН СТИСНЕНОЇ ПРУЖИНИ

Відомі чотири види насильства: політичне, економічне, ідеологічне й фізичне. Та є ще один вид – насильство проти насильства. Він притаманний будь-якій самоорганізовувальній системі, що керується власними законами. Насильство над такою системою може бути завершене за умови цілковитого її зруйнування. Лише тоді вона буде неспроможна чинити опір.

Цю думку легко проілюструвати на такому прикладі. Спробуйте сильно стиснути пружину і намагайтеся втримати її на заданому рівні. Якщо ви достатньо вперті й поставите собі за мету якомога довше утримувати пружину в такому стані, то через деякий час переконаєтесь, що всі ваші думки спрямовані лише на виконання поставленого завдання. Тобто ви втрачаєте свободу і вже становите/утворюєте єдиний комплекс з системою, над якою чините насильство.

Таким чином, насильство має просторово-часові обмеження і поза ними втрачає будь-який сенс, оскільки призводить або до загибелі системи, над якою чиниться насильство і, отже, зникнення об'єкта насильства, або до припинення його в результаті виснаження системи, що застосовувала насильство.

Простенький приклад з пружиною добре пояснює, чому в історії людства ніколи не вдавалося створити всесвітню державу. Підпорядковані єдиній владі конгломерати народів, гігантські імперії неминуче розпадались, а всі спроби зберегти їхню цілісність призводили до виснаження країн, ресурси яких витрачались на невтримне зростання бюрократичного апарату, армії, поліції тощо.

Певну аналогію можна побачити у нинішньому газовому протистоянні, що виникло між Росією та Україною. Тандем Медведєв–Путін можна розглядати як експериментатора, який конче хоче стиснути своєрідну пружину – систему держав, до якої належить і Україна, відтак утримати цю пружину в такому положенні якомога довше. Діє цей експериментатор не безпосередньо сам, а за допомогою спеціального газового важеля. Оскільки один з елеменів пружини – Україна розташований найближче до плеча важеля («Газпрому»), то саме на Україну і чиниться/припадає найбільший тиск.

Відчутно посилилось втручання Росії в українську економіку та політику, цілком легально скуповуються українські підприємств, банки тощо. Москва не приховує бажання відновити свій контроль за прийняттям Києвом усіх рішень (політичних, економічних, гуманітарних, соціальних). За цим вгадуються плани Кремля інкорпорувати у найближчій перспективі Україну до складу Російської Федерації. Підтвердженням цьому є активізація “п’ятої колони”, агентури впливу (легальної і нелегальної).

Ситуація загалом зрозуміла і наслідки експерименту можна передбачити: «насильство має просторово-часові обмеження і поза ними втрачає будь-який сенс, оскільки призводить або до загибелі системи, над якою чиниться насильство і, отже, зникнення об'єкта насильства, або до припинення його в результаті виснаження системи, що застосовувала насильство».

Упродовж останніх сімнадцяти років в Україні, по суті, чинилось насильство (див. вище) над здоровим глуздом. Як наслідок, держава так і не спромоглася вийти з системної кризи – суспільство весь цей час перебувало і продовжує перебувати в ролі своєрідної стисненої пружини, на яку до всього іншого чиниться й додатковий зовнішньополітичний та зовнішньоекономічний тиск. Як довго може тривати такий експеримент?

Півстоліття тому англійські психологи Н. Г. Мекуорт і Дж. Ф. Мекуорт у статті «Візуальний пошук для подальших рішень», надрукованій 1958 року в «Британському журналі психології», звернули увагу на цікаву закономірність: за необхідності збільшити прийняття рішень в п'ять разів у даний відтинок часу кількість помилок зростає в п'ятнадцять разів! Цьому є пояснення: оскільки на обдумування рішення бракує часу, то не вибудовується логічний ланцюжок умовиводів. Замість тверезого аналізу, логіки фактів до уваги беруться стереотипи, які не відображають об'єктивної реальності, а дають суб'єктивне уявлення про подію або ж демонструють суб'єктивне ставлення до когось чи чогось. Такі помилки неминуче відбиваються на людях, на їхній долі, а надто тоді, коли вони перебувають у стресовому стані.

Цю закономірність блискуче ілюструє нинішнє політико-економічне становище в Україні. Замість сильних партій маємо сто шістдесят політструктур. Лідерам держави катастрофічно бракує часу на прйняття зважених рішень – логічних, продуманих, ефективних. Натомість переважають емоції: погрози, звинувачення, демонстративне несприйняття один одного. Ніхто нікому не довіряє. Рівень цинізму в українській політиці безмежний. Політична боротьба, політичне змагання – це норма, закономірність. Але політична війна між різними гілками влади, між політиками – неприйнятна. Політична архітектура цього не сприймає. Президентська кампанія по суті стартувала. Але в найгірших формах, кольорах і обрисах. Українське суспільство стало свідками тотальної руйнації державної машини за рік до виборів!

Під час приватизації державного (читай: народного) майна влада в Україні перейшла від комуністичної номенклатури до номенклатури олігархічної, капіталістичної. Досі триває розкрадання суспільного багатства. Влада перетворилась на закриту систему для своїх, обраних (між собою, а не народом). Політична корупція стала методом управління державою і набула масштабів всеукраїнського стихійного лиха, подолати яке можна тільки системно, виробивши коротко- та довготермінову стратегію боротьби.

Сформоввана за півтора десятиліття система виштовхує на маргінес усе фахове, розумне й відповідальне. Держава неадекватна. В ній панує дикий ринок, популізм. Гостро відчувається брак національно-свідомої раціональної бюрократії, про яку мріяв Макс Вебер.

Так звана українська (постсовєтська) квазіеліта збанкрутувала. Бо справжня еліта добре розуміє та усвідомлює міру своєї відповідальності перед народом і державою. Політика так званого істеблішменту по суті антидержавна. Він (істеблішмент) неспроможний (бо не бажає) проводити вкрай необхідні реформи – податкову, пенсійну, комунальну, медичну, адміністративну, судову.

Правляча політична еліта виявилась нездатною прийти до компромісу з основних питань зовнішньої політики. Українські політики перетворилися на телезірок. Політична корупція в Україні стала методом управлі ння державою і набула масштабів всеукраїнського стихійного лиха. Бездарні політики поставили Україну на межу внутрішнього дефолту. Заручником політичних міжусобиць став український народ.

У Верховній Раді точиться запекла боротьба за право керувати країною, за «місце під сонцем». Верховна Рада нагадує біржу, закритий клуб за інтересами. У діях депутатів простежується приватний характер. Депутатський і суддівський корпус в Україні перетворився на касту недоторканних.

За свідченням народного депутата Михайла Сироти, який в серпні 2008 року загинув в автомобільній катастрофі, вже в другому скликанні (1994–1998) до Верховної Ради України обрали близько двох десятків мільйонерів (зрозуміло, в доларовому еквіваленті). «В третьому скликанні членами парламенту стали більш як 110 мільйонерів. У четвертому кількість депутатів-магнатів подвоюється – їх налічується вже близько 200 осіб. І, нарешті, в п’ятому скликанні, 2006 року, число парламентських мільйонерів і мільярдерів досягло майже 250 чоловік, що становить потужну парламентську більшість. Саме в п'ятому скликанні до Верховної Ради України, вперше за п’ятнадцять років незалежності, не потрапив жоден академік Національної академії наук, жоден авторитетний український вчений. У парламенті практично відсутні вчителі, лікарі, інженери, немає жодного селянина чи робітника. Соціальний склад народних депутатів цього скликання разюче відрізняється від соціального складу суспільства. Парламент перетворився на закритий акціонерний клуб великого капіталу. Верховна Рада перестала бути представницьким органом, адже інтереси найчисленніших соціальних груп населення в ній практично не представлені».

За сімнадцять років в Україні сформувався режим плутократії з усіма притаманними йому негативними рисами й особливостями: корупцією, нефаховістю, нехтуванням Основним Законом держави, дискредитацією виборчої і судової систем, правоохорнних органів (особливо міліції). Плутократія в Україні стала основною формою влади, головним суб’єктом якої виступає найбагатший прошарок суспільства. Можна твердити і про існування розгалуженої мережі родинних кланів…

«У час кризи всі ресурси мали спрямовуватися на побудову нової системи, яка повинна прийти на зміну гнилій, відсталій, що підлягає знищенню внаслідок кризи, при цьому захистивши тих, для яких перехід від старого до нового може бути найболючішим. Натомість усі ресурси кинуто на збереження гнилої, старої системи, тобто на поглиблення кризи. Адже, якщо зміцнюємо те, що має відійти, його відхід є все одно неминучий, але буде тривалішим і болючішим» (Лабораторія суспільно-політичного аналізу
Центру з інформаційних проблем територій
Національної Академії Наук України).

Гостро відчувається брак державницьки налаштованої еліти. Замість неї постсовєтська квазіеліта дедалі частітше виконує зазделегідь написані спеціально для них ролі скандальних телезірок і телеведучих на “Інтері” і на ТРК “Україна”.

«Найкращих організаторів знайти і до праці державної притягти не може навіть найкраща виборна влада, бо вона перш за все мусить числитись не з талантом, а з партійним цензом людини. Вона навіть заінтересована в тім, щоб ніхто дійсно здібний і талановитий при державній праці не опинився, бо виборна влада може від того стратити довір’я своїх виборців, їх довіря переймуть на себе більш талантовиті», – так писав про організацію державного апарату в Гетьманській Державі В’ячеславЛипинський. Ці думки знаного українського політика залишаються актуальними й нині.

Треба змінити виборчу систему, слід змусити українських парламентаріїв ухвалити новий виборчий закон. Це єдиний цивілізований вихід із загрозливого для існування держави становища. До Верховної Рада мають прийти особистості, а не друзі, родичі та знайомі номенклатурних політичних бонз за принципом кругової поруки.

Закон про нові вибори має бути ухвалений депутатами чинної Верховної Ради, але на такий крок вони, звісна річ, не налаштовані. Проголосують «народні обранці» тільки тоді, коли усвідомлять можливість втрати свого статус-кво. «Момент істини» настане лише за умови постійного тиску громадськості, якщо парламентарії усвідомлять неможливість утримувати суспільство-пружину в стисненому/деформованому стані.

Вкрай потрібно врешті-решт сформувати ідеологію держави. Американська ідея виявилась універсальною для людей різних рас, різноманітних політичних і релігійних поглядів й уподобань. Пояснення просте. Американська ідея насамперед розрахована на людей середнього рівня здібностей і потреб, вона формує в них прагнення матеріального добробуту через розвиток вміння ефективно діяти. Українська ідея має містити значно ширше коло завдань. Йдеться, зокрема, і про подолання негативних рис українського менталітету – пасивності, пристосуванства, відчуженості. В українській ідеї мають бути закладені принципи виховання шляхетної людини, особистості, залучення/заохочення громадян до сфери управління і контролю.

Слід змусити українську бюрократію поважати закони держави, поважати свій народ. «Держава має бути сильною. Влада в ній – міцною. І єдиною. Все це має базуватися на Законі. Для держави дуже важливою є фахова адміністрація». Створення її для України – одне з негайних завдань» (доктор Осип Мороз, США). Політики і чиновники зобов'язані усвідомити (і тут врешті-решт має почати працювати Закон) свою відповідальність перед нацією, перед прийдешніми поколіннями.

Вкрай важливо, щоб Україна зробила правильний геополітичний вибір, що уможливить проведення ефективних економічних і політичних реформ. Внутрішня дисципліна і порядок дозволять вести успішну закордонну політику. При цьому слід врахувати таке:

а) Орієнтація на Москву – це повернення в минуле, припинення модернізації держави, подальше вкорінення візантійщини. З огляду на це наші східні кордони мають бути надійно убезпечені. Україна має негайно розпочати демаркацію українсько-російського кордону в односторонньому порядку. Зрештою, це ключова умова запровадження безвізового режиму для українських громадян до Західної Європи;

б) Орієнтація на ЄС містить для України ряд небезпек – Франція, Німеччина, Італія схильні до всіляких компромісів з Росією («газ важливіший за мораль»), отож сподіватися на прихильне ставлення чи реальну допомогу провідних європейських держав у розв'язанні вкрай важливих для України проблем (правових, політичних, економічних) значною мірою позбавлене підстав;

в) Орієнтація на США і Великобританію має бути підкріплена двосторонніми договорами з цими країнами, які б гарантували Україні безпеку і недоторканність її території.

Український вибір – це усвідомлення того, з ким слід дружити, на кого рівнятись, з кого брати приклад, до кого дослухатись, чого прагнути, куди рухатись. Має бути вироблений чіткий, зрозумілий для всіх громадян план дій.

Будувати політструктуру, орієнтуючись на одного лідера, безперспективно. Мають прийти кращі, справжні професіонали. В Україні бракує харизматичних постатей, які б зуміли об’єднати суспільство. Системнотвірним каталізатором, на нашу думку, могло б стати, наприклад, патріотично налаштоване офіцерство. Тут є чимало висококласних фахівців (не бракує їх і серед тих, хто перебуває в запасі, у відставці): економістів, інженерів, аналітиків, фінансистів. Є чимало особистостей, здатних приймати (котрі не бояться приймати!) відповідальних рішень. У нинішньому становищі така риса надзвичайно цінна й важлива. Ще одна обставина, яку слід взяти до уваги: військовим, як правило, притаманні почуття обов’язку, корпоративності (у хорошому сенсі), виконавська дисципліна, усвідомлення важливості ролі наказу й команд. До того ж, авторитет військовика традиційно цінувався українцями в усі часи – за даними соціологічного дослідження, проведеного 2008 року Інститутом соціології НАНУ, Збройним Силам України довіряє 30 відсотків її громадян. Тобто, попри всі негаразди й втрати, авторитет усе ще притаманний українському війську, його офіцерському корпусу. Але й тут не все просто й однозначно. За Конституцією людина у формі має бути поза політикою. Її основне завдання – захищати Батьківщину…

Українці вже шукають силу, яка б їх об'єднала і дала можливість уповні скористатися Статтею 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».

У статті “Установчі збори для України?”, оприлюдненій на інтернет-сторінці “Української правди” 30 квітня 2007 року (http://www.pravda.com.ua/news/2007/5/29/59564.htm), я намагався привернути увагу читачів до того, що головна помилка, яку зробило українське суспільство 1991 року, полягала в тому, що було порушене правило, за яким кожній докорінній зміні державного ладу мають передувати Установчі збори (УЗ). Саме Установчі збори надають легітимність владі. Перше завдання УЗ — визначити соціально економічний устрій суспільства. Цей устрій має забезпечити умови зростання економічного добробуту країни та її громадян, дотримання свобод і соціального захисту. Саме УЗ визначають повноваження та відповідальність кожної гілки влади, граничну кількість державних чиновників і розміри їхнього утримання. Ці норми мають бути зафіксовані, й надалі жодна гілка влади не може їх перевищувати. Принцип відсторонення членів УЗ від влади і неучасті їх у виборних владних структурах у майбутньому гарантує, що при встановленні меж повноважень і привілеїв гілок влади вони створюватимуть їх не "під себе". Це найважливіша умова будівництва ефективних структур влади. Головна особливість Установчих зборів полягає в тому, що після виконання покладених на них функцій їх члени уже ніколи не займатимуть виборних державних посад. УЗ мають також строго розділити гілки влади, заборонити так зване "делегування повноважень" від однієї гілки влади до іншої. Саме через таке делегування виконавча влада звичайно підпорядковує собі інші структури, у результаті чого демократія замінюється авторитарним режимом і деспотією.

Кожна держава як система, за умови, що її діяльність не викликає активного опору з боку народу, прагне стати авторитарною або тоталітарною, тобто зосередити в собі всю повноту нічим не обмеженої влади. Держава як така взагалі, а надто тоталітарна, стає моральним цензором, насаджує свої правила моралі. Основне правило зводиться до того, що моральне все, що вигідне державі, а все, що їй не вигідне, – аморальне. Тому відданість сюзерену (королю, диктаторові, президенту, правлячій партії) стає вершиною моральних чеснот, і між цією відданістю та патріотизмом ставиться знак рівності: «За веру, царя и отечество!», «За Сталина, за Родину!», «Гайль Гітлер!». XXI століття створило новітній політико-економічний бренд – «Газ важливіший за мораль»…

Нинішнє століття – це століття інтелекту й інформації, а не бджіл і хрущів, що гудуть над вишнями у садках. Час соняшників минув. Нинішній кризі (політичній, економічній, газовій) в Україні притаманний системний характер. Потрібні системні вирішення. Тому слід сформувати постійно діючу групу фахівців-інтелектуалів з різних сфер науки і виробництва, Збройних Сил для розробки реальної програми розвитку Української держави, а при потребі – для вжиття екстраординарних заходів порятунку й зміцнення не лише економіки, але й державності.

Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України з питань мапйбутнього, яка функціонувала в 2004 році під головуванням академіка Ігоря Юхновського, розробила Програму стратегії розвитку України. Але тільки на 2004-2006 роки. Разом з тим, у США (за значної державної підтримки) працює Бюро аналізу проблем майбутнього, футурологічна група дослідженнь служби Конгресу США, Управління сумарних оцінок і технологій. Колективи прогнозистів працюють у всесвітньовідомих компаніях – ІВМ, British Telecom, не кажучи вже про ЦРУ та інші спеціальні структури. В університеті Х’юстона, приміром, викладають “курс вивчення майбутнього”, у Гавайському університеті вивчають “альтернативне майбутнє”…

Існує конечна потреба аналізу явищ та процесів, які стають соціальними проблемами. Роль інтелектуальних і психологічних ресурсів різко зростає, що неминуче веде за собою інноваційний процес – процес творення нового знання. Об’єктивна переоцінка (самоаналіз) системи (структури, організації, інституції) може стати запорукою успіху. Йдеться про отримання вичерпних відповідей на питання: 1)  Чи здатне суспільство сприймати зміни, усвідомлювати і виправляти свої по­милки? 2) Чи домінує в ньому критичне мислення, що передбачає існування опозиційних ЗМІ? 3) Чи практикується діалог у конфліктних ситуаціях? 4) Чи існують конкурентні організаційно-управлінські цен­три та комунікативні групи? 5)  Наскільки розвинена в суспільстві діалогічна організація мислення?

На жаль, подібного самоаналізу українського суспільства на державному рівні досі зроблено не було. А у висліді маємо жорсткий висновок доктора економічних наук, відомого соціолога Юрія Саєнка: «Найважливішою причиною всіх наших бід є перебування у стані «хронічної невизначеності». Країна від однієї невизначеності переходить в іншу. Не розв’язавши проблем минулого, попадаємо в ситуації, які ще більше переобтяжують нас минулим. А часу для розв’язання проблем стратегічного майбутнього залишається все менше і менше. Живемо в стані архаїчного часу. Перехід у стан перспективного часу, коли сучасне спрямоване у майбутнє, відсувається від нас. Як горизонт віддаляється».

Україна знову на роздоріжжі. Для українських громадян 2008 рік став роком розчарувань, загострення стану невизначеності, краху ілюзій. Влада виявилась неспроможною адекватно відреагувати на драматичні виклики епохи. Непрофесійні дії політиків і урядовців створили загрозу для майбутнього держави. Саме їхніми зусиллями Основний Закон країни перетворився у заручника непомірних політичних амбіцій партійних функціонерів та їхніх підручних. Здетонувала закладена чотири роки тому конституційна міна – “політична реформа”. Ця антидержавна вибухівка конструкції Медведчука, Мороза і Симоненка створила реальну загрозу не лише українському парламентаризмові, а й державній будівлі.

Не випадково голова Верховної Ради Володимир Литвин в інтерв’ю тижневику “Дзеркало тижня” застеріг, що економічна й політична криза в Україні може призвести до втрати державності. “Ми переживаємо не лише економічну й політичну кризу, ми периживаємо кризу національної ідентичності. Ми надірвались у питаннях державного будівництва. Наші провідники будували державу за чужими зразками, не осмислюючи чужий досвід, не намагаючись розвивати чужі ідеї. Слабкість держави лише поглибила наслідки світової біди, які ми щойно почали відчувати”.

Маємо слабку демократію при слабкому суспільстві та слабкій державі. Немовби живемо в квазідержаві. Суспільство почувається в пастці. Інерція патерналізму, совєтськості – колосальна. Ресурсів і бажань Заходу замало, аби штучно підтягнути населення України до розуміння цінностей західних демократій. Стосунки між громадянами значною мірою ґрунтуються на підлості, аморальності й корупції, про засилля котрої не писав хіба що лінивий. Народ став заручником амбіцій політиків, які породили невизначеність у роботі українського парламенту, ГПУ, МВС, прокурорів і прокуратур, судів і суддів, ЦВК.

Саме тому Україна перебуває в жалюгідному стані, маючи солідний інтелектуальний потенціал. «Інтелектуал завжди пам’ятає про те, що управлінець метикує значно швидше від тебе. Доки ти шукаєш найкраще вирішення, він встигає приймати десятки гірших» (Юрій Саєнко).

У цьому іронічному поясненні причин перманентної політико-економічної кризи в державі прихований глибокий зміст. Сьогодні ми вже говоримо, що причиною глибоких соціальних виразок є саме суспільство. Людина в суспільстві дедалі менше залежить від самої себе, вона дедалі більше відчуває на собі гніт держави, її інститутів, передбачити вплив яких на власну долю не в змозі. Природно, що це призводить до втрати мети життя, до відчуження, невпевненості/невизначеності у завтрашньому дні, впливає на мораль тощо. Виникає диспропорція між фізичним і розумовим дозріванням людини, між її технічним озброєнням і рівнем мислення. Ця диспропорція створює особливі проблеми, які набувають, точніше, вже набули глобального характеру. Людина живе в постійному страху тотальної невизначеності, який міцно осідає в підсвідомості, викликає зневіру в майбутньому, призводячи до соціальної апатії з усіма можливими наслідками.

За роки незалежності належним чином не вкладались гроші у розвиток/модернізацію інфраструктури – експлуатація транспортної й енергетичної систем совєтського зразка вичерпує свій ресурс, від браку капіталовкладень відчутно потерпає важке машинобудування і металургія, вугільна й гірничозбагачувальна промисловість. У найближчій перспективі зростатиме вірогідність техгногеннх катастроф і аварій. Наближається період некерованої турбулентності – масові страйки на тлі зростаючої політико-економічної кризи і неконтрольованого техногенного безладу в державі.

У нейрофізіологічному аспекті невдоволення завжди приводить мозок у стан збудження. Він шукає виходу. Це збуджує нейронні сітки і збільшує електромагнітну активність мозку. Тепер уже відомо, що мозок людини є генератором слабкого електро-магнітного випромінювання. Для будь-яких коливальних процесів характерними є явища резонансу. Коли ритми роботи нейронних сіток починають синхронізуватись і збігатися за частотою, у людей, які зібралися у натовп, відбувається резонансне підсилення цих ритмів, і юрба починає збуджуватись. У гіпоталамусній ділянці головного мозку людини є центр (дуже давній за походженням), життєво необхідний в боротьбі за існування, без якого людина не здатна до чину. Це центр агресивної поведінки. Його активація в емоційно збудженому натовпі – неминучий наслідок. Коли це відбувається, юрба переходить до дій, як правило, необдуманих, жорстоких. Досвідчені лідери мас інтуїтивно це відчувають і свідомо нагнітають збудження – стискують «пружину». В такому стані натовп не чутливий до логічних аргументів, але бурхливо реагує на заклики емоційного характеру. Іноді досить одного необдумано кинутого слова, щоб відбувся вибух – «пружина» розпрямилась. Якщо згадати історію, то виявиться, що вожді завжди брали на озброєння нагнітання емоцій і вельми слабкі були в логіці.

Тож маємо добре усвідомити завдання, які поставила криза. Найперше те, що економічна криза – це стимул до самоорганізовування суспільства, до очищення від “совковості”. Цим шансом треба скористатися.

Маємо усвідомити, що супермаркети, на відміну від промислового виробництва, не дають доданої вартості. Слід припинити бездумну політику споживання в борг. Маємо зрозуміти, чому в європейських державах на людину припадає 20 тисяч доларів валового продукту, а в Україні – трохи більше однієї тисячі доларів. Відтак прийти до висновку, що в нинішньому становищі один із реальних методів подолання економічної кризи – це ефективне використання коштів МВФ і ЄБРР для розбудови мережі доріг, ремонту й будівництва нафто-і газомагістралей тощо із залученням робочих рук, що вивільнилися при скороченні працівників галузей важкого машинобудування, металургії, вугільної промисловості. Має бути припинена бездарна експортно-імпортна політика влади тощо. Банківська система має бути стабільною.

Попри всі негаразди, українці отримали історичний шанс здолати економічну й політичну кризу і вийти з неї самодостатньою державою. Кожен громадянин має це усвідомити. Мусимо змінитися. Маємо зрозуміти, що все залежить від нас самих. Сильна особистість – сильна держава. Політичну дурість і безпорадність не маємо права демонструвати світові.

Незважаючи на всі перешкоди, Україна самоорганізовуватиметься, принципи самоорганізовування переможуть. Рік 2009-й має стати для українців роком прозріння й очищення. Від корупції, від аморальності, від візантійщини. Треба здійснити перезавантаження держави, пам’ятаючи про закон стисненої пружини.

Олег РОМАНЧУК,

шеф-редактор журналу “Універсум”,

кандидат філологічних наук