МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Націоналізм вчора, сьогодні й завтра (львівська доповідь)

02/21/2009 | Ярослав Сватко
Високопреосвященні владики, дорогі подруги й друзі. Виконуючи домашнє завдання організаторів конференції, мушу означити деякі додаткові обмеження, які варто накладати на тексти доповідей. Насамперед на політичній конференції, навіть говорячи про минуле, варто уникати описових історичних схем — якщо є бажаючі заглибитися в деталі історії — то вони й самі могли б знайти потрібні матеріяли та їх проштудіювати. Предметом політичної конференції повинні бути радше суспільні явища, їх причини, способи вирішення суспільних проблем в минулому, та як це проектується на сьогодні та на завтра. Саме в цьому розрізі я волів би говорити про націоналізм тут і зараз.

В одному з останніх фільмів про Бандеру “Ціна свободи” російський історик Олександр Ґоґун означив український націоналістичний рух, як безпрецедентне явище, подібних до якого в європейській історії минулого століття не було, і який поставив перед радянськими спецслужбами надскладні завдання в поборюванні визвольного руху. Це справді так, свідченням є хоч би різниця в термінах та характері боротьби з польською Армією Крайовою та УПА. Вивчаючи минуле, нашим завданням є зрозуміти, які рішення творців українського визвольного призвели до такого унікального в історії результату.

Історію організованого українського націоналістичного руху ми справедливо починаємо від Євгена Коновальця. Звичайно, не можна викидати з нашої історії і Липинського, і тарасівців, але ті підходи, які проявилися в феномені ОУН і УПА схемно окреслив Євген Коновалець. Організації визвольного спрямування були і до нього, але він першим застосував системний підхід, основою якого було Шевченкове формулювання нації, як спільноти мертвих, живих і ненароджених. Коновалець же, у своїх листах до однодумців — ветеранів визвольної боротьби УНР і ЗУНР визначив основною причиною поразки неготовність української нації до боротьби. Так, були герої — свідчення того і Крути, і Базар, і безперервні повстання отаманів, але і героїв було замало, і лідери боротьби занадто вузько розуміли своє завдання. Або ж не розуміли взагалі, і говорили про якесь “братство” з окупантом, який заперечував право українців на свою державу. Українська Військова Організація, хоч ззовні виглядала на структуру, створену для підготовки визвольного повстання, весь час свого існування займалася не лише військовими справами: вона створювала і поширювала пропаґандивні матеріяли, вона виховувала майбутню національну еліту. Коли ж діти ветеранів визвольної війни стали студентами і почали й самі створювати підпільні організації для боротьби за незалежність, Коновалець ініціював і довів до завершення процес об'єднання цих нових підпільних структур з УВО в єдину Організацію Українських Націоналістів.

Ось тут уже можна і треба говорити про особливості українського визвольного руху. Знову ж ми бачимо системний підхід: створюються не лише підпільні структури, з'являється етика руху, і головне: основою для побудови стає нематеріяльний фактор: віра. ОУН будується за принципом християнських орденів, метою яких було відвоювати у сарацинів Святу Землю. Альтруїзм проти матеріялізму — це дуже несиметрична відповідь викликам тодішнього світу, де груба сила панувала в політиці значно відвертіше, ніж сьогодні. Якщо Ви хочете зрозуміти силу ОУН, то повинні просто константувати, що Декалог, Правила і Прикмети не були, як сьогодні, гаслами, які діють від початку і до закінчення виборів — завдяки вірі вони матеріялізувалися у реальні вчинки. Але це могли матеріялізувати лише люди, які мали віру, тому тих, хто віри не мав, в ОУН просто не брали. Є простий закон зміни суспільства: для того, щоб його змінити, йому потрібно віддавати. Свій талант, свої спроможності, врешті, своє життя — частинами і повністю. Не очікуючи нічого взамін, просто з почуття собачого обов'язку, як казав Іван Франко. Оце вони, ці молоді люди, які вчилися в університетах і водночас творили ОУН, і робили. Дехто віддавав життя відразу, і вони ставили леґендами в процесі становлення самої ОУН. Але більшість робила непомітну для загалу і незрозумілу для наших з Вами сучасників роботу для зміни свідомості суспільства. А ефективність функціонування системи була тому, що вимоги були однакові до рядових членів і до провідників. Є загальновідомим факт, що у неділі крайовий провідник ОУН Степан Бандера виїздив у села, читати селянам лекції — і просвітницькі, і агрономічні, і політику додавав при цьому. Він це робив так само, як і сотні інших членів ОУН — бо “собачий обов'язок” не ділить людей на привілейованих і звичайних. Оце спроектуйте на сьогодні, і уявіть собі, що хтось із політичних лідерів приїхав би в неділю з лекцією в село Затемне. А далі — кожен лідер, а далі — кожної неділі в інше село. Відчули різницю? Оце пояснює, чому ОУН була ефективною, а нашим політикам, згідно з соціологічними опитуваннями, вірять все менше, і менше громадян.

Бандера, звичайно ж, не тому був краєвим провідником, що їздив по затемних селах. Він запропонував суспільну архітектуру Організації, яка б дозволила ефективно використати двигун віри. Не про підпілля йшлося — про використання громадських можливостей для роботи в суспільстві, з метою проникнення національної ідеї в ті закутки суспільства, куди, здавалось би, її не так просто донести. Схема жива і сьогодні, поки на початку 90-х було достатньо ветеранів УПА, для яких поняття віри було не показушним, а внутрішнім і природнім, ми її відтворювати там, де цих ветеранів було найбільше, найефективніше — в Західній Україні. Це працювало, і навіть допомагало партіям на виборах (що для сьогоднішніх політиків найцікавіше). Якщо, сьогодні, говорячи зрозумілою для політиків мовою, схема “нє катіт”, то я раджу перевірити, чи працює двигун. Вставлений в сучасну політичну систему України він і не запрацює, бо поняття віри і альтруїстичної праці для України для сучасних політиків це щось зовсім чужорідне, як з іншої галактики.
Зовсім чужорідними для сучасних політиків є рішення ОУН у справі уряду 30 червня та Української Головної Визвольної Ради. Проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 року було одноосібним рішенням бандерівської ОУН, яке здійснювалося без консультації з іншими українськими організаціями хоч би тому, що українці це робили приховано від керівництва Райху. Однак, проголосивши державу, бандерівці вводять в уряд велику кількість людей, непричетних ні до ОУН, ні навіть до її діяльності. Єдиним критерієм доцільності була користь для України — але зовсім не шкурний організаційний інтерес. Просто тому, що в тій системі світоглядних координат в ОУН не могло бути ніяких власних шкурних інтересів — була місія, для виконання якої слід було прожити життя кожному членові. Потім ті ж підходи повторюються при створення УГВР та Генерального Секретаріяту. Уявіть собі, що партія, вигравши вибори у Верховну Раду, при створенні уряду користуватиметься тими підходами, що Стецько в 1941 році. Не поймуть, щонайменше — партійні верхи і спонсори. Ось вам видима відмінність ідеології ОУН та ідеології сучасних політиків.

Аналіз сьогоднішнього стану українського націоналізму варто починати від проголошення Незалежности. Тут треба виразно і чесно говорити про кілька речей. Так, проголошення Незалежности — це перемога націоналізму, це перемога ідеї української самостійності. Який іще суспільний рух в Радянському Союзі боровся за самостійність? Дисиденти? - прочитайте самвидав і вироки: вони боролися за права людини, і саме завдяки їм ми маємо в сьогоднішній Україні свободу слова, свободу зібрань тощо. Але ідею незалежності відстоювати ті, кого до останніх днів таврували “українськими буржуазними націоналістами”, кому за це давали жорстокіші вироки, в тому числі й розстріли. Те, що сьогодні над Україною є національні, а не червоно-сині прапори, ми завдячуємо самопожертві тих тисяч націоналістів, які донесли ідею незалежности до часу розпаду СРСР і запалили нею українське суспільство.

Однак ціна цієї перемоги для націоналістичного руху була дуже високою. Гинули кращі і небезпечніші для ворога української незалежности. І в 1991 році ми мали ситуацію, коли були хороші методичні напрацювання, як слід робити ту, чи іншу організаційну справу, ще вистачало вивчених старим вишколом виконавців, але бракувало людей, здатних осмислити нові обставини, розібратися, які механізми і в яких суспільних напрямках працюватимуть, а які — ні. Додайте до цього фактори явної і неявної боротьби з націоналізмом сил, які й далі не змирилися з фактом існування України, як держави, а також приплив людей, які прийшли в націоналістичні ряди з суто прагматичних міркувань, і в результаті почали руйнувати духовну цілість орденської системи, і ви отримаєте достатнє пояснення, чому націоналізм після проголошення Незалежности почав втрачати політичні позиції в Україні. Повторюю, йдеться про політичні позиції, але аж ніяк не про місце в суспільній свідомості. Щодо останньої, то вона повільно позбувалася радянських стереотипів, еволюціонувала в бік усвідомлення окремішного від Москви місця в світі і в Європі, починала інакше дивитися на свою історію, і хорошою ілюстрацією поступових змін є результати проекту “Великі українці”. А от в політиці націоналізм не зміг виробити настільки докладної стратегії, як зробили творці ОУН на початку 30-х років. Лінією Бандери, Стецька і Ленкавського було “створювати обставини, а не пристосовуватися до них”. В сучасній Україні націоналістичні партії частіше пристосовуються до обставин, аніж ставлять суспільство перед доконаними власними рішеннями і власними вчинками, навіть якщо ці вчинки обіцяють важкі політичні наслідки для ініціятора . Приклад Бандери, який відмовився в ґестапо відкликати Акт 30 червня, не діє на сучасних політиків. Чому? Очевидно, перестав діяти двигун віри і самопожертви, і тим, хто називає себе націоналістами, треба вирішити: чи воно потрібне, ця віра і самопожертва, а якщо потрібні, то як відновити їх дію.

Не можна сказати, що в цей період ОУН діяла вже зовсім безсистемно, траплялись вдалі суспільні ходи, які викликали позитивні зрушення. На Конференції ОУН в березні 1992 року серед першорядних справ, які необхідно ініціювати націоналістам, називалося створення проекта Конституції. Була створена група з фахівців державного права, цим займався Михайло Ратушний, і вони створили проект, який у 1994 році презентував Конґрес Українських Націоналістів — партія, створена ОУН власне для політичної діяльности. Це не Ратушний писав проект, і не конґресівці, підходи були, як в уряді Стецька: працюють ті, хто краще розуміється на державному праві. Сама поява проекта мала велике значення для дальшого розвитку української політики, почали з'являтися нові проекти, ідея прийняття Конституції завоювала політикум, і хоч не все з того проекту увійшло до діючого Основного Закону, але немало — увійшло, і головне — він був прийнятий.

На жаль, цей приклад скоріше вийняток, аніж правило, коли націоналісти намагаються ініціювати суспільні зміни. Про причини я говорив раніше, додам, що є ще одна: нерозуміння того, що орденські принципи ОУН не можуть бути застосовані в політичній партії. Якщо ви хочете перетворити ОУН на партію, то це означає, що потрібно ліквідувати ОУН. На практиці цю істину довелося пізнавати методом тику. Бандерівська ОУН намагалася довший час звести свою роботу до обслуговування свого політичного проекту — Конґресу Українських Націоналістів. Нічого доброго це не принесло ні ОУН, ні КУНу, всі втратили, і впливи, і взаємопорозуміння, і головне — немає політичного результату, якого очікували. Наші друзі мельниківці намагалися те саме зробити через УРП. Результат такий самий, політичні ефекти мізерні, і від явного політичного напрямку вони відійшли. Це не означає, що українська нація вже не потребує структур, які б діяли на принципах ОУН — просто для кожного завдання — свій інструмент. Ми ж не відкручуємо гвинтів бензопилою, і не рубаємо дрова відкруткою. Якась частина політичного неуспіху націоналізму від часу проголошення України є наслідком невластивого використання і ОУН, і націоналістичних партій.

Тепер давайте про майбутнє. Націоналізм — це основний інстинкт нації, і якщо він пропадає, то значить — нації нема. Ми не можемо сказати, що українська нація втрачає усвідомлення самої себе. 17 років незалежности скоріше дозволили нації краще усвідомити себе і свій стан. І вона це усвідомлює краще, ніж політики, які претендують на національне лідерство. Але ми про націоналістів і націоналізм, і про франковий собачий обов'язок перед нацією.

Носієм національної ідеї в кожній нації найчастіше буває людина, яка сама собі дає ради в різних обставинах, і тому може частину власної енергії витратити для добра спільноти. В українській нації такою верствою традиційно було селянство, яке саме себе годувало, і біля якого годувався державний апарат. Більшовицька система, для побудови суспільства, залежного від державного апарату, мусіла розбити систему, відібрати від самодостатніх людей засоби самостійного утримання себе і своїх родин, і перетворити суспільство на економічно однорідну пролетарську масу. Це, відповідно, витворило у людей іншу психологію, людей, залежних, потребуючих, тих, які живуть з ласки державного володаря. Багато проблем України сьогодні викликані тим, що порушена нормальна структура суспільства, люди, які самі в стані повернути суспільну рівновагу в кризових явищах, позбавлені можливостей це робити. Звичайно, в сьогоднішній структурі суспільства селянство не може мати такої ваги, як 100 років тому, але йдеться не про сільське господарство, а про самодостатніх людей. Про той середній клас (не за кількістю споживання завдяки кредитам, а за самодостатністю, про малий і середній бізнес), який сам собі дає раду, годує сім'ї, і може приймати самостійні рішення. Для оздоровлення нації після комуністичної хвороби Україна потребує здорового середнього класу. А якщо так, то потрібна програма розвитку цього класу. Врешті, є просто прагматичний інтерес: хто скоріше стане на бік націоналістів: пролетарій чи власник кіоска, сімейної пекарні або фермер?

Державне управління. Здається, лише лінивий не говорив, що в Україні політична криза усугублює економічну. А сама політична криза викликана неефективною системою державного управління. Запропонувати і підштовхнути суспільство до створення ефективнішої системи управління — це в інтересах націоналістів, чи ні? А якщо так, то чому на мізки діючих політиків не тисне факт, що націоналісти запропонували ефективну систему, і народ про це говорить?

Про майбутнє українського націоналізму я хотів би закінчити словами головного політвиховника УПА Петра Федуна-“Полтави” з праці “Україна погибає! Хто винуватий в цьому?”: “Ми віримо в здорові сили України, у величезні спроможності українських народних мас, в їхній здоровий національний інстинкт, віримо в невмирущу волю українського народу до самостійного національно-державного життя. Ця воля не дала нам загинути впродовж довгих сторіч неволі. Ця воля вивела нас в минулому сторіччі на шлях нашого національного відродження”. Я теж вірю у внутрішнє національне здоров'я українського народу, і навіть знаю, що наш народ дасть собі раду і з сьогоднішніми проблемами. Але знову, вертаючись до франкового собачого обов'язку перед народом, скажу, що коли ви — націоналісти, то мусите зробити цю дорогу в майбутнє простою і зрозумілою. Це те, чого найбільше потребує сьогодні Україна. Це можна зробити лише в один спосіб: віддаючи себе Україні так, як віддавали себе Бандера і “Полтава”, Стус і Красівський. Це вічна правда національного життя: нація живе доти, доки є люди, готові жити заради неї. І це єдине певне майбутнє українського націоналізму, яке не потребує прогнозів — жити для України. Слава Україні!

Відповіді

  • 2009.02.21 | Євген

    Re: Націоналізм вчора, сьогодні й завтра (львівська доповідь)

    На сході і на півдні України живуть переважно українці. Але вони не підтримують націоналізм. Це є тому, що нам , нашим батькам, дідам-прадідам вбивали у свідомість, що націоналізм це жах. Народ же у цьому не винний? А зараз вважається, що ми, начебто, і не українці, бо балакаємо на суржику, не знаємо до путя українську культуру, історію, а головне ДУХ. Націоналістам треба сказати усім українцям: "Ви наші!!! Ми єдине ціле!!!". Приєднуйтесь до нас!!!". Треба, щоб ми були впевнені, що нас там чекають, і чекають, як рівних.

    Євген Шаповалов.
    Товариство ім Олекси Тихого.
    Дружківка.
  • 2009.02.21 | Tatarchuk

    зі статті випливає,

    що бандерівець мав на порядки більше спільного з сучасним активним громадянином, ніж з сучасним політиком. В поняття активного громадянина я не включаю активістів-за-гроші, бо ці рано чи пізно перероджуються на "професійних".
    Звідси мені здається очевидна відповідь хто має замінити сучасний тип політика, хоча це й іділічно.
    Дякую за статтю, за системне викладення :)
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.02.21 | omela

      Re: зі статті випливає,

      Tatarchuk пише:
      > що бандерівець

      А чому саме бандерівець?
      Націоналісти не тільки бандерівці були.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.02.21 | Tatarchuk

        я не проти :)

        omela пише:
        > Tatarchuk пише:
        > > що бандерівець
        >
        > А чому саме бандерівець?
        > Націоналісти не тільки бандерівці були.

        Ви праві, але в центрі статті - бандерівці, а не мельниківці чи ірландські торі
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.02.21 | omela

          Re: я не проти :)

          Tatarchuk пише:
          > Ви праві, але в центрі статті - бандерівці, а не мельниківці чи ірландські торі

          укр. націоналісти, тож третій тут явно зайвий

          Але зауваження приймається :)
    • 2009.02.21 | Олексійко

      Re: зі статті випливає,

      Сучасний тип політика не відповідає сучасному типу кризи, динозаври гламуру швидко перетворяться на добриво. Я не тільки не бачу нічого утопічного у такій перспективі, але й вважаю, що пан Сватко, - свідомо або ні, - мав на увазі саме ці обставини, коли так чітко виписав риси політиків ОУН.
  • 2009.02.21 | Олексійко

    Re: Націоналізм вчора, сьогодні й завтра (львівська доповідь)

    Круто! Дякую.
    Від такої політики сучасним перцям далеко. Вони це скоріш сприймуть як щось типу альпінізму - але на гори вони звикли підніматися за допомогою канатної дороги. Йде криза, буря, що перетворить таку затишну і курортну політику на незугарні уламки. Кризисне покоління політиків дізнається як дертися вгору голіруч між крижаних завалів через нетрища буреломів.
  • 2009.02.22 | SergeS

    Re: Націоналізм вчора, сьогодні й завтра (львівська доповідь)

    Коментуючи на форумах різні думки, неодноразово посилався на вислів Геракліта про те, що "мудрість полягає в знанні підстав та причин". Здається, що наведена стаття доказує справедливість цієї думки. Автор спробував проаналізувати (та, що найголовніше, вивести) певні закономірності тих чи інших явищ. Як на мене, йому це вдалося. Націоналізм має довести свою важливість у подальшому розвитку України. Слава Україні!
  • 2009.02.22 | Историк

    Констатация, в основном, верна, выводы - дискуссионны...

    Ярослав Сватко пише:
    > український націоналістичний рух, як безпрецедентне явище, подібних до якого в європейській історії минулого століття не було, і який поставив перед радянськими спецслужбами надскладні завдання в поборюванні визвольного руху. - Sic!
    > проголошення Незалежности — це перемога націоналізму, це перемога ідеї української самостійності. Те, що сьогодні над Україною є національні, а не червоно-сині прапори, ми завдячуємо самопожертві тих тисяч націоналістів, які донесли ідею незалежности до часу розпаду СРСР і запалили нею українське суспільство. - Sic!
    > бракувало людей, здатних осмислити нові обставини, розібратися, які механізми і в яких суспільних напрямках працюватимуть, а які — ні.
    Думается, что не хватило людей, готовых и способных осмыслить и проанализировать место и роль Украины как в холодной войне (т.е. в непосредственной предыстории), так и в новой Европе.
    > Націоналізм — це основний інстинкт нації, і якщо він пропадає, то значить — нації нема.
    Что это значит? Успешные европейские нации держатся, скорее, глубоким гражданским и демократическим самосознанием, лояльностью западным союзам - и именно с таких позиций преследуют и защищают свои национальные интересы.
    > Для оздоровлення нації після комуністичної хвороби Україна потребує здорового середнього класу.
    Средний класс в передовых странах по своему мировоззрению и полю деятельности, безусловно, интернационален.

    Думается, украинцам еще предстоит глубже "познать себя" (а также свою миссию) в контексте современных европейских ценностей и реалий.
  • 2009.02.23 | simsimopen

    Re: Націоналізм вчора, сьогодні й завтра (львівська доповідь)

    Сватко: "Є загальновідомим факт, що у неділі крайовий провідник ОУН Степан Бандера виїздив у села, читати селянам лекції — і просвітницькі, і агрономічні, і політику додавав при цьому."
    Це і повинно би стати головним у роботі лідерів націоналістів. Та чи стане? А нинішні наші люди не особливо відрізняються від таких же на початку 20-го століття.
    Сватко: "Альтруїзм проти матеріялізму — це дуже несиметрична відповідь викликам тодішнього світу, де груба сила панувала в політиці значно відвертіше, ніж сьогодні."
    І варто би згадати куплет гімну найіоналістів: "Не треба нам ні слави, ні заплати"...


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua