02/25/2009 | Ігор Федик

Екстраполяція конфліктів, протистоянь, непорозумінь та ворожості на сучасні етнологічні стосунки означає не тільки консервацію історичних помилок, але і трансформацію їх у майбутнє. Саме тому сучасна українська влада та політикум за всяку ціну намагаються уникнути перенесення конфліктних стосунків минувшини у сучасну площину міжнародних відносин, долаючи їх на внутрішньому рівні, що, у свою чергу, можливо, творить проблему у стосунках між українцями різних поглядів, але аж ніяк у стосунках з іншими націями. Водночас консервація конфліктності та міжетнічних непорозумінь, підсилена пропагандою, є дуже небезпечною як для сучасності, так і для майбуття. Українська та польська владні верхівки досягли великих успіхів у розмежуванні політичних проблем минулого від політичних інтересів сучасності, як і вимагає дух європейських угод. Учені-історики – це саме та каста, яка покликана зберегти пам’ять минулих часів, однак не дозволити їй трансформуватися у міжетнічну ворожнечу на сучасному етапі. Саме з тієї причини і постійно розширюється українсько-польська наукова співпраця у галузі історії.

Незважаючи на те, що територія українців була довший час розчленована сусідами, а самі українці були бездержавною нацією, що потерпала від асиміляційної політики країн-сюзеренів, сучасна Українська держава не намагається здобути сатисфакцію за образи минулих літ, а лише віддати належне тим українцям та іншим народам нашої землі, що стали жертвами трагічних подій минулого. Однак серед тих сусідських націй, які змагають до політичної дружби та взаємопорозуміння, є особи, які намагаються перетворити шану загиблим в ідеологію руйнування, підмінюючи поняття історичної пам’яті на ідеологічні дивіденди. До них належать представники польської шовіністичної думки, які, перекручуючи історичні факти, фальсифікуючи історичні події, намагаються знову і знову звинувачувати українців у злочинах, які вони не чинили. Саме польські шовіністи найбільш претензійно ставляться до українців, оминаючи злочини німецьких фашистів та більшовиків, котрі принесли полякам найбільше нещастя. Але суть тут проста: серед польських шовіністів і надалі панує ідея повернення «східних кресів» та Польщі «від моря до моря».

У зв’язку із наближенням 65-ї річниці трагедії села Гути Пеняцької, в польській пресі та з уст багатьох осіб, орієнтованих на ідеології минулого, до речі, і високопосадового державного рангу, знову чути необґрунтовані звинувачення українців у цих трагічних подіях. Та повернімося до цих далеких подій, що сталися 28 лютого 1944 року в селі Гута Пеняцька, нині територія Золочівського району, що на Львівщині.

Як відомо, це був час, коли німецько-фашистські війська під ударами Червоної армії відкочувалися на захід і на половині території України уже було поновлено радянську владу. Ситуація на Заході України була вкрай напруженою, тому що тут активно діяли різні військово-політичні сили, які прагнули встановити своє домінування. Німці, як окупанти, хотіли забезпечити собі спокійний тил з найменшими втратами для себе, тому старалися зіштовхнути українців і поляків у міжусобну боротьбу і водночас, скерувати їх мілітарну силу проти радянських партизанів та диверсійних груп НКВД, що активізували на цих теренах свою діяльність і перш за все проти УПА.

Польський еміграційний уряд в Лондоні дав вказівку своїм військовим формуванням і перш за все командуванню Армії Крайової, за всяку ціну відвоювати Галичину і Волинь, та Закерзоння для майбутньої Великої Польщі. Інтереси місцевого населення – українців – не враховувалися. В цьому ж напрямку діяли й інші польські сили різних політичних відтінків. Загони Армії Людової та Батальйонів хлопських розширювали свої дії, опираючись на радянську допомогу. У цей же час різко активізувалася діяльність радянських партизанів, зокрема загонів П. Вершигори, Наумова, спецзагону Б. Крутікова, що був частиною партизансько-чекістського з’єднання Д. Медведєва. Крім того, за вказівкою Москви, був створений золочівський партизанський загін А. Кундіуса, до якого приєдналися і групи Армії Людової. Читач, мабуть, здогадується, що всі ці радянські і польські прокомуністичні сили мали готувати плацдарм для успішного проведення радянської Львівсько-Сандомирівської операції, яка була вже розроблена у Москві. Польське націоналістичне і комуністичне підпілля вважало більшовиків меншим злом від українців, тому встановило контакти, і то тісні, з радянськими партизанськими загонами і перш за все із загоном ім. Чкалова та спецгрупою Б. Крутікова. Отже, почалася концентрація радянсько-польського підпілля, удари якого були спрямовані перш за все проти УПА.

До речі, всі три вищезгадані військово-політичні сили поборювали УПА, загони якої воювали від часу її створення, як проти німців, більшовиків, а також проти польських сил, що вважали Східну Галичину і Волинь своєю «кресовою» територією. УПА, як відомо, вела тяжку боротьбу за незалежну Україну, а цього боялися і німці, і більшовики, і поляки.

Більшість мешканців Гути Пеняцької вважали себе поляками. До речі, в навколишніх селах, зокрема в Сасові, Колтові, Верхобужі, Кругові та інших селах теж проживало чимало поляків, але саме в Гуті Пеняцькій було створено сильний укріплений район, до якого примкнули і більшовицькі партизани. Територія цих сіл ідеально підходила до партизанських дій, тому тут і почалася концентрація радянсько-польських сил, – і це привело до постійних сутичок з УПА, загони якої теж діяли на цих теренах. Гута Пеняцька була невеликим селом, де постійно проживало 488 жителів. На час трагедії там, за польськими джерелами, було понад тисяча чоловік, отже, сюди прибували польські партизани, знаючи, що село сильно укріплене, але, очевидно, доля цивільного населення їх не цікавила. Пригадаймо, що німецько-фашистські каральні сили вчинили з французьким селом Орадур, чехословацьким – Лідице і з десятками сіл в Україні, зокрема відомим селом Кортеліси. Ще одне. На жаль, польське підпілля повірило у наміри групи лейтенанта Крутікова про спільні дії, і, як завжди, помилилося.

Полковник Д. Медведєв, що керував великим чекістським загоном і тією ж групою Крутікова, писав у відомій своїй пропагандистській книжці «Сильні духом» про цю групу. Цитуємо: «Група пробула в Гуті Пеняцькій до кінця лютого. Вона перетворилася тут у сильний і численний загін» (Див. Д. М. Медведєв «Сильні духом». Л. 1955. с. 458-459). Про перебування партизансько-диверсійної групи Медведєва і комуністичного загону Кундіуса у Гуті Пеняцькій свідчать і архіви Державного архіву Львівської області. Саме перебування у цьому селі значної кількості радянських партизанів і польських збройних формувань свідчить і зростання кількості поляків у ньому.

Відомий журналіст О. Матла у своїй великій статті «Справа Гути Пеняцької і джерела» пише: «Станицею самооборони в Гуті Пеняцькій командував Казімеж Войцеховський, вона була пов’язана з інспектором АК у Бродах, співпрацювала із золочівським партизанським комуністичним відділом А. Кундіуса та з місцевими групами ГЛ (Гвардії людової), в тому числі і з бродською бойовою групою Б. Гидзіка. Із січня 1944 р. співпрацювала також і з 9-тим партизанським батальйоном ім.Чкалова та спеціальною групою Крутікова» (Див. О. Матла. «Справа Гути Пеняцької і джерела. «Вісті комбатанта». ч. 1. Торонто – Нью-Йорк. 1978. с.56). Про це не заперечують і документи АК та польського лондонського уряду.

Польські шовіністи твердять, що Гуту Пеняцьку знищили українські націоналісти та вояки Дивізії «Галичина», при тому вбивши за одними «джерелами» 500 чол., за іншими – 700, за третіми – 1000, за четвертими – 1800. Уже в цих цифрах – історична невідповідність. Польська газета «Кур’єр галицький» від 14-28.01.09 р. писало, що «28 лютого 1944 року о годині 5-6 ранку українські націоналісти спільно з військами Дивізії СС«Галичина» оточили поляків у селі Гуті Пеняцькій…Усіх мешканців села зібрали на площі під костьолом , поділили на групи, групами повели до шоп, які замкнули, облили бензином і спалили разом з людьми. В такий спосіб розстріляли і спалили 700 осіб народності польської». Читач, який не ознайомлений з джерелами і фактами, може дійсно повірити, що у трагедії Гути Пеняцької повинні українці.

Спробуємо спростувати це твердження. По-перше, ніколи УПА і вояки Дивізії «Галичина» не проводили ніяких спільних акцій. По-друге, на цей час Дивізія «Галичина» проходила військовий вишкіл і не перебувала на теренах Галичини. Відома «група Баєрсдорфа», що була сформована з дивізійників в часі вишколу, поборювала радянських партизанів в районі Любачів – Білограй – Тарногород, тобто на території Холмщини, що була надто далеко від Гути Пеняцької і не могла брати участь у знищенні цього села. Таким чином, звинувачення дивізійників є чисто ідеологічним та пропагандивним, про що свідчать джерела.

А тепер торкнімося історії 4-го українського поліційного полку, що був сформований з добровольців і підкорявся не командуванню Дивізії, а німецькому поліцейському управлінню в Берліні. Саме 4-й полк був перекинутий в Галичину для боротьби з радянськими партизанами і диверсантами. Львівський історик А. Боляновський пише, що 23 лютого 1944 року під розташованою за 20 км. у північно-західному напрямку Бродів Гутою Пеняцькою третій батальйон 4-го полку взяв участь у певній бойовій акції. У той день він виступив проти радянського золочівського партизанського загону Кундіуса, що співдіяв із місцевими польськими боївками і майже на 90% складався з поляків» (Див. Андрій Боляновський. «До питання про події у селі Гута Пеняцька в лютому 1944». Педагогічна думка. Л., 2008 №4. с.28). Це знову-таки підтверджує, що у цей день УПА не вела активних бойових дій у цьому терені. Слід нагадати і те, що в українських поліцейських полках офіцерами були німці, і прямі контакти вояків з повстанцями були виключені, що ще раз заперечує згадані фальсифікати.

Відомий історик у Канаді д-р Василь Верига у своїй книзі «Дорогами Другої Світової війни», використовуючи польські архівні документи, цитує, що на тих теренах активно діяла німецька Таємна Польова Поліція, що чинила провокації на теренах Галичини, як уже згадувалося вище.

Саме 24 лютого 1944 р. ця німецька спецчастина і була обстріляна сильним вогнем з Гути Пеняцької, втративши 6-8 німців». Такого німці простити не могли. Воякам 4-го полку було дано вказівку атакувати село. Видатний український історик з діаспори Тарас Гунчак, знавець німецьких військових архівів, пише, що перший штурм Гути Пеняцької стався 23 лютого 1944 р. Атака проти укріпленого села не вдалася. Українці втратили двох чоловік – Олексу Бобака і Романа Андрійчука, які загинули в бою. 28 лютого полк розпочав атаку вдруге. Цього разу вона була успішною.

Михайло Хронов’ят, як свідок цієї операції, докладно доповів Військовій Управі 7 березня 1944 року те, що побачив у Гуті Пеняцькій. Згідно з його рапортом, полк захопив село і після короткого відпочинку рушив далі. Після відходу вояків у поселення ввійшов німецький підрозділ і «повністю знищив село», результатом чого було повне зруйнування Гути Пеняцької, за винятком церкви» (Див. Тарас Гунчак. «У мундирах ворога». К., «Час України». 1993. с.75-76).

До речі, маючи кращу інформацію від польського підпілля, радянські партизани завчасно втекли з Гути Пеняцької, залишивши поляків напризволяще. Як бачимо, провокація успішно вдалася, хоч польське керівництво цього не усвідомило, так само як і в 1939 році, та в часі акції «Буря» у Львові у липні 1944 року. Недалекоглядність політики лондонського уряду і командування АК була одним із факторів, що призвели до довготривалого домінування Москви над Польщею. «Східні креси» відійшли до СРСР.

Отже, після відходу українських вояків німецька спецгрупа, знаючи про свою безкарність і те, що її злочинні дії над мирним населенням можна приписати українцям, повністю знищила Гуту Пеняцьку.

На превеликий жаль, у сьогоднішній демократичній Польщі є сили, що постійно реанімують ідею «східних кресів», фальсифікують історію, особливо цей її розділ, що стосується України. Ось і нещодавно вийшла книжка ксьондза Тадеуша Ісаковіча-Залєського, яка аж ніяк не сприяє українсько-польським добросусідським взаєминам.

Нагадаймо читачам, як довго радянська і польська преса та історіографія стверджували, що українські вояки з куреня «Нахтігаль» брали участь у розстрілі польських інтелектуалів у Львові на Вулецьких горах на початку липня 1941 року, написано стоси книг і статей про участь Дивізії «Галичина» в придушенні Варшавського повстання у серпні 1944 року, скільки видумок і нісенітниць приписано УПА та інше. Сьогодні, як польські так і українські вчені спростували ці не наукові твердження через вивчення багатьох архівів.

Українці, як народ християнський, без сумніву, жалкують і співчувають загибелі мирного польського населення у Гуті Пеняцькій, а тому не було проблем у польської сторони у встановленні пам’ятника на місці знищеного села, проте українці завжди мають чималі проблеми у встановленні пам’ятників своїм рідним чи воякам УПА.

Толерантно ставляться українці і до інших проблем сусідів. Нині в Україні діє понад 700 римо-католицьких парохій, у Львові відновлено військовий меморіал «Орльонт», хоч в часі екскурсій на цьому кладовищі можна почути образливі бесіди щодо українців; у Львові діє дві польські школи, зберігаються польські пам’ятники Міцкевичу, Гловацькому, Кілінському, Вішнєвському, встановлено пропам’ятний знак на місці розстрілу польських вчених на Вулецьких горах, ніхто з українців не ставить питання про знесення колони Яна з Дуклі, яка символізує перемогу поляків над козаками Б. Хмельницького.

До речі, на пам’ятнику жертвам Гути Пеняцької є епітафія польського письменника Корнелія Уєйського, але, незважаючи на безпідставні звинувачення українців щодо трагедії Гути Пеняцької, збережено меморіальну таблицю цього львівського польського письменника у храмі св. Андрія, як і збережено інші меморіальні таблиці видатним полякам. І таких прикладів безліч!

Тому спроби деяких польських шовіністичних кіл організувати і розширити конфронтацію між українцями та поляками приречені на невдачу, оскільки й українці, і поляки – це дві європейські нації, які будують свої стосунки, керуючись духом толерантності, добросусідства та спільних політичних інтересів. Переважна більшість українського суспільства почувається вдячною сучасній польській владі за політичну підтримку Української держави у її поверненні до європейської сім’ї націй. Переважна більшість польського суспільства підтримує свою владу у даних кроках. Сучасна Українська держава намагається довести світові свою здатність толерувати всіх сусідів, дотримуючись ідеології європейських угод, тому тим людям, які намагаються довести до дифузії історичної пам’яті з прагненням до реваншу, у жодному разі не вдасться створити перешкоди на спільному шляху обох держав. Пропонуємо цим людям зайнятися об’єктивними дослідженнями численних прикладів успішної та ефективної українсько-полської співпраці упродовж історії.

Ігор Федик - заслужений учитель України, краєзнавець, Львів.