МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Генератор історичних доль змістився в Україну(l)

02/28/2009 | Сергій Кабуд
Сьогодні центр подій, а ймовірно, і генератор історичних доль змістився в Україну.

Вперше на дуже великій частині колишнього СРСР розгортається державне препарування радянського режиму,

яке хочуть зробити підставою для офіційних розслідувань і правових висновків.

Для тих самих вердиктів.

Швидше за все, останні широкомовно тиражуватимуться і, як і все розслідування по Голодомору, залучатимуться до новітньої європейської історії.

А поступово і до політичної культури ЄС і НАТО.
Це небувалий виклик нинішній російській владі – її самоідентифікації, міфології, легітимності та претензіям на роль у світі.

http://ua.glavred.info/archive/2008/12/25/112133-0.html

тим більш прикольно що автор статті колишній шпіон з СВР КГБ СССР

Стратегічною угодою завершився і глобальний контрнаступ Рональда Рейгана, що здавався спочатку нестримним. Атака Іраку на Кувейт та Ізраїль у 1990 році, що зробила СРСР раптом незамінним партнером для Заходу, виявилася в цьому сенсі значно ефективнішою за німецький контрудар в Арденнах. Далі, без співпраці з радянськими і пострадянськими бюрократами і генералами, було не обійтися в мегаоперації з видворення військ Москви з Центральної Європи і Балтії, а також при перебазуванні ядерної зброї СРСР на територію Росії. Подальша зачистка «імперії зла» була таким чином припинена задля вирішення нагальних проблем міжнародної безпеки.

Залишившись по суті біля керма, номенклатура одразу ж приступила до самореставрації і підготовки реваншу. Дивно не це, а те, що багато хто чекав чогось іншого. Тим часом, під сталінізмом в РФ ніхто не підводив рису - не давав правової кваліфікації ні йому в цілому, ні його злочинам. Відповідно, обійшлося без розслідувань і пойменування злочинців. Вся справа була спущена на гальмах під прикриттям горбачовської «перебудови» і за допомогою тієї ж «комісії про реабілітацію жертв політичних репресій», яка до теперішнього часу вже заглухла.

«Банановий» етап в РФ був у цілому подоланий в 90-ті роки, і номенклатура остаточно вступила в свої ледве похитнуті права. Михайло Восленський у своїй знаменитій праці помилявся: номенклатура нікуди не піде, не емігрує з очей геть услід за прихованими багатствами, від неї не можна буде таким шляхом відкупитися. Вона ніколи не відірветься від свого ґрунту, де сама гарантує собі безкарність і безвідповідальність. Маючи під рукою арсенали «Тополів», водить дружбу з Іраном і Венесуелою тощо.

На сьогодні влада в РФ повністю консолідована по вертикалі і горизонталі, а народ утихомирений і по суті єдиний із владою. Незалежні профспілки маргіналізовані. Чеченська – громадянська - війна полегшила відтворення і модернізацію системи «профілактики». Про нинішню широту проникнення Москви у всі сфери життя на Заході вожді пізнього СРСР могли тільки мріяти.

Зрозуміло, західні уряди продовжували зачистку театру «холодної війни» і після 1991 року (скажімо, на Балканах) і закріплювали відвойоване за допомогою розширення НАТО. Але на зміну радянським танковим армадам, що тримали Європу в заручниках, прийшли інші ефективні й набагато економічніші засоби. А місце підневільних сателітів зайняли «країни-відщепенці», від яких відростають ще менш уразливі сили і структури. Нікого з них не потрібно спеціально натаскувати на ворога. Проте деколи починає здаватися, що бойовитість, як і стиль поведінки, перетікають по всьому цьому ланцюжку в обох напрямах. З ким поведешся…

11 вересня 2001 року, що відбулося якраз на піку напруження довкола Договору по ПРО, виявило дуже високу уразливість США і Заходу. Відреагувавши на це давно назріваючими операціями в Іраку та Афганістані, наймогутніші армії світу все-таки потрапили в пастки. Отже до розв'язки ще далеко.


ВСЯ СТАТТЯ
=====================================================
Добити Сталіна.

Віктор Калашников, для «Главреда», 25.12.08 11:21


Росія в облозі. Її оточують ворожі альянси, насідають з різних боків чужі мови, культури і релігії. Недоброзичливці підбираються до природних багатств. Вони ж намагаються переписати нашу історію. А також свою власну в частині, що стосується нас.

Багато хто в Росії вважає всі ці процеси якось взаємопов'язаними між собою, і, швидше за все, так воно і є. Що ж робити?

Як у питаннях озброєнь, економіки та релігії, так і в царині історії російська реакція видається двоякою: жорстка відповідь, але і готовність вступити в діалог. Наші власті, наші науковці, а останнім часом і наші правозахисники пропонують обговорити і погодити «національні образи минулого» на якомусь форумі, можливо, навіть виробити міжнародний консенсус і закріпити його в підсумкових документах.

На черговій конференції або у пресі дійсно можна обговорити, що саме і коли Гельмут Коль обіцяв, а може і не обіцяв Михайлу Горбачову. Із цього приводу можна дійти згоди, а можна і залишитися при своїх думках, не піклуючись про жодні серйозні наслідки.

Але є речі, по яких консенсус у принципі неможливий. При цьому від нинішньої Росії навіть не обов'язково чекають (і дедалі, здається, все менше чекають) чітких «так чи ні». Просто, якщо «так» з нашого боку не заявляється, то для решти світу це означає «ні», і наслідків тоді, швидше за все, не уникнути.

Пояснимо цю ситуацію на наочних прикладах.

«Неоднозначний» Гіммлер

На території знаменитого ракетного центру Третього рейху Пенемюнде тепер розташований музей. Там з екрану колишні інженери згадують, наскільки творчо напружене і гармонійне життя вели вони в цих місцях в роки, коли створювалися V-1 і V-2. Усі співробітники центру в єдиному пориві вирішували завдання, які ставив великий Вернер фон Браун, що «марив космічними польотами». Що не день, то – прорив у невідоме, до нових горизонтів науки і прогресу.

Години відпочинку заповнювалися спортом, аматорськими спектаклями (Гете, Шиллер), концертами (Бах, Вагнер), прогулянками чудовими околицями, «спорами і мріями про майбутнє – адже ми були такі молоді!»

Іноді на випробування наїжджав Генріх Гіммлер, що займався ракетною програмою. Якщо «виріб» вибухав на старті, то він намагався якось підбадьорити збентежений персонал: «Не падайте духом, - Lassen Sie sich nicht entmutigen, наступного разу обов'язково вийде!». Не Берія якийсь…

Думається, що приблизно в такому ключі підносилася б німцям, та й не тільки їм, історія Другої світової війни, якби Німеччина перемогла. Або, принаймні, не програла б з тріском. А, скажімо, перетворилася, словами Віктора Пелевіна, з «імперії зла» на «бананову республіку зла»: генерали СС і гауляйтери почали б дохідливо міркувати про ліберальні цінності, комендант Освенціма очолив би комісію з вилову нацистських злочинців, а доктор Геббельс кричав би про прірву, в яку фашизм зіштовхнув націю («Generation П»).

Спільним місцем у заангажованих колах такої Німеччини напевно стало б те, що нацисти, звичайно, припустилися перегинів і навіть злочинів, натомість, прийнявши країну поверженою в хаос і стоячою навколішки, вивели її потім у ракетну і майже ядерну державу. І неповаги до Німеччини тих років ніхто собі не дозволяв.

Але справа, як відомо, скінчилася беззастережною капітуляцією і Нюрнбергом. І ветерани можуть тепер малювати нетривіальний портрет Гіммлера і розповідати про те, як у Пенемюнді давався старт науково-технічній революції. А ось сучасний німецький політик, чиновник або просто обиватель за публічні вислови такого штибу ризикує піддатися всебічному остракізму. Це як мінімум.

Чи тримається політична культура сучасної Німеччини на одному лише страху? Звичайно, ні! Але й не лише на загальній обізнаності та свободі слова. Культ права і відвертість закріпилися в німецькому суспільстві не в результаті якоїсь внутрішньої, «еволюційної» кризи нацизму і не завдяки зусиллям власних передових сил або освіті. Ні, зразком діючої демократії Німеччина стала через послідовну денацифікацію, що включала масове «промивання мізків» (приходив американський сержант і вдовблював, як міг, полоненим «краутс» почала law, order and democracy) і покарання головних злочинців. Конституція ФРН та інші демократичні інститути були переважно їй нав'язані державами-переможницями. Ну а поле для всього цього вдалося розчистити лише шляхом військового розгрому «Третього рейху».

Цікаве попутне питання: чи довго може суспільство практикувати анти-мораль і анти-право, топтати близьких і далеких сусідів і переступати через свідомість або хоч би відчуття відповідальності за все це. Історичний досвід свідчить: вельми довго, іноді навіть - покоління за поколінням. І тоді для приведення народних мас, що заблукали, і їхніх керівників до тями доводиться удаватися до таких засобів, як британські килимові бомбардування, звитяжна Червона армія або навіть Хіросіма.

Звідки береться правда?

Тим часом, згадані ветерани зовсім не відчайдушно брешуть, а розповідають про те, що самі бачили і пережили. Не про все, звичайно, адже всього й не розповіси, та й мова йшла лише про те, як робилися ракети. Тобто після війни вони, поза сумнівом, дізналися значно більше, але в ті роки вони рухали науковий прогрес, ну і захищали фатерланд на своїх місцях, дотримуючись обов’язку і присяги. Тодішнього обов’язку і тодішньої присяги, зрозуміло.

На цю тему є як би анекдот. Німця питають, чи доводилося йому за нацистів чути про концтабори? «Що ви, я нічого не знав!». А чи цікавився він, наприклад, куди це поділися його сусіди-євреї? «Та за такі питання я одразу ж потрапив би в концтабір!». Мораль: не намагайтеся прикидатися технарями-фанатами, чесними солдатами, зашореними патріотами або маленькими людьми. Переважна більшість дорослих підданих «Третього рейху» так чи інакше знали про злочини свого режиму. І ті, хто залишалися лояльними до влади, не могли не усвідомлювати власну співучасть. Адже і до поразки у війні та Нюрнберзького трибуналу в пам'яті і традиціях більшості ще сиділи норми моралі та права. Була і Біблія. Доходили також чутки про тих співвітчизників, які жертвували собою в боротьбі з системою. До вождів, звичайно, особливі вимоги. Але відповідати за масові злочини довелося всім і кожному.

Чи достатніми виявилися Нюрнберзький процес і політика денацифікації? Очевидно, ні. Так, у Західній Німеччині надалі неодноразово піднімали голову реваншисти і відверті наці.

Ще більш вражає те, що в Східній Німеччині, де викорінювання нацизму, здавалося б, проводилося в набагато жорсткіших формах, основна маса населення незабаром «лягла» під новий тоталітаризм. І переважна більшість тих, хто не перебіг на захід, десятиліттями жили, відгородившись від суті та практики режиму - хто «чесною працею» і «відходом у приватне життя», хто «щирою вірою в ідею», а хто все тією ж «непоінформованістю».

Та й у ФРН десятки тисяч (!) бундесбюргерів, комфортно влаштувавшись за «залізною завісою», активно працювали на східнонімецькі та радянські спецслужби, добре розуміючи, яку загрозу це несе їхнім країнам і Заходу в цілому. В обвинувальних вироках згодом так і говорилося: «відомості, передані супротивникові, могли істотно вплинути на хід війни». Самовиправдовуючись, колишні агенти активно посилалися на «ідейність» - предмет особливого пієтету з боку лівоорієнтованого істеблішменту. Мало хто каявся в егоїстичних амбіціях, міщанській вузьколобості або фізіологічних перекосах.

Все це, думається, говорить про німців більше, ніж їм самим хотілося б.

Знову знадобилася енергійна експансія інституцій Заходу, щоб укорінити, нарешті, жителів колишньої НДР у лоні демократії та права, а заразом вичистити «п'яту колону» в межах колишньої ФРН.

Як указував пастор Йоахім Гаук, колишній федеральний уповноважений у справах «Штазі», саме досвід недоробок денацифікації змусив владу об'єднаної Німеччини негайно і повномасштабно узятися за подолання спадщини комуністичного тоталітаризму. Інакше «нові колишні» встигли б перефарбуватися і підлаштуватися, і тоді знову не уникнути рецидивів. Загалом – не можна залишати «банановій республіці зла» анінайменших шансів.

Отже, повернімося до Росії.

Де судді?

З тими, хто у наш час загальної поінформованості заперечує, що сталінізм безумовно злочинний, сперечатися марно. У коректних дискусіях у принципі не можна здолати всі ці «разом з тим», «з іншого боку», «Сталін - неоднозначна фігура», а також «народ не винен, не знав, творив і здійснював подвиги». А притча про німця-незнайка парирується сакраментальним: подавайте тоді і нам міжнародний вердикт. Де офіційне рішення авторитетних іноземців, та такі, щоб ми їм підкорилися? Де, нарешті, трибунал і шибениці?!

Дійсно, Ріббентропа повісили, а його набагато кривавіший поплічник Молотов продиктував вирок колегії міжнародних обвинувачів. Цей жахливий абсурд десятиліттями тяжів над Європою і всім світом.

Але останніми роками справа поступово виправляється. Радянський комунізм в оригінальному і експортному виконанні, а також його головні фігуранти потрапили під розслідування і суди на значній частині колишньої радянської імперії. Над звільненими країнами вже майорять прапори ЄС і НАТО, і фронт просувається далі. Образно кажучи, Рейнланд і Саксонія вже очищаються від скверни, в Баварії бої розпочинаються, але попереду ще Пруссія…

Отже міжнародний вердикт як такий у наявності. Просто РФ поки що поза його досяжністю. Тобто, можна сказати, поза законом. Але зовсім не під амністією.

На відміну від адептів «неоднозначності», самі комуністичні ватажки на амністію зовсім не розраховували, більше покладаючись на конспірацію і замітання слідів. Такий був вишкіл, успадкований від їхніх хрещених батьків – бувалих карних злочинців і терористів-підпільників. Та й «комуністи», «ради», «колективізації», «індустріалізації» - не що інше, як політкримінальний жаргон, варто лише вдивитися в суть. Олександр Солженіцин у свої найкращі роки вніс остаточну ясність: «У Радянському Союзі ніяких комуністів немає. Ним правлять гангстери – жорстокі й цинічні».

Але якщо мова про гангстерів, то, проголосивши першими викривальну правду, інтелектуали повинні були не заспокоюватися, поки її не візьмуть на озброєння співгромадяни і польові функціонери. Така загальновідома формула ефективного протистояння деспотії. Якщо ж цього не відбувається, то в проблемі може рано чи пізно взяти гору міжнародний вимір. Бо гангстери ніколи не зупиняються на досягнутому: страх перед судом і розплатою жене їх на запобіжне розширення географії своїх безчинств. І якщо народний протест запізнюється, а гангстери дедалі більше нахабніють, то чекай «шерифів» звідкись з боку. Чекай подарованих демократій і конституцій, а також адекватних «образів минулого» - замість тих, що гангстери вигадували «під себе».

Сталінізм після Сталіна

До честі підрадянського населення, воно довго не втрачало волі до опору. І в 1953 році проти повстань у ГУЛАГу, іскри яких загрожували підпалити всю країну, довелося кинути регулярні війська з танками. Одночасно в Кремлі вирішили стравити пару і випустити на волю мільйони в'язнів. Їх «реабілітували», тобто прихильно пробачили саме ті, хто їх садив і тепер розраховував лише зберегти недоторканною свою владу садити, страчувати чи милувати.

Іншим пакетом заходів угруповання сталінських обер-палачів на чолі з Микитою Хрущовим дарувало партноменклатурі щось на кшталт станового імунітету, зваливши всю провину за попередні звірства на «особу», її «культ», а також на «антипартійні групи» і «тих, що долучилися». Це забезпечило перемогу над іншими угрупованнями, що чинили опір змінам і відкидали тактичну необхідність «подолання наслідків культу».

Хрущов врятував режим та імперію і, коли пряма загроза минула, став стратегічно не потрібний і навіть шкідливий. Тим більше що у свою чергу почав відчайдушно чіплятися за владу шляхом політичної ескалації, відомої як «побудова комунізму». Але номенклатура і без того вже практично жила «за здібностями і потребам», а обнадіювати і розбурхувати народ із цього приводу було ні до чого. По-справжньому ж фатальною для Хрущова стала його спроба тіснити й далі радянську воєнщину в одвічній тяжбі за владу між нею та Кремлем. Тож колективними зусиллями хрущовський «волюнтаризм» було зупинено переворотом 1964 року, і життя СРСР швидко увійшло в нормальну тоталітарну колію.

Що стосується масового терору, то він до цього часу вже відпрацював своє – країна була надійно підкорена. Та й народу як такого залишалося замало, мільйонів 40 недолічилися після війни, а серед тих, що залишилися, – аж надто інвалідів і хворих. Кого набирати у ВПК і в нові армії, кого залишити на землі давати урожаї? Мимоволі займешся народозбереженням.

Дехто згадав би тут про ракети, балети і самовідданість робочих, учених і солдатів. Але не будемо більше про Гіммлера.

І без того всепроникливий розшук і маніпулювання стали тим часом набувати планомірності й системності. За Андропова настав апофеоз «профілактики», на сленгу КДБ - поголовного нагляду і завчасного виявлення «негативу» зі щонайширшою палітрою не лише каральних, але й запобіжних заходів (докладніше див. М. і В. Калашникови «Генералы из бывшей "пятерки" КГБ помогут Украине войти в НАТО», maidan.org.ua/static/mai/1200577924.html). На таке у Сталіна не було ні сил, ні часу, ні бажання. За нього «контру» просто пускали під ніж, причому з великим запасом – ситуація вимагала, а демографія дозволяла.

При цьому головним «негативом» в СРСР вважалися зовсім не індивідуальні умствування і писання (частіше, ніж вважають, - при чекістському співавторстві), а щонайменші ознаки позасистемних дій і неформального лідерства. Таких «профілактували» нещадно. І воістину параноїдальну реакцію властей викликали (особливо з появою польської «Солідарності») спроби незалежної профспілкової активності, бо вони несли в собі принципове заперечення комуністичного рабства. Режим агресивно відторгав навіть елементи цивілізованого ринку праці, на якому в нормальних країнах будують бюджет, держапарат, демократію і політику як сфери узгодження суспільних інтересів. Замість цього оберігалася монополія ВЦСПС - «школи комунізму», що підміняла право розпоряджатися своєю робочою силою «правом на працю». Крок за кроком Держплан та інші органи економічного насильства витоптували й викорінювали будь-які шанси самоорганізації трудящих. Загальнонаціональний рахунок за розтринькану працю і ресурси слід було б направити, перш за все, на ці адреси. Тим більше що адресати, якщо і вибули, то лише потім, щоб дістати іншу конкретну прописку.

У міру зростання своєї історичної зрілості, тоталітаризм набирав розмаху і руйнівності - чи йшла мова про виснаження природи, господарські авантюри, насадження смертоносних технологій, гонку озброєнь і експансію в «третьому світі». Небачено шкідливими були освоєння цілинних земель, укрупнення-розукрупнення колгоспів, хімізація, програма Нечернозем’я (знищення «неперспективних» сіл), меліорація і багато що інше. Трохи не підірвали глобальний клімат поворотом сибірських річок – та якраз пропав сенс у зрошуванні центральноазіатських сатрапій.

Населення як і раніше знищувалося і піддавалося бузувірським деформаціям, але переважно - непрямим шляхом. Якщо, звичайно, не рахувати численних воєн, які СРСР вів і розв’язував у різних районах планети.

Отже сталінізм після Сталіна також чекає своїх слідчих і прокурорів. А також трибуналів та іншого.

Deal after deal after deal

Інша річ, що «шерифи» не всесильні, чому в їхньому послужному списку опинилися Тегеран, Ялта, Потсдам та інші непристойні компроміси. А після важкої поразки в Індокитаї довелося піти також на «розрядку» і Хельсінкі.

Стратегічною угодою завершився і глобальний контрнаступ Рональда Рейгана, що здавався спочатку нестримним. Атака Іраку на Кувейт та Ізраїль у 1990 році, що зробила СРСР раптом незамінним партнером для Заходу, виявилася в цьому сенсі значно ефективнішою за німецький контрудар в Арденнах. Далі, без співпраці з радянськими і пострадянськими бюрократами і генералами, було не обійтися в мегаоперації з видворення військ Москви з Центральної Європи і Балтії, а також при перебазуванні ядерної зброї СРСР на територію Росії. Подальша зачистка «імперії зла» була таким чином припинена задля вирішення нагальних проблем міжнародної безпеки.

Залишившись по суті біля керма, номенклатура одразу ж приступила до самореставрації і підготовки реваншу. Дивно не це, а те, що багато хто чекав чогось іншого. Тим часом, під сталінізмом в РФ ніхто не підводив рису - не давав правової кваліфікації ні йому в цілому, ні його злочинам. Відповідно, обійшлося без розслідувань і пойменування злочинців. Вся справа була спущена на гальмах під прикриттям горбачовської «перебудови» і за допомогою тієї ж «комісії про реабілітацію жертв політичних репресій», яка до теперішнього часу вже заглухла.

«Банановий» етап в РФ був у цілому подоланий в 90-ті роки, і номенклатура остаточно вступила в свої ледве похитнуті права. Михайло Восленський у своїй знаменитій праці помилявся: номенклатура нікуди не піде, не емігрує з очей геть услід за прихованими багатствами, від неї не можна буде таким шляхом відкупитися. Вона ніколи не відірветься від свого ґрунту, де сама гарантує собі безкарність і безвідповідальність. Маючи під рукою арсенали «Тополів», водить дружбу з Іраном і Венесуелою тощо.

На сьогодні влада в РФ повністю консолідована по вертикалі і горизонталі, а народ утихомирений і по суті єдиний із владою. Незалежні профспілки маргіналізовані. Чеченська – громадянська - війна полегшила відтворення і модернізацію системи «профілактики». Про нинішню широту проникнення Москви у всі сфери життя на Заході вожді пізнього СРСР могли тільки мріяти.

Зрозуміло, західні уряди продовжували зачистку театру «холодної війни» і після 1991 року (скажімо, на Балканах) і закріплювали відвойоване за допомогою розширення НАТО. Але на зміну радянським танковим армадам, що тримали Європу в заручниках, прийшли інші ефективні й набагато економічніші засоби. А місце підневільних сателітів зайняли «країни-відщепенці», від яких відростають ще менш уразливі сили і структури. Нікого з них не потрібно спеціально натаскувати на ворога. Проте деколи починає здаватися, що бойовитість, як і стиль поведінки, перетікають по всьому цьому ланцюжку в обох напрямах. З ким поведешся…

11 вересня 2001 року, що відбулося якраз на піку напруження довкола Договору по ПРО, виявило дуже високу уразливість США і Заходу. Відреагувавши на це давно назріваючими операціями в Іраку та Афганістані, наймогутніші армії світу все-таки потрапили в пастки. Отже до розв'язки ще далеко.

Помаранчева агресія

Сьогодні центр подій, а ймовірно, і генератор історичних доль змістився в Україну. Вперше на дуже великій частині колишнього СРСР розгортається державне препарування радянського режиму, яке хочуть зробити підставою для офіційних розслідувань і правових висновків. Для тих самих вердиктів. Швидше за все, останні широкомовно тиражуватимуться і, як і все розслідування по Голодомору, залучатимуться до новітньої європейської історії. А поступово і до політичної культури ЄС і НАТО.

Це небувалий виклик нинішній російській владі – її самоідентифікації, міфології, легітимності та претензіям на роль у світі. А також її надбагатствам, що покояться на кістках і праці мільйонів рабів Норильська, Магадана, Воркути, Сахаліну і численних «будівництв комунізму».

Перший реальний суд, що затівається в Києві, над КПРС сприймається в Москві як пряме продовження «помаранчевої революції» і боротьби за національно-державну незалежність, а якщо копнути глибше, то і масового народного опору і партизанського руху, придушення яких відгукнулося на просторах всього СРСР. Адже українці були в авангарді тих післявоєнних повстань у ГУЛАГу, що повергли Кремль у паніку і змусили поступитися.

Природно, Москва вестиме активну оборону, зокрема на передових рубежах у самій Україні. Доля Чорноморського флоту з огляду на це – лише допоміжний фронт, на якому ще можна виторгувати почесну капітуляцію. А ось з українськими образами минулого не передбачається ніякого примирення, не кажучи про консенсуси.

Сталінізм а la carte

Ця стаття написана по слідах великої міжнародної конференції в Москві з проблем історії сталінізму. Російська сторона добре підготувалася до просування тези про те, що сталінізм – частина неоднозначного міжнародного явища (тобто Москва і тут «вбудовується»). Підсумкова резолюція, підписана авторитетними російськими істориками (за дорученням, як сказано, російських учасників), закликає до подальшого вивчення і просвітництва.



Нібито були запрошені та не приїхали представники центральноєвропейських відомств, що розслідують таємницю комуністичних режимів. У цих відомств у Москві все одно не знайшлося б рівноцінних співрозмовників. І взагалі, як визнає глава «Меморіалу» Арсеній Рагинський, питання про «суб'єктів» сталінського зла в РФ, на жаль, не порушується, йдеться тільки про багатомільйонні жертви. Втім, і з жертвами якась плутанина: катів знищували інших катів, а деякі з них, понад те, встигали вирізнитися в сприянні будівництву лікарень і дитячих садків.

Що ж, чи не записати в такому разі в жертви нацизму, а то й у борці проти нього Ернста Рема і штурмовиків? Чи не підійти до них «ширше», з урахуванням «всієї історичної правди»?..

Відповідь, насправді, проста. «Кращий нацист», якщо він досі живий, - той, який відсидів своє та ще пройшов весь курс денацифікації. І спочатку нас повинен цікавити відповідний сертифікат, і лише потім – розмаїття іміджів і біографій, які завжди щось «пояснюють», розкриваючи «неоднозначність». Нацизм як явище, звичайно, був багатоликий і складний, але заяву в партію кожен ніс сам.

Російські історики на конференції нарікали на відсутність у народній свідомості переконливого, тобто досить відштовхуючого образу сталіністського зла і закликали діячів культури постаратися в цьому плані. Дійсно, звірюгу-есесівця сьогодні кожен хоч сам намалює. А доблесний чекіст – хто він? Штандартенфюрер Тихонов? Прем'єр-президент Путін? Душка-генерал Кобаладзе? Вважаємо, що і в цьому разі суспільство має потребу, перш за все, в сертифікатах – на зразок тих, що видавало відфільтрованим агентам «Штазі» згадане відомство пастора Гаука. А вже потім у переробці матеріалу масовою і високою культурою.

У нинішньому усіченому, несуб'єктному, тобто вельми умовному варіанті сталінізм відтіняє чи не надмірну гуманність російської влади. Такий імідж сталінізму сам по собі переконує в її незамінності в справі запобігання чогось ще гіршого. Конструйований у такий спосіб образ минулого цілком функціональний.

Ресталінізація, що проводиться в РФ всією міццю держапарату і при широкому народному схваленні, здатна підім'яти і підігнати під себе навіть найбільш добромисні просвітницькі ініціативи. Рядових росіян, звичайно, шкода – за лояльність і потурання злу з них у черговий раз стягнеться. Економічна та інституційна катастрофа, що насувається, тому запорука. Але серйозні проблеми чекають і всіх решту, починаючи, зрозуміло, з пострадянських сусідів.

Втім, у продовжувачів справи «великого вождя» зберігається спадкова уразливість: кримінальні елементи схильні судити про інших лише за своїми мірками. Тому вони часто недалекоглядні й навіть наївні в політиці, бізнесі, і взагалі в усьому, що поза сферою насильства, брехні, шантажу і лукавства. Вони твердо вірять, що нічого іншого в світі не буває і тому заздалегідь приречені. Важливо лише не піддаватися нав'язуваним ними «образам» – минулого, сьогодення, майбутнього.

І, звичайно, не слід ігнорувати роль «шерифів». Саме християнство могло і не вижити без Римської імперії (з певного етапу, зрозуміло), інквізиції, хрестових походів та інших установ. Без них проповідь не здолала б варварський устрій поза храмами. Так, при цьому були свої вади. Але ж не переходити через це в стан язичників?


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua