МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Україна на переломі. Що далі?

04/09/2009 | Богдан Червак

Україна на переломі. Що далі?

Нація і держава у небезпеці!

Під час інавгураційних промов та з нагоди найбільшого свята країни – Дня Незалежності, усі президенти особливо наголошували на двох принципових висновках, які випливають з новітньої історії української державності: по-перше, відтепер, констатували вони, можна з упевненістю стверджувати, що Україна як держава відбулася назавжди; по-друге, державність України – відкриває великі перспективи для українського народу, одного із найбільших народів європейського континенту.

Саме ці ключові висновки були найбільш переконливими у їхніх промовах, викликали схвалення більшості народу та вселяли надію на світле майбутнє.

Думаю, що сьогодні Л.Кравчук, Л. Кучма та В. Ющенко не відважаться на такі безапеляційні твердження. Навпаки, кожен з них, у тій чи іншій формі, підкреслює іншу реальність: ще ніколи Україна не була так близько до межі за якою втрата незалежності.

Чи мають рацію президенти? Думаю, що так. Існує кілька причин для того, щоб погодитися із таким сумним станом справ.

Насамперед треба визнати відсутність стратегічного мислення нинішніх керівників держави і опозиції. Найяскравіший приклад - внесення Віктором Ющенком на розгляд парламенту проекту Конституції України, ключова ідея якого – запровадити в Україні двопалатний парламент. Два роки тому з такою ж пропозицією виступив його опонент Віктор Янукович. Як і президент Ющенко він наполягав на тому, що бікамералізм порятує країну від управлінського хаосу, сприятиме збільшенню представництва інтересів в органах державної влади. Така метаморфоза свідчить про одне: ці політики розглядають Основний Закон та можливість його зміни виключно в площині вирішення однієї проблеми – прийти до влади, а бо ж зберегтися у ній. Що буде з Україною завтра чи після завтра – нікого особливо не цікавить.

Про те, що в сучасному політикумі переважають тактичні, а не стратегічні інтереси свідчать й наступні приклади.

Стало очевидним, що головна домінанта політичної діяльності Президента Ющенка - усунути від влади прем’єр-міністра Тимошенко. Водночас керівник уряду особливо не приховує бажання стати Президентом України й усунути з цієї посади Віктора Ющенка. Опозиційний лідер також не дуже переймається інтересами нації і держави, натомість прагне одного – усунути від влади «помаранчевих» в особі Ющенка і Тимошенко. Усі вирішують лише тактичні завдання.

Також слід визнати, що доконаним фактом став параліч інститутів державної влади, зокрема Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, судової гілки влади.

Зважаючи на низький рейтинг В.Ющенка, можна передбачити «чемоданний настрій» його Секретаріату, який левову частку свого часу витрачає на «переписку» із Ю.Тимошенко та вибудову хитромудрих конструкцій для її дискредитації.

У нас не має дієвого парламенту як вищого законодавчого органу країни. У Верховній Раді відсутня реальна більшість, необхідні закони не ухвалюються, блокування парламенту, до якого перманентно вдаються БЮТ і ПР, стало звичним явищем.

Через відсутність парламентської більшості не може ефективно працювати чинний уряд, який згідно Конституції міцно «прив’язаний» до парламенту. Законопроекти розроблені урядом, як правило, не розглядаються у ВР, або ж не мають необхідної підтримки у більшості депутатського корпусу.

Гучний скандал із колишнім суддею Зваричем проілюстрував реальні проблеми судової гілки, яка уражена й паралізована корупцією.

Не краща ситуація «на місцях». Органи місцевого самоврядування, які сформувалися за партійним принципом, не вирішують нагальних проблем місцевої громади, а зводять політичні порахунки із місцевими державними адміністраціями. Епопея з виборами до Тернопільської обласної ради виявила фактичний параліч місцевого самоврядування, його неспроможність вирішувати економічні і соціальні проблеми звичайних людей.

Націю на коліна ставить корупція. За даними Київського інституту проблем управління імені Горшеніна українське суспільство сприймає корупцію як невід'ємну частину свого життя. І це – найстрашніше. 62% респондентів заявляють, що їм доводилося давати хабарі (для Донбасу цей показник становить 47,1%, для Закарпаття – 100%). 86% респондентів підтверджують: в Україні сильно розповсюджене хабарництво!

Ослаблення країни призвело до посилення зазіхань на територіальну цілісність України. Росія вже фактично не приховує претензій на український Крим, Схід і Південь.

На Заході України під загрозою чужоземного впливу опинилося Закарпаття, де не без допомоги офіційно Будапешта намагаються легімітизувати пам’ятник, що символізує приналежність Закарпаття Угорщині. Румунія активно поширює на Буковині й Одеській області «карту румуна», щоб у такий спосіб задекларувати свої претензії на українські землі. Навіть у Польщі, яка симпатизує будь-якій українській владі посилюються антиукраїнські настрої, зростає невдоволеність президентом Качинським, який, на думку опозиційних політиків, забагато часу і уваги приділяє Україні. Окремі політичні кола сусідньої держави знову ведуть мову про «креси», тобто приналежність частини Галичини до Польщі.

Як і слід було очікувати, зовнішньополітичний тиск на Україну з метою встановлення контролю над її окремими територіями посилив відцентрові сили у самій Україні. Підняла голову гідра сепаратизму. І якщо кілька років тому сепаратизм був притаманний на Сході чи Півдні, то сьогодні його метастази вразили й Захід України. Зухвалість з якою закарпатські сепаратисти-русини домагаються автономії вказує, з одного боку, на слабкість влади, її основних державних інститутів, а з другого – на встановлення нової реальності, коли сепаратизм вже не можна локалізувати.

Окремо про Росію. Нещодавно колишній секретар РНБО України, Володимир Горбулін, якого важко запідозрити в націоналізмі чи «русофобії» на сторінках «Дзеркала Тижня» був змушений визнати: «Керівництво РФ готове боротися за відродження свого домінування на території колишнього Радянського Союзу всіма доступними засобами, із застосуванням воєнної сили включно. Мусимо дійти й такого висновку: США та ЄС наразі не мають бажання і не володіють необхідними інструментами, застосування яких унеможливило б реалізацію Кремлем своєї стратегії щодо приборкання непокірних країн на теренах СРСР.

Аналізуючи поведінку Росії щодо України та інших пострадянських країн В.Горбулін звертає увагу на дату 25 грудня 2008 року: «Саме тоді відбулося закрите засідання Державної ради та Ради безпеки РФ, на якому обговорювалися питання стратегії РФ щодо країн СНД. Нам нічого не відомо про ухвалені там рішення, проте показово, що жодного витікання інформації із засідання не сталося.

Понад те, російська офіційна преса, яка зазвичай дуже розлого коментує всі дії Кремля, на цей раз обмежилася передруком вступного слова Д.Медвєдєва. Не хочеться здаватися поганими пророками, але вважаємо, що 25 грудня минулого року в Кремлі було прийнято рішення, масштаб яких стане зрозумілим тільки згодом.

Крім того, досвідчений аналітик застерігає: «Водночас у пресі, на телебаченні й насамперед в Інтернеті активно мусується тема «неминучої вже у 2010 році війни між американською маріонеткою — помаранчевою Україною та Росією». Лише протягом першого тижня березня 2009 року в Росії і в Україні на російські гроші вийшло чотири книжки на цю тему».

Отже, висновок напрошується такий: нація і держава у небезпеці!

Основна відповідальність за нинішній стан лежить на владі: насамперед президентові і прем’єру, протистояння яких не має аналогів й веде країну загибелі.

Звичайно, не знімається вина із так званої опозиції, яка так і не стала українською, а своїми діями лише поглиблює існуючу кризу.

Чи існують підстави для оптимізму?

На перший погляд, не має підстав давати позитивну відповідь на запитання підзаголовку цієї статті. Занадто далеко усе зайшло. Проте…

Впродовж минулого року вже згаданий Київський інститут проблем управління імені Горшеніна провів соціологічне дослідження настроїв українців, результати якого дуже промовисті.

Так, не зважаючи на нинішній соціально-економічний стан, розчарування владою 87,5% респондентів вважають Україну своєю батьківщиною з великої літери. Лише 7,4% - Російську Федерацію.

При цьому 68,5% респондентів пишаються тим, що вони – громадяни України. Більше того, у порівнянні з 2006 роком кількість українців, що пишаються своїм громадянством, зросла на 16,3%. Збагнути це і пояснити раціонально неможливо.

Цікава ситуація із геополітичними симпатіями українців. 9,7% респондентів на референдумі проголосували б за вступ до Європейського Союзу. Однак лише 19,2% респондентів підтримують ідею вступу України до НАТО - при 43,6% ярих противників і 19% тих, що не визначилися.

Що стосується Росії, то тут українці проявляють прагматизм: понад половина респондентів хотіли би розвивати з Росією культурні взаємини та підтримувати безвізовий режим перетину кордону.

Третина респондентів бажали б мати з Росією єдиний митний простір. 22% виступають за спільну зовнішню політику. Кожен п'ятий говорить про спільну валюту і спільне законодавство.

Але спільні органи влади і спільну армію готові підтримати близько 17% респондентів. Противників зближення є не так і багато – 12,8% респондентів.

Врешті ключове питання для нації - питання другої державної мови, на якому спекулюють окремі політичні сили. Як виявилося, воно не стоїть надто гостро для українців. Сьогодні існує певний паритет: 49,5% українців спілкуються вдома українською, 46,8% - російською мовою. Проте 73,7% респондентів вважають: кожен громадянин України повинен володіти державною мовою!

Коротко таку соціологію можна прокоментувати так: на відміну від політиків і керманичі країни, яким обставини і амбіції не дозволили стати державними діячами, український народ й надалі залишається єдиним фактором справжнього українського державотворення.

Тернопільський феномен

Україна опинилася перед неминучістю чергових дострокових виборів парламенту і президента. Усі сподіваюся на «перезавантаження» влади. Чи реальне воно?

Цього разу обнадійливі тенденції з’явилися на Західній Україні. Резонансні вибори до Тернопільської обласної ради намітили кілька, на мій погляд, позитивних тенденцій.

Перша: громада при бажанні може відстояти право обирати владу, а отже рахуватися із думкою людей. Відтепер, кожен можновладець, та чи інша політична сила будуть змушені «сім разів відміряти», перед тим як ухвалювати рішення, які позбавляють виборців їх законного права обирати органи влади, бути реальним, а не формальним «джерелом влади».

Друга: завершується епоха лідерських проектів, мега-блоків, й починається ера ідеологічних партій, які є носіями певних концепцій державотворення.

Третя: очевидно, що перемога ВО «Свобода» на тернопільських виборах започатковує новий уклад політичних сил, зокрема у так званому «правому спектрі» українського політикуму, який відтепер називатиметься націоналістичним. Водночас відкривається простір для якісних змін в інших ідеологічних нішах. Іншими словами, доба «біло-синіх», «помаранчевих», «сердечних» завершується.

Відповідь на питання «Що далі?» відтепер даватимуть нові люди, нові сили. І це надає оптимізму.

Богдан ЧЕРВАК,

провідник Київської міської організації ОУН

Відповіді

  • 2009.04.09 | samopal

    Та вона вже 350 років на переломі. Є надія на новий "гіпс"?

  • 2009.04.09 | samopal

    Костенко: так звані "нові політики" - це тільки проект (/)

    Народний депутат, лідер Української народної партії Юрій КОСТЕНКО вважає, що поява нових політиків є новим політичним проектом для “захоплення влади”.

    Як передає кореспондент УНІАН, про це він заявив сьогодні на прес-конференції в Івано-Франківську.

    За його словами, нинішні нові політики, які пропонуються суспільству, це «люди із старим багажем».

    «Вони так само думають про єдиний центр управління всім і вся, а не про розподіл влади і взаємодію влади, виходячи із демократичних принципів організації влади, - наголосив Ю.КОСТЕНКО. – І ці політики, так звані нові політики, дуже далекі від того, що таке український національний інтерес».

    За його словами, в Україні постійно «нав’язується думка, що все старе треба відкинути, а нове щось привести, забуваючи, що це нове вже було в десяти партіях, що все це нове – це дуже добре забуте старе».

    «Нині ці нові політики – це лише новий проект захоплення влади тими, хто цю владу за 18 років перетворив на свої доходи», - додав керівник УНП.


    http://www.unian.net/ukr/news/news-310405.html
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.04.09 | Тестер

      В тому числі і сам Костенко!

      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.04.10 | omela

        Він уже давно не новий

        Настільки не новий, що його час уже давно минув.
    • 2009.04.09 | Shooter

      Дуже влучний опис...

      ...наприклад, тов. Ю.В.Кучми

      > «Вони так само думають про єдиний центр управління всім і вся, а не про розподіл влади і взаємодію влади, виходячи із демократичних принципів організації влади, - наголосив Ю.КОСТЕНКО. – І ці політики, так звані нові політики, дуже далекі від того, що таке український національний інтерес».
      >
      >
      > «Нині ці [...] політики – це лише [...] проект захоплення влади тими, хто цю владу за 18 років перетворив на свої доходи», - додав керівник УНП.
  • 2009.04.09 | Sean

    той "перелом" - перманентний. Хто б вилікував

  • 2009.04.10 | Semen

    Re: Україна на переломі. Що далі?

    Далі уряд повинен дбати про економіку, про політику Юлі треба терміново забути, бо справи кепські.... http://financeua.info/politika/defitsit-byudzheta-i-metodyi-ego-umensheniya.html
  • 2009.04.10 | Bestt

    Re: давно відомо - сила в єдності

    зокрема- ніхто, окрім власних амбіцій вождів та гетьманків - не заважає національним організаціям (КУН, ОУН, ВО "Свобода") обєднатися та виступити єдиним фронтом - хоча б на парламентських виборах.

    писати пророчі листи - це всі можуть, про те як нагально потрібно Україну рятувати.

    де конкретні кроки: обєднання, спільна праця, робота на країну ....


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua