МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Про дефіцит реальності в політиці (/)

04/16/2009 | MV
ПРО ДЕФІЦИТ РАЦІОНАЛЬНОСТІ В ПОЛІТИЦІ
Ігор ЛОСЄВ, “Флот України”

Коли доводиться аналізувати вельми невтішні здобутки української демократії протягом 18 років незалежного існування країни, спадає на думку, що причиною багатьох невдач є не тільки особливості політичної еліти, але й деякі риси мислення й характеру, притаманні електорату України. Вже давно помічено, що українці часто вибирають не розумом, а серцем, звертаючи увагу на речі другорядні, факультативні, на риторику замість фактичних обставин. Якщо українець захоплюється якимось політиком, то до нестями, якщо ненавидить, то також до втрати здорового глузду. Об’єкту свого обожнення він подарує геть усе, політику несимпатичному пригадає найменшу, найдрібнішу помилку. Цей емоційний суб’єктивізм обумовлював чимало провалів і розчарувань, коли громадяни України, зробивши ставку не на тих, на кого було треба, потім шукали винуватців цього де завгодно, тільки не у власній нездатності правильно оцінювати політиків.
Менталітет українського виборця нерідко нагадує менталітет футбольного фаната, та й ставиться цей виборець до вподобаного політика, як футбольний вболівальник до улюбленої команди, себто максимально некритично, захоплюючись там, де варто було б неупереджено аналізувати.
Тому й з’являються в Україні натовпи політичних “фанів”, на особливостях ментальності яких залюбки спекулюють пошукачі депутатських та інших мандатів, з’являються юрби “юлефанів” (прихильників Юлії Тимошенко), “фани” Віктора Ющенка, “фани” Віктора Януковича і т. ін. Причому, як і серед футбольних “фанів”, фанатсько-політичний загал об’єднує людей найрізноманітнішого інтелектуального рівня й освітнього цензу. Навіть від деяких професорів і академіків можна почути про надлюдські чесноти їхніх улюбленців. Зокрема, автору цих рядків довелося прочитати у книжці однієї дуже розумної і шанованої людини, що такі політики, як Юлія Тимошенко, народжуються один раз на сто років…
Дещо пояснює ситуацію той факт, що автор книжки є чільним діячем Блоку Юлії Тимошенко, але… Я вже не кажу про спроби зображувати Віктора Януковича на іконах, цілувати йому руку, про дещо анекдотичні спроби Параски Королюк (знаменитої учасниці Майдану “баби Параски” “помирити” “Вітю і Юлю” та інші прояви ще доволі дитячої української демократії з культами і культиками вождів, “зірок революції”, всіляких політичних ватажків тощо.
Це романтично-наївна доба демократії, що народжується. Це демократія, що ще сприймається як “свято пригноблених”, як такий собі карнавал, про який можна буде довго згадувати, знову віддавши владу олігархам і повернувшись до звичного життя під їхнім контролем.
Проте зріла демократія потребує деяких речей, що є новиною для українців, а саме: аналізу й розрахунку, коли виборці добре знають (завдяки нормальному виконанню національними ЗМІ своїх громадських функцій), сказати б, кредитну історію кожного політика, зокрема, скільки разів той чи інший політик міняв партію, фракцію, публічно проголошені переконання тощо. Дуже важливо, щоб виборці знали про реальні (а не записані в декларації про доходи) джерела фінансових надходжень кожного державного діяча, депутата і політика, а також структуру його видатків, бо ж не секрет, що чимало українських достойників живуть як шейхи Перської затоки, маючи офіційні доходи на рівні дуже нужденної людини. Невипадково ж нещодавно група колишніх народних депутатів зі статками, про які пересічний українець не може навіть мріяти, звернулася до парламенту з проханням надати їм матеріальну допомогу у зв’язку зі світовою фінансовою кризою… Адже офіційно вони є бідні й нещасні, чи як співалося в українському перекладі комуністичного гімну “Інтернаціонал” — “гнані й голодні”.
Оскільки ж завдяки “дуже вільній” пресі в Україні виборці елементарно не знають, хто є хто в українській політиці, хто за рахунок чого живе, кому що в українській економіці належить, то зробити правильний вибір справді нелегко. До речі, хотілося б отримати інформацію: чи припинив Валерій Хорошковський після призначення його першим заступником шефа СБУ особливі (як кажуть, приватно-власницькі) стосунки з телеканалом “Інтер” чи ні? Хіба це не суттєвий факт для українського електорату? І чи не виникне тут конфлікту інтересів між спецслужбістом Хорошковським і бізнесменом Хорошковським? Але стосовно таких питань, на відміну від питань оборони і безпеки держави України, режим секретності зберігається цілковито і бездоганно. Хіба що народний депутат і екс-міністр оборони Анатолій Гриценко поцікавився з трибуни парламенту, чи може мільярдер бути керівником національної спецслужби?
На жаль, український електорат позбавлено об’єктивної, докладної і вичерпної інформації щодо таких обставин. А не завадило б про кожного претендента на високу посаду знати якомога більше. Хронічна непоінформованість виборців про найсуттєвіші факти на тлі надміру зайвої псевдоінформації уможливлює постійне зведення електоральних процесів на манівці заохочення “політичного фанатства” замість свідомого і тверезого вибору. Це призводить до зростання месіанських настроїв, коли “месію” вбачають у банальних, авантюрних і крадійкуватих політиканах. Політика — це не місце для янголів, насправді йдеться про живих і грішних людей, до яких не можна ставитися, як до назавжди улюбленої футбольної команди, за перемогу якої вболівають, керуючись духом змагання, суперництва і спортивного інтересу.
Правильний політичний вибір передбачає аналіз сукупності вчинків політика, що становить певну систему, що дає підстави для поважних висновків. Якщо ж аналіз вчинків суперечить захопленню політиком, то це спонукає відповідального виборця до перегляду думки про свого улюбленця. В Україні, перебуваючи в суто емоційному стані, виборці швидко причаровуються і швидко розчаровуються. Їм бракує раціонально-спокійного ставлення до фігурантів політичної сцени, апріорно-критичного погляду на них (навіть з елементом здорової підозрілості, на яку українці мають абсолютне право‚ бо надто часто їх дурили), зрештою, здатності до аналітичного мислення, коли слова політика треба порівняти з його справами, з тим, що він казав рік і п’ять років тому. Звісно, величезну частину цієї аналітичної роботи має взяти на себе національна журналістика, але стан її такий, що часто згадуєш слова народної пісні:
Не питай‚ чому в мене
Заплакані очі…
Чимало органів ЗМІ в Україні належать олігархічним кланам і давно вже є не органами інформації, а засобами пропаганди, або, як дотепно висловилась одна київська журналістка‚ “органами масової інфекції”. Вони й працюють за законами пропаганди, а не інформації у вільному суспільстві, а як визначила одна західна енциклопедія: “… Першою і головною особливістю будь-якої пропаганди є абсолютна байдужість до істини”.
Ось і лишається українському електорату бути в межах примітивного фанатства, що аж ніяк не може стати запорукою вдосконалення демократичних процесів і процедур в Україні, що провіщає українцям нові помилки і розчарування. Звичайно, стадія “політичного фанатства” належить до найнижчих стадій демократичного розвитку, хоча й містить в собі потенції аж ніяк не демократичного устрою, а радше обіцяє прокласти стежку до влади якомусь псевдодемократичному деспоту, для якого демократична риторика та обожнення з боку фанатських мас буде лише засобом авантюрних маніпуляцій. Себто це буде надуживання демократією з антидемократичною метою.
І фанати можуть із жахом побачити (як це неодноразово траплялось в історії людства), що вони самі цілком демократично обрали собі гнобителя і поневолювача.
Політичне фанатство засвідчує певну політичну і культурну невиробленість українського електорату, адже політичне життя це таки ж не футбол, не шоу, не змагання двох команд чи творчих колективів.
Але навряд чи цей електорат порозумнішає без фундаментальних змін у політичній системі та інформаційній сфері України. По-перше, політичному фанатству дуже сприяють закриті списки на виборах, бо замість конкретних осіб у кожному виборчому окрузі перед очима виборців постають лише п’ять лідерів партії чи блоку, так звана перша п’ятірка виборчого списку. Народ знає партійних вождів, але не має можливості дізнатися‚ яка більшість майбутніх депутатів ховається за їхніми спинами. А відтак він не може справедливо судити й лідерів, які виховали таких поганих чи добрих послідовників. Лише коли списки буде відкрито, виборці зрозуміють, що партія чи блок не зводяться тільки до лідерів, що є чи повинно бути щось вище за них, щось таке, чому всі вони мають коритися (як лідери, так і партійний загал), себто система засад, поглядів і переконань, а не особиста сваволя партійних вождів. А така система засад, поглядів і переконань називається — ідеологія. В Україні, за винятком комуністів, націоналістів і націонал-демократів, практично немає ідеологічних партій, що змушує виборців зважати тільки на особистості, а це якраз і спонукає до фанатства. Яку ідеологію мають “червоні капіталісти” з Партії регіонів? Яку ідеологію, крім нестримного популізму, має Блок Юлії Тимошенко? А Блок Литвина?
Про відкриті списки (як і про скасування депутатської недоторканності) розмови точаться вже дуже довго, але є побоювання, що за межі самих лише розмов нічого не вийде.
Потребує реформування сфера інформації, принаймні, Україна заслуговує на суспільне мовлення, що певною мірою знейтралізувало б засилля олігархів у царині електронних ЗМІ.
Адже олігархічне ТБ України працює не на поширення інформації в суспільстві. а на створення системи пропагандистських міфів, зокрема, на імідж окремих політиків, що й стають предметом обожнення з боку мас. Українські ЗМІ маніпулюють думкою українців з тим, щоб нав’язати їм одну-єдину думку, ту, що належить кланам, що‚ власне‚ володіють ЗМІ.
Таким способом формуються “загони” політичних фанатів‚ якими потім маніпулюватимуть політтехнологи, зводячи до мінімуму можливості вільного волевиявлення мільйонів громадян, перетворюючи цих людей на об’єкт, а не суб’єкт політики, користуючись тим, що поки що політична система країни обслуговує інтереси не цілої української нації, а кількох сотень привілейованих родин, що вже тривалий період приватизують державу і досягли на цьому шляху неабияких успіхів. Однак усе тут сказане не звільняє кожного українського виборця від особистої відповідальності за свій вибір.
http://fleet.sebastopol.ua/index.php?article_to_view=2323


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua