МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Основне про політичні причини Голодомору

05/25/2009 | Володимир Косик
Останнім часом в Україні преса багато пише про Голодомор, деколи інформує про те, що про Голодомор писали в різних країнах. Та й взагалі порушується питання про причини, відповідальність, наслідки Голодомору.

Може пресі та головному Комітетові в справах Голодомору придасться інформація про те, що було надруковано про Голодомор у французькій мові у 1983 році. Тоді українсько-французьке видавництво "Європейський Схід" видало книжку Бориса Марченка та Олекси Воропая "Голод-Ґеноцид в Україні 1932-1933" (La famine génocide en Ukraine 1932-1933). Книжка складається з двох частин: 1) праця українського історика і дослідника історії Володимира Косика (псевдо Борис Марченко) п.з. "Голод-ґеноцид в Україні 1932-1933" та 2) спомини і роздуми Олекси Воропая "Девяте коло" (з англійської на французьку переклала приятелька українців француженка Ґ. Міллере, яка сьогодні вже не живе). Вступ до книжки "Голод геноцид…" написав французький журналіст Гійом Мальорі. Наклад книжки зовсім вичерпаний.

Чому ця книжка цікава тепер? Цікава вона зокрема тому, що дослідження Володимира Косика вже тоді (у 1983 році!) порушило майже всі питання щодо Голодомору, виявляючи, що це був ґеноцид Москви з політичних причин.

У зв'язку з цим ствердженням насувається питання – чи це політична пропаганда, чи результат наукового дослідження? Відповідь однозначна: це результат глибокого історичного дослідження.

Не будемо передавати зміст цілої книжки, зокрема поминемо спомини Олекси Воропая, які свого часу появилися в українській мові у Лондоні. Хочемо передати основні ствердження українського дослідника. Вони в нічому не застарілі і повинні дійти до уваги сьогоднішніх дослідників Голодомору в Україні.

У дослідженнях Голодомору Володимир Косик виходив з реальних історичних основ. Визвольна війна українців в обороні Української держави закінчилася у 1920 році. Україна війну програла.

Додатково подаємо аргументацію, яка не фігурує у книжці "Голод-Ґеноцид в Україні". Якщо Україна війну програла, то хто ж її виграв? Відповідь дав російський полководець Муравйов, той, хто перший зайняв Україну в ім'я совєтської Росії і, здобувши Київ у 1918 р., повідомив Москву, що принесену з далекої півночі на вістрях багнетів його армії владу Совєтів він передав Совєтові України. Це і є офіційне потвердження того, що совєтська влада в Україні була накинена російськими багнетами (див. М. Стахів, Перша совєтська республіка в Україні, Філядельфія, 1956, стор. 118, 188). Знємо теж, хто були ці "Совєти України", які боролися проти національної влади, тобто проти рад України, зокрема проти Центральної Ради, та й взагалі проти всякої української влади, навіть соціалістичної, яку Москва називала "буржуазною". А все, що "буржуазне" треба було ненавидіти і нищити, в ім'я пролетарської революції Росії.

Поведінка армії совєтської Росії на окупованих українських землях була ворожою до українського народу і його національних цінностей. В міру наступу більшовицьких військ нова російсько-совєтська влада забирала силою в населення харчові продукти, збіжжя, вугілля і т.д., та відправляла на північ, до Петрограда, Москви. Навіть якщо серед тих, які пізніше остаточно виграли війну проти української національної армії і змусили її керівників (соціалістів і петлюрівців) виїхати за кордон, були менше чи більше свідомі українці, все ж таки нова влада, яка захопила Україну, не була українською, а окупаційною. Ми розуміємо, що декому важко погодитися з такою основою бази дослідження. Але ж окупація є тоді, коли країну підкорює чужа армія. А такою була по суті Червона армія, створена Москвою. Говорити про те, що вона була прийнята в Україні з відкритими раменами, просто не серйозно.

Навіть окупаційні джерела подавали, що в 1920 році совєтська влада в Україні вступила в прямий конфлікт з масою українського селянства (див журнал "Комуніст", Харків, № 164, липень 1928). А селянство тоді творило 80% всього населення України ("Голод-ґеноцид…", стор. 19).

У дійсності у цей час Україна і Росія говорили двома різними мовами: одна говорила мовою метрополії, яка, на шляху відновлення імперії, дуже спритно використовувала марксизм-ленінізм, а друга говорила мовою колонії, яка бажала втримати чи відзискати свою незалежність і контролювати свої багатства ("Голод-ґеноцид…", стор. 20).

А тоді багатства в Україні були! Москва (під словом "Москва" треба розуміти російську владу, а не російський народ) прекрасно здавала собі справу, що тоді основною економічною базою СССР була Україна. У роках 1925-1926 частка виробництва України в Союзі була наступною: 81% вугілля, 68% залізної руди, 77% сталі, 82% цукру ("Голод-ґеноцид…", стор. 65; Розвиток народного господарства Української РСР 1917-1957. том 1, Київ 1967, стор. 274) та багато інших продуктів.

Та в 1927 р. Москва раптом відчула можливість серйозної небезпеки для існування її нової – соціалістичної – влади ("Голод-ґеноцид…", стор. 19). Все йшло добре, совєтська Росія здобувала щораз кращі позиції на міжнародному полі, нею захоплювалися в світі прихильники соціалізму. Але одночасно совєтська Росія почала фінансово підтримувати прихильні їй рухи у світі, в тому важкий страйк вуглекопів у Англії. Само собою Москва зустрінула опір англійського уряду. У 1927 році у Лондоні почали засуджувати підривну діяльність Москви і висловлювати потребу боротися проти ворожої діяльності в світі совєтського уряду. Лондонський журнал "Емпайр ревю" висловив навіть думку, що у відповідь на підривну діяльність комуністичної Москви у світі треба змагати до повалення "влади Совєтів" (див. "Історія СССР від античності до сьогоднішніх днів" у французькій мові, Академія Наук СССР, Москва, 1969 (?), стор. 456).

Беручи як претекст зовнішню загрозу, Москва рішила мобілізувати комуністичні партії західних держав у її користь. Тому вона скликала 10 листопада 1927 р. в Москві "Всесвітній конгрес друзів СССР", який заявив у своїй декларації, що "війна проти СССР означає війну проти трудящих усього світа" (див. "Історія СССР від давніх часів до наших днів" у французькій мові, Академія Наук СССР, Москва, 1967, , т. 8, стор. 390).

Чому такий страх? Просто тому, що в роках 1922-1927 економіка СССР майже в цілому залежала від закордону. Москва змушена була імпортувати машини, верстати, обладнання та різноманітне промислове устаткування, хімічну продукцію, текстиль, що поступали з Німеччини, Сполучених Штатів, Великобританії, Швеції, Франції, Чехословаччини. У 1925-1926 роках цей імпорт становив близько 74% всього імпорту (в тому близько 21% машин та промислового устаткування (Внешная торговля СССР 1918-1966, Москва, 1967, стор.15). Крім того, СССР користав із іноземних капіталів.

Але у квітні-травні 1927 року у відносинах між Радянською Росією та Великобританією виникла глибока криза, що призвела до розриву дипломатичних, торговельних і фінансових взаємин між Лондоном і Москвою (27.5.1927 р.).

Москва інтерпретувала цю кризу як доказ того, що капіталістичні країни хочуть економічно й фінансово задушити "країну Совєтів", що вони готують інтервенцію з метою відокремлення України та інших периферійних країн імперії, щоб таким чином ослабити першу в світі "соціялістичну державу" (Див. "Известия", 10 квітня 1927; також Україна і зарубіжний світ, Київ, 1970, стор. 212).

У серпні 1927 року Центральний комітет ВКП(б) заявив, що: "Готуючи війну проти СССР і проти робітничого класу своєї країни, англійський консервативний уряд веде повсюдну дипломатичну боротьбу проти СССР, організує кредитно-економічну блокаду СССР, змови і терористичні акти на території Союзу, підтримує контрреволюційні угруповання на Кавказі, особливо в Грузії і на Україні... " (Цитовано за Україна і зарубіжний світ, Київ, 1970, стор. 217-218).

Керівники в Москві рішили приспішити глобальну відповідь на можливу загрозу. Вони скликали ХV-й конґрес компартії у грудні 1927 р., який постановив перейти до розбудови "індустріального соціалізму". Для цього він прийняв перший п’ятилітній плян (1928-1933), концентруючи свою увагу на розвиток "ключових галузей індустрії", які мали збільшити в якнайкоротшому часі економічну потужність і оборонну спроможність Москви. Цей плян мав гарантувати спосібність Союзу зменшити залежність від "капіталістичного світа" у випадку економічної блокади та допомогти у перетворенню сільського господарства "з допомогою кращої техніки та колективізації" ("Голод-ґеноцид…", стор. 64). При тому якраз це рішення говорило також про перетворення сільського господарства "з допомогою колективізації" і це має незвичайне значення!

Отже – індустріалізація та колективізація.

Індустріалізація – це величезне наперед заплановане зусилля розбудови другої такої потужної індустріальної бази як Україна, але віддаленої від кордону, бо ж існує можливість, що Україна відокремиться, або її відокремить західний сусід з допомогою англо-французьких інтервентів. Вибір впав на Урало-Кузнецький басейн та додатково ще на деякі інші райони, куди почали масово вивозити дешеву робочу силу – тобто політичних в’язнів. Дійсно, разом з виконанням п’ятирічного пляну прогресивно зростає число в’язнів у концтаборах. Згідно з деякими джерелами, число в’язнів було наступне: 200.000 у 1927 році, 2.500.000 у 1930 р., 4.500.000 у 1933 році. Ці цифри для років 1930 і 1933 сьогодні подаються багато меншими. Не треба забувати також велике число депортованих звичайних не засуджених громадян, зокрема з України.

Це був початок відомої системи Ґуляґу, яка гарантувала потрібну дешеву робочу силу для реалізації грандіозних економічних плянів і здобуття тих багатств, якими сьогодні втішається Росія.

Але Україна – це не тільки індустрія, яку потрібно було розвинути в інших районах. Це також інші багатства, зокрема сільськогосподарські.

Почалася насильна колективізація українського села. Спочатку треба було поділити селян на кляси: бідняки, середняки, куркулі, і викликати соціальну ворожнечу між ними, іншими словами з допомогою ненависті протиставляли одних одним. Багатші й заможніші селяни названо "куркулями" ("кулаками") і проголошено "найгіршими ворогами радянської влади". Потім робили все, щоб підняти одних селян проти інших. Це була акція т.зв. "розкуркулення", яка почалася в 1929 р. і досягла свого вершка в 1930 р. Варто при цьому процитувати свідчення єврейського письменника, Василія Ґросмана (1905-1954), народженого в Бердичеві, який був безпосереднім свідком і учасником тих подій. Одна з постатей його оповідання "Все минає…" каже:

" Проти куркулів розпочато жахливу кампанію в пресі, радіо, під час зборів: "Куркулі паразити, вони палять збіжжя, вбивають дітей. І нам просто казали: треба підняти маси проти них і їх усіх знищити як клясу, цих проклятих… Щоб їх убивати, треба було оголосити що куркулі не люди, так як німці оголосили, що євреї не люди…" ("Голод-ґеноцид…", стор. 23; Vassili Grossman, Tout passe. Paris, 1972, p. 184).

Цю страшну кампанію розкуркулення переводили молоді активісти, прислані в більшості з Росії, при тому численних людей вбивали на місці, інших виселювали на Сибір чи до Росії. Один совєтський автор подає, що тоді виселено "з півдня СССР" 240.757 родин, тобто біля 1,2 мільйонів осіб, у північні райони Союзу. За українськими джерелами депортовано від 1,2 до 2 мільйонів українців, а 300.000 до 500.000 вбито на місці ("Голод-ґеноцид…" стор 22).

Механізм самого Голодомору складався з наступних елементів: 1) перебільшені пляни хлібозаготівлі та надмірні і насильні реквізиції хліба і харчових продуктів; 2) заготівля і експорт українського хліба; 3) потрійна ізоляція українського села (від міст й станцій, від решти Союзу, від закордону); 4) відсутність допомоги від держави і першенство інтересів совєтської влади ("Голод-ґеноцид…", стор. 27-37).

Від осені 1931 р. у селян насильно забирали все, що могли. Наступної весни розпочався голод. Найбільший голод був у 1932-1933 роках. Впродовж цих років Москва експортувала українське зерно закордон. Існують совєтські цифри. Наприклад, в роках 1932-1933 Союз експортував кожного року 1,7 мільйонів тон українського збіжжя ("Голод-ґеноцид…", стор. 33-34).

Хоч українське село було ізольовано від міста та залізничних станцій, люди йшли, або повзали туди, вмирали на вулицях міст. А Україну ізолювали від інших республік і від зовнішнього світа. Цим, хто міг поїхати в Росію до родини, на кордоні України забирали все, що вони везли з Росії, під претекстом боротьби проти спекуляції. А в січні 1933 р. завели систему внутрішніх паспортів, без яких не можна було подорожувати. Ізолювавши Україну від зовнішнього світа, влада одночасно гостро заперечували голод.

Василій Ґросман, добрий обсерватор, згадує, що "весь цей час у містах робітники мали харчові картки і отримували вісімсот грамів хліба. Вісімсот грамів хліба! Мій Боже, хіба це можливе? Тоді як для дітей селян не давали ні одного грама. Це так як німці, які вбивали єврейських дітей у газових камерах, бо ви не маєте права жити, ви євреї…

На залізничних станціях військові застави, обшукують усі поїзди. НКВД, військо закривали всі дороги, і не зважаючи на ніщо селяни приходили до Києва. Вони просувались з трудом, повзли через мочарі, поля, незорані землі… голодуючі повзли: діти, мужчини, дівчата. Повзли на чотирьох лапах немов якісь коти або висохлі собаки, а не як людські істоти. " ("Голод-ґеноцид…", стор. 35-36).

До заходів ізолювати Україну належала система не допустити правди для чужинців, для зовнішнього світу. Це прекрасно схопив інший очевидець єврейського походження, письменник Артюр Кестлер, який тоді жив у Харкові. В оповіданні "Йоґа і комісар" письменник пише: "Величезна земля була покрита накривалом мовчанки, за винятком малої кількості втаємничених осіб, ніхто не мав жодної уяви про цілість ситуації. Друга смуга мовчанки відгороджувала країну від контакту із зовнішнім світом. Закордонні місії і пресові кореспонденти знаходилися лише в Москві… незнання чужинців було безмежне. Вони могли подорожувати лише в супроводі агентів безпеки, які сповняли різні ролі: перекладачі, ґіди, шофери, випадкові знайомі та навіть любовні знайомства…" (там таки, стор. 36 ).

Для доповнення образу можна додати заяву колишнього високого чиновника УРСР В. Кравченка на процесі в Парижі, про що пише журналіст Ґ. Мальорі: "Війна оголошена, заявив Краченкові Хатаєвич, член ЦК, – це або ми, або вони…" (там таки, стор. 10). "Війна оголошена" – ось страшні слова тих, які робили усе, щоб усмирити, зламати, знищити український народ.

Один із свідків на процесі В. Кравченка у Парижі заявив: "Голод був страшний. Були випадки людоїдства. В селі Іпатієво, над Дніпром, селяни відкопали коня і його з’їли… Коли ж не стало звірят, вони почали їсти людське тіло тих, що померли з голоду…"

Про людоїдство свідчив також колишній американський посол у Москві В. Ц. Балліт в американському парламенті (там таки, стор. 40).

Уже цитований В. Ґросман пише: "Голод був загальним, смерть косила. Спочатку дітей і старих, потім людей середнього віку. Спочатку їх закопували, потім перестали. Трупів було повно всюди, на вулицях і в подвірях… Хто помкер останнім, лежав в домі. Настав спокій. Все село померло… А нас, працівників адміністрації, забрали до міста. " ("Голод-ґеноцид…", стор. 48).

Потрібно пригадати, що у цей час Україну відвідав на запрошення Москви, столиці першої соціялістичної держави, визначний французький соціалістичний державний діяч Едуар Еріо, голова парламентської комісії закордонних справ Франції, який з Одеси подася до Москви через Україну (Одеса, Київ, Харків іт.д) і який не бачив ні сліду голоду в Україна. Механізм такої дороги через Україну відомий від сіл Потьомкіна для цариці Катерини.

А. Кестлер, попередньо цитований, соромливо признається в книжці "Йоґа і комісар": "Сьогодні катастрофа 1932-1933 років більше чи менше відкрито визнана в совєтському середовищі, але тоді ніхто не наважився зробити найменший натяк про дійсний стан речей в совєтській пресі, включно з українськими газетами." ("Голод-ґеноцид…", стор. 55).

В. Кравченко зробив важливу заяву на процесі комуністичних і соціалістичних кіл проти нього в Парижі: "Голод співпадав з тріумфальним закінченням – тільки за чотири роки – першого п’ятилітнього пляну, через що преса почала надзвичайно прославляти "наші успіхи". ("Голод-ґеноцид…", стор. 55).

Успіхи безперечно були. На радість росіян і Росії перший п'ятирічний плян закінчено раніше наміченого часу. Москва тріумфувала. У січні 1933 року Сталін, наводячи підсумки, заявив що "переможне виконання п'ятирічного пляну дало той результат, що тепер ми підняли обороноздатність країни на бажаний рівень". Стосовно другої економічної бази Сталін казав: "Ми мали одну вугільну й металургійну базу - це Україна... (тепер) Ми створили нову вугільну й металургійну базу на Сході, яка є гордістю нашої країни..." (Цитуємо за французьким текстом творів Й. Сталіна Les questions du léninisme, Paris, p. 87, 84).

Мета Москви була досягнута. Нову економічну базу Росії розбудовано далеко від непевного західного кордону. Україну залякано, обезкровлено, одночасно туди вислано тисячі людей з Росії. Один італійський дипломат, який був у Харкові, писав у своєму звідомленні з травня 1933 року, що він чув від високого чиновника безпеки (ҐПУ), що в Україні треба змінити "етнографічний матеріял" (треба додати, що англійський переклад цього документу появився дещо пізніше: "Report to Congress. Commission on the Ukraine Famine, Washington 1988, p. 424).

Врешті основне питання – скільки людей згинуло під час цього страшного голоду? Відомо, що дезорганізація сільського господарства новою владою, під претекстом уведення в дію соціалістичної системи, викликала поважні труднощі. Голод появився в різних районах Союзу, але головною жертвою була Україна. Голод появився на півдні Білорусії, в районах надволзьких німців, донських козаків, на північному Кавказі, зокрема на Кубані, де українське населення тоді було переважаючим, частково в Казахстані. Треба підкреслити, що голод панував переважно на етнічно неросійських територіях, він практично не існував на російських етнічних територіях.

Ніхто точно не знає, скільки людей померло з голоду в Україні. Існують різні свідчення та статистичні оцінки. Гаррі Лянґ, американський прокомуністичний соціаліст, повернувшись з Союзу, сказав, що довідався від одного високого совєтського чиновника, що з голоду згинуло щонайменше 6 мільйонів українців, при чому в деяких селах за кілька місяців померло з голоду 40% населення. Інший американець, Адам Дж. Тавдул, довідався від М. Скрипника, заступника ради народних комісарів УРСР, що в Україні і на Кубані з голоду згинуло щонайменше 8 мільйонів українців. Шеф ҐПУ в Україні, І. Балицький, ("славний чекіст…") присланий спеціально з Москви навести порядок в Україні, твердив, що в Україні згинуло з голоду 8-9 мільйонів осіб. Коли Черчілль запитався Сталіна про жертви перетворення існуючого ладу на соціалістичний, він подав приблизно цю саму цифру. Галина Вільна, колишній урядовець статистичного бюро УРСР, оцінює втрати України на 6,5 мільйонів осіб. Деякі українські дослідники на Заході подають багато менші цифри жертв.

Коли аналізувати еволюцію сільського населення України то появляються цікаві результати. Дослідження офіційних совєтських даних між роками 1926 і 1939, виявляє величезний "недобір" сільського населення (20,1 мільйонів замість 30,5 мільйонів).

Демографічний дефіцит українського населення в Союзі від 1926 р. до січня 1939 р. спричинений не тільки Голодомором, але і розстрілами, депортаціями, переслідуваннями і, очевидно, великим зниженням народжень.

Москва використала "соціялістичне перетворення" для зросійщення та колонізації України. Хай говорять офіційні цифри: 3 мільйони росіян в Україні в 1926 р. і біля 5-6 мільйонів у 1939 р. ("Голод-ґеноцид…", стор. 70-71).

Численні сотки тисяч українців працювали для економічного розвитку районів північних і сибірських районів Росії, де багато з них загинуло. Коли і як Україна отримає відшкодування за таку грабіжницьку політику Росії?

Відповіді

  • 2009.05.25 | Відкрита Полтава

    Re: А чиїми руками робився Голодомор в Україні?

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.05.26 | Ігор

      Re: А чиїми руками робився Голодомор в Україні?

      Головне питання не чиїми руками, а кому вигідно? А Ваше питання мало б сенс за умови відсутності в Україні радянської армії.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.05.26 | Историк

        Re: А чиїми руками робився Голодомор в Україні?

        Ігор пише:
        > Головне питання не чиїми руками, а кому вигідно? А Ваше питання мало б сенс за умови відсутності в Україні радянської армії.
        В армии, знаете ли, не все были генералами (или как там они назывались)...
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.05.26 | karpo

          Re: А чиїми руками робився Голодомор в Україні?

          У людини завжди є вибір - це, здається, Кафки слова.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua