МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

"Єдінствєнно правільная" історія та формування політичної нації

05/27/2009 | Валерій Степаненко

«єдінствєнно правільная» історія та формування політичної нації

Валерій Степаненко

Стало вже традицією періодичне оприлюднення МЗС РФ безапеляційних заяв щодо «перекручення» офіційним Києвом історичних фактів, які стосуються спільного історичного минулого, та намагання втягнути українців у «штучну, надуману конфронтацію з Росією». Зрозуміло, що тим самим РФ намагається протидіяти створенню окремої української політичної нації, що неможливе без позитивних історичних прикладів та власних, - а не спільних з Росією!,- історичних героїв. Без створення такої політичної нації, яка має складатися зі всіх громадян України незалежно від їх етнічного походження, ставлення до релігії, віросповідання, світоглядних переконань тощо розбудова та зміцнення незалежної української держави видається вельми примарною, якщо взагалі можливою.

Звичайно, кожна незалежна держава має право обстоювати свої національні інтереси. Прикро лишень, коли це робиться вкрай тенденційно, ігноруючи або приховуючи (згадайте відомий вислів «нє лгать умалчіванієм» Л.Толстого) чи навіть фальсифікуючи історичні факти, засекречуючи архіви, використовуючи негідні методи агітпропу доби червоного та коричневого тоталітаризму. Президент РФ Дмітрій Медвєдєв навіть наказав нещодавно створити спеціальну президентську комісію «для протистояння спробам зашкодити російським інтересам шляхом фальсифікації історії». Зрозуміло, що під фальсифікацією історії Кремль розуміє все, що не вкладається у «прокрустове ложе» його бачення історичного минулого. Незалежно від того відповідає це реальним історичним фактам чи ні. Одним словом, «єдінствєнно правільной» історією вважається лише та історія, яка сприяє звеличенню московської імперії. Будь-яка інша вважається «фальсифікацією».

Київ, у свою чергу, закликає не використовувати спірне історичне минуле для інформаційних кампаній проти України. Так, посол України в РФ Костянтин Грищенко вважає, що «в інтересах як українського, так і російського народів, щоб історія була предметом уважного та неупередженого вивчення, а не інструментом інформаційних кампаній, адже двом державам та їх зовнішньополітичним відомствам є про що дискутувати поза межами подій минулих століть».

У кожної більш-менш освіченої тверезо мислячої людини, навіть якщо вона зовсім далека від історії, не може не викликати подиву той факт, що саме дипломатичне відомство РФ залишає за собою право на істину в останній інстанції у далеко не простих історичних питаннях. Адже це справа професійних істориків. З іншого боку, у багатьох громадян України (і не лише у патріотично налаштованих) не може не виникати питання чому незалежна держава, громадянами якої вони є, має користуватися трактуванням іншою незалежною державою фактів української історії (хай і спільної для обох країн) і чи не є це втручанням у внутрішні справи та порушенням чинних міжнародних норм. До того ж таке, часто шите червоними нитками, трактування історичних фактів, суперечить свідченням очевидців, а інколи навіть здоровому глуздові.

Беручи до уваги той факт, що у РФ, на відміну від України (що б хто не казав, але ми маємо завдячувати це нинішньому президентові), практично повністю відсутня свобода слова та здійснюється тотальний державний контроль за електронними (окрім порівняно вузького сегменту Інтернет-видань) та друкованими ЗМІ, стає зрозумілим чому, згідно даних соціологічних опитувань, вже 62% жителів РФ негативно ставляться до України. У той же час 91% українців, які можуть отримувати інформацію з інформаційних джерел різного політичного забарвлення та спрямування і самостійно робити висновки, ставляться до свого східного сусіда позитивно). «Забамбулювання» (термін Левка Лук‘яненка) власного населення різними псевдоісторичними міфами та міфологемами для його відвернення від гострих внутрішніх проблем було і лишається одним з наріжних каменів внутрішньої політики Москви. Без цього саме існування сильної централізованої московської держави видається вельми сумнівним. Можна стверджувати, що справжня демократія, одним з чільних елементів якої, є те, що влада каже народові правду, лише правду, нічого окрім правди, якою б гіркою вона не була, не може, у принципі, бути притаманною московській державі, яка, по суті, і сьогодні керується старим, як світ, принципом імперіалістів всіх часів – розділяй і владарюй.

Якщо зробити екскурс в історичне минуле, то Річ Посполита - упродовж тривалого часу одна з найбільш потужних держав Європи, яка постійно ворогувала з московською державою - втратила державність у кінці 18 ст. саме через те, що була демократією. Згадаймо лишень якої шкоди завдавало загальнодержавним інтересам право будь-якого депутата сейму на вето (лат. veto liberum), чого у Росії годі навіть уявити. Кремлівські можновладці прекрасно собі усвідомлюють, що демократична форма правління і єдине централізоване (хоч і , де-юре, федеративне) державне утворення під назвою РФ несумісні. Відомо, що європейська традиція державотворення походить з древніх Греції та Риму. Наріжним її каменем є те, що всі громадяни мають рівні права та беруть участь в управлінні державою, що, власне, і є базисом демократичної форми правління. Московська ж державна традиція походить з Золотої Орди, де інтереси авторитарної держави ставилися вище інтересів її громадян, права яких були вкрай обмеженими. Саме тому позбавлена демократії тоталітарна автократична московська держава ніколи не керувалася інтересами власного народу – лише імперськими державними інтересами. А для того ж щоб тримати власний народ у покорі створювалися міфи на зразок «третього Риму» та їм подібні. І така міфологізація триває і донині. Правдива історія Росії не потрібна. Їй потрібна лише та історія, яка працює на звеличення імперського державного утворення. Будь-яка інша історія для офіційної Москви не має права на існування. Особливо, коли йдеться про історію, яка має хоч найменше відношення до її колишніх колоній (варто все ж називати речі своїми іменами) на теренах так зв. СНД.

Чи не найбільше роздратування офіційної Москви викликає трактування офіційним Києвом історичних фактів, пов‘язаних з Голодомором, Другою світовою війною та ОУН-УПА, а також з Полтавською битвою, 300 років з дня якої минає 8 липня (27 червня за ст. ст.) ц.р.

Зупинимося на цих історичних подіях дещо детальніше.

ГОЛОДОМОР

Кремль повністю заперечує факт Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. У той же час архіви того скорботного періоду перебувають у РФ під сімома печатями, хоч відтоді минуло вже понад 70 років. А за наявності не розсекречених архівів та їх належного опрацювання істориками обох країн (не зашкодило б також залучити незаангажованих істориків третіх країн!) заперечення офіційною Москвою Голодомору є, принаймні, аморальним. Адже це стосується мільйонів навмисне позбавлених життя українських селян, хоч, звичайно, мали місце і далеко не поодинокі випадки голодної смерті представників інших народів (спрацьовував принцип «ліс рубають – тріски летять»). Офіційний Київ керується у своїх висновках щодо штучного характеру спланованого Москвою Голодомору власними «куцими» архівами (зрозуміло, що найбільш одіозні архівні матеріали в умовах тоталітарного режиму зберігалися лише у Москві) та свідченнями очевидців, які підтверджують той факт, що Голодомору у СРСР поза межами, де проживали етнічні українці, не було. Голод мав місце у багатьох місцях, але не Голодомор. Коли йдеться про Голодомор, то мається на увазі повне блокування сільських населених пунктів військами з подальшим тотальним вилученням продуктів харчування. До того ж, досить часто, таке вилучення харчових запасів здійснювалося у одного і того ж домогосподарства по декілька разів (це якщо селяни, включно з жінками та малими дітьми, не хотіли вимирати цілими сім‘ями «добровільно»). Робилося це Кремлем свідомо щоб зламати українське село - становий хребет українства та замінити «етнічний матеріал» на більш лояльний до більшовицької влади. Так, за офіційними радянськими джерелами, після Голодомору лише у столичну тоді харківську область було завезено 40 ешелонів селян з Росії.

Можна з повним правом стверджувати, що засекречення архівів з одночасним запереченням факту Голодомору є нічим іншим, як притаманним Москві державним макіавеллізмом, що не має нічого спільного з бажанням встановити історичну правду.

Друга світова війна та ОУН-УПА

Чи не найбільше Москву дратує визнання президентом Ющенком героями лідерів Української Повстанської Армії (УПА), яка воювала проти радянських, нацистських та польських військ у 1942-1953 рр., свідченням чого є, зокрема, присвоєння звання Героя України її головнокомандувачеві Роману Шухевичу (псевдо:Тарас Чупринка). Членів цього угруповання в російських ЗМІ називають не інакше як «фашистами» і «нацистськими колаборантами», хоча вони, на відміну від СРСР, – який у 1939 р. уклав з фашистською Німеччиною союзницький пакт Рібентропа - Молотова разом з таємними протоколами про переділ сфер впливу у Європі, проводив після розчленування та загарбання разом з фашистською Німеччиною у 1939 р. Польщі спільні військові нацистсько-радянські паради у Бресті та Гродно з обміном державними стягами, – ніколи не укладали угоди про співпрацю з Гітлером. Та й останній радянський вантажний потяг з сировинними ресурсами для дружньої фашистської Німеччини перетнув незадовго перед тим встановлений новий кордон між двома союзними державами ледве чи не в момент нападу фашистської Німеччини на СРСР о 4:00 22 червня 1941 р. Наявні також неспростовні факти щодо обміну військовим досвідом між вермахтом та сталінськими соколами. Та й «заградотряди» є спільним дітищем нацистів і більшовиків. Але цього Ви не прочитаєте у жодних відкритих російських джерелах чи ЗМІ. Адже у кремлівських ляльководів своя – «єдінствєнно правільная» історія.

Те, що Степан Бандера та його соратники, керуючись принципом «ворог мого ворога – мій друг», пішли на ситуативний союз з Гітлером, який до того ж закінчився відразу після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові незалежної української Держави та арештом проводу ОУН(Б) чомусь вважається Москвою достатньою підставою щоб називати українських жертовних патріотів фашистськими прислужниками. Відомо ж бо, що гестапо переслідувало членів ОУН чи не з більшою завзятістю, ніж радянських підпільників, адже перші, на відміну від других, воювали за ідею, а не зі страху за власне життя та життя членів своїх сімей у тилу. Тому й «заградотряди» українським підпільникам, на відміну від воїнів-червоноармійців, були не потрібні.

Щодо дивізії waffen (зброї) СС «Галичина», то жоден з її вояків не був засуджений за межами СРСР, у т.ч. і Нюрнберзьким судом, а Великобританія надала навіть притулок тим решткам вояків дивізії, які залишилися в живих. Ні в кого на Заході не виникало і не виникає сумнівів щодо того, що фашистськими колаборантами вояки дивізії «Галичина» не були. У творців дивізії з мельниківської ОУН були власні далекоглядні плани на дивізію, які не мали нічого спільного з інтересами гітлерівської Німеччини. До речі, солдатів РОА генерала Власова союзники масово передавали радянській стороні, вважаючи їх «гітлерівськими колаборантами».

Навіть сьогодні офіційна Москва цілком серйозно розповідає байки про наповнені трупами іще живих дітей та жінок колодязі, масові катування мирного населення і т.д. і т.п., приписуючи ці злочини бандерівцям. Але ж населення Західної України добре знає чиїх рук це справа, небезпідставно вважаючи українських вояків героями. Невже ж воно вважало б героями убивць власних дітей?

Та й президент Ющенко у своїй промові 17 травня у День пам’яті жертв політичних репресій в Україні прирівняв Радянський Союз до нацистської Німеччини: «Вони – співмірні за своєю людиноненависницькою суттю. Вони – тотожні за небаченими масштабами масових убивств». Треба думати, що син в‘язня нацистських концтаборів має серйозні підстави щоб так вважати.

ПОЛТАВСЬКА БИТВА

МЗС РФ розцінює підготовку в Україні заходів до відзначення 300–річного ювілею Полтавської битви (зокрема, спорудження пам’ятника Івану Мазепі у Полтаві та заснування, згідно президентського Указу, нової державної нагороди — хреста Мазепи) як «спробу Києва втягнути український народ у штучне надумане протистояння з Росією». На думку МЗС РФ, це є намаганням переписати спільну російсько – українську історію.

За московської (як білої, так і червоної) імперії український гетьман Іван Мазепа, який перейшов на бік шведів, носив тавро «зрадника» власного народу. Власне, московська імперія таврувала так всіх патріотично налаштованих українців, які дозволили собі стати з нею на герць та ще й повести за собою інших. Згадаймо тих же Петлюру чи Бандеру. Навіть слова «мазепинець», «петлюрівець» та «бандерівець» московська імперія намагалася зробити для українців узагальненим симбіозом понять «ворог» та «зрадник». У той же час московські клеврети українського походження оголошувалися ледве не українськими національними героями (достатньо лишень згадати вірнопідданого малороса, який спромігся звести ледве не до нуля використання української мови у всіх сферах державного та громадського життя лише за два останні десятиліття перебування України у складі СРСР). Адже у кремлівських небожителів своя «єдінствєнно правільная» історія.

У результаті Полтавської битви Лівобережна Україна (Гетьманщина) зазнала відчутного удару по своєму самоврядному статусу, який був остаточно знищений за царювання Катерини II.

Трагедія гетьмана Івана Мазепи є водночас і трагедією всього українського народу. Ось лише деякі віхи цієї трагедії, що чекала на українців вже у ХVІІІ ст.:

після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік шведів у 1708 р. все населення гетьманської столиці м. Батурина, включно з жінками та дітьми, було вщент вирізане московськими військами під орудою князя Меншикова;

104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків;

"вікно" в Європу - місто Санкт-Петербург - зводилося за примхою самодержця на кістках тисяч і тисяч українців;

зі створенням Малоросійської колегії у 1722 р. було фактично покладено край державній системі управління України;

у 1764 р. остаточно скасовано гетьманський уряд – гетьманська держава припинила своє існування;

у червні 1775 р. за вказівкою Катерини ІІ було знищено "християнську козацьку республіку" (визначення Запорозької Січі М.Костомарова);

останнього кошового отамана П.Калнишевського за вірну службу ув‘язнено на Соловках, де він і помер через 25 років у 112-літньому віці; зі знищенням Січі стало можливим закріпачення українського народу, що, по суті, було узаконеним рабством;

було заборонено друкування книг українською мовою та її використання у діловодстві; викладання у Києво-Могилянській Академії переведено на російську мову;

майже поспіль грамотний народ (це підтверджують свідчення середини ХVІІ ст. неупереджених іноземців француза Гі де Боплана та сірійця Павла Алепського) був позбавлений права на рідну мову та перетворений на майже поспіль неграмотну масу (пересічно 80% неграмотних у 1917 р.);

молоді обдаровані українці, які зробили б честь культурі найрозвиненішого європейського народу, змушені були накладати на себе руки (як це зробив М.Березовський, який в один рік з Моцартом закінчив музичну Академію у Болоньї, став її академіком, полонив своєю музикою Європу, а повернувшись додому був підданий обструкції за намагання створити на Батьківщині одного з найбільш музикальних народів Європи консерваторію) чи закінчували життя у "богоугодних завєдєніях" (як це сталося з композитором, виконавцем та диригентом А.Веделем, який дозволив собі критичні висловлювання на адресу царського уряду).

Наведених вище історичних фактів більш ніж достатньо, щоб усвідомити, що підстав називати гетьмана Мазепу зрадником українського народу не більше, ніж вважати катів України - царя Петра I та царицю Катерину II ледве не її «національними героями».

Та й український народ належно оцінив особу гетьмана Мазепи у своїй приказці «від Богдана до Івана в Україні не було гетьм`ана». А те, що московський патріархат до цього часу не зняв анафему з раба Божого Івана Мазепи, є лише додатковим свідченням того, що церковні канони для нього нічого не важать і що церква московського патріархату продовжує служити не Богові, а великодержавному імперському спрутові.

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

Така вже доля поневолених народів - історію їм пишуть поневолювачі відповідно до своїх імперських устремлінь (як правило, правди у такій історії не більше, ніж отрути в сірнику).

Але хочеться думати, що українці більше ніколи не будуть вшановувати своїх кривавих катів – Петра I, Катерину II, Леніна, Сталіна та іже з ними, дифірамби яким їх змушували співати автори «єдінствєнно правільной» історії, спираючись на потужний репресивний апарат тоталітарної імперії.

Багатостраждальний український народ сам напише свою правдиву історію та визначить кого вважати своїми національними героями. Подобається це авторам «єдінствєнно правільной» історії чи ні. І тоді в Україні таки сформується єдина монолітна політична нація. Хотілося б лишень щоб це сталося, всупереч протидії Кремля та його агентів впливу всередині України (за оцінками експертів, 5-а московська колона налічує в Україні близько 25% населення, а серед депутатів Верховній Раді їх близько половини), якомога швидше, адже вистраждана століттями українська державність без цього постійно перебуватиме під загрозою.

Відповіді

  • 2009.05.27 | Д. А.

    Все вірно, окрім одного

    > за оцінками експертів, 5-а московська колона налічує в Україні близько 25% населення

    НМД, велике перебільшення в таких оцінках.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.05.27 | omela

      Погоджуюся, тільки не перебільшення, а применшення

      Д. А. пише:
      > > за оцінками експертів, 5-а московська колона налічує в Україні близько 25% населення
      >
      > НМД, велике перебільшення в таких оцінках.

      В принципі, більшість населення України так чи інакше сповідує проросійську орієнтацію і поділяє, так чи інакше, московський погляд на згадані шановним автором історичні факти і події.

      Беремо просто: Верховна Рада України є представницький орган, обраний громадянами держави та відбиває політичні, в т.ч. зовнішньо-, симпатії населення.

      Понад 3/4 місць у ній займають промосковські політичні сили:
      ПР, БЮТ, КПУ

      Притому "антимосковські" налаштовані поступаться їм чисельно десь так у 10 разів.

      Це величезна перевага, яка не дається ніякими маніпуляціями, а отже свідомий вибір населення яке проживає на цій території.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.05.27 | omela

        P.S. це підтверджується й іншим

        Кандидати на президентство.

        "Антимосковські" Ющенко і Тягнибок навіть за сприятливої для них ситуації, можуть претендувати не більш як на 10% разом.

        А Симоненко, Тимошенко і Янукович разом мають більшість абсолютну.

        Решта, відносно велика, припаде до "нейтральних", як Яценюк чи Литвин.
      • 2009.05.27 | GreyWraith

        Re: Погоджуюся, тільки не перебільшення, а применшення

        omela пише:
        >В принципі, більшість населення України так чи інакше сповідує >проросійську орієнтацію і поділяє, так чи інакше, московський погляд >на згадані шановним автором історичні факти і події.
        Звідки Ви це взяли?

        >Понад 3/4 місць у ній займають промосковські політичні сили:
        >ПР, БЮТ, КПУ
        Відверто промосковські - тільки ПР і КПУ. А щодо тих, хто за фактом, Ви забули згадати ще й БЛ.

        Та й БЮТ йшов до ВР не як промосковська політична сила. То вже потім перефарбувався, та й то не до кінця: кидає на які-небудь огидні підмахування Росії рівно стільки депутатів, скільки треба для успішного голосування, не більше. Щоб потім мати можливість виправдовуватися перед виборцями типу плюралізмом у фракції. Але й то, судячи із спочатку київських, а потім тернопільських виборів, не дуже допомагає.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.05.27 | omela

          Re: Погоджуюся, тільки не перебільшення, а применшення

          GreyWraith пише:
          > omela пише:
          > >В принципі, більшість населення України так чи інакше сповідує >проросійську орієнтацію і поділяє, так чи інакше, московський погляд >на згадані шановним автором історичні факти і події.
          > Звідки Ви це взяли?

          На 18-му році держ незалежности:
          а) УПА не визнана
          б) перемогу над собою, що призвела до знищення держаности (Полтава) святкуємо
          в) тема "Голодмору" "нерозкрита" і є приводом для негарних жартів.
          г) російська мова домінує

          можна ще багато пунктів додати.

          Це багато 18 років, майже стільки скільки РП2 існувала.

          > >Понад 3/4 місць у ній займають промосковські політичні сили:
          > >ПР, БЮТ, КПУ
          > Відверто промосковські - тільки ПР і КПУ. А щодо тих, хто за фактом, Ви забули згадати ще й БЛ.

          БЛ - дуже пасивно й невиразно.
          ПР, БЮТ і КПУ активно провадять той курс, що потрібний Москві та реґулярно відбувають консультації з Москвою.

          > Та й БЮТ йшов до ВР не як промосковська політична сила. То вже потім перефарбувався, та й то не до кінця: кидаиє на які-небудь огидні підмахування Росії рівно стільки депутатів, скільки треба для успішного голосування, не більше.

          Ви щось чули про обурення "перефарбуванням" з боку виборців БЮТ? Я ні. Вони можуть бути нещадоволені чимось іншим, але це їх, за великим рахунком, мабуть задовольняє, або не надають значення.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2009.05.27 | GreyWraith

            Re: Погоджуюся, тільки не перебільшення, а применшення

            omela пише:
            >На 18-му році держ незалежности:
            >а) УПА не визнана
            Пробачте, а що Ви маєте на увазі під терміном "визнана"?

            >б) перемогу над собою, що призвела до знищення держаности (Полтава) >святкуємо
            Хто святкує? Я чув, що тільки якихось росіян звозять...

            >в) тема "Голодмору" "нерозкрита"
            Потерпіть. Он євреї теж далеко не зразу добилися. А вже те, що навіть зараз ту ж Росію аж тіпає, доводить, що ми таки багато добилися. І це не кінець...

            >і є приводом для негарних жартів.
            Хто жартує?

            >г) російська мова домінує
            Інформаційний тиск "згори і справа" - при відкритості інформаційного простору нічого не зробиш. Але поступово українська мова своє місце займає (можете написати: "... займає, займає, зайняти не може"), - з мірою накопичення наших ресурсів. Он поцікавтеся асортиментом хоча б книжкових крамниць: ситуація куди краща, ніж навіть років 5 тому...

            > можна ще багато пунктів додати.
            Які?

            >Це багато 18 років, майже стільки скільки РП2 існувала.
            Якщо врахувати, яким був кінець тієї РП2 після 20 років, то тут не так і погано...

            >БЛ - дуже пасивно й невиразно.
            Не так давно Ливтин попер до Москви на сеанс лизання чобіт. Такого старання я не пам'ятаю навіть від Януковича. Видно, кастинг проходить. :)

            >Ви щось чули про обурення "перефарбуванням" з боку виборців БЮТ? Я >ні. Вони можуть бути нещадоволені чимось іншим, але це їх, за >великим рахунком, мабуть задовольняє, або не надають значення.
            Я не чув, я бачив. Два приклади: Тернопілщина і Київ. І це - далеко не кінець...
      • 2009.06.01 | Историк

        Коллеги, тут дело не только в процентах.

        У Штази и КГБ в Западной Германии постоянно было около 10 тыс. агентов - а страну едва не вывели из военной организации НАТО. Немцы до сих пор до конца очиститься не могут (тем более, что Москва успела приобрести новые "позиции"). Т.е. достаточно контролировать главные узлы власти и информационные потоки - и страной, в принципе, можно манипулировать как угодно. Теперь прикиньте, сколько таких "позиций" может быть в Украине... Ну и, конечно, сам промосковский контингент (по происхождению и по складу ума). Хотя, что примечательно, московсике манипуляторы (см. постинг ниже) полагаются главным образом на своих в доску функционеров, нежели на плебс. Возможно, это здравый подход.
  • 2009.05.27 | Bestt

    ПР очень не понравилось, что заведенно дело по голодомору (л)

    http://obkom.net.ua/news/2009-05-27/1230.shtml

    Председатель фракции Партии регионов в Верховной Раде Виктор Янукович считает, что возбуждение Службой безопасности Украины уголовного дела по факту совершения геноцида украинского народа в 1932-1933 годах втягивает Украину в конфронтацию с Россией.

    Об этом сообщила пресс-служба ПР.

    «От имени Партии регионов еще раз заявляю протест очередной попытке нынешних власть имущих втянуть общество в гражданское противостояние, а Украину – в конфронтацию с Российской Федерацией», – говорится в заявлении лидера оппозиции.

    По мнению Януковича, возбуждение уголовного дела является провокацией и демонстрацией безответственности власти.

    «Поддержка постоянного напряжения вокруг вопроса о Голодоморе нужна нынешней власти для того, чтобы продолжать ухудшать и без того плохие отношения с Российской Федерацией. Известно, что для России как правопреемницы СССР эта тема является особенно чувствительной», – отмечает он.
    "

    интересно, а Янукович не увидел, или не услышал, что Россия, как как правопреемницы СССР - юридически, а как приемница- Российськой империи - идеологически :

    называет Украину - Малоросией, и заявляет о сферах влияния, и праве указывать как нам жить и что делать -

    это Янукович считает - братской заботой и нормальным межгосударственными отношениями ??
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.05.27 | GreyWraith

      ПР дуже не сподобалося? Значить хороше діло!

    • 2009.05.27 | Наталка

      Політичну націю вже старались створити в СССРі. Нині пожинаємо

      плоди того старання.

      Не треба апелювати до Москви - ви спитайте головного агітатора за політичну націю - сєню яценюка, чи боротиметься він, як президент, за визнання ОУН-УПА та кримінальну відповідальність за Голодомор. А за одно, чи боротиметься він проти спроб насадити другу державну мову в Україні. То що можемо очікувати від нашого ворога в Крємлє?

      Попри весь позитив висновків статті - отак тихенько автором слово НАЦІЯ витісняється і замінюється на ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ. Приблизно так само, як українці й все українське витісняються з України. Самі міх деремо і самі кричимо?

      Слава українській нації!!!
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.05.27 | Валерій Степаненко

        Re: Політичну націю вже старались створити в СССРі. Нині пожинаємо

        Наталка пише:
        > плоди того старання.
        >
        > Не треба апелювати до Москви - ви спитайте головного агітатора за політичну націю - сєню яценюка, чи боротиметься він, як президент, за визнання ОУН-УПА та кримінальну відповідальність за Голодомор. А за одно, чи боротиметься він проти спроб насадити другу державну мову в Україні. То що можемо очікувати від нашого ворога в Крємлє?

        Яценюк за те, щоб це питання наразі нем піднімати. А щодо мови, то особисто чув, що він за одну державну українську.

        >
        > Попри весь позитив висновків статті - отак тихенько автором слово НАЦІЯ витісняється і замінюється на ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ. Приблизно так само, як українці й все українське витісняються з України. Самі міх деремо і самі кричимо?

        Немає іншого вибору. Лише створивши політьичну націю можна зберегти українську державність в існуючих кордонах. СРСР намагався робити політичну націю ,- совєтскій народ,- силою. ТО був інший час. Та й не вдалося йому це зробити.

        >
        > Слава українській нації!!!
        Мені все ж більше подобається "Слава Україні"!
        Слава українській нації спричинятиме несприйняття України багатьма її громадянами. На жаль, "маємо що маємо".
      • 2009.05.27 | Sean

        не намагалися

        там намагалися створити - дослівно - "новую історічєскую общность - совєтскій народ"
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.05.27 | GreyWraith

          Мені із голови не йде згадувана мною легенда про Хрущова...

          Sean пише:
          >там намагалися створити - дослівно - "новую історічєскую общность - >совєтскій народ"
          А яка була суть цієї самої "общності" в різні часи совка? От згадайте ту легенду про Хрущова, яку я згадував на іншій гілці: виходить, Хрущов (звісно ж, згідно політики ЦК ВКП(б)) аж ніяк не хотів, щоб українці сприймали СРСР як чужу їм державу. Плюс дотеперішні скарги русофільчиків на те, що саме більшовики віддерли від Росії частину земель, населених етнічними росіянами, і зробили із цих росіян українців... Думаю, що причина - у, так би мовити, подвійному походженні нації: як від етнічних коренів, так і від свідомих зусиль влади та інтелектуалів. Може, це з огляду на Голодомор і звучить блюзнірськи, але українці змусили навіть комуністичний режим рахуватися зі своєю роботою із будівництва нації. Он недавно згадуваний Путіним Денікін і пізніше Друга Річ Посполита на цей компроміс із українцями, на відміну від хитріших більшовиків, не пішли, - і це їм дуже допомогло зламати шиї.

          А, схоже, вже пізніше, в часи Брєжнєва, коли остаточно стало ясно, що комунізму не буде, КПРС вирішила будувати із СРСР національну державу ЛИШЕ російського народу. Поки, щоб не здогадалися і не почали бити на сполох, якось маскувалися, але процеси пустили: почали роздмухувати культ перемоги як основу для російського національного міфу, стали закручувати гайки з приводу українського буржуазного націоналізму, згортати неросійську видавничу діяльність, навіть за мого навчання у школи, аби українські діти краще і швидше вчили російську мову, ділили класи за групами - як для іноземної. Спочатку в росіяни мали загнати білорусів та українців, потім, через декілька поколінь, - і решту.

          А зараз, у зв'язку із розвалом совка, виявилося, що національні держави зуміли собі побудувати всі, окрім росіян, які цю саму свою майбутню національну державу розміняли на імперію. І здається, що без асиміляції хоча б білорусів і українців їм себе врятувати вже не вдасться (країни Балтії, Кавказ і Центральна Азія, схоже, вже сприймаються як відрізаний шмат, - не вийшло). От і намагаються нас асимілювати: через спроби накинути другу державну мову, інформаційний тиск, цей самий культ перемоги. Руки у них, правда, зараз короткуваті, але як можуть стараються.

          Звісно, панікувати не треба. В першу чергу не треба давати себе обдурити. Для початку - як мінімум навчитися перекладати із русофільської на нормальну мову. Наприклад, коли русофіл каже "нормальні стосунки із Росією", то цим самим він має на увазі ЛИШЕ асиміляцію українців росіянами. От почитаймо із такою заміною хоча б заяву Янукович із приводу відкриття карної справи про Голодомор - і зразу ця заява перестане виглядати дебільною, а набуде сенсу...
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2009.06.01 | Историк

            Какая-такая советская "общность"?! "Зачинщиков" - в расход,

            остальные - "строем на работы!" Не усложняйте.
        • 2009.05.27 | Наталка

          Як там було в казці - назвіть хоч горщиком - суть одна

          Слово нація - страшне слово. Скоро встидатимуться, що належать до української нації. Гордо називатимуться - українська політична нація?
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2009.05.27 | Сахаров

            Не одна

            Наталка пише:
            > Слово нація - страшне слово. Скоро встидатимуться, що належать до української нації. Гордо називатимуться - українська політична нація?

            Саме так, шановна. Українська політична нація. Націоналізм - найпотужніша ідеологія, бо спирається на відчуття людини себе часткою спільноти і розуміння необхідності збереження і розвитку цієї спільноти. Та є різні форми націоналізму і етапи його розвитку. Етнічний націоналізм бездержавної нації однією зі своїх основних цілей має створення національної держави шляхом набуття незалежності від зовнішнього, найчастіше імперського панування. І в разі перемоги ця держава створюється. Проте одразу виникає суперечність, яка вимагає вирішення ділеми - або націоналізм нації, яка перемогла і досягла успіху у створенні держави,, залишається етнічним, або ж він переростає у політичний. Моноетнічних держав сьогодні об'єктивно немає. В разі, якшо націоналізм консервується як етнічний, він перетворюється на державний шовінізм, на те, з чим він, власне боровся за становлення держави і нації. (Згадайте "Убити дракона" - переможець дракона сам стає драконом). І виникають внутрішні напруження між етнічним державним націоналізмом і націоналізмами інших національностей, які, будучи обмеженими у можливостях, починають боротьбу за власну державність. І тоді - або диктатура, або розпад держави. Інший шлях - переростання етнічного націоналізму у політичний. При цьому етнічність панівної нації і інших націй зберігається, але укладається оформлена чи неоформлена (усвідомлена) угода між націоналізмами про спільне існування у єдиній державі. У цьому разі внутрішні напруги послабляються і держава отримує можливості, не витрачаючи ресурсів на внутрішні суперечності, безперешкодно розвиватися і міцніти, ефективно відповідати на зовнішні загрози, які не підсилюються використанням з боку ворожого чи недоброзичливого оточення міжнаціональних неузгодженостей, не створюються п'яті колони, не має змоги вкорінитися ворожа агентура. Вибирайте, шановна, шо Вам більше до вподоби.
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2009.05.27 | Валерій Степаненко

              Re: Не одна

              Сахаров пише:
              > Наталка пише:
              > > Слово нація - страшне слово. Скоро встидатимуться, що належать до української нації. Гордо називатимуться - українська політична нація?
              >
              > Саме так, шановна. Українська політична нація. Націоналізм - найпотужніша ідеологія, бо спирається на відчуття людини себе часткою спільноти і розуміння необхідності збереження і розвитку цієї спільноти. Та є різні форми націоналізму і етапи його розвитку. Етнічний націоналізм бездержавної нації однією зі своїх основних цілей має створення національної держави шляхом набуття незалежності від зовнішнього, найчастіше імперського панування. І в разі перемоги ця держава створюється. Проте одразу виникає суперечність, яка вимагає вирішення ділеми - або націоналізм нації, яка перемогла і досягла успіху у створенні держави,, залишається етнічним, або ж він переростає у політичний. Моноетнічних держав сьогодні об'єктивно немає. В разі, якшо націоналізм консервується як етнічний, він перетворюється на державний шовінізм, на те, з чим він, власне боровся за становлення держави і нації. (Згадайте "Убити дракона" - переможець дракона сам стає драконом). І виникають внутрішні напруження між етнічним державним націоналізмом і націоналізмами інших національностей, які, будучи обмеженими у можливостях, починають боротьбу за власну державність. І тоді - або диктатура, або розпад держави. Інший шлях - переростання етнічного націоналізму у політичний. При цьому етнічність панівної нації і інших націй зберігається, але укладається оформлена чи неоформлена (усвідомлена) угода між націоналізмами про спільне існування у єдиній державі. У цьому разі внутрішні напруги послабляються і держава отримує можливості, не витрачаючи ресурсів на внутрішні суперечності, безперешкодно розвиватися і міцніти, ефективно відповідати на зовнішні загрози, які не підсилюються використанням з боку ворожого чи недоброзичливого оточення міжнаціональних неузгодженостей, не створюються п'яті колони, не має змоги вкорінитися ворожа агентура. Вибирайте, шановна, шо Вам більше до вподоби.

              РЕСПЕКТ!
            • 2009.05.28 | Наталка

              Не зовсім так, шановний

              Україна є моноетнічною державою за Європейськими стандартами. Це комусь д-уууу-же хочеться доказати навпаки і створити оту "політичну націю". А політична нація - це утопія. Бо приналежність до нації визначається певною мірою окрім всього іншого ще й генетикою. І ніколи не будуть люди, які мають різне коріння сповідувати те саме. Тому "політична нація" приречена на такий ж успіх, як і "єдіний савєтскій народ".
              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2009.05.28 | Сахаров

                Re: Не зовсім так, шановний

                Наталка пише:
                > Україна є моноетнічною державою за Європейськими стандартами. Це комусь д-уууу-же хочеться доказати навпаки і створити оту "політичну націю". А політична нація - це утопія. Бо приналежність до нації визначається певною мірою окрім всього іншого ще й генетикою. І ніколи не будуть люди, які мають різне коріння сповідувати те саме. Тому "політична нація" приречена на такий ж успіх, як і "єдіний савєтскій народ".

                Дайте, будь ласка, посилання на ті стандарти, за якими Україна моноетнічна. Кримські татари, румуни, греки тощо Вам не етноси? Щодо генетики - Ви б самі здивувалися, якби провести Ваш генетичний аналіз. Українці - це та ще мішанка. І, до речі, за генетикою кримського татарина від українця годі відрізнити - надто близькі. Приклад неутопічної і успішної політичної нації - наприклад, населення США. Якщо хочете, можна навести ще купу прикладів. "Єдиний совєцкій народ" - таки дійсно вигадка і утопія, бо створити його намагалися не на економічному, не на етнічному, не на національному, не на громадянському, нарешті, принципі, а на грунті ідеології. Оце таки бздура. Політичні нації - це реалії, вони існують і саме на грунті політичного націоналізму піднялися держави, які сьогодні посідають чільні місця у світі. Якщо Вам нічого не кажуть такі прізвища як Масарик, Де Голь, Рузвельт, Чьорчіл, Манергейм, а це саме ті люди, котрі гуртували населення у політичні нації, то й розмовляти нема про що. Етнічний націоналізм - необхідний етап творення нації. Та приходить час і націям зростати з коротких штанів і будувати міцні держави, які без політичного націоналізму приречені (згадаймо Третій Райх і його долю).
            • 2009.05.31 | Мірко

              Політична нація на теренах України мусить бути московськомовна

              Це одиноке яке об'єднує 98% громадян. Україномовної політичної нації не буде. Була нагода її створити у 1992-му, а можливо що другу таку нагоду пропустили у 2005-му. Третього "пришестя" не сподіваюсь. Лишилося нам Або-або.
              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2009.05.31 | Сахаров

                З якого б лиха?

                згорнути/розгорнути гілку відповідей
                • 2009.05.31 | Мірко

                  Re: З якого б лиха?

                  Якщо треба шановному толкувати з якого там лиха 98% українців знають московську мову, то погуторимо -
                  Була собі така московська імперія, знана під назвою СССР. В цій імперії знаходилися усі землі сьогоднішньої України. І в цій імперії творилася "Російська" політична нація яку мав би об'єднувати общепанятний язик - і віра у світле соціялістичне майбутьнє. Для швидкого прогресу, це націотворення було накинено силовими методами. Сукупно ці методи називаємо ґеноцидом (а точніше етноцидом). Не буду вичисляти усі методики цього ґеноциду, але досить пригадати Голодомори, Розстріляне Відродження, етнічну чистку "німцем" (коли кидали неозброєних на фронт аби німці зробили то на що москалі куль жалували), зближення мовного правопису до московського, і навіть заборону букви Ґ. Методика прекрасно спрацювала, бо навіть за умов ніби то незалежности - етноцид продовжується, котиться вже власними силами. Бачимо - процентова чисельність московськомовних часописів, журналів та інщих видань вища сьогодні ніж за СССР. "Українські" телепрограми в найкращому разі двомовні - і то БЕЗ перекладу. (бачу що й УТ1 перестало перекладати на українську бо нема потреби)
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                  • 2009.05.31 | Сахаров

                    Re: З якого б лиха?

                    Мірко пише:
                    > Якщо треба шановному толкувати з якого там лиха 98% українців знають московську мову, то погуторимо -
                    > Була собі така московська імперія, знана під назвою СССР. В цій імперії знаходилися усі землі сьогоднішньої України. І в цій імперії творилася "Російська" політична нація яку мав би об'єднувати общепанятний язик - і віра у світле соціялістичне майбутьнє.

                    Не творилася. Ані общепанятний язик ані віра у соціалістичне майбутнє не могли і не стали основою націєтворення. Навпаки нсаджувана утопічна віра і насаджуваний общепанятний призвели до зростання спротиву імперії як такій.


                    Для швидкого прогресу, це націотворення було накинено силовими методами. Сукупно ці методи називаємо ґеноцидом (а точніше етноцидом). Не буду вичисляти усі методики цього ґеноциду, але досить пригадати Голодомори, Розстріляне Відродження, етнічну чистку "німцем" (коли кидали неозброєних на фронт аби німці зробили то на що москалі куль жалували), зближення мовного правопису до московського, і навіть заборону букви Ґ.

                    Це методи творення нації? Через знищення потенційного матеріалу для її "творення"? Чи не відчуваєте у цьому суперечності?

                    Методика прекрасно спрацювала, бо навіть за умов ніби то незалежности - етноцид продовжується, котиться вже власними силами. Бачимо - процентова чисельність московськомовних часописів, журналів та інщих видань вища сьогодні ніж за СССР. "Українські" телепрограми в найкращому разі двомовні - і то БЕЗ перекладу. (бачу що й УТ1 перестало перекладати на українську бо нема потреби)

                    Ні фіга не спрацювала. Якби спрацювала, ми і досі ходили б на компартійні політінформації по четверах і йшли на смерть за вигадки Політбюро у афганістанах. Ви хочете щоб усе перевернулося одразу як пісочний годинник? Так не буває. Слідові процеси у суспільстві, що не кажи, довготривалі. Потрібні два-три покоління для зміни ментальності. Мене теж бентежить що залишки совка і російської окупації даються взнаки. Але даватимуться і далі. І викорінювати ці залишки - то є наполеглива і тривала робота, як би кому не хотілося повернути все враз.
                    згорнути/розгорнути гілку відповідей
                    • 2009.05.31 | Мірко

                      Re: З якого б лиха?

                      Сахаров пише:

                      > Не творилася. Ані общепанятний язик ані віра у соціалістичне майбутнє не могли і не стали основою націєтворення.<

                      Щось творилося. І щось залишилося. Чи назвім то гомо-совієтікус чи гомо-розбійнікус, чи малорос, але не можете заперечити що цього не було і нема.

                      >Навпаки нсаджувана утопічна віра і насаджуваний общепанятний призвели до зростання спротиву імперії як такій.
                      >

                      І це правда. Кожна акція... тому мордувалося цілими сімями, цілими селами.


                      > Це методи творення нації? Через знищення потенційного матеріалу для її "творення"? Чи не відчуваєте у цьому суперечності?
                      >

                      Це не моральне охвалення, - це перелік реалії минулого.

                      > Ні фіга не спрацювала.<

                      Якби не спрацювали не було би потреби для цеї розмови. Гуторимо якраз тому що спрацювала.

                      >Якби спрацювала, ми і досі ходили б на компартійні політінформації по четверах і йшли на смерть за вигадки Політбюро у афганістанах.<

                      Додайте і розмовляли б між собою по московськи, і
                      QED

                      >Ви хочете щоб усе перевернулося одразу як пісочний годинник? Так не буває. Слідові процеси у суспільстві, що не кажи, довготривалі.<

                      Зрозуміло.

                      >Потрібні два-три покоління для зміни ментальності.<

                      Сьогоднішний світ не дає нікому стільки часу. 18 літ неправильної дії - це банкрупт, - запитайтесь у General Motors.

                      >Мене теж бентежить що залишки совка і російської окупації даються взнаки.<

                      Подаю руку.

                      >Але даватимуться і далі.<

                      Потіха. :sarcastic:

                      >І викорінювати ці залишки - то є наполеглива і тривала робота, як би кому не хотілося повернути все враз.<

                      Не бачу щоби хтось це робив. А тим білше результату не видно.

                      Прочитайте знов пропозицію референдумів Або-або. Це зовнішний вияв душевного процесу який мав би створити українську націю етно-політи-фарбовану в межах української держави (чи пак українську державу по межах української етно-політо-фарбованої нації).

                      Якщо хтось уже 18 років не хоче бути українцем, а що гірше - не хоче щоби українці були українцями - то що ви йому пропонуєте? Да здраствуй українська політична націо!
            • 2009.05.31 | Мірко

              Re: Не одна

              Сахаров пише:

              > Проте одразу виникає суперечність, яка вимагає вирішення ділеми - або націоналізм нації, яка перемогла і досягла успіху у створенні держави,, залишається етнічним, або ж він переростає у політичний. Моноетнічних держав сьогодні об'єктивно немає. В разі, якшо націоналізм консервується як етнічний, він перетворюється на державний шовінізм, на те, з чим він, власне боровся за становлення держави і нації.<

              Якщо ви вживаєте слово етнічний в якімсь біолого-ґенетичному сенсі, - то це глупота. Я уважаю що чорношкірий який знає українську мову і почуває себе українцем - це українець, а московськомовний що зве себе українцем - це несумісність чи в найкращім разі це недо-українець.


              А якщо у мовному сенсі, то хочу пригадати шановному про процес творення цих прославлених політичних націй Західної Европи. Пісьля зміни кордонів по Другій Світовій, вивозили й перевозили сотні тисяч людей для ефективного створення таких одно-мовних держав як Франція, Німеччина, чи Польща. Обєднавчим фактором була мова - а далі чи звете ці країни політичними націями, чи етнічними державами різниці нема. Щоби здобути громадянство треба знати мову, а щоби голосувати треба мати громадянство, - і проблєми нема.

              Якщо пропонуєте Україну за таким зразком, то хоч звіть це політичною чи етнічною чи мовною чи фарбованою нацією, різниці мені не робить. А якщо думаєте що зможете втримати Гуту і Туці вибачте, - українців і москалів, в одній державі без того щоби одні другим ворогом не були... good luck!

              >(Згадайте "Убити дракона" - переможець дракона сам стає драконом). І виникають внутрішні напруження між етнічним державним націоналізмом і націоналізмами інших національностей, які, будучи обмеженими у можливостях, починають боротьбу за власну державність. І тоді - або диктатура, або розпад держави.<

              Або то що мудрі французи, німці, та поляки зробили були. Поставили кордони на етнічних межах, чи пак етнічні межі по кордонах.

              >Інший шлях - переростання етнічного націоналізму у політичний. При цьому етнічність панівної нації і інших націй зберігається, але укладається оформлена чи неоформлена (усвідомлена) угода між націоналізмами про спільне існування у єдиній державі. У цьому разі внутрішні напруги послабляються і держава отримує можливості, не витрачаючи ресурсів на внутрішні суперечності, безперешкодно розвиватися і міцніти, ефективно відповідати на зовнішні загрози, які не підсилюються використанням з боку ворожого чи недоброзичливого оточення міжнаціональних неузгодженостей, не створюються п'яті колони, не має змоги вкорінитися ворожа агентура.<

              Утопія. А що мало б їх уявно обєднувати? (а в тім сенсі теж - що мало б їх відрізняти від сусідних спільнот) Reductio ad absurdum вашого ідеалу це одна "політична нація" по цілім світі, об'єднана прагненням до їжі і сексу. Перевантаження матриції...

              >Вибирайте, шановна, шо Вам більше до вподоби.<

              Гадаю що третий варіянт.
              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2009.05.31 | Сахаров

                Труднощі перекладу...

                Пане Мірко, чи не здається Вам, що ми говоримо про те саме дещо різними мовами? Та що в разі чіткого визначення і однакового розуміння категорій може виявитися, що й дискутувати майже нема про що. Бо насправді не бачу багато у чому розбіжностей. А те що з Канади дещо бачиться не так як з України - не дивно. У будь-якому разі було б цікаво пошукати спільних відправних точок, які є.
                згорнути/розгорнути гілку відповідей
                • 2009.06.01 | Мірко

                  Щось так

                  Я воюю проти ідеї політично-громадянської нації БЕЗ об'єднавчого фактору спільної мови. Про таку "політичну" націю говорять наші Яценюки.
                  Таке, в політично-географічних умовах в яких Україна існує, є в найкращім разі нестабільність, - а справді це швидка дорога в небуття.
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                  • 2009.06.01 | Сахаров

                    Re: Щось так

                    Мірко пише:
                    > Я воюю проти ідеї політично-громадянської нації БЕЗ об'єднавчого фактору спільної мови. Про таку "політичну" націю говорять наші Яценюки.
                    > Таке, в політично-географічних умовах в яких Україна існує, є в найкращім разі нестабільність, - а справді це швидка дорога в небуття.

                    Не думаю що Яценюк аж настільки примітивний. Без спільної мови (в разі націєтворчого автохтонного етносу - мови цього етносу), національного характеру, національної історії, національного міфу, національної культури не може бути і нації, чи вона не буде повноцінною. В Україні спільною мовою не може бути жодна мова крім української. Знання російської більшістю населення - не критерій. Так само як знання шведської у Фінляндії чи німецької у Чехії. Політична нація не будується на основі будь-яких принесених іззовні факторів, бо вони не можуть відігравати об'єднавчої ролі для спільноти, яку поєднує відчуття внутрішньої єдності. І не паспортом, а власним внутрішнім відчуттям члена суспільства приналежності до спільноти цементується нація. Це не списочний склад за кількістю виданих паспортів, а добровільне єднання, у тому числі духовне, що паспортом не визначається.
                    згорнути/розгорнути гілку відповідей
                    • 2009.06.01 | Мірко

                      На жаль Яценюк аж настільки примітивний (л)

                      http://crimea.unian.net/ukr/detail/10995

                      >Україна для українців за духом, а це не залежить ... від мови...<

                      Отже просимо ототожнити що є український дух - при відсутності мови.
                      :what: :crazy:

                      Ми зрозуміли що по розтині тіла, по ґенетичній аналізі ніяк не пізнаєш українця. Яценюк стверджує що по мові теж не розпізнаєш. Треба якось духа аналізувати. Це шаманизм, не наука.

                      Чи підписуєтесь під тим?
            • 2009.06.03 | Сергій Кабуд

              Орвел про націоналізм. класіка.(лінк, російська

              Джордж Оруэлл
              Заметки о национализме

              http://stepanbandera.org/bandera_orwell.htm

              Как-то, употребив французское слово «longueur»(*), Байрон походя заметил, что хотя у нас в Англии нет такого слова, зато в достатке есть само явление. Точно так же есть склад мышления, который ныне распространен настолько, что влияет на наши суждения почти по любому поводу, но которому до сих пор не дано своего имени. Я выбрал для него самый близкий из существующих эквивалентов — слово «национализм», но читатель очень скоро убедится, что я употребляю его в не совсем привычном смысле, хотя бы только потому, что чувство, о котором я веду речь, не всегда связано с тем, что называется нацией, то есть с какой-либо определенной расой или географической территорией. Оно может связываться с церковью или классом или может иметь чисто негативный смысл, быть просто направленным против чего-либо, вовсе не нуждаясь в том, чтобы отстаивать какую бы то ни было позитивную идею.

              Под «национализмом» я прежде всего имею в виду привычку считать, что человеческие существа можно классифицировать, как насекомых, и что к миллионам, а то и к десяткам миллионов людей могут быть, ничтоже сумняшеся, приклеены ярлыки «хорошие» или «плохие»(1).

              Во-вторых, — и это куда важнее — я имею в виду привычку человека отождествлять самого себя с одной-единственной нацией или какой-либо другой группой и ставить ее выше добра и зла, не признавая за собой никакого иного долга, кроме служения ее интересам. Национализм не следует путать с патриотизмом. Оба этих слова обычно употребляются настолько неопределенно, что любые их толкования будут оспаривать; нельзя, однако, смешивать эти понятия, поскольку в основе их лежат две разные и даже исключающие одна другую идеи. Под «патриотизмом» я понимаю приверженность человека к определенному месту и определенному образу жизни, которые он считает лучшими в мире, но при этом не имеет желания навязать их силой другим людям. Патриотизм, по самой природе своей, имеет оборонительный характер как в военном, так и в культурном отношении. Национализм же, напротив, неотделим от стремления к власти. Каждый националист неизменно стремится достичь все большей власти и большего престижа, но не для себя, а для нации или иной группы, в которой он решил растворить собственную индивидуальность.

              Коль скоро речь заходит о наиболее одиозных и легко опознаваемых националистических движениях в Германии, Японии и других странах, все это самоочевидно. А столкнувшись с таким феноменом, как нацизм, который мы имеем возможность наблюдать со стороны, едва ли не каждый из нас скажет о нем то же самое. Но здесь я должен повторить то, что уже сказал: я пользуюсь термином «национализм» только из-за отсутствия лучшего. Национализм в широком смысле, в каком я употребляю это слово, включает в себя и такие движения и направления, как коммунизм, политический католицизм, сионизм, антисемитизм, троцкизм и пацифизм. Это необязательно означает верность какому-либо правительству или стране, еще менее обязательно — верность своей собственной стране, и даже не всегда обязательно, чтобы группы, в которые верит националист, существовали на самом деле. Вот несколько очевидных примеров: еврейство, ислам, христианство, пролетариат, белая раса — все это объекты страстных националистических чувств, но существование их можно серьезно оспаривать, и ни одному из этих понятий не дано определения, которое принималось бы всеми и повсеместно.

              Есть смысл еще раз подчеркнуть, что националистические чувства могут быть чисто негативными. Есть, например, троцкисты, которые стали просто врагами СССР, не став при этом приверженцами какой-либо другой группы. Постигнув суть этого примера, вы лучше поймете, что я имею в виду, говоря о национализме. Националист — это тот, кто думает исключительно или в основном категориями состязательного престижа. Он может быть позитивным или негативным националистом, то есть он может использовать собственную интеллектуальную энергию для возвеличивания или уничижения, но в любом случае его мысли всегда направлены на победы или поражения, триумфы или унижения. Он рассматривает историю, особенно современную историю, как бесконечные взлеты и падения великих общественных группировок, и в каждом происходящем событии ему видится, что его сторона побеждает, а ненавистный противник проигрывает. Но важно также не путать национализм с простым обожествлением успеха. Националиста нельзя упрекнуть просто в приверженности выгодному принципу объединения с сильнейшим. Напротив, встав на ту или иную сторону, он уверяет себя, что она-то и есть сильнейшая, и способен придерживаться этого убеждения, даже когда факты абсолютно против него. Национализм — это жажда власти, приправленная самообманом. Каждый националист способен на самую вопиющую бесчестность, но в то же время (поскольку считает, что служит чему-то большему, чем он сам) он непоколебимо уверен в собственной правоте.

              Теперь, когда я изложил свое столь длинное определение, думаю, можно согласиться, что стереотип мышления, о котором я веду речь, широко распространен среди английской интеллигенции и более свойствен ей, чем народным массам. Ибо для тех, кто глубоко заинтересован в современной политике, некоторые темы оказываются настолько зараженными соображениями престижа, что подлинно рациональный подход к ним становится почти невозможен. Из сотен примеров возьмем такой: «Кто из трех великих держав-союзниц — СССР, Британия или США — внес самый большой вклад в поражение Германии?» Теоретически можно дать на это здравый и даже исчерпывающий ответ. На практике, однако, необходимые расчеты здесь невозможны, поскольку каждый, решивший заняться этим вопросом, неизбежно начнет трактовать его с точки зрения состязательного престижа. Он сначала решит этот вопрос в пользу России, Британии или Америки и только потом начнет подбирать аргументы, которые, по его мнению, доказывают его точку зрения. И существует масса подобных вопросов, на которые вы можете получить честный ответ только от того, кому безразличен затронутый предмет и чье мнение, возможно, в любом случае никому не нужно. Отсюда, отчасти, заметное падение в наше время политического и военного предвидения. Примечательно, что среди «экспертов» всех направлений не нашлось ни одного, кто бы оказался способен предсказать такое вероятное событие, как русско-германский пакт 1939 года(2). А когда грянуло сообщение о пакте, то посыпались расходящиеся самым коренным образом толкования, высказывались предположения, которые почти сразу же опровергались, поскольку почти в каждом случае они были основаны не на изучении вероятностей, а на желании представить СССР хорошим или плохим, сильным или слабым. Политические или военные комментаторы, как астрологи, могут пережить едва ли не любую ошибку, потому что их наиболее преданные последователи обращаются к ним не за оценкой фактов, а для того, чтобы стимулировать свои националистические привязанности(3). Эстетические суждения, особенно литературные, искажаются так же, как и политические. Индийскому националисту трудно наслаждаться чтением Киплинга, а консерватору трудно увидеть достоинства в Маяковском, и всегда существует искушение объявить любую книгу, с чьим направлением ты не согласен, непременно плохой книгой именно с литературной точки зрения. Люди сильных националистических убеждений очень часто скатываются к подобной эквилибристике, не считая себя при этом бесчестными.

              В Англии, если исходить из количества вовлеченных людей, возможно, доминирующей формой национализма является старомодный британский ура-патриотизм. Несомненно, что и сегодня он широко распространен, и может быть, даже гораздо шире, чем -могло бы предположить большинство обозревателей десяток лет назад. Однако в данном эссе я рассматриваю в основном реакцию интеллигенции, среди которой ура-патриотизм или даже патриотизм старого типа почти мертвы, хотя ныне они, кажется, оживают у незначительной ее части. Едва ли стоит напоминать, что среди интеллигенции сегодня основной формой национализма является коммунизм — если употреблять это слово в очень широком смысле, включая сюда не просто членов коммунистической партии, но и «попутчиков», и вообще русофилов. Коммунистом в этом эссе я буду называть того, кто смотрит на СССР как на свою отчизну, кто считает своим долгом оправдывать политику русских и любой ценой служить русским интересам. Совершенно очевидно, что таких людей много в сегодняшней Англии и их прямое и косвенное влияние очень велико. Но процветает и множество других форм национализма, и, чтобы лучше разобраться в этом вопросе, необходимо выделить точки соприкосновения различных и даже на первый взгляд противоположных течений мысли.

              Десять или двадцать лет назад формой национализма, которая более всего соответствовала сегодняшнему коммунизму, был политический католицизм. Свое самое выдающееся выражение он нашел в Г. Честертоне, хотя этот писатель представлял собой скорее экстремальный, чем типический случай. Честертон, писатель большого таланта, предпочел подавить как собственное здравомыслие, так и интеллектуальную честность ради пропаганды римской католической церкви. В последние двадцать лет жизни Честертон все свое творчество, в общем-то, обратил в бесконечное повторение одной и той же темы, которая, несмотря на всю вымученную искусность, была проста и скучна, как утверждение: «Великое есть Диана Эфесская». Каждая книга, которую он написал, каждый абзац, каждое предложение, каждый поворот сюжета в каждом рассказе, каждый фрагмент диалога — все в его произведениях было призвано безошибочно продемонстрировать превосходство католиков над протестантами или язычниками. Но Честертону мало было считать это превосходство только интеллектуальным или духовным, его необходимо было перевести в категории национального престижа и военной мощи, что и повлекло за собой дилетантскую идеализацию латиноязычных стран, и особенно Франции. Честертон недолго жил во Франции, и его описания ее как страны католических крестьян, беспрерывно поющих Марсельезу за стаканами красного вина, имеют примерно такое же отношение к реальности, как Синдбад-Мореход к повседневной жизни Багдада. В результате он не только колоссально переоценил французскую военную мощь (и до и после войны 1914-1918 годов Честертон считал, что Франция сама по себе сильнее Германии), но и вульгарно, глупо прославлял сам процесс войны. После военных стихов Честертона, таких, как «Липанто» или «Баллада Святой Барбары», «Атака легкой бригады» Киплинга читается как пацифистское произведение, — возможно, это самые безвкусные и напыщенные стихи на английском языке. Нельзя не сказать, что, если бы вся эта романтическая чепуха, которую он привычно писал о Франции и французской армии, была бы написана кем-нибудь о Британии и британской армии, Честертон первым бы все это высмеял. Во внутренней политике он был противником имперских амбиций, подлинным ненавистником ура-патриотизма и империализма и, в меру своих сил и возможностей, настоящим другом демократии. Стоило ему, однако, заговорить о международных делах, как он готов был пожертвовать своими принципами, даже не замечая этого. Так, его почти мистическая вера в преимущества демократии не помешала ему восхищаться Муссолини. Муссолини уничтожил представительное правительство и свободу печати, за которую у себя дома так упорно боролся Честертон, но Муссолини был итальянцем, он сделал Италию сильной, и это определяло все. Точно так же Честертон никогда ни словом не осуждал империализма и порабощения цветных рас, если это практиковали итальянцы или французы. Его чувство реальности, его литературный вкус и даже в какой-то мере мораль изменяли ему, как только затрагивались его националистические привязанности.

              Совершенно очевидно, что существует значительное сходство между политическим католицизмом, нашедшим свое выражение в Честертоне, и коммунизмом. Точно так же, как между ними и, например, шотландским национализмом, сионизмом, антисемитизмом или троцкизмом. Конечно, было бы сверхупрощением считать, что все формы национализма одинаковы, даже по своей духовной атмосфере, но существуют определенные правила, которые во всех случаях верны. Вот основные черты националистического мышления.

              Одержимость. Насколько это только возможно, ни один националист никогда не думает, не говорит и не пишет ни о чем, кроме превосходства своей собственной группировки. Любому националисту трудно, если вообще возможно, скрыть свою причастность к группировке. Малейшая тень, брошенная на его группировку, или любая похвала по адресу враждебной организации выводят его из себя, и избавиться от этого чувства он может, только дав решительный отпор. Если выбранная националистом группировка является реальной страной, скажем Ирландией или Индией, он готов твердить о ее превосходстве не только в военной мощи и политической добродетели, но и о превосходстве в искусстве, литературе, спорте, структуре языка, физической красоте ее жителей, а может быть, даже в климате, ландшафтах и кухне. Националист обязательно продемонстрирует огромную чувствительность в таких вещах, как правильное развешивание флагов, сравнительный размер заголовков и порядок перечисления различных стран(4). Терминология играет существенную роль в националистическом мышлении. Страны, которые добились независимости или пережили националистическую революцию, обычно меняют свои названия, а страна или какая-либо другая группировка, вокруг которых бушуют страсти, как правило, имеют сразу несколько названий, каждое из которых имеет свой подтекст. Обе стороны в гражданской войне в Испании имели вместе девять или десять названий, выражавших различные степени как любви, так и ненависти. Некоторые из них (например, «патриоты» — для сторонников Франко или «лоялисты» — для тех, кто поддерживал правительство), несомненно, вызывали вопросы, но среди них не было ни одного, которое обе враждующие группировки согласились бы употреблять. Все националисты считают долгом распространять свой собственный язык в ущерб языку противника; между англоязычными людьми эта борьба сегодня выражается в более мягкой форме соперничества диалектов. Любой американский англофоб откажется пользоваться жаргонным выражением, если узнает, что происхождение его британское, и конфликт между латинистами и германистами — чаще всего конфликт националистических мотивов. Шотландские националисты настаивают на превосходстве южных шотландцев, а социалисты, чей национализм принимает форму классовой ненависти, протестуют против произношения дикторов Би-Би-Си и даже открытого «а». Примеры можно умножить. Националистическое мышление часто кажется окрашенным верой в добрую магию, верой, которая, возможно, возникла из широко распространенного обычая сжигать изображения политических противников или делать из их портретов мишени в тире.

              Нестабильность. Степень горячности, с которой обычно держатся за националистические привязанности, не мешает националистам менять свои пристрастия. Начнем с того, что, как я уже упоминал, привязанности эти могут быть (и часто оказываются на деле) связаны с какой-то иностранной державой. Очень часто великие национальные лидеры или основатели националистических движений даже не принадлежат к той стране, которую они прославили. Иногда они просто иностранцы, или, что чаще, выходцы из периферийных районов, и их национальность сомнительна. Примерами могут служить Сталин, Гитлер, Наполеон, Де Валера, Дизраэли, Пуанкаре, Бивербрук. Пангерманское движение частично обязано своим возникновением англичанину Хьюстону Чемберлену. За последние 50-100 лет смена форм национализма была обычным явлением среди литературных интеллектуалов. Ловкадио Херни переметнулся к увлечению Японией, Карлейль и многие другие его современники — Германией, а в наш век, как правило, склоняются к России. Впрочем, существует и другой очень любопытный факт: в истории возможен и обратный переход. Страна или другая группировка, которые годами обожествлялись, вдруг становятся отвратительными, а их место в сознании людей почти сразу же заменяет новый объект поклонения. В первом варианте «Наброска истории» Г. Уэллса, да и в других его произведениях того периода, заметно, что Соединенные Штаты превозносятся столь же неумеренно, как сегодня восхваляется коммунистами Россия; и тем не менее всего через несколько лет это некритическое восхищение превратилось во враждебность. Коммунист-фанатик, который в течение недель, а то и дней обращается в столь же фанатичного троцкиста, — самое обычное явление. В континентальной Европе фашистские движения очень часто набирали сторонников из коммунистов, хотя всего через несколько лет может так же возникнуть и обратный процесс. Неизменным в националисте остается состояние его ума; объект его чувств может меняться, а иногда и вообще выдумываться.

              Впрочем, для интеллектуала эти переходы имеют важную функцию, о которой я уже упоминал коротко в связи с Честертоном. Они позволяют ему быть гораздо более националистичным — более вульгарным, более глупым, более злобным, более бесчестным, — чем он мог быть, если бы все его чувства относились к собственной стране или группировке, которую он реально знает. Когда читаешь раболепную или просто хвастливую чепуху, которая пишется о Сталине, Красной Армии и т. д. достаточно интеллигентными и умеющими чувствовать людьми, то понимаешь — такое возможно только потому, что имеет место своего рода умственный вывих. В обществе вроде нашего не принято для любого, кто считается интеллигентом, чувствовать привязанность к собственной стране. Общественное мнение, то есть та часть общественного мнения, о которой он, как интеллектуал, обычно осведомлен, не позволит ему сделать это. Большинство людей, окружающих его, настроены скептически и критически, а наш интеллектуал может усвоить такое же отношение из конформизма или просто из трусости — в этом случае он откажется от такой формы национализма, которая ему ближе, но при этом ни на шаг не приблизится к подлинному интернационализму. У него остается потребность в Отечестве, и естественно он начинает искать его где-то за рубежом. Найдя же таковое, интеллектуал может без удержу погружаться в те самые чувства, от которых, как ему кажется, он избавился. Бог, король, империя, Юнион-Джек — все эти свергнутые идолы могут опять возникнуть под другими именами, и, поскольку они не осознаются тем, что они есть на самом деле, в них можно верить с чистой совестью. Переходный, перенесенный национализм позволяет найти козла отпущения, то есть обрести спасение, не меняя собственного поведения.

              Безразличие к реальности. Все националисты умеют не видеть сходства между аналогичными фактами. Британский тори будет защищать идею самоопределения в Европе и одновременно выступать против нее в Индии, совершенно не чувствуя своей непоследовательности. Любое действие будет расцениваться им как хорошее или плохое не по действительному достоинству, а в зависимости от того, кто его осуществляет. Практически нет таких нарушений законности — пыток, использования заложников, принудительного труда, массовых депортаций, тюремного заключения без суда, подлогов, убийств, бомбардировок гражданских объектов, — которые не меняют своей моральной окраски, если их совершает «наша» сторона. Либеральная «Ньюс кроникл» опубликовала как пример дичайшего варварства фотографию русских, повешенных немцами, а затем, год или два спустя, с чувством теплой симпатии поместила на своих страницах почти такие же снимки немцев, повешенных русскими(5). То же самое происходит и с историческими событиями. История в значительной степени рассматривается в националистических категориях, и такие явления, как инквизиция, пытки Звездной палаты, подвиги английских пиратов (сэр Фрэнсис Дрейк, например, который любил сдирать кожу с живых испанских пленников), Царство террора, «герои» подавления восстания сипаев, которые расстреляли сотни индусов, привязав их к жерлам пушек, или солдаты Кромвеля, которые полосовали лица ирландок лезвиями бритв, часто становятся в моральном отношении событиями нейтральными, а иногда и доблестными, когда считается, что делается это во имя «правого» дела. Если оглянуться на последние двадцать пять лет, то с трудом найдешь хотя бы год, когда не сообщалось бы о тех или иных зверствах в какой-либо стране. И все же ни в одно из преступлений — в Испании, России, Китае, Венгрии, Мексике, Амритсаре, Смирне — английская интеллигенция в целом не верила и ни одно из них не осуждала. Были ли эти действия достойны осуждения и даже происходили ли они вообще — все это решалось в зависимости от политических склонностей.

              Националист не только не осуждает преступления, совершаемые его собственной стороной, но обладает замечательным свойством вообще не слышать о них. Целых шесть лет английские обожатели Гитлера предпочитали не знать о существовании Дахау и Бухенвальда. А те, кто громче всех поносил немецкие концлагеря, часто были в абсолютном неведении или лишь догадывались, что концлагеря есть и в России. Огромные по масштабам события, вроде голода на Украине в 1933 году, который унес жизни миллионов людей, фактически прошли мимо внимания большинства английских русофилов. Многие англичане почти ничего не слышали об уничтожении немецких и польских евреев во время войны. Их собственный антисемитизм привел к тому, что сообщения об этом страшном преступлении не могли проникнуть в их сознание. В националистическом мышлении существуют факты, которые одновременно являются правдивыми и неправдивыми, известными и неизвестными. Известный факт может быть столь непереносимым, что его привычно отодвигают в сторону и не берут в расчет; или, наоборот, его всегда учитывают, но он тем не менее никогда не признается за факт, даже мысленно.

              Каждого националиста неотступно преследует убеждение, что прошлое можно менять. Он подолгу живет в некоем фантастическом мире, в котором события совершаются так, как им следовало бы, в котором, к примеру, испанская армада добивается успеха или русская революция сокрушается в 1918 году, — и националист, если ему представится такая возможность, обязательно перенесет часть своих мечтаний в исторические книги. Большое число пропагандистских писаний нашего времени является всего-навсего подделкой. Факты замалчивают, даты меняют, цитаты вырывают из контекста и препарируют так, что смысл их совершенно меняется. События, которые, по мнению националистов, не должны были иметь места, не упоминаются, а в конце концов отрицаются полностью(6). В 1927 году Чан Кайши заживо сварил сотни коммунистов, и тем не менее через десять лет он стал одним из героев именно среди левых. Перегруппировка сил на международной арене привела его в антифашистский лагерь, а раз так, значит, и сваренные коммунисты «не считаются» или считается, что их вообще не было. Основная цель пропаганды — это, конечно, воздействие на общественное мнение в данный момент, но те, кто переписывает историю, возможно, и в самом деле верят, хотя бы частичкой своего сознания, что им удастся задним числом вставить в прошлое нужные факты. Если рассматривать, например, все искусные подтасовки, с помощью которых пытались показать, что Троцкий не играл заметной роли в гражданской войне в России, то трудно отделаться от впечатления, что люди, ответственные за это, просто-напросто лгут. Скорее всего, они верят, будто их версия и есть именно то, что происходило пред лицом господним, и что, следовательно, подобное переписывание истории вполне оправданно.

              Безразличие к объективной истине поощряется отгораживанием одной части мира от другой, из-за чего все труднее и труднее узнать, что происходит на самом деле. Тут могут появляться вполне оправданные сомнения даже в отношении самых грандиозных событий. Например, невозможно подсчитать с точностью до миллионов или даже десятков миллионов число жизней, унесенных войной. Бедствия, о которых постоянно сообщалось: сражения, бойни, голод, революции, — все это вело к формированию у среднего человека чувства нереальности. Не было никаких способов проверить эти факты, не было уверенности даже, что они вообще происходили, ибо сообщения шли из разных источников и всегда — в совершенно разной интерпретации. Что правда, а что неправда в сообщениях о Варшавском восстании августа 1944 года? Правду ли сообщали о немецких газовых печах в Польше? Кто в действительности повинен в голоде в Бенгалии? Не исключено, конечно, что правду найти можно, но факты, представленные почти любой газетой, будут поданы настолько нечестно, что обыкновенного читателя можно простить и за то, что он проглотил ложь, и за то, что у него не будет собственного мнения. Общая неопределенность относительно того, что же происходит на самом деле, легко склоняет людей к самым сумасшедшим верованиям. Поскольку ничто никогда полностью не доказывается и не опровергается, можно бесстыдно отрицать самый безошибочный факт. Более того, все время размышляя о власти, победах, поражениях, мести, националист нередко не очень-то стремится знать, что же происходит в мире реальном. Ему лишь нужно чувствовать, что его группировка опережает какую-то другую, и легче всего этого добиться, выигрывая у противника, а не анализируя факты, чтобы убедиться, что они подтверждают его точку зрения. Все националистические споры остаются на уровне дискуссионных клубов. Они почти всегда неубедительны, поскольку каждый участник дебатов неизменно считает себя победителем. Некоторые националисты недалеки от шизофрении; они совершенно счастливы, живя в мечтаниях о власти и победах, которые не имеют к окружающему никакого отношения.

              Насколько смог, я рассмотрел духовные стереотипы, которые присущи всем формам национализма. Теперь следует классифицировать эти формы, хотя совершенно очевидно, что такая классификация не может быть полной. Национализм — обширнейшее явление. Мир мучают заблуждения и ненависть, сплетенные в запутанный клубок, а некоторые, наиболее зловещие из них, все еще не затронули сознание европейцев. В этом эссе меня интересует национализм, который наличествует среди английской интеллигенции. У интеллигенции куда чаще, чем среди простых англичан, национализм не смешан с патриотизмом, и, таким образом, его можно изучать в чистом виде. Ниже я перечисляю разновидности национализма, процветающие ныне среди английских интеллектуалов, и сопровождаю их комментарием. Для удобства я использую три подзаголовка: позитивный, переходный и негативный национализм, хотя некоторые разновидности можно включить более чем в один раздел.
              Позитивный национализм

              1. Неоторизм. Представлен такими личностями, как лорд Элтон, А. П. Герберт, Дж. М. Янг, профессор Пикторн, литературой Реформистского комитета тори и такими журналами, как «Ныо инглиш ревью», а также «Найнтинс сенчури энд афтер». Подлинной движущей силой неоторизма, придающей ему националистический характер и отличающей его от обычного консерватизма, является желание не признавать, что британское могущество и влияние пришли в упадок. Даже те, кто мыслит достаточно реалистично и может понять, что военные позиции Британии уже не те, какими они были, стремятся все-таки утверждать, что «английские идеалы» (что это такое, обычно не говорят) должны господствовать в мире. Все неотористы настроены антирусски, но иногда основной упор они делают на антиамериканизм. Знаменательно, что эта школа мысли приобретает, по-видимому, влияние среди молодых интеллектуалов, иногда бывших коммунистов, которые прошли обычный путь разочарования и разочаровались в коммунизме. Достаточно распространена среди неотористов фигура англофоба, который неожиданно превратился в рьяного пробританца. Писателями, которые могли бы проиллюстрировать такую тенденцию, являются Ф. А. Войт, Малькольм Маггеридж, Ивлин Во и Хью Кингсмилл, психологически схожее развитие можно наблюдать у Т. С. Элиота, Уиндема Льюиса и их различных последователей.

              2. Кельтский национализм. Валлийский, ирландский и шотландский национализм имеет различные черты, но они едины в своей антианглийской ориентации. Участники всех трех движений выступали против войны, хотя и продолжали говорить, что настроены прорусски, и эта сумасшедшая грань позволяла им быть одновременно сторонниками и русских, и нацистов. Однако кельтский национализм не то же самое, что англофобия. Движущей силой тут является вера в прошлое и будущее величие кельтских народов, и поэтому такого рода национализм имеет сильный привкус расизма. Кельт считает себя духовно превосходящим саксонца — он проще, более одарен творчески, менее вульгарен, менее сноб и так далее, — но за всем этим скрыта обычная жажда власти. Одним из симптомов этого является заблуждение, что Ирландия, Шотландия и даже Уэльс могут сохранить свою независимость, не прибегая к помощи и ничем не будучи обязанными защите со стороны Британии. Среди писателей, хорошо представляющих эту школу мысли, — Хью Макдиармид и Шон О’Кейси. Ни один современный ирландский писатель, даже масштаба Йитса или Джойса, не свободен полностью от следов национализма.

              3. Сионизм. Сионизм обладает всеми обычными чертами националистического движения, но американский вариант его представляется более воинственным и пагубным, чем британский. В своей классификации я помещаю сионизм в раздел прямого, а не переходного национализма, поскольку он процветает почти исключительно среди самих евреев. В Англии, по ряду не очень существенных причин, интеллигенция в большинстве своем настроена проеврейски в палестинском вопросе, но в то же время достаточно равнодушна к нему. Все люди доброй воли в Англии настроены проеврейски в том смысле, что они не одобряли их преследование нацистами. Но любую подлинно националистическую преданность или веру в прирожденное превосходство евреев весьма трудно обнаружить среди представителей благородного сословия.
              Переходный национализм

              1. Коммунизм.

              2. Политический католицизм.

              3. Чувствительность к цвету кожи. Старомодное, презрительное отношение к «туземцам» сильно ослабло в Англии, а различные псевдонаучные теории, подчеркивающие превосходство белой расы, отброшены(7). Среди интеллигенции чувствительность к цвету кожи проявляется с обратным знаком, то есть существует как уверенность в прирожденном превосходстве цветных рас. Сейчас это становится все более обычным среди английских интеллектуалов, чаще, вероятно, из-за мазохизма и сексуальной фрустрации, чем из-за связи с восточными или негритянскими националистическими движениями. Даже на тех, кто не особенно озабочен «цветным вопросом», снобизм и подражательство оказывают сильное влияние. Едва ли не каждый английский интеллектуал будет скандализован утверждением, что белые расы превосходят цветные, в то же время противоположное утверждение покажется ему несомненным, даже если он с ним не согласен. Националистическая предрасположенность к цветным расам смешана обычно с убеждением в том, что их сексуальная жизнь намного превосходит возможности белых и существует целая подпольная мифология о сексуальной неутомимости негров.

              4. Классовое чувство. Среди интеллектуалов высшего и среднего классов это чувство проявляется только с обратным знаком, то есть как вера в превосходство пролетариата. И здесь вновь, внутри интеллигенции, решающим является давление общественного мнения. Националистическая лояльность по отношению к пролетариату и самая злобная теоретическая ненависть к буржуазии могут и часто сосуществуют с обычным снобизмом в повседневной жизни.

              5. Пацифизм. Большинство пацифистов или принадлежат к малоизвестным религиозным сектам, или просто являются проповедниками гуманности, которые выступают против пресечения человеческой жизни и в своих рассуждениях предпочитают не идти дальше этого. Существует, однако, меньшинство интеллектуальных пацифистов, подлинным, хотя и непризнаваемым, мотивом которых выступает ненависть к западной демократии и преклонение перед тоталитаризмом. Пацифистская пропаганда обычно сводится к утверждению, что одна сторона так же плоха, как и другая. Но если присмотреться повнимательнее к писаниям молодых пацифистов, то можно обнаружить, что в них нет и следа беспристрастия и что они почти всегда направлены против Британии и Соединенных Штатов. Более того, как правило, они не порицают насилие, как таковое, а только то насилие, которое используется западными странами для своей защиты. Русские, в отличие от британцев, не осуждаются за защиту себя военными средствами, и фактически вся пацифистская пропаганда этого типа избегает упоминания России или Китая. Не утверждается опять-таки, что индийцы должны отказаться от применения силы в своей борьбе против Британии. Пацифистская литература полна двусмысленных намеков, и если они имеют какой-либо смысл, то лишь тот, что государственные деятели типа Гитлера предпочтительнее деятелей типа Черчилля и что насилие, наверное, можно извинить, если оно достаточно насильственно. После падения Франции французские пацифисты, вставшие перед реальным выбором, которого не приходилось делать их английским коллегам, в большинстве своем перешли к нацистам, да и в Англии, по-видимому, число членов союза защиты мира немногим превосходило количество чернорубашечников. Пацифистские писатели воздавали хвалу Карлейлю, одному из интеллектуальных отцов фашизма. В целом же трудно не почувствовать, что пацифизм в той форме, в какой он проявляется среди интеллигенции, тайно вдохновлялся обожанием власти и победоносной жестокостью. Ошибка состояла в том, что эти чувства связывались с Гитлером, но объект привязанности националиста может быть легко заменен.
              Негативный национализм

              1. Англофобия. Среди интеллигенции ироническое и слегка враждебное отношение к Британии является более или менее обязательным, но во многих случаях это чувство является искренним. Во время войны оно нашло выражение в пораженчестве, которое охватило интеллигенцию и которое существовало и после того, как стало ясно, что державы оси победить не смогут. Многие открыто выражали удовлетворение, когда пал Сингапур или когда британцев вытеснили из Греции, и существовало заметное нежелание верить в хорошие новости, например в Эль-Аламейн или в число немецких самолетов, сбитых в битве за Британию. Английские левые интеллектуалы в действительности, разумеется, не хотели победы немцев или японцев в войне. Но многие не могли отказать себе в удовольствии, которое доставляло им унижение собственной страны, и убеждали себя, что окончательная победа достигнута усилиями России или, возможно, Америки, но никак не Британии. В международной политике многие интеллектуалы следуют принципу, что любая фракция, поддерживаемая Британией, обязательно должна быть не права. В результате «просвещенное» мнение во многом стало зеркальным отражением политики консерваторов. Англофоб всегда способен на «перевертыш», и поэтому столь часто явление, когда пацифист по отношению к одной войне превращается вдруг в ярого поборника войны в другом военном конфликте.

              2. Антисемитизм. Сейчас его видимых примет поубавилось, поскольку нацистские преследования заставили каждого думающего человека принять сторону евреев против их угнетателей. Каждый человек, чье образование дало ему возможность услышать слово «антисемитизм», утверждает как само собой разумеющееся, что он не грешит им, а антиеврейские замечания тщательно убираются из всех видов литературы. На самом деле антисемитизм широко распространен даже среди интеллектуалов, и всеобщий заговор умолчания, возможно, способствует лишь ужесточению его. Люди левых взглядов также не свободны от антисемитизма, и на отношения их иногда влияет тот факт, что многие троцкисты и анархисты — евреи. Однако более естествен антисемитизм среди людей консервативного направления, тех, кто подозревает евреев в ослаблении национальной морали и обескровливании национальной культуры. Неотори и политические католики всегда готовы поддаться антисемитизму, во всяком случае на какой-то период.

              3. Троцкизм. Это понятие употребляется настолько широко, что включает в себя анархистов, демократических социалистов и даже либералов. Я использую здесь его для обозначения доктринированного марксизма, главной движущей силой которого является враждебность сталинскому режиму. Троцкизм лучше изучать по малоизвестным памфлетам или газетам типа «Соушилист аппил», чем по трудам самого Троцкого, который, вне всякого сомнения, не был человеком одной идеи. И хотя кое-где, например в Соединенных Штатах, троцкизм способен привлечь к себе достаточно большое число сторонников и развиться в организованное движение с собственным маленьким фюрером во главе, вдохновляющая его идея обязательно негативна. Троцкист всегда выступал против Сталина, точно так же, как коммунист — за него. Подобно большинству коммунистов троцкист хотел бы не столько изменить окружающий мир, сколько ощутить, что битва за влияние склоняется в его пользу. И в том и в другом случае налицо навязчивое сосредоточение на едином предмете, одинаковая неспособность вырабатывать подлинно рациональное мнение, основанное на вариативности. Тот факт, что троцкисты везде являются преследуемым меньшинством и что обычные обвинения против них, например в сотрудничестве с фашистами, явная ложь, создает впечатление, что троцкизм интеллектуально и морально превосходит коммунизм; однако сомнительно, что между ними есть большая разница. В любом случае наиболее типичные троцкисты — это бывшие коммунисты, никто не приходит к троцкизму иначе как через одно из левых движений. Ни один коммунист, если только его привязанность к партии не объясняется годами привычки, не застрахован против неожиданного прыжка в троцкизм. Обратный процесс, по-видимому, не происходит столь же часто, хотя для этого и нет очевидной причины.

              В предложенной мной классификации есть некоторые моменты, которые могут показаться преувеличенными или чересчур упрощенными, у кого-то может сложиться впечатление, что я поторопился с безосновательными выводами и пренебрег обычными порядочными побуждениями. Такое неизбежно, потому что в этом эссе я пытаюсь вычленить и определить тенденции, которые существуют во всех умах и извращают наше мышление, даже если не существуют в чистом виде и не действуют постоянно. Здесь важно внести поправки в чересчур упрощенную картину, которую я вынужден был нарисовать. Начать с того, что ни у кого нет права предполагать, что каждый человек или даже каждый интеллектуал заражен национализмом. Во-вторых, национализм может появляться и исчезать и быть ограниченным. Интеллигентный человек может быть только наполовину склонен к идее, которая привлекает его, но которую он считает абсурдом, и он может не задумываться над ней довольно долго, возвращаясь к ней только в моменты гнева или сентиментальности или когда он убежден, что речь идет о чем-то несущественном. В-третьих, националистические убеждения могут быть приняты человеком из самых лучших побуждений, по ненационалистическим мотивам. В-четвертых, несколько видов национализма, даже взаимоисключающих видов, могут сосуществовать в одном и том же человеке.

              Все время я говорил «националист делает то» или «националист делает это», используя для иллюстрации крайний, почти безумный тип националиста, у которого в сознании нет нейтральных зон и нет других интересов, кроме борьбы за власть. Подобные люди и в самом деле достаточно распространены. Однако они, как говорится, не стоят ни пороха, ни выстрела. В реальной жизни с лордом Элтоном, Д. Н. Приттом, леди Хьюстон, Эзрой Паундом, лордом Ванситартом, преподобным Куглином и со всеми остальными из этого ужасного племени необходимо бороться, однако вряд ли надо напоминать об их интеллектуальном убожестве. Мономания интереса не представляет, и тот факт, что ни один фанатичный националист не способен написать книгу, которая по прошествии нескольких лет заслуживала бы прочтения, имеет определенный санитарный эффект. Но когда признаешь, что национализм не торжествует повсеместно, что все еще есть люди, чьи суждения не подчинены их желаниям, все-таки остается факт, что стереотип националистического мышления широко распространен, причем так широко, что ряд серьезных и жгучих проблем — Индия, Польша, Палестина, гражданская война в Испании, московские политические процессы, американские негры, русско-германский пакт и что там еще — не могут обсуждаться (по крайней мере, такого еще не случалось) на сколь-нибудь разумном уровне. Элтоны, притты и куглины — эти огромные глотки, изрыгающие ту же самую ложь снова и снова, представляют собой явно крайние случаи, но мы обманем себя, если не поймем, что все мы можем напоминать их в те моменты, когда теряем над собой контроль. Предположим, наступили на какую-то мозоль (и это может быть мозоль, о существовании которой вы и не подозревали до этого) — и тогда даже самый здравомыслящий и добродушный человек может неожиданно превратиться в злобного адепта, изо всех сил стремящегося лишь «одержать верх» над своим противником и безразличного к тому, сколько лжи он при этом скажет или сколько допустит логических ошибок. Когда Ллойд Джордж, бывший противником бурской войны, объявил в палате общин, что британские коммюнике, если их суммировать, сообщают об убийстве такого числа буров, которое превышает все бурское население, Артур Балфут вскочил и крикнул: «Хам!» Очень немногие люди способны удержаться от подобных вспышек. Негр, оскорбленный белой женщиной, англичанин, услышавший, как невежественно критикуется американцем его страна, католический апологет, которому напомнили об испанской армаде, — все они действовали бы примерно так же. Затроньте нерв национализма, и тогда исчезают интеллектуальные приличия, тогда может быть изменено прошлое, и самые очевидные факты могут отрицаться.

              Если человек в каком-то уголке сознания хранит националистическую преданность или ненависть, то некоторые факты, даже те, что в известной степени признаны истинными, окажутся неприемлемыми. Приведу лишь несколько примеров. Я перечисляю пять типов националистов и против каждого из них привожу факт, который является совершенно неприемлемым именно для данного типа националиста, неприемлемым даже в самых сокровенных мыслях его.

              Британский тори. Вторая мировая война ослабила мощь и престиж Британии.

              Коммунист. Если бы не поддержка Британии и Америки, Россия была бы разбита Германией.

              Ирландский националист. Ирландия может сохранить независимость только благодаря защите Британии.

              Троцкист. Сталинский режим принят русским народом.

              Пацифист. Те, кто «отрекаются» от насилия, могут делать это только потому, что другие творят насилие за них.

              Надо сказать, что все эти факты совершенно очевидны для того, чьи чувства не затронуты, но для перечисленных типов националистов они просто невыносимы, поэтому их следует отрицать, а для отрицания создавать ложные теории. Вернусь к удивительному провалу в военном предвидении. Думаю, не ошибусь, если скажу, что интеллигенция больше ошибалась относительно хода войны, чем простые люди, и что она потому и ошибалась, что была во власти приверженности той или другой стороне. Средний интеллектуал из левых верил, например, что война была проиграна в 1940 году, что немцы захватят Египет в 1942 году, что японцев никогда не удастся выдворить с оккупированных ими земель, что англо-американские бомбардировки никак не повлияли на Германию. Он мог верить во все это, так как его ненависть к британскому правящему классу не позволяла ему признать, что планы Британии могут привести к успеху. Нет предела благоглупостям, которые будут проглочены, если вы находитесь под влиянием такого рода чувств. Я слышал, как с уверенностью утверждалось, например, что американские войска брошены в Европу не для сражения с немцами, а для подавления английской революции. Надо принадлежать к интеллигенции, чтобы верить в подобную чепуху. Ведь ни один простой человек не может быть таким идиотом. Когда Гитлер вторгся в Россию, чиновники министерства информации издали «в качестве справки» предупреждение, что падение России можно ожидать в течение шести недель. С другой стороны, коммунисты расценивали каждый этап минувшей войны как русскую победу, даже когда русские были оттеснены почти до Каспийского моря и потеряли пленными несколько миллионов человек. Нет необходимости множить эти примеры. Смысл в том, что, как только на сцену выходят страх, ненависть, зависть и властолюбие, чувство реальности у людей исчезает. И, как я уже говорил, так же размывается чувство правоты или неправоты. Нет такого преступления, ни одного абсолютно, которое не могло бы быть оправдано, если оно было совершено «нашей» стороной. Даже если кто-то не отрицает, что преступление совершено, даже если он знает, что это такое же преступление, которое он осуждал в каком-то другом случае, даже если он признает в интеллектуальном плане, что его нельзя оправдать, — и все равно он не сможет почувствовать, что так нельзя поступать. На сцену выходит преданность, а потому жалость скрывается за кулисами.

              Причина подъема и распространения национализма — это слишком большой вопрос для того, чтобы его затрагивать здесь. Достаточно сказать, что в тех формах, в которых он проявляется среди английской интеллигенции, он является искаженным отражением ужасных битв, реально происходящих в мире, и что его самые невероятные благоглупости оказались возможными в результате крушения патриотизма и религиозных верований. Если направить свои мысли в этом направлении, то есть опасность впасть в консерватизм или политический квиетизм. Можно не без успеха доказывать, например (и возможно, это правда), что патриотизм является своего рода прививкой против национализма, что монархия — это защита от диктатуры, а организованная религия — защита от предрассудков. Или опять-таки можно доказывать, что никакой непредвзятый взгляд на вещи невозможен, что все символы веры и кредо несут с собой те же самые ложь, глупости и жестокости. Это-то часто выдвигается как причина того, чтобы держаться от политики подальше. Я не приемлю такого взгляда хотя бы потому, что в современном мире никто, считающий себя интеллектуалом, не может стоять в стороне от политики — в том смысле, что она его не беспокоит. Я думаю, что человек должен быть вовлечен в политику, используя это понятие в самом широком смысле слова, и что у него должны быть предпочтения, то есть он должен признавать, что какие-то символы веры объективно лучше других, даже если они осуществляются равно плохими средствами. Ну а что касается националистической любви и ненависти, о которых я говорил, они являются частью маскировки большинства из нас, независимо от того, нравится нам это или нет. Я не знаю, можно ли избавиться от них, но убежден — против них можно бороться и для этого необходимо моральное усилие. Прежде всего дело состоит в том, чтобы выяснить, кто вы такой на самом деле, каковы в действительности ваши чувства, а потом разобраться в своих привязанностях. Если вы ненавидите и боитесь России, если вы завидуете богатству и мощи Америки, если вам отвратительны евреи, если вы ощущаете свою неполноценность по отношению к правящему классу Британии, вам не удастся избавиться от этих чувств простым усилием ума. Но, по крайней мере, вы можете осознать, что они у вас есть, и помешать им отравлять вашу духовную жизнь. Эмоциональные позывы, от которых нельзя уйти и которые, возможно, даже необходимы для политического действия, должны существовать в человеке бок о бок с признанием реальности. Но это, повторяю, требует моральных усилий, а современная английская литература настолько, насколько она вообще жива для главных тем нашего времени, показывает, сколь немногие из нас готовы сделать их.

              1945 г.

              _____

              1) * Притяжение (франц.). — Примеч. переводчиков. [обратно]

              1) Нации и даже не столь определенные общности, вроде католической церкви или пролетариата, обычно рассматриваются как индивидуальности, и часто в отношении их используются слова «она», «он». Совершенно абсурдные замечания, вроде «Германия от природы вероломна», можно найти в любой газете, так же как едва ли не от любого можно услышать и массу безответственных обобщений по поводу национального характера («Испанец — это прирожденный аристократ» или «Всякий англичанин — лицемер»). Время от времени беспочвенность этих обобщений становится очевидной, однако привычка делать их сохраняется, и даже люди, придерживающиеся интернациональных воззрений, например Толстой или Бернард Шоу, часто грешат этим. [обратно]

              2) Некоторые авторы консервативного направления, такие, как Питер Дрюкер, предсказывали соглашение между Германией и Россией, но они ожидали, что это будет действительный союз или даже объединение. Ни один марксистский или левый автор любого оттенка даже близко не подошел к тому, чтобы предсказать этот пакт. [обратно]

              3) Военные комментаторы массовой печати могут быть в основном разделены на прорусских и антирусских, проконсерваторов и антиконсерваторов. Ошибки, вроде убежденности в неприступности линии Ма-жино, или предсказания, что Россия завоюет Германию в три месяца, не подорвали их репутацию, поскольку они всегда утверждали то, что хотели услышать их читатели. Среди интеллигенции самой большой популярностью пользовались два военных обозревателя, капитан Лиддел Харт и генерал-майор Фуллер, первый из которых проповедовал, что оборона сильнее, чем нападение, а второй — что нападение сильнее, чем оборона. Это противоречие не помешало им обоим считаться авторитетами у одной и той же публики. Тайная причина их популярности среди левых кругов заключается в том, что оба они не в ладах с министерством обороны. [обратно]

              4) Некоторые американцы выражают, например, неудовольствие комбинацией слов «англо-американцы»; они предлагают заменить это выражение на «американо-британцы». [обратно]

              5) «Ньюс кроникл» советовала своим читателям посмотреть документальный фильм, в котором казнь крупными планами демонстрировалась на экране. «Стар» с видимым удовлетворением опубликовала фотографии почти обнаженных женщин-коллаборационисток, избиваемых парижской толпой. Эти фотографии очень напоминали нацистские фотографии евреев, которых избивает берлинская толпа. [обратно]

              6) Примером является русско-германский пакт, который настолько быстро, насколько это возможно, стирается в памяти общественности. Русский корреспондент сообщил мне недавно, что упоминание о пакте опускается уже даже в русских ежегодниках, которые сообщают о последних политических событиях. [обратно]

              7) Хорошим примером является предрассудок, связанный с солнечным ударом. До недавнего времени считалось, что люди белой расы гораздо более подвержены солнечным ударам, чем цветные, и что белый человек не может безопасно разгуливать под тропическим солнцем без пробкового шлема. Не было совершенно никаких доказательств этой теории, но она служила цели подчеркнуть различие между цветными и европейцами. Во время войны эту теорию без лишнего шума отбросили, и целые армии воевали в тропиках без пробковых шлемов. А ведь до тех пор, пока этот предрассудок жил, в него верили не только обычные люди, но и доктора-англичане в Индии. [обратно]

              КОНЕЦ

              ____
              Перевод с английского:
              © 1988 Мисюченко Владимир Фёдорович и Недошивин Вячеслав Михайлович

              ____БД____
              George Orwell: ‘Notes on Nationalism’
              Первая публикация: Polemic. — ВБ, Лондон. — май 1945 г.
          • 2009.05.27 | Валерій Степаненко

            Re: Як там було в казці - назвіть хоч горщиком - суть одна

            Наталка пише:
            > Слово нація - страшне слово. Скоро встидатимуться, що належать до української нації. Гордо називатимуться - українська політична нація?

            Та не страшне. Просто словосполучення "українська нація" громадянами України, які не є українцями, сприймається без особливого ентузіазму. А частка неукраїнців складає більше чверті громадян України.
        • 2009.05.27 | Валерій Степаненко

          Re: не намагалися

          Sean пише:
          > там намагалися створити - дослівно - "новую історічєскую общность - совєтскій народ"

          Погодьтеся, що "совєтскій народ" і був би (у разі його створення!), по суті, не чим іншим, як політичною нацією...
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2009.05.28 | Sean

            Жодним чином

            Валерій Степаненко пише:
            > Sean пише:
            > > там намагалися створити - дослівно - "новую історічєскую общность - совєтскій народ"
            >
            > Погодьтеся, що "совєтскій народ" і був би (у разі його створення!), по суті, не чим іншим, як політичною нацією...
            "Совєтскій народ":

            а) був би "новой общностью", де радше за все слово "нація" взагалі в офіційному та і взагалі суспільному обігу якщо і згадувалося б, то лише у застосуванні до клятих інозезмних буржуїнів. "Общностью" не на базі "спільноти почуттів" чи то громадянських інтересів, а "общностью" різнокольорових баранів під проводом одного партєйного цапа-провокатора

            б) він взагалі "не був би" бо був фікцією, імперською містикою
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2009.05.28 | Валерій Степаненко

              Re: Жодним чином

              Sean пише:
              > Валерій Степаненко пише:
              > > Sean пише:
              > > > там намагалися створити - дослівно - "новую історічєскую общность - совєтскій народ"
              > >
              > > Погодьтеся, що "совєтскій народ" і був би (у разі його створення!), по суті, не чим іншим, як політичною нацією...
              > "Совєтскій народ":
              >
              > а) був би "новой общностью", де радше за все слово "нація" взагалі в офіційному та і взагалі суспільному обігу якщо і згадувалося б, то лише у застосуванні до клятих інозезмних буржуїнів. "Общностью" не на базі "спільноти почуттів" чи то громадянських інтересів, а "общностью" різнокольорових баранів під проводом одного партєйного цапа-провокатора
              >
              > б) він взагалі "не був би" бо був фікцією, імперською містикою

              Така "общность" теоретично (!) могла б бути створена за умов адекватної національної політики, де не плутали б інтернаціоналізм з великодержавним російським шовінізмом. На зразок США, де,н-д, у Чікаго мені довелося побувати в Ukrainian Village (там, до речі, народилася Катерина Чумаченко), Little Italy, China Town. Мене особисто в СРСР не влаштовувало те, що українська мова пригнічувалася (народився під Києвом, зі студентської лави у Києві, постійно відчував це на власній шкурі - ледве з університету не вигнали). Було страшенно образливо бути внутрішнім емігрантом на власній батьківській землі.
              +++
              Кремль же взяв установку на тотальну асиміляцію та русифікацію. Це було, на мій погляд, чи не головною причиною того, що СРСР розвалився. Звичайно, економіка також до цього причетна. Але це тоді відчувалося пересічними людьми менше, адже вони не бачили альтернатив.
          • 2009.06.01 | Max

            Совєцька політична нація?

            Валерій Степаненко пише:
            > Погодьтеся, що "совєтскій народ" і був би (у разі його створення!), по суті, не чим іншим, як політичною нацією...
            А чому "був би" (умовний спосіб)?

            Не чаруймо ся, той совєцький народ і був створений. Як, шановне панство, гадаєте, а хто такі "совки", які нині становлять більшість громадян нашої держави? То ж то і є представники совєцького народу.

            А вираз "новая історічєская опшнасть", перетлумачений із совєцької новомови, то власне і є "політична нація" (то теж новомова, лише політкоректно-західна). Звісно, то просто фантазм, облуда.

            Називаючи речі властивими іменами: жодна нація не є політичною. Такий термін є безглуздям, не держава (політика) породжує націю, а навпаки: нація -- державу. Нація (народ) то є культурний феномен: кожна нація має власну притаманну їй особливу культуру (і національна мова є запевно найважливішою складовою тої культури).

            Культура великого Совка (за генезою московська і комуняцька рівночасно) є культурою совєцького народу, і носіями її є більшість "українців" (за пашпортом).
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2009.06.02 | Мірко

              Re: Совєцька політична нація?

              Словосполучення політична нація це витвір політиків із туманним невиразним тлумачченням.

              Кролик скаже політична нація в Донецьку - і битимуть йому браво. Скаже він слово політична нація у Тернополі і битимуть йому браво. Повірте, в уяві цих слухачів ці слова мають цілковито протилежні розуміння. Це гарненький вислів який окремий слухач наповнює своїм змістом.

              В розмові із Сахаровом (який є фанатиком політ-нації) ми зрозуміли що і він і я мали одні і ті самі критерії для членьства в українській нації. А це самовизначення плюс як мінімум знання української мови.
              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2009.06.02 | Сахаров

                Негарно так, пане Мірко.

                Хванатик, перепрошую, той, хто має вибалушені очі і пнеться зі своїм, хоч що йому кажи. Навішувати ярлики, як мінімум, негарно і нечемно. Ми ж з Вами начебто нормально спілкувалися. Можна залишатися при своїй думці і при тому не ображати інших. Я ж не назвав вас фанатиком тільки тому що ви маєте інші уявлення і не погоджуєтеся з тим, що або не сприймаєте або не хочете розуміти.
                згорнути/розгорнути гілку відповідей
                • 2009.06.02 | Мірко

                  Про фанів

                  Я мав на думці фанатик у спортовому сенсі. "Fan" - уболювач. (ненавиджу слово уболювати, - не розумію при чому тут біль)
                  Я повинен був вжити слово прихильник. Уважайте що це лексична помилка а не образа. :O
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                  • 2009.06.02 | Сахаров

                    Прийнято. Нема проблем.

  • 2009.05.28 | Петро

    Все правильно, але як пояснити таку соціологію?

    Українці симпатизують Путіну і Медведєву
    27.05.09

    korrespondent.net/ukraine/politics/850425

    Більшість українців в цілому позитивно відносяться до президента Росії Дмитра Медведєва і прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна. Про це свідчать результати всеукраїнського дослідження громадської думки Близьке і далеке зарубіжжя очима українців, проведеного компанією Research & Branding Group.

    Так, в цілому позитивне відношення Путін викликає у 58% опитаних. В цілому негативне - 16%.
    Замикає трійку лідерів Медведєв. В цілому позитивне - 55%, в цілому негативне - 14%.
    Крім того, у відношенні респондентів до світових держав, найбільш позитивну позицію займає Російська Федерація. Цій країні симпатизує 57% опитаних.
    Водночас, на запитання, в якій країні або об’єднанні країн хотіли б жити, більшість респондентів відповіли: в об’єднаному союзі Росії, України, Білорусі і Казахстану - 35%.
    23% опитаних побажали жити у своїй власній країні без об’єднання з якою-небудь іншою країною і без входження в союзи держав.
    В об’єднаній Європі (Європейському Союзі) хотіли б жити 20% респондентів,
    у знову об’єднаному Союзі всіх республік колишнього СРСР - 12%,

    Дослідження проводилося в період з 25 квітня по 5 травня. Збір інформації проводився методом персонального інтерв’ю в 24-х областях України і АР Крим. Було опитано 2079 респондентів старше 18 років, погрішність вибірки - 2,2%.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.05.31 | ziggy_freud

      елементарно: хто замовляє опитування, той отримує

      сприятливий для себе результат. Звичайно, з того є винятки. Але Ресерч унд Брендінг давно відомий фальшуванням.

      Хочете пояснювати соціологію - поясніть краще оце:
      http://www2.maidan.org.ua/n/free/1243588833
    • 2009.05.31 | Мірко

      Це ж прояв Сахарової політичної нації

      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.05.31 | Сахаров

        Політичної нації в Україні, на жаль, немає.

        Не треба вигадувати. Для її творення потрібні ще роки і роки. Є держава. Та чи довго вона проіснує без волі громадян жити у цій державі, без надіїї на те що саме українська держава забезпечить населенню України добробут і спокій, без прагнення громадян розбудовувати і зміцнювати державу, без підтримки держави і постійної праці для її розбудови? При чому тут в біса московська мова? Є Україна. Є українці. Є українська мова, яка єдина може бути державною в українській державі. І не треба оголошувати політичну націю сахаровською чи Яценюківською чи Ющенківською. Вона в Україні може бути виключно українською. І ніякою іншою. Але вже не етнічною, бо не етнічною є сама держава. Не буде нації, не стане і держави. А у сьогоднішніх реаліях державницька нація може бути або політичною або ніякою, тобто, не бути. Мені страшенно подобаються незламні борці за націю, які роблять насправді чорну справу з її знищення. Схаменіться, шановні. 21 сторіччя на дворі.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.06.01 | Мірко

          Треба ототожнити вираз політична нація

          Якщо ви підпишуєтесь під тим що певні (і менш певні) політики називають українською політичною нацією, тоді ми маєм за що споприти. У них політична нація це "пашпортна" нація. Якщо пашпорт каже що ти українець то ти українець хоч крім суагілі іншої мови не знаєш.
          Це аж занадто дешева українськість. Це девалюяція українства до рівня небуття.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2009.06.01 | Сахаров

            Re: Треба ототожнити вираз політична нація

            Я на це, гадаю, відповів вище (у відгалуженні "Щось так")
          • 2009.06.01 | Мірко

            Полазив по ґуґлі (л)

            http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/07/18/24864/


            і от якраз наш політітонацист про політнацію:
            http://crimea.unian.net/ukr/detail/10995

            >Політична нація не пазл – Яценюк<

            >Депутат Верховної Ради, лідер “Фронту змін” Арсеній ЯЦЕНЮК наголошує, що Україні для створення політичної нації потрібний лідер нації.<

            >Про це він заявив під час науково-практичної конференції "Формування політичної української нації як основи міжнаціональної згоди в Україні", яка проходила в Криму, повідомили в прес-службі “Фронту змін”.<

            >"Якщо суспільство не скристалізує в собі лідера нації, інтелект і розум, то ми не сформуємо ніколи політичну націю і наше основне з вами завдання – зрозуміти, що це не процес одного дня", – зазначив А.ЯЦЕНЮК.<

            >Він додав, що політична нація не конструктор, який потрібно лише зібрати і він працюватиме. “Я знаю точно, що це не модель, яку можна реалізувати як пазл або конструктор лєго, коли ти склав і воно працює. На це йдуть роки", – сказав А.ЯЦЕНЮК.<

            >Лідер “Фронту змін” зауважив, що, “створюючи політичну націю, головне – об`єднати українців за духом”. "Україна не для українців за національністю – Україна для українців за духом, а це не залежить від національності, від мови, віросповідання”, – сказав А.ЯЦЕНЮК.<


            Цитую "це не залежить ... від мови...". Отже доказ що з Канади дуже гарно видно про яку політичну націю Яценюк говорить.

            Треба зрозуміти наскільки ця мовна (як хочете ця культурно-етнічна) невизначеність шкодить вашому шлунку. Ідуть переговори про широкий міжнародний контракт який має намір розбудови певної галузі економіки України. Іноземна сторона анґломовна, має свого українсько-анґлійського перекладача. Українська сторона і то "державного підприємства!" московськомовна. Протоколи пишуться офіційно українською з перекладом на анґлійську. На компі (чи в мозґах?) бракує букви Ґ. Чи думаєте що хтось когось тут зрозумів? Та до чорта з вами. :crazy:

            А тепер запит до вас. Підпишуєтесь під Яценюковою пашпортною політичною нацією? Чи все ж таки треба нам Або-або? ;)
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2009.06.01 | Сахаров

              Re: Полазив по ґуґлі (л)

              Ось посилання на Вікіпедію: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F

              Ми ж не вербуванням займаємося щоб підписуватись. Мені здається, що є певне непорозуміння - слід на мій погляд розділяти спільну мову нації, яка у випадку політичної нації тотожна державній мові, і мову індивідуума, конкретної особи. Якщо Яценюк мав на увазі мову, якою розмовляє певна людина, то чому б російськомовному не відчувати себе українцем за суттю і духом? (не зовсім повноцінним, звісно, але якщо він народився в Україні, живе в Україні, не уявляє себе поза Україною, то проблема тільки у тому, чому він російськомовний, але трапляється і таке). Якщо же йдеться про державну мову, тоді Яценюк категорично неправий. Але ж він не уточнив, що мав на увазі. Відтак, виходячи з своєрідної "презумпції невиновності", можна вважати, що малася на увазі конкретна людина, а не нація. Якщо ж не так - то під Яценюковим націоналізмом я не підписуюся.
              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2009.06.01 | Мірко

                Re: Полазив по ґуґлі (л)

                Цитую із вашого наведення.
                >Політична спільнота громадян певної держави — політична нація.<

                Отже це та "пашпортна нація" про яку я говорив, і яку Яценюк розбазарює.


                Сахаров пише:
                > Ось посилання на Вікіпедію: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
                >

                >Мені здається, що є певне непорозуміння - слід на мій погляд розділяти спільну мову нації, яка у випадку політичної нації тотожна державній мові, і мову індивідуума, конкретної особи.<

                Якщо індивідуум не знає мови нації, то що крім духів, бовванів, та паперових пашпортів робить його членом тої нації? Якби я збудився завтра і декларував що я француз, а французької не знав, то ви б сказали що може французького роду, або може я недо-француз бо на француза ще вчуся.

                >Якщо Яценюк мав на увазі мову, якою розмовляє певна людина, то чому б російськомовному не відчувати себе українцем за суттю і духом?<

                Як він пропонує духів міряти я не знаю. Вже краще черепи міряти, принаймі є на то засоби.

                >(не зовсім повноцінним, звісно, але якщо він народився в Україні, живе в Україні, не уявляє себе поза Україною, то проблема тільки у тому, чому він російськомовний, але трапляється і таке).<

                А тут ви вже мене відключили від українського народу. Я в Україні не родився, в Україні не жив, і постійно живу поза Україною. Thanks a lot.

                >Якщо же йдеться про державну мову, тоді Яценюк категорично неправий.<

                Якщо для політичної нації лише треба означити державну мову, то ми вже 18 років такими є. КІнець суперечки.

                >Але ж він не уточнив, що мав на увазі. Відтак, виходячи з своєрідної "презумпції невиновності", можна вважати, що малася на увазі конкретна людина, а не нація.<

                Тяжко мені уявити націю без конкретних людей.

                >Якщо ж не так - то під Яценюковим націоналізмом я не підписуюся.<

                Придивіться. Не вірю що ви б підписалися під пашпортною нацією. Думаю що моя концепція може навіть більш інклюсивна ніж та. Бо по мойому, якийсь індіян-Черокі може прокинутись одного дня і сказати собі "я буду українцем!" - і вивчить він мову, і заридає над її долею, і стане Джеймс Мейс українцем. Або стане Вілгелм Гапсбурґ українцем. Або стане Петро Могила українцем. Або стане Кривоніс українцем. А по Яценюковій територіяльно-пашпортній системі ні вони ні я не є українцями. Проте усі Азарови, й Табачніки є. Щось смердить у Данії... Політична нація це курорт для заслужених москалів, - такий розширений собі Крим.
                згорнути/розгорнути гілку відповідей
                • 2009.06.01 | Мірко

                  Мова як засіб вищого мислення

                  Хотів збагнути як могло би бути можливо мати український "дух" без української мови.

                  Неможливо.

                  Якщо мова це єдиний засіб вищого (ідейного) мислення, то це неможливо.
                  В додатку, якщо мова це єдиний засіб вищого (ідейного) спілкування і звязку, то знов язик для жителя України це лиш засіб відчуження.
                  Тому маємо то що маємо.

                  Звісно у двомовних є вибір, і може навіть два різні такі "духи".
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                  • 2009.06.01 | Сахаров

                    Re: Мова як засіб вищого мислення

                    Мірко пише:
                    > Хотів збагнути як могло би бути можливо мати український "дух" без української мови.
                    >
                    > Неможливо.
                    >
                    Не думаю що аж так неможливо, буває різне, хоч насправді на тому ж Сході фактично всі російськомовні, котрі не розмовляють українською, розуміють її. Це пасивне володіння мовою, від якого до активного володіння один крок. Не є рідкісними випадки коли людина пише десь на форумах, що вважає себе українцем, але, на жаль, мовою не володіє, бо так, мовляв, сталося. Це не виправдовує те, шо, вважаючи себе українцем, та людина не знає мови та свідчить про те, шо імперський вплив таки дався взнаки, але й про те, що повністю витравити українство з таких людей не вдалося і вони для України не втрачені.

                    > Якщо мова це єдиний засіб вищого (ідейного) мислення, то це неможливо.
                    > В додатку, якщо мова це єдиний засіб вищого (ідейного) спілкування і звязку, то знов язик для жителя України це лиш засіб відчуження.
                    > Тому маємо то що маємо.

                    Але ж Ви у Канаді спілкуєтеся з більшістю Вашого оточення англійською і від того не втрачаєте свого українства. Цікаво як Ви себе трактуєте - як канадійця українського походження чи як українця з канадійським громадянством. І як ставитеся до Канади, яка, очевидно, є Вашою батьківщиною за народженням? Бо є і таке і таке. Чи підете воювати, захищати Канаду в разі агресії проти Канади? І це питання Вашого особистого вибору. Чи відносите себе до канадійської нації чи до української. Це теж питання вибору. Чи англійська мова вічужує Вас від Вашого українства? І в Україні і у Канаді маємо те, що маємо.
                    >
                    > Звісно у двомовних є вибір, і може навіть два різні такі "духи".

                    Є. І роздвоєння теж буває. Але зазвичай людина тяжіє до остаточної визначеності.

                    Цитую із вашого наведення.
                    >Політична спільнота громадян певної держави — політична нація.<
                    Отже це та "пашпортна нація" про яку я говорив, і яку Яценюк розбазарює.

                    Та не пашпортна, бо паспорт не змушує людину вважати себе українцем чи канадійцем тощо.


                    Сахаров пише:
                    > Ось посилання на Вікіпедію: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F

                    >


                    >Мені здається, що є певне непорозуміння - слід на мій погляд розділяти спільну мову нації, яка у випадку політичної нації тотожна державній мові, і мову індивідуума, конкретної особи.<


                    Якщо індивідуум не знає мови нації, то що крім духів, бовванів, та паперових пашпортів робить його членом тої нації? Якби я збудився завтра і декларував що я француз, а французької не знав, то ви б сказали що може французького роду, або може я недо-француз бо на француза ще вчуся.

                    А якщо Ви відчуваєте себе французом, не знаючи французької, то врешті виачите мову. Те саме з українською. Треба лише створити відповідне оточення. В Україні мовне оточення потроху (дуже, на жаль, потроху) таки створюється.

                    >Якщо Яценюк мав на увазі мову, якою розмовляє певна людина, то чому б російськомовному не відчувати себе українцем за суттю і духом?<


                    Як він пропонує духів міряти я не знаю. Вже краще черепи міряти, принаймі є на то засоби.

                    Були такі, міряли черепи. Знаємо чим скінчилося.

                    >(не зовсім повноцінним, звісно, але якщо він народився в Україні, живе в Україні, не уявляє себе поза Україною, то проблема тільки у тому, чому він російськомовний, але трапляється і таке).<


                    А тут ви вже мене відключили від українського народу. Я в Україні не родився, в Україні не жив, і постійно живу поза Україною. Thanks a lot.

                    Sorry,Sir. Я тут пропустив дуже важливе слово "наприклад". Хто може відібрати Ваше українство якщо Ви таким себе вважаєте?

                    >Якщо же йдеться про державну мову, тоді Яценюк категорично неправий.<


                    Якщо для політичної нації лише треба означити державну мову, то ми вже 18 років такими є. КІнець суперечки.

                    Озщначення мови не викликає автоматично відчуття українства у членів спільноти. Це важливий чинник, який тому лише сприяє. А вибір робить людина сама.

                    >Але ж він не уточнив, що мав на увазі. Відтак, виходячи з своєрідної "презумпції невиновності", можна вважати, що малася на увазі конкретна людина, а не нація.<


                    Тяжко мені уявити націю без конкретних людей.

                    >Якщо ж не так - то під Яценюковим націоналізмом я не підписуюся.<


                    Придивіться. Не вірю що ви б підписалися під пашпортною нацією. Думаю що моя концепція може навіть більш інклюсивна ніж та. Бо по мойому, якийсь індіян-Черокі може прокинутись одного дня і сказати собі "я буду українцем!" - і вивчить він мову, і заридає над її долею, і стане Джеймс Мейс українцем. Або стане Вілгелм Гапсбурґ українцем. Або стане Петро Могила українцем. Або стане Кривоніс українцем. А по Яценюковій територіяльно-пашпортній системі ні вони ні я не є українцями. Проте усі Азарови, й Табачніки є. Щось смердить у Данії... Політична нація це курорт для заслужених москалів, - такий розширений собі Крим.

                    Згоден. Не може бути нації за паспортом. За паспортом - лише формальне громадянство. Бо нація - спільнота людей, котрі самі себе відчувають членами спільноти, а не записані до неї. І заслужені москалі на курорті аж ніяк не можуть належати до неї якщо не відчують себе українцями - це теж питання вибору. Я знаю кечуа, котрий живе у Києві, українську, щоправда, знає поганенько, але каже що він українець. Тут залежить і є варіанти. І питання мови з українством, звісно, пов'язане. Але у масі сьогодні є в Україні і український дух і прагнення утвердження українства і перспектива об'єднання навколо спільних українських цінностей. Це треба розвивати і просувати. Імперський спадок тяжкий і імперія жива та агресивна. Проте мусимо попри все йти шляхом націєтворення. І тут багато залежить від кожного - і від Вас і від мене і від кожного, хто вважає себе українцем за народженням чи за духом, менталітетом. І таких більшість.
                    згорнути/розгорнути гілку відповідей
                    • 2009.06.01 | Мірко

                      Re: Мова як засіб вищого мислення

                      Сахаров пише:
                      > Не думаю що аж так неможливо, буває різне, хоч насправді на тому ж Сході фактично всі російськомовні, котрі не розмовляють українською, розуміють її. Це пасивне володіння мовою, від якого до активного володіння один крок.<

                      А ефір до такої міри заповнений українсько-мовним матеріялом що тим що хоч розуміють мову цей дух пасивно просякає! Чи може правда дещо інакша, - ефір в таку міру заповнений московським що просякає не український дух а щось дуже інакше.

                      >Не є рідкісними випадки коли людина пише десь на форумах, що вважає себе українцем, але, на жаль, мовою не володіє, бо так, мовляв, сталося. Це не виправдовує те, шо, вважаючи себе українцем, та людина не знає мови та свідчить про те, шо імперський вплив таки дався взнаки, але й про те, що повністю витравити українство з таких людей не вдалося і вони для України не втрачені.<

                      Є цілий спектрум українства. Від москаля через недо-українства до повної української національности. Це і шлях і мета.

                      > Але ж Ви у Канаді спілкуєтеся з більшістю Вашого оточення англійською і від того не втрачаєте свого українства.<

                      Якби ставився пасивно то втрачав би.

                      >Цікаво як Ви себе трактуєте - як канадійця українського походження чи як українця з канадійським громадянством.<

                      Українець з канадійським громадянством.

                      >І як ставитеся до Канади, яка, очевидно, є Вашою батьківщиною за народженням?<

                      Не батьківщина за народженням. А ставлення - це пропорційне до ставлення Канади до українських справ. Не прощу їм за концентраки, не прощу їм за знущання над мовою, не прощу за спроби депортації...

                      >Бо є і таке і таке. Чи підете воювати, захищати Канаду в разі агресії проти Канади? І це питання Вашого особистого вибору.<

                      Залежить проти кого, але на загал так. В Афґанистан не пішов би.

                      >Чи відносите себе до канадійської нації чи до української. Це теж питання вибору.<

                      Української.

                      >Чи англійська мова вічужує Вас від Вашого українства?<

                      Якби ставився пасивно то так би було.

                      > Та не пашпортна, бо паспорт не змушує людину вважати себе українцем чи канадійцем тощо.<

                      Про це й мова. В позумінню декотрих політиків, паспорт рівняється з політичною національністтю.

                      >А якщо Ви відчуваєте себе французом, не знаючи французької, то врешті виачите мову.<

                      А якби назвав себе французом а не знав французької і боровся за впровадження корейської як другої державної?

                      >Те саме з українською. Треба лише створити відповідне оточення. В Україні мовне оточення потроху (дуже, на жаль, потроху) таки створюється.<

                      Якраз про то мова. В Україні мусить бути українське оточення. Читайте лише яку боротьбу переживає наш пан Одеса.

                      > Були такі, міряли черепи. Знаємо чим скінчилося.<

                      ;)

                      >Озщначення мови не викликає автоматично відчуття українства у членів спільноти. Це важливий чинник, який тому лише сприяє. А вибір робить людина сама.<

                      Ви про Бузину?
                      А національність це самовизначення і мова. Одно без другого це обман або недо-національність.

                      >Згоден. Не може бути нації за паспортом. За паспортом - лише формальне громадянство. Бо нація - спільнота людей, котрі самі себе відчувають членами спільноти, а не записані до неї. І заслужені москалі на курорті аж ніяк не можуть належати до неї якщо не відчують себе українцями - це теж питання вибору. Я знаю кечуа, котрий живе у Києві, українську, щоправда, знає поганенько, але каже що він українець. Тут залежить і є варіанти. І питання мови з українством, звісно, пов'язане. Але у масі сьогодні є в Україні і український дух і прагнення утвердження українства і перспектива об'єднання навколо спільних українських цінностей. Це треба розвивати і просувати. Імперський спадок тяжкий і імперія жива та агресивна. Проте мусимо попри все йти шляхом націєтворення. І тут багато залежить від кожного - і від Вас і від мене і від кожного, хто вважає себе українцем за народженням чи за духом, менталітетом. І таких більшість.<

                      Вітаю :hello:
                      Слава Україні! :hap:
        • 2009.06.01 | Историк

          IMHO, политическая нация возникает в ходе

          борьбы за национальные политические интересы (например, за выживание или против чужеземной деспотии). Сроки могут быть разные. Когда и как успели стать политической нацией финны? Или эстонцы? А многие ли вообще слышали о них лет 200 назад?..
  • 2009.05.29 | Бос

    Може комусь і прикро але Наталка права

    словосполучення "політична нація" - рідна сестра "совєтского народа".
    І почати вживати цю несинітницю буде співзвучно зі словами великого оратора всіх часів Януковича: що ІДЕЯ НАЦІЇ це добробут.
    І якщо ви пане Сахаров хочете обєднати народ то краще за вас це зробить - одна мова. Спочатку може боляче для де-кого, але з часом про це і не згадуватимуть. Мова - це не прохання, це обовязок. А в цілому від держави очікують МІЦНІСТЬ та ПОРЯДОК. І якщо ця держава ще й розмовлятиме на посту і в себе вдома українською мовою - то любий циган чи румун матиме за честь називатись УКРАЇНЦЕМ знаючи при цьому тільки кілька слів. Я веду до того, що високими матеріями про мову опікуються 1% населення, всім решта потрібна сильна порядна рука. Або ще краще - про політику базікають на повний шлунок.
    П.Д. Було б не погано МАЙДАНУ створити рубрику щось таке як: Я ПРЕЗИДЕНТ, чи Я йду в ПРЕЗИДЕНТИ. Де б кожен міг висловитись про свої кроки чи перші 10 кроків на цьому посту. З часом може б і майбутній президент вичитав б собі щось важливе.
    Ось наприклад до теми про мову я б написав про необхідність припинення державного фінансування всіх іншомовних шкіл щороку на 10% з правом переходу на самофінансування. Вже б за 10 років всі школи були б УКРАЇНСЬКИМИ. Бо де-хто забув що в СССР на Україні викладачам російської мови платили подвійну ставку.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.05.29 | Sean

      Може комусь і прикро

      і не узгоджується з власними догмами, але

      Бос пише:
      > словосполучення "політична нація" - рідна сестра "совєтского народа".
      словосполучення "політична нація" - означення практично будь-якої сучасної нації.

      > І почати вживати цю несинітницю ...
      це не нісенітниця. Нісенітниця - це заперечувати

      > П.Д. Було б не погано МАЙДАНУ створити рубрику щось таке як: Я ПРЕЗИДЕНТ, чи Я йду в ПРЕЗИДЕНТИ.
      Створюйте, Ви можете започаткувати таку гілку. До речі, може зареєструєтеся?
    • 2009.05.29 | Сахаров

      Re: Може комусь і прикро але Наталка права

      http://maidan.org.ua/static/mai/1155830787.html

      Посилаюся на себе, коханого. Стаття, на жаль, закоротка і тезова, але там є і про мову. Стаття написана не для націоналістів - їх агітувати за націоналізм не треба, а більшою мірою для дезорієнтованих і заляканих дурними страшилками радянської і сучасної імперської пропаганди. Дуже раджу прочитати Сміта "Націоналізм" та Ґелнера "Нації та націоналізм" (для початку).
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.05.30 | Бос

        Re: Може комусь і прикро але Наталка права

        може ви і багато часу згубили, пане, на статтю, але вона все ж нагадує більш на промову комуніста на пленумі. Ці всі пусті слова -треба нам перестати бути... Громадянам це вже набридло, повірте.
        Де практичні починання? Ще ніяка нація в світі не стверджувалась умоліннями верхів до народу про мову, як це робить Ющенко. Ви ще б запропонували провести рехферендум на цю тему. З вашою теорією політичної нації залізти можна тільки в хащі. Втім дякую за іст. інфу бо ритись по інету вдається тільки безробітним.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.05.31 | Сахаров

          Шановний Босе,

          Стаття писалася не для Вас і таких як Ви. Це була стаття у найбільш тиражній газеті Дніпропетровська, написана спеціально для совків. Маю надію, Вас це не стосується. Мета написання, гадаю, прозора - пропаганда націоналізму і розвінчання радянських міфів. Інша справа, вдало чи невдало.
  • 2009.05.31 | Л.П.

    Re: "Єдінствєнно правільная" історія та формування політичної нації

    Дуже гарна стаття про нові тенденції керованої Рос. історіографії (міністерство правди") в Новой газете:http://www.novayagazeta.ru/data/2009/
    Юрий Афанасьев: "Я хотел бы увидеть Россию расколдованной"
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.05.31 | Сахаров

      Точний лінк (л)

      http://www.novayagazeta.ru/data/2009/055/12.html

      Ю.Афанасьєв, звісно, не може сповна відійти від російськоцентризму у своїх поглядах, бо є росіянином і патріотом Росії. Та й дивно було б, якби було інакше. Але, непокоячись майбутнім своєї країни, він наводить убивчий аналіз путінізму. Починаючи з визначення сучасної Росії як корпоративної держави (класичне визначення Б.Муссоліні держави, побудованої згідно з "Доктриною фашизму") до визнання зростання і становлення російського нацизму.

      Далі, ніж Ю. Афанасьєв, у статті "Путін - наш хороший Гітлер" іде Юрій Аверкієв:
      "По «гамбургскому счёту», Путин, как Гитлер, – фашист. Фашист, как минимум, в мировоззренческом смысле этого слова - как популист, стремящийся к абсолютной власти, опирающийся на народную ксенофобию (в данном случае, в виде народного «культа врага»: врага страны, нации, народа и т.д.) и склонный к насилию, как к основному инструменту разрешения политических и социальных противоречий." (http://orlovets.livejournal.com/22712.html)

      Аверкієв дещо плутає визначення. Гітлер не був рафінованим фашистом, як таким, він навіть гостро критикував Муссоліні. Націонал-соціалізм це дещо відмінне від фашизму у чистому вигляді. Проте справа не у визначеннях. Отаке маємо сусідство. Чи зупиниться Путін на цитуванні Денікіна? Історичний досвід маємо - мірою розвитку фашистської, точніше, нацистської, диктатури зростає загроза війни. Якщо Путіна не зупинять, загроза може реалізуватися. Україна загрожена. А ми дискутуємо яку нам націю будувати. Відповідь одна - єдину і об'єднану.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.06.01 | Odesa

        Суперечка щодо нації і патріотизму

        може бути легко припинена, якщо взяти за аксіому те, що національне (етнічне) самовизначення не залежить від етнічного походження чи "першої" мови. І що є різні рівні (чи форми) патріотизму: етнонаціональний, державний, мовний.
        Як цілком російськомовний підліток, мешканець крайнього Сходу УРСР, 39 років тому я відчув себе членом упослідженої і знищуваної української нації. Наслідком стала саморобна присяга (згодом виявилося, що вона схожа не відомий "Декалог") присвятити життя визволенню України, що я її склав перед самим собою, і відповідні практичні дії: посилені заняття фізичною і вогневою підготовкою, агітація серед однолітків. За кілька років по тому постало "мовне питання". Я дійшов висновку, що мову таки слід вивчити, і взявся за навчання. Опанувавши її на рівні читання, я зупинився, вважаючи, що цього досить. І вже будучи студентом дійшов думки, що маю володіті мовою в повному обсязі, тобто, і вільно розмовляти теж. Щодня протягом кількох місяців з 7 до 8 вечора я усамітнювався і пошепки розмовляв, будуючи діалоги українською на різні теми. А далі вже були практичні спроби говорити, і геть пізніше - участь в патріотичному русі 1986-91 років тощо.
        Описано типовий шлях "до України" мешканця російськомовної частини країни за часів СРСР. Нині він є значно простішим і коротшим. Отже, цілком реальна істота - російськомовний український патріот, є опертям українства на Сході і Півдні. Цей прошарок складає той люфт, що виникає при анкетуванні, коли рідною називають українську значно більше людей, ніж реально систематично нею послуговуються. Ця латентна україномовність є масовим і либонь обовязковим феноменом на стадії деколонізації, її треба підтримувати, а не "побор`ювати", як це роздратовано нам рекомендують панове "зі славної діяспори".
        Назагал, я б рекомендував обережніше висловлюватися дописувачам, що не знають реальної ситуації на більшій частині території держави. Менше говорити і більше слухати. Легко розводитися з радикалізмом у мовному питанні, сидячи в Дрогобичи чи там в Канаді. Прошу незгодних із цим панів "гарячих патрійотів" на мою "малу батьківщину" - до Донеччини - на постійне мешкання, отам і бороніть українськість, бо саме там вона того і потребує. Обіцяю, що тоді ваші погляди на технологію реукраїнізації швидко і радикально зміняться. А як ні - то не заважайте нам, людям, що поклали життя на утвердження українських кордонів, робити свою копітку і делікатну, як розмінування, роботу своїми радикальними бздурами і відвертим "ноздрьовським" прожектерством ("Тягнибока - на Президента!"). Нам потрібен етап формування політичної нації задля зміцнення новонародженої державності, просування до наступного етапу патріотичного зростання - етнічного патріотизму, а далі вже - і мовного. Хто йде через клас-два уперед - добре. Хто став і стоїть - того помалу розхитуємо "світом науки і знання". Відвертого ворога обходимо, щоб надурно не тратити дуже обмежені ресурси. Потребуємо державної допомоги. Тому й на Президента підтримаємо прагматичного кандидата, що розуміє реалії практичної деколонізації, а не лобіста олігархів чи, ще гірше, Лубянки. І оберемо такого. Всупереч спільним зусиллям Москви ... і "суперпатріотів".
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.06.01 | Мірко

          Re: Суперечка щодо нації і патріотизму

          Odesa пише:
          > може бути легко припинена, якщо взяти за аксіому те, що національне (етнічне) самовизначення не залежить від етнічного походження чи "першої" мови.<

          Давно погоджуюсь.

          >І що є різні рівні (чи форми) патріотизму: етнонаціональний, державний, мовний.<

          Патріотизм то прихильництво, чи пак фанатизм, ну на рівні уболівання за Шахтарем, чи авт марки Порше. Для членства в нації, де можна сказати що я українець, це ще не досить. Це різниця між фанатиком Шахтаря, а грачем.

          > Як цілком російськомовний підліток, мешканець крайнього Сходу УРСР, 39 років тому я відчув себе членом упослідженої і знищуваної української нації. Наслідком стала саморобна присяга (згодом виявилося, що вона схожа не відомий "Декалог") присвятити життя визволенню України, що я її склав перед самим собою, і відповідні практичні дії: посиленні заняття фізичною і вогневою підготовкою, агітація серед однолітків. За кілька років по тому постало "мовне питання". Я прийшов до висновку, що мову таки слід вивчити, і взявся за навчання. Опанувавши її на рівні читання, я зупинився, вважаючи, що цього досить. І вже будучи студентом дійшов думки, що маю володіті мовою в повному обсязі, тобто, і вільно розмовляти теж. Щодня протягом кількох місяців з 7 до 8 вечора я усамітнювався і пошепки розмовляв, будуючи діалоги українською на різні теми. А далі вже були практичні спроби говорити, і геть пізніше - участь в патріотичному русі 1986-91 років тощо.<

          Честь!
          Цікаво що і поза межами України цей процес подібний.

          > Описано типовий шлях "до України" мешканця російськомовної частини країни за часів СРСР. Нині він є значно простішим і коротшим. Отже, цілком реальна істота - російськомовний український патріот, є опертям українства на Сході і Півдні. Цей прошарок складає той люфт, що виникає при анкетуванні, коли рідною називають українську значно більше людей, ніж реально систематично нею послуговуються. Ця латентна україномовність є масовим і либонь обовязковим феноменом на стадії деколонізації, її треба підтримувати, а не "побор`ювати", як це роздратовано нам рекомендують панове "зі славної діяспори".<

          Славні діяспоряни це добре розуміють. Їхне оточення дуже подібне до вашого! Боряться не з такими як ви, а з тими що активно москалізують Україну. Дав би вам ту саму пораду що дав би Тягнибокові, - не шукай ворогів а союзників, вороги самі знаходяться. ;)

          > Назагал, я б рекомендував обережніше висловлюватися дописувачам, що не знають реальної ситуації на бульшій частині території держави, менше говорити і більше слухати. Легко розходитися з радикалізмом у мовному питанні, сидячи в Дрогобичи чи там в Канаді. Прошу незгодних із цим панів "гарячих патрійотів" на мою "малу батьківщину" - до Донеччини - на постійне мешкання, отам і бороніть українськість, бо саме там вона того і потребує. Обіцяю, що тоді ваші погляди на технологію реукраїнізації швидко і радикально зміняться. А як ні - то не заважайте нам, людям, що поклали життя на утвердження українських кордонів, робити свою копітку і делікатну, як розмінування, роботу своїми радикальними бздурами і відвертим "ноздрьовським" прожектерством ("Тягнибока - на Президента!").<

          Як розмінування. Це влучно сказано.

          >Нам потрібен етап формування політичної нації задля зміцнення новонародженої державності, просування до наступного етапу патріотичного зростання - етнічного патріотизму, а далі вже - і мовного.<

          Під висловом політична нація кожен розуміє щось цілковито інше. А це дає політикам змогу баламутити виборців. За одним розумінням, якщо є держава, є громадянство, є паспорт - то вже є політична нація. Знаю що ви під таким не підпишитеся.

          >Хто йде через клас-два уперед - добре. Хто став і стоїть - того помалу розхитуємо "світом науки і знання". Відвертого ворога обходимо, щоб надурно не тратити дуже обмежені ресурси. Потребуємо державної допомоги. Тому й на Президента підтримаємо прагматичного кандидата, що розуміє реалії практичної деколонізації, а не лобіста олігархів чи, ще гірше, Лубянки. І оберемо такого. Всупереч спільним зусиллям Москви ... і "суперпатріотів".<

          Але президент мусить мати бачення того чого ще нема!
          А далі повторю вам що сказав би Тягнибокові, - не шукай ворогів а союзників...
          Думаю що твій двійняк це Сергій у повісті Скарб Ярослава / Yaroslaw's Treasure. :)
  • 2009.06.01 | Историк

    Все жду, когда наконец, будет опубликовано мое интервью

    с главным идеологом всех этих "узакониваний" истории в РФ... Из него хорошо видно, что главной "целью", действительно, является Украина, а точнее - подрыв ее исторической, международно-правовой, а также нравственной легитимности. Мне кажется, что это еще один инструмент для решения все той же стратегической задачи... Базовым историческим сюжетом при этом будет, конечно, "ВОВ", и в первую очередь, -"Великая победа". На этой основе РФ определяет себя как "победитель", "антифашист" и прочее. А те, кто "против нас" - соответственно, наоборот. Отсюда - различные "оргвыводы". Вот, по сути, почти все. Российская пропаганда станет еще более ходульной и нагло-агрессивной. В исторической науке (Академия наук и др.) пройдет кадровая и идеологическая зачистка. Общий уровень исторических исследований, очевидно, еще более понизится. И т.д. и т.п...
    А Вы чего-то еще ожидали?..
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.06.01 | Sean

      надсилайте не Майдан - надрукуємо

      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.06.01 | Историк

        Я вполне доверяю редакции - там какие-то технические

        вопросы. Но, спасибо за предложение...
    • 2009.06.01 | Odesa

      Re: Все жду, когда наконец, будет опубликовано мое интервью

      Историк пише:
      >Российская пропаганда станет еще более ходульной и нагло-агрессивной. В исторической науке (Академия наук и др.) пройдет кадровая и идеологическая зачистка. Общий уровень исторических исследований, очевидно, еще более понизится. И т.д. и т.п...

      Маргіналізація називаєццо...

      > А Вы чего-то еще ожидали?..

      Хібащо філіжанку кави, як в анекдоті.
      На щастя, брехня в стилі "то, што било нє со мной, помню" дуже вразлива до спростувань. Ваше слово, пане Історику!
  • 2009.06.01 | Историк

    ...А вот есть еще одно знаменитейшее издательство

    (никогда не проговорюсь!) в г.Киеве, которому я предложил книгу своих воспоминаний и др. эксклюзивных материалов о конце холодной войны (я в каком-то смысле соучастник). Там прочитали и сказали, что издать ТАКУЮ книгу они могли бы только при наличии "рецензии из Москвы". Можно понять людей, конечно...
  • 2009.06.01 | Историк

    Я тогда, натурально, - в другую столицу. Там говорят:

    "Печатаем!" и московских рецензий не спросили. "Только, - говорят - ты тогда уж где-нибудь здесь поблизости пообретайся. Вдруг кому-то автограф понадобится!". Опять не договорились. Так что, поиск продолжается...
  • 2009.06.02 | Историк

    Процесс идет... (/)

    http://gazeta.ru/column/kolesnikov/3183252.shtml
    http://gazeta.ru/column/novoprudsky/3175336.shtml


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua