МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Голос із діяспори

08/26/2009 | Наталія Пазуняк

ГОЛОС ІЗ ДІАСПОРИ

Наталія Пазуняк, професор, державний

секретар в останньому Уряді України в

Екзилі, США *

Цей голос звернений до земляків наших – українців Великої України. Голос цей звучав, звучить і буде звучати поки бються наші неспокійні серця. Бо на чужині ми живемо болями і радощами нашої неньки. І хоч ми вже по пятьдесят років як громадяни США, а наші душі знаходяться там, в Україні.

До написання цієї статті наштовхнули прочитані мною і катастрофічно несумісні з вісімнадцятиліттям незалежності України коментарі окремих осіб, я би сказала антиукраїнців, до статті “Стрес від України” Аскольда Лозинського, що була опублікована в інтернетгазеті «Українська правда» від 17 липня 2009 року.

Хочеться ствердити факт, що існує держава у якій не карають за висловлені думки, за слово правди і за вияв кривди. Отож є свобода слова. А це велике досягнення, головно опісля режиму, при якому вседозволеною була тільки фраза про мудру партію, а всяке заперечення цієї правди каралося ув’язненням чи смертю.

Ми свідомі того, що свобода слова, гарантована усім і вся, це вишуканість демократичного ладу.

Пригляньмося одначе до того, як саме використовують це цінне право наші земляки. Найкращим прикладом для цього й підходить стаття Аскольда Лозинського відомого діяча української діаспори.

Лозинського вразив факт глибинної русифікації нашої Батьківщини – України. Це явище він прирівняв навіть до тяжкої недуги. Так, дуже сумно видно було цьому діаспорцеві, який виховувався на чужині, де в українознавчій школі вчили його про красу України, про багатство її природи, надр і землі.

Вчили його і тому, що ворожий нашому народові комуністичний режим ідеологічно не спроможний зламати духа України, вирвати з сердець її дітей правди віри христової і любови до рідної мови і прадавньої культури.

*Від редакції: Наталія Пазуняк-Іщук зі славетних українських родин Полуботків, Скоропадських, Шульгіних і т.д. Історикам непочатий край роботи.

Ми навчали дітей наших, а в тому числі й Аскольда, про вимріяну нами істину – що це народ поневолений але нескорений. Нами проводилися багатолюдні демонстрації і мітинги перед Совєтською амбасадою у Вашінгтоні в обороні нашого поневоленого народу. Протестували усім нашим єством з нашими дітьми поруч. Виражали свою незгоду з переслідуванням борців за правду, т. зв. інакомислящих». В душі кожний з нас ридав за кривду чинену нашій Батьківщині – Україні.

Адже ми ніколи не стали відщепенцями від нашої нації. Коли людина вихована в такому дусі зустрічає в Україні, вже не поневоленій, байдужість до духових цінностей , до української книжки, преси, до української мови, то вона й висловлює біль і обурення таким станом.

Так Аскольд Лозинський використав свободу слова по українськи і написав протестну статтю. Якою ж була реакція його земляків? Вони виразили невдоволення проти думок і вражень діаспорця. Отож теж мали вільний вислів думки. Тільки якість того вислову була дуже сумнівна. Було це обливання болотом автора із вживанням «вишуканих» нецензурних слів і лайки. Вияв погорди і ненависті. Та кваліфікація такого вислову – це вже несвобода (високе слово!), а свавілля. Прояв некультурності і при тому глибокого відчуження від свого, рідного.

Був це продукт совєтської індоктринації, себто все, що дійсно українське (мова, національний світогляд, любов до Батьківщини) – це оте зло, якого невільно допускати до скаліченої совєтським режимом радянської людини. Це вияв перемоги зла.

Є у тих репліках і камінчик в сторону нашої, старшої генерації, яка виховувала в національному дусі отаких Аскольдів. А їх тут, поза кордонами Великої України, багато. Тож спробуємо відповісти деяким злепоінформованим дописувачам.

Коротко з’ясуємо. До ІІ-ї Світової Війни наша країна була під різними окупаціями і були це: польська, румунська, угорська і совєтська. У трьох перших режим був семідемократичний, а в совєтській – тоталітарний. Після пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року і війни німецького ІІІ рейху проти Польщі, західні землі (Галичина, Волинь і Полісся) дісталися Радянському Союзові який впродовж 14-місяців свого панування встиг зруйнувати громадське (не підпільне) українське життя проводячи арешти серед інтелігенції. Багатьох з них було розстріляно без слідства і суду.

Ця влада внесла спустошення у побутове та громадське життя, а по закінченню ІІ Світової Війни незгодним з запропонованим режимом треба було залишати все надбане за життя і йти в невідоме з клунками в руках. Цей «ісход» був трагічним для кожного з нас. Так моїй родині довелося йти на Захід з Волині, а родині Лозинських з Галичини бо Схід нами вже був апробований. Йти по битих чужих шляхах, часто пішки, часом у товарних вагонах й пробивалася на Захід українська еміграція. Під бомбами, у голоді і холоді так і попали в табори ДР(переміщених осіб).

І пішло, поїхало. Через різні допомогові організації люди діставалися кораблями на інші континенти. Нам, подібно як і родині Лозинських, довелося дістатися до Америки. А прибувши до Америки (Південної Америки, Австралії і т.д.) наші емігранти зустрілися із незнаним світом де була мішанина різних народностей, але був такий лад, який не передбачав кари за погляди людей.

Отже після тоталітарних потуг відчувся подих свободи. Тут були карні справи за злочини, а не за вислів поглядів. Незважаючи від освіти, майже всі емігранти шукали негайно фізичної праці, щоб вижити. У тяжкому, незвичному кліматі нелегка фізична праця була часто виснажливою. Але почуття свободи перемагало усі труднощі.

Свідомість того, що вночі не прибуде «чорний ворон», щоб погубити життя, зруйнувати родину, вселяла у виснажених скитальців нові сили. Тут пригадався досвід громадського життя у західних окупаціях, у яких проживали до війни наші батьки і ми з ними.

Дуже нелегко нераз жилося, але всеж вирувало громадське життя; суспільство не було сковане цілковитими заборонами так, як у Совєтському Союзі. Цей досвід і довелося використати на новому поселенні.

Одними із перших зусиль було творити суботні українознавчі школи, щоб не залишити наших дітей безбатченками не знаючими ні роду ні племені. Учительські громади, плани праці, творення підручників стало першим завданням. Пригадали основи кооперації і створили кредитові спілки «Самопоміч», допомогову організацію Злучений Українсько-Американський Допомоговий Комітет (ЗУАДК). Цей комітет виручив не одного українця переселившогося в США. Працює він і понині.

Були організовані і працюють дотепер українські інститути й університети, а також науково-дослідні кафедри що вивчали історію праненьки, визвольну боротьбу народу, а також наслідки і реалії іміграційного життя діаспори.

Нові емігранти включалися до вже існуючих громадських організацій, до Народних Домів, ставали парафіянами церков побудованих нашими попередниками. Уже в перших роках по переселенню почалася і видавнича праця. Підтримувалися вже діючі видавництва й творено нові. Збагачено працею органи вже існуючих жіночих організацій – Союз Українок і Український Золотий Хрест. Творено органи молодечих організацій «Пласт» і др.

Створене у 1950 році видавництво «Київ» друкувало праці українських класиків, а також перекладене у тому ж році українською мовою «Слово о полку Ігоревім» і др. І посуті вся наша еміграція підтримувала видання «Енциклопедія Українознавства» (Париж, Ню-Йорк) що друкувалося за ініциативи пластунів і здійснюваного НТШ. Були ще видання яких не було тоді в підсовєтській Україні з її прискіпливою партійною цензурою.

Нехай же ця коротка, не обтяжена цитатами і датами інформація буде відповіддю на кинутий закид, чого мовляв, ви поїхали в Америку і що там робили і робите. Не зайвим буде на кінець пригадати тим антиукраїнським українцям Шевченкову пересторогу:

«Схаменіться будьте люди,

Бо лихо вам буде».

Філадельфія, США

27.07.2009

Відповіді

  • 2009.08.26 | Mykola_2007

    Думаю тому і втікали за кордон, бо забороняли...

    А тут винищували та забороняли. І звичайно на місце винищених приходили інші, більш "достойні". Тому дивуватися кількості русофілів, та різного роду бидла не варто. На щастя не всі з них вважають сеьбе українцями, а якщо з тих хто відносить себе до українців відкинути й тих хто вважає себе хохлом, то українців серед них і нема.

    Нажаль, це поки що об'єктивна реальність, але поступово вони відмирають :), принаймі скорочуються.
  • 2009.08.26 | yes

    Риса часу: суржикомовний чи русомовний захищатиме Україну, +

    як треба буде, із зброєю у руках. Звичайно, потрібен час, звичайно потрібні війни малі і великі. Не зразу мазури і поляки стали єдиною нацією. Не зразу баварці і пруси створили єдину державу іт.д.
  • 2009.08.26 | Хвізик

    з тролями сперечатися - себе не поважать

    Наталія Пазуняк пише:
    До написання цієї статті наштовхнули прочитані мною і катастрофічно несумісні з вісімнадцятиліттям незалежності України коментарі окремих осіб, я би сказала антиукраїнців, до статті “Стрес від України” Аскольда Лозинського, що була опублікована в інтернетгазеті «Українська правда» від 17 липня 2009 року.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.08.26 | Bogun

      Та походіть по форумах, там дітей донецьких поліцаїв,

      хоч греблю гати. Хай гавкають. Понавозили їх з кацапій та білорусій, тепер вони щне лають своїм матюкливим "язиком". Вони не варті мізинця того ж Аскольда Лозинського. Я врешті їх перестав помічат ина форумах і ви знаєте, друзі, діє.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.08.26 | OlalaZhm

        Душі тут, а дупи - в більш ситних місцях

        Не хочу ображати, але любити можна і не принижуючи постійними повчаннями здалеку
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.08.27 | Мірко

          Re: Душі тут, а дупи - в більш ситних місцях

          Повчання такі - це тим котрим це потрібно. Якщо уважаєте що ви одні з таких, то не почувайтесь пониженими. Якщо ні, то самі знаєте і могли б подібне сказати.
          А якщо Аскольд показує що робота у вас на батьківщині далеко не довершена, не образуйтеся, бо це настояща правда.
      • 2009.08.26 | Наталка

        Лозинський - варта поваги людина.

        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.08.28 | oze

          Re: Лозинський - варта поваги людина.

          нахто не сперечається, що вартий поваги. Але не розуміє, як і вся діаспора, що правила, в яких вони вижили в Америці, тут не діяли - самі ж пишуть, що саме від цього втікали. А наші діди не втекли - то не заслуга, бо може, їм просто не вийшло :) але якби всі тоді повтікали, нині б ні пор яку Україну не говорили. Я пам"ятаю кінець есереру - з діяспори ми не мали жодної інформації, а про Україну, її мову, ідеали, героїв узнавали від наших задушених совком дідів і батьків. Мрже, вони не такі "продвінуті", як діаспора, і може, вони придущені нині новою несправедливістю аж занадто сильно спрали духом - але вони ТУТ, і не від діспори, а від них залежить, чи свтоїть український дух.
          І хай діаспора вибачає.

          ***

          "...Цей "ісход" був трагічним для кожного з нас. Так, моїй родині довелося йти на Захід з Волині, а родині Лозинських з Галичини, бо схід нами вже був апробований.

          Битими чужими шляхами, часто пішки, часом у товарних вагонах – так пробивалася на Захід українська еміграція. Під бомбами, у голоді і холоді так і попали ми в табори ДР(переміщених осіб).

          І пішло, поїхало. Через різні допомогові організації люди діставалися кораблями на інші континенти. Нам, подібно як і родині Лозинських, довелося дістатися до Америки. А прибувши до Америки (Південної Америки, Австралії), наші емігранти зустрілися із незнаним світом, де була мішанина різних народностей, але був такий лад, який не передбачав кари за погляди людей.

          Отже після тоталітарних потуг відчувся подих свободи. Тут були карні справи за злочини, а не за вислів поглядів. Незважаючи на наявність доброї освіти, майже всі емігранти шукали негайно фізичної праці, щоб вижити.

          У тяжкому, незвичному кліматі нелегка фізична праця була часто виснажливою. Але почуття свободи перемагало усі труднощі.

          Свідомість того, що вночі не прибуде "чорний ворон", щоб погубити життя, зруйнувати родину, вселяла у виснажених скитальців нові сили. Тут пригадався досвід громадського життя у західних окупаціях, у яких проживали до війни наші батьки і ми з ними."


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua