МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Закономірності занепаду

09/05/2009 | Олександр Сугоняко
9 вересня 2009 року в Україні офіційно відзначатиметься «20-річчя створення Народного Руху України за перебудову». Рішення про це було прийнято Указом Президента України та Постановою Верховної Ради України. Зокрема, згідно з постановою Парламенту, пропонується спорудити на честь створення «НРУ за перебудову» монумент на одній із центральних площ міста Києва з одночасним перейменуванням її на «Майдан Народного Руху України за перебудову». Нацбанку рекомендовано виготовити та ввести в обіг ювілейну монету та пам’ятну медаль з нагоди річниці, а Кабінету Міністрів, місцевим державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування рекомендовано провести святкові заходи з приводу означеного ювілею...

* * *

Життя людей, народу, держави в Україні нині вимагає докорінних змін, як і в 1989 році. Ми не змогли тоді дати адекватні відповіді на виклики історії. Україна не стала собою. Якщо Рух «двадцять років тримає слово», як дехто стверджує, то це значить, що 20 років тому він обіцяв скорочення населення на 6 млн. душ, розвал народного господарства, медицини, освіти, збройних сил, економіки. Ні, не такою бачили Україну в 1989 році Чорновіл, брати Горині, Овсієнко...

Чому НРУ перетворився на майже маргінала в українській політиці? Чому він не став успішним політичним лідером країни? Знайти чесні відповіді важливо для того, щоб сьогодні не повторити помилок Народного Руху 20-літньої давнини. Ця стаття пропонується мною для дискусії про чесний шлях до України, омріяної її кращими синами й доньками. Сьогодні ми називаємо це подоланням кризи, яка насправді — не у кишенях, а в душах наших.

Отже, озирнемось на 20 років назад... Засновники «Народного руху України за перебудову» в проекті своєї програми («Літературна Україна», 16.02.89) так визначали основну мету Руху: «сприяння Комуністичній партії у створенні й функціонуванні такого демократичного механізму, який служив би розвитку суспільства...»

У прийнятій 9 вересня 1989 р. Програмі головна мета Руху була прописана дещо по-іншому: «побудова в Україні демократичного і гуманного суспільства.., створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового Союзного Договору».

І в проекті, і в програмі Народного руху України його позиція щодо ставлення до влади КПРС-КПУ і до повної незалежності України не була визначена. Та й самі документи ідеологічно й політично були туманними, невиразними, бо ліквідація монополії комуністичної партії на владу, вихід України з СРСР і побудова демократичної України як мета не відповідали настроям і очікуванням керівництва Руху і тому не були проголошені. Рух духовно, ідеологічно, морально не спромігся на чітку позицію з принципових питань тогочасного українського буття. В чому ж головна причина, що український національний авангард не зміг виробити позицію, правильність якої життя підтвердило вже за два роки — 24 серпня 1991 p.? «...Гайнути проти течії, — як казав Хвильовий, — мабуть, може тільки той, хто вже це робив. Окрім того, за свободу вибору треба платити. А на сміливість треба ще й здобутись, і то не відразу» (Євген Сверстюк, «На святі надій»). Потрібен був дух і час, щоб назвати речі своїми іменами.

Фундатори національно-демократичного Відродження, визначаючи назву своєї організації, зупинилися на слові «рух». Слово «фронт» не було використано для назви закономірно: в цьому слові є позиція. У слові «рух» її немає. Його провідники зайняли національно-демократичну позу, а не позицію. Ця відмінність є принциповою, адже поза (франц. pose, від poser — класти, ставити) — це умисно чи мимовільно надана тілу постава (пасивне начало щодо дії), тоді як позиція (лат. positio — становище) — положення, розташування; точка зору, світоглядно-ціннісна система, що визначає характер дій і поведінки (активне начало дії, принцип, покладений в її основу). Останнього, власне, і бракувало. Слово «фронт» лідери сприймали виключно як синонім деструкції, навіть агресії. «Нас ніхто не спровокує на ворожнечу»,— говорив у доповіді на І-му з’їзді Руху один із лідерів, прикриваючи відсутність у рухівського керівництва чіткої позиції з головних питань того часу.

Прищепивши на лацкан головному ідеологові КПУ синьо-жовтого прапорця, І з’їзд Руху символічно продемонстрував свою невіддільність від КПУ, визнав і фактично запросив збанкрутілу компартію до участі в процесі української трансформації, який згодом вона і очолила. Очолила, бо принципового протистояння з боку Руху не було.

Схоже, що жертвам комуністичного терору, дисидентам (правозахисникам, патріотичним письменникам і науковцям) стало незатишно і незвично без своїх наглядачів і начальників. Зжилися з ними інтелігенти, звиклись. Обидві сторони морального і фізичного терору, очевидно, не могли існувати одна без одної у новому, невідомому ні для перших, ані для інших житті, в якому народ, учора ще безголосий, мав відігравати вирішальну роль. Цю ситуацію ми спостерігаємо ще й досі. Взаємний потяг деяких колишніх політв’язнів і КГБ-істів, споріднених довгим спільним тюремним життям — додаткова передвиборна варіація на цю тему. Минуле ще пульсує в головах і душах людей.

З’ясовуючи головну причину політичної неспроможності рухівського проводу в кінці 80-х — на початку 90-х років, необхідно звернути увагу на характеристику основних суб’єктів політичних відносин того часу: народу, інтелігенції, «окремої» людини, номенклатури. «Сам народ втратив певність своєї ходи.., духовно заглушений, релігійно й національно здичавілий, а в результаті — збайдужілий до самого себе», — писав Євген Сверстюк. Народ у такому стані не міг підтримати активну позицію рухівського проводу, навіть якби вона й існувала. Проте й у проводу позиції не могло бути, бо «інтелігенція забула свою головну дорогу — дорогу шукання істини свого часу. Істини свого народу, своєї традиції, самопізнання: самоствердження на висхідній дорозі, що веде на гору — чи Синай, чи Голгофу, чи Сізіфову гору. Здається, нині інтелігенція звично обминає високі гори і радіє вже з того, що не мусить за вказівкою котитися вниз». Інтелігенція не прагнула Істини. Вона не мала духовної опори, бо її відлучили від Бога.

«Потреба в живій істині ще не визріла, і звичка не додумувати до кінця ще залишилася... А в многоглаголанії — нема істини», — каже Євген Сверстюк. Відомо, що традиційно українці прагнуть Бога, Істини, правди як людського наближення до Істини. «Пізнай Істину, і вона зробить тебе вільним«— це близьке українському духові. З бажанням «святої правди на землі», з її пізнанням йде усвідомлення принципів і вироблення позиції. Проте на цьому шляху інтелігенція мала великі перешкоди... Не тільки в ідеології, політиці, економіці була побудована «вавилонська вежа», яку тоді «перебудовували» замість того, щоб демонтувати. Вона була вибудована і в душі людини. Як з’ясувалося, суспільству, щоб розвиватися, треба докорінно змінювати таку людину.

Людський чинник став стрижневим у концепції перебудови суспільства. «Виявилося, що тип людини без Бога, без святинь, без національної гідності, без народних традицій і великих принципів, які ставляться вище користі, — це на практиці тип корисливого споживача, наперед згодного з лінією партії, але не згодного ступити один крок задля громадського добра коштом власної користі. «Раб лінивий і лукавий», — кажучи мовою Євангелії...» Таке визначення дав цьому типові «пострадянської» людини Євген Сверстюк у вже згадуваній книжці. Де ж було тоді взяти людину з Богом у серці, з національною гідністю й національними традиціями, з високими принципами? Серед «блудних синів» таких не буває. Ось що, наприклад, із приводу незнання власної історії 1942 року писав Олександр Довженко: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема... Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе» (Олександр Довженко, «Україна в огні»). Таку людину сформував радянський соціалізм, і вона ж мала будувати незалежну Україну.

На вершині суспільної піраміди часу «перебудови» була номенклатура, відповідним чином вихована і вироблена. Вона мала долати головну кризу — кризу людини, яку сама ж і створила. Людину мали «перебудувати» ті, які її виховали, і до того ж, бажано, на тих самих ідеях. Це мали робити люди, для яких право, совість, правда — лише інструмент влади. «Нерозумний егоїзм — їхній єдиний принцип. Егоїзм особистий, кастовий, шовіністичний, догматичний... Ще вчора вони вірили у свою місію визволяти світ, уніфікувавши свідомість і мораль усіх людей за своїм зразком. Ще вчора вони пишалися своїми досягненнями в нищенні національних мов, культур і віри, і пам’яті — в ім’я визволення людства від «пережитків минулого». Нині вони пояснюють збайдужілій молоді поняття європейських цінностей — цінність знівеченої рідної мови, традиції і культури... При цьому ніхто не соромиться і не вважає себе банкрутом», — робить підсумок Євген Сверстюк.

Як же номенклатура могла вважати себе банкрутом, якщо провідники опозиційного Руху її такою не вважали? Особливо, беручи до уваги духовну й політичну темноту, на що номенклатура й спиралася. Головною причиною нездатності Руху до лідерства в національному масштабі в ті часи були важкі й темні рештки «вавилонської вежі», побудованої в душах інтелігенції та народу. Цих «залишків» не вдалось швидко позбутися. Світ Істини не засяяв тоді рухівцям. Важко побачити це світло. Це не дається легко ні окремій людині, ані цілому народу. Світ Істини треба було ще вистраждати.

І через роки після І-го з’їзду Руху мало що змінилося в душах усіх верств, що складають українське суспільство. За крок до Незалежності, під час і після ГКЧП, рухівське керівництво мало шанс очолити державотворчий процес і національний рух, та знову виявилося не готовим. Процесом «державотворення» поступово, долаючи розгубленість і страх, опанувала номенклатура, «просячи» у Руху допомоги, але все впевненіше тримаючи кермо влади, яке Рух не спромігся демократично вибороти. Номенклатурі, її єству державна робота була супротивною, неприродною, чужою. За цих умов «нерозумний егоїзм» як єдиний принцип номенклатури мав бути реалізований в Україні. Що згодом і сталося.

...Іван Драч згадував зустріч із незнайомою жінкою після перших теледебатів з Л. Кравчуком, що кинула дітей вдома і побігла на Хрещатик морально підтримати його. Вона стала свідком, як І. Драч і Л. Кравчук тиснуть на прощання один одному руки. «І це ви після всього можете руку подавати?! Ой, видно ніколи наше не буде зверху!..» І далі п. Драч говорить: «І стільки гарячого співчуття було в її вчинку, і в розпачі її голосу, що саме оце мені запам’яталося з тих теледебатів...» (В.Ковтун, «Історія народного Руху України»). Справді, то була знакова зустріч. Ця жінка знала, що КПУ і Л. Кравчук — політичні банкрути, що вони не мають морального права на владу в Україні. Іван Драч не знав.

Рухівське керівництво не усвідомлювало своєї нездатності до управління державою і тому не готувалося до нього. Опанування політичною владою в Україні, як головна мета національної демократії, так і не була на відповідному рівні поставлена. Керівники національних демократичних сил сварилися і сваряться між собою про вибір того чи іншого фаворита з номенклатури. Бо не піднесли себе до рівня засад національної ідеї. За такого стану його проводу занепад національного руху був неминучий. Окрім цього, лідери Руху по-кадебістськи хитро були «задіяні» номенклатурою на третьорядних посадах у «розбудові держави» за чужим сценарієм. Окремі з них були при «державобудівній» справі, але не Рух як політична організація. Лідери не брали на себе відповідальності за результати політики номенклатурної влади, частиною якої вони ставали, але Рух як організація відповідав перед народом за співпрацю з банкрутами. Це прискорювало його деградацію, моральне і політичне знесилення, втрату довір’я до нього. Чутливі до правди люди в Україні спочатку насторожилися, а згодом відійшли від Руху.

Занепад Руху був закономірним, запрограмованим станом всіх верств українського суспільства. Відродження справжньої національної демократії потребувало й потребує часу та нових людей, прагнення правди й чистоти серця.


Олександр СУГОНЯКО, народний депутат України XII скликання

Відповіді

  • 2009.09.05 | Олекса

    Re: Закономірності занепаду

    Шукав цитовану автором книжлу Є. Сверстюка. Надибав на минулорічне (http://varnak.psend.com/blackday.html). Будь ласка, як сьогодні писано:
    Євген Сверстюк. Чорний вересень в Україні котиться вниз.
    Тимошенко на запитання про торгівельні санкції Росії проти України на прес-конференції 17 вересня відповіла: "Я думаю, що за всі такі радикальні рішення щодо України відповідальність несе особисто президент Ющенко. Тому що коли якимось країнам оголошується інформаційна війна і коли країни ображаються і принижуються, то, безперечно, Україна чекає удару у відповідь. І тому за все, що відбувається поганого у відносинах між Україною і Росією, я думаю, що персональну відповідальність несе Віктор Ющенко, президент України". Перед привидом провалля, що раптом відкрилося в українському просторі, на телеекрані промайнула і заява Левка Лук'яненка. 17 вересня, в день "визволення" Західної України у 1939 році, Лук'яненко виступив з різкими звинуваченнями в адресу президента України, котрий "так і не почав нову епохи в історії України", "оточив себе людьми, які піклуються не про долю України" і, нарешті, виявив "прагнення продовжити собі президентські повноваження не чесним служінням Україні, а різними організаційними способами і боротьбою проти помаранчевого уряду". З боку Лук'яненка були мужні кроки, які Україна і друзі з ув'язнення належно оцінили. Саме тому якось мовчки перекліпали його трохи дивну політику. То він будував Українську Республіканську партію, то руйнував її. То підтримував свою кандидатуру на президента України, то кандидатуру генерала КГБ. То пишався українською християнською культурою, то підтримував антихристиянську рун-віру… Часом, правда, признавався: "помилявся". Але які руїнні ті помилки! Логічно було б після того потроху відходити в тінь… Він же, навпаки, з роками щораз частіше демонструє свої неадекватні реакції, від чого стає ніяково і боляче. У вересні, під час агресії Росії проти Грузії, президент Ющенко зайняв гідну позицію нарівні з президентами вільних країн. За честь, звичайно, треба платити. Мене дивує, що Герой України Лук'яненко не помітив, що на нас дивиться історія і що удар по Грузії зачепив і нас, про що пише вся західна преса. Тільки ж проти України була запланована дещо інша операція. Громадян України не може не тривожити, що, замість згуртованості навколо президента в час національної небезпеки, українська політична еліта кинулась завдавати удари один одному, наче на чиєсь замовлення. У нас зараз найбільш відкрита для атак, і не тільки російських ЗМІ, постать президента України. Для голови уряду України немає більшого ворога, ніж президент України. Такий курйоз не може бути зрозумілим у цивілізованому світі, де розуміння державного керівництва інституціоналізоване, а не персоналізоване. Світ не може серйозно ставитися до діячів, у яких боротьба за владу і особисті цілі превалюють, де правила витісняються "поняттями". Звідси й брак самоповаги. Вчитаймось в наведене вище висловлювання прем'єра незалежної держави, де називання президентом речей своїми іменами кваліфікується, як "оголошення інформаційної війни" проти Росії, причому голова уряду наче не розуміє, що справжня інформаційна війна проти України ведеться роками. Потрудіть свою голову, пане Лук'яненко, і згадайте, яким лагерним словом Ви протягом 27 років називали подібну позицію перед сердитим начальством? А тепер згадайте, яка доля чекала на тих, хто зі страху перед начальством, замість брататися зі своїми, вислужувався перед ворогом. Я нагадаю Вам: їх використовували і викидали – просто на наших же очах. Особисто мені національне чуття підказує, що нині Україні потрібна міцна влада відповідальної особи. На парламент я дивлюся так, як майже усі, з ким зустрічаюся: з великим соромом. І коли в цьому парламенті раптово збіглися інтереси БЮТ і "Регіонів" з комуністами, то від тієї гримучої суміші люди горіли від сорому й ганьби. Їх об'єднав лукавий у сліпому нападі на посаду президента України. І жоден патріот не вискочив з тієї верховної зради, схопившись руками за голову… Не горів від сорому Лук'яненко. В тому стаді він знайшов місце і момент, щоб завдати свій удар Ющенкові. Раптово він забоявся узурпації влади в одних руках! Досі Віктору Андрійовичу закидали узурпацію бджільництва, народних промислів, покровительство "любих друзів" і всілякий лібералізм, пов'язаний з неумінням використати владу… Однак мене все ж таки цікавить позиція. Невже Вам зараз національний інстинкт не підказує, що Україна в небезпеці? Авторитети падають у прірву, патріотичні маски сиплються до урни. Владолюбство захлинається в популізмі. Слово "Україна" лукаво вживається в майже совєтській риториці, а сезонні цілі видаються за національні. У нас в політикумі зараз єдина національна постать, яка ставить національні стратегічні цілі, і саме тому потрапляє під схрещений вогонь путінської, українофобської і посткомсомольської челяді. Такому президентові не дадуть вибудувати міцну владну вертикаль. Удавані патріоти ненадійні. Але що і патентований патріот такий ненадійний, то про це свідчить характер його заяви. Зараз усе патріотичне прикриття БЮТу починає свої виступи ритуальним відмежуванням від президента України – першого національно і морально визнаного президента, який був і може бути серйозно прийнятий у світі. Тут діє якесь історичне постколоніальне закляття. Адже усі їхні патріотичні виступи пройняті прагненням національної порядності. Зараз їм історія поставила тест: чи ви є учасниками національної зради, чи просто безсоромного розміну національної спадщини на шматочки "лакомства нещасного", а чи учасники комсомольського карнавалу прощання з помаранчевою весною. Хто повірить, що вони справді думають, що Віктор Ющенко з його ліберально-демократичними принципами хоче узурпувати владу і в тому бачить свою ціль. Зате всім очевидно, що нині президент України Ющенко зобов'язаний тримати в руках і зміцнювати в Україні владу, бо інакше йому історія не пробачить. Лук'яненко звичайно, не в силі спинити політику національної руїни і деструктивну енергію жінки, яка ні перед чим не зупиняється. Але кидати своє ім'я в купу політичних одноденок, про успішне розпорошення яких радіостанція "Эхо Москвы" вже переможно повідомила? Від цього стає моторошно. Від браку самоповаги до самозневаги – один крок. ”Українська правда“, 22.09.2008
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.09.05 | yes

      А що добавити..?

      Українська політика нагадує бої без правил. Взагалі так:

      Українські політичні бої з правилами, яких ніхто не зобов"язаний дотримуватися, бо судді на рингу відсутні.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.09.05 | Адвокат ...

        Не правда Ваша! Судді на ринґу присутні!

        У каженного бійця,-- свій, а то й два. А ще бігає купа "нєзальожних", що готові присудити перемогу тому з бійців, чий секундант дасть більше бабла.
  • 2009.09.06 | Федір

    Re: Закономірності занепаду

    Мені колишньому рухівцю важко не погодитися з О. Сугоняко щодо причин і наслідків політичної смерті Руху. Тепер це явище залишилося в пам"яті свідків , а з часом стане надбанням історії. Прикро і болісно , що Рух завдяки короткозорості чи нездатності тодішніх керівників збанкрутував. Здається , що ховатися від тюремників, для написання опусів з метою їх пересилки за кордон, було простіше , ніж взяти на себе сміливість і будувати незалежну національну державу. Довіра народу , і особливо ,,полохливої" інтелегенції тоді була колосальна. Пригадується мені , що на І зїзді Руху виступав правозахисник і колишній політичний в"язень Василь Барладяну , який заявив , що Рух повинен відмежуватися від послідовників ката українського народу - Володимира Ульянова. Боже, який то був переполох в президії Руху... Пан Павличко заявив ,, добродію чи пане , чи як вас там , в нас не місце провокативним діям..." . От вам і початковий вектор, може талановитих, поетів-письменників, але нікудишніх провідників народу. Одна після цього була в мене радість на серці від картини , яку побачив на залізничному вокзалі . Порядком стомившись я присів на краєчку лавки в залі очікування і забився в короткому сні. Коли відкрив очі,побачив перед собою огрубілі від важкої праці пальці рук людини ,яка сиділа в пів-метра на протилежній лавці. Важко було оцінити чиї це руки жінки чи чоловіка , які обхопили деревяне древко . Коли я підняв сонні ще очі , то побачив , що навпроти сидить молода, 30-35 років, селянка і тримає жовто-блакитний прапор. На її обличчі була написана картина проклятого селянського життя... Я тоді подумав, якщо ця жінка ( а це був ще 1989 рік і ,,провідник" Павличко з проявами ,,мудрості" не давав приводу думати бонзам з ЦК КПУ, що має на думці нову державу)змучена непосильною працею прямує з забитого подільського села в Київ і тримає жовто-блакитний стяг , то більшовикам прийшов гаплик. Жаль , наші рухівські провідники використали невірний алгоритм побудови української держави. А нині , доведений до відчаю народ,сподіваюсь, виправить цей алгоритм і не приведи Господи , якщо в цей процес вклиняться вчорашні і нинішні номенклатурщики.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua