МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Святкування 20-річчя створення Руху з неприємним присмаком

09/05/2009 | Майдан-Інформ
Ті, хто 20 років тому створював український Народний Фронт (попри його першу сором’язливо-закамуфльовану назву Народний Рух України за перебудову, ця наймасовіша в Україні організація виконувала роль саме Фронту), навіть не думали, що через 20 років заснування НРУ відзначатимуть офіційно на державному рівні на виконання Указу Президента незалежної України. Тоді участь у Русі наражала на можливі неприємності (втрата роботи, виключення з вузу) і навіть небезпеки (прискіплива увага з боку КГБ та міліції, адміністративні арешти), тим більше, що ніхто не знав, що все закінчиться перемогою та здобуттям незалежності, а не поразкою, за якою настануть нові хвилі репресій, сибіри, табори.

Всі ці небезпеки тоді здавалися реальними, тож участь у створенні НРУ свідчить про певний героїзм (чи хоча б хоробрість) перших рухівців, яку сьогодні відзначають нагородами та вдячними словами. З огляду на те, що головна мета творців Руху – незалежність України – була досягнута, ми тішимось з офіційного відзначення створення НРУ на державному рівні, але святкування відбувається з гірким присмаком. І не лише тому, що часто з трибун гарні слова про Рух сьогодні говорять ті, хто 20 років тому або не мав жодної причетності до предмету святкування, або навіть боровся з Рухом, засуджуючи «українських буржуазних націоналістів». На жаль, інша мета Народного Руху залишилась недосягнутою. Адже Рух боровся не лише за те, щоб Україна постала на карті світу, але й окреслював, якою має бути ця держава. Пройшло 20 років, а Україну й досі не можна назвати ні демократичною, ні європейською, ні вільною економічною, ні навіть українською. Вона і домі багато в чому нагадує той СРСР, з якого вирвалась, і який, за великим рахунком, розвалила своїм виходом.

Згадується, що саме у ті дні, коли створювався Рух, українці відкривали для себе невідомі їм раніше імена державних та громадських діячів, письменників та поетів, митців та вчених. Бо в Радянському Союзі практика боротьби з історією була нормою. Люди, які з якихось причин не відповідали стереотипам радянської історіографії відкидалися у забуття. Була собі людина, щось творила, щось робила, але потім раптом повелася не так, як хотілося червоним, чи просто комусь солі на хвіст насипала, і ось вже всі її твори та витвори раптом ставали «не такими» і ретельно приховувалися від людей.

Сьогодні маємо подібні випадки. Сьогодні на організованих владою офіційних урочистих зборах з нагоди 20-тиріччя cтворення Народного Руху України на Київщині відбудуться нагородження перших рухівців державними нагородами та відзнаками області в приміщенні Будинку культури аеропорту «Бориспіль» відбувається нагородження перших рухівців державними нагородами та відзнаками області. Однак керівник оргкомітету з відзначення 20-ти річчя Руху у Київській області – виконуючий обов’язки голови обласної державної адміністрації Віктор Вакараш, відхилив подання Української народної партії про нагородження відзнакою Президента України до цієї дати одного з творців НРУ на Київщині Євгена Жовтяка. Причина нам зрозуміла – особиста нелюбов нинішнього керівника області до колишнього та можливі побоювання, що Є. Жовтяк, який виграв Верховний Суд щодо свого поновлення на посаді, вирішить повернутися на вакантну нині посаду. Нам відомо, що В. Вакараш пояснював свій низький (іншим словом це не назвеш) вчинок своїм несхваленням діяльності Є. Жовтяка на посаді голови Київоблдержадміністрації, але, якою б ця діяльність не була (абстрагуємось від оцінок і навіть припустимо, що була вона просто жахливою) хіба змінилося раптом через неї те, що робив один із засновників НРУ на Київщині 20 років тому? Хіба це не є радянською боротьбою з історією, коли чиновник на свій розсуд відправляє у небуття те, що вже давно сталося, і що він не наважується покритикувати, бо його начальник (Президент) наказав йому святкувати й позитивно це відзначати? Хіба це не є дрімучим «совком», дикунським антиєвропейським підходом, коли через ставлення Вакараша до Жовтяка ідуть в небуття дії та вчинки цілої групи людей, які разом із Жовтяком підіймали перший на Київщині синьо-жовтий прапор над державною установою (Вишнівська міськрада), який ще не був тоді ні державним, ні офіційним, ні взагалі визнаним владою, яка полюбляла кривавий серпасто-молоткастий?

До речі, на відміну від Євгена Жовтяка, якого ми пам’ятаємо і в ті часи, і в часи акції «України без Кучми», і в подальші часи боротьби з авторитарним режимом (був народним депутатом від Руху, керував у Київській області штабом «Нашої України» на виборах-2002 та виборчим штабом Віктора Ющенка на виборах-2004), про Віктора Вакараша ми вперше почули вже після Помаранчевої революції від наших активістів, які доклали чимало зусиль, аби кучмізм пішов у небуття. Після революції Вакараш вичистив їх з Шевченківської районної у місті Києві організації «Нашої України», привівши туди невідомих нікому до революції людей.

В якості моральної компенсації та з гірким усвідомленням того, хто, згідно відомої приказки, останнім користується плодами перемоги, ми вирішили поговорити про це з одним із творців НРУ на Київщині Євгеном Жовтяком, попросивши його не уникати відповідей на жодне з питань, яких у нас було чимало, й отримавши відповідь, що для нього не існує запитань, на які він не зміг би відповісти відверто.

– Пане Євгене, згадайте, як для вас розпочинався РУХ?

– Це був початок 1989 року. Щойно була відроджена «Просвіта» – створено Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. Мені з друзями довелося розшифровувати стенограму установчої конференції. В цей час газета «Літературна Україна» надрукувала проект Статуту і Програми Народного Руху України за перебудову, і по всій Україні компартійні і державні органи розпочали пропагандистську кампанію з дискредитації ініціаторів утворення Руху і роз’ясненню «совєтскому народу», що для здійснення перебудови є компартія, і їй помічники не потрібні. Сторінки газет заполонили гнівні «звернення трудових колективів» складені під кальку за принципом «не читали, але засуджуємо».

Я тоді працював майстром на Жулянському машинобудівному заводі (сьогодні Вишнівський завод авіації і ракетобудування «ВІЗАР») і почав ознайомлення працівників заводу з проектами установчих документів Руху. Коли партком заводу за дорученням райкому компартії призначив збори колективу, які мали засудити ініціативу, мені вдалося переконати секретаря парткому, що в дусі проголошеної компартією гласності учасникам зборів треба роздати проекти документів. Це було зроблено – проекти було розмножено в копіювально-множильному бюро (режимного!) заводу. Я попросив найавторитетніших робітників і майстрів обов’язково прийти на збори, взяти слово і виступити на підтримку створення організації. Першим взяв слово секретар райкому компартії з питань ідеології, який розказав «темним заводчанам» про підступи «українських буржуазних націоналістів» і закликав засудити ініціативу. Потім виступили працівники заводу, які з проектами документів в руках спростували компартійні інсинуації. Далі відбулось голосування – збори колективу заводу (!) підтримали створення Народного Руху України за перебудову!

Далі був перший міський суботник під синьо-жовтим прапором і перший мітинг, який голосуванням цей прапор підтримав, і перший (і єдиний!) в Україні загальноміський референдум, який вирішив підняти національний прапор над Вишнівською міською радою.

Моєю особливою гордістю є те, що всі перемоги наша організація здобувала демократично, шляхом голосування…

– Знаємо, що керівник оргкомітету з відзначення 20-ти річчя Руху у Київській області – виконуючий обов’язки голови обласної державної адміністрації Віктор Вакараш, відхилив подання Української народної партії про ваше нагородження відзнакою Президента України до цієї дати під тим приводом, що обласна влада не підтримує вашу діяльність на посаді голови ОДА. Це вас не засмутило?

– Ви знаєте, для мене, внука січового стрільця і сина станичного ОУН-УПА, брати участь у створенні Руху було так само природно, як дихати. Ви ж не чекаєте нагород за те, що дихаєте?

Зрештою, найбільшою нагородою для мене була і є підтримка людей. Допоки в Україні існувала мажоритарна виборча система мою позицію і роботу, як і позицію організації, яка мене висувала, завжди підтримували люди шляхом голосування. Адже коли ти постійно балотуєшся по одному і тому ж округу, то за позицію тебе оцінюють лише перший раз. Наступні ж рази – за позицію і роботу. Тому я не потребую оцінки моєї праці від чиновника. Тим більше такого, як Вакараш.

А якщо говорити про те, що до ювілею все ж таки формально треба було б когось нагородити, то, як на мене, цього заслуговують ті ж учасники зборів трудового колективу заводу, що підтримали створення НРУ – Петро Деркач та Василь Пархоменко, або учасники установчих зборів міської організації Руху – Валерій Гринько, Микола Головач, Андрій Куц, Віталій Козаченко, Микола Пашинський, Ігор Шпак…

Мене глибоко засмутило інше. А саме те, що ті ж люди, які 20 років назад проводили збори по засудженню створення Руху, сьогодні вирішують кому роздавати нагороди у зв’язку з його 20-тиріччям.

– Але ж це ви їх привели до влади. Ви, як впливова в області людина, що тричі виграла на мажоритарному виборчому окрузі вибори до Верховної Ради України, лідер обласної організації УНП, не остання людина в акціях “Україна без Кучми” та “Повстань, Україно!”, зрештою, як керівник виборчих штабів «Нашої України» і кандидата у Президенти переконали виборців Київщини підтримати Ющенка. Ющенко ж довірив область Ульянченко-Вакарашу… Якби ви знали, що цим закінчиться, чи підтримали б Ющенка на президентських виборах 2004 року?

– Сьогодні, як і тоді, я переконаний, що на президентських виборах 2004 року Віктор Ющенко був найкращою прохідною кандидатурою серед людей, які проголошують відданість до близьких мені ідеалів. Питання в іншому, як Віктор Андрійович розпорядився своєю перемогою, і чи була у мене можливість вплинути, щоб він розпорядився своїм президентством по-іншому. Скажу відразу, що вплинути, я не міг, бо перша і єдина моя особиста розмова з Ющенком відбулася у червні 2006 року вже через місяць після мого незаконного звільнення. Протягом же 15 місяців моєї роботи головою обласної адміністрації я не зміг добитися зустрічі жодного разу.

–Чому ж ви не подали у відставку, відчуваючи таке ставлення до себе?

– Тоді це сприймалося інакше. Адже, згадайте, що стан здоров’я Віктора Андрійовича після отруєння був дуже важкий, і у 2005 році скасування призначеної тобі зустрічі, сприймалось не як демонстрація небажання з тобою розмовляти, а як медична необхідність. І навіть десь як вираз довіри до твоєї роботи з боку Президента – без дріб’язкової опіки. Та й інші голови ОДА так само не могли потрапити до Президента. І часу на те, щоб сидіти в сінях, чекаючи, що тебе, можливо, приймуть, не було – адже за 5 років так багато треба було зробити, щоб забезпечити для Ющенка на території Київщини безпроблемне повторне балотування у Президенти.

– І ви вважаєте, що вам би це вдалося зробити?

– Поза сумнівом, адже за мого керування на Київщині суворо виконувалися всі передвиборчі обіцянки кандидата у Президенти України Віктора Ющенка, зокрема по наведенню ладу із землею. За 15 місяців моєї роботи головою ОДА нам вдалося знайти 12 тисяч гектарів незаконно розданої землі. І це був тільки початок. Я переконаний, що порушень, які ми не встигли виявити, було значно більше. Ми скасовували ці рішення і повертали землю у державну власність. Ми зламали схему при якій земля «за так» виділялася новоствореній «фірмі» з копійчаним статутним фондом, а потім «фірму» продавали реальному інвестору, якому потрібна була земля для будівництва заводу, супермаркету чи офісу. Зрозуміло, що шалені кошти від фактичного продажу за ринковою вартістю землі під Києвом при старих схемах потрапляли не до бюджету, а до кишень чиновників. При цьому при старих схемах інвестор змушений був платити чиновникам нові хабарі за погодження на розміщення його конкретного бізнесу у тому місці, де йому на прийнятних умовах вдалося придбати землю (купити «фірму» із землею).

Моя нова земельна політика полягала у тому, що область розробляє Генеральний план розвитку, де буде чітко визначено на яких землях будуть розмішуватись заводи, на яких супермаркети і розважальні заклади, де буде здійснюватись будівництво багатоповерхівок, а де індивідуальне житлове будівництво, де будуть розвиватися рекреаційні зони і парки, де пройдуть нові дороги, а де, за жодних обставин, не припиниться виключно сільськогосподарське використання землі… І та земля, яка ще залишалася у державній власності, а також та земля, що була незаконно роздана і поверталась у державну власність та потрапляла у ту чи іншу зону, готувалася до земельних аукціонів. Я чітко постановив, що жодного клаптика землі у Київській області під комерційне використання ніхто не отримає на підставну фірму «за так». Землю отримає під конкретний, визначений Генпланом, вид діяльності лише той, хто заплатить до бюджету більше. І жодних додаткових «погоджень». Я навіть встиг провести перший і єдиний коли-небудь проведений в Україні обласною чи районною державною адміністрацією земельний аукціон по продажу землі під будівництво двох заводів реальним інвесторам.

– Це ще не аргумент, щоб люди голосували за Ющенка через 5 років.

– Не скажіть, заводи – це нові робочі місця. Реальні, а не намальовані завдяки кульбітам статистичної звітності. А крім того надходження від земельних аукціонів – це реальне наповнення бюджету розвитку. Ринкова вартість лише 12 тисяч гектарів, які ми повертали у державну власність, становила на той час понад 100 мільярдів гривень, або 20 мільярдів доларів. Для порівняння скажу, що 16 мільярдів доларів, які Україна випрошує у міжнародного валютного фонду вже скоро рік, будуть з відсотками повертати наступні покоління, а то були гроші, які у буквальному розумінні лежали під ногами. З такими перспективами наповнення бюджету розвитку області ми не тільки підійшли би до чергових президентських виборів із виконаними обіцянками, які давав кандидат у Президенти Ющенко, а й із збудованою великою окружною дорогою, забезпеченням житлом усіх, хто стояв на черзі на 01 січня 2005 року, вирішеними іншими проблемами.

– Якщо ви все робили так правильно, чому так багато критики було на вашу адресу?

– Все дуже просто. Адже ми повертали не якусь абстрактну незаконно роздану анонімним фірмам землю. А землю, власниками якої себе вважали цілком конкретні люди. Якщо припустити, що середньостатистичний незаконно «обласканий» владою громадянин вважав себе власником 100 гектарів, то незадоволених мною виходить 120 громадян, якщо ж середній наділ 10 гектарів, то незадоволених виходить 1200 чоловік. Погодьтеся, що замовна стаття в газеті чи в інтернеті коштує для незадоволеного «сваволею губернатора» громадянина менше ніж втрачені «рідні» 10 гектарів. До речі, недавно переді мною вибачився один журналіст, визнавши, що все, що в 2005 році він писав проти мене, було неправдою. На своє ж виправдання, він сказав, що та матеріальна скрута, в якій перебувала тоді його сім’я, не дозволила йому відмовитися від запропонованого гонорару.

– Чому ж ви досі не назвали жодного прізвища махінаторів із землею? Ви їх не знаєте, чи боїтеся розправи?

– Я знаю дуже багато прізвищ і нікого не боюся. Вся справа в тому, що в рішеннях про виділення землі немає прізвищ тих, кому вона реально надавалася. Адже більшість тих «фірм», яким земля виділялася, була зареєстрована або на покійників, або на громадян, які й не підозрювали, що хтось збирається їм виділяти землю. Після того, як на виділену землю знаходився реальний покупець, в установчі документи «фірми» вносились нові власники, а реальний господар отримував свої гроші, не засвітившись в жодному документі. Якщо я скажу, що за такою то ділянкою стоїть така-то людина, я негайно отримаю судовий позов на відшкодування завданих мною моральних збитків з багатьма нулями. Довести, кому насправді виділялася земля, можна буде лише тоді, коли до кримінальної відповідальності почнуть притягувати тих, хто незаконно виділяв землю і вони (з метою пом’якшення покарання) почнуть називати замовників. Ви розумієте, що в сьогоднішніх реаліях це звучить як фантастика. Тому моє знання конкретних прізвищ не може мати практичного застосування.

– У журналістському середовищі ходять чутки, що ваші проблеми на посаді голови КОДА розпочалися після знайомства з бізнесменом із Тель-Авіва Офером Керцнером, який нібито купив велику земельну ділянку під Козином, а ви відмовили йому у сприянні. Ви знаєте таку людину?

– На перших тижнях моєї роботи на посаді до мене на прийом справді приходив власник фірми, що зареєстрована в Тель-Авіві, який сказав, що він є власником 700 гектарів землі під Козином. Його прізвища я не пам’ятаю, але візитка може й збереглась. Як виявилось під час розмови, земля виділялася не йому, а кільком десяткам «фірмочок-фантомів» в основному в оренду на 49 років під садівництво. Тому я відповів йому, що обласна адміністрація не може сприяти приватній котеджній забудові на державній землі, що має цільовим призначенням садівництво. Я сказав, що обласна адміністрація може підтримати лише проект, при якому бюджет області за державну землю, яка перейде під приватне комерційне використання, отримає компенсацію, співмірну ринковій вартості 700 гектарів землі під Козином. На той час це було не менше 5 мільярдів гривень.

– Він приходив сам чи з кимось із депутатів?

– У зв’язку з тим, що депутат нічого не просив для себе, а лише знайомив мене із своїм особистим другом, я думаю, що його прізвище не має значення. Принаймні у контексті сьогоднішньої розмови.

– Ви якось розповідали, що при вас Київська обдасть піднялася з 9 на 1 місце серед областей України за показниками соціально-економічного розвитку. Вам не здається, що від цього пересічному жителю Київської області ні холодно, ні жарко?

– До речі, щоб вивести область з дев’ятого на перше місце мені вистачило 15 місяців, а щоб знищити зроблене мною і опустити область на сьогоднішнє 8 місце пані Ульянченко знадобилося 3 роки героїчних зусиль...

Ви помиляєтесь, якщо справді вважаєте, що мова йде про якісь абстрактні цифри, які не мають відношення до реального життя. Навпаки, за цими цифрами конкретні долі і навіть життя людей.

– Наведіть бодай один приклад.

– Коли підводилися підсумки за перший квартал 2006 року, до уваги бралися понад тридцять п’ять інтегральних показників. Один з яких, стан охорони здоров’я. Він у свою чергу складався з багатьох показників, у тому числі і з такого, як рівень смертності новонароджених. Область, де найнижча кількість смертей новонароджених на тисячу пологів, знаходиться по цьому показнику на 1 місці, область де цей показник найвищий – на останньому.

Коли я очолив область, вона займала десь 16 -17 місце за рівнем смертності малюків. Здавалося б для області, екологія і генофонд якої найбільше постраждали від Чорнобиля, таке місце можна вважати цілком задовільним. Але ми все таки почали шукати, як можна зменшити смертність при незмінних інших чинниках, які за рік не поміняєш. І знаєте, яка тут існує закономірність? При інших незмінних чинниках смертність прямо пропорційна кількості вкрадених бюджетних грошей при закупівлі ліків за кошти бюджету. Наслідком того, що ми поламали старі схеми закупівлі ліків стало те, що область вийшла на 5 місце за цим показником. При тих же наслідках Чорнобиля і з тим же генофондом.

Вгадайте, яке доленосне для багатьох жителів області рішення ухвалила пані Ульянченко на посаді Голови Київської обласної державної адміністрації?

– Повернути старі схеми закупівлі ліків?

– Правильно. А тепер вгадайте, на якому місці в Україні за показником смертності малюків на 1 000 пологів опинилася Київська область сьогодні?

– Невже на сімнадцятому?

– Помиляєтесь. На останньому, 27 –му. Розмах інший, ніж був при «кучкізмі». Але це – не абстрактні цифри, це – горе батьків і матерів, які втратили дітей не через Чорнобиль і не через екологію, а через конкретні кримінальні дії конкретних керівників області. За такі дії я особисто ввів би до кримінального кодексу розстрільну статтю «за масове вбивство немовлят».

– Пане Євгене, чи збираєтесь ви підтримувати когось із кандидатів у Президенти України на виборах, що фактично розпочалися? Очевидно, що це буде не Ющенко.

– Ви знову помилилися. Очевидно, що це буде саме Ющенко. Тільки мотивація буде діаметрально протилежною. Якщо на виборах 2004 року я щиро вірив, що він є найкращим кандидатом у Президенти, то зараз я переконаний, що він є найменшим злом з усіх кандидатів, які мають бодай примарні шанси на перемогу.

– А як же не виконані Ющенком рішення суду про ваше поновлення на роботі?

– Я дивлюся на ситуацію не через призму особистих образ, а через призму державних інтересів. Я вважаю, що в інтересах українського народу і держави, щоб жоден з теперішніх рейтингоносців не отримав перемоги. Адже при перемозі декого з них невиконаних рішень судів не буде не тому, що при їхньому президентстві будуть виконуватися рішення суду, а тому, що не буде судів.

Але так само я вважаю, що в інтересах українського народу і держави є виконання рішення суду про моє поновлення на посаді голови Київської обласної державної адміністрації. Не тому, що я думаю, ніби за 5 місяців, що, згідно Конституції України, залишилися до написання заяви про відставку всіма головами адміністрацій, я зумію вичистити авгієві стайні, які залишила після себе Ульянченко. Заяву про свою відставку я вже передав Президенту Ющенку. І чекаю, коли замість незаконного звільнення, яке визнано таким всією судовою системою України, я буду нарешті звільнений законно – буде прийнята моя відставка згідно поданої заяви. Це потрібно перш за все не мені, а десяткам тисяч, застосовуючи мову Президента Ющенка, «маленьких українців», яких незаконно звільняють щодня. Зрештою, я переконаний, що це потрібно самому Ющенку…

– Ви увійшли у велику політику на виборах 1994 року, вигравши мажоритарний округ на Київщині, хоча не мали коріння в нашій області. На тих же виборах у парламент другого скликання Ющенко програв на своїй рідній Сумщині, хоча фактор походження при мажоритарних виборах є одним з вирішальних. Зрештою, Ющенко зміг потрапити до парламенту лише через вісім років, та й то лише за списком. Тоді, коли Ющенко вперше став депутатом, ви виграли один і той самий мажоритарний виборчий округ втретє. Як ви поставились до вислову Ющенка, який він неодноразово кидав членам своєї фракції у парламенті, про те, що він усіх вас підібрав на смітнику? Очевидно, що ця фраза була адресована і вам.

– Віктор Ющенко не завжди був таким популярним у народі, як восени 2004 року. Зрештою й ідея стати Президентом належить не йому, а Вадиму Гетьману. Саме завдяки Вадиму Гетьману, з яким я працював у Комітеті Верховної Ради України ІІ скликання, а також В’ячеславу Чорноволу, я повірив, що Ющенко буде кращим Президентом України. Саме у 1994 році для мене розпочалася моя особиста участь у президентські виборчій кампанії Ющенка, яка завершилася його перемогою у 2004 році. Всі ті десять років я на кожній зустрічі агітував своїх виборців за Ющенка. І таких як я, хто протягом десятиліття працював на перемогу Ющенка, були тисячі. При цьому я працював, цілком довірившись авторитетній для мене думці В. Гетьмана і В. Чорновола, адже моя перша особиста розмова з Ющенком відбулася аж у червні 2006 року, вже після мого незаконного звільнення. Можливо, якби жили В’ячеслав Чорновіл і Вадим Гетьман, то і Президентство Ющенка склалося по іншому…

Фразу ж про смітник я не сприймав на свою особисту адресу, адже я виграв мажоритарку, а не пройшов по «списку Юшенка», який він складав особисто. В цьому ж списку справді було у 2002 році і є зараз багато людей зі смітника. Причому у прямому, а не переносному значенні слова. Адже саме смітником, я вважаю, наприклад «бізнес», який полягає у скупці по військових частинах списаного нібито на поїздки 76-го бензину, додаванні до нього якихось реактивів і продажу під виглядом 95-го. Але саме такий «бізнесмен» і багато йому подібних є присутніми у цьому списку. Та моєї вини в тому немає…

– Ви згадали про В’ячеслава Чорновола. На вашу думку, його смерть була наслідком випадкового чи організованого ДТП?

– Я переконаний, що це було вбивство. Адже поки жив В’ячеслав Чорновіл, залишався шанс подолання розколу Руху. Його смерть зробила розкол остаточним.

– Назвіть найголовнішу, на ваш погляд, причину розколу Руху.

– Це – ставлення до другого терміну президентства Кучми. Частина фракції і партії чомусь вважала, що через комуністичну загрозу, яка буцімто нависла над Україною, на виборах 1999 року не треба висувати єдиної і сильної кандидатури від національно- демократичних сил, а треба підіграти Кучмі, бо? якщо єдиний кандидат від національно-демократичних сил забере голоси у Кучми, то переможуть комуністи. Більшість же фракції вважала, що треба все зробити, щоб об’єднати всі некомуністичні та протикучмівські сили довкола єдиного кандидата. Щоб «врятувати Україну» від «комуністичної загрози» меншість пішла на розкол партії. Вибори 1999 року доказали, що «комуністична загроза» була всього-на-всього вдалим піар-ходом виборчого штабу Кучми. Але реанімувати колись сильну партію цей факт уже не міг…

– Ви вірите в те, що корупцію і казнокрадство можна подолати?

– Я точно знаю, що корупцію і казнокрадство можна звести практично до нуля. Але не тими методами, що застосовуються сьогодні. Справа в тому, що існує такий парадокс – суспільство в цілому, як єдиний організм, корупцію однозначно засуджує. Але це суспільство складається з трьох видів індивідуумів: 1) тих, хто ніколи, за жодних обставин, навіть при найсприятливіших умовах, не візьме чужого, державного або хабара; 2) тих, хто при сприятливих умовах візьме, але йому ще довго буде по-справжньому соромно; 3) тих, що візьмуть завжди, при найменшій можливості.

При цьому індивідууми з першої групи переконані, що більшість людей такі ж чесні, як і вони. Тому щиро дивуються – чому ті, що при владі, досі не здолали корупцію, замінивши окремих злісних корупціонерів на людей чесних.

Індивідууми з другої групи вважають, що соромно всім, хто краде або бере хабарі, отже боротися з цим явищем треба широко висвітлюючи кожний факт казнокрадства чи корупції.

І, нарешті, індивідууми з третьої групи вважають, що крадуть і беруть хабарі всі – і перші та другі лише прикидаються чесними і сором’язливими.

На жаль, співвідношення цих трьох груп не на користь чесних чи сором’язливих. Тому, якщо хтось каже, що він ніколи не брав, це ще не показник того, що він відноситься до групи чесних. Можливо причина лише в тому, що не давали, або не було можливості.

Я навіть читав, що існують закриті матеріали досліджень, згідно з якими у нашому суспільстві процентне співвідношення трьох вищезазначених груп складає 10% : 10% : 80%.

Не знаю, чи можна довіряти даним про саме таке співвідношення груп. Але існування саме таких груп – факт незаперечний. А тепер скажіть, чи можна подолати корупцію в якомусь конкретному районі, якщо так співпало, що голова адміністрації, голова суду і прокурор району є представниками третьої групи, а раніше не крали бо не було можливості? Навіть, якщо всі інші жителі району, включно з начальниками міліції і служби безпеки, люди чесні? Отож…

Звідси висновок, що боротись з корупцією і казнокрадством, cпираючись на окремих індивідуумів, можна і треба, але подолати її лише такими методами неможливо. Треба опиратися на все суспільство, яке, як організм, засуджує це явище. Головний метод – введення прозорих процедур, які не допускають вибору для чиновника: або так, або так.

Якщо, для прикладу, у земельному кодексі буде можливість передавати землю під комерційне використання або, через аукціон, або за красиві очі – аукціонів ніколи не буде. Прихильники аукціонів будуть просто витіснені із влади як чужорідне тіло. Моє незаконне звільнення – яскраве підтвердження цього.

– Так може вам самому податись у президенти, щоб навести лад у державі?

– На щастя, я відношусь до першої групи індивідуумів, тому, на жаль, грошей у мене немає. А наше суспільство, на цих виборах ще не встигне організуватись так, щоб підтримати чесних людей, які не мають грошей на виготовлення брехливої, але ефектної, а тому дорогої рекламної продукції. Сьогоднішні вибори потребують багато крадених грошей, тому швидше за все їх виграє той, хто накрав найбільше. А до влади рветься, щоб красти безмежно.

Але я оптиміст і вірю в те , що рано чи пізно ми всі вирвемося з цього замкнутого кола.

А от (сміється), хід вашої думки мені подобається. Можливо, її почують якісь чесні бізнесмени і скинуться, хоча б на заставу.

Відповіді

  • 2009.09.05 | Sean

    з пісні слів не викинеш

    Майдан-Інформ пише:
    > ...наше суспільство, на цих виборах ще не встигне організуватись так, щоб підтримати чесних людей, які не мають грошей на виготовлення брехливої, але ефектної, а тому дорогої рекламної продукції. [...] Але я оптиміст і вірю в те , що рано чи пізно ми всі вирвемося з цього замкнутого кола.

    :)
  • 2009.09.05 | stryjko_bojko

    Сьогоднішні вибори потребують багато крадених грошей...{+12}

    "Сьогоднішні вибори потребують багато крадених грошей, тому швидше за все їх виграє той, хто накрав найбільше. А до влади рветься, щоб красти безмежно."
  • 2009.09.11 | Роман

    Re: Святкування 20-річчя створення Руху з неприємним присмаком

    Пане Євгене. Багато хто з нас починали РУХ, але ми це робили не за посади та нагороди. Ви чомусь багато критикуєте президента, та жодним словом не згадуєте того, хто розвалив РУХ - Тарасюка. У вас багато амбіцій, працювати для України можна і без посад. Так, в кадровій політиці у Ющенка багато проколів, та сьогодні ще важче ніж в 88-89 роках і треба об"єднуватись а не ділитись.
    Майдан-Інформ пише:
    > Ті, хто 20 років тому створював український Народний Фронт (попри його першу сором’язливо-закамуфльовану назву Народний Рух України за перебудову, ця наймасовіша в Україні організація виконувала роль саме Фронту), навіть не думали, що через 20 років заснування НРУ відзначатимуть офіційно на державному рівні на виконання Указу Президента незалежної України. Тоді участь у Русі наражала на можливі неприємності (втрата роботи, виключення з вузу) і навіть небезпеки (прискіплива увага з боку КГБ та міліції, адміністративні арешти), тим більше, що ніхто не знав, що все закінчиться перемогою та здобуттям незалежності, а не поразкою, за якою настануть нові хвилі репресій, сибіри, табори.
    >
    > Всі ці небезпеки тоді здавалися реальними, тож участь у створенні НРУ свідчить про певний героїзм (чи хоча б хоробрість) перших рухівців, яку сьогодні відзначають нагородами та вдячними словами. З огляду на те, що головна мета творців Руху – незалежність України – була досягнута, ми тішимось з офіційного відзначення створення НРУ на державному рівні, але святкування відбувається з гірким присмаком. І не лише тому, що часто з трибун гарні слова про Рух сьогодні говорять ті, хто 20 років тому або не мав жодної причетності до предмету святкування, або навіть боровся з Рухом, засуджуючи «українських буржуазних націоналістів». На жаль, інша мета Народного Руху залишилась недосягнутою. Адже Рух боровся не лише за те, щоб Україна постала на карті світу, але й окреслював, якою має бути ця держава. Пройшло 20 років, а Україну й досі не можна назвати ні демократичною, ні європейською, ні вільною економічною, ні навіть українською. Вона і домі багато в чому нагадує той СРСР, з якого вирвалась, і який, за великим рахунком, розвалила своїм виходом.
    >
    > Згадується, що саме у ті дні, коли створювався Рух, українці відкривали для себе невідомі їм раніше імена державних та громадських діячів, письменників та поетів, митців та вчених. Бо в Радянському Союзі практика боротьби з історією була нормою. Люди, які з якихось причин не відповідали стереотипам радянської історіографії відкидалися у забуття. Була собі людина, щось творила, щось робила, але потім раптом повелася не так, як хотілося червоним, чи просто комусь солі на хвіст насипала, і ось вже всі її твори та витвори раптом ставали «не такими» і ретельно приховувалися від людей.
    >
    > Сьогодні маємо подібні випадки. Сьогодні на організованих владою офіційних урочистих зборах з нагоди 20-тиріччя cтворення Народного Руху України на Київщині відбудуться нагородження перших рухівців державними нагородами та відзнаками області в приміщенні Будинку культури аеропорту «Бориспіль» відбувається нагородження перших рухівців державними нагородами та відзнаками області. Однак керівник оргкомітету з відзначення 20-ти річчя Руху у Київській області – виконуючий обов’язки голови обласної державної адміністрації Віктор Вакараш, відхилив подання Української народної партії про нагородження відзнакою Президента України до цієї дати одного з творців НРУ на Київщині Євгена Жовтяка. Причина нам зрозуміла – особиста нелюбов нинішнього керівника області до колишнього та можливі побоювання, що Є. Жовтяк, який виграв Верховний Суд щодо свого поновлення на посаді, вирішить повернутися на вакантну нині посаду. Нам відомо, що В. Вакараш пояснював свій низький (іншим словом це не назвеш) вчинок своїм несхваленням діяльності Є. Жовтяка на посаді голови Київоблдержадміністрації, але, якою б ця діяльність не була (абстрагуємось від оцінок і навіть припустимо, що була вона просто жахливою) хіба змінилося раптом через неї те, що робив один із засновників НРУ на Київщині 20 років тому? Хіба це не є радянською боротьбою з історією, коли чиновник на свій розсуд відправляє у небуття те, що вже давно сталося, і що він не наважується покритикувати, бо його начальник (Президент) наказав йому святкувати й позитивно це відзначати? Хіба це не є дрімучим «совком», дикунським антиєвропейським підходом, коли через ставлення Вакараша до Жовтяка ідуть в небуття дії та вчинки цілої групи людей, які разом із Жовтяком підіймали перший на Київщині синьо-жовтий прапор над державною установою (Вишнівська міськрада), який ще не був тоді ні державним, ні офіційним, ні взагалі визнаним владою, яка полюбляла кривавий серпасто-молоткастий?
    >
    > До речі, на відміну від Євгена Жовтяка, якого ми пам’ятаємо і в ті часи, і в часи акції «України без Кучми», і в подальші часи боротьби з авторитарним режимом (був народним депутатом від Руху, керував у Київській області штабом «Нашої України» на виборах-2002 та виборчим штабом Віктора Ющенка на виборах-2004), про Віктора Вакараша ми вперше почули вже після Помаранчевої революції від наших активістів, які доклали чимало зусиль, аби кучмізм пішов у небуття. Після революції Вакараш вичистив їх з Шевченківської районної у місті Києві організації «Нашої України», привівши туди невідомих нікому до революції людей.
    >
    > В якості моральної компенсації та з гірким усвідомленням того, хто, згідно відомої приказки, останнім користується плодами перемоги, ми вирішили поговорити про це з одним із творців НРУ на Київщині Євгеном Жовтяком, попросивши його не уникати відповідей на жодне з питань, яких у нас було чимало, й отримавши відповідь, що для нього не існує запитань, на які він не зміг би відповісти відверто.
    >
    > – Пане Євгене, згадайте, як для вас розпочинався РУХ?
    >
    > – Це був початок 1989 року. Щойно була відроджена «Просвіта» – створено Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. Мені з друзями довелося розшифровувати стенограму установчої конференції. В цей час газета «Літературна Україна» надрукувала проект Статуту і Програми Народного Руху України за перебудову, і по всій Україні компартійні і державні органи розпочали пропагандистську кампанію з дискредитації ініціаторів утворення Руху і роз’ясненню «совєтскому народу», що для здійснення перебудови є компартія, і їй помічники не потрібні. Сторінки газет заполонили гнівні «звернення трудових колективів» складені під кальку за принципом «не читали, але засуджуємо».
    >
    > Я тоді працював майстром на Жулянському машинобудівному заводі (сьогодні Вишнівський завод авіації і ракетобудування «ВІЗАР») і почав ознайомлення працівників заводу з проектами установчих документів Руху. Коли партком заводу за дорученням райкому компартії призначив збори колективу, які мали засудити ініціативу, мені вдалося переконати секретаря парткому, що в дусі проголошеної компартією гласності учасникам зборів треба роздати проекти документів. Це було зроблено – проекти було розмножено в копіювально-множильному бюро (режимного!) заводу. Я попросив найавторитетніших робітників і майстрів обов’язково прийти на збори, взяти слово і виступити на підтримку створення організації. Першим взяв слово секретар райкому компартії з питань ідеології, який розказав «темним заводчанам» про підступи «українських буржуазних націоналістів» і закликав засудити ініціативу. Потім виступили працівники заводу, які з проектами документів в руках спростували компартійні інсинуації. Далі відбулось голосування – збори колективу заводу (!) підтримали створення Народного Руху України за перебудову!
    >
    > Далі був перший міський суботник під синьо-жовтим прапором і перший мітинг, який голосуванням цей прапор підтримав, і перший (і єдиний!) в Україні загальноміський референдум, який вирішив підняти національний прапор над Вишнівською міською радою.
    >
    > Моєю особливою гордістю є те, що всі перемоги наша організація здобувала демократично, шляхом голосування…
    >
    > – Знаємо, що керівник оргкомітету з відзначення 20-ти річчя Руху у Київській області – виконуючий обов’язки голови обласної державної адміністрації Віктор Вакараш, відхилив подання Української народної партії про ваше нагородження відзнакою Президента України до цієї дати під тим приводом, що обласна влада не підтримує вашу діяльність на посаді голови ОДА. Це вас не засмутило?
    >
    > – Ви знаєте, для мене, внука січового стрільця і сина станичного ОУН-УПА, брати участь у створенні Руху було так само природно, як дихати. Ви ж не чекаєте нагород за те, що дихаєте?
    >
    > Зрештою, найбільшою нагородою для мене була і є підтримка людей. Допоки в Україні існувала мажоритарна виборча система мою позицію і роботу, як і позицію організації, яка мене висувала, завжди підтримували люди шляхом голосування. Адже коли ти постійно балотуєшся по одному і тому ж округу, то за позицію тебе оцінюють лише перший раз. Наступні ж рази – за позицію і роботу. Тому я не потребую оцінки моєї праці від чиновника. Тим більше такого, як Вакараш.
    >
    > А якщо говорити про те, що до ювілею все ж таки формально треба було б когось нагородити, то, як на мене, цього заслуговують ті ж учасники зборів трудового колективу заводу, що підтримали створення НРУ – Петро Деркач та Василь Пархоменко, або учасники установчих зборів міської організації Руху – Валерій Гринько, Микола Головач, Андрій Куц, Віталій Козаченко, Микола Пашинський, Ігор Шпак…
    >
    > Мене глибоко засмутило інше. А саме те, що ті ж люди, які 20 років назад проводили збори по засудженню створення Руху, сьогодні вирішують кому роздавати нагороди у зв’язку з його 20-тиріччям.
    >
    > – Але ж це ви їх привели до влади. Ви, як впливова в області людина, що тричі виграла на мажоритарному виборчому окрузі вибори до Верховної Ради України, лідер обласної організації УНП, не остання людина в акціях “Україна без Кучми” та “Повстань, Україно!”, зрештою, як керівник виборчих штабів «Нашої України» і кандидата у Президенти переконали виборців Київщини підтримати Ющенка. Ющенко ж довірив область Ульянченко-Вакарашу… Якби ви знали, що цим закінчиться, чи підтримали б Ющенка на президентських виборах 2004 року?
    >
    > – Сьогодні, як і тоді, я переконаний, що на президентських виборах 2004 року Віктор Ющенко був найкращою прохідною кандидатурою серед людей, які проголошують відданість до близьких мені ідеалів. Питання в іншому, як Віктор Андрійович розпорядився своєю перемогою, і чи була у мене можливість вплинути, щоб він розпорядився своїм президентством по-іншому. Скажу відразу, що вплинути, я не міг, бо перша і єдина моя особиста розмова з Ющенком відбулася у червні 2006 року вже через місяць після мого незаконного звільнення. Протягом же 15 місяців моєї роботи головою обласної адміністрації я не зміг добитися зустрічі жодного разу.
    >
    > –Чому ж ви не подали у відставку, відчуваючи таке ставлення до себе?
    >
    > – Тоді це сприймалося інакше. Адже, згадайте, що стан здоров’я Віктора Андрійовича після отруєння був дуже важкий, і у 2005 році скасування призначеної тобі зустрічі, сприймалось не як демонстрація небажання з тобою розмовляти, а як медична необхідність. І навіть десь як вираз довіри до твоєї роботи з боку Президента – без дріб’язкової опіки. Та й інші голови ОДА так само не могли потрапити до Президента. І часу на те, щоб сидіти в сінях, чекаючи, що тебе, можливо, приймуть, не було – адже за 5 років так багато треба було зробити, щоб забезпечити для Ющенка на території Київщини безпроблемне повторне балотування у Президенти.
    >
    > – І ви вважаєте, що вам би це вдалося зробити?
    >
    > – Поза сумнівом, адже за мого керування на Київщині суворо виконувалися всі передвиборчі обіцянки кандидата у Президенти України Віктора Ющенка, зокрема по наведенню ладу із землею. За 15 місяців моєї роботи головою ОДА нам вдалося знайти 12 тисяч гектарів незаконно розданої землі. І це був тільки початок. Я переконаний, що порушень, які ми не встигли виявити, було значно більше. Ми скасовували ці рішення і повертали землю у державну власність. Ми зламали схему при якій земля «за так» виділялася новоствореній «фірмі» з копійчаним статутним фондом, а потім «фірму» продавали реальному інвестору, якому потрібна була земля для будівництва заводу, супермаркету чи офісу. Зрозуміло, що шалені кошти від фактичного продажу за ринковою вартістю землі під Києвом при старих схемах потрапляли не до бюджету, а до кишень чиновників. При цьому при старих схемах інвестор змушений був платити чиновникам нові хабарі за погодження на розміщення його конкретного бізнесу у тому місці, де йому на прийнятних умовах вдалося придбати землю (купити «фірму» із землею).
    >
    > Моя нова земельна політика полягала у тому, що область розробляє Генеральний план розвитку, де буде чітко визначено на яких землях будуть розмішуватись заводи, на яких супермаркети і розважальні заклади, де буде здійснюватись будівництво багатоповерхівок, а де індивідуальне житлове будівництво, де будуть розвиватися рекреаційні зони і парки, де пройдуть нові дороги, а де, за жодних обставин, не припиниться виключно сільськогосподарське використання землі… І та земля, яка ще залишалася у державній власності, а також та земля, що була незаконно роздана і поверталась у державну власність та потрапляла у ту чи іншу зону, готувалася до земельних аукціонів. Я чітко постановив, що жодного клаптика землі у Київській області під комерційне використання ніхто не отримає на підставну фірму «за так». Землю отримає під конкретний, визначений Генпланом, вид діяльності лише той, хто заплатить до бюджету більше. І жодних додаткових «погоджень». Я навіть встиг провести перший і єдиний коли-небудь проведений в Україні обласною чи районною державною адміністрацією земельний аукціон по продажу землі під будівництво двох заводів реальним інвесторам.
    >
    > – Це ще не аргумент, щоб люди голосували за Ющенка через 5 років.
    >
    > – Не скажіть, заводи – це нові робочі місця. Реальні, а не намальовані завдяки кульбітам статистичної звітності. А крім того надходження від земельних аукціонів – це реальне наповнення бюджету розвитку. Ринкова вартість лише 12 тисяч гектарів, які ми повертали у державну власність, становила на той час понад 100 мільярдів гривень, або 20 мільярдів доларів. Для порівняння скажу, що 16 мільярдів доларів, які Україна випрошує у міжнародного валютного фонду вже скоро рік, будуть з відсотками повертати наступні покоління, а то були гроші, які у буквальному розумінні лежали під ногами. З такими перспективами наповнення бюджету розвитку області ми не тільки підійшли би до чергових президентських виборів із виконаними обіцянками, які давав кандидат у Президенти Ющенко, а й із збудованою великою окружною дорогою, забезпеченням житлом усіх, хто стояв на черзі на 01 січня 2005 року, вирішеними іншими проблемами.
    >
    > – Якщо ви все робили так правильно, чому так багато критики було на вашу адресу?
    >
    > – Все дуже просто. Адже ми повертали не якусь абстрактну незаконно роздану анонімним фірмам землю. А землю, власниками якої себе вважали цілком конкретні люди. Якщо припустити, що середньостатистичний незаконно «обласканий» владою громадянин вважав себе власником 100 гектарів, то незадоволених мною виходить 120 громадян, якщо ж середній наділ 10 гектарів, то незадоволених виходить 1200 чоловік. Погодьтеся, що замовна стаття в газеті чи в інтернеті коштує для незадоволеного «сваволею губернатора» громадянина менше ніж втрачені «рідні» 10 гектарів. До речі, недавно переді мною вибачився один журналіст, визнавши, що все, що в 2005 році він писав проти мене, було неправдою. На своє ж виправдання, він сказав, що та матеріальна скрута, в якій перебувала тоді його сім’я, не дозволила йому відмовитися від запропонованого гонорару.
    >
    > – Чому ж ви досі не назвали жодного прізвища махінаторів із землею? Ви їх не знаєте, чи боїтеся розправи?
    >
    > – Я знаю дуже багато прізвищ і нікого не боюся. Вся справа в тому, що в рішеннях про виділення землі немає прізвищ тих, кому вона реально надавалася. Адже більшість тих «фірм», яким земля виділялася, була зареєстрована або на покійників, або на громадян, які й не підозрювали, що хтось збирається їм виділяти землю. Після того, як на виділену землю знаходився реальний покупець, в установчі документи «фірми» вносились нові власники, а реальний господар отримував свої гроші, не засвітившись в жодному документі. Якщо я скажу, що за такою то ділянкою стоїть така-то людина, я негайно отримаю судовий позов на відшкодування завданих мною моральних збитків з багатьма нулями. Довести, кому насправді виділялася земля, можна буде лише тоді, коли до кримінальної відповідальності почнуть притягувати тих, хто незаконно виділяв землю і вони (з метою пом’якшення покарання) почнуть називати замовників. Ви розумієте, що в сьогоднішніх реаліях це звучить як фантастика. Тому моє знання конкретних прізвищ не може мати практичного застосування.
    >
    > – У журналістському середовищі ходять чутки, що ваші проблеми на посаді голови КОДА розпочалися після знайомства з бізнесменом із Тель-Авіва Офером Керцнером, який нібито купив велику земельну ділянку під Козином, а ви відмовили йому у сприянні. Ви знаєте таку людину?
    >
    > – На перших тижнях моєї роботи на посаді до мене на прийом справді приходив власник фірми, що зареєстрована в Тель-Авіві, який сказав, що він є власником 700 гектарів землі під Козином. Його прізвища я не пам’ятаю, але візитка може й збереглась. Як виявилось під час розмови, земля виділялася не йому, а кільком десяткам «фірмочок-фантомів» в основному в оренду на 49 років під садівництво. Тому я відповів йому, що обласна адміністрація не може сприяти приватній котеджній забудові на державній землі, що має цільовим призначенням садівництво. Я сказав, що обласна адміністрація може підтримати лише проект, при якому бюджет області за державну землю, яка перейде під приватне комерційне використання, отримає компенсацію, співмірну ринковій вартості 700 гектарів землі під Козином. На той час це було не менше 5 мільярдів гривень.
    >
    > – Він приходив сам чи з кимось із депутатів?
    >
    > – У зв’язку з тим, що депутат нічого не просив для себе, а лише знайомив мене із своїм особистим другом, я думаю, що його прізвище не має значення. Принаймні у контексті сьогоднішньої розмови.
    >
    > – Ви якось розповідали, що при вас Київська обдасть піднялася з 9 на 1 місце серед областей України за показниками соціально-економічного розвитку. Вам не здається, що від цього пересічному жителю Київської області ні холодно, ні жарко?
    >
    > – До речі, щоб вивести область з дев’ятого на перше місце мені вистачило 15 місяців, а щоб знищити зроблене мною і опустити область на сьогоднішнє 8 місце пані Ульянченко знадобилося 3 роки героїчних зусиль...
    >
    > Ви помиляєтесь, якщо справді вважаєте, що мова йде про якісь абстрактні цифри, які не мають відношення до реального життя. Навпаки, за цими цифрами конкретні долі і навіть життя людей.
    >
    > – Наведіть бодай один приклад.
    >
    > – Коли підводилися підсумки за перший квартал 2006 року, до уваги бралися понад тридцять п’ять інтегральних показників. Один з яких, стан охорони здоров’я. Він у свою чергу складався з багатьох показників, у тому числі і з такого, як рівень смертності новонароджених. Область, де найнижча кількість смертей новонароджених на тисячу пологів, знаходиться по цьому показнику на 1 місці, область де цей показник найвищий – на останньому.
    >
    > Коли я очолив область, вона займала десь 16 -17 місце за рівнем смертності малюків. Здавалося б для області, екологія і генофонд якої найбільше постраждали від Чорнобиля, таке місце можна вважати цілком задовільним. Але ми все таки почали шукати, як можна зменшити смертність при незмінних інших чинниках, які за рік не поміняєш. І знаєте, яка тут існує закономірність? При інших незмінних чинниках смертність прямо пропорційна кількості вкрадених бюджетних грошей при закупівлі ліків за кошти бюджету. Наслідком того, що ми поламали старі схеми закупівлі ліків стало те, що область вийшла на 5 місце за цим показником. При тих же наслідках Чорнобиля і з тим же генофондом.
    >
    > Вгадайте, яке доленосне для багатьох жителів області рішення ухвалила пані Ульянченко на посаді Голови Київської обласної державної адміністрації?
    >
    > – Повернути старі схеми закупівлі ліків?
    >
    > – Правильно. А тепер вгадайте, на якому місці в Україні за показником смертності малюків на 1 000 пологів опинилася Київська область сьогодні?
    >
    > – Невже на сімнадцятому?
    >
    > – Помиляєтесь. На останньому, 27 –му. Розмах інший, ніж був при «кучкізмі». Але це – не абстрактні цифри, це – горе батьків і матерів, які втратили дітей не через Чорнобиль і не через екологію, а через конкретні кримінальні дії конкретних керівників області. За такі дії я особисто ввів би до кримінального кодексу розстрільну статтю «за масове вбивство немовлят».
    >
    > – Пане Євгене, чи збираєтесь ви підтримувати когось із кандидатів у Президенти України на виборах, що фактично розпочалися? Очевидно, що це буде не Ющенко.
    >
    > – Ви знову помилилися. Очевидно, що це буде саме Ющенко. Тільки мотивація буде діаметрально протилежною. Якщо на виборах 2004 року я щиро вірив, що він є найкращим кандидатом у Президенти, то зараз я переконаний, що він є найменшим злом з усіх кандидатів, які мають бодай примарні шанси на перемогу.
    >
    > – А як же не виконані Ющенком рішення суду про ваше поновлення на роботі?
    >
    > – Я дивлюся на ситуацію не через призму особистих образ, а через призму державних інтересів. Я вважаю, що в інтересах українського народу і держави, щоб жоден з теперішніх рейтингоносців не отримав перемоги. Адже при перемозі декого з них невиконаних рішень судів не буде не тому, що при їхньому президентстві будуть виконуватися рішення суду, а тому, що не буде судів.
    >
    > Але так само я вважаю, що в інтересах українського народу і держави є виконання рішення суду про моє поновлення на посаді голови Київської обласної державної адміністрації. Не тому, що я думаю, ніби за 5 місяців, що, згідно Конституції України, залишилися до написання заяви про відставку всіма головами адміністрацій, я зумію вичистити авгієві стайні, які залишила після себе Ульянченко. Заяву про свою відставку я вже передав Президенту Ющенку. І чекаю, коли замість незаконного звільнення, яке визнано таким всією судовою системою України, я буду нарешті звільнений законно – буде прийнята моя відставка згідно поданої заяви. Це потрібно перш за все не мені, а десяткам тисяч, застосовуючи мову Президента Ющенка, «маленьких українців», яких незаконно звільняють щодня. Зрештою, я переконаний, що це потрібно самому Ющенку…
    >
    > – Ви увійшли у велику політику на виборах 1994 року, вигравши мажоритарний округ на Київщині, хоча не мали коріння в нашій області. На тих же виборах у парламент другого скликання Ющенко програв на своїй рідній Сумщині, хоча фактор походження при мажоритарних виборах є одним з вирішальних. Зрештою, Ющенко зміг потрапити до парламенту лише через вісім років, та й то лише за списком. Тоді, коли Ющенко вперше став депутатом, ви виграли один і той самий мажоритарний виборчий округ втретє. Як ви поставились до вислову Ющенка, який він неодноразово кидав членам своєї фракції у парламенті, про те, що він усіх вас підібрав на смітнику? Очевидно, що ця фраза була адресована і вам.
    >
    > – Віктор Ющенко не завжди був таким популярним у народі, як восени 2004 року. Зрештою й ідея стати Президентом належить не йому, а Вадиму Гетьману. Саме завдяки Вадиму Гетьману, з яким я працював у Комітеті Верховної Ради України ІІ скликання, а також В’ячеславу Чорноволу, я повірив, що Ющенко буде кращим Президентом України. Саме у 1994 році для мене розпочалася моя особиста участь у президентські виборчій кампанії Ющенка, яка завершилася його перемогою у 2004 році. Всі ті десять років я на кожній зустрічі агітував своїх виборців за Ющенка. І таких як я, хто протягом десятиліття працював на перемогу Ющенка, були тисячі. При цьому я працював, цілком довірившись авторитетній для мене думці В. Гетьмана і В. Чорновола, адже моя перша особиста розмова з Ющенком відбулася аж у червні 2006 року, вже після мого незаконного звільнення. Можливо, якби жили В’ячеслав Чорновіл і Вадим Гетьман, то і Президентство Ющенка склалося по іншому…
    >
    > Фразу ж про смітник я не сприймав на свою особисту адресу, адже я виграв мажоритарку, а не пройшов по «списку Юшенка», який він складав особисто. В цьому ж списку справді було у 2002 році і є зараз багато людей зі смітника. Причому у прямому, а не переносному значенні слова. Адже саме смітником, я вважаю, наприклад «бізнес», який полягає у скупці по військових частинах списаного нібито на поїздки 76-го бензину, додаванні до нього якихось реактивів і продажу під виглядом 95-го. Але саме такий «бізнесмен» і багато йому подібних є присутніми у цьому списку. Та моєї вини в тому немає…
    >
    > – Ви згадали про В’ячеслава Чорновола. На вашу думку, його смерть була наслідком випадкового чи організованого ДТП?
    >
    > – Я переконаний, що це було вбивство. Адже поки жив В’ячеслав Чорновіл, залишався шанс подолання розколу Руху. Його смерть зробила розкол остаточним.
    >
    > – Назвіть найголовнішу, на ваш погляд, причину розколу Руху.
    >
    > – Це – ставлення до другого терміну президентства Кучми. Частина фракції і партії чомусь вважала, що через комуністичну загрозу, яка буцімто нависла над Україною, на виборах 1999 року не треба висувати єдиної і сильної кандидатури від національно- демократичних сил, а треба підіграти Кучмі, бо? якщо єдиний кандидат від національно-демократичних сил забере голоси у Кучми, то переможуть комуністи. Більшість же фракції вважала, що треба все зробити, щоб об’єднати всі некомуністичні та протикучмівські сили довкола єдиного кандидата. Щоб «врятувати Україну» від «комуністичної загрози» меншість пішла на розкол партії. Вибори 1999 року доказали, що «комуністична загроза» була всього-на-всього вдалим піар-ходом виборчого штабу Кучми. Але реанімувати колись сильну партію цей факт уже не міг…
    >
    > – Ви вірите в те, що корупцію і казнокрадство можна подолати?
    >
    > – Я точно знаю, що корупцію і казнокрадство можна звести практично до нуля. Але не тими методами, що застосовуються сьогодні. Справа в тому, що існує такий парадокс – суспільство в цілому, як єдиний організм, корупцію однозначно засуджує. Але це суспільство складається з трьох видів індивідуумів: 1) тих, хто ніколи, за жодних обставин, навіть при найсприятливіших умовах, не візьме чужого, державного або хабара; 2) тих, хто при сприятливих умовах візьме, але йому ще довго буде по-справжньому соромно; 3) тих, що візьмуть завжди, при найменшій можливості.
    >
    > При цьому індивідууми з першої групи переконані, що більшість людей такі ж чесні, як і вони. Тому щиро дивуються – чому ті, що при владі, досі не здолали корупцію, замінивши окремих злісних корупціонерів на людей чесних.
    >
    > Індивідууми з другої групи вважають, що соромно всім, хто краде або бере хабарі, отже боротися з цим явищем треба широко висвітлюючи кожний факт казнокрадства чи корупції.
    >
    > І, нарешті, індивідууми з третьої групи вважають, що крадуть і беруть хабарі всі – і перші та другі лише прикидаються чесними і сором’язливими.
    >
    > На жаль, співвідношення цих трьох груп не на користь чесних чи сором’язливих. Тому, якщо хтось каже, що він ніколи не брав, це ще не показник того, що він відноситься до групи чесних. Можливо причина лише в тому, що не давали, або не було можливості.
    >
    > Я навіть читав, що існують закриті матеріали досліджень, згідно з якими у нашому суспільстві процентне співвідношення трьох вищезазначених груп складає 10% : 10% : 80%.
    >
    > Не знаю, чи можна довіряти даним про саме таке співвідношення груп. Але існування саме таких груп – факт незаперечний. А тепер скажіть, чи можна подолати корупцію в якомусь конкретному районі, якщо так співпало, що голова адміністрації, голова суду і прокурор району є представниками третьої групи, а раніше не крали бо не було можливості? Навіть, якщо всі інші жителі району, включно з начальниками міліції і служби безпеки, люди чесні? Отож…
    >
    > Звідси висновок, що боротись з корупцією і казнокрадством, cпираючись на окремих індивідуумів, можна і треба, але подолати її лише такими методами неможливо. Треба опиратися на все суспільство, яке, як організм, засуджує це явище. Головний метод – введення прозорих процедур, які не допускають вибору для чиновника: або так, або так.
    >
    > Якщо, для прикладу, у земельному кодексі буде можливість передавати землю під комерційне використання або, через аукціон, або за красиві очі – аукціонів ніколи не буде. Прихильники аукціонів будуть просто витіснені із влади як чужорідне тіло. Моє незаконне звільнення – яскраве підтвердження цього.
    >
    > – Так може вам самому податись у президенти, щоб навести лад у державі?
    >
    > – На щастя, я відношусь до першої групи індивідуумів, тому, на жаль, грошей у мене немає. А наше суспільство, на цих виборах ще не встигне організуватись так, щоб підтримати чесних людей, які не мають грошей на виготовлення брехливої, але ефектної, а тому дорогої рекламної продукції. Сьогоднішні вибори потребують багато крадених грошей, тому швидше за все їх виграє той, хто накрав найбільше. А до влади рветься, щоб красти безмежно.
    >
    > Але я оптиміст і вірю в те , що рано чи пізно ми всі вирвемося з цього замкнутого кола.
    >
    > А от (сміється), хід вашої думки мені подобається. Можливо, її почують якісь чесні бізнесмени і скинуться, хоча б на заставу.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua