МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Падіння янгола: метаморфози перевтілення Народного Руху України

09/27/2009 | Олесь Хмельницький
Пригадую, як у дев’яностому році минулого століття поріг Народного Руху України за перебудову переступив п’ятдесятилітнього віку чоловік із мішком за плечима, що був перев’язаний мотузкою внизу і вгорі, так що чимось нагадувати наплічник (рюкзак). Зайшовши у кабінет до керівництва він почекав, доки не зберуться люди, а потім розв’язав і неквапливо висипав з нього на стіл велику купу радянських банкнот.

− Мене направили до вас сільські збори, ми вирішили скинутись гуртом, хто скільки зможе, і зібрали грошей для Руху. Ми − українці, і не можемо стояти осторонь, коли ви − патріотична організація − так відважно боретесь за Україну. Порадились і вирішили хоч цим вам допомогти, адже гроші в суспільстві, як кров у людини, - в кого вони є, тому дають силу.

− Звідки Ви, дядьку? − захоплено запитав хтось із молодих працівників секретаріату.

− Із Тернопільської області.

Щось невидиме робило того чоловіка неймовірно сильним і красивим. З висоти нинішнього часу мені здається, що це було почуття безкорисливості, шляхетності думок і дій. Він прийшов до своїх однодумців, щоб допомогти їм робити велику народну справу. Це був час, коли на Рух контрольовані комуністами ЗМІ виливали тисячі тон брехні. Та бруд не приставав до організації, навпаки, у серцях багатьох людей розпалював обурення на цинічну спробу обдурити, а вже з цього почуття проростала любов. Рух здавався багатьом дорогою, що розквітла в пустелі, і якою можна вийти в інше життя, краще і справедливіше. Рух був, як молодий юнак: безкомпромісним, запальним і щирим. А разом з тим володів і всіма притаманними молодості недоліками − у тому числі найнебезпечнішим − необачністю. Він безпосередньо вірив у слова, не перевіряючи їх на терезах діянь. Він невтомно співав про світанок і сонце, яке ось-ось має зійти, але не бачив, що робиться у власній тіні, за спиною.

Та все ж можна констатувати, що до проголошення Незалежності Рух несхибно виконував своє історичне призначення: провадив Україну до демонтажу комуністичної системи і проголошення державної незалежності. Це історичний факт, не підвладний фальсифікації ніякими негативним інтерпретаціями.

Перша смертельна пастка, в яку втрапило рухівське керівництво, сталась вже після проголошення незалежності, і вона зветься «примарою влади». − Дискусія розгорілася з питання як до неї входити, − через симбіоз із частиною пост-комуністичної номенклатури (Драч і його прихильники), чи, відмовившись від комуністичних союзників, йти в опозицію і готуватись до боротьби за повноту влади у майбутньому. Символом другого шляху став Чорновіл. Правда, гіркоту добровільного самопозбавлення державної влади останнім підсолоджувала пігулка здобуття дрібнішої влади – влади над Рухом. Перемога у виборі політичної стратегії Руху автоматично дарувала можливість безпосередньо покерувати Рухом − тоді потужною політичною структурою.

Доведення правоти чи помилковості тієї або іншої лінії політичної поведінки мене зараз не обходить. Ба, більше того, я висловлю можливо для багатьох контраверсійну думку: обидва шляхи могли стати для Руху переможними. Поразка Руху криється не в хибно вибраному тоді шляху. Своє перше крило він зломив в іншому − перенісши обговорення цього важливого питання із дискусії в середині Проводу (керівництва) організації на треті збори Руху − із загальнонаціональною їх трансляцією. Замість консолідованої поведінки тодішній рухівський провід запропонував народу широку дискусію, що могла закінчитися лише одним: розколом. Замість програми зміцнення незалежності – політичної, економічної, військової − у перехідний час він зайнявся самопоїданням.

Перший розкол Руху − це перше зламане крило янгола. Рухівське керівництво, все разом узяте, виявилось не на висоті історичних вимог часу.

Звичайно, тут мають рацію ті аналітики, які стверджують, що в багатьох аспектах цей розкол нагадував добре сплановану спецоперацію, коли контрольована гебістами частина працівників апарату Руху, вміло граючи на слабинках лідерів (Драча, Гориня і Чорновола і т.д.) поступово перетворила їх особистісні змагання на конфлікт двох рухівських команд. Так може бути, але це не заперечує, а тільки увиразнює цю історичну ситуацію.

Своє друге крило Рух зламав на третіх президентських виборах − коли впливовим пострадянським політикам Кучмі і Марчуку, які претендували на патріотичний електорат,− стала заважати непоступлива поведінка Чорновола, який хотів виставити окремого рухівського кандидата на президентських виборах. Їм, щоб заручитися підтримкою хоча б частини рухівського електорату, потрібно було нейтралізувати Рух − зануривши його в самопоборення.

Першим взявся за справу Кирилович, − було до непристойності очевидним, як його «абреки» у рухівській команді намагалися відсторонити Чорновола від керівництва, проштовхуючи до влади свого ставленика, − але все було дарма.

Тоді до внутрішньо-рухівського конфлікту долучився Данилович. Мені розповідав один обізнаний чоловік, як Кучма запрошував до себе по-черзі рухівських депутатів (відносно незаангажованих), це було нескладно і з боку виглядало цілком природно − президент спілкується з депутатами, і пропонував їм доєднатись до однієї з команд, аби енергія тяжіння у різні сторони перевершила енергію опору. Звичайно, він красномовно малював їхні майбутні перспективи (обіцянка цяцянка, а дурню радість). І Рух − розколовся. Крила тепер йому стали взагалі непотрібні, бо він раптом утратив усю свою здатність бачити високі цілі, і всяке бажання до них летіти. Метою стала не велика Україна, не її історичне призначення, а місця у Верховній Раді, Кабінеті міністрів, Адміністрації Президента. Він став дріб’язково прагматичним і безликим. Замість янгола залишилась лиш його тінь на землі − темна, кульгава і горбата.

Ганебна поведінка більшості рухівського керівництва щодо Чорновола − в останні дні його керівництва і життя − та його трагічна смерть лише підсилюють виразність цієї деградації. Замість ширяючого у синьому небі золотистого янгола по печерських владних кабінетах стало бігати закіптюжене, кульгаве і горбате створіння − плід мутації рухівського керівництва з «владу утримуючими». Звичайно, тут, як і всюди, були винятки − Атена Пашко, Лесь Танюк, Ярослав Кендзьор та інші близькі колись до Чорновола люди, але вони вже «не робили погоди» в партії.

За останніх десять років Рух непомітно скотився на узбіччя української політики, і його згадували лише в контексті взаємного поборення двох відламків, або залучення потужнішими політичними гравцями для адресної роботи із патріотично налаштованим електоратом. Для керівництва ж стало актуальним лише одне завдання: як себе успішніше "запропонувати" потужнішим політичним силам, наприклад, за місце Міністра закордонних справ у майбутньому уряді. Колись могутня організація скотилась до рівня "торгівлі" рухівським логотипом, а партійні маси мовчать – бо давно вже відійшли від партії. Притому торгівля ведеться настільки азартно, що не звертається увага на національні пріоритети партнерів.

8-10 вересня 2009 року минуло двадцять років з часу створення Руху. Відзначити цю подію за пропозицією Івана Драча вирішили всі разом, хто мав або має якесь відношення до Руху у Національному палаці мистецтв «Україна». Та згодом у плани втрутилась груба політична кон’юнктура. Борису Тарасюку, − нинішньому керівнику одного із відламків Руху (НРУ), − надійшла команда із БЮТ: грати на випередження, провести окремий партійний захід у Київській політехніці.

Треба визнати, що з приходом у керівництво БЮТ есдека Віктора Медведчука, оперативна ефективність штабу значно зросла, особливо це прослідковується у «превентивних» ударах по конкурентах Тимошенко. Найвдаліший із них пов'язаний із переакцентуванням антисемітських звинувачень щодо Юлії Тимошенко на Арсенія Яценюка. Останні дві виборчі кампанії соціологи зафіксували постійне зростання звинувачень щодо Юлії Тимошенко у відстоюванні єврейських національних інтересів. Зрозуміло, що така загрозлива тенденція могла негативно вплинути на широкі електоральні настрої. Треба було відвести увагу електорату в цьому питанні від Тимошенко на когось іншого. Тоді Медведчук через давнього і надійного свого партнера Ратушняка спровокував відомі висловлювання про Арсенія Яценюка. Ратушняк спочатку розкидав палатку і поштовхався із студенткою, яка розповсюджувала літературу Яценюка − що називається «підігрів увагу» ЗМІ до цього питання, а згодом сам запросив телебачення і вкинув у ефір наперед ретельно підібрані йому фрази про «єврея Яценюка». Удар був настільки точно розрахований і могутній, що Яценюк − по-перше, втратив будь-яку можливість серйозно конкурувати із Тимошенко, а по-друге, всякі звинувачення Тимошенко, що вона є головним ставлеником «єврейського капіталу», тепер начисто гасяться свіжою згадкою про «єврея Яценюка», втрачають свою концентрованість і, відповідно, ефективність.

Підтвердженням причетності до цього Медведчука можуть служити висловлювання на «Свободі» Савіка Шустера ще одного соратника Медведчука − Нестора Шуфрича (який тимчасово виконує завдання шефа у Партії Регіонів). Так от він, і це вже точно не випадковість, щоб «закріпити» у масовій свідомості «ефект переадресації антисемітських звинувачень» підступно заявив, що не підтримує думку Ратушняка, що «єврей в Україні не може бути Президентом, ні, він вважає, що єврей Яценюк таки може бути Президентом України».

Потрібно визнати, − це майже безкоштовна і надзвичайно ефективна гра БЮТ по маніпуляції масовою свідомістю, гра здійснена «руками» найзапекліших опонентів, наприклад, телеканалу «Інтер». Можна було б навіть прокричати політтехнологам «браво», як би ця гра, в кінцевому наслідку, не була направлена проти нас − українців.

Подібне завдання отримав і Борис Тарасюк − провести випереджаюче відзначення 20-ї річниці створення Руху. Таким чином реалізовувались два завдання: перше - члени НРУ ізолювалися від основної маси патріотичних сил (а останнім «бютівці» ніколи не довіряли і не довіряють, вважають їх вимушеними і чужими попутниками), і, друге, Юлія Тимошенко отримує трибуну, щоб якось спробувати зупинити стрімке падіння довіри у цьому сегменті своїх виборців.

Вона почала, як завжди, вкрадливо із теплих слів «Дорогі рухівці! Двадцять років тому саме в цьому залі ми народили Народний Рух України!» Після німої сцени швиденько виправилась: «ми − мається на увазі Україна. Я сама в політиці мабуть вдвічі менше часу, ніж багато хто з присутніх в цьому залі. Пам’ятаю, як опинившись у Верховній Раді, вперше побачила живого Чорновола. Я дивилася на нього, як на ікону… Я взагалі вважаю, що всіх теперішніх політиків треба міряти за їхнім ставленням до Народного Руху: якщо він ставиться до нього з повагою і прихильністю – це українська людина, це патріот, якщо ж досі ні – це ворог...». І так далі – довго, улесливо, дуже щиро захоплюючись власною красномовністю.

У політтехнологічних операціях, щоб мати можливість вільно маніпулювати об’єктом, потрібно його спочатку максимально абстрагувати (ідеалізувати) − наприклад цілком реального колись політика В’ячеслава Чорновола, який залишився в українській пам’яті як герой, підняти до рівня ікони, а вже з висоти цієї «псевдосвятості» поливати всіх, хто проти Тимошенко, брудом. Суть цієї маніпуляції в тому, щоб перед тим, як критикувати Тимошенко, її рухівські опоненти повинні були пояснювати своє ставлення до Чорновола. Адже Чорновіл тепер з Тимошенко, став її захисним щитом.

Згодом цей підхід розвинув Микола Томенко: «Мені дуже приємно бути сьогодні з вами в цьому залі, на відміну від призначеного на 12-те вересня державного святкування річниці Руху без рухівців, організоване не рухівцями і зрадниками Руху... Замість того, щоб прийти, похиливши голову, вибачитись і пристати до Руху, вони наголошують на виключному значенні початкового періоду Руху за перебудову, козиряють ім’ям Чорновола, через котрого ще недавно самі ж закликали переступити, розкололи Рух і продовжують розколювати національно-патріотичні сили...»

Якби хтось необізнаний запитав, хто ж ці «вороги», що виступають проти підтримки Народним Рухом Б. Тарасюка кандидата в президенти Юлії Тимошенко, то отримали несподівану відповідь: вдова В’ячеслава Чорновола Атена Пашко, кращі друзі та політичні однодумці − Лесь Танюк і Ярослав Кендзьор! А також батьки-засновники Народного Руху України за перебудовуву − власне більшість членів установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову.

Фальсифікація стає фірмовим стилем виборчої кампанії БЮТ. Сумно було спостерігати, як Микола Томенко поступово перетворюється із критика Медведчука на холуйського виконавця його «царської волі». Очевидно, коли 2004 року він під об’єктивами телекамер «оббивав пороги» дачі Медведчука, то був помічений і винагороджений по заслугах. Тепер Томенко і йому подібні використовуються БЮТівським штабом лише для брудних завдань: дискредитації представників патріотичних сил. Коли ж справа доходить до серйозних питань, як от, наприклад, останні вибори Київського мера (тоді Томенко мав цілком реальні шанси перемогти) то вибирають зовсім інших кандидатів − Юлія Володимирівна не моргнувши оком запропонувала непрохідного, але близького їй Турчинова. Після цього плювка в обличчя Микола витерся рукавом і служить далі. Як то кажуть: кожному своє.

12 вересня 2009 року державне святкування 20-ї річниці створення Народного Руху України за перебудову таки відбулося. Незважаючи на заклик проводу НРУ бойкотувати захід, я в палаці «Україна» побачив добрий десяток знайомих мені членів НРУ. Власне, це був з того роду наказів, яких не виконують. На урочисті збори зібрались засновники Руху, члени НРУ і УНП − двох найбільших відламків Руху, представники партій і організацій, які були колективними членами Руху, делегації із усіх регіонів України, іноземні гості. Відбулися типові, як для таких заходів, ювілейні виступи та концертні програми, вітання та пишні промови. Все, як завжди.

Із того, що там відбувалося, запам’яталися два епізоди: перший, коли Президент України, змальовуючи політичну ситуацію в країні сказав, що «до влади в Україні рвуться не українські сили». І застеріг, щоб «протверезіння до нас прийшло не занадто пізно». Сидячий поруч зі мною старий київський рухівець у відповідь буркнув: «що ж ти робив п’ять років, щоб цього не допустити?» і скрушно зітхнув.

Після урочистого вечора я підійшов до нього і запитав: за кого він буде голосувати? Він уважно на мене подивився і сказав: знаєш, я про це думаю щодня. Це болюче питання, на яке дуже складно відповісти по одній простій причині − всі кандидати, яких можна віднести до патріотів, або непрохідні, або непевні. Точно не буду голосувати за Януковича і Тимошенко. Хоч за останню, до Російсько - Грузинської війни і газових контрактів, міг би проголосувати. Тепер ніколи, вона непередбачувана, може довести країну до повного краху. Про Яника думаю немає що і говорити, він відвертий антиукраїнець. Я схиляюсь до такого рішення: треба підтримати того кандидата, який впродовж усієї кампанії сприятиме створенню масової української політичної сили. Якщо ми навіть і програємо вибори, то з такою організацією не дозволимо повернути Україну назад в ярмо. Як не крути, а єдиний кандидат, що здатен сприяти становленню такої сили − Віктор Ющенко.

Після тривалої паузи він додав: Ющенко, звичайно, змарнував п’ять років, змарнував велику народну підтримку після Помаранчевої революції, з якою гори можна було перевернути, те що він зробив і міг зробити, це як море і краплинка. Помовчав, а через якусь мить додав: я з нас вини теж не знімаю, мали кричати, вимагати щоби щось робив, а так роззявили рот і мовчали. Сьогодні добре те, що від нього більшість олігархічної камарильї перебігла до Тимошенко. Головне добитися, щоб на українські політичні сили не мав впливу великий бізнес, бо сьогодні політична система країни фактично зорієнтована на обслуговування великих фінансово-промислових груп − з цього і всі проблеми. Після цих слів подивися на мене, чи я його зрозумів, потис руку і пішов собі далі.

Другий момент, який мені запам’ятався на урочистих зборах, це нестаріюча готовність ветеранів Руху захищати Україну. Вони прийняли ухвалу створити громадську організацію, що сприяла б об’єднанню всіх патріотичних сил. Не буду розмірковувати над життєздатністю цієї затії, але їхнє щире прагнення відвернути біду від України не може не викликати захоплення. У цих безкорисливих намірах ніби пробився дух того першого Руху. У ньому присутнє те головне, що робить масу народом, розуміння, що все у цьому світі в кінцевому наслідку залежить лише від Бога і нас самих, і ніяких наперед визначених поразок не існує. І світом править закон, висловлений нашим поетом у лаконічній максимі: «Борітеся – поборете!»

Відповіді

  • 2009.09.27 | странник

    Re: Падіння янгола: метаморфози перевтілення Народного Руху України

    Олесь Хмельницький пише:
    > Сидячий поруч зі мною старий київський рухівець у відповідь буркнув: «що ж ти робив п’ять років, щоб цього не допустити?» і скрушно зітхнув.

    +1000 (((
  • 2009.09.28 | Мартинюк

    А це дуже схоже на правду

    Олесь Хмельницький пише:

    > Треба визнати, що з приходом у керівництво БЮТ есдека Віктора Медведчука, оперативна ефективність штабу значно зросла, особливо це прослідковується у «превентивних» ударах по конкурентах Тимошенко. Найвдаліший із них пов'язаний із переакцентуванням антисемітських звинувачень щодо Юлії Тимошенко на Арсенія Яценюка. Останні дві виборчі кампанії соціологи зафіксували постійне зростання звинувачень щодо Юлії Тимошенко у відстоюванні єврейських національних інтересів. Зрозуміло, що така загрозлива тенденція могла негативно вплинути на широкі електоральні настрої. Треба було відвести увагу електорату в цьому питанні від Тимошенко на когось іншого. Тоді Медведчук через давнього і надійного свого партнера Ратушняка спровокував відомі висловлювання про Арсенія Яценюка. Ратушняк спочатку розкидав палатку і поштовхався із студенткою, яка розповсюджувала літературу Яценюка − що називається «підігрів увагу» ЗМІ до цього питання, а згодом сам запросив телебачення і вкинув у ефір наперед ретельно підібрані йому фрази про «єврея Яценюка». Удар був настільки точно розрахований і могутній, що Яценюк − по-перше, втратив будь-яку можливість серйозно конкурувати із Тимошенко, а по-друге, всякі звинувачення Тимошенко, що вона є головним ставлеником «єврейського капіталу», тепер начисто гасяться свіжою згадкою про «єврея Яценюка», втрачають свою концентрованість і, відповідно, ефективність.
    >
    > Підтвердженням причетності до цього Медведчука можуть служити висловлювання на «Свободі» Савіка Шустера ще одного соратника Медведчука − Нестора Шуфрича (який тимчасово виконує завдання шефа у Партії Регіонів). Так от він, і це вже точно не випадковість, щоб «закріпити» у масовій свідомості «ефект переадресації антисемітських звинувачень» підступно заявив, що не підтримує думку Ратушняка, що «єврей в Україні не може бути Президентом, ні, він вважає, що єврей Яценюк таки може бути Президентом України».
    >
    > Потрібно визнати, − це майже безкоштовна і надзвичайно ефективна гра БЮТ по маніпуляції масовою свідомістю, гра здійснена «руками» найзапекліших опонентів, наприклад, телеканалу «Інтер». Можна було б навіть прокричати політтехнологам «браво», як би ця гра, в кінцевому наслідку, не була направлена проти нас − українців.
    >
  • 2009.09.29 | Валерій С.

    Re: Падіння янгола: метаморфози перевтілення Народного Руху України

    Був у числі делегатів Установчого З‘їзду Руху у 1989 р. Особисто допомагав, як міг, начштабу з його організації Миколі Поровському, іншим активістам. Разом з покійним справді народним депутатом Юрієм Оробцем працював у мандатній комісії (групі?), яка, зокрема, займалася реєстрацією делегатів та гостей З‘їзду безпосередньо під час його проведення. З числа гостей пам'ятаю як реєстрував Олеся Гончара, Михайлину Коцюбинську, Зіновію Франко.

    На нещодавнє урочисте засідання (обидва) запрошений не був. Не був туди запрошений і мій приятель-журналіст, який працював у Русі прес-секретарем вже після його створення.

    Чому було б не запросити через ЗМІ на урочисте засідання всіх делегатів Установчого З‘їзду? Думав, що так і зроблять. Воно, звичайно, можна було б "знайти кінці" і отримати запрошення, але це було для мене не прийнятним.

    Організаторами Руху і його лідерами вважаю (адже був особисто присутнім на багатьох організаційних засіданнях) Драча, Брюховецького, Поповича, Павличка. Чорновіл на етапі організації З'їзду не був на перших ролях.

    А Тарасюка чи Удовенка там ніколи й не бачив. Не кажучи вже про Ющенка.

    Прикро, що "ми" "їх" тоді не витіснили з влади. А могли.
    Слава Україні!
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.09.29 | Дар Ветер

      Re: Падіння янгола: метаморфози перевтілення Народного Руху України

      Валерій С. пише:
      > Був у числі делегатів Установчого З‘їзду Руху у 1989 р. Особисто допомагав, як міг, начштабу з його організації Миколі Поровському, іншим активістам. Разом з покійним справді народним депутатом Юрієм Оробцем працював у мандатній комісії (групі?), яка, зокрема, займалася реєстрацією делегатів та гостей З‘їзду безпосередньо під час його проведення. З числа гостей пам'ятаю як реєстрував Олеся Гончара, Михайлину Коцюбинську, Зіновію Франко.
      >
      > На нещодавнє урочисте засідання (обидва) запрошений не був. Не був туди запрошений і мій приятель-журналіст, який працював у Русі прес-секретарем вже після його створення.
      >
      > Чому було б не запросити через ЗМІ на урочисте засідання всіх делегатів Установчого З‘їзду? Думав, що так і зроблять. Воно, звичайно, можна було б "знайти кінці" і отримати запрошення, але це було для мене не прийнятним.
      >
      > Організаторами Руху і його лідерами вважаю (адже був особисто присутнім на багатьох організаційних засіданнях) Драча, Брюховецького, Поповича, Павличка. Чорновіл на етапі організації З'їзду не був на перших ролях.
      >
      > А Тарасюка чи Удовенка там ніколи й не бачив. Не кажучи вже про Ющенка.
      >
      > Прикро, що "ми" "їх" тоді не витіснили з влади. А могли.
      > Слава Україні!

      НЕ МОГЛИ!!!

      Ви, як не дивно, навіть зараз перебуваєте у полоні ілюзій.

      Народний Рух за перебудову є витвір так званих націонал-комуністів на чолі з Кравчуком, так само, наприклад, як литовський Саюдис є витвором литовських націонал-комуністів на чолі з Бразаускасом.

      Ініціатором створення РУХу був ПАРТКОМ Спілки письменників. Ви розумієте, що це означає?

      Програму РУХу надрукувала "Літератруна Україна" - орган СПУ. Чи могло це статися без згоди ЦК КПУ, коли у повній владі ще була цензура (так зване літування). Знайдіть той примірник ЛУ і там побачити позначку, того, що номер пройшов через процедуру літування, без цього жодна друкарня не прийняла б газету до друку.

      Ще раз перечитайте навіть перелік прізвищ, які ви наводите. Наприклад, Поровський - довірена особа Кравчука - комсомольский функціонер обласного рівня.


      Чорновол - геній деструкції. Коли він прийшов до влади в НРУ він зруйнував план Кравчука зробити РУХ партією влади.

      Згадайте як з'їзд РУХу освистав ПРЕЗИДЕНТА України Л. Кравчука, коли той на з'їзді РУХу запропонував йому стати партією влади.

      Журналіст багатотиражки комітету комсомолу Чорновіл так ніколи й не став політиком, він залишився тим самим журналістом багатотиражки.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.09.30 | Валерій С.

        Re: Падіння янгола: метаморфози перевтілення Народного Руху України

        Валерій С. пише:
        > Був у числі делегатів Установчого З‘їзду Руху у 1989 р. Особисто допомагав, як міг, начштабу з його організації Миколі Поровському, іншим активістам. Разом з покійним справді народним депутатом Юрієм Оробцем працював у мандатній комісії (групі?), яка, зокрема, займалася реєстрацією делегатів та гостей З‘їзду безпосередньо під час його проведення. З числа гостей пам'ятаю як реєстрував Олеся Гончара, Михайлину Коцюбинську, Зіновію Франко.

        >

        > На нещодавнє урочисте засідання (обидва) запрошений не був. Не був туди запрошений і мій приятель-журналіст, який працював у Русі прес-секретарем вже після його створення.

        >

        > Чому було б не запросити через ЗМІ на урочисте засідання всіх делегатів Установчого З‘їзду? Думав, що так і зроблять. Воно, звичайно, можна було б "знайти кінці" і отримати запрошення, але це було для мене не прийнятним.

        >

        > Організаторами Руху і його лідерами вважаю (адже був особисто присутнім на багатьох організаційних засіданнях) Драча, Брюховецького, Поповича, Павличка. Чорновіл на етапі організації З'їзду не був на перших ролях.

        >

        > А Тарасюка чи Удовенка там ніколи й не бачив. Не кажучи вже про Ющенка.

        >

        > Прикро, що "ми" "їх" тоді не витіснили з влади. А могли.

        > Слава Україні!


        <НЕ МОГЛИ!!!
        Відразу після "ГКЧП" могли!!! НЕ було українського Пілсудського, якому сказали б "Вождю, веди!" (Wodzu, Prowadz).

        <Ви, як не дивно, навіть зараз перебуваєте у полоні ілюзій.
        Та ні, не перебуваю. Вік вже не той.

        <Народний Рух за перебудову є витвір так званих націонал-комуністів <на чолі з Кравчуком, так само, наприклад, як литовський Саюдис є <витвором литовських націонал-комуністів на чолі з Бразаускасом.
        Де зараз Литва і де Україна? Не думаю, що Кравчук був ініціатором створення Руху. Це помилкове судження. Все ж відбувалося на моїх очах.

        <Ініціатором створення РУХу був ПАРТКОМ Спілки письменників. Ви <розумієте, що це означає?
        Не партком. Просто письменникам Україна найбільше "боліла". Вже хоча б тому, що юродствуючий малорос Щербицький нишив все українське...


        <Програму РУХу надрукувала "Літератруна Україна" - орган СПУ. Чи <могло це статися без згоди ЦК КПУ, коли у повній владі ще була <цензура (так зване літування). Знайдіть той примірник ЛУ і там <побачити позначку, того, що номер пройшов через процедуру <літування, без цього жодна друкарня не прийняла б газету до друку.
        На це питання мені відповісти складно. Але часи були вже не ті.

        <Ще раз перечитайте навіть перелік прізвищ, які ви наводите. <Наприклад, Поровський - довірена особа Кравчука - комсомольский <функціонер обласного рівня.
        Був комсомольським функціонером. Не заперечую. Був такий у нього у молодості гріх. Та все ж Поровський ризикував чи не найбільше. Адже невідомо було чим тоді все закінчиться. Що б там не було, Поровський був і є патріотом України. У цьому я переконаний. Адже часто з ним спілкувався.
        А як тоді ставитися до Конрада Валленрода - героя поеми А.Міцкевича?

        <Чорновол - геній деструкції. Коли він прийшов до влади в НРУ він <зруйнував план Кравчука зробити РУХ партією влади.
        Не зробив би Кравчук Рух партією влади. Не погоджуюся. Хоч, можливо, спочатку і хотів. Але мало що хто хоче.

        <Згадайте як з'їзд РУХу освистав ПРЕЗИДЕНТА України Л. Кравчука, <коли той на з'їзді РУХу запропонував йому стати партією влади.
        No comment! Пам'ятаєте виступ Василя Барладяну? Як той критикував партноменклатуру взагалі і Кравчука, зокрема. Десь, щоправда, він потім пропав з горизонту.

        <Журналіст багатотиражки комітету комсомолу Чорновіл так ніколи й не <став політиком, він залишився тим самим журналістом багатотиражки.
        Не варто плювати проти вітру...
  • 2009.09.29 | karpo

    Ще один погляд на Рух - я де з чим не згоден, але має право (л)

    http://blog.liga.net/user/zoloto/article/3063.aspx

    Родом из Руха
    Бывают ситуации, которые не могут не вызвать ярких и обильных эмоций – например, удивления, смешанного с возмущением. Как вы отнесетесь, к примеру, к тому, если вам искренне и серьезно предложат сыграть в наперстки в подземном переходе? Если вы пережили 90-е, то, думаю, вы испытаете именно те чувства и эмоции, о которых я говорю. Этот коктейль эмоций можно свести к фразе: «Вы за кого меня принимаете?!!!»

    Примерно такие ощущения испытал автор этих строк, когда увидел биллборд с физиономией Тарасюка и лозунгом «Народный Рух – 20 років тримаємо слово». Возмущение, которое я испытал, удивило меня самого. Оказалось, что меня до сих пор беспокоит деятельность этой партии. Затем мне попалась на глаза информация о том, что рухеры намерены назвать какую-нибудь площадь в Киеве в честь себя. В такой ситуации я уже просто не могу промолчать. Сразу скажу – я очень субъективен и очень предвзят. C другой стороны, я прекрасно знаю, что в Народном Рухе было много честных и порядочных людей. Но не они задавали тон и не они привели к тем результатам, о которых я как раз и намерен поговорить.

    Ничего не имею против Тарасюка. Он – молодой рухер. То есть, он попал в Рух, когда автор этих строк уже почти не участвовал в практической политике и уж точно не имел дела с Рухом, по причинам, которые станут понятны ниже. На посту министра Тарасюк лично меня почти устраивал – по крайней мере, он имел твердую позицию, что весьма нехарактерно для членов его партии. В общем, я буду говорить не о личностях, а о Рухе. Выражаясь еще точнее, о феномене „руховца”, который не обязательно был членом Народного Руха или еще какой-то организации, но которого общественное сознание легко идентифировало именно таким образом. Эта идентификация была далеко не случайной – „Рух” в реальности представлял из себя конгломерат организаций и одиночных активистов, которые имели общие родовые признаки, позволявшие людям называть их всех одним словом. Но в середине этого конгломерата так или иначе находилась организация, называющая себя „Народный Рух”

    С «Народным Рухом Украины за перестройку» (именно таково первоначальное название этой конторы) у меня как-то сразу не сложилось, хотя я даже некоторое время состоял в его киевской организации. Дело в том, что эта контора как-то уж очень сильно отставала от времени. У нее не было определенности ни в одной принципиальной для того времени позиции. Частная собственность? Народ не дозрел. Независимость Украины? Ну...подумаем. Напомню всем, что первый съезд Руха принял резолюцию в поддержку «социалистического выбора».

    Не спорю, - то было время «массовых движений». Однако, у нашего «движения» была странная особенность – оно никуда не двигалось. Народный Рух был просто тем местом, куда (часто за неимением других мест и информации о них) приходили все, кто вообще хотел двигаться куда бы то ни было.

    Было ли это полезно? Возможно, да. Правда, ничего хорошего под маркой Руха, кроме дискуссии Мирослава Поповича и Леонида Кравчука по телевидению припомнить я не могу. Однако, повторю, вполне допускаю, что что-то такое было.

    Моя претензия состоит не в том, что Рух был аморфным движением. Моя претензия состоит в том, что он всегда неадекватно воспринимал свою роль. Если бы Рух был местом встречи всех, кто хотел перемен, той площадкой, на которой эти люди могли бы разобраться хотя бы с тем, чего именно они хотят и как этого добиться, точнее, если бы Рух именно так воспринимал свою миссию, тогда действительно, в его честь следовало бы называть улицы и площади. Однако, этого никогда не было. С самого начала Рух претендовал на политическую монополию не имея, при этом, ни идейных, ни организационных предпосылок. Рух видел свою главную задачу в „объединении”, что на самом деле означало поглощение всех конкурентов для того, чтобы всем вместе уверенно и наверняка никуда не двигаться.

    Момент истины наступил а августе 1991 года. Очень хорошо помню, как 19 августа мы отправились в секретариат Руха на Площади Победы. Вместо обычных толп народа, снующих вверх-вниз по лестницам старинного дома, мы обнаружили пустоту. Ответственные руховские трудящиеся исчезли. В здании был один дежурный. Он запустил нас к компьютеру, мы набрали и распечатали несколько листовок, которые тут же поклеили и раздали прохожим. Потом (числа 23-го) я видел эти листовки, подписанные „Народный Рух Украины”. Поясню: люди тогда читали листовки, а наличие у партии компьтера и лазерного принтера в 1991 году было равносильно наличию собственного телеканала в 2009-м.

    „Оппозиционеры” собрались на совещание в Доме писателей тогда, когда стало ясно, что быстрого переворота у ГКЧП уже не получится (боюсь перепутать дату, это было где-то 21-го или 22-го). Однако, даже понимание этого факта не придало им смелости. По моему, Юрий Бауман предложил отправить телеграмму в поддержку Ельцина от всех присутствующих, но на него зашикали и даже обвинили в провокации. Кто-то из аксакалов высказался в том духе, что Леонид Макарович призвал нас убирать урожай, так давайте же будем убирать урожай и не баловаться. На том и порешили.

    В общем, это было жалкое зрелище. Когда перспективы независимости Украины висели на волоске, рухеры не сделали ничего для того, чтобы они сохранились. Теперь, конечно, можно говорить, что ГКЧП был обречен и т.д. и т.п, но тогда это было совсем неочевидно. Кроме того, в истории нет никакого детерминизма и СССР вполне мог бы догнивать еще очень долго, если бы у московской молодежи не хватило куража прийти к „Белому дому”.

    Теперь Рух позиционирует себя чуть ли ни как синоним Украины (на баннере с Тарасюком была надпись “с днем рождения, Украина!») и это не может не вызывать отвращения и возмущения у людей, которые помнят, как было дело.

    Вечный бой

    После провозглашения независимости Украины, Народный Рух Украины вступил в отчаянную и бескомпромиссную борьбу за независимость Украины. Собственно, в этом удивительном состоянии он и порожденные им партии, пребывали до своей закономерной смерти. Правда, на смену им пришли новые поколения (далеко не такие массовые и потому куда более злобные), которые с энтузиазмом продолжают это благое дело.

    Бессмысленность руховской деятельности не могла не привести к закономерному результату. В 1994-му году он потерял всякую инициативу (разумеется, этот год, наверное, можно назвать и пиком его популярности, - так всегда бывает). Единственное значимое действие того времени – досрочные выборы Рады и президента – было инициировано и организовано совсем другими людьми.

    Правда, после прихода Кучмы, в его окружении возникла абсолютно деструктивная идея «отдать этим руховцам» так называемую гуманитарную сферу. Думаю, Кучма и его люди, воспринимали рухеров, как своего рода реинкарнацию партийных работников, которым нужно дать каких-то денег в виде должностей, чтобы они не «парили мозги» своим нытьем «за нэньку» и не мешали работать. С моей точки зрения, это было, пожалуй, самое большое преступление «режима Кучмы». Оно продлило агонию Руха на целых четыре года и позволило закрепиться неким политическим традициям, созданным при его участии.

    Crime list

    Время для молодой страны имеет очень большое значение, оно течет гораздо быстрее, думаю во времени «устоявшегося государства» этот срок можно смело умножить на десять. В первые годы независимости сложились и утвердились основы новых украинских политических традиций. И если вы удивляетесь безответсвенности и панству нашей нынешней аэлиты, за ответом я отправляю вас именно в это время.

    Попробую предложить некий список тех политических традиций, клише и стереотипов, которые утвердились благодаря деятельности рухеров. Но начнем, все-таки, с последствий.

    Главное последствие политики и самого существования Руха – отстранение горожан от строительства нового государства. Помню, мой друг, побывавший на съезде Руха, назвал его участников «индейцами». Это, конечно, обидное, но, увы, точное определение всей эстетики рухеров – эстетики обиженного и агрессивного меньшинства.Так вот, я уже говорил о том, что Рух был площадкой, на которой собирались все, кому что-то не нравилось, включая массу бездарей, проходимцев и жуликов, увидевших простой способ сделать карьеру или просто самореализоваться на почве того, что почему-то считалось национализмом. Поскольку Рух был организацией без какой-либо толковой идеи, и, соотвественно, без положительной внутренней селекции, то очень быстро тон в нем начали задавать именно эти люди.

    Говоря «горожане», я имею в виду людей, понимающих значение общественного – лампочки в подъезде, неизгаженного лифта и т.д., вплоть до странного понимания государственной службы как...эээ...государственной службы. Именно город с детства воспитывает понимание этих вещей. Государство же, о чем мне много раз приходилось писать – это городское удовольствие. Его суть в приоритете абстрактных правил перед личными знакомствами и родством. Если бы рухеры были бы действительно националистами, жаждущими создания эффективного украинского государства, они бы никогда не позволили бы себе так поступать с теми, кто был необходимым условием достижения цели.

    Второе очевидное последствие – это российское вмешательство и «раскол» страны. «Руховцы» довольно быстро объявили «русскоязычных» украинцев манкуртами и запроданцами. Иметь полстраны предателей - очень удобно, если ты хочешь объяснить, почему у тебя ничего не выходит. Тем самым возникла база «раскола», который начал реализовываться в 2004-м году, когда восток Украины вдруг очнулся и понял, что столица теперь-таки в Киеве. Совершенно катастрофический результат дала также политика отождествления «русскоязычия» с Россией. Хорошо помню, как где-то в году 93-м в львовских газетах шла серьезная дискуссия о том, что вот, теперь обязательно должна появиться «русская партия». Однако, она все не появлялась по вполне очевидным причинам – ни русские, ни тем более «русскоязычные» не считали себя чужими, хотя их постоянно пытались убедить в этом. Когда Россия пришла в себя и начала, как обычно, интересоваться имуществом соседей, у нас все уже было готово для ее вмешательства - России открыли дверь и накрыли стол. Украинский политикум был абсолютно согласен с тем, что «русские по паспорту» и «русскоязычные» - это соотечественники Путина и компании. Желание товарища Путина их «защищать» конечно же вызывает у политикума возражения, но вряд ли кто поспорит с тем, что оно логично.

    Между тем, совершенно очевидная политика понимания нации, как нации граждан, сделала бы невозможным никакое вмешательство России ввиду полного отсутствия поводов. Понятно, что поводы можно придумать, но это уже совсем другая история. Гораздо хуже, когда эти поводы выглядят логично.

    Теперь о традициях.

    Эстетика поражения как достижения. Тут ничего объяснять не нужно, достаточно послушать нашего президента, который недавно опять рассказывал нам, почему у нас ничего не получается, апеллируя к бедам и несчастьям, имевшим место в истории. Раздувание собственных прошлых несчастий, любование ими и выставление в виде убедительных причин нашего нынешнего убожества – это практика имеет руховские корни.

    Розбудова держави. Государсто превыше всего.В начале 90-х бюрократия чувствовала себя очень неуютно. Бюрократы ходили по струнке и были идеальным материалом, из которого можно было вылепить что угодно. Однако, для этого нужно было несколько условий и, прежде всего, открытая и широкая дискуссия по поводу конкретных изменений, которые были необходимы. Рух нанес удар именно здесь. «Розбудова держави» понималась как невозможность критики государства. В каждом таком случае начиналась истерика в прессе, которая в большинстве своем, была «про-руховской». Тогда люди читали газеты. Сейчас трудно поверить, но тираж «Вечернего Киева» составлял около миллиона. Помню, на картинках Украину изображали маленькой девочкой в веночке. Естественно, критики выглядели злобными обидчиками маленьких и беззащитных девочек (о педофилах тогда еще сведений не поступало). Благодаря руховской политике «не тронь чиновника, он теперь свидомый украинец», государство пришло в себя, окрепло и вернулось в нашу жизнь полноправным ее хозяином. Шанс на реформы «сверху», которые были вполне реальны где-то до 1996 года, был упущен. Нынешняя традиция панства имеет прямое происхождение от «розбудови держави».

    Популизм. Юлия Владимировна конечно великий мастер говорить несколько противоречащих друг другу вещей одновременно, но она лишь ученица наших дорогих рухеров. Напомню тем, кто не знает, что традиция советской бюрократии имела один позитивный момент (который стал позитивным в условиях демократии и свободы слова). Этот момент состоял в том, что бюрократ на публике не говорил ничего лишнего. Когда бюрократы стали политиками, они взяли эту традицию с собой. Разумеется, такой типаж был не очень харизматичен, но в качестве его противоположности была выбрана еще более худшая линия – говорить и обещать все подряд, обращаясь к самым низким чувствам. Классика жанра – это руховская листовка, агитирующая на референдум 1 декабря 1991 года, в которой в качестве аргумента перечисляется, сколько у нас всего добывается и производится. То есть, выходит, что если бы меньше производилось – можно было бы не отделяться. Такие вещи, как право людей самими управлять делами в своей стране, считались слишком заумными.

    Политиканство.Понятно, что любой политик в той или иной степени политикан, то есть человек беспринципный. Вопрос лишь в степени политиканства. Рух начал свою деятельность с очень высокой степени, когда в жертву легко шли не частности и детали политики или программы, а концептуальные позиции. Например, узнав о том, что Украина теперь независима, Вячеслав Чорновил немедленно позабыл свой лозунг федерализма. Более того, буквально на следующий день, при слове „федерализм” рухеры начинали кататься в истерике по полу. То есть, неглупый человек легко мог заметить, что выходило так, что Украине нужно только то, что нужно Вячеславу Максимовичу. С этим неглупый человек никак не мог согласиться, ведь еще совсем свежим в памяти было точно такое же поведение коммунистической партии. Поскольку Рух у нас представлял „хороших”, выходило, что все политики – и „хорошие”, и „плохие” - обманщики. Теперь в этом никто не сомневается и если честному человеку захочется попасть „во власть”, ему нужно будет сначала каким-то образом доказать свою честность. Дело практически безнадежное.

    Безответственность.Народный Рух изобрел такое понятие, как „конструктивная оппозиция”. Это означало, что некоторые люди, близкие к Руху, чем-то руководят, но сам Рух тут вроде не при чем и даже смело критикует. Очень удобное изобретение, используемое ныне повсеместно под разными названиями.

    Идейная пустота.Где-то к 1998-му году, некоторые рухеры начали понемногу приходить в себя и даже отважились на самокритику. Правда, суть этой критики сводилась к тому, что, дескать, все дело загубили бывшие коммунисты, которые „перекрасились” в рухеров. Не буду спорить, так оно и было. Чиновнички довольно быстро осознали, как правильно себя вести, чтобы и дальше делать карьеру. У меня другой вопрос – почему коммунисты перекрасились именно в рухеров, а скажем, не в либертарианцев? Ответ очевиден – такой тюнинг требовал наименьших затрат. Достаточно было повесить в кабинете портрет Тараса Григорьевича в рушничке и громко „вболювати за Україну” при любом случае. Иначе говоря, именно качество руховских идей, а точнее, их отсутствие, и привело к такому результату.

    Воровство.Как-то на закате падения СССР знакомые националисты попросили меня передать какие-то бумаги (очевидно, отчеты о подрывной работе) одному дедушке, приехавшему из дияспоры, как я теперь понимаю, с некой инспекционной поездкой. Дедушка оказался представителем одной из бандеривских организаций, мы с ним очень мило побеседовали „за жизнь” и остались довольными друг другом. Прощаясь, дедушка вдруг сказал: „А Руху ми більше грошей не дамо. Бо крадуть”. Не знаю, зачем он это сказал, о Рухе мы не говорили, но насчет „крадуть» был абсолютно прав.

    В общем, за работу, которая требовала величайшей мудрости и ответственности, к которой нужно было подходить со всей возможной осторожностью, взялся провинциальный цирк шапито. Вместо того, чтобы своим примером противостоять традициям, приобретенным в рабстве, эти люди эксплуатировали эти традиции к своей выгоде. Они установили те политические стандарты, которые мы безо всякого удовольствия наблюдаем сегодня.

    Поэтому лично я не вижу никакого повода праздновать годовщину существования организации Народный Рух Украины. Лучше было бы стыдливо промолчать и попытаться усвоить уроки.

    22.09.2009 • 19:22 | Владимир Золоторев


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua