ОУН та Степан Бандера – дух і легенда
10/27/2009 | Аскольд Лозинський
“Зродились ми великої години,
з пожеж війни і з полум'я вогнів -
плекав нас біль по втраті України,
кормив нас гніт і гнів на ворогів.
І ось ідемо в бою життєвому,
тверді, міцні, незламні мов ґраніт -
бо плач не дав свободи ще нікому,
а хто борець - той здобуває світ.
Не хочемо ні слави ні заплати -
заплатою нам розкіш боротьби:
солодше нам у бою умирати
як жити в путах, мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди -
не сміє брат на брата йти у бій.
Під синьо-жовтим прапором свободи
з'єднаєм весь великий нарід свій.
Велику правду для усіх єдину
наш гордий клич народові несе:
"Батьківщині будь вірний до загину -
нам Україна вище понад все!"
Веде нас в бій борців упавших слава -
для нас закон найвищий та наказ:
Соборна Українськая Держава -
вільна, міцна, від Тиси по Кавказ.”
80 років тому на Конгресі у Відні оформилась Організація Українських Націоналістів, котра поставили перед своїми членами дороговказ: “Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї.” Слова гімну націоналістів мабуть найкраще відзеркалювало зміст і дух її основоположників та членів.
Тому, шо совєти спотворили слово „націоналізм”, а демократичний світ прийняв слухняно це спотворення, слід заглянути на дійсне окреслення цього слова.
Словник англійської мови „Вебстера” в першому окресленні подає „націоналізм” як „відданість своїй націїї або патріотизм”; „Канадський Оксфордський” подає „патріотичне почуття, принципи, тощо”.
Сьогодні, зокрема у ювілейному році, ми схиляємо голови перед основоположниками та провідними і рядовими членами ОУН. Між провідними, зокрема в 100 річницю його народження та 50 річницю його вбивства, ми схиляємо голови в поклоні сл. пам. Степана Бандери. У глибокій задумі ми робимо іспит власної совісті перед постатью, яка все віддала-- включно з життям-- для свого народу.
Боротьба 30-40-50 років була керована особою і духом Степана Бандери.
Революція проти окупанта, відважні подвиги-атентати на ворога, мужня постава перед вироком смерті, відновлення державності, захист її збройною боротьбою, революційні страйки по лагерах, закордонна політика бездержавної нації, виховання нових кадрів для продовження боротьби, це все було подвигом провідника ОУН сл. пам. Степана Бандери. Він писав:
„В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять душу, істоту, внутрішній зміст духу. Люди які визнають, поширують і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі – творять його живий діючий організм.”
Про нього ворог писав чимало. Нікіта Хрущов, Генсек КПСС 50-их та початку 60-их років, у своїх пізніших споминах про той час, коли він відповідав за Україну, написав таке про Бандеру:
„Коли ми приїхали до Львова, ми зробили помилку, шо дозволили втекти з вязниці українському націоналістичному провіднику Степану Бандері. Ким був той Степан Бандера? Він перебував у тюрмі у Львові через те, що був засудженим за наказ вбити польського міністра внутрішніх справ. Ледви чи ми дуже гірко переживали по смерті міністра полської реакційної держави, але всеж таки ми проявили певний брак глузду звільняючи з вязниці такого, як Бандеру не провіривши ким він був. Безперечно діяльність Бандери в опозиції до польського уряду нам заімпонувала, але ми повинні були зрозуміти, що такі люди як Бандера були ворогами також і Совєтського Союзу. Вони були українськими націоналістами і мали майже патологічну ненавість до совєтського режиму. Навіть тоді, коли Бандера звернув свої сили проти Німеччини, він не переставав ненавидіти Совєтський Союз. В другій половині війни він боровся проти обох ворогів і нас і німців. Пізніше по війні ми втратили тисячі солдатів в грізній боротьбі між українськими націоналістами та совєтськими військами.”
Минулого року вийшла книжка про американського генерала Патона під назвою „Таргет Патон”, американського журналіста Роберта Вілкокса, де вказано що у 1945 році не тільки совєти але і американці шукали Бандеру, останні для того, щоби помогти своїм совєтським союзникам. Американський журналіст окреслив Бандеру так:
„...Бандера був націоналіст, який боровся за звільнення України від комуністів. Коли Аліянти виграли війну, Бандера був схарактеризований, як бандит росіянами, яким його партизани завдали значної шкоди. Тому, що совєти були між переможцями союзників Аліянтів, США мало вважати Бандеру втікачем і за ним стежити.”
Хоча ми багато знаємо про діяльність ОУН на території України та в совєтській імперії, зокрема в 30-40 роках, ми мало досліджуємо її діяльність пізніше. Знаємо, що Українська Повстанська Армія, яка було витвором ОУН, продовжувала боротьбу в більшій чи меншій мірі до 1954 року. Про діяльність ОУН в СССР в тих роках написала американська журналістка Енні Епелбайм, яка виграли нагороду Пюлитцер в історичному жанрі кілька років тому, у своїй книжці „Гулаг” де вона описала стан в таборах. У своїх описах вона встановила, що найбільше число політвязнів совєтських таборів становили українці, більше як половину усіх, напр. у Кінгірі де було 20,000 вязнів, приблизно половина були українці. Здебільшого українці ці були націоналісти, котрих почали запроторювати ще у тридцятих роках, а найбільше після другої світової війни. Українські вязні відрізнялись від других, вони майже завжди ініціювали страйки, вони розпоряджалися з донощиками, вони мали підіпільний провід, тоді коли другі національности мали відкриті проводи. Українці до речі виглядали немов за ними стояли якась організаційна сила, тобто вони мали доручення від партизанки в Україні продовжувати боротьбу у таборах.
Відомий політвязень-історик Валентин Мороз описав значіння націонаілістів в таборах в особі члена ОУН, політвязеня Михайла Сороки:
“Чиcтій памяті Михайла Сороки присвячую. Несемо горді твою домовину і в нашому кроці – залізо. Над могилою кошового не плачуть. Такі як Ти – поза межами плачу, поза межами болю, і узвичаєне слово скорбота не для них. Ти не вмер. Ще за життя ти став монументом; до нього йшли торкнутися, аби відчути силу. Між такими був я…Над Україною – чорний орел. Везуть кошового. Давно вже мало не битися Твоє серце – за законом живих – а воно все билось. Залізне серце викововує для себе власні закони. Не могло не битися – ти був серцем громади. Ти був кошовим. Давно відрахувала зозуля твої роки, а ти все жив, і жив – поза межами часу – і беріг у грудях залізне серце. Не відав кому передати. Де віднайдуться груди, яких би воно не пропалило? Де віднайдуться руки, годні носити камяну вагу?...Сипали шапками чорну українську землю на твоєму гробі, і вже час рушати. Підоймем на крісах, як благословення твоє залізне серце. Знаємо вже, що то великий тягар. Але ти навчив нас великого маєстату; дуже тяжкого, як усі нараз камінні хрести на світі – маєстату твердості. Роки гарту не минулися дармо. Маєм уже гартовані долоні. Приймаємо з рук твоїх залізне серце...”
До речі дух і легенда про ОУН і її легендарного провідника Степана Бандеру пережила його фізичне знищення у 1959 року. Дух і легенда „Бандера” „бандерівці” стала найгрізнішим ворогом Москви. Іван Дзюба у книжці „Інтернаціоналізм чи русифікація” окреслив значіння імя Бандера в 1960 роках в Україні:
„Коли в 1963 році Товариство Молодих Письменників і Митців постановило вшанувати память Івана Франка і зорганізувало смолоскипний похід на його памятник, можна було чути російські вислови товпи яка стояла вздовж головної вулиці Києва: Дивіться Бандеровці! Але їх багато!”
Між нотатками на кінці книжки можна прочитати радянсько-москальське пояснення слова „Бандерівець --це синонім українець.”
Так пізно, як два роки до незалежності, коли на Україні починався відроджуватися Пласт, до речі Степан Бандера колись був надзвичайно відданим і провідним членом і виховником його у 1920-их роках, „Радянська Україна” з 2 вересня 1989 подала повідомлення, що тодішній режим дав доручення зірвати пластовий табір під Городком. Повідомлення пройшло під заголовком „Ще не вмер Степан Бандера” і завершилось питанням „Як розуміти віршовані викладки якими бавляться члени Пласту – Ще не вмер Степан Бандера. Ще живі герої, Вже не довго москалеві спати у спокої?”
А підчас ІІ Всеукраїнських зборів Народного Руху України першого вечора відбувся святочний концерт. На концерті виступив молодий популярний співак киянин Олесь Павлишин. Народ слухав його з великою пильністю. Раптово, коли Олесь почав співати одну пісню ціла заля встала з місць та співала разом з ним. Пісня називалася „Степан Бандера нам казали” а приспів звучав ось так:
„Холєра красная, бодай би тряснула
Бодай тя кров троїста залила,
А ми бандерівці, ми хлопці вольнії,
Не віддамо Вкраїну москалям.”
Закарпатський поет Іван Ірлявський, розстріляний німцями в Києві у 1942 році написав таке:
„Не дивись назад, які жертви
Скільки болю і скільки журби –
Бо життя розквітає на мертвім,
Що зродилось в огні боротьби.”
У цьому розумінні значення смерті гляньмо на поставу Степана Бандери на Варшавському процесі:
„...люди які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини можуть самі втратити життя, такі люди...уміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є...така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати.”
Взагалі згадаймо одчайдушність Бандери до власного життя і безпеки на користь великої справи, що мабуть і довело до його скритого вбивства совєтським агентом. Василь Стус мабуть найкраще відчув це глибоке зрозуміння найбільшої жертви, яку дав Степан Бандери і покоління, яке виховувалося на його прикладі. Як націоналіст Василь Стус прийняв цей вирок і для себе в 1986 році. До того він написав:
„Як добре те, що смерті не боюся
І не питаю чи тяжкий мій хрест,
Що Вам лукаві судді не клонюся
В передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Зненависти, прокльону, каяття.
Народе мій! До тебе я поверну
І в смерті обернуся до життя.
Своїм стражденним і незлим обличчям
Як син тобі доземно поклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І з рідною землею поріднюсь.”
В цьому році ми широко відзначали річниці ОУН і Степана Бандери в Україні і в діяспорі. Відзначували це не тільки для історичної памяті, але також як уроки для грядущих поколінь, яких сьогодні слід виховувати на прикладі тих, які зродились великої години, та діяли під проводом Степана Бандери. Поет Богдан Лепкий у пісні про журавлів, яку ми часто співаємо згадуючи тих, які відійшли у вічність, написав такі слова:
“Видиш брате мій,
...Відлітають сірим жнурком журавлі у вирі...
Гине, гине в сірій мряці слід по журавлях.”
Ясно, що слід по ОУН і Степану Бандері не загинув у сірій мряці! Цей слід жив і могутнів серед новітніх поколінь патріотів-українців та завершився памятником не з каменя, а живим памятником на рідних землях, якому назва: Українська Самостійна Соборна Держава. Так довго, як житиме Україна, як довго живуть українські націоналісти-патріоти, які змагаються за життя та права свого народу, так довго житиме дух і імя „ОУН і Степан Бандера.”
27 жовтня 2009 Аскольд Лозинський
з пожеж війни і з полум'я вогнів -
плекав нас біль по втраті України,
кормив нас гніт і гнів на ворогів.
І ось ідемо в бою життєвому,
тверді, міцні, незламні мов ґраніт -
бо плач не дав свободи ще нікому,
а хто борець - той здобуває світ.
Не хочемо ні слави ні заплати -
заплатою нам розкіш боротьби:
солодше нам у бою умирати
як жити в путах, мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди -
не сміє брат на брата йти у бій.
Під синьо-жовтим прапором свободи
з'єднаєм весь великий нарід свій.
Велику правду для усіх єдину
наш гордий клич народові несе:
"Батьківщині будь вірний до загину -
нам Україна вище понад все!"
Веде нас в бій борців упавших слава -
для нас закон найвищий та наказ:
Соборна Українськая Держава -
вільна, міцна, від Тиси по Кавказ.”
80 років тому на Конгресі у Відні оформилась Організація Українських Націоналістів, котра поставили перед своїми членами дороговказ: “Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї.” Слова гімну націоналістів мабуть найкраще відзеркалювало зміст і дух її основоположників та членів.
Тому, шо совєти спотворили слово „націоналізм”, а демократичний світ прийняв слухняно це спотворення, слід заглянути на дійсне окреслення цього слова.
Словник англійської мови „Вебстера” в першому окресленні подає „націоналізм” як „відданість своїй націїї або патріотизм”; „Канадський Оксфордський” подає „патріотичне почуття, принципи, тощо”.
Сьогодні, зокрема у ювілейному році, ми схиляємо голови перед основоположниками та провідними і рядовими членами ОУН. Між провідними, зокрема в 100 річницю його народження та 50 річницю його вбивства, ми схиляємо голови в поклоні сл. пам. Степана Бандери. У глибокій задумі ми робимо іспит власної совісті перед постатью, яка все віддала-- включно з життям-- для свого народу.
Боротьба 30-40-50 років була керована особою і духом Степана Бандери.
Революція проти окупанта, відважні подвиги-атентати на ворога, мужня постава перед вироком смерті, відновлення державності, захист її збройною боротьбою, революційні страйки по лагерах, закордонна політика бездержавної нації, виховання нових кадрів для продовження боротьби, це все було подвигом провідника ОУН сл. пам. Степана Бандери. Він писав:
„В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять душу, істоту, внутрішній зміст духу. Люди які визнають, поширують і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі – творять його живий діючий організм.”
Про нього ворог писав чимало. Нікіта Хрущов, Генсек КПСС 50-их та початку 60-их років, у своїх пізніших споминах про той час, коли він відповідав за Україну, написав таке про Бандеру:
„Коли ми приїхали до Львова, ми зробили помилку, шо дозволили втекти з вязниці українському націоналістичному провіднику Степану Бандері. Ким був той Степан Бандера? Він перебував у тюрмі у Львові через те, що був засудженим за наказ вбити польського міністра внутрішніх справ. Ледви чи ми дуже гірко переживали по смерті міністра полської реакційної держави, але всеж таки ми проявили певний брак глузду звільняючи з вязниці такого, як Бандеру не провіривши ким він був. Безперечно діяльність Бандери в опозиції до польського уряду нам заімпонувала, але ми повинні були зрозуміти, що такі люди як Бандера були ворогами також і Совєтського Союзу. Вони були українськими націоналістами і мали майже патологічну ненавість до совєтського режиму. Навіть тоді, коли Бандера звернув свої сили проти Німеччини, він не переставав ненавидіти Совєтський Союз. В другій половині війни він боровся проти обох ворогів і нас і німців. Пізніше по війні ми втратили тисячі солдатів в грізній боротьбі між українськими націоналістами та совєтськими військами.”
Минулого року вийшла книжка про американського генерала Патона під назвою „Таргет Патон”, американського журналіста Роберта Вілкокса, де вказано що у 1945 році не тільки совєти але і американці шукали Бандеру, останні для того, щоби помогти своїм совєтським союзникам. Американський журналіст окреслив Бандеру так:
„...Бандера був націоналіст, який боровся за звільнення України від комуністів. Коли Аліянти виграли війну, Бандера був схарактеризований, як бандит росіянами, яким його партизани завдали значної шкоди. Тому, що совєти були між переможцями союзників Аліянтів, США мало вважати Бандеру втікачем і за ним стежити.”
Хоча ми багато знаємо про діяльність ОУН на території України та в совєтській імперії, зокрема в 30-40 роках, ми мало досліджуємо її діяльність пізніше. Знаємо, що Українська Повстанська Армія, яка було витвором ОУН, продовжувала боротьбу в більшій чи меншій мірі до 1954 року. Про діяльність ОУН в СССР в тих роках написала американська журналістка Енні Епелбайм, яка виграли нагороду Пюлитцер в історичному жанрі кілька років тому, у своїй книжці „Гулаг” де вона описала стан в таборах. У своїх описах вона встановила, що найбільше число політвязнів совєтських таборів становили українці, більше як половину усіх, напр. у Кінгірі де було 20,000 вязнів, приблизно половина були українці. Здебільшого українці ці були націоналісти, котрих почали запроторювати ще у тридцятих роках, а найбільше після другої світової війни. Українські вязні відрізнялись від других, вони майже завжди ініціювали страйки, вони розпоряджалися з донощиками, вони мали підіпільний провід, тоді коли другі національности мали відкриті проводи. Українці до речі виглядали немов за ними стояли якась організаційна сила, тобто вони мали доручення від партизанки в Україні продовжувати боротьбу у таборах.
Відомий політвязень-історик Валентин Мороз описав значіння націонаілістів в таборах в особі члена ОУН, політвязеня Михайла Сороки:
“Чиcтій памяті Михайла Сороки присвячую. Несемо горді твою домовину і в нашому кроці – залізо. Над могилою кошового не плачуть. Такі як Ти – поза межами плачу, поза межами болю, і узвичаєне слово скорбота не для них. Ти не вмер. Ще за життя ти став монументом; до нього йшли торкнутися, аби відчути силу. Між такими був я…Над Україною – чорний орел. Везуть кошового. Давно вже мало не битися Твоє серце – за законом живих – а воно все билось. Залізне серце викововує для себе власні закони. Не могло не битися – ти був серцем громади. Ти був кошовим. Давно відрахувала зозуля твої роки, а ти все жив, і жив – поза межами часу – і беріг у грудях залізне серце. Не відав кому передати. Де віднайдуться груди, яких би воно не пропалило? Де віднайдуться руки, годні носити камяну вагу?...Сипали шапками чорну українську землю на твоєму гробі, і вже час рушати. Підоймем на крісах, як благословення твоє залізне серце. Знаємо вже, що то великий тягар. Але ти навчив нас великого маєстату; дуже тяжкого, як усі нараз камінні хрести на світі – маєстату твердості. Роки гарту не минулися дармо. Маєм уже гартовані долоні. Приймаємо з рук твоїх залізне серце...”
До речі дух і легенда про ОУН і її легендарного провідника Степана Бандеру пережила його фізичне знищення у 1959 року. Дух і легенда „Бандера” „бандерівці” стала найгрізнішим ворогом Москви. Іван Дзюба у книжці „Інтернаціоналізм чи русифікація” окреслив значіння імя Бандера в 1960 роках в Україні:
„Коли в 1963 році Товариство Молодих Письменників і Митців постановило вшанувати память Івана Франка і зорганізувало смолоскипний похід на його памятник, можна було чути російські вислови товпи яка стояла вздовж головної вулиці Києва: Дивіться Бандеровці! Але їх багато!”
Між нотатками на кінці книжки можна прочитати радянсько-москальське пояснення слова „Бандерівець --це синонім українець.”
Так пізно, як два роки до незалежності, коли на Україні починався відроджуватися Пласт, до речі Степан Бандера колись був надзвичайно відданим і провідним членом і виховником його у 1920-их роках, „Радянська Україна” з 2 вересня 1989 подала повідомлення, що тодішній режим дав доручення зірвати пластовий табір під Городком. Повідомлення пройшло під заголовком „Ще не вмер Степан Бандера” і завершилось питанням „Як розуміти віршовані викладки якими бавляться члени Пласту – Ще не вмер Степан Бандера. Ще живі герої, Вже не довго москалеві спати у спокої?”
А підчас ІІ Всеукраїнських зборів Народного Руху України першого вечора відбувся святочний концерт. На концерті виступив молодий популярний співак киянин Олесь Павлишин. Народ слухав його з великою пильністю. Раптово, коли Олесь почав співати одну пісню ціла заля встала з місць та співала разом з ним. Пісня називалася „Степан Бандера нам казали” а приспів звучав ось так:
„Холєра красная, бодай би тряснула
Бодай тя кров троїста залила,
А ми бандерівці, ми хлопці вольнії,
Не віддамо Вкраїну москалям.”
Закарпатський поет Іван Ірлявський, розстріляний німцями в Києві у 1942 році написав таке:
„Не дивись назад, які жертви
Скільки болю і скільки журби –
Бо життя розквітає на мертвім,
Що зродилось в огні боротьби.”
У цьому розумінні значення смерті гляньмо на поставу Степана Бандери на Варшавському процесі:
„...люди які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини можуть самі втратити життя, такі люди...уміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є...така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати.”
Взагалі згадаймо одчайдушність Бандери до власного життя і безпеки на користь великої справи, що мабуть і довело до його скритого вбивства совєтським агентом. Василь Стус мабуть найкраще відчув це глибоке зрозуміння найбільшої жертви, яку дав Степан Бандери і покоління, яке виховувалося на його прикладі. Як націоналіст Василь Стус прийняв цей вирок і для себе в 1986 році. До того він написав:
„Як добре те, що смерті не боюся
І не питаю чи тяжкий мій хрест,
Що Вам лукаві судді не клонюся
В передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Зненависти, прокльону, каяття.
Народе мій! До тебе я поверну
І в смерті обернуся до життя.
Своїм стражденним і незлим обличчям
Як син тобі доземно поклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І з рідною землею поріднюсь.”
В цьому році ми широко відзначали річниці ОУН і Степана Бандери в Україні і в діяспорі. Відзначували це не тільки для історичної памяті, але також як уроки для грядущих поколінь, яких сьогодні слід виховувати на прикладі тих, які зродились великої години, та діяли під проводом Степана Бандери. Поет Богдан Лепкий у пісні про журавлів, яку ми часто співаємо згадуючи тих, які відійшли у вічність, написав такі слова:
“Видиш брате мій,
...Відлітають сірим жнурком журавлі у вирі...
Гине, гине в сірій мряці слід по журавлях.”
Ясно, що слід по ОУН і Степану Бандері не загинув у сірій мряці! Цей слід жив і могутнів серед новітніх поколінь патріотів-українців та завершився памятником не з каменя, а живим памятником на рідних землях, якому назва: Українська Самостійна Соборна Держава. Так довго, як житиме Україна, як довго живуть українські націоналісти-патріоти, які змагаються за життя та права свого народу, так довго житиме дух і імя „ОУН і Степан Бандера.”
27 жовтня 2009 Аскольд Лозинський