МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Не передвиборче

10/27/2009 | Tatarchuk
Не передвиборче У якій країні я хочу жити. Цей текст не містить агітацій за чи проти політичних сил та лідерів, звідти й назва.
У якій країні я хочу жити. Ясно, йдеться про Україну – інша країна для проживання мене не цікавить – тому я маю на увазі: якою мені б хотілося бачити Україну. Відповідаючи на це питання, кожна людина подумки розташувала б, перерахувавши, пріоритети, якісь може проігнорувати і цим, можливо, обурити думку іншої людини. Але то справа суб’єктивна, чим і скористаюся.


Виборча країна

Я хочу жити у країні, де виборчий процес йде безперервно. В той же час, я хочу щоб цей виборчий процес не паралізував звичайний плин життя, а був тільки постійним фоном. Щоб дуже рідко (а не кожного разу, як це буває наразі) простий факт виборів транслювався в якості останнього шансу, рубікону, кінця світу тощо.
Як би це зробити? Мені здається, що є тому простий механізм: постійні вибори різних рівнів, дбайливо розведені у часі. По-перше, всі рівні та типи виборів мають проходити у різний час. Вибори у райони міста, у селищні та сільські громади мають відокремлені бути у часі від, відповідно, виборів у самому місті та виборів району; ті, у свою чергу, мають йти окремо від виборів обласних, і всі разом не мають співпадати у датах з виборами президента та парламенту.
Додам, що вибори голови (фактично – місцевого уряду) мають бути відокремлені в датах від виборів муніципалітету (ради) того ж міста, те саме стосується сіл, селищ, районів та областей (у двох останніх, сподіваюся й хочу, голову також обиратимуть всенародно).
Далі, слід розділити вибори строкові та дострокові, і на останніх взяти за правило – обирають не на якийсь термін до «всезагальних виборів», а на весь строк. Але дати громаді, якщо вона відізвала чи іншім чином полишилася без голови чи ради, право визначати референдумом, за бажання, щоб цей строк був скорочений до такого-то числа. Випадки бувають різні.
Результатом буде, як я хочу: для політиків все життя стає нелегким та постійним передвиборчим марафоном, а для виборця будь-який період часу є таким, що скоро вибори і він помститься одним, віддасть належне другим чи дасть шанс третім. Саме такий метод є, на мою думку, найкращим і змушуватиме політиків добровільно і навипередки боротися за симпатії, а не я їм маю це нагадувати десь посередині виборчого строку.
Чесно, отут все що мені треба. Мені далі все рівно, чи буде якась мажоритарна, пропорційна, змішана чи ще яка система. Чи буде вона однакова для всіх рівнів чи ні. Складна чи проста. Бо шансів у патологічних брехунів буде мало й ті тільки на один раз. Все одне, виборець розбереться, хто йому не проклав дорогу, хто закрив улюблений ларьок чи обклав якимсь податком, місцевим чи центральним. Виборець вміє бити, тільки від нього весь час намагаються приховати КОГО бити. Фігурально.


Судова країна

Мені уявляється ідеальним устроєм для нас ситуація, коли суди вершать справжнє правосуддя. Тобто, коли судді бояться виносити незаконні рішення, тому що це їм має загрожувати кінцем кар’єри, ув’язненням та (або) збанкрученням.
Задля цього, на мою думку, нам треба вивести всі позови категорій «людина проти людини» та «народ проти людини» з-під суддівства професійних суддів, і віддати ці випадки суду присяжних. Таким чином ми ізолюємо суддів від найстрашнішого та буденнішого злочину, який вони чинять щоденно – вершити долі простих громадян. По цих категоріях справ суддів, на мою думку, можна залучати тільки під час касацій та апеляцій.
От тепер, уявимо, суддям залишаються тільки справи категорій «організація проти організації», «людина проти організації», «народ проти організації». У всіх перелічених випадках думці присяжних довіряти не можна, тому що вона прогнозована наперед. Тож, залишаються тільки люди в мантіях. Але як тепер зробити, щоб і вони не виносили свідомо неправосудних рішень, або не порушували закон?
Цьому є кілька шляхів, і вони приблизно однаково мені симпатичні. Перший – це виборність суддів по округах. У цьому процесі суддя виставляє свій передвиборчий едикт – запозичене в давніх, це перелік його обіцянок на випадок, де закон дозволяє йому, користуючись «ножицями» (типу такого: від штрафу до 3 років, від 2 до 200 штрафних одиниць, від 2 до 10 років), виносити приговори у стандартних випадках. Едикт вступає у силу з моменту, як обрано суддю – і його посада оголошується автоматично вакантною, як тільки він виносить приговор, що порушує умови едикту. Не питання, суддя може знов йти на вибори і пояснювати громадянам, чому вимушений був порушити обіцянку; на той час його ухвала не вступає в дію, і якщо суддя програє, то не вступає зовсім, а переглядається новообраним суддею. От за такі речі я особисто готовий допустити, щоб суддям виплачувалися й величезні заробітні плати, що повністю задовольняють його матеріальні потреби, і надавалася недоторканість на час роботи на посаді.
Другий шлях – це рейтинг суддівства. Кожна касація та апеляція, наслідком якої є відміна попереднього рішення суду (тільки не у зв’язку із появою нововідкритих обставин), автоматично знижує рейтинговий бал кожного судді, що виносив скасоване рішення. Після критичного мінімуму (наприклад, 25% від всіх справ за поточний період) суддю дискваліфікують, залежно від серйозності справ, тимчасово чи довічно. Наголошую, що такі рішення треба автоматизувати, не віддаючи на розсуд самих судів (чи виносити догану колезі, чи ні). Судді – люди, не варто їх вводити в спокусу.
Третій шлях – це введення чітко виписаного поняття поруки. З моменту, як «група товаришів» чи суддя, суд самостійно виносять рішення про випущення підозрюваного на волю, чи на підпис про невиїзд, вони відповідають за нього як подільники. Він побіжить або зробить неявку – суддів відсторонюють і пришивають до справи. Потім у процесі, за наявності головного звинуваченого чи без нього, якщо він в бігах, суд – тепер вже присяжних, а не колег у мантіях – виносить свого вироку й суддям та іншім поручителям. Судимість, яка б не була, звісно заноситься до їх біографій.
Четвертий шлях – це прецедентарне право. Перелік всіх судових рішень друкується, незрозуміле мені особисто право на «конфіденційність» тих кого судили скасовується, тільки імена свідків у справі замінюються пробілами. Це перший крок до введення права прецеденту, другий – це впровадження механізму, за яким всі винесені вироки та ухвали судів сортируються за дрібними типами. Однотипні справи, що вже відбулися, видаються на руки позовнику та відповідачу, і за їхнього двостороннього бажання ухвалу автоматично виносять по такому-то типу. В інших випадках адвокати сторін та звинувачення мають повне право апелювати до прецедентів, як до аргументу під час розгляду справи чи оскарження вироку. Третього і так далі подальших кроків перераховувати не буду, бо й цього було б мені досить.


Пам’ятлива країна

Тепер напишу розділ про найбільш суперечливу статтю всіх спорів, бо сприймається саме ця стаття під гострим ідеологічним кутом, і рідко коли якось інакше. Історична пам'ять про минуле країни – хто тільки по ній не висказався, і хто тільки не може похвастатися бодай якимсь відкриттям на цій ниві. Спробую й собі додати, при тому вивести з-під дружнього та ворожого вогню найголовніше – власне пам'ять.
Наразі ми живемо у пост-ідеологічній країні, але геть не де-ідеологічній. Перші шпальти можуть займати кілька днів висловлення якогось з політиків про історію, якої він, як правило, й не знає, а так, десь статтю прочитав чи в кращому разі монографію, коли був час, і тепер придумав як би то виконувати на політичній сцені. Тобто, живемо в країні за правилом, сформульованим більшовиком Покровським: «Історія – це політика, перекинута до минулого». Але біда чи щастя, там у минулому, відомому не з однієї книжки чи лекції, добро і зло завжди ходять поруч, навіть не підозрюючи що вони – добро і зло. А ми тут звідси їх судимо.
Так от, цей стан мені особисто дуже не подобається. Саме політизованість як пост-ідеологічна форма «методу Покровського» здатна, наприклад, змусити жителів мого міста проголосувати за мера, який пообіцяв тільки дві речі – що в місті не буде НАТО і що стоятиме пам’ятник одній цариці (і навіть пам’ятник він не поставив). І потім мешканці запитують, чого ж ліфти не працюють, а дороги завалені брудом – А я вам нічого на цю тему й не обіцяв, каже мер (І він правий, одначе!). А то лише грань одна з десятків, як люди власноруч дуріють з питань, про які вони, вже вибачте, між іншім не мають зеленого поняття.

На символах я покажу, що за державу зараз маємо. Уявіть собі її дитиною двох батьків і наслідником, по зростаючий, ще кількох, а там і кількадесяти. І от дитина стала дорослою сиротою та, рішуче відкинувши спадок одного з батьків, починає наслідувати у всьому іншого батька, або й діда. А статурою та, припустимо обличчям, якщо й не характером теж, дитина все одне схожа і на батьків та його пращурів по «нехорошій» лінії. Особу, що я ї змалював, слід визнати неповноцінною та нещасною, причому через об’єктивні так і суб’єктивні чинники. Якщо ж додати, що в критичні моменти в особи розвивається шизофренія і вона починає наслідувати «проклятого» з батьків, а потім страждає, кається, потім знов зривається, картинка буде ще менш веселою. Наостанок прошу уявити собі дитину, яка за померлими батьками то палить старі шухляди з огидою, то знайде щось і зберігає, а друзі кажуть «викинь». Для повноти картини можна додати ще й сусіда, який весь час намагається переконати – що він як не біологічний батько, то принаймні повноправний опікун.
Описане й твориться з нашою історичною пам'яттю. Ну годі, я покритикував. Тепер що треба зробити, аби того не було. Аби наші діти не страждали на ту шизофренію, як наші сучасники.
А треба, щоб вся пам'ять була легко доступною та мала без примусовий характер. От на прикладі відбитого носа в Леніна, що стався не так давно і досі будоражить деякі розуми. Мій американський знайомий по форуму прямо на цей випадок написав дуже добре: краще най стоять пам’ятники, а бажаючі інсталюють на них та біля них меморіальні таблички з перерахунком всіх дій, які встановлені за тою особою, кому пам’ятник. Воно нічого не дасть нам, бо ми вже надто розумні і «самі все знаємо». Але майбутнє покоління читатиме ці таблички і з них, а не графічного образу, дізнаватиметься про героя інсталяції. Матиме свою думку, прочитавши, може, й п'ятнадцять різноголосих таких надписів. І диво дивне, та думка може значно розходитися з нашою та наших опонентів.

Також я б хотів, щоб у нас запанувало право меншості ставити пам’ятники, даруйте, критикуйте, але хоч Гітлерові. Не проблема! Я реально не бачу у цьому проблеми. А от чи вбачатимуть у цьому проблему мешканці громади, де стоїть провокаційна інсталяція? То в них і треба питатися. І головне – чи там воно стоїть. Питатися у різних випадках або плебісцитом (коли місцева ратуша боїться самостійно прийняти рішення, а тільки з відмашкою на народ), або прямим референдумом. От тільки взяти за правило – переносити ті статуї в інше місце можна і доволі легко, а руйнувати практично не можна. Більш того, віддавати пріоритет тому, хто створив новий пам’ятник або відтворив той що колись існував. А далі – за згаданим принципом: не подобається Катерина чи Петлюра – ну то скиньтеся, добродії, на табличку і напишіть там це притомною мовою, щоб не стидно було потім за зміст.

Окрема розмова про підручники. Окрема – про пам’ятні дати, що визначаються на державному рівні. Як на мене, то слід розуміти що свято або жалоба – це такий вихідний, інакше це просто профанація. Людині що працює, слід давати бонус, скажімо, у 20 днів на рік, які вона заздалегідь позначає собі як вихідний. Щоб не було сюрпризів і накладок на роботі; а якщо передумає, або обставини вимусять працювати, то цей день най оплачується по двійному прейскуранту. Все! Хоче, йде в той день різати баранчика, а хоче, біжіть наступного тижня на роковини Октября. Нікого не запарюючи. До речі, це стосується й посадових осіб, що просто обожнюють різати стрічки та пироги у робочій час.
А далі най буде прагматика. Політик має відповідати не за історичну пам'ять, до якої він не має жодного стосунку (хай спочатку сам спробує ще туди потрапити, не всіх беруть навіть до енциклопедії). Багатій най створює свято, яке його серцю миле – гроші давай. Чиновник теж. А до бюджету зась, придумай щось краще як спустошити скарбницю. Втім, завжди може місцева рада провести той самий референдум, спитати місцевих – чи не розкидати нам наші кошти на феєрверк на честь чогось. Може люди й підтримають.

В сухому залишку ми отримаємо, я того впевнений, купу культурних автономій, національно- та ментально- культурних провінцій. Ну то й чудово, так мені здається.
Мовне питання . Ох, яке ж воно політизоване. А давайте його комерціалізуймо? За знання державної мови ви отримуєте 50% окладу на держслужбі. А за кожну іншу – по 25% надбавки. І за іноземну, і за мову меншин. Аби тільки не було скарг від відвідувачів, що ви не володієте. Не можеш, наймай собі секретаря. І тоді я не витрачатиму свого часу на пояснення, здавалося б, простої істини – чим більше ти знаєш та вмієш, тим ти крутішій, чувак!
Не буду розводитися далі – висловився по питаннях, стан яких мені не подобається, і тільки. Все інше мене влаштовує (ага, ще треба приватну власність на землю + земельний податок). У всьому іншому країна цілком влаштовує. Так вона непогана, але хочеться щоб вже зовсім було гарно, а не місцями та фрагментами. :jap:

Відповіді

  • 2009.10.27 | Koala

    Re: Не передвиборче

    Tatarchuk пише:
    > Не передвиборче У якій країні я хочу жити. Цей текст не містить агітацій за чи проти політичних сил та лідерів, звідти й назва.
    > Виборча країна
    Повністю згідний. Навіть більше: можна і ВР обирати не по скликаннях, а по мірі закінчення повноважень окремих депутатів. Замість розпуску ВР - припинення повноважень тих, хто вже відбув більше половини строку, бо в більшості випадків немає сенсу влаштовувати перевибори через 3 місяці після попередніх.
    > Судова країна
    Професійні судді все одно потрібні, навіть із судом присяжних; а ставити вирок в пряму залежність від загального волевиявлення - це дурниця, навіть пояснювати не буду чому. Втім, високу зарплату і недоторканість суддів підтримую - разом із позбавленням всіх негрошових пільг, принаймні, на перший час. До цього додам пряму відповідальність співробітників відповідних органів за несплату грошей судам - у вигляді пожиттєвої заборони займати державні посади. Суди мають отримувати гроші першочергово і безальтернативно.
    Вибори суддів в нинішній ситуації мені видаються недоречними, але це точно не гірше, ніж те, що маємо.
    І ще - максимально унезалежнити суддів один від одного. Можливо, навіть на деякий час ввести ротацію суддів: три роки на одному місці, три в іншому і т.д.
    > Після критичного мінімуму (наприклад, 25% від всіх справ за поточний період) суддю дискваліфікують, залежно від серйозності справ, тимчасово чи довічно. Наголошую, що такі рішення треба автоматизувати, не віддаючи на розсуд самих судів (чи виносити догану колезі, чи ні).
    Автоматизувати - це красиве слово, але його важко реалізувати. Запропонована система призводитиме до погодження із несправедливістю "для статистики".
    > Він побіжить або зробить неявку – суддів відсторонюють і пришивають до справи.
    Хочете, щоб взагалі нікого під підписку не випускали?
    > Четвертий шлях – це прецедентарне право. Перелік всіх судових рішень друкується, незрозуміле мені особисто право на «конфіденційність» тих кого судили скасовується, тільки імена свідків у справі замінюються пробілами. Це перший крок до введення права прецеденту, другий – це впровадження механізму, за яким всі винесені вироки та ухвали судів сортируються за дрібними типами. Однотипні справи, що вже відбулися, видаються на руки позовнику та відповідачу, і за їхнього двостороннього бажання ухвалу автоматично виносять по такому-то типу. В інших випадках адвокати сторін та звинувачення мають повне право апелювати до прецедентів, як до аргументу під час розгляду справи чи оскарження вироку. Третього і так далі подальших кроків перераховувати не буду, бо й цього було б мені досить.
    Татарчуку, скажіть, а були прецеденти запровадження прецедентного права в новітній історії, без багатовікової традиції? Власне, прецедентне право - це законодавча влада в суддів. Чи варто змішувати гілки влади?
    > Пам’ятлива країна
    Складне питання. Втім, переважно підтримую.
    > Мовне питання . Ох, яке ж воно політизоване. А давайте його комерціалізуймо? За знання державної мови ви отримуєте 50% окладу на держслужбі. А за кожну іншу – по 25% надбавки. І за іноземну, і за мову меншин. Аби тільки не було скарг від відвідувачів, що ви не володієте. Не можеш, наймай собі секретаря. І тоді я не витрачатиму свого часу на пояснення, здавалося б, простої істини – чим більше ти знаєш та вмієш, тим ти крутішій, чувак!
    Я знаю телугу, інуктітут, навахо, ток пісін і ще з 3 десятки мов, які гарантовано не знадобляться провідному спеціалісту з програмового забезпечення (про мови програмування мовчу :) ). Ну, принаймні знаю на такому рівні, що скарг не буде :)))))). Будете мені 8 окладів платити?
    Ні, все значно простіше: українську мають знати всі чиновники. Стосовно інших - це питання до місцевої влади: хочете - вимагайте, щоб ваші чиновники знали угорську, хочете - щоб хінді. Коштом місцевого бюджету перекладайте на ці мови закони, судові рішення і т.д. Не питання. Тільки якщо щось місцеве іде в центр - наприклад, апеляційна справа - перекладайте всі матеріали недержавними мовами на державну.

    А так - дуже непогано.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.10.28 | Tatarchuk

      Re: Не передвиборче

      Koala пише:
      > Повністю згідний. Навіть більше: можна і ВР обирати не по скликаннях, а по мірі закінчення повноважень окремих депутатів. Замість розпуску ВР - припинення повноважень тих, хто вже відбув більше половини строку, бо в більшості випадків немає сенсу влаштовувати перевибори через 3 місяці після попередніх.
      Якщо буде мажоритарка хоч в якійсь частині - то так. Типу, такий-то регіон після дострокових (?) виборів замінив свою команду. Але тоді треба казати й про полегшену процедуру відкликання.

      > > Судова країна
      > Професійні судді все одно потрібні, навіть із судом присяжних; а ставити вирок в пряму залежність від загального волевиявлення - це дурниця, навіть пояснювати не буду чому.
      Краще все-таки пояснити. Бо зараз ми маємо дозвільне використання ножиць без огляду взагалі ні на що (не знаю як зараз, але до кризи питання про сісти чи відбутися легким переляком за одне й те саме по ножицям коштувало рівно штукабаксів = 1 рік)

      > Вибори суддів в нинішній ситуації мені видаються недоречними, але це точно не гірше, ніж те, що маємо.
      Це я пропоную як варіант, усього лиш. Саме тому що багато хто не підтримує, надивившися на інші виборні посади.

      > І ще - максимально унезалежнити суддів один від одного. Можливо, навіть на деякий час ввести ротацію суддів: три роки на одному місці, три в іншому і т.д.
      Ротація здається й зараз діє.

      > Автоматизувати - це красиве слово, але його важко реалізувати. Запропонована система призводитиме до погодження із несправедливістю "для статистики".
      Так, тут є загроза посилення ролі "статистиків". Тому я думаю що мають бути "чіткі формули", а результати порахунку видни безпосередньо з_відкритої_бази судових рішень. Це може зробити навіть ексель

      > > Він побіжить або зробить неявку – суддів відсторонюють і пришивають до справи.
      > Хочете, щоб взагалі нікого під підписку не випускали?
      Випускали тих, у кому впевнені що не збіжить від слідства.

      > Татарчуку, скажіть, а були прецеденти запровадження прецедентного права в новітній історії, без багатовікової традиції? Власне, прецедентне право - це законодавча влада в суддів. Чи варто змішувати гілки влади?
      Були, і повно. Це переважно країни які коли-небудь були під впливом чи окупацією Британії, навіть недовго. Наприклад Індія, Пакистан, африканські країни. Щоправда там діє змішана система (не точно прецедентарна), але й мій варіант не чисто прецедентарний.

      > > Пам’ятлива країна
      > Складне питання. Втім, переважно підтримую.

      У принципі я його викладення ужав як міг, бо по кожному пунктові треба багато деталей. Я хотів викласти хоча б принцип підходу, так званого "комплементарного" (не сподобалася книга - напиши книгу)

      > Я знаю телугу, інуктітут, навахо, ток пісін і ще з 3 десятки мов, які гарантовано не знадобляться провідному спеціалісту з програмового забезпечення (про мови програмування мовчу :) ). Ну, принаймні знаю на такому рівні, що скарг не буде :)))))). Будете мені 8 окладів платити?
      Звісно, треба вточнити набір іноземних мов (які можуть бути потрібні при вашій діяльності на посаді) та критерії підтвердження (мови для обслуговування відвидувачів та роботи зі зверненнями і вхідними)

      > Ні, все значно простіше: українську мають знати всі чиновники. Стосовно інших - це питання до місцевої влади: хочете - вимагайте, щоб ваші чиновники знали угорську, хочете - щоб хінді. Коштом місцевого бюджету перекладайте на ці мови закони, судові рішення і т.д. Не питання. Тільки якщо щось місцеве іде в центр - наприклад, апеляційна справа - перекладайте всі матеріали недержавними мовами на державну.
      Що вони мають знати, це закладено вже у 50% окладу. Але в принципі може бути випадок, чому б й ні, коли він настільки цінна кадра у всьому іншому, а на державну у нього якесь гальмо. Тоді він ділиться окладом із секретарем. Або людина непевна свого володіння і, щоб не нарватися на скаргу відвідувачів, знову ж таки оплачує українського секретара.

      >
      > А так - дуже непогано.
      Дякую
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.10.28 | Koala

        Re: Не передвиборче

        Tatarchuk пише:
        > > > Судова країна
        > > Професійні судді все одно потрібні, навіть із судом присяжних; а ставити вирок в пряму залежність від загального волевиявлення - це дурниця, навіть пояснювати не буду чому.
        > Краще все-таки пояснити. Бо зараз ми маємо дозвільне використання ножиць без огляду взагалі ні на що (не знаю як зараз, але до кризи питання про сісти чи відбутися легким переляком за одне й те саме по ножицям коштувало рівно штукабаксів = 1 рік)
        А я не про ножиці. Просто був прецедент трохи менше як дві тисячі років тому, коли вирок виносив натовп. Звісно, це вперше і не востаннє, але вкрай показово, як на мене. Хочете більш детального обґрунтування - судити мають за законами, а не за емоціями. Суд присяжних - це просто гарантія того, що закони не відхилилися від суспільної моралі, а не "справедливий суддя".
        > Це я пропоную як варіант, усього лиш. Саме тому що багато хто не підтримує, надивившися на інші виборні посади.
        Ніби на невиборних краще...
        > Так, тут є загроза посилення ролі "статистиків". Тому я думаю що мають бути "чіткі формули", а результати порахунку видни безпосередньо з_відкритої_бази судових рішень. Це може зробити навіть ексель
        Ще раз: я кажу не про статистиків, а про суддів, які прийматимуть рішення не для справедливості, а для коригування статистики.
        > Випускали тих, у кому впевнені що не збіжить від слідства.
        А яким чином суддя може бути певен в особі, що її бачить вперше в житті? Відпускатимуть тільки родичів суддів.
        > Були, і повно. Це переважно країни які коли-небудь були під впливом чи окупацією Британії, навіть недовго. Наприклад Індія, Пакистан, африканські країни. Щоправда там діє змішана система (не точно прецедентарна), але й мій варіант не чисто прецедентарний.
        От у тому й проблема, що їм свою традиційну прецедентну систему Британія запровадила. А чистих випадків - коли країна самостійно обирає прецедентну систему - як я розумію, нуль.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2009.10.28 | Tatarchuk

          Re: Не передвиборче

          Koala пише:
          > А я не про ножиці. Просто був прецедент трохи менше як дві тисячі років тому, коли вирок виносив натовп. Звісно, це вперше і не востаннє, але вкрай показово, як на мене. Хочете більш детального обґрунтування - судити мають за законами, а не за емоціями. Суд присяжних - це просто гарантія того, що закони не відхилилися від суспільної моралі, а не "справедливий суддя".
          Але у наведеному вами прикладі якраз судили без едикту! На очах у всіх за одним тим самим звинуваченням висвободили злочинців і вбили невинного. Якби римський суддя діяв за едиктом, то його присуд не вступив би у силу (мали або стратити всіх, або відпустити всіх дивлячись що було записано в едикті)

          > Ще раз: я кажу не про статистиків, а про суддів, які прийматимуть рішення не для справедливості, а для коригування статистики.
          Можливо. Але за яким принципом вони виноситимуть вердикт - за принципом "це точно не буде успішно апельовано"? Тоді це те що нам і треба. Визнаю, що тоді є ризик нагону статистики тільки з одного боку - з апеляційних та касаційних установ. Тут треба думати як їх теж обкласти.

          > > Випускали тих, у кому впевнені що не збіжить від слідства.
          > А яким чином суддя може бути певен в особі, що її бачить вперше в житті? Відпускатимуть тільки родичів суддів.
          Так не завжди судді братимуть на поруки. Це можуть зробити депутати, а можете й ви (якщо це ваш знайомий). Але це сира ідея, я детально її не продумував.

          > > Були, і повно. Це переважно країни які коли-небудь були під впливом чи окупацією Британії, навіть недовго. Наприклад Індія, Пакистан, африканські країни. Щоправда там діє змішана система (не точно прецедентарна), але й мій варіант не чисто прецедентарний.
          > От у тому й проблема, що їм свою традиційну прецедентну систему Британія запровадила. А чистих випадків - коли країна самостійно обирає прецедентну систему - як я розумію, нуль.
          Всеж-таки не так. Ці країни мали водночас свою традиційну систему права (наприклад шаріат), і колоніальну. Колоніальна переважно застосовувавлася до "білих", звичайна - для місцевих. У самих атлантичних системах замість звичаєвого права існувало "право справедливості", яке також співіснувало із прецедентарним ("загальним правом"). А введення змішаних форм у повному сенсі - поширення на всі категорії громадян - то вже був вчинок урядів пост-колоніальної епохи, як правило.
          Наше право, хоч воно і "природне" (чи континентальне чи кодіфіковане, іншіми назвами), у сучасному стані вже наближене до трайбалістського стану і, на мою думку, може бути цілком прирівнене до того "традиційного" що існував у тих колоніях. Через кризу правозастосування я так думаю, тобто вибірковість застосування. Це визнання того, що ми на правовому рівні як в гандистській Індії, не вище.
  • 2009.10.28 | Мартинюк

    В цілому вельми не зле

    Єдине щотмені не сподобалося в загалом дуже політично витриманому і "безособовому" тексті, це закид очевидно Ющенку що політик не повинен займатися історичною памяттю. Я гадаю що то справа самого політика і тих хто його підтримують. Осбисто я такого політика буду підтримувати. Якщо звісно його історична память відповідає тому що було в цій історії.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.10.28 | Tatarchuk

      Re: В цілому вельми не зле

      Мартинюк пише:
      > Єдине щотмені не сподобалося в загалом дуже політично витриманому і "безособовому" тексті, це закид очевидно Ющенку що політик не повинен займатися історичною памяттю.
      Скажемо так: якби він був єдиний такий заніматель історичною пам/яттю, то проблеми б узагалі не було. Воно б не вартувало окремої статті на тему, чи варто - як не вартує наприклад його бджолярське хоббі. Але він типовий, а не атиповий представник маніри політизувати історію.

      > Я гадаю що то справа самого політика і тих хто його підтримують. Осбисто я такого політика буду підтримувати.
      Так я описав цю проблему на прикладі сімферопольского мера: без проблем, але не буде ані памятника, ані ліфтів. Кому таке подобається, ми ж не примушуємо )))

      > Якщо звісно його історична память відповідає тому що було в цій історії.
      Так завжди або майже-майже-майже завжди, що політик вимушений чогось недоговорювати а щось гіперболізувати, коли каже про велику історичну подію. То історик у наші часи може собі дозволити висловити все у суммі, бо його за це ніхто нікуди не вибере і не погонить. Ну або ви на площі.
  • 2009.10.28 | Simpleton

    А як Ваші мрії у реальність вписати? (л)

    http://www.unian.net/ukr/news/news-343186.html
  • 2009.10.28 | ziggy_freud

    суперовий сімейний сценарій, але жити з таким дуже важко.

    Tatarchuk пише:
    > Пам’ятлива країна
    > На символах я покажу, що за державу зараз маємо.

    сабж. Лишилось тільки викликати духів Яворівського і Тоббачьнєґа, аби в Х-надцяте напів-з*ясувати, яка саме лінія є нехорошою. Та хто був кориснішим для українського державотворення - князь Ярослав чи князь Володимир. Цар Нікіта Кукурудзяний чи цар Іосіф Страшний.

    > Описане й твориться з нашою історичною пам'яттю. Ну годі, я покритикував. Тепер що треба зробити, аби того не було. Аби наші діти не страждали на ту шизофренію, як наші сучасники.

    так. Дітям варто дати відносно цілісну картину світу. Суперечності вони самі знайдуть пізніше. А починати виховання з закладення в кожну дитину персонального "цивілізаційного розламу" гірше від фізичного знущання.

    > Окрема – про пам’ятні дати, що визначаються на державному рівні. Як на мене, то слід розуміти що свято або жалоба – це такий вихідний, інакше це просто профанація. Людині що працює, слід давати бонус, скажімо, у 20 днів на рік, які вона заздалегідь позначає собі як вихідний.

    ото-ж. Криза чи нє, а знову вся країна відправиться в запой перед католицьким Різдвом, а вийде з нього тільки після "старого нового року за старим стилем". Дивлячись на обличчя учаснєгов марафону близько 15 січня, важко сказати, що вони відпочивали ;-) Якби в загул відправлялись по черзі, і не довше тиждня, то мали б додаткове джерело підйому економіки.

    > Мовне питання . Ох, яке ж воно політизоване. А давайте його комерціалізуймо?

    мовноязичне. Не обижайте носітєлєй язика. А загалом добре.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua