МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Хто завадить владі розвернути державу в «потрібному» напрямі?(/)

04/11/2010 | MV
Можливо, журналістика?
Хто завадить владі розвернути державу в «потрібному» напрямі?

Ігорь ЛОСЄВ

Такої сервільності, такого підлабузництва перед діючою владою, як у черговій «Великій політиці» Євгенія Кисельова ще не було. Не гадав, що московський гість із його репутацією вільнодумця здатний на спів настільки солодкоголосих гімнів начальству. Мимохідь Кисельов поштурхав опозицію за її нетактовне ставлення до уряду, за, на його думку, незаслужену критику Кабінету пана Азарова. Основна теза російського журналіста: влада ще нічого поганого не зробила, навпаки, видно чималі звершення. Особливо розчулило твердження про те, що на газових переговорах у Москві пан Азаров нібито зайняв жорстку позицію... Щодо м’якого здавання національної ГТС та інших українських інтересів? Так, справді, влада мало що встигла зробити, проте дуже багато встигла продемонструвати, і вже сама демонстрація намірів викликала повністю виправдану тривогу і занепокоєння. Це стосується і геополітики, і ставлення до Конституції, і економіки, і соціальної, і духовної сфер. А спроби москвича нас заспокоїти (або приспати?) ще більше стривожили. Манера ведення програми Є. Кисельовим показала, що він повністю дозрів для роботи в телепросторі нинішньої Російської Федерації.
Дуже симптоматичним було запропоноване ведучим голосування на тему: чи потрібна Україні сильна опозиція? Голоси розподілилися так: «потрібна» — 21%, «не потрібна» — 79%. Що це? Специфіка вихованої впродовж багатьох років аудиторії «Інтера», чи чергова маніпуляція з метою навіювання масам погоджувального ставлення до можливих переслідувань опозиції? Мабуть, «Інтер» бореться за звання урядового телеканалу. Захистивши Кабінет Міністрів, Кисельов знову запропонував обговорити «табачну» тему. Знову звучали гіпотези Д.Табачника про те, що антиукраїнські погляди індивіда не можуть відбитися на його службовій діяльності, про те, що державна мова має бути добровільною. І в цьому контексті пан Табачник запропонував, наприклад, у Криму підвищувати інтерес до української мови так, щоб батьки віддавали своїх дітей до українських шкіл (яких на півострові практично немає, що для пана міністра, мабуть, новина). Дисонансом цій милостивій картині прозвучало запитання львівської журналістки: «Чому в Ізраїлі відродили мертву мову, а в нас живу мову всіляко намагаються вбити?»
Міністр дав зрозуміти, що збирається приділити особливу увагу боротьбі проти націоналізму в підручниках і збирається особисто всі підручники читати й рецензувати. Чи не відродять у нас стару чекістську формулу УБН — «український буржуазний націоналіст» зі всіма витікаючими для української громадськості наслідками? Москва, звичайно, буде в захопленні... Про Бандеру і Шухевича пан Табачник відгукнувся класичним текстом радянського Агітпропу. Виходить так, що в підручниках і з кафедр університетів борців за державну незалежність України знову обпльовують і шельмуватимуть. Отже, гіпотезу міністра про те, що його погляди не впливатимуть на політику міністерства, ми визнаємо непереконливою. А заява, що оцінки історичних осіб слід віддати на відкуп місцевим громадам (який федералізм!) відразу ж була спростована повідомленням пана міністра про те, що Донецький окружний суд анулював Указ президента України про присвоєння Степану Бандері звання Героя України. Цікаво, чому найкращі фахівці щодо Бандери знайшлися саме в Донецькому суді, а не, наприклад, у Львівському? Право нагородження й помилування, між іншим, є винятковим правом президента, на яке не може зазіхнути жоден суд. Отже, в Донецьку суд справедливий і незалежний знайшов якісь формальні підстави скасувати указ щодо Бандери. Зрозуміло, діюча влада не має до цього рішення ніякого стосунку... Справді, то хіба в нас влада коли-небудь втручалася в діяльність судів? Але чомусь не можуть знайти жодних формальних підстав для того, щоб завадити спорудженню пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Нинішнє начальство, яке дуже любить, коли йому вигідно, посилатися на заяви європейських інституцій, у цьому випадку абсолютно проігнорувала рішення ОБСЄ та Європарламенту про тотожність фашизму й комунізму, злочинів нацизму та сталінізму. Мотивування постанови Донецького суду є досить цікавим. Виявляється, Степан Бандера не був громадянином України. Відразу ж виникає запитання: якої України? Радянської? Так, радянської не був. Він був громадянином Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки (після 22 січня 1919 р.). Якщо виходити з історично-правових візій донецьких суддів, то ЗУНР, УНР і Карпатська Україна Україною не були. Україною, виявляється, була лише частина колишнього Радянського Союзу, що іменувалася УРСР. Що ж, досить показово й багато в чому розкриває причину того, чому ми ось уже майже 20 років не можемо вилізти з совково-тоталітарного болота. Якщо ми не маємо жодного стосунку ні до Київської Русі, ні до Галицько-Волинської держави, ні до Держави гетьмана Богдана Хмельницького, ні до ЗУНР, ні до УНР, ні до Карпатської України, а вся наша історія і спадкоємність вичерпується підмосковським протекторатом УРСР, то чи варто дивуватися з нашого нинішнього убозтва... Степан Бандера не був підданим Кремля жодного дня свого життя, але громадянином України він, поза будь-яким сумнівом, був. До речі, 30 червня 1941 р. у Львові члени ОУН (б) не створювали якусь нову державу, а відновлювали Українську Народну Республіку, громадянами якої майже всі вони були. Отже навіть з формально-юридичного погляду постанова Донецького суду не справляє враження бездоганної. Не вважаю, що нинішній владі вдасться переконати громадськість і ті 45% українців, які, за офіційною версією, голосували проти діючого Президента, у своїй абсолютній непричетності до акції, здійсненої в Донецькому суді...
Міністр освіти та науки, який вразив своєю мобільністю, невдовзі перемістився до Шустера, і «табачна» тема захопила вже ТРК «Україна». Між іншим, пані Ляпіна заявила, що до студії Шустера не пустили В. Кириленка, який прагнув ідейно поборотися з Д. Табачником, що породжує нові сумніви щодо беззастережної відданості Шустера ідеалам вільної журналістики. В’ячеслав Кириленко — талановитий полеміст, таких у Верховній Раді мало, він жорсткий і чіпкий боєць у дискусіях, який давить залізною логікою. Його присутність у студії не обіцяла пану міністру нічого хорошого.
На «Шустер-Live» ведучий насамперед повідомив про перехід на посаду заступника голови Адміністрації Президента нардепа Андрія Портнова, колишнього вірного юридичного «палладіна» Ю.Тимошенко. До питання про «мудру кадрову політику Юлії Володимирівни... На жаль, БЮТ чомусь не прагне рекрутувати до своїх лав порядних і ідейних людей, якщо вони не мільйонери і не високопоставлені бюрократи, замкнувши себе в рамках олігархічної тусовки, замість того, щоб зробити ставку на середній клас, найдинамічнішу і найзацікавленішу в реформах частину суспільства.
Чи не «попливли» разом із паном Портновим до стану Партії регіонів і всі юридичні таємниці БЮТ і ті дані, що дозволять зробити «тигрюлю» ручною і слухняною, а опозицію згідливою і «конструктивною»? Нардепка «з-під стягу В’ячеслава Кириленка» пані Ляпіна виступила з різкою критикою БЮТ за блокування трибуни Верховної Ради з вимогою передати, як це передбачено регламентом, низку комітетів опозиції. Форма критики свідчила про те, що опозиція повністю здатна знищити себе сама, без будь-якої допомоги з боку Партії регіонів. Опозиціонерам потрібно спершу позбутися глибокої взаємної неприязні, позбутися «марної ненависті».
У рухливому рядку «5-го каналу» промайнуло повідомлення про те, що нібито в параді, присвяченому 65-річчю перемоги в Другій світовій війні, в Києві братимуть участь разом із українськими й російські війська. Це, щонайменше, дивно. Якщо йдеться про те, аби віддати належне учасникам антигітлерівської коаліції, то чому не запросили військові контингенти союзників — США, Великої Британії, Франції, Польщі, Чехії і Словаччини, Канади? До речі, в арміях цих країн у боях із нацистами брала участь чимала кількість українців. Чому не запросили військові контингенти Білорусі, адже білоруси теж активно боролися проти нацизму, за що Білорусь і отримала (разом з Україною) представництво в ООН? Якби всі учасники (або, принаймні, основні) антигітлерівської коаліції були запрошені, то не виникало б жодних запитань. А так — виникають.
В Шустера народний депутат Олесь Доній заявив, що, за його даними, в Житомирі органи СБУ здійснюють тиск на студентів, які брали участь у протестах проти призначення шефа Міністерства освіти й науки. Дивні справи у нас відбуваюься, в країні діють сотні антидержавних організацій, що не приховують своїх далеко не дружніх намірів стосовно України, і ніхто на них не тисне. А тут СБУ виявила в собі талант займатися вихованням студентської молоді... Це що, новий курс Служби, пов’язаний із приходом до головного офісу на Володимирській бізнес-чекіста пана Хорошковського? Чи є захист репутації українських політиків функцією СБУ? Кожен український політик покликаний сам, без допомоги СБУ, МВС та інших піклуватися про чистоту власної репутації, так само як і про чистоту власної білизни. Не треба вплутувати в це СБУ.

СПОКОНВІЧНО РОСІЙСЬКІ ПИТАННЯ
Російські ж телеканали були занепокоєні терористичними актами в московському метро. Кожна студія вважала своїм обов’язком запросити відставного спецслужбовця, аналітика, політолога й поставити їм споконвічно російські запитання: «Хто винен?» і «Що робити?» Пояснення давалися найрізноманітніші — від простих до хитромудрих. Насправді, чому незважаючи на 16 років війни на Північному Кавказі, регіон так і не утихомирений? Чому щодня там гуркотять постріли й вибухи? Чому партизанська війна з Чечні вже давно розповзлася по всьому Кавказу і випліскується навіть на землі Центральної Росії і навіть на Москву? Говорили про важкий економічний стан населення північнокавказького регіону (а в російських селах Середньоруської височини він кращий?), про згубний вплив релігійних екстремістів, про підлу, не проти ночі буде сказано, «Аль-Каїду», про багато іншого. Звучали й пафосні фрази про те, що Росія — це передовий загін у боротьбі зі світовим тероризмом. Але майже ніхто не наважувався визнати, що тероризм у Російській Федерації має своє внутрішнє коріння і «Аль-Каїда» тут ні до чого. За цих 16 років на Північному Кавказі виросло ціле покоління, яке не знає, що таке мирне життя. Молоді люди часто погано пишуть і читають, але віртуозно володіють зброєю. Ціна людського життя в регіоні воістину демпінгова, тому його, своє й чуже, не шкодують. Вибухи в Москві, за офіційною версією, справа рук жінок-смертниць. Чимало у Чечні жінок, зѓвалтованих і зганьблених російськими військовими, багато таких матерів, в яких на очах убивали їхніх дітей. Про це писала покійна Анна Політковська, яка поплатилася за правду. Цим кавказьким жінкам нічого втрачати, оскільки вони вже все втратили. Єдине бажання, що в них залишилося, це змусити інших пережити той жах, який невідступно переслідує їх самих. Терор — це зброя слабких. Коли російські стратегічні бомбардувальники змітали з лиця землі цілі житлові квартали, чеченці не могли відповісти їм тим самим, у них не було стратегічних бомбардувальників, аби засипати бомбами московські «спальні» райони. Але в них з’явилися люди-бомби, здатні проникнути куди завгодно. Війна, розпочата Кремлем на Кавказі, прийшла й до Москви. Сьогодні Російська Федерація — це воююча країна, а на війні без жертв не буває. Будь-який тероризм злочинний і огидний. Але засуджуючи тероризм слабких, не можна не засудити тероризм сильних — державний тероризм. У виданій 1998 року в Мінську видавництвом «Література» «Енциклопедії військового мистецтва: війни другої половини ХХ століття» наводиться наступне свідчення: «Я підійшла до школи. Там жінки виймали з петлі кількох повішених хлопчиків. На вигляд 1—3 клас. Діти від жаху вибігли з будівлі. Їх зловили і повісили на дроті. Очі вилізли з орбіт, обличчя розпухнули і стали невпізнанними. Поруч була купа згорілих кісток, рештки приблизно 30 школярів. За словами очевидців, їх так само повісили, а потім спалили з вогнеметів». Це не опис звірств фашистських окупантів на радянській території. Село звали не Хатинь, а Самашки, і знаходиться воно в Чечні. Це розповідь Амінат Гунашевої, однієї з тих, кому вдалося пережити каральну операцію російських федеральних військ у беззахисному селищі». (с.119). Скільки таких жінок, які виймали з петлі своїх дітей, підірвали потім себе в Грозному, в Інгушетії, Дагестані, Москві? І коли нинішні властителі України закликають до «союзної держави» з Росією, вони повинні чесно сказати українцям, що будь-який союз покладає на людей відповідальність за всі дії союзника. Чи згодні українці покласти на себе відповідальність у тому числі й за трагедію чеченського селища Самашки? А в Москві всі сушать голову над тим, звідки береться кавказький тероризм. А скринька просто відчинялась, за допомогою російського прислів’я: «Як угукнеться, так і відгукнеться».
А канал «Совершенно секретно» запросив на ефір заступника голови думського комітету з безпеки Геннадія Гудкова, у минулому (?) кадрового офіцера російських спецслужб. Те, що він сказав, було особливо цікавим і показовим, враховуючи його статус. Адже це не Нємцов, Каспаров або Хакамада, а представник нинішнього російського істеблішменту, чекістської корпорації. Геннадій Гудков із похмурим виразом обличчя заявив: «У нас немає демократії, Дума не має жодних повноважень ні в особі партії влади, ні в особі опозиції. У країні неможлива дискусія, а депутатів перетворили на кнопкодавів». Влада в Україні, судячи з усього, вважає подібну політичну систему ідеальною й намагається розвернути державу саме в цьому напрямі. Хто зможе їй завадити? Можливо, журналістика?
№62, п'ятниця, 9 квітня 2010
http://www.day.kiev.ua/295224/

Відповіді

  • 2010.04.11 | zаброда

    Кобінєт пана Озарова (ф)



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".