Андрій Бондар: Мудреці як інтеліѓенти (/)
05/21/2010 | observеr
Зрозуміло, у широкому розумінні Табачнік як технологія в теперішніх умовах перестала відповідати на всі політичні виклики. Тут я маю на увазі всі вияви та прийоми, в яких здійснювався поствиборчий совєтський реванш. Вона задовольнила одних і зіграла роль червоної ганчірки для других, природним чином вичерпавши свій ресурс позитивного чи негативного подразника. За образу 2004 року було отримано помірну сатисфакцію, а тепер можна й за голову взятись.
Отже, на часі – інші технології. Серед них першочерговим є здобуття лояльності і відкриття фронту якнайширшої колаборації (так, це якраз доречне слово) із представниками так званої національно стурбованої або, як знущально мовиться в Інтернет-дискусіях, «свидомой» частини електорату та її чільних представників. Саме ці старання й матимуть на меті врівноважити проросійський вектор влади, яка тепер чимдуж намагатиметься стати носієм усіх прогресивних вартостей та ідей, серед яких пишною ружею в петлиці буде лояльність і співучасть так званого свідомого українства.
Добре натреновані американськими політтехнологами та іншими, цитуючи Василя Стуса, «балухатими мистецтвознавцями», владні аналітики прорахували, що набагато ефектнішими від якихось обіцянок і реальних дій є речі іміджевого характеру. Бажано, звісна річ, аби вони забезпечували гарну картинку і по суті залишались пустопорожніми. Януковичу потрібен був «свідомий сірий шум» у вигляді примирливих заяв так званих «знакових осіб». Саме їм, цим «благонадійним», «безперечно безсумнівним» і «тверезомислячим» авторитетам належить роль такої собі спроби легітимізації влади серед цієї невдоволеної «другої України», яка погляне-погляне, та й здасться вже в найближчому майбутньому на милість шляхетного переможця.
Йти за «колаборантами» далеко не довелось: усі вони вже раніше погодились увійти до так званої Громадської гуманітарної ради при Президенті (за словами Анни Герман, «ради мудреців»), призначеної відповідним указом. Зупинятись на окремих кандидатурах і звинувачувати цих людей у продажності – справа якщо не остання, то точно невдячна. Адже в кожного з цих людей, переконаний, існує струнка система аргументації – чому саме вони погодились увійти до цього органу. Зрештою, чому б це вони мали перед кимсь звітувати за свій громадянський вибір? Директори, ректори, президенти, професори й завідувачі – народ підневільний і потрапляють в такі ради за будь-якої влади. Їхню участь не можна розцінювати ні як добровільну, ні як примусову. Вона там просто обов’язкова й здебільшого мовчазна. Бо що нового людям з блакитного екрану може сказати, приміром, директор театру ім. Франка Богдан Ступка, для якого це просто чергова протокольна роль? Боюся, нічого нового й тим паче мудрого.
Однак що добровільно в ній роблять такі люди як Роман Лубківський, Іван Драч або Дмитро Стус та інші люди, які входять до таких рад «за згодою», я просто не розумію. Очевидно й те, що такі люди не йдуть у подібні ради виконувати роль статиста і відмовчуватись. Якраз їм, а не казенному директоратові, належить головна ідеологічна роль. Що й підтвердилось 17 травня на прес-конференції з приводу їхнього першого засідання. Саме на ній Дмитро Стус, син поета Василя Стуса, виступив із головним ідеологічним повідомленням, підкресленим багатьма ЗМІ: «Це була моя перша зустріч з Президентом, і я зрозумів, що це людина, яка хоче зміцнити державу, яка прийшла сюди не на п’ять, а на десять років».
Я не збираюсь тут побиватись, мовляв, як міг син великого українця записатись до цього органу і сказати таке. Ба більше, мені навіть не цікаво, якими мотивами він керувався. Але що утвердило Стуса саме в такій мудрій думці? І чому лише на десять, а не, приміром, на двадцять років або п’ятдесят? І що таке «зміцнити державу» в контексті останніх обіймів з братським президентом і ЧФ флотом до 2042 року? І що значить «президент хоче відродити українську культуру»? Чи, може, Стус із Януковичем мають на увазі якусь іншу культуру? Не думаю, що це добре рішення – дозволити такому президенту відроджувати українську культуру. А може, йдеться про якусь таку культуру, до якої належать лише такі, як Янукович і Стус? Тоді я не проти.
Втім, по-справжньому проникливим і щирим на цій прес-конференції був Іван Драч, який уже раніше висловлював свій захват Віктором Федоровичем: «Життя таке, що кожен когось використовує. Мене використовують – я використовую. Я хочу мати з них те, що я хочу, і навпаки. Я вважаю, що повинен робити те, що робив досі – свою українську справу». Хотілося б запитати Івана Федоровича: чи свою українську справу робить його друг і поетичний побратим Дмитро Павличко, який очолив Комітет захисту України? Бо якщо в Драча справа українська, то в Павличка, либонь, мала би бути якась інша?
Сподіваюсь, що всі ці публічні вияви любові до влади – насправді всього лише «сірий шум» і зайве підтвердження принципової установки на тотальну продажність представників так званої офіційної культури. А вона великою мірою потрібна лише для участі в таких-от «радах мудреців» і більше ні на що.
http://zaxid.net/blogentry/66274/
Отже, на часі – інші технології. Серед них першочерговим є здобуття лояльності і відкриття фронту якнайширшої колаборації (так, це якраз доречне слово) із представниками так званої національно стурбованої або, як знущально мовиться в Інтернет-дискусіях, «свидомой» частини електорату та її чільних представників. Саме ці старання й матимуть на меті врівноважити проросійський вектор влади, яка тепер чимдуж намагатиметься стати носієм усіх прогресивних вартостей та ідей, серед яких пишною ружею в петлиці буде лояльність і співучасть так званого свідомого українства.
Добре натреновані американськими політтехнологами та іншими, цитуючи Василя Стуса, «балухатими мистецтвознавцями», владні аналітики прорахували, що набагато ефектнішими від якихось обіцянок і реальних дій є речі іміджевого характеру. Бажано, звісна річ, аби вони забезпечували гарну картинку і по суті залишались пустопорожніми. Януковичу потрібен був «свідомий сірий шум» у вигляді примирливих заяв так званих «знакових осіб». Саме їм, цим «благонадійним», «безперечно безсумнівним» і «тверезомислячим» авторитетам належить роль такої собі спроби легітимізації влади серед цієї невдоволеної «другої України», яка погляне-погляне, та й здасться вже в найближчому майбутньому на милість шляхетного переможця.
Йти за «колаборантами» далеко не довелось: усі вони вже раніше погодились увійти до так званої Громадської гуманітарної ради при Президенті (за словами Анни Герман, «ради мудреців»), призначеної відповідним указом. Зупинятись на окремих кандидатурах і звинувачувати цих людей у продажності – справа якщо не остання, то точно невдячна. Адже в кожного з цих людей, переконаний, існує струнка система аргументації – чому саме вони погодились увійти до цього органу. Зрештою, чому б це вони мали перед кимсь звітувати за свій громадянський вибір? Директори, ректори, президенти, професори й завідувачі – народ підневільний і потрапляють в такі ради за будь-якої влади. Їхню участь не можна розцінювати ні як добровільну, ні як примусову. Вона там просто обов’язкова й здебільшого мовчазна. Бо що нового людям з блакитного екрану може сказати, приміром, директор театру ім. Франка Богдан Ступка, для якого це просто чергова протокольна роль? Боюся, нічого нового й тим паче мудрого.
Однак що добровільно в ній роблять такі люди як Роман Лубківський, Іван Драч або Дмитро Стус та інші люди, які входять до таких рад «за згодою», я просто не розумію. Очевидно й те, що такі люди не йдуть у подібні ради виконувати роль статиста і відмовчуватись. Якраз їм, а не казенному директоратові, належить головна ідеологічна роль. Що й підтвердилось 17 травня на прес-конференції з приводу їхнього першого засідання. Саме на ній Дмитро Стус, син поета Василя Стуса, виступив із головним ідеологічним повідомленням, підкресленим багатьма ЗМІ: «Це була моя перша зустріч з Президентом, і я зрозумів, що це людина, яка хоче зміцнити державу, яка прийшла сюди не на п’ять, а на десять років».
Я не збираюсь тут побиватись, мовляв, як міг син великого українця записатись до цього органу і сказати таке. Ба більше, мені навіть не цікаво, якими мотивами він керувався. Але що утвердило Стуса саме в такій мудрій думці? І чому лише на десять, а не, приміром, на двадцять років або п’ятдесят? І що таке «зміцнити державу» в контексті останніх обіймів з братським президентом і ЧФ флотом до 2042 року? І що значить «президент хоче відродити українську культуру»? Чи, може, Стус із Януковичем мають на увазі якусь іншу культуру? Не думаю, що це добре рішення – дозволити такому президенту відроджувати українську культуру. А може, йдеться про якусь таку культуру, до якої належать лише такі, як Янукович і Стус? Тоді я не проти.
Втім, по-справжньому проникливим і щирим на цій прес-конференції був Іван Драч, який уже раніше висловлював свій захват Віктором Федоровичем: «Життя таке, що кожен когось використовує. Мене використовують – я використовую. Я хочу мати з них те, що я хочу, і навпаки. Я вважаю, що повинен робити те, що робив досі – свою українську справу». Хотілося б запитати Івана Федоровича: чи свою українську справу робить його друг і поетичний побратим Дмитро Павличко, який очолив Комітет захисту України? Бо якщо в Драча справа українська, то в Павличка, либонь, мала би бути якась інша?
Сподіваюсь, що всі ці публічні вияви любові до влади – насправді всього лише «сірий шум» і зайве підтвердження принципової установки на тотальну продажність представників так званої офіційної культури. А вона великою мірою потрібна лише для участі в таких-от «радах мудреців» і більше ні на що.
http://zaxid.net/blogentry/66274/