10/15/2010 | Pavlo

Отож, сталося.

Януковичам вдалося те, на чому зламали собі зуби Рух, Кравчук та Майдан.

Легко і майже непомітно, одним рішенням Конституційного Суду (кумедного органу, який ніхто з нас ніколи не обирав) в Україні де-юре демонтовано систему права та влади Української РСР. Ця система успішно пережила розвал Совка, всі подальші історичні викрутаси, і міцно тримала нас у лещатах страшним та невблаганним словом «легітимність».

Для тих, хто «в танку»: стогони та плачі про повернення до кучмівської Конституції 1996-го не мають нічого спільного з дійсністю. В нас нема «Конституції – 96». Після рішення КС в нас тепер просто НЕМА КОНСТИТУЦІЇ.

Так само в нас тепер нема ЖОДНОГО ЛЕГІТИМНОГО ОРГАНУ ВЛАДИ. Після рішення КС вони ВСІ тепер самозванці, які де-факто утримують владу, оскільки мають можливість фізичного примусу. І утримують її РІВНО ДОТИ, доки мають названу можливість. А це вже – не стільки їхня проблема, скільки наша з вами.

Добре це чи погано? Як на мене, кращої новини ми не чули з часів ГКЧП.

«Канкрєтні данєцкі пацани», самі не розуміючи, що творять, зняли з нас усіх давнє закляття. ЗАКЛЯТТЯ ШЕСТИДЕСЯТНИКІВ.

Уявляю, скільки гнилих помідорів полетить за це твердження в бік моєї кудлатої голови. Пояснюю: я далекий від того, щоб применшувати роль шестидесятників у нашій історії. Їхній героїзм – незаперечний. Ми вчились на їхньому прикладі, вчились безпосередньо у них. Якби не вони, моє покоління було б зовсім іншим, і навряд чи зробило хоча б те, що нам вдалося – «революцію на граніті», розвал СРСР та Майдан. Тим більше, я не маю жодного морального права судити помилки людей, яким дістався в житті набагато складніший шлях, аніж будь-кому з нас.

Але зараз ми говоримо не про людей, а про віддалені наслідки обраної ними стратегії боротьби з режимом. Шестидесятники першими відмовились від революційної ідеології творення України «з нуля». Українська революція 1917-21, повстанський рух двадцятих, ОУН тридцятих та УПА сорокових - п’ятдесятих, при всіх своїх відмінностях, були єдині в одному: окупаційний режим має бути повалений та забутий, а на звільненому місці переможці мають творити свою державу. Таку, якою вони марили довгими роками боротьби.

Шестидесятники докорінно змінили парадигму визвольних змагань: гаслом дисидентського руху стало «змусити ЇХ (тобто режим)виконувати ЇХНЮ (тобто радянську)Конституцію». Замість визнання України окупованою територією і боротьби проти окупаційного режиму постала ідея наповнення УРСР реальним українським змістом. Дисиденти прийняли нав’язану режимом ФОРМУ, і спробували вимагати від режиму ВІДПОВІДНОСТІ ЗМІСТУ ЦІЙ ФОРМІ.

Режим виявився не готовим до такої постанови питання. Каральний апарат, добре налаштований на придушення повстань та підпілля, виявився не придатним до боротьби із дисидентами, які намагались розмовляти з режимом його ж юридичною мовою, і взагалі всіляко підкреслювали свою позицію законослухняних радянських громадян. Так, їх легко було пересаджати,бо вони не ховались. Однак кожний процес над ними ставав черговою моральною поразкою режиму, і додавав визвольному рухові прихильників.

Для епохи шістдесятих – восьмидесятих така стратегія боротьби виявилась єдиною можливою у тодішніх умовах, а отже – єдино правильною. Кінцевим підсумком дисидентського руху стала горбачовська «перебудова» та породжений нею масовий народний рух, ідеологами та моральними лідерами якого стали дисиденти – шестидесятники.

І от тоді спрацювала бомба уповільненої дії, закладена в самій основі дисидентського руху. Визнання «їхньої Конституції», дотримання якої позиціонувалось як мета руху, АВТОМАТИЧНО ЛЕГІТИМІЗУВАЛО РЕЖИМ. Визвольний рух, покликаний змести Совок і збудувати на його місці нову Україну, виявився від самого початку загнаним у жорсткі обмеження правової системи УРСР. Совєцька влада в Україні апріорі визнавалась не окупаційною, а «своєю», і метою руху ставало НЕ ЇЇ ЗНИЩЕННЯ, А «ПОКРАЩЕННЯ».

Починаючи з виборів 1989-го, основною стратегією та тактикою визвольного руху стало перебирання посад у межах існуючої системи влади.

«Точку біфуркації» було остаточно пройдено у 91-му. ГКЧП давало унікальний шанс вискочити за межі парадигми «уесесерівської легітимності», і революційним шляхом демонтувати Совок, розчистивши шлях до Справжньої України.

Маю підстави вважати, що за рік – два потому українці вже були б готові до подібного розвитку подій. Наша «революція на граніті» у жовтні 90-го вже була першою спробою вийти за межі «прокляття шестидесятників». Так, у своїх вимогах ми ще в повній мірі дотримувались нав’язаних нам правил гри – висували цілком обґрунтовані з позицій радянського права вимоги до існуючої влади. Навіть метод «переконання» влади - публічне голодування, - був відверто «змавпований» з дисидентських протестів у таборах. Однак дух повстання вже п’янив голови учасників багатотисячних виступів, над студентськими наметами лунали пісні УПА, а такі методи, як страйк та захоплення університетських корпусів, абсолютно випадали із «легітимістської» парадигми шестидесятників.

Якщо наше голодування посіло своє місце у шкільних підручниках (зараз Табачник швиденько виправляє цей «недогляд», але ми тут говоримо про інше) , то ще одна акція того ж періоду невиправдано замовчується.

У дев’яносто першому році Україною прокотилася ініційована Анатолієм Лупиносом (ледь не єдиним з покоління шестидесятників, хто ніколи не визнавав себе «дисидентом», а позиціонував як «революціонера – націоналіста») акція «реєстрації громадян УНР». Ця акція принципово виламувалася з «легітимістської» парадигми. Будь-хто, хто все життя прожив законослухняним «совком», міг підійти до реєстраційного столу, заповнити простеньку анкету, та отримати посвідку, надруковану на хріновому папері в дешевий офсетний спосіб. Зміст посвідки був простий, як двері: «Я, такий-то такий-то, є громадянином незаконно окупованої радянськими військами Української Народної Республіки». І все. І – жодних компромісів з режимом. Є лише МИ, громадяни неіснуючої з 1920 року республіки, і ВОНИ - тимчасова окупаційна адміністрація.

На мою думку, ця акція сильно недооцінена істориками. За планом організаторів, після реєстрації першого мільйона «громадян УНР» мало початись формування органів влади УНР – паралельних структур, жодним чином не пов’язаних з існуючою «легітимною» владою УРСР, і готових у критичний момент цю владу перебрати на себе. Нажаль, не встигли. Але лавина покотилася – за перші місяці акції було зареєстровано шістсот тисяч «громадян УНР», і не було жодних ознак зменшення напливу бажаючих. Тобто щонайменше стільки людей вже ментально визволились із совкового полону, а будь-які революції відбуваються спершу у головах, і лише потім на майданах.

Навіть не берусь судити, яким був би розвиток акції, але ГКЧП «вистрелило» трохи зарано; нам не вистачило року чи двох, щоб зіскочити з голки «уесесерівської легітимності», і дозріти до побудови власної держави «з нуля». Серпневі путчісти дали нам унікальний шанс здійснити революцію, виконати своє «до основанья, а затєм», і з чистої сторінки почати розбудову України. Але ми виявились морально не готовими до такого повороту, і навіть весь наш опір в дні путчу звівся до «захисту конституційного ладу від заколотників». Захисту РАДЯНСЬКОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ. Ми готові були вмерти на НАШИХ барикадах за ЇХНЮ конституцію та ЇХНЮ «легітимність».

Після цього все подальше було визначено наперед – і обрання Кравчука замість Чорновола (логічно, що в межах совкової системи член ЦК компартії завжди матиме фору перед невдахою – дисидентом), і десятиліття заводського парторга Кучми (зміна старшого покоління совкової номенклатури молодшим поколінням звідти ж), і розквіт «данєцкіх» (в межах дивним чином еволюціонуючого совка відбувся дарвінівський відбір, і найбільш пристосованими виявились не обтяжені ідеями, зате дуже мотивовані вижити, «прастиє пацани» з шахтарських бараків)…

Спроба влити молоде вино у старі міхи завершилась так, як і має бути згідно Писання – вино скисло, а міхи пережили все і продовжили псувати наступні врожаї.

У дев’яносто першому ми прої…(вирізано цензурою) свій історичний шанс на творення України, і тим самим ще на 13 років загнали себе в конаючу УРСР.

Другий шанс нам давав Майдан.

І щоб мені тепер не казали, я переконаний: на відміну від 91-го, тоді народ вже дозрів. Хай мені не повірить той, хто бачив Майдан по «ящику», або ж разом з Ющем та Юлею дивився на нас зверху, з красивої сцени. Ті ж, хто були разом з нами внизу, у наметовому таборі, хто блокував тоді Кабмін та АП, ті, хто йшов брати штурмом АП у вечір другого дня, - гадаю, погодяться з моєю оцінкою.

Те, що вирувало тоді на вулицях Києва, вже не було НАТОВПОМ. Це була НАЦІЯ, в середині якої відбувались фантастично швидкі процеси САМООРГАНІЗАЦІЇ. Перехід від стихійного самоврядування Майдану до творення РЕВОЛЮЦІЙНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ міг відбутись впродовж лічених днів, якщо не годин. І тодішнім «помаранчевим» лідерам (на генетичному рівні спорідненим із совковою системою, від початку і до кінця породженим цією системою, і зацікавленим не в її демонтажі, а лише у зміні своєї особистої ролі в межах системи) довелося докласти чималих зусиль, щоб зупинити в зародку цей процес, і загнати енергію народної революції у ту саму іржаву пастку «легітимності».

Другий шанс було прої…(вирізано цензурою) ще швидше, аніж перший.

Українська РСР отримала ще 6 років життя, а ми так і не отримали шансу побудувати замість неї Україну. Точніше, отримали, потримали цей шанс в руках декілька гарячих листопадових днів, і добровільно передали в руки акторів, які на сцені корчили перед нами фарс.

І от тепер януковичі у своїй незайманій дитячій простоті дарують нам ТРЕТІЙ ШАНС.

З моменту рішення КС легітимність влади УРСР перервано. В країні більше нема ні конституції, ні легітимної влади. Лише купка узурпаторів та самозванців.

НАМ ТЕПЕР ДОЗВОЛЕНО РОБИТИ З НИМИ ВСЕ, НА ЩО У НАС ВИСТАЧИТЬ ФАНТАЗІЇ.

Так, і їм також тепер дозволено ВСЕ. Стосовно НАС. І в них поки що більше можливостей це реалізувати.

Але це вже – питання техніки. Питання ВОЛІ ДО ВЛАДИ, ВОЛІ ДО БОРОТЬБИ, зрештою, ВОЛІ ДО ЖИТТЯ. Сподіваюсь, у нас її більше.

Головне вже сталось. Нас звільнили з полону «легітимності». Нам розв’язали руки. Лише від нас залежить, що ми цими руками зробимо – інтелігентський зашморг для себе, щоб повіситись з розпачу за втраченими можливостями, чи бандерівську удавку для режиму, який стоїть на дорозі між НАМИ та НАШОЮ ОМРІЯНОЮ УКРАЇНОЮ.

Не так важливо, КОЛИ САМЕ вибухне наша чергова революція – вже через рік «азаровщини», чи на парламентські вибори 2012, чи на другий термін Янука у 2015. Навіть якщо мають рацію песимісти, і режим має попереду спокійне десятиліття – ну то й фіг з ним. Втратили вже не одне століття, загубимо ще десять років.

Набагато важливіше, ЯКОЮ буде ця наступна революція.

Якщо ми зможемо скористатись унікальним шансом, подарованим нам «данєцкімі», і нарешті вийдемо за межі застарілої парадигми «легітимності УРСР» - тоді це виправдає всі попередні «іздєржкі».

Якщо у вирішальний момент ми виявимось готові заснувати СВОЮ Україну – з написаною нами самими новою Конституцією, з НАШОЮ культурою та історією, з владою, легітимність якій надає ВІЛЬНИЙ ВИБІР РЕВОЛЮЦІЙНОГО НАРОДУ, а не спадковість від окупаційного режиму, тоді історія виправдає нас за всі попередні помилки.

А за компанію навіть скаже пару теплих слів про «данєцкіх», які в силу нездарності та «малоумія» виступили тим криголамом, що розчистив нам дорогу від УРСР до України.

Гуд бай, Уесесерія! Аве, Україно!

http://kievljanin.livejournal.com/651.html
============================================
НМД, гарний текст.
Чесно кажучи, сам відчув полегшення після остаточної коронації Яника і ліквідації "аппазиції". Який ніякий вихід із тупика.
Єдине зауваження, при оцінці совка я волів би за базу брати УРСР, а не СССР, це підкреслює суб"єктність.