03/15/2012 | Hadjibei

http://www.pravda.com.ua/inozmi/svoboda/4f4f8d0fe2eb0/

Ні, панове, кажіть що завгодно, а Додока-Лінартович - прекрасний! Вхопив кохану дівчину за руку - пішли, ми женимось! - і вся жіноча половина залу вже на його стороні (а, між іншим, це реальний факт із біографії ще одного "Енея" - ветерана УПА з 36-літнім Гулагівським стажем Миколи Симчича, котрого дружина, на відміну від Люби Додоки, таки дочекалася з тюрми). Або оте, найчастіше цитоване: "Товарищ индеец, вы местный? - Тутешній...", - і по залу пробігає шелестом задоволений і, таки ж не причулося, - гордий смішок: знай наших! Саме цю "асертивність", поставу впевненого в собі господаря (на чуже не зазіхаю, а мого не руш!) із українців ціле 20-те століття навперебій і вибивали, всіма силами військової промисловости й тоталітарної пропаґанди, саме за відмову переходити на позицію й мову сильнішого - гнали в концтабори, втоптували в землю, брали на глузи, пам’ять чотирьох поколінь зберігає це тавро підсвідомої травми, - і от, мов за помахом чарівної палички, всі українські спадкові постколоніальні комплекси разом отримують з екрану цілющого медового пластиря: он він який, наш хлопець-молодець, - давай, Іване, покажи їм, сукам, "нехай, бл..., спробують!"...

За це прощають - і прощатимуть - усе, чого в фільмі може бракувати. Бо це й є масове кіно - таке, яке знімають у себе всі без винятку незалежні країни (а багатші - ще й експортують іншим!): "Біблія для бідних" інформаційної доби. Кіно, призначене не для роздряпування національних виразок - а для їх загоєння. "Український Голівуд", якщо такий, дастьбі, коли-небудь складеться, отримав свою першу ластівку.

Особисто я активно вболіватиму за її політ. Як і за кожну (дасть Біг!) наступну. І так - доки такими "ластівками" не вкриється українська кіноафіша бодай із тією ряснотою, з якою зали в столичній книгарні "Є" заставлено сьогодні українськими книжками. Півтора десятка років тому, нагадаю, їх заледве набиралося на одну полицю, і кожна нововидана вимушено відповідала "за всю літературу" зразу. Нині, слава Богу, є їх на всяк смак, і серед них щороку, хай і не завше помітно для загалу, з’являється кілька першорядних - на смак щонайвибагливіше-гурманський. Півтора десятиліття знадобилося національному книжковому ринку, щоб пройти цей шлях. Кіноринку знадобиться довше - він затратніший: куди більше залежний від економічного стану в країні, ба навіть від біжучих політичних констеляцій... Його легше "завалити" - особливо на перших кроках.

Тож саме впору українцям повчитися психологічної асертивности в Івана Додоки. І сказати слідом за ним - "нехай, б..., спробують!".