МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Повернувшись з концерту групи „Океан Ельзи”

11/28/2005 | Котияблуко
Повернувшись з концерту групи „Океан Ельзи”


Дзвонить мобіла.
–Алло.
–Невдовзі вітром тебе має занести на концерт групи ... Слова стають не чутними, тануть, розчиняються у голосі диктора з приймача: „Шановні громадяни! Попередження! Насувається Океанська повінь „Глорія”. Жертвами стали вже понад сто тисяч осіб”.
Пропускаю повз вуха слова радіоповідомлення. Намагаюсь розчути інформацію для мене, втискуючи вухо в мобілу, як в дитинстві в мушлю, коли в монотонному шипінні, що звідти долинало, ввижалась ціла симфонія з терціями шурхоту піску і перекочуючимися по всьому діапазону октав хвилями. Йой, що це в мене за асоціації сьогодні.
- Що, що? Концерт? Чим занесе? Вітром? Яким вітром?
- Попутним, попутним.
В мобілі гудки. Дивлюсь на годинник. Треба вже вибігати. Попутний вітер до речі став би у нагоді. На макіяж часу не має. Шкода. Заздрю Афродіті. Мало того, що й так красуня, ще й над вбранням ламати голову не треба, вбралася в піну морську, чи то пак океанську. Тьху, та що це за порівняння весь час на думку спадають. Намагаюсь пригадати прослухане оголошення. Океанська повінь „Глорія”. То „Катрін” і „Маргарита”, тепер „Глорія”. Чекайте, яка повінь в наших краях, ще й океанська? Перелякано визираю в вікно. Звичний пейзаж, все гаразд. Взагалі то, я на своєму поверсі можу почувати себе в безпеці, як на високій скелі. Але ж цікаво подивитися про що ж на разі йшлося. Теж мені знайшлася любителька присмаку солоного вітру на губах. Що там? „Глорія” вже полонила понад сто тисяч. Тож долучуся. Стану добровільною жертвою. Лише відштовхнутись від скелі і в Океан.

...Нас океаном несе-е-е,
В ньому ми зможемо все-е-е, - реве зал.
Місце затоплення – Київський палац спорту.
Ти і я, - продовжує після інструментальної партії Славко Вакарчук.
Ла-ла-ла-ла-ла, - видихають його товариші по сцені, що звуться групою „Океан Ельзи”.

Нагойдавшись до нестями на хвилях цього океану, обриси і географічне розташування якого завжди були для мене загадкою, намагаюсь зафіксувати враження. Чергове порівняння з безмежним масивом води. Знаю, знаю, це вже зловживання. Але спокуса велика. А перед спокусою мені втриматись важко. Така жіноча природа. Повінь, не повінь, а орати треба. Тобто, до комп’ютеру і писати. Почну з того, що цим концертом завершувався тур на підтримку останнього альбому “Океану Ельзи” “Глорія”. Описати послідовність виконання пісень? Зазначу, прозвучав майже весь репертуар групи за всю їхню історію. Повторити, що значну частину пісень співав зал? Але хоровий спів є обов’язковим номером програми кожного концерту. Натомість, намагаюсь вирізнити нюанси післясмаку, що залишається після концерту. Враження різноманітні – протилежні і однаково яскраві, що конкурують між собою.
По-перше, без сумніву, магія голосу Славка Вакарчука. Зачарував як морські сирени. Давно підозрюю в ньому мольфара. Своєрідний, чуттєвий... Якою ще лексикою можна описати голос? Хочеться, облишивши музичну термінологію, знаходити в ньому і тиху вранішню молитву на самоті, як у початкових акордах “Першої пісні”, і розбурхані інстинкти, як у “Тінь твого тіла”, і перший та, водночас, останній політ листя з осінніх дерев. Як змінюється щосекунди, не зупиняючись в своїй грі, водна стихія, так і людська природа відгукується емоційною грою на море звуків, що вливаються в нутрощі, переповнюють відчуттями до кінчиків волосся. Не знаю, як кому, а мені завжди подобались неординарні, цікаві голоси. Якось на прес-конференції „Океану Ельзи” від когось із журналістів прозвучало чергове „свіже”, „оригінальне” і водночас риторичне запитання: “Чому Океан Ельзи? Хто ця Ельза?” Зал розсміявся. Присутні повеселились, звівши все на жарт. Мені раптом захотілося уявити цю міфічну Ельзу. Образ ніяк не міг набути конкретних рис, був як марево, неначе моя уява дивилася на нього крізь залите водою скельце. Чула одну з версій легенди виникнення назви: під час перерви однієї з репетицій групи, прийшла кішка Ельза і напудила на інструменти. Ось так і створився Океан Ельзи. Але кішку Ельзу мені уявляти не хотілось. Якось блукала галереями Андріївського узвозу, маючи на меті скласти нарис-довідник по київських галереях. Найбільшу увагу привернула виставка „150 років іспанської фотографії”. Одна зі світлин мала назву „Портрет Ельзи”. Розмитий образ почав набувати конкретних рис. Бліда дівчина з прозорими очима кольору океану дивилася прямо на мене, прямо в мене. Не яскрава, не зухвала, не вульгарна привабливість. Краса, яку з першого погляду не розгледиш. Краса, якась акварельна і глибоко чуттєва, як і голос Славка Вакарчука. Маю тепер свій варіант міфічної Ельзи. І завше тепер уявляю адресатом Океанівської лірики невідому Ельзу з світлини, з очима – часточками цього океану.

По-друге, драматургія концерту. Цей перелік мізансцен, що повторюється із виступу у виступ, можна вже вважати сценарієм концерту. Не я перша звертаю увагу на це. Але велика спокуса приєднатися. А перед спокусами, як вже зрозуміло, мені встояти важко. Промайнув весь набір давніх ефектних знахідок, які уже не раз описувались в мас-медіа. Це і залізання на колонки, і міні стриптиз. Доводилось бачити чудові музичні імпровізації Вакарчука. Ніколи не повірю, що талант Славка не є широким і багатогранним, даруйте, як океан. Думаю, він не менш сміливо і цікаво може експериментувати, імпровізувати й в інших видах і жанрах мистецтва. Зокрема, акторському, мистецтві пластики. Адже, кожен хто з’являється під світлом софітів, так чи інакше, наближається до мистецтва театру. Не хочеться в цьому місці банально цитувати Шекспіра. Стриптиз, до речі, Вакарчук завершив, віртуозно впавши в зал. Його миттєво підхопили простягнуті руки фанів. Невдовзі Славко повернувся на сцену, на щастя, неушкодженим, ледь втримавши на собі штани; залишивши свою сорочку прихильникам як винагороду. Я думаю фанам треба було починати роздягати свого кумира знизу. Це внесло б неабияке розмаїття в дещо одноманітну драматургію концерту і примусило б Славка імпровізувати по-справжньому.
Дуже сподобались вокально-інструментальні діалоги Вакарчука з гітаристом, не менш артистичним за Славка, Петром Чернявським. Виглядало це віртуозною імпровізацією. Але коли Петро, начебто в екстазі, почав трощити гітару, на зміну якій миттєво була винесена інша, в подібну імпровізацію вірити не хотілось. По завершенні шоу вандалізму над музичним інструментом, шматки гітари разом із бубном дістались прихильникам. Ну, трофеї фанам - святе діло. До речі, такою ж знахідкою один з музикантів прикрасив „Рок Екзистенцію”, за що від техніка, охопленого праведним гнівом, мав зламані ребра. Спілкуючись з друзями музикантами і, знаючи ставлення віртуозів до свого інструменту, що пестять і кохають його як дівчину, гітару все ж таки шкода.
З монітору комп’ютера вистрибнула рибка і пірнула назад до бекграунду.
Русалкою я не стала, але все до того йшло.

Відповіді

  • 2005.11.30 | Sean

    Хвайно! (-)



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua