МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Забужко розкаялася, що відчувала зневіру до рідної країни

11/30/2005 | Стопудів
http://www.maidan.org.ua/static/mai/1133275070.html

Київське видавництво „Факт” порадувало нас новими текстами Забужко – „Let My People Go”.

До вашої уваги – перші враження читача і анонс від видавництва.

„Let My People Go” – книжка про Помаранчеву революцію, передчуття і перше осмислення. Спроба писати історію, перебуваючи в ній у той унікальний момент, коли події СТАВАЛИ історією, ненадовго позбувшись своєї політичної складової. Забужко постає перед нами в усій своїй маніакально-депресивній щирости, кидаючись від набридлого зудіння про втрачену країну і внутрішню еміграцію до яскравих емоційних періодів, аж читати іноді важко крізь сльози.

Перша частина сторінок через 40 стає дещо нудною – це підбірка статей та інвертю з різних ненаших видань, там цілі абзаци іноді повторюються. Відчувається, як авторці доводилося напружено працювати, щоб щодня пробивати інформаційну блокаду, щоб західні журналісти приїхали сюди не „запізнившись на 10 років”. Зрештою, саме в цій ролі (репрезентувати українських інтелектуалів на Заході) Забужко виглядає якнайорганічніше. А коли в першій частині знаходиш уже легендарне (тисячу разів передруковане з „Волл Стріт Джорнал” через „Іносмі.ру”) „Мій бойфренд пакує наплічника, готуючись вирушити в ніч. Крекери, шокололад, камера, свічки, сірники, ліхтарик. Ми тримаємо свою країну освітленою”, то і до другої легше переходиться.

Друга частина – підбірка постреволюційних виступів на різноманітних форумах та інших симпозіумах. Есеї, основна (і одвічна) тема яких – стосунки між владою та інтелігенцією, участь митця у революційних подіях та їх висвітленні, читаються досить легко і цікаво.

Але найбільша чуттєрубка, ІМХО, починається у третій частині, там, де щоденник і оповідання „Альбом для Густава”. Заради цієї третьої частини і варто читати „Let My…”.

Щоденник починається 1 грудня 2003 і закінчується 6 січня 2005. Перед нами відкривається світ українського інтелектуала в усій його емоційності – від прагнення відсторонитися від „окупованої території” до бажання пожаліти і обійняти „увесь цей народ”. Хто допоможе? Де люди? – голосять сторінки щоденника. І лише на початку листопада авторка раптом помічає довкола себе НАРОД. Ну, тут уже нова хвиля емоцій... ))

Звичайно, якщо тусуватися світом із „Барабана” в амбасаду, із квартири в аеропорт, то через шибку життя може видатися страшним і стороннім. І тоді ми читаємо в „Столичных Новостях” про те, як одухотворено святкує Великдень грецький народ, а нашому загальностатистичному бидлу тільки привід дай бухнуть. Але щоденник демонструє нам грандіозне переживання людини, яка жила у своєму світі, думала, що довкола все дуже похмуро, аж раптом БАЦ! – а довкола прекрасна країна з прекрасними людьми. І людина своїми поспішними, але щирими і доречними текстами вибачається перед людьми і країною, знаходячи нарешті порозуміння. Ще десь пару раз зривається „щоб було як у людей”, але це вже вочевидь за звичкою, яку хочеться швидше забути.

І, переживши разом із Оксаною Стефанівною цей катарсис, ми переходимо до перлини – все ІМХО, любі читачі! – цієї збірочки з псалмовою назвою, до оповідання „Альбом для Густава”. Він і Вона допомагають своєму голандському товаришу вибирати фотки для книжки про Майдан. Вибирають і – кожен окремо – згадують.

Дещо нервує постійний, е-е-е... західний дискурс, призма іноземного враження, яку шановна авторка аж занадто часто прикладає до своїх спостережливих очей. Ну та це на любителя, деяким навіть подобається. В принципі, Забужко так і живе, і якщо ніхто не написав інакше, то це вже його проблема.

„Милий хлопець, він теж шукає імунітету. Вештається по світу, істий Летючий Голандець, знімає і видає свої близькосхідні, балканські, східноєвропейські і які-там-ще альбоми, бо шукає способу опертися на реальність. Протиставити навалі симулякрів справдешні піт і кров, любов і ненависть.
А знаєш, пригадує раптом Малий, наш колишній президент, той, що сховався під час революції на дачі, кажуть, теж не повірив, коли побачив по телевізору трансляцію з Майдану. Був певен, що це змонтоване на комп’ютері відео...
...Хлопці дибають мити руки, а я востаннє кидаю погляд на екран монітора. Там, ракурсом знизу – ряд наїжачених сірих щитів, а долі, під ними, - квіти й запалені свічки: здається, неначе вони проростають крізь асфальт, крізь утоптану верству тисячолітнього снігу, - згустки вогню, розмиті плями свтіла, оточені на знімку неправдоподібно яскравими аурами.”


Вище були емоції. Нижче – офіційний анонс від „Факту”. Читаємо!

Оксана Забужко «Let my people go: 15 текстів про українську революцію»
(К.: «Факт», 2005 р.)

«Цілу осінь 2004-го мені невідчепно крутився в пам’яті, як на старій „заскоченій“ платівці, грозовий — аж приском по шкірі — мотив старого негритянського спірічуелсу, „Let My People Go“. Ще Мойсеєва просьба, біблійна, хтозна-скільки разів ізвідтоді повторювана всіма мовами світу: виведи мій народ».— Оксана Забужко, Мохакар, Іспанія, 24 жовтня 2005 р.
Нова книга Оксани Забужко — це своєрідна спроба заповнити ту інформаційну порожнечу, той історично-культурний вакуум, в якому Україна знаходилася багато років і з якого, на жаль, не вийшла до сьогодні. Соромно зізнаватися, що іноземні ЗМІ проявляли більшу зацікавленість до подій Помаранчевої революції як до „народження нації“, аніж українські, що писали про „сцену на Майдані“. Слова однієї молодої американки, сказані О. Забужко в дні Майдану: «Я побачила, що таке історія. Нам говорили про 11 вересня, що це історія, і той день справді багато змінив у нашому житті, але я тільки тут, у Києві побачила — ні, історія — це зовсім інше. Це — як одночасний вибух багатьох-багатьох довго накопичуваних тенденцій. Як невидимий газ, що тече по трубах, — і треба тільки іскри, щоб його присутність враз зробилась видимою, і всі ліхтарі спалахнули».

Восени 2004-го Оксана Забужко виступала свого роду «фронтовим кореспондентом» — намагалася всьому світові пояснити — через інтерв’ю, листи друзям-письменникам, видавцям, журналістам, громадським діячам, — що ж відбувається в Україні, що ж це за «демократична країна», де раптом, на початку ХХІ століття, виявляється, ще є потреба доводити, що народ є джерелом влади й тільки народ, що він має право на незалежне волевиявлення, що він є єдиним і неподільним за місцем проживання або мовними вподобаннями.
О. Забужко:«Ця книжка — не персональна письменницька „хроніка революції“, хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона, сподіваюсь, і додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке мене тоді мучило, — як водночас ПРОЖИВАТИ історію і ПИСАТИ про неї. Як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї СМИСЛ — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам’яти народу».

Книга має 3 розділи: «Ukrainians scream — крик України» («Лист із Києва після „ночі довгих ножів“», інтерв’ю «IL MANIFESTO» (Італія), «Wall Street Journal Europe», «Spiegel Online Internatinal», «Suddeutsche Zeitung», «NRS Handelsblad», «Новая газета»), «У пошуках наративу» (інтерв’ю УНІАНу, Українському літературному порталу, виступ на семінарі Фундації Фулбрайта, Виступ на Першому Всесвітньому Фестивалі Письменників, «Expressen»), «Ми були градом божим...» (із щоденникових записів та оповідання).

Відповіді

  • 2005.12.01 | Сергій Кабуд

    Re: Забужко розкаялася, що відчувала зневіру до рідної країни

    http://www.vesna.org.ua/txt/podervl/zaratustra.html
    ...

    В руці у Шаленчихи клітчата торба мандрівних "човників", під пахвою — журнал "Парад").

    Привіт, "Компана"! Я вам почитати принесла!

    Йонатан. А ти вмієш?

    Шаленчиха (сідає і без зайвої церемонії наливає собі гранчака). Ти перед Людкой виябуйся, Йонатан. (Шаленчиха миттєво заливає гранчак в горлянку і смачно хрумкає огірком). От дивіться, що тут написано (розкриває журнал "Парад" і читає вголос). "Я, конєчно, нєкотороє врємя очєнь плотно тусовала. Но єслі хто думає, шо бить суперлєді лєгко, то ето ашибка".

    Вєнік. Но і трудного тоже нема ніху...

    Шаленчиха. Це тобі, Вєнік, всьо лігко в жизні дається. А в жінок жізнь трудная. Осьо, дивись! (Читає). "Кстаті, благодаря опщенію з тусовкой я розширіла круг своїх інтєрєсов, а ето ізбавіло міня от снобізма в манєрє одіваться. Хотя порой, когда я надіваю Дону Каран, мінє кажется, что міня ето взросліт".


    ....
    і от це канешно таж по тємі:


    http://www.vesna.org.ua/txt/podervl/snoby.html

    Поліна Йосипівна.
    Ви нє чіталі статтю Ганцмахера "На порогє разума"?

    Пєрєц Моісєєвіч.
    Я шо-то слишал, ето про пріручену акулу, она єст з рюмочкі яйца. Кстаті, господа, ви знаєте -до сіх пор ніхто не знає, хто в акули мужчіна, а хто женщіна.

    Ельза Піздаускас. Навєрно, я б опредєліла по запаху. Га-га-га...

    Ельза Піздаускас неприємно регоче, давлячись солоним помідором.

    Поліна Йосипівна.
    Прєдставьтє, нє вгадалі, ето про обізяну. Обізяна впєрвиє заговоріла...
    Вєнєдікт Абрамовіч.
    Ха... І что же, мєня інтєрєсуєт, ваша обізяна могла б такоє сказать?

    Поліна Йосипівна.
    Прєдставьтє, всєго одну фразу. Она сказала: "Шо, піздюкі, доігралісь?".
    Вєнєдікт Абрамовіч.
    Ха! Ето іщо ні о чьом нє говоріт. Она может рефлекторно проізводіть звук.

    В цю ж саму мить Свирид Свиридович досить голосно пердить


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua