текст 2000ків, що не влізе до Отарового тома
02/28/2006 | art-em
Свого часу Отар писав, що тексти 2000-ків вмістяться в один грубий том. Ось уривок з роману-попурі "Чумацька траса", якщо таких романів в кожного буде, то одним томом не обмежишся. Повна версія - за кілька годин.
(переклад українською, надруковано в газеті "Сто тисяч" 11.05.2004)
Рік тому на території нинішньої Української нижньо-дунайської республіки екологи розпочали перші акції протесту, які згодом було перенаправлено у шлюзоване політичне русло. Останнім часом вітчизняні журналісти дещо втратили інтерес до цього політичного утворення, і це дало можливість вилківським політтехнологам поширити декілька прекрасних легенд про життя у цьому місті. У цій статті ми спробуємо їх поспростовувати.
Легенда перша: так жити можна
Коли створювалась УНДР, її лідери найпершою своєю задачею називали саме: показати, що українці можуть жити заможно, культурно і незалежно від Москви. Як ми знаємо, поїздки у Вилкове почалися на хвилі протесту проти будівництва каналу "Дунай-Чорне море". Академія наук України оголосила, що об’єкт проходить по найзаповітніших територіях заповідника "Дунайські плавні" і нищить рідкісні види тварин, в той час, як Міністерство екології дозволило будівництво, вважаючи, що воно проходить далеко від ядра заповідника. Першими до так званої "української Венеції" з’їхалися активісти екологічних організацій, які блокували роботу будівельників. Оскільки їхні гасла були заполітизовані, незабаром приїхали їх підтримати кілька західноукраїнських письменників і музикантів, які закликали їхати туди всіх діячів мистецтва, а також простих громадян. Вони влаштовували у Вилковому концерти, літературні вечори, а адміністрація заповідника, маючи грант від ЮНЕСКО, всіляко сприяла їм. Проте, розмови про державне утворення почалися тільки тоді, коли було досягнуто домовленостей з міжнародними організаціями про серйозне фінансування. Окрім ЮНЕСКО, "підтримати демократію" вирішили Сорос, Березовський і конгрес США. Ці доходні статті і досі є основою бюджету УНДР. Лише останнім часом з’явилися прибутки від туристів, а корінне населення, як і в давнину, живе, переважно, з рибальства. Без сумніву, двадцятитисячне містечко в гирлі Дунаю не залежить від поставок з Росії, особливо якщо врахувати, що воно збирає багаті врожаї гуманітарної допомоги. Чого не скажеш про Україну з населенням у 45 мільйонів і підприємствами, які цілком залежать від російського ринку. Ходять чутки про те, що з приєднанням Румунії до Євросоюзу туди може вступити і УНДР. Проте, навряд чи там сильно прагнуть отримати таке джерело збитків.
Те саме – з екологічним станом регіону. Хоча адміністрацію заповідника і вважають в УНДР другою владою, всі ми розуміємо, як може вплинути на навколишнє середовище юрба молодиків, схильних до алкоголю, та ще й з розбещеним сучасною культурою світосприйняттям. Співробітники Київського національного університету досліджували стан води та чисельність популяцій рідкісних птахів у гирлі Дунаю, і дійшли висновку, що шкода, завдана біосистемі непроханими гостями, в кілька разів перевищує очікувану шкоду від недобудованого каналу.
Міф другий: УНДР – республіка духу
Без сумніву, обрання Юрія Андруховича президентом УНДР мало великий вплив на курс, яким це утворення рухалося протягом року. Андрухович, або, як стали його називати у Вилковому, Мессір, здавна носився з ідеєю направити українську культуру в русло центральноєвропейської. Він – мешканець Івано-франківська, і естетика цього міста дійсно ближча до естетики Австро-угорської імперії, аніж, припустимо, до радянської спадщини. Він мав контакти з польськими, румунськими, сербськими, угорськими, та іншими письменниками, які охоче приїздять у Вилкове, через що його стали називати ледь не культурною столицею Європи. Більшість нових мешканців цього містечка також називають себе митцями, і стипендії від імпровізованого уряду отримують саме за творчість. Якось Андрухович, намагаючись виправдати існування своєї псевдодержави, порівняв її з Касталією – країною з утопічного роману Г. Гессен "Гра в бісер". Проте, хоча Касталія і утримувалася так само на кошти держави, вона була описана як республіка духу, в якій мешканці змалку виховувалися в дусі аскетизму та самовдосконалення. Тепер достатньо поглянути, чому були присвячені основні дебати у Центральній раді УНДР протягом першого місяця існування. Один із молодих музикантів, обраних до неї, першим ділом вніс законопроект про суворий сухий закон, одночасно з цим пропонувалась легалізація маріхуани. Молоді депутати, прихильники растаманського світогляду, підтримали його, але все ж більш впливовими виявилися любителі алкоголю, належні, переважно, до старшого покоління.
Нам активно нав’язують творчість мешканців Нижньо-дунайської республіки, і, можливо, нині вона є модною внаслідок політичної кон’юнктури. Проте, чи знаєте ви хоч один величний роман, хоч одну мегахітову пісню або збірку дійсно душевних віршів, що народилися у Вилковому? Складається враження, що там мешкають самі лише графомани і кон’юнктурники.
Міф третій: УНДР допомогає Україні
Спекулянти з Вилкового, маючи гроші, а також користуючись порівняно вільним доступом на територію України, мали змогу закупити в наших магазинах що завгодно. Часто в прикордонних районах це, навіть, створювало дефіцит товарів першої необхідности. В той час Вилківська преса писала, що таким чином в Україну надходять іноземні інвестиції, які розширюють ринок для вітчизняного виробника. Як з’ясувалося, цей внесок у вітчизняну економіку надто мізерний. Тоді, з метою економічної ізоляції, було запроваджено відрізні купони, які видавалися громадянам України разом із зарплатнею. Щоправда, і цей механізм виявився не надто ефективним, оскільки спекулянтам нескладно перекупити купони у населення, яке не витрачає їх, скажімо, купуючи на базарі продукти.
Крім того, українці не відчувають з УНДР жодної моральної або культурної підтримки. Кращі спеціалісти українських підприємств залишають роботу, діти і батьки залишають родини, через те в суспільстві поширюються чутки, ніби у Вилковому діє тоталітарна секта, в якій американські спецслужби зомбують мешканців. Звичайно, це перебільшення, проте нижньо-дунайська агітація дійсно ввела в оману багатьох. Вони сподіваються, що там дійсно зможуть працювати на благо України та української культури. Натомість, все частіше найталановитіші мешканці УНДР їдуть на гастролі на захід.
У багатьох наших читачів виникає питання, чому ж українські війська не ліквідують це гніздо розпусти і джерело анти державницької агітації? Побутує думка, що Україна боїться втручання військ НАТО так само, як це сталося в Косові. Однак зрозуміло, що НАТО не стане вести бойові дії на території держави, в якій розташовані бази Російської Федерації. Причина, скоріше, в економічних санкціях, які можуть запровадити для України західні держави під приводом ізоляції недемократичного режиму. До того ж, Президент України завжди підкреслював тимчасовість цього псевдодержавного утворення, а також неістотність загрози від Вилкового, яке не має ані власних збройних сил, ні виробництва, ні портів, ні аеродромів, придатних для розміщення військової техніки.
Відстійники наших прав
(переклад українською, надруковано в газеті "Сто тисяч" 11.05.2004)
Рік тому на території нинішньої Української нижньо-дунайської республіки екологи розпочали перші акції протесту, які згодом було перенаправлено у шлюзоване політичне русло. Останнім часом вітчизняні журналісти дещо втратили інтерес до цього політичного утворення, і це дало можливість вилківським політтехнологам поширити декілька прекрасних легенд про життя у цьому місті. У цій статті ми спробуємо їх поспростовувати.
Легенда перша: так жити можна
Коли створювалась УНДР, її лідери найпершою своєю задачею називали саме: показати, що українці можуть жити заможно, культурно і незалежно від Москви. Як ми знаємо, поїздки у Вилкове почалися на хвилі протесту проти будівництва каналу "Дунай-Чорне море". Академія наук України оголосила, що об’єкт проходить по найзаповітніших територіях заповідника "Дунайські плавні" і нищить рідкісні види тварин, в той час, як Міністерство екології дозволило будівництво, вважаючи, що воно проходить далеко від ядра заповідника. Першими до так званої "української Венеції" з’їхалися активісти екологічних організацій, які блокували роботу будівельників. Оскільки їхні гасла були заполітизовані, незабаром приїхали їх підтримати кілька західноукраїнських письменників і музикантів, які закликали їхати туди всіх діячів мистецтва, а також простих громадян. Вони влаштовували у Вилковому концерти, літературні вечори, а адміністрація заповідника, маючи грант від ЮНЕСКО, всіляко сприяла їм. Проте, розмови про державне утворення почалися тільки тоді, коли було досягнуто домовленостей з міжнародними організаціями про серйозне фінансування. Окрім ЮНЕСКО, "підтримати демократію" вирішили Сорос, Березовський і конгрес США. Ці доходні статті і досі є основою бюджету УНДР. Лише останнім часом з’явилися прибутки від туристів, а корінне населення, як і в давнину, живе, переважно, з рибальства. Без сумніву, двадцятитисячне містечко в гирлі Дунаю не залежить від поставок з Росії, особливо якщо врахувати, що воно збирає багаті врожаї гуманітарної допомоги. Чого не скажеш про Україну з населенням у 45 мільйонів і підприємствами, які цілком залежать від російського ринку. Ходять чутки про те, що з приєднанням Румунії до Євросоюзу туди може вступити і УНДР. Проте, навряд чи там сильно прагнуть отримати таке джерело збитків.
Те саме – з екологічним станом регіону. Хоча адміністрацію заповідника і вважають в УНДР другою владою, всі ми розуміємо, як може вплинути на навколишнє середовище юрба молодиків, схильних до алкоголю, та ще й з розбещеним сучасною культурою світосприйняттям. Співробітники Київського національного університету досліджували стан води та чисельність популяцій рідкісних птахів у гирлі Дунаю, і дійшли висновку, що шкода, завдана біосистемі непроханими гостями, в кілька разів перевищує очікувану шкоду від недобудованого каналу.
Міф другий: УНДР – республіка духу
Без сумніву, обрання Юрія Андруховича президентом УНДР мало великий вплив на курс, яким це утворення рухалося протягом року. Андрухович, або, як стали його називати у Вилковому, Мессір, здавна носився з ідеєю направити українську культуру в русло центральноєвропейської. Він – мешканець Івано-франківська, і естетика цього міста дійсно ближча до естетики Австро-угорської імперії, аніж, припустимо, до радянської спадщини. Він мав контакти з польськими, румунськими, сербськими, угорськими, та іншими письменниками, які охоче приїздять у Вилкове, через що його стали називати ледь не культурною столицею Європи. Більшість нових мешканців цього містечка також називають себе митцями, і стипендії від імпровізованого уряду отримують саме за творчість. Якось Андрухович, намагаючись виправдати існування своєї псевдодержави, порівняв її з Касталією – країною з утопічного роману Г. Гессен "Гра в бісер". Проте, хоча Касталія і утримувалася так само на кошти держави, вона була описана як республіка духу, в якій мешканці змалку виховувалися в дусі аскетизму та самовдосконалення. Тепер достатньо поглянути, чому були присвячені основні дебати у Центральній раді УНДР протягом першого місяця існування. Один із молодих музикантів, обраних до неї, першим ділом вніс законопроект про суворий сухий закон, одночасно з цим пропонувалась легалізація маріхуани. Молоді депутати, прихильники растаманського світогляду, підтримали його, але все ж більш впливовими виявилися любителі алкоголю, належні, переважно, до старшого покоління.
Нам активно нав’язують творчість мешканців Нижньо-дунайської республіки, і, можливо, нині вона є модною внаслідок політичної кон’юнктури. Проте, чи знаєте ви хоч один величний роман, хоч одну мегахітову пісню або збірку дійсно душевних віршів, що народилися у Вилковому? Складається враження, що там мешкають самі лише графомани і кон’юнктурники.
Міф третій: УНДР допомогає Україні
Спекулянти з Вилкового, маючи гроші, а також користуючись порівняно вільним доступом на територію України, мали змогу закупити в наших магазинах що завгодно. Часто в прикордонних районах це, навіть, створювало дефіцит товарів першої необхідности. В той час Вилківська преса писала, що таким чином в Україну надходять іноземні інвестиції, які розширюють ринок для вітчизняного виробника. Як з’ясувалося, цей внесок у вітчизняну економіку надто мізерний. Тоді, з метою економічної ізоляції, було запроваджено відрізні купони, які видавалися громадянам України разом із зарплатнею. Щоправда, і цей механізм виявився не надто ефективним, оскільки спекулянтам нескладно перекупити купони у населення, яке не витрачає їх, скажімо, купуючи на базарі продукти.
Крім того, українці не відчувають з УНДР жодної моральної або культурної підтримки. Кращі спеціалісти українських підприємств залишають роботу, діти і батьки залишають родини, через те в суспільстві поширюються чутки, ніби у Вилковому діє тоталітарна секта, в якій американські спецслужби зомбують мешканців. Звичайно, це перебільшення, проте нижньо-дунайська агітація дійсно ввела в оману багатьох. Вони сподіваються, що там дійсно зможуть працювати на благо України та української культури. Натомість, все частіше найталановитіші мешканці УНДР їдуть на гастролі на захід.
У багатьох наших читачів виникає питання, чому ж українські війська не ліквідують це гніздо розпусти і джерело анти державницької агітації? Побутує думка, що Україна боїться втручання військ НАТО так само, як це сталося в Косові. Однак зрозуміло, що НАТО не стане вести бойові дії на території держави, в якій розташовані бази Російської Федерації. Причина, скоріше, в економічних санкціях, які можуть запровадити для України західні держави під приводом ізоляції недемократичного режиму. До того ж, Президент України завжди підкреслював тимчасовість цього псевдодержавного утворення, а також неістотність загрози від Вилкового, яке не має ані власних збройних сил, ні виробництва, ні портів, ні аеродромів, придатних для розміщення військової техніки.
Відповіді
2006.02.28 | О.Бутирський
Was ist das?
І хто автор і що за газета сто тисяч?2006.02.28 | art-em
надійшов повний текст
за адресою http://littusovka.iatp.org.ua/artem/trasa.doc