Шевченківка і злий молодший братик
03/27/2007 | wunderkit
Шевченківка в незалежній вже Україні завжди викликала і викликатиме купу запитань і претензій, скільки вже навколо неї поламаних списів, скільки посварених і ображених митців – не злічити. А проте – стоїть вона, як і стояла. Значить: або не там копають недоброзичливці премії – чи то у пошуках істини, чи то «підриваючи» її підвалини, – або ж не тих закопують – не тих, на кому подібний стан речей тримається.
Не там копають
Підкопатися під Шевченківську премію пробували з різних боків. На сайті Народної Шевченківської премії (www.taras.co.ua), про який мова піде нижче, в розділі «Статті» зібрано повний «букет» претензій з боку різних достойників, переважно – літераторів (так уже сталося, що Шевченківка асоціюється найбільше з літературою, взяти хоча би лауреатів: з року в рік письменники складають переважну більшість). І «тусовочність» присудження, і «авторитарність» (бо вручається символом держави – президентом), і непотрібність за визначенням (хай би ліпше ці гроші віддали молодим митцям як гранти і стипендії), і корумпованість журі (бо ж чому остаточні рішення виносяться таємним голосуванням).
Ну, справді –слабких моментів у Шевченківки безліч. І таке враження, що тримається вона лише на авторитеті держави. Сказала держава «премії – бути», і нічого з нею не вдієш: гроші – акуратно платяться, жюрі – акуратно засідає і виносить рішення, чергових лауреатів акуратно вітають 9 березня мало не в закритому режимі (ну хіба на «Першому Національному» покажуть, але кому та нудота цікава – теж питання). Коло замикається, а те, що медіа здатні реагувати на вручення Шевченківки черговим лауреатам ледве порцією критики – вочевидь – мало кого з організаторів хвилює.
Не тих закопують
До кого ж саме спрямовуються претензії щодо премії? До представників держави: а чого втручаєтеся в мистецтво? Нова форма контролю? До митців, які відмовилися від премії: ви що, не патріоти? Премія все ж таки – національна, а отже – глибоко патріотична. До митців, які не відмовились від премії: «раби коштують дешево». До шевченківського комітету, але це зрозуміло і без пояснень. До організаторів: чому не зацікавлюєте медіа? До медіа: чому не цікавитесь, не зацікавлюєте український народ, що має знати своїх канонізованих митців-героїв.
А от щодо останнього – якраз і виникає найбільша заковика. Ну, не знає народ своїх героїв, не знає їх творчості та й не хоче знати. Бувають, звісно, винятки (як у випадку «Солодкої Дарусі» М. Матіос), але винятки зайвий раз доводять правило.
От тому і виникають ініціативи на кшталт «Народної Шевченківської премії» на сайті www.taras.co.ua. Благородна мета: «роздержавлення» премії, нібито притомна пропозиція «достойного» виходу із такої заплутаної ситуації, повернення Шевченку «бренду», перш за все, «народного», а вже в наступну чергу – «національного» поета... Але от реалізація і тут викликає чимало запитань.
Розумная цьому альтернатива?
З першого погляду складається враження, що – вау! – нарешті з’явилась. І альтернатива ця – покладена на плечі народу – здатна таки підняти непідйомний авторитет премії, зростивши до неї цікавість. Здалося, що нарешті зникне весь той академічний пафос і бронзовість, вся та обмеженість і закритість премії.
Але де там: на заміну академічного пафосу з’являється пафос суто націоналістичний – може й менше, але все ж обмежений. Риторика ініціаторів премії вражає своїм ретроградством і просто не може не викликати питань, в першу чергу – ідеологічного характеру (до організаційних варто звернутися нижче). З Шевченка тут знову ліплять неземний ідеал: «Це для нас, українців, Тарас – Святий Пророк»; незважаючи на самоназву, протиставлення з офіційною Шевченківкою ведеться по лінії «нація-держава», а не «народ-держава»: «Ми започатковуємо народну Шевченківську премію, де визначатимемо лауреатів його премії і героїв нашої нації і землі, а не їхнього клану і території»...
І таких цитат з маніфесту «Наша позиція» «народної» премії можна навести безліч. Таке враження, ніби організатори сайту ну просто зі штангенциркулями кинуться вимірювати носи і розрізи очей достойникам, аби тільки хтось «ненаціональний» не проліз у «світло Тарасової постаті». Або як вам таке: другим пунктом після імені-прізвища у реєстраційній картці відвідувачів сайту, що хочуть проголосувати, є графа «Ваша національність». Яснішою ця дивина стає, коли зазирнути у розділ «Нас підтримують» і побачити там «Національний Альянс», ВО «Свобода», якусь загадкову організацію «Гайдамака» і далі за списком. Отже, знову Шевченківка залишається консервативною і заідеологізованою – ну що тут вдієш...
І – ще один цікавий момент. Питання «кому це вигідно?» майже остаточно вирішується згадкою в тому ж маніфесті про «вдалі акції на підтримку Тараса Зеленяка, "Кіно-переклад" або ж голосування за "Книжку року" на ВВС, в яких українці проявили себе як згуртована сила». Інтернет-голосування за «Книжку року» за подібною до визначення «народної» премії схемою дало змогу певним колам, також пов’язаним з ультраконсервативними силами, зчинити середньої руки скандальчик навколо рішення жюрі BBC. Там, бачте, і близько не було «нашого» кандидата, який набрав найбільше голосів, отже, знову ж – жюрі необ’єктивне, корумповане, а премія ВВС «народом» (чи то, даруйте, «нацією») не визнається. І особисто мене не здивує, що за цією ж схемою сумніву піддаватиметься рішення шевченківського комітету. Щось на кшталт: ось Т. Федюк у нас набрав 4 голоси – і ви його визнали лауреатом, а М. Андрусяк 20 голосів набрав – і його не визнано. І це нічого, від себе додам, що і твори Федюка, і критику на них друкують мало не всі літературні часописи і літературно-критичні журнали України, а де можна побачити твори Андрусяка чи того ж О. Лапського (що набрав 149 голосів під час голосування на сайті, а це – більше, ніж на 100 пунктів відриву від найближчого переслідувача в номінації «Література»), окрім, хіба, інтернету, де вистачає всякого добра?.. І – чергове запитання: хто ж ці «народні судді», які всі як один знають і люблять творчість Лапського, книги якого в Україні навіть не видавалися?.. Дуже просто: заходимо на відповідну сторінку (http://www.taras.co.ua/var_vote_info.php?var=17&show_all_users) і дивимось: майже всі - як не мешканці Польщі, то все ж закордоні громадяни. Виникає питання: то якого ж народу ця "народна" Шевченківка?
Та навіть якщо звернутися до грубіших матерій, а саме – до організаційної частини «народної Шевченківки», то і тут далеко не все ідеально. Чи можна об’єктивність «народного» голосування ґарантувати інтернет-форматом, особливо враховуючи той факт, що інтернет-аудиторією є переважно молодь, а молодь цікавиться здебільного молодіжним мистецтвом або класикою, а творчість номінантів на Шевченківську премію під жодну з цих категорій, як правило, не підпадає. Яскравим винятком цього року серед номінантів був рок-гурт «Кому Вниz» (теж, до речі, не позбавлений впливів консервативної ідеології), який «прокатив» на своєму голосуванні комітет, а от на сайті «народної Шевченківки» за нього проголосувала переважна більшість відвідувачів (208 з 264 в категорії «Музика»).
Окрім того, при детальнішому огляді сайту з’являється нав’язливе враження, що «народ» голосує за «кота в мішку», бо якщо комітет хоч може ознайомитися з усіма творами, номінованими на премію, то на сайті цього задоволення не передбачено. Хоча, здавалося б, що може бути простіше, як не викладення на відведені спеціально для цього сторінки сайту хоча би репродукцій творів художників-номінантів, аудіозаписів музикантів та, звісно, літературних творів (з театром, щоправда, складніше)... Але, видно, організаторів «народної» премії такі дрібниці не цікавлять: куди важливішими є можливі подальші претензії до офіційної премії в «ненародності».
Тобто сумніви в «розумності» відповідної альтернативи чи не більш виправдані, аніж сумніви в доцільності самої премії. Ну а справді – навіщо альтернатива, яка і без того дублює в маніфесті чи не найбільшу проблему офіційної премії: махровий консерватизм, другоплановість мистецької вартісності творів перед «патріотичною готовністю служити ідеалам Шевченка»? У цьому імперативи обох премій – і офіційної, і народної – збігаються. І при цьому забувається, що Шевченко був, перш за все, не «Святим Пророком» з неодмінними «ідеалами», а видатним для свого часу художником і поетом. Але ж творчість для консервативної традиції – порожнє слово. Їй треба канон, треба контроль над народом і мистецтвом, треба купівля дешевих рабів. І, на жаль, завдяки сучасним підходам до Шевченківки вона це отримує. А «народна Шевченківська премія», замість докопатися до істини і похитнути авторитет офіційної премії сильними арґументами – ще більше бетонує таку сумну ситуацію.
Теодось Зелінський
Не там копають
Підкопатися під Шевченківську премію пробували з різних боків. На сайті Народної Шевченківської премії (www.taras.co.ua), про який мова піде нижче, в розділі «Статті» зібрано повний «букет» претензій з боку різних достойників, переважно – літераторів (так уже сталося, що Шевченківка асоціюється найбільше з літературою, взяти хоча би лауреатів: з року в рік письменники складають переважну більшість). І «тусовочність» присудження, і «авторитарність» (бо вручається символом держави – президентом), і непотрібність за визначенням (хай би ліпше ці гроші віддали молодим митцям як гранти і стипендії), і корумпованість журі (бо ж чому остаточні рішення виносяться таємним голосуванням).
Ну, справді –слабких моментів у Шевченківки безліч. І таке враження, що тримається вона лише на авторитеті держави. Сказала держава «премії – бути», і нічого з нею не вдієш: гроші – акуратно платяться, жюрі – акуратно засідає і виносить рішення, чергових лауреатів акуратно вітають 9 березня мало не в закритому режимі (ну хіба на «Першому Національному» покажуть, але кому та нудота цікава – теж питання). Коло замикається, а те, що медіа здатні реагувати на вручення Шевченківки черговим лауреатам ледве порцією критики – вочевидь – мало кого з організаторів хвилює.
Не тих закопують
До кого ж саме спрямовуються претензії щодо премії? До представників держави: а чого втручаєтеся в мистецтво? Нова форма контролю? До митців, які відмовилися від премії: ви що, не патріоти? Премія все ж таки – національна, а отже – глибоко патріотична. До митців, які не відмовились від премії: «раби коштують дешево». До шевченківського комітету, але це зрозуміло і без пояснень. До організаторів: чому не зацікавлюєте медіа? До медіа: чому не цікавитесь, не зацікавлюєте український народ, що має знати своїх канонізованих митців-героїв.
А от щодо останнього – якраз і виникає найбільша заковика. Ну, не знає народ своїх героїв, не знає їх творчості та й не хоче знати. Бувають, звісно, винятки (як у випадку «Солодкої Дарусі» М. Матіос), але винятки зайвий раз доводять правило.
От тому і виникають ініціативи на кшталт «Народної Шевченківської премії» на сайті www.taras.co.ua. Благородна мета: «роздержавлення» премії, нібито притомна пропозиція «достойного» виходу із такої заплутаної ситуації, повернення Шевченку «бренду», перш за все, «народного», а вже в наступну чергу – «національного» поета... Але от реалізація і тут викликає чимало запитань.
Розумная цьому альтернатива?
З першого погляду складається враження, що – вау! – нарешті з’явилась. І альтернатива ця – покладена на плечі народу – здатна таки підняти непідйомний авторитет премії, зростивши до неї цікавість. Здалося, що нарешті зникне весь той академічний пафос і бронзовість, вся та обмеженість і закритість премії.
Але де там: на заміну академічного пафосу з’являється пафос суто націоналістичний – може й менше, але все ж обмежений. Риторика ініціаторів премії вражає своїм ретроградством і просто не може не викликати питань, в першу чергу – ідеологічного характеру (до організаційних варто звернутися нижче). З Шевченка тут знову ліплять неземний ідеал: «Це для нас, українців, Тарас – Святий Пророк»; незважаючи на самоназву, протиставлення з офіційною Шевченківкою ведеться по лінії «нація-держава», а не «народ-держава»: «Ми започатковуємо народну Шевченківську премію, де визначатимемо лауреатів його премії і героїв нашої нації і землі, а не їхнього клану і території»...
І таких цитат з маніфесту «Наша позиція» «народної» премії можна навести безліч. Таке враження, ніби організатори сайту ну просто зі штангенциркулями кинуться вимірювати носи і розрізи очей достойникам, аби тільки хтось «ненаціональний» не проліз у «світло Тарасової постаті». Або як вам таке: другим пунктом після імені-прізвища у реєстраційній картці відвідувачів сайту, що хочуть проголосувати, є графа «Ваша національність». Яснішою ця дивина стає, коли зазирнути у розділ «Нас підтримують» і побачити там «Національний Альянс», ВО «Свобода», якусь загадкову організацію «Гайдамака» і далі за списком. Отже, знову Шевченківка залишається консервативною і заідеологізованою – ну що тут вдієш...
І – ще один цікавий момент. Питання «кому це вигідно?» майже остаточно вирішується згадкою в тому ж маніфесті про «вдалі акції на підтримку Тараса Зеленяка, "Кіно-переклад" або ж голосування за "Книжку року" на ВВС, в яких українці проявили себе як згуртована сила». Інтернет-голосування за «Книжку року» за подібною до визначення «народної» премії схемою дало змогу певним колам, також пов’язаним з ультраконсервативними силами, зчинити середньої руки скандальчик навколо рішення жюрі BBC. Там, бачте, і близько не було «нашого» кандидата, який набрав найбільше голосів, отже, знову ж – жюрі необ’єктивне, корумповане, а премія ВВС «народом» (чи то, даруйте, «нацією») не визнається. І особисто мене не здивує, що за цією ж схемою сумніву піддаватиметься рішення шевченківського комітету. Щось на кшталт: ось Т. Федюк у нас набрав 4 голоси – і ви його визнали лауреатом, а М. Андрусяк 20 голосів набрав – і його не визнано. І це нічого, від себе додам, що і твори Федюка, і критику на них друкують мало не всі літературні часописи і літературно-критичні журнали України, а де можна побачити твори Андрусяка чи того ж О. Лапського (що набрав 149 голосів під час голосування на сайті, а це – більше, ніж на 100 пунктів відриву від найближчого переслідувача в номінації «Література»), окрім, хіба, інтернету, де вистачає всякого добра?.. І – чергове запитання: хто ж ці «народні судді», які всі як один знають і люблять творчість Лапського, книги якого в Україні навіть не видавалися?.. Дуже просто: заходимо на відповідну сторінку (http://www.taras.co.ua/var_vote_info.php?var=17&show_all_users) і дивимось: майже всі - як не мешканці Польщі, то все ж закордоні громадяни. Виникає питання: то якого ж народу ця "народна" Шевченківка?
Та навіть якщо звернутися до грубіших матерій, а саме – до організаційної частини «народної Шевченківки», то і тут далеко не все ідеально. Чи можна об’єктивність «народного» голосування ґарантувати інтернет-форматом, особливо враховуючи той факт, що інтернет-аудиторією є переважно молодь, а молодь цікавиться здебільного молодіжним мистецтвом або класикою, а творчість номінантів на Шевченківську премію під жодну з цих категорій, як правило, не підпадає. Яскравим винятком цього року серед номінантів був рок-гурт «Кому Вниz» (теж, до речі, не позбавлений впливів консервативної ідеології), який «прокатив» на своєму голосуванні комітет, а от на сайті «народної Шевченківки» за нього проголосувала переважна більшість відвідувачів (208 з 264 в категорії «Музика»).
Окрім того, при детальнішому огляді сайту з’являється нав’язливе враження, що «народ» голосує за «кота в мішку», бо якщо комітет хоч може ознайомитися з усіма творами, номінованими на премію, то на сайті цього задоволення не передбачено. Хоча, здавалося б, що може бути простіше, як не викладення на відведені спеціально для цього сторінки сайту хоча би репродукцій творів художників-номінантів, аудіозаписів музикантів та, звісно, літературних творів (з театром, щоправда, складніше)... Але, видно, організаторів «народної» премії такі дрібниці не цікавлять: куди важливішими є можливі подальші претензії до офіційної премії в «ненародності».
Тобто сумніви в «розумності» відповідної альтернативи чи не більш виправдані, аніж сумніви в доцільності самої премії. Ну а справді – навіщо альтернатива, яка і без того дублює в маніфесті чи не найбільшу проблему офіційної премії: махровий консерватизм, другоплановість мистецької вартісності творів перед «патріотичною готовністю служити ідеалам Шевченка»? У цьому імперативи обох премій – і офіційної, і народної – збігаються. І при цьому забувається, що Шевченко був, перш за все, не «Святим Пророком» з неодмінними «ідеалами», а видатним для свого часу художником і поетом. Але ж творчість для консервативної традиції – порожнє слово. Їй треба канон, треба контроль над народом і мистецтвом, треба купівля дешевих рабів. І, на жаль, завдяки сучасним підходам до Шевченківки вона це отримує. А «народна Шевченківська премія», замість докопатися до істини і похитнути авторитет офіційної премії сильними арґументами – ще більше бетонує таку сумну ситуацію.
Теодось Зелінський