МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

«Український модернізм 1910—1930» (л)

07/07/2008 | Tatarchuk
Чикаго—Париж—Москва—Київ—Одеса
Костянтин РОДИК



На одній із найславетніших вулиць — Дерибасівській — простонеба відбувся традиційний одеський книжковий ярмарок «Зелена хвиля». Прикметний він тим, що тут влаштовують аж два конкурси. Перший —«Мистецтво книги»: огляд найкращих видань, привезених до літньої Одеси видавцями не лише з України, а й із Росії. Другий — «Одещина на книжкових сторінках»: прискіплива ревізія всього, чим збагатився пишний одеський міт за останній рік.

Перший конкурс, як і на всіх інших книжкових ярмарках, — ситуативно–випадковий: оцінюють лише привезене, а їздять по виставках далеко не всі видавці. Тому можливі дивовижі, як–от нині: титул «Топ–книга» дістав альбом «Український модернізм 1910—1930» (Хмельницький: Галерея), випущений ще два роки тому. Утім це презентативне видання поволі, але стабільно продається, що засвідчує його мистецьку вартість (у рейтинґу «Книжка року’2006» — №4 в номінації «Візитівка»).



Переоблік
По суті справи, це каталог до однойменної виставки в Чикаго та Нью–Йорку. Виставки, котра мала неабиякий резонанс «там» і, м’яко кажучи, «ніякий» розголос «тут». Як пише в передмові до каталогу заокеанський співорганізатор, князь Нікіта Лобанов–Ростовський, «на щастя, байдужість офіційних кіл України до наших планів не зірвала їх». І називає героїв опору бюрократичній байдужості: упорядника каталогу, директора Національного художнього музею Анатолія Мельника та чи не найбільшого в Україні знавця аванґарду Дмитра Горбачова (до речі, експерта «Книжки року»).

Чим же ця виставка (і каталог) шокувала американців? Радикальною переоцінкою цінностей. Росія ніколи не дозволяла собі «байдужості офіційних кіл», коли йшлося про самопрезентацію на Заході. І Захід затямив, що такі корифеї світового модернізму як Малевич, Екстер, Бурлюк, Родченко, Татлін — вияв «російського генія». А виявилося, що це звичайні імперські приписки. Джон Болт, найвідоміший американський дослідник аванґарду, в одній із десяти цікавих статей нашого альбому пише про «так званий російський аванґард», котрий у своїй основі («Давид Бурлюк, український батько російського футуризму») є питомо українським. Окрім того, більшовицька Росія з притаманною їй брутальністю заповзялася винищувати увесь цей авангард–модернізм–футуризм, і саме тому «великі художні експерименти протрималися в Україні довше, ніж у Радянській Росії». І вже виходячи за межі малярства, Дж. Болт висновкує: «Без внеску українців... російський балет, драматичний театр, кіно і поезія втратили б значну частку енерґії і піднесення».

Відзначений в Одесі «Український модернізм 1910—1930» має безпосередню дотичність до цього міста. З альбомних статей ми довідуємося, наскільки вплинули на тогочасний світ мистецтва два (1909, 1910 рр. ) одеські Салони Володимира Іздебського, «художня продукція яких була дивною і прекрасною» (Дж. Болт). Маємо тут кілька репродукцій робіт Михайла Жука (який з 1925–го викладав в одеському Художньому інституті), чиє панно «Біле і чорне» зберігається в приватному зібранні в Одесі. Представлена в альбомі й одна з найвідоміших дизайнерів ХХ століття Соня Делоне, парижанка з Одеси. І взагалі альбомні статті — це маловідома для нас розповідь про «радикальні течії, що трансформували художнє обличчя Києва, Одеси, Харкова в 1910—1920 роках» (Дж. Болт).

Без фотошопу
Ще одне мистецьке видання поціноване на «Зеленій хвилі» у відповідній номінації — «Образотворче мистецтво. Енциклопедичний ілюстрований словник–довідник» (К.: Факт, 2008).

Як виявилося, упорядник цього унікального в українському книжковому репертуарі 680–сторінкового тому — одесит Анатолій Пасічний. Через те значна частина ілюстрацій до книги дібрана в майстернях його земляків. Заміна класичних ілюстрацій на класні сучасні (до того ж малознані поза столицею) аж ніяк не провінціалізувала візуальний ряд енциклопедії, а навпаки, надала йому несподіваної свіжості. Що ж стосується численних статей про безмір архітектурних деталей, то вони ілюстровані чи не всуціль з одеських вулиць (хоч, звичайно,є й київські, харківські, львівські та світові фрагменти).

Цей словник–довідник взагалі вирізняється продуманим ілюструванням, вочевидь дискусійним до усталених «стандартів». Скажімо, стаття «Жахливе» проілюстрована не Босхом, як можна було зазвичай очікувати, а «Сліпцями» Бройґеля–старшого, що є концептуально несподіваним. Упорядник спромігся успішно проілюструвати навіть такі більш філософські, аніж мистецтвознавчі, статті як «Банальність», «Вандалізм», «Вимисел», «Декларативність», «Дух часу», «Конкретизація», «Конформізм» тощо. Щоправда, деякі упорядницькі жести таки викликають сумніви — наприклад, ілюстрування роботами Едгара Мане та Альбрехта Дюрера статті «Натуралізм»; картиною Івана Марчука — поняття «авангардизм».

Є й серйозніші зауваги. Хоч як дивно, Анатолій Пасічний відмовляє фотографії в образотворчо–мистецькому статусі. Фотомистецтво вже давно виробило свій чималий термінологічний (не технологічний!) словник, геть відсутній у нашій новинці. Навіть стаття «Фіксаж», яка, здавалося б, невіддільна від світлярства, потрактована винятково (і виклично!) в малярській перспективі. А революційного для всіх візуально фіксованих мистецтв поняття «фотошоп» немає взагалі.

Ну і — куди ж без неї — краплина дьогтю. Через редакторський недогляд у виданні відсутній оглав (початковий чи прикінцевий), через що помітно утруднюється користування осяжним, на 150 сторінок, додатком, де є все, що має бути у серйозному довідникові: перелік термінів, перелік ілюстрацій, іменний покажчик, список використаної літератури. (До слова: таку саме «забудькуватість» продемонстрували й технічні редактори альбому «Український модернізм 1910—1930»).

Брат–Ф.
Чи знаєте ви, хто такий Фазіні? Одеський художник–емігрант, який у 1930–ті роки виставлявся у паризьких Салонах поруч із Пікассо та Клеє. Його роботи, репродуковані у щойно виданій в Росії книжці (Фазини /1893—1944/. — Москва: РепроЦЕНТР М, 2008), цілком гідні «прописки» в альбомі на кшталт «Український модернізм 1910—1930». Це видно навіть із чорно–білих ілюстрацій, а якби видавці розщедрилися на колір, ми би вочевидь захопилися так само, як і його сучасник, коли писав:

«Фазини ультрасовременный

В искусстве красочно–своем».

Отже, Сандро Фазіні — псевдо Олександра Файнзільберга. Його молодшого брата звали Ілля, й коли той виріс, також узяв псевдо: до імені додав першу літеру прізвища й вийшло Ільф.

Фазіні — старший брат автора «Дванадцяти стільців» та «Золотого теляти». Початок його кар’єри навіть стрімкіший за Ільфову. У 19 років Фазіні вже був блискучим рисувальником і його зарахували до штату надпопулярного на тоді одеського журналу «Крокодил» (це вже потім цей часопис перебрався до Москви і став лонгселером СРСР). 1917–го Тимчасовий уряд відрядив Фазіні до Комісії з розслідування злочинів царського режиму як талановитого фотографа.

Із приходом до Одеси більшовиків, нова влада залучає Фазіні до першого червоного перформансу — оформлення міста до 1 травня 1919 р. Працює він тут, зокрема, разом з Олександрою Екстер, «амазонкою аванґарду» (Дж. Болт). Далі секретарював у підвідділі пластичних мистецтв губнаросвіти; з утворенням «ЮгРОСТА» став ілюструвати плакатні тексти Е. Багрицького, Ю. Олеші, В. Катаєва, В. Сосюри.

«Випробовування» більшовицьким режимом не витримав. 1922–го емігрує до Константинополя, а тоді опиняється в Парижі. Мав успіх як маляр і стабільні заробітки як рекламний фотограф. 1933–го до Парижа приїздить Ілля Ільф — це було переможне турне Европою автора радянського бестселера; переклад «Дванадцяти стільців» саме виходять у Франції. Брати бачаться вперше після Одеси. Молодший, перебуваючи на гребені слави, дарує старшому найдорожчу в ті часи фотокамеру Rolleiflex, якою Фазіні робить чи не найкращі портрети Ільфа. Між ними зав’язується вельми цікаве для нинішнього читача листування (уміщене в московській книжці) — аж до смерті І. Ільфа від туберкульозу 1937–го.

1942–го німці, що окупували Париж, арештовують Фазіні та його дружину (теж одеську парижанку). 1944–го у концтаборі Аушвіц їх стратили.

До початку «перебудови» про Фазіні мало знали навіть фахівці, а широкий читач нічого не відав фактично до виходу згаданої книжки, справедливо відзначеної на «Зеленій хвилі». Уміщений тут біографічний есей про Фазіні належить головному дослідникові цієї типово–дивовижної долі — заступникові директора з наукової роботи Одеського літературного музею Альоні Яворській. Тепер, по прочитанні збірки, можна беззастережно приєднатися до «висновку» племінниці нашого героя (дочки І. Ільфа) Олександри: «Сандро Фазини — это звучит!»

Інвентаризація
Серед нагороджених одеським конкурсом «Мистецтво книги» імпортних видань — також аналітичне дослідження Зари Абдуллаєвої «Кира Муратова: Искусство кино (Москва: Новое литературное обозрение, 2008), де вміщено ще й два сценарії та оповідання славетної режисерки. Книжку здебільшого ілюстровано «невипадковими» світлинами Євгена Голубенка, і під цим оглядом її цікаво зіставити з минулорічним фотоальбомом Костянтина Доніна (Donin. Кадр за кадром: Кира Муратова: Хроника одного фильма. — К.: Атлант ЮЕмСі).

Московське видавництво «Алетейя» випустило дві книжки одеського літератора Олександра Айзенберга в серії «Русское зарубежье»: «Imperium» та «Passion/Страсти» — цікаві сучасні рефлексії на античні та інші класичні події, жанр яких сам автор визначає як «голографічні імпровізації».

Найкращими дитячими книжками ярмарку визнані видання московського «Самоката» для малечі, який привіз на «Зелену хвилю» кількаденну розважально–пізнавальну програму для дітвори (на відміну від українських дитячих видавництв, які не запропонували нічого подібного), та візуальні словники для школярів від ірпінського «Перуна».

Кращим історико–довідковим виданням визнано «Голодомор 1932—1933 років в Україні. Документи і матеріали» (К.: Києво–Могилянська академія) — переможця «Книжки року’2007» у номінації «Минувшина».

* * *
На відміну від конкурсу «Мистецтво книги», де поціновують книжки за, сказати б, горизонтальним принципом (Одеса і світи), конкурс «Одещина на книжкових сторінках» — вертикальний: мало не археологічний облік і контроль усього, що складає ефемерне і водночас стійке поняття «одеська школа» (як і київська, львівська, харківська). Тому про це докладніше наступного разу.

http://umoloda.kiev.ua/number/1196/164/42532/

Відповіді

  • 2008.07.07 | ziggy_freud

    ключові слова:

    український батько російського футуризма
    байдужість офіційних кіл України до наших планів

    > Захід затямив, що такі корифеї світового модернізму як Малевич, Екстер, Бурлюк, Родченко, Татлін — вияв «російського генія». А виявилося, що це звичайні імперські приписки. Джон Болт, найвідоміший американський дослідник аванґарду, в одній із десяти цікавих статей нашого альбому пише про «так званий російський аванґард», котрий у своїй основі («Давид Бурлюк, український батько російського футуризму») є питомо українським.

    ну не зовсім. Наприклад, Маяковський народився в Грузії, і в Україні був тільки в гостях. Але він сам писав (бандерівці за язик не тягнули), що розкрутив його як поета Давид Бурлюк. Перша група футуристів мала типово москальську назву "Гілея" (так називалась частина Зах.України)

    Екстер, живучи переважно між Києвом і Парижем, навряд підозрювала себе у належності до "руссково міра". І що фофудью вона не носила, це хвакт.

    засмучує таке "керівництво" культурою. І така рагульська позиція щодо її пропаганди в світі.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua