Віртуальна політика та деградація пострадянських демократій
05/25/2006 | Erin Trouth Hofmann
Майдан: Ми вирішили опублікувати цей матеріал не тому, що він відкриває нам очі на якісь деталі української політики – а з огляду передусім на точку зору, яку він віддзеркалює, той кут зору під яким британський дослідник України дивиться на пострадянську політичну культуру. Він дивиться на неї як етнограф – так, як би ми вивчали політичні звичаї якогось екзотичного племені. Не треба ображатися, але, насправді, багато пострадянських реалій для багатьох у світі – і не лише на Заході – це суцільна екзотика. Ми станемо насправді європейською країною тоді, коли зможемо так само відсторонено дивитися на все це. Чи, мабуть, навпаки: ми зможемо остаточно позбутися родових плям нашого сов деповського походження лише під впливом реальної євро-атлантичної інтеграції?
«На території колишнього СРСР важко відкрити газету чи ввімкнути телевізор так, щоб не прочитати чи не почути про політичні технології», - каже Ендрю Вілсон (Andrew Wilson) який викладає українські студії в Університетському коледжі Лондона (University College London). Водночас поняття “політичні технології” рідко використовується та є малозрозумілим на Заході. У своїй промові 27 березня 2006 року в Інституті Кеннана Вілсон проаналізував різні способи, за якими політики та консультанти на теренах колишнього СРСР використовують технології для маніпулювання політичними процесами при цьому підтримуючи видимість демократичної системи.
Навіть у найбільш демократичних системах, політичні актори намагаються розкрутити історію чи подію для власної вигоди, зазначив Вілсон. Однак, на його думку, пострадянські «політтехнологи» грають дуже відмінну роль від західних «докторів розкрути (spin doctors)». Політтехнологи грають більш широку роль, вони є «політичними мета-програмістами, системними дизайнерами, тими, хто приймають рішення та політичними контролерами в одному, застосовуючи будь-яку технологію вони намагаються конструювати політику загалом». Політтехнологи створюють таку систему віртуальних політичних цілей та інституцій, таких як партії, аби мінімізувати роль їхніх справжніх демократичних еквівалентів. З середини до кінця 90-х років 20-го ст. ці віртуальні елементи домінували у багатьох пострадянських державах, в тому числі Росії та Україні.
Вілсон виокремлює п’ять ключових елементів пострадянської віртуальної демократії. На його думку, першим елементом є широке використання «чорного піару» та компрометуючої інформації для шантажування опонентів. Другим елементом є зловживання владою – що часто називають «адміністративним ресурсом» - з метою допомогти про-урядовим кандидатам та перешкодити опозиційним. Третім елементом, продовжує Вілсон, є використання тактик КДБ, відомих під назвою «активні заходи». Вони можуть мати різноманітні форми, включаючи інфільтрацію фальшивих членів до популярних опозиційних партій та спонсорування кандидатів «дублерів» з іменами та платформами, схожими на імена та платформи популярних опозиційних кандидатів. Четвертим елементом є створення віртуальних об’єктів, таких як партії, що існують лише для того, щоб відібрати голоси у опозиційних партій або озвучують заяви, які справжня партія не буде робити. Останній елемент – це «драматургія» - створення історії навколо виборів чи іншої події, що дозволяє технологам контролювати зміст та тон політичного дискурсу.
Як показала Помаранчева Революція в Україні, віртуальні демократії не є нездоланними системами. Політтехнологи не мають на меті досягнення абсолютного соціального контролю. Натомість, вони прагнуть маніпулювати достатньою кількістю виборців для утримання влади. Альтернативні голоси, аргументує Вілсон, терплять доки вони залишаються на узбіччі політичного процесу, але маргінальні голоси згодом можуть вийти й центральні позиції. «Віртуальна політика залежить, перед усім, від інформаційних систем та контролю думок. Тому пострадянські держави вразливі перед ключовими сегментами населення, які відкидають ідеї, що їх просувають технологи», - вважає Вілсон. У 2004 році в Україні виборці відкинули політтехнологічну драматургію «Схід проти Заходу» та зробили вибори на тему корупції та системи управління, що стало тріумфом реальності над віртуальністю.
Успіх Помаранчевої Революції не означає смерті віртуальної політики на пострадянському просторі, вважає Вілсон. Деякі країни, такі як Узбекистан та Бєларусь, застосовували силу, щоб гарантувати продовження стабільності режиму. Однак політичні технології були адаптовані та вижили у Росії та навіть у Бєларусі, вважає дослідник. Під час останніх виборів у Бєларусі справжнє змагання відбувалось між чинним президентом Аляксандром Лукашенком та опозиційним лідером Аляксандром Мілінкєвічем, але два додаткові «фіктивні» кандидати брали участь у виборах і таким чином ділили антилукашенківський електорат.
В Україні політичні технології однозначно відступають, однак під час останніх парламентських виборів все ще спостерігалась велика кількість технічних кандидатів та партій, включаючи кілька таких, що майже перетнули 3-відсотковой, щоб отримати місця в парламенті. Віртуальні партії включали екологічну партію, фінансовану Індустріальним Союзом Донбасу, Партію «Віче», що опікувалась інтересами малого бізнесу та фінансувалась олігархом Віктором Пінчуком, та популістський Блок Наталі Вітренко, яка мала намір відтягти голоси у Блока Юлії Тимошенко та забезпечити додаткову колонну підтримки Партії Регіонів у парламенті. Ці партії схилялись до «віртуальних» платформ, які були розпливчасті або дуже нагадували якусь іншу, більш популярну політичну партію. Навіть справжні партії, зазначає Вілсон, мали «постмодерний, віртуальний наліт» та уникали згадок про платформи у матеріалах кампанії. Тим не менш, вважає дослідник, використання політичних технологій в Україні знизилось. «Український електорат безумовно порозумнішав. Критична маса політики зараз схиляється до реальності».
Вілсон закінчує прогнозом щодо використання політичних технологій під час наступних парламентських та президентських виборів у Росії у 2007 та 2008 роках. «Необхідні віртуальні об’єкти вже на місцях, однак ще не створено драматургії» - зазначає дослідник. Вілсон передбачає, що підживлюючий наратив, на яких технологи будуватимуть наступні вибори в Росії, буде пов’язаний або з загрозою крайнього націоналізму, або ісламського тероризму, з кремлівським кандидатом, що позиціонуватиме себе як гарант стабільності перед обличчям цих загроз. Яким би чином вона не проявляла себе, віртуальна політика ще гратиме важливу роль у російських виборах: «Природній інстинкт підштовхує Кремль до того щоб заздалегіть забезпечити появу наступника або навіть поновлення Путіна на третій термін, а потім інсценувати подальше протистояння без справжнього змагання».
Erin Trouth Hofmann
Kennan Insitute Calendar Vol. ХХІІІ, No. 13, 2006, Woodrow Wilson International Center for Scholars
«На території колишнього СРСР важко відкрити газету чи ввімкнути телевізор так, щоб не прочитати чи не почути про політичні технології», - каже Ендрю Вілсон (Andrew Wilson) який викладає українські студії в Університетському коледжі Лондона (University College London). Водночас поняття “політичні технології” рідко використовується та є малозрозумілим на Заході. У своїй промові 27 березня 2006 року в Інституті Кеннана Вілсон проаналізував різні способи, за якими політики та консультанти на теренах колишнього СРСР використовують технології для маніпулювання політичними процесами при цьому підтримуючи видимість демократичної системи.
Навіть у найбільш демократичних системах, політичні актори намагаються розкрутити історію чи подію для власної вигоди, зазначив Вілсон. Однак, на його думку, пострадянські «політтехнологи» грають дуже відмінну роль від західних «докторів розкрути (spin doctors)». Політтехнологи грають більш широку роль, вони є «політичними мета-програмістами, системними дизайнерами, тими, хто приймають рішення та політичними контролерами в одному, застосовуючи будь-яку технологію вони намагаються конструювати політику загалом». Політтехнологи створюють таку систему віртуальних політичних цілей та інституцій, таких як партії, аби мінімізувати роль їхніх справжніх демократичних еквівалентів. З середини до кінця 90-х років 20-го ст. ці віртуальні елементи домінували у багатьох пострадянських державах, в тому числі Росії та Україні.
Вілсон виокремлює п’ять ключових елементів пострадянської віртуальної демократії. На його думку, першим елементом є широке використання «чорного піару» та компрометуючої інформації для шантажування опонентів. Другим елементом є зловживання владою – що часто називають «адміністративним ресурсом» - з метою допомогти про-урядовим кандидатам та перешкодити опозиційним. Третім елементом, продовжує Вілсон, є використання тактик КДБ, відомих під назвою «активні заходи». Вони можуть мати різноманітні форми, включаючи інфільтрацію фальшивих членів до популярних опозиційних партій та спонсорування кандидатів «дублерів» з іменами та платформами, схожими на імена та платформи популярних опозиційних кандидатів. Четвертим елементом є створення віртуальних об’єктів, таких як партії, що існують лише для того, щоб відібрати голоси у опозиційних партій або озвучують заяви, які справжня партія не буде робити. Останній елемент – це «драматургія» - створення історії навколо виборів чи іншої події, що дозволяє технологам контролювати зміст та тон політичного дискурсу.
Як показала Помаранчева Революція в Україні, віртуальні демократії не є нездоланними системами. Політтехнологи не мають на меті досягнення абсолютного соціального контролю. Натомість, вони прагнуть маніпулювати достатньою кількістю виборців для утримання влади. Альтернативні голоси, аргументує Вілсон, терплять доки вони залишаються на узбіччі політичного процесу, але маргінальні голоси згодом можуть вийти й центральні позиції. «Віртуальна політика залежить, перед усім, від інформаційних систем та контролю думок. Тому пострадянські держави вразливі перед ключовими сегментами населення, які відкидають ідеї, що їх просувають технологи», - вважає Вілсон. У 2004 році в Україні виборці відкинули політтехнологічну драматургію «Схід проти Заходу» та зробили вибори на тему корупції та системи управління, що стало тріумфом реальності над віртуальністю.
Успіх Помаранчевої Революції не означає смерті віртуальної політики на пострадянському просторі, вважає Вілсон. Деякі країни, такі як Узбекистан та Бєларусь, застосовували силу, щоб гарантувати продовження стабільності режиму. Однак політичні технології були адаптовані та вижили у Росії та навіть у Бєларусі, вважає дослідник. Під час останніх виборів у Бєларусі справжнє змагання відбувалось між чинним президентом Аляксандром Лукашенком та опозиційним лідером Аляксандром Мілінкєвічем, але два додаткові «фіктивні» кандидати брали участь у виборах і таким чином ділили антилукашенківський електорат.
В Україні політичні технології однозначно відступають, однак під час останніх парламентських виборів все ще спостерігалась велика кількість технічних кандидатів та партій, включаючи кілька таких, що майже перетнули 3-відсотковой, щоб отримати місця в парламенті. Віртуальні партії включали екологічну партію, фінансовану Індустріальним Союзом Донбасу, Партію «Віче», що опікувалась інтересами малого бізнесу та фінансувалась олігархом Віктором Пінчуком, та популістський Блок Наталі Вітренко, яка мала намір відтягти голоси у Блока Юлії Тимошенко та забезпечити додаткову колонну підтримки Партії Регіонів у парламенті. Ці партії схилялись до «віртуальних» платформ, які були розпливчасті або дуже нагадували якусь іншу, більш популярну політичну партію. Навіть справжні партії, зазначає Вілсон, мали «постмодерний, віртуальний наліт» та уникали згадок про платформи у матеріалах кампанії. Тим не менш, вважає дослідник, використання політичних технологій в Україні знизилось. «Український електорат безумовно порозумнішав. Критична маса політики зараз схиляється до реальності».
Вілсон закінчує прогнозом щодо використання політичних технологій під час наступних парламентських та президентських виборів у Росії у 2007 та 2008 роках. «Необхідні віртуальні об’єкти вже на місцях, однак ще не створено драматургії» - зазначає дослідник. Вілсон передбачає, що підживлюючий наратив, на яких технологи будуватимуть наступні вибори в Росії, буде пов’язаний або з загрозою крайнього націоналізму, або ісламського тероризму, з кремлівським кандидатом, що позиціонуватиме себе як гарант стабільності перед обличчям цих загроз. Яким би чином вона не проявляла себе, віртуальна політика ще гратиме важливу роль у російських виборах: «Природній інстинкт підштовхує Кремль до того щоб заздалегіть забезпечити появу наступника або навіть поновлення Путіна на третій термін, а потім інсценувати подальше протистояння без справжнього змагання».
Erin Trouth Hofmann
Kennan Insitute Calendar Vol. ХХІІІ, No. 13, 2006, Woodrow Wilson International Center for Scholars
Відповіді
2006.05.26 | Jugend
Re: Віртуальна політика та деградація пострадянських демократій
КГ/АМфтопку.
перш ніж триндіти про пострадянський простір, нехай би спочатку розібрав обидві кампанії Жори Буша.
2006.05.26 | Тимур
Re: Віртуальна політика та деградація пострадянських демократій
Дивно, мені здавалось, що принаймні на цьому форумі таких от "віртуалістів" бути вже не повинно.Як це не смішно, але хочеться процитувати політтехнолога Томенка - а де Ви були під час Помаранчевої революції? Враження таке, що Вас в Україні принаймні не було, інакше б Ви мабуть "награлись".
Мова йде про те, що на західні політтехнологи ("доктори розкрутки") займають лоббіюванням законопроектів на такі теми як: чи потрібна вторинна переробка палива чи ні, або чи можна дозволити Дженерал Електрікс чи Міттал Стіл купити ту чи іншу фірму на теренах ЄС, або чи варто дозовляти купувати біржу "Євронекст" Франкфуртській біржі, чи краще Нью-Йорській і створити першу трансатлантичну біржу, екологічні законопроекти і купу інших насправді життєво важливих для європейських споживачів, на сторожі інтересів яких і має стояти Європейський Союз, питань. Причому одні піар-компанії лоббіюють інтереси за, інші проти. У підсумку євродепутати, у яких вистачає сил вислухати обидві сторони, можуть дізнатись про всі плюси і мінуси у більш компетентних людей і та відфільтрувати інформацію і отримувати компетентні оцінки перед голосуванням по тому чи іншому законопроекту.
Тобто крім створення та розкрутки міфів про політиків, вони займаються й іншими більш важливими справами. А українські їх "колеги" граються й досі і думають, що електорат нічого не розуміє. І дають розумні поради українським депутатам. Янукович-молодший вже зареєстрував законопроект про посилення відповідальності за затримку заробітної плати, а тим часом багатообіцяного закону про надання пільгових кредитів тим, хто хоче встановити пластикові вікна, встановити автономне опалення і так далі як не було, так і нема. А а зима у нас якраз після осені почнеться, як це не дивно. І ніхто не знає чи буде вона теплішою за попередню...
Власне, можна сказати так, що насправді пострадянські політтехнологи "мають не ширші функції" ніж їхні західні колеги, а навпаки добровільно обмежують себе виключно передвибочою діяльністю та творенням міфів. Насправді дуже шкода, що Почепцов не дочитав ті книжки з політології, з яких списував свої "творіння"...
2006.05.26 | Уляна
Wag the Dog
Цей занудний фільм крутили сьогодні в Могилянці. Вражала схильність декого з публіки все приймати за чисту монету. І це в Могилянці! Що ж казати про пересічних любителів конспірології? Попробуйте їм доведіть, що такої ганьби в політиці ніде в світі нема. Та як нема? Он же по тілівізору показують.2006.05.27 | Jugend
Re: Wag the Dog
Не городи фігні. цей фільм - класика. Саундтрек Нопфлера - ЖЖОТ. Кіно - супер як по виконанню, так і по ідеях. І взагалі - підручник №1 політтехнолога і піарщика. Просто історію вчи. Конкретний приклад - Джессіка Лінч (чула про таку?), яка просто "злизана" з трюку про сержанта Шумана з фільму.2006.05.27 | maryana
Re: Wag the Dog
Я чула і знаю, хто така. Але не забувай, що герой статті - британський професор і спеціаліст по Україні. І він не зобов'язаний аналізувати передвибочу кампанію з точки зору того, що насправді зміг зрозуміти Почепцов. І говорив він про "докторів розкрутки" мабуть у своєму, європейському можна сказати розумінні. А вони справді займаються зовсім іншим. Зараз на цю тему постійно крутять чудовий сюжет на "Євроньюз", якщо немає сателіта - можна скачати з інтернету. Сайт www.euronews.net, розділ "європейці" здається.І американські до речі теж - є не менш знаменитий фільм, на жаль не пригадаю так одразу назви, про американську лоббістку і її роман з президентом. Вона займалась екологічними законопроектами, до речі. А у його команді інші лоббісти займались розкруткою здається законопроекту про обмеження у використанні зброї.
2006.05.28 | Пані
The American President
maryana пише:> І американські до речі теж - є не менш знаменитий фільм, на жаль не пригадаю так одразу назви, про американську лоббістку і її роман з президентом. Вона займалась екологічними законопроектами, до речі. А у його команді інші лоббісти займались розкруткою здається законопроекту про обмеження у використанні зброї.
Фільм зветься "простенько і со вкусом"
The American President (1995)
http://imdb.com/title/tt0112346/
2006.05.28 | maryana
Re: The American President
дякую2006.05.28 | Уляна
Godfather I,II,III
він же "Крьостний Атец". Але це ж не привід для міністра економіки захоплено цитувати його. В Кучмівські часи сама особисто чула від високопосадовців рангу міністра посилання на якісь місця з цього фільму.Jugend пише:
> Не городи фігні. цей фільм - класика. Саундтрек Нопфлера - ЖЖОТ. Кіно - супер як по виконанню, так і по ідеях. І взагалі - підручник №1 політтехнолога і піарщика. Просто історію вчи.
>Конкретний приклад - Джессіка Лінч (чула про таку?), яка просто "злизана" з трюку про сержанта Шумана з фільму.
Та невже? Напевно, знімали в тому ж павільйоні, що і висадку Американців на Місяць. І чи не знаєте піарщика, який знімав діставання засипаних шахтарів з під землі два роки тому? В
2006.05.28 | Сергій Кабуд
199% точно, але після brain drain зУкраїни там це незрозуміло
2006.05.28 | Сергій Кабуд
точно, коротко, повчально!
Вілсон виокремлює п’ять ключових елементів пострадянської віртуальної демократії. На його думку, першим елементом є широке використання «чорного піару» та компрометуючої інформації для шантажування опонентів. Другим елементом є зловживання владою – що часто називають «адміністративним ресурсом» - з метою допомогти про-урядовим кандидатам та перешкодити опозиційним. Третім елементом, продовжує Вілсон, є використання тактик КДБ, відомих під назвою «активні заходи». Вони можуть мати різноманітні форми, включаючи інфільтрацію фальшивих членів до популярних опозиційних партій та спонсорування кандидатів «дублерів» з іменами та платформами, схожими на імена та платформи популярних опозиційних кандидатів. Четвертим елементом є створення віртуальних об’єктів, таких як партії, що існують лише для того, щоб відібрати голоси у опозиційних партій або озвучують заяви, які справжня партія не буде робити. Останній елемент – це «драматургія» - створення історії навколо виборів чи іншої події, що дозволяє технологам контролювати зміст та тон політичного дискурсу.Як показала Помаранчева Революція в Україні, віртуальні демократії не є нездоланними системами. Політтехнологи не мають на меті досягнення абсолютного соціального контролю. Натомість, вони прагнуть маніпулювати достатньою кількістю виборців для утримання влади. Альтернативні голоси, аргументує Вілсон, терплять доки вони залишаються на узбіччі політичного процесу, але маргінальні голоси згодом можуть вийти на центральні позиції. «Віртуальна політика залежить, перед усім, від інформаційних систем та контролю думок. Тому пострадянські держави вразливі перед ключовими сегментами населення, які відкидають ідеї, що їх просувають технологи», - вважає Вілсон. У 2004 році в Україні виборці відкинули політтехнологічну драматургію «Схід проти Заходу» та зробили вибори на тему корупції та системи управління, що стало тріумфом реальності над віртуальністю.
В Україні політичні технології однозначно відступають, однак під час останніх парламентських виборів все ще спостерігалась велика кількість технічних кандидатів та партій, включаючи кілька таких, що майже перетнули 3-відсотковой, щоб отримати місця в парламенті. Віртуальні партії включали екологічну партію, фінансовану Індустріальним Союзом Донбасу, Партію «Віче», що опікувалась інтересами малого бізнесу та фінансувалась олігархом Віктором Пінчуком, та популістський Блок Наталі Вітренко, яка мала намір відтягти голоси у Блока Юлії Тимошенко та забезпечити додаткову колонну підтримки Партії Регіонів у парламенті. Ці партії схилялись до «віртуальних» платформ, які були розпливчасті або дуже нагадували якусь іншу, більш популярну політичну партію. Навіть справжні партії, зазначає Вілсон, мали «постмодерний, віртуальний наліт» та уникали згадок про платформи у матеріалах кампанії. Тим не менш, вважає дослідник, використання політичних технологій в Україні знизилось. «Український електорат безумовно порозумнішав. Критична маса політики зараз схиляється до реальності».
Вілсон закінчує прогнозом щодо використання політичних технологій під час наступних парламентських та президентських виборів у Росії у 2007 та 2008 роках. «Необхідні віртуальні об’єкти вже на місцях, однак ще не створено драматургії» - зазначає дослідник. Вілсон передбачає, що підживлюючий наратив, на яких технологи будуватимуть наступні вибори в Росії, буде пов’язаний або з загрозою крайнього націоналізму, або ісламського тероризму, з кремлівським кандидатом, що позиціонуватиме себе як гарант стабільності перед обличчям цих загроз. Яким би чином вона не проявляла себе, віртуальна політика ще гратиме важливу роль у російських виборах: «Природній інстинкт підштовхує Кремль до того щоб заздалегіть забезпечити появу наступника або навіть поновлення Путіна на третій термін, а потім інсценувати подальше протистояння без справжнього змагання».