Про що мовчить Європа
08/28/2008 | олександр крамаренко
Позиція європейських країн з приводу окупації Грузії Росією здивувала лише людей, наївних у міжнародній політиці. І навпаки, ті, хто давно нею цікавиться або ж займається, іншої реакції на побиття немовляти від старенької Європи, яка моралізує на всіх кутках, і не очікували.
У Грузії все здійснилося за повного потурання європейців, які давно сповідують у міжнародних відносинах політику подвійних стандартів. Не варто аніскільки сумніватися й у тому, що прояви цієї політики ми побачимо, коли російський імперіалізм, проковтнувши Грузію, візьметься й за Україну.
Тим більше, що досвід у мовчазних європейських ягнят відносно нашої країни вже давно напрацьований. Одного разу вони вже промовчали у 1933 році, і навіть сьогодні на догоду Росії не визнають наш Голодомор геноцидом.
При цьому цинізм і лицемірство європейських лідерів не має меж. Це знову ж для людей, досвідчених у цій справі. Тих, хто знає, яке ставлення до російського імперіалізму вироблене європейською культурою упродовж віків. Так що європейські циніки прекрасно знають та розуміють, кому вони підігрують своєю мовчанкою.
Іще в Київському літописі “Временник” за 1093 рік написано: “Наш північний сусід Суздальщина є значно більш небезпечним нашим ворогом, ніж половці”. Можна лише позаздрити прозірливості літописців із “колиски трьох братніх народів”.
Імперська свідомість завжди була консолідуючим елементом усіх російських еліт. Ось підтвердження цьому в цитаті соціаліста Георгія Плеханова, який, відкинувши геть усі принципи пролетарського інтернаціоналізму, свого часу заявив: “Український рух набирає такої сили й такого напрямку, що починає загрожувати нашій імперії страшною катастрофою. Цю жахливу небезпеку визнають уже всі наші партії всіх політичних забарвлень”.
Ідеологія російського імперіалізму завжди була вишуканою та демагогічною, що й дозволило йому пережити всі інші імперіалізми на Землі. Щоб пересвідчитися в цьому, достатньо згадати наше недалеке минуле, коли російська культура в СССР була консолідуючим чинником пролетарського інтернаціоналізму, всі інші національні культури — проявом буржуазного націоналізму, а вивчення культури інших народів світу — проявом безрідного космополітизму.
Можна тільки дивуватися суспільно-політичній прозірливості Наполеона, який два століття тому залишив своє страшне за точністю пророцтво для європейців: “Свобода буде мати на російський народ такий же вплив, як міцне вино на людину, що до нього не звикла. Коли якийсь новий Пугачов з університетською освітою очолить невдоволених, коли російський народ здійснить революцію, то… мені бракує слів, щоби сказати вам, яке там буде пекло. Московіти не просто найжорстокіші дикуни, а й найпідліші, тому що в них немає жодного уявлення про мораль. Європейці згадають мене з повагою, коли Росія захопить Європу”.
Та що там Наполеон! Куди більш близький до більшовицької імперії Карл Маркс, виявляється, був, м’яко кажучи, не в захваті від російського імперіалізму. Цілком зрозуміло, що, у кращих традиціях того імперіалізму, його вислови з цього приводу були вилучені в СССР із “Повного зібрання творів” цього головного ідеолога світового пролетаріату. Сьогодні настав час їх доповнити: “Російська політика незмінна. Московські методи, тактика мінялися й будуть мінятися, але провідна зоря російської політики — підкорити світ і владарювати в ньому — є й буде незмінною. Російський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва. Метою російського панславізму є не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної праці. Московський ведмідь буде загарбувати доти, доки знає, що європейські звірі не здатні виявляти спротив. Росія покладається не так на власну силу, як на боягузтво європейців. Вона залякує Європу і ставить їй якнайтяжчі вимоги, щоб надалі було чим поступатися і тим самим демонструвати поступливість і миролюбність”. Маркс, на відміну від Леніна, завжди видавався й видається в Європі, так що в європейських лідерів, напевно, була можливість повчитися в класика.
А ось їм іще одне напучення з глибини віків, на цей раз від співвітчизника фрау Меркель — Фрідріха Великого: “Воістину божевіллям є те, що короткозора Європа допомагає зміцнювати силу Московії, котра мріє зруйнувати Європу”.
Якщо бути чесним перед собою та історією, то не можна не бачити, що ця загроза європейській цивілізації не була б такою реальною, якщо б виходила тільки від московських правителів. Особливо сьогодні, коли влада в Росії обирається начебто демократичним шляхом. Швидше за все, корінь зла ховається тут у самій ментальності “братнього народу”. І тут доцільно надати слово про нього відомим російським мислителям, так би мовити, в якості самокритики.
Почнемо із “дзеркала російської революції” Алєксандра Ґєрцена: “Народ дикунів і виродків людських”.
Його підтримує відомий філософ Васілій Розанов: “Не народ, а пекельна потвора”.
Дещо м’якше, але так само принизливо характеризує своїх одноплемінників Іван Турґєнєв: “Народ, який якщо б и провалився крізь землю, то ніщо б у світі, до найменшого цвяшка, не похитнулось би”.
А ось і Фьодор Достоєвскій уже, як кажуть, ближче до теми: “Народ, який блукає Європою й шукає, що можна зруйнувати, знищити просто заради розваги”.
І навіть оспівувач імперії Російської Алєксандр Пушкін зовсім не в захваті від її утворюючого етносу: “Народ, байдужий до найменшого обов’язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, який абсолютно не визнає ні вільної людини, ні вільної думки”.
Наш земляк Михайло Булгаков був ще відвертіший: “Не народ, а бидло, хам, дика орда душогубів, злодіїв”.
І нарешті, найбільш повна характеристика власного народу від В.Шмєльова: “Народ, який ненавидить свободу, обожнює рабство, любить кайдани на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не відчуває ніякої краси, брудний фізично й морально, століттями живе в темряві, мракобіссі й пальцем не ворухнув для чогось людського, але готовий невпинно поневолювати, пригнічувати все і вся, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства”.
Прочитавши ці самовбивчі рядки, починаєш багато чого розуміти. І те, чому багатьох із цих російських письменників і мислителів так люблять і шанують на Заході.
І те, чому росіяни готові воювати за свою землю в будь-якій точці земної кулі, а в проекті “Ім’я Росії” в них лідирують Ленін зі Сталіним.
Проте найголовніше — стає очевидна вся глибина нещирості, цинізму й лицемірства сьогоднішніх західних правителів, які проголосили своїми особистими друзями правителів російських.
Але ж, як відомо, за все в цьому світі треба платити. І, промовчавши під час побиття Грузії, Європа, як і в 1939 році, схоже, вже втратила ту точку стримування агресора, після якої той уже сам не зупиниться, і Україна може стати далеко не останньою його жертвою.
У Грузії все здійснилося за повного потурання європейців, які давно сповідують у міжнародних відносинах політику подвійних стандартів. Не варто аніскільки сумніватися й у тому, що прояви цієї політики ми побачимо, коли російський імперіалізм, проковтнувши Грузію, візьметься й за Україну.
Тим більше, що досвід у мовчазних європейських ягнят відносно нашої країни вже давно напрацьований. Одного разу вони вже промовчали у 1933 році, і навіть сьогодні на догоду Росії не визнають наш Голодомор геноцидом.
При цьому цинізм і лицемірство європейських лідерів не має меж. Це знову ж для людей, досвідчених у цій справі. Тих, хто знає, яке ставлення до російського імперіалізму вироблене європейською культурою упродовж віків. Так що європейські циніки прекрасно знають та розуміють, кому вони підігрують своєю мовчанкою.
Іще в Київському літописі “Временник” за 1093 рік написано: “Наш північний сусід Суздальщина є значно більш небезпечним нашим ворогом, ніж половці”. Можна лише позаздрити прозірливості літописців із “колиски трьох братніх народів”.
Імперська свідомість завжди була консолідуючим елементом усіх російських еліт. Ось підтвердження цьому в цитаті соціаліста Георгія Плеханова, який, відкинувши геть усі принципи пролетарського інтернаціоналізму, свого часу заявив: “Український рух набирає такої сили й такого напрямку, що починає загрожувати нашій імперії страшною катастрофою. Цю жахливу небезпеку визнають уже всі наші партії всіх політичних забарвлень”.
Ідеологія російського імперіалізму завжди була вишуканою та демагогічною, що й дозволило йому пережити всі інші імперіалізми на Землі. Щоб пересвідчитися в цьому, достатньо згадати наше недалеке минуле, коли російська культура в СССР була консолідуючим чинником пролетарського інтернаціоналізму, всі інші національні культури — проявом буржуазного націоналізму, а вивчення культури інших народів світу — проявом безрідного космополітизму.
Можна тільки дивуватися суспільно-політичній прозірливості Наполеона, який два століття тому залишив своє страшне за точністю пророцтво для європейців: “Свобода буде мати на російський народ такий же вплив, як міцне вино на людину, що до нього не звикла. Коли якийсь новий Пугачов з університетською освітою очолить невдоволених, коли російський народ здійснить революцію, то… мені бракує слів, щоби сказати вам, яке там буде пекло. Московіти не просто найжорстокіші дикуни, а й найпідліші, тому що в них немає жодного уявлення про мораль. Європейці згадають мене з повагою, коли Росія захопить Європу”.
Та що там Наполеон! Куди більш близький до більшовицької імперії Карл Маркс, виявляється, був, м’яко кажучи, не в захваті від російського імперіалізму. Цілком зрозуміло, що, у кращих традиціях того імперіалізму, його вислови з цього приводу були вилучені в СССР із “Повного зібрання творів” цього головного ідеолога світового пролетаріату. Сьогодні настав час їх доповнити: “Російська політика незмінна. Московські методи, тактика мінялися й будуть мінятися, але провідна зоря російської політики — підкорити світ і владарювати в ньому — є й буде незмінною. Російський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва. Метою російського панславізму є не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної праці. Московський ведмідь буде загарбувати доти, доки знає, що європейські звірі не здатні виявляти спротив. Росія покладається не так на власну силу, як на боягузтво європейців. Вона залякує Європу і ставить їй якнайтяжчі вимоги, щоб надалі було чим поступатися і тим самим демонструвати поступливість і миролюбність”. Маркс, на відміну від Леніна, завжди видавався й видається в Європі, так що в європейських лідерів, напевно, була можливість повчитися в класика.
А ось їм іще одне напучення з глибини віків, на цей раз від співвітчизника фрау Меркель — Фрідріха Великого: “Воістину божевіллям є те, що короткозора Європа допомагає зміцнювати силу Московії, котра мріє зруйнувати Європу”.
Якщо бути чесним перед собою та історією, то не можна не бачити, що ця загроза європейській цивілізації не була б такою реальною, якщо б виходила тільки від московських правителів. Особливо сьогодні, коли влада в Росії обирається начебто демократичним шляхом. Швидше за все, корінь зла ховається тут у самій ментальності “братнього народу”. І тут доцільно надати слово про нього відомим російським мислителям, так би мовити, в якості самокритики.
Почнемо із “дзеркала російської революції” Алєксандра Ґєрцена: “Народ дикунів і виродків людських”.
Його підтримує відомий філософ Васілій Розанов: “Не народ, а пекельна потвора”.
Дещо м’якше, але так само принизливо характеризує своїх одноплемінників Іван Турґєнєв: “Народ, який якщо б и провалився крізь землю, то ніщо б у світі, до найменшого цвяшка, не похитнулось би”.
А ось і Фьодор Достоєвскій уже, як кажуть, ближче до теми: “Народ, який блукає Європою й шукає, що можна зруйнувати, знищити просто заради розваги”.
І навіть оспівувач імперії Російської Алєксандр Пушкін зовсім не в захваті від її утворюючого етносу: “Народ, байдужий до найменшого обов’язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, який абсолютно не визнає ні вільної людини, ні вільної думки”.
Наш земляк Михайло Булгаков був ще відвертіший: “Не народ, а бидло, хам, дика орда душогубів, злодіїв”.
І нарешті, найбільш повна характеристика власного народу від В.Шмєльова: “Народ, який ненавидить свободу, обожнює рабство, любить кайдани на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не відчуває ніякої краси, брудний фізично й морально, століттями живе в темряві, мракобіссі й пальцем не ворухнув для чогось людського, але готовий невпинно поневолювати, пригнічувати все і вся, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства”.
Прочитавши ці самовбивчі рядки, починаєш багато чого розуміти. І те, чому багатьох із цих російських письменників і мислителів так люблять і шанують на Заході.
І те, чому росіяни готові воювати за свою землю в будь-якій точці земної кулі, а в проекті “Ім’я Росії” в них лідирують Ленін зі Сталіним.
Проте найголовніше — стає очевидна вся глибина нещирості, цинізму й лицемірства сьогоднішніх західних правителів, які проголосили своїми особистими друзями правителів російських.
Але ж, як відомо, за все в цьому світі треба платити. І, промовчавши під час побиття Грузії, Європа, як і в 1939 році, схоже, вже втратила ту точку стримування агресора, після якої той уже сам не зупиниться, і Україна може стати далеко не останньою його жертвою.