МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

РЮРИК († 879)

03/06/2003 | Габелок
http://litopys1.freeservers.com/dynasty/dyn23.htm


Навколо родоначальника династії існує багато версій, аж до спроб довести його легендарність (2079; 565, с.382, 398-400, 416, 420-422, 602-624; 1477, с. 140-152; 395, с.215-270; 1143, с. 109-136, 343-379, 501-537; 2055; 2087, р.333-339; 2081, s.117-129; 1014, с.221-249; 1643; 1616; 923, с.42-53; 925, с.81-105; 1361, с.166-168; 1348, с.286; 961, с.214; 1508, с.20-21; 551, с.31-43; 1193, с.52-53; 500, с.15-17). Але, як правильно помітив один з найбільших польських славістів Г. Ловмяньский, «важко повірити, аби пануюча династія в XI ст. в Києві не пам'ятала діда або прадіда Володимира І.» (1915, s.577). Правда, цей же історик, аналізуючи «Похвалу Володимиру» митрополита Іларіона, який з предків князя згадав тільки Святослава та Ігоря, відкинув зв'язок Рюрика з київського династією (1015, c. 127). Цей висновок не виглядає переконливо — Рюрик не правив у Києві, його наступник Олег певно був тільки регентом, який узурпував владу, а крім того сам Іларіон не ставив собі за мету викласти повну генеалогію князя Володимира.

Згідно з традицією, збереженою літописами, Рюрик був запрошений у 862 р. в Ладогу, яка була тоді столицею князівства Славії. Новгород, про який говорять літописи, в той час ще не існував, що переконливо доведено археологічними дослідженнями останніх років. Тотальна пожежа Ладоги бл.860 р., зафіксована археологами на стику горизонтів Е2 — Е1, була, як вважають, результатом усобиці між слов'янськими та чудськими (фінськими) племенами, які входили до складу Славії. Про цю усобицю напередодні запрошення Рюрика, повідомляють літописи. Археологічні дослідження підвищують довір'я до традиційних дат (801, с.27).

Останнім часом висловлюється припущення ніби Рюрик був ободричем з поморського міста Реріка (1508, с.20-21). Ця версія тісно пов'язана з версіями «західного» походження ільменських слов'ян, на підтвердження яких немає переконливих археологічних матеріалів. Важко повірити, що ободрицькі поселенці не залишили ніяких слідів на побережжі, а відразу зайшли далеко в глибину території, заселеної фінськими племенами, і перемогли їх, що без масового притоку з метрополії не було би можливим.

У Ладозі, на урочищі Плакун, за даними, уточненими з урахуванням дендрохронології, проведеної М.Черних, у 850-925 рр. функціонувало окреме варязьке (скандинавське) кладовище, де були і жіночі поховання. Поховання скандинавських жінок на Русі виділяються по парних лускоподібних фібулах, які скріпляли бретельки спідниці. Матеріали кладовища на Плакуні більш ніж скромні і аж ніяк не відповідають матеріалам багатої торговельної факторії. Зате вони перегукуються з відомостями Никонівського літописного звенення, де говориться, що варяги, які прийшли на запрошення словен і чуді, «едва избрашася».

Цілий ряд скандинавських саг з циклу «саг про давні часи» (Пергамен з плоского острова, Сага про Хальвдана сина Естейна, Сага про Стурлауга Працьовитого, Сага про Хрольва Пішохода, Сага про Тідрека Бернського), «Пісня про Хюндла» з «Старшої Едди» і «Молодша Едда» Сноррі Стурлусона (1361, с.69,85-88), напевно, відбивають реальну версію вдалого нападу на Ладогу бл.860 р. або дещо раніше. У ньому брали участь вожді Хальвдан Старий, його батько Естейн, тесть Еймунд, Стурлауг, його син Хрольв та товариш Фрамар. Розповідь про ці події потрапила в сімейні легенди родів Хальвдана і Стурлауга, чиї скальди виставили своїх героїв головними. Пізніші обробки, при яких скальди отримували інформацію з двох різних напрямків, остаточно її заплутали.

Завоювання Ладоги було пов'язане із загибеллю місцевого князя Слави. У сагах Його ім'я передано як Хергейр-Хреггвід-Хертніт. У пізнішому фальсифікаті Іоакимового літопису (котрий був складений першим новгородським єпископом Іоакимом і, можливо, містив легендарну традицію історії Славії), який дійшов до нас через В.Татищева, цей князь названий Буривоєм, що досить правдоподібно. Вікінги захопили Ладогу між 850 р., коли було започатковане кладовище на Плакуні, та 860 р., коли відбулась тотальна пожежа Ладоги. Згідно інформації, яку передали саги, бої за Ладогу відбувались за межами міста. Конунг-переможець Хальвдан чи Фрамар (може вони тотожні) спочатку «правив своїми володіннями, радячись з кращими людьми в тій країні». Проте невдовзі небагаті вікінги почали грабувати край, що привело до повстання, очоленого місцевим нобілем Гостомислом, яке вимело пришельців з краю. Іоакимів літопис зв'язує Гостомисла з попередньою династією, що зрештою не виключено.

Подальша боротьба за владу («воста род на род и бысть межи ими рать велика и усобица») привела до тотальної пожежі бл.860 р. В такій ситуації група Гостомисла, не маючи сили справитись з противниками, могла запросити варязьку дружину, вождь якої був би ворожий Хальвдану та його компанії, що могла би скористатись з ослаблення князівства. Можливо, що землі, які раніше платили Славії данину, тепер перестали визнавати зверхність Ладоги. Тому виникла необхідність поставити гарнізони в Ізборську та на Білоозері, що і було зафіксовано в угоді з Рюриком. Такими виглядають передумови появи Рюрика у Ладозі в 862р.

У зв'язку з цим по іншому виглядає здогадка Ф.Крузе, підтримана А.Стендер-Петерсеном та ін., яку потім нещадно критикували (395, с.235-260; 2055, s. 121-128). Він пропонував ототожнити Рюрика з відомим датським вікінгом Роріком († бл.876 р.). Рорік володів узбережжям Західної Ютландії'та Фрісландії, контролюючи шлях з Північного моря по р. Айдер в Хедебю. У 850-х рр. він був ймовірним організатором блокади Бірки (961, с.214). Як ворог шведських віїсшгів Рорик міг бути бажаним кандидатом для ладозьких нобілів. Рорік відновив свою діяльність в Ютландії у 870-73 рр., владнавши стосунки з Карлом Лисим та Людовіком Німецьким. Саме за цей час його відсутності в Ладозі могла виступити опозиція на чолі з Вадимом Хоробрим. Повернувшись, Рюрик мусив вступити в боротьбу, яка заключилась загибеллю Вадима і втечею частини «мужів» в інші землі. Така рухливість вікінга зовсім у дусі часу. Питання це залишається дискусійним.

Традиція називає поряд з Рюриком двох братів. Довший час загальноприйнятою була версія Б.Рибакова, ніби літописець не зрозумів шведського тексту, де повідомлялось, що Рюрик прийшов із своїм домом (сине-хус) та вірною дружиною (тру-вор) (1357, с.286). Проти беззастережного прийняття цієї версії застерігав Г.Ловмяньский: виходить, що перекладач двічі переклав фразу «з родом своїм і вірною дружиною», один раз відповідно до її справжнього значення, а другий раз (незрозуміле як) — прийнявши її за власні імена. Крім того, практично неможливо утворити ім'я Трувор з thru varing (l 015, с.275). Цю суперечливість намагався усунути М.Гриньов, допустивши, що текст угоди з Рюриком був записаний рунами, які в XI ст. редактор не міг розібрати, що і привело до помилки (551, с.31-43). Можливо, що він правий.

Етимологія імен Синеуса і Трувора не з'ясована. В околицях Ізборська відомий курган, званий Труворою могилою, шіе це місце ніяк не пов'язується ні з місцевим фольклором ні з псковськими літописами (1361, с. 166-167). Білоозерська легенда, зафіксована в XVI ст., пов'язує Синеуса не з Білоозером, а з Кістемою, що, на думку відомої дослідниці скандинавських джерел О.Ридзевської, підвищує її історичність (1361, c. 168). Якщо врахувати трафаретність самої легенди, то цього буде замало, щоби зачислити Трувора та Синеуса в число членів династії Рюриковичів.

Згідно традиції вони померли в 864 р. Це останнє дозволяє допускати ще одну версію. Обидва могли бути просто командирами гарнізонів, які загинули, відновлюючи ладозьке панування на територіях, які відділились під час смути. Тоді етимологія імені Синеус може бути слов'янською — для блондина-скандинава «синій вус» цілком ймовірне прізвисько. Конунги практикували ставити на чолі загонів своїх родичів, отже обидва теж могли бути родичами Рюрика. Проблема залишається відкритою.

Рюрик помер у 879 р. Звичайно, всі дати і події, пов'язані з Рюриком дискусійні і потребують дальшого вивчення. Один з літописів, писаних скорописом XVII ст., який має заголовок «Летописец о великих княжениях и о битвах, како же побеждали князь князя и колько который князь княжил на своем княжении», розповідає ніби Рюрик з Олегом воювали Лоп і Корелу і що у 879 р. Рюрик помер в Корелі. В іншому літописі XVII ст. читаємо: «Умре Рюрик в кореле в воине тамо положен бысть в городе Кореле». Про те ж повідомляє і «Детальнійша історія Государів Россійських», опублікована М.Новіковим у 1791 р. в його «Вівліофіці». В.Зіборов, вказуючи, що в останньому випадку ім'я Рюрика пов'язане з іменем новгородського боярина карельського походження Валіти, рід якого в XIV ст. займав високе становище в Новгородській землі, дійшов до висновку, що Рюрик був докомпонований до Валіта і Корели у 1592-1630 рр., коли російська дипломатія шукала доказів древності входження карельських земель в російські. Ми більше схильні до версії К.Бестужева-Рюміна, який не бачив нічого неймовірного в повідомленні про загибель Рюрика в Корелі. Ім'я Рюрика лише раз пов'язане з Валітою і то в досить непевній публікації.

Можна припускати, що смерть Рюрика була раптовою. Розповідь про передачу влади Олегу дуже схожа на пісню скальда про те, як вмираючий від рани вождь передає владу і сина родичеві і найближчому сподвижнику. Можливо, що така пісня про загибель Рюрика в Карелії-Бярмїї ще існувала і у часи, коли російська дипломатія чіплялась за Валіту та епічні свідчення належності Корели до Новгорода.

Текст фальсифікату «Іоакимового літопису», напевно, спирався на багату місцеву традицію. Свідчить про це хоча б розповідь про Бярмію, про яку російський книжник XVII-XVIII ст. не міг нічого чути. Тому деякі відомості його заслуговують уваги. Літопис повідомляє, що у Рюрика було багато жінок, але «паче всіх любив Ефанду, доньку князя урманського і коли та роди сина Інгоря, дасть її обіцяний при морі град з Іжарою в віно...передаше княжіння і сина свого шурину своєму Ольгу варягу сущу, князю урманському.» Скандинавське походження Олега і його родинні стосунки з Рюриком підтверджують ПВЛ і Никонівське літописне зведення, опускаючи подробиці. Г.-З. Баєр (1694-1738 рр.) ототожнював Урманію з шведською областю Раумдалією.

Якщо навіть прийняти версію тотожності Рюрика зТоріком Ютландським, то такі взаємини виглядають цілком логічними. Після розправи з Вадимом Хоробрим, намагаючись не втратити ютландські та фрісландські землі, а також залишитись у Славії, Рюрик мав бути зацікавленим в притоці свіжих сил вікінгів. Союз з шведським обласним конунгом дозволяв вирішити ці проблеми. Свояк Олег привів вікінгів, з якими Рюрик виступив в Корелу, щоб військовим успіхом підкріпити свою популярність серед слов'янських старійшин. У цьому поході він, можливо, отримав рану, від якої помер, і вся влада перейшла до свояка Олега, проголошеного регентом при племіннику.

Здогадки ніби матір'ю Ігоря була слов'янка з роду Гостомисла, ймовірні, але не мають під собою ніякої основи.







2. ОЛЕГ († 912/922) ......................................................................

Літописи називають Олега родичем Рюрика (111, стб. 37; 120, c. 15). О.Шахматов допускав, що у Зведенні 1093 р. Олег називався тільки воєводою. Цілий ряд дослідників вважали його узурпатором. М.Грушевський навіть допускав, що Олег міг правити у Києві до часів Аскольда, тобто до 860 р. За версією Г. Ловмяньского, Олег був смоленським князем, а його зв'язок з Рюриком — пізніша комбінація (1015, c. 135-140). Є версія і тмутараканського походження Олега. О. Лебедев висловив здогадку, що родичем Рюрика міг бути представник місцевих нобілів (961, с.245). Однак за етимологією ім'я Олег скандинавського походження. Тому ми не бачимо серйозних аргументів, які б могли похитнути літописну версію.

Можливо, що Олег був одним з шведських вождів, який вступив у союз з Рюриком, скріпивши його шлюбом Рюрика з своєю сестрою. Після загибелі Рюрика він спочатку став регентом при малолітньому племіннику, а потім фактично узурпував владу, усунувши Ігоря.

Вся політика Олега виглядає типовою для конунгів-вікінгів. Скорочення східної торгівлі і початок занепаду Волго-Балтійського шляху грозили обірвати процвітання Славії, перетворити її на другорядний лісовий край. Торгівля стала основним джерелом збагачення князя. Лише повноцінний обмін північних товарів і реекспорт східних товарів могли забезпечити процвітання самої Ладоги і виживання жителів краю, так як місцеві продовольчі ресурси були невеликими, а для закупки їх, у першу чергу хліба, потрібні були кошти. І тоді Олег взявся оволодіти ключовими позиціями вздовж шляху «з варяг в греки», котрий у EX ст. відтіснив давній Волго-Балтійський шлях. Але головні пункти цього шляху контролювала Куявія, князь якої носив претензійний титул кагана, щоби показати свою рівність з правителем хазар, якому раніше платив данину.

Київський князь Аскольд, судячи з висновків останніх досліджень, був діяльним і сильним правителем. Але запровадженя християнства, яке він розпочав, наштовхнулось на опозицію частини знаті. Як сказано в Іоакимовому літописі «Олег бе муж мудрый и воин храбрый, слыша от киевлян жалобы на Оскольда...» Тобто противники християнства, напевно, встановили зв'язки з Олегом, сподіваючись з його допомогою звалити християнську партію при дворі кагана.

Окрім того не до кінця вивчені стосунки київського кагана з уграми. В першій чверті IX ст. хазари пропустили угрів в Леведію. Леведія — це скоріше всього область лісостепу на північ від Чорного моря по обох берегах Дону, між Києвом та Воронежом. Угорська експансія на Доні зупинила тут слов'янську колонізацію, що засвідчено археологічними пам'ятками. На думку Я.Переньї, угорці брали данину з кривичів і сіверян, а з полянами вели війну. Г.Вернадський довіряв плутаним відомістям нотаря Аноніма і вважав можливим, що і Київ платив данину уграм. Як аргумент він приводив ім'я боярина Ольма, яке виводив від Алмаша. Г.Маргер, навпаки, бачив у цьому імені сліди угорсько-руського союзу. В.Томсен та А.Соловйов вказували на етимологію імені Олма від скандинавського Holmi. В Олмі бачили навіть самого угорського вождя Алмаша, забуваючи, що він не міг бути християнином, а, значить, не міг поставити церкви на могилі Аскольда. Традиція не зберігла ніяких слідів залежності від угорців. В Леведії угорці самі були данниками хазарів, крім того весь час відчували натиск печенігів. Бл.839 р. угорські загони як союзники болгар з'являються на Дунаї. Крім того, вони брали участь в хазарській усобиці. Напевно саме ця усобиця дозволила Куявії звільнитись від хазарської залежності. Ставши ворогом хазар, київський каган ставав і ворогом їх васалів угорців. Між серединою IX ст., коли в Леведії склався союз семи угорських племен, очолених Джилою (Дюлою), та 889 р., коли Алмаш повів угрів і кабарів на Низ Дніпра, Бугу, Дністра, Пруту, Серету і Дунаю, а потім за Карпати, вони мусили нападати на київські землі. Ці напади угрів на слов'ян засвідчені ібн Русте і Гардізі. Сліди цієї боротьби, яка підривала сили Аскольда, можна бачити в повідомленні Никонівського зведення під 8 67 р. про війну Аскольда і Діра з печенігами, яких тоді ще в українських степах не було. Тому дуже правдоподібною виглядає здогадка Г.Маргера про союз Олега з уграми, який забезпечив успіх його політики (1066, с. 76-87).

У 882 р. Олег здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ (Гніздово) та Любеч. У 883 р. Олег змусив платити данину древлян, у 884-85 рр. — сіверян,у 885р. — вів війну з тиверцями. Можливо, що у цих війнах йому допомагали угорці. Топоніми (с.Мажари в околицях Овруча, р.Кабарівка і с.Кабаровце у Зборівському повіті), угорське поховання на Крилосі свідчать скоріше, що перехід Арпада не був мирним, а у розповіді Аноніма про війни з галицькими і волинськими князями є доля правди. Анонім розповідає і про війну з Києвом. В ПВЛ під 898 р. сказано: «идоша Угри мимо Кіевь горою, еже нынЂ зовется Угорское, и пришедше ко ДнЂпру сташа вежами, быша бо ходяше яко и Половцы и пришедше отъ Востока и устремишася чрезъ горы великія, иже прозвашася горы Угорскія и почаща воевати на живущаа ту.» Отже, вірогідно, що Олегу вдалось спрямувати союзні йому угорські орди на землі волинських і хорватських князівств.

Об'єднавши землі вздовж шляху «з варяг в греки», Олег мусив зіткнутися з Хазарським каганатом, котрий контролював шлях зі сходу через Нижню Волгу та Каспій.

У 909 р. 16 лодей (бл. 800 дружинників) прорвались через хазарські землі в Каспійське море, підплили до о. Абесгуна в Табаристані і спалили стоячий там торговельний флот. У 910 р. ті ж руси зайняли Сарі. На думку А.Новосильцева і В.Пашуто в такий спосіб Олег йшов на зближення з Візантією і ослаблював позиції халіфату. На Кавказі в цей період йшла важка боротьба. Цар Смбат І (892-914 рр.) з допомогою Візантії сподівався відродити сильну незалежну Вірменію. Ішхани, очолені Гагіком Арцруні, бачили вихід у вірній службі наміснику Ширвану і Вірменії Юсуфу ібн Абу-с-Садж, який хоча і платив данину в Багдад, фактично залишався незалежним володарем. Смбат І потерпів поразку, був схоплений через зраду ішханів і страчений. Звичайно, навряд чи вірно шукати зв'язків між походами русів на Каспій та політикою Смбата І, Візантії і Юсуфа. Так само мало шансів зв'язати експедиції русів з політикою Ісмаїла Саманіда (892-907), який володів Мавераннахром і Хорасаном, добився від халіфа передачі собі Табаристану і простягав руки до Ширвану. Скоріше всього це були просто спроби здобути якусь торгову факторію на Каспії, яка би дозволила обминути і хазарське і булгарське посередництво у східній торгівлі. Однак повне незнаня ситуації прирікало всі ці спроби на невдачі.

У 912/13 р. за даними ал-Масуді руський флот на 500 лодях через Керченську протоку ввійшов в Азовське море. Це був величезний ледунг в 15-20 тисдружинників. Хазари дозволили русам пройти через Дон, звідки волоком лоді були перетягнені у Волгу і військо спустилося по ній у Каспійське море. Каган саме воював з печенігами, крім того вожді русів обіцяли йому половину здобичі. Результатом походу був розгром мусульманської торгівлі на Каспії, хоча масштаби його дозволяють припускати, що мова йшла все-таки про завоювання одного з портів і перетворення його в руську факторію. Коли ескадра повертала назад, руси погодились віддати половину здобичі кагану. Але мусульманська гвардія кагана почала вимагати розправи. Каган скорився на вимогу гвардії, хоча і попередив вождів русів. Битва тривала три дні і закінчилась перемогою мусульман. Отже всі спроби Олега закріпитись на Каспії, якщо такі були, результатів не дали.

Вершиною його політики вважають похід на Константинополь і угоду з Візантією 911 р. М.Брайчевський, на основі реконструйованого ним Аскольдового літопису, приписав цю угоду Аскольду. Така версія досить вірогідна, хоча і дискусійна. Вона побіжно підтверджує належність Олега до династії Рюриковичів, яка була зацікавлена приписати собі успіхи попередників. Мовчання візантійських джерел стосовно походу русів 911 р. (нереальність походу 907 р., на нашу думку, була переконливо доведена О. Шахматовим) свідчить не на користь опонентів Брайчевського.

ПВЛ відносить смерть Олега до 912 р., вказуючи на його могилу на Щекавиці (111, стб.39; 108, ч. 1, с.88-89). Там же наведено і відому версію про смерть князя від укусу змії. За Новгородським Першим літописом Олег помер 922 р. від укусу змії, але в околицях Ладоги, де і був похований. Ще О.Шахматов звернув увагу, що літописець Нестор пов'язав смерть Олега із поверненням з переможного походу та Києвом, а у Початковому зведенні було написано як і в Новгородському Першому літописі. Напевно все ж легенда про смерть Олега існувала у кількох варіантах, а Нестор для свого зведеня просто вибрав найбільш багатий на події варіант (1361, с.185). Літописець міг з політичних мотивш перенести події на 10 років назад, на час найвищого піднесення Олега, аби не показувати засновника Київської Русі у непривабливому для нього світлі.

У листуванні кордовського міністра Хасдая ібн Шапрута з хазарським каганом Йосифом є розповідь про спробу візантійського імператора Романа Лакапіна (920-944 рр.) підбурити проти хазар «царя Русії» Хальгу. Але останній ніби-то розпочав війну з Візантією, зазнав поразки і пішов морем у Персію чи Фракію (835, с. 120). Це могла бути реакція на похід Олега в 911 р.: успіхи противника виставлялися його поразкою. Це, звичайно, при умові помилковості версії М.Брайчевського щодо Аскольдового літопису. Але візантійські джерела свідчать, що Хельгу зайняв Самцкерц Хазарський (за M. Артамоновим, це Тамань, на нашу думку-Керч-Корчев), за що хазарських архонт Боспору захопив три візантійські міста. Отже насправді хазари вважали Олега союзником Візантії, що логічно випливало б з угоди 911 р. чи більш давньої угоди Аскольда 874 р., порушувати яку Олегу не було потреби.

У той період Русь виступала союзником Візантії. У 912 р. Візантія почала війну з болгарським каганом Симеоном. У 915 р. на кордонах Русі з'явились печеніги, і з ними було укладено мир, спрямований проти Симеона. Близько 921 р. Олег міг бути втягненим у війну з хазарами на боці Візантії. Після перших перемог могли прийти поразки. А в Києві опозиція могла привести до влади таємного християнина Ігоря, до того ж і законного спадкоємця Рюрика. У результаті Олег міг закінчити своє життя у Ладозі, забутий усіма, а у Києві волхви в угоду новому володарю могли скласти легенду з традиційним мотивом вірності долі, можливо і не позбавлену якихось реалій.

Цікаво, що у норвезькому епосі є сага про Орвара-Одда, якому чаклунка пророкувала смерть від коня. Фінал саги однаковий з фіналом легенди про смерть Олега. Оповідання саги заплутане, простіший варіант пропонують норвезькі народні легенди (296, р.266). К.Тіандер з цього приводу висловив припущення, що первинною була легенда про смерть Олега в Ладозі: вона послужила матеріалом для літописця Нестора і для автора саги. Тільки скальду довелося мати справу з уже обробленим і достатньо заплутаним матеріалом, тоді як літописець мав під руками легенду у чистому вигляді (1476, с.23 5-245). Зворотній вплив саги можна побачити у версіях про від'їзд Олега за море. Взагалі-то смерть від власного коня, з черепа якого виповзає гадюка, і понуре віщунство співзвучні з мотивом відплати, з мотивом (однаково страшним як для вікінгів так і для слов'ян, що поклонялися Перуну-Одину) смерті від власного меча (1360, с.60-61). Так Ігор і його двір могли відплатити Олегу за те, що він довго не допускав до управління державою законного спадкоємця Рюрика. А заплутало все редагування літопису, за яким герой, що об'єднав землі вздовж Дніпровського шляху, помер у зеніті слави після переможного походу 911 р.

Питання про смерть Олега залишається дискусійним. Існує ще гіпотеза В. Мавродіна нібито Хельгу — не Олег, а князь чи воєвода Причорноморської Русі, який порвав з Києвом або взагалі не був з ним пов'язаний, а новгородський літописець сплутав його з Олегом і переніс події до близької йому Ладоги. Але ця надумана гіпотеза майже нічим не підтверджується.

Ще одна подібна гіпотеза належить А.Лященку, який вважав, що «Віщий» — це переклад скандінавського імені Олега. Вона породжена незнанням мов. Нам здається, що прізвисько Олега чисто слов'янське: князь, якому вдалося об'єднати землі вздовж Дніпровського шляху і кілька десятків років правити ними, напевно, заслужив на таке прізвисько, навіть, якщо і не ходив на Константинополь

Відповіді

  • 2003.03.07 | Vitaliy

    Re: РЮРИК

    А ось як описувалась історія в кінці сорокових років минулого століття.


    Про русь, Рюрика та “закликання варягів” [9]

    Приблизно в 833 році хазарький каганат почав просити імператора Феофана (Theothanes) надати інженерну допомогу для будівництва фортеці на річці Дон для захиту від ворогів. [1]. Імператор погодився допомогти та надіслав експедицію на чолі з Петронасом Каматеросом (Petronas Kamateros). В місці де р. Цимла (Tsymla) впадає в р. Дон було збудовано фортецю Саркель (Sarkel, “Білий будинок” по угорські). Руські хроніки називали її “Біла Вежа” [2]. Фортеця мала бути шлагбаумом який перекривав вільний доступ до верхів”я Дону та до Волги. Донець був доступний, проте контролювати його можна було набагато легше використовуючи Саркель як базу.

    Побудова фортеці була лише одним з проявів хазарської політики по стримуванню Русі. Хазари провели декілька кампаній на півночі та північному заході. В 859 році [3] вони наклали данину на полянів, сіверців та в”ятичів (Poliane, Severi, Viatichi). Хазарський контроль над сіверцями був серйозним ударом для русів (Russes). Перешкода на комерційномму шляху між північчю та півднем мусила спричинити економічну кризу на півночі.

    На додаток, варяги вийшли з-під контролю на півночі та розпочали рейди на країну. В тому ж розділі “Первинних хронік” (Russian Chronography, далі Хроніка [10]) де згадується про хазарський контроль на південному сході говориться й про накладення данини варягами на чудь, словенів, мерь, весь та кривичів (Chud, Slovene, Meria, Ves, Krivichi) [4]. Частина варягів була датчанами. Відповідно до “Житія св. Анскаріуса” (Life of St. Anscarius) значна кількість датчан в 852 році перепливла Балтійське море та захопила місто (ідентифікується як Новгород) на слов”янській землі. Після отримання данини вони повернулися додому [5]. В Хроніці говориться, що словени прогнали варягів, не дали їм постійної данини та стали правити самі.

    Ситуація, однак, не покращилась після відходу датчан особливо в умовах коли дорога на південь була перекрита. Криза продовжувалась, і “не було справедливості в адміністрації, клан повстав проти клану, розпочалася громадянська війна” [14]. В таких умовах племена на півночі розпочали “пошук князя який би правив нами та розсуджував нас згідно закону”. Результатом такого пошуку було “закликання варягів”.


    Русь, чудь, словени, кривичі та весь сказали [варягам]: наша земля чудова та багата, проте немає в ній порядку. Приходьте керувати та правити нами.

    Для кращого розуміння розповіді розглянемо час коли Хроніка була укладена.
    Укладання Хроніки розпочалося монахами Печерського монастиря (Crypt Monastery) приблизно в 1110 році за правління київського князя Святополка II. Очевидно, що одним з монахів був Нестор, хто на протязі довгого часу вважався автором роботи. Святополк помер в 1113 році. Перша редакція Хроніки була закінчена після його смерті (1114). Така редакція не задовольнили наступника Святополка - Володимира Мономаха. Копію Хроніки з Печерського монастиря передали до Монастиря святого Михайла у Видубичі (St. Michael Monastery at Vidubichi, [Видубицький монастир, прим. перекладача]). Манускрипт був переглянутий Ебботом Сільвестером (Abbot Sylvester) в 1116 році. В 1118 році нова редакція була підготовлена анонімним автором [6].

    Тоді як перша редакція Хроніки була прихильною до Святополка, зображуючи роки його правління, редакція 1116 року скоріше критична до нього та схильна до Мономаха. Потрібно зважити й на те, що за часів Святополка розпочалася економічна криза на Русі. Існувало протистояння між багатими з верхівки суспільної ієрархії та бідними біля її підніжжя.

    Закупи (zakupy) тули тяжкими. Монополія на сіль, яку запровадив Святополк, спричинила високі ціни на сіль, що додало підстав для незадоволення. Після смерта Святополка (16 квітня 1113 року) в Києві розпочалися бунти. Населення громило будинки високопоставлених посадовах осіб та багатих. Соціальна революція здавалася невідроротньою. В таких умовах, київське віче відкинуло порядок старшинства руських князів (нащадків Рюрика) та закликало до трону не найстаршого, а найпопулярнішого - переяславського князя Володимира Мономаха, знаного за його справедливість. Відразу після прибуття до Києва Володимир розпочав програму соціальних реформ. Порядок було відновлено, а довіру до княжого авторитету знову підтверджено [7].

    Маючи на увазі таке підгрунтя ми можемо краще зрозуміти вираз “закликання варягів” використаний редактором другої редакції Хроніки. Бунти, відповідно, передували рішенню об”єднананих племен пошукати “князя який би правив нами та розсуджував нас згідно закону”. Тобто, головною причиною “закликання варягів” в 9-му столітті, як розумілося в 1116 році, було відновлення порядку в країні. Це було здійснено Мономахом на початку 12-го століття, те ж очікувалось й від Рюрика, відрповідно до укладача Хроніки, який був сучасником Володимира.

    Прийшовши до Новгороду, Рюрик став вважатися вождем всих русів на півночі Русі. Відповідно, Лаврентієвська версія Хроніки називає його клан русь. Варто уваги, що в списку варязьких племен, згаданих у випадку “закликання варягів” немає датчан, проте є русь. Звідси висновок, що Рюрик має бути датчанином.

    В такому випадку він може ідентифікуватись як Рорик Ютландський (Roric of Utland) в західних хроніках. Така версія вперше була висловлена Фрідріхом Крузе (Fridrich Krouse) в 1836 році, проте не дістала належної підтримки. В 1929 році пізній Беляєв (N.T.Belaiew) підійшов до проблеми з новими матеріалами та аргументами й повністю підтвердив теорію [8].

    Рюрик ймовірно заснував форт в Русі в 855 чи 856 році. Хроніка стверджує, що Рюрик прибув на Русь з двома братами - Синеусом (Sineus) та Травором (Truvor). В західних хроніках, однак, немає згадок про таких осіб. Згідно Беляєва ці імена мають трактуватися не як власні імена, а як епітети до імені самого Рюрика. По-норвезьки “Signjotr” значить “переможний”, а “Thruwar” - “надійний” (“що заслуговує довір”я”). В середні віки легенда про трьох братів засновуючих місто була популярною.

    Рюрик залишався в Новгороді на протязі 13-и років, наводячи лад в своїх нових володіннях. В 869 році помер король Лотарингії Лотар (Lotharie of Lotharingia) і Рюрик вирішив, що настав сприятливий момент заявити про свої права на Фризландію (Friesland) - феодальний маєток Рюрика, яким володів померлий. В Nimwegen, говорячи з братом померлого Карлом (Charles the Bald), він пообіцяв підтримати останнього в обмін на підтримку своїх прав на Фризландію. В 873 році Рюрик отримав його маєток назад, а його ім”я більше не згадувалося у французських хроніках. Ймовірно, що він помер невдовзі після отимання його володіння.



    Зауваження перекладача

    При роботі над даним матеріалом виникла необхідність чіткого перекладу англійського тексту “Хроніки”. Широко відомими є українська (автори невідомі) та російська (в перекладі Д. Ліхачова) [15] версії давньоруського тексту. Вернадський користувавсяся англійським перекладом [11] “Хроніки” здійсненим за книгою [12] підготовленою тим же Ліхачовим. Нижче я навожу ці тексти та старіші переклади.

    1. The Rus, the Chud, the Slovene, the Krivichi, and the Ves, said [to the Varangians]: our land is great and abundant but there is no order in it. Come to rule and reign over us.

    Русь, чудь, словени, кривичі та весь сказали [варягам]: наша земля велика та багата, але немає в ній порядку. Прийдіть управляти нами та царювати над нами.

    2. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». (Цитується за Літописом руським).

    3. Сказали руси чудь, словене, кривичи и весь: “Земля наша велика и обильна, а порядка в ней нет. Приходите княжить и владеть нами”. (Цитується за Хроносом )

    4. “Реша Русь, Чюдь, Словени и Кривичи и вси: земля наша велика ...”

    Говорили Русь, Чудь, Словени, Кривичи и вси [Весь?]. Земля наша велика и обильна, а порядка в ней нет. Да поидите княжить и владеть нами. [13].

    В цих чотирьох цитатах русь то об“єднується з іншими племенами, то запрошується ними. Єдине, що очевидно - Вернадський стверджує якраз те про що говорить варіант Хроніки яким він користувався.

    Для подальшого аналізу необхідно мати оригінальний віріант (варіанти) Хроніки, та докладні коментарі щодо трактувань тексту [16]. Знову ж, питання про Русь, русів та “закликання варягів неминуче приводить до розгляду т.зв. “норманістської” та “анти-норманістської” теорій - питання яке не розглядав Вернадський.

    Повернутися на початок сторінки

    1. Ні автор продовження Феофановських хронік (Theothanes Continuatus, під ред. Беккера (Bekker), Бонн, 1838, стор. 122-124) ні Константин Порфироґенітус (Constantine Porphyrogenitus, De Administrando Imperio, розділ 42, під ред. Моравчика (Moravcsik) та в перекладі Дженкінса (Jenkins), cтор. 182-144) , які наводять згаданий випадок не уточнюють хто саме мався на увазі під ворогами. Деякі історики ідентифікували ворогів як печенегів (пацинаків [Patzinaks]), інші - як мадярів; проте печенеги досягли найвищого розвитку набагато пізніше, мадьяри ж були васалами хазарів у цей час. Виходячи з цих причин, ми мусимо погодитись з Бюри (Історія східної Римської імперії, [J.B.Bury, A history of the Eastern Roman Empire], Лондон, 1912, стор. 418) та Васильевим (Готи в Криму [A.A. Vasiliev, The Goths in Crimea], Кембридж, Массачусетт, 1936, стор. 111) які ідентифікують ворогів як русів.

    2. Див. Артамонов, Саркель (M.I.Artamonov, Sarkel), Радянська археологія, VI, 1940, стор. 130-165.
    Докладніше про фортецю можна почитати The Khazar Fortress of Sarkel (Хазарська фортеця Саркел, англійською мовою) чи Хазарская крепость Саркел (російською мовою).

    3. Згідно “Первинної Хроніки”.
    Вернадський в книзі "Походження Росії" (George Vernadsky, The Origins of Russia, Oxford, At the Clarendon Press), 1959, стор. 203) зауважує, що дата має бути ближча до 850.

    4. Мерь - фінське плем”я з області Ростова, не згадується серед тих, хто пізніше запросив варягів. Знову ж, руси не згадані серед тих, хто платив данину варягам. Можливо руси відмовились платити данину, проте не змогли захистити інші племена на півночі.

    5. Див. Римберт, Нарис Анскарії (Rimbert, Vita Anscarii, за ред. G. Waitz, Гановер, 1884), стор. 43; Вернадський, Антична Росія (G. Vernadsky, Ancient Russia, New Haven, 1943) стор. 335.

    6. Вернадський, Київська Русь (Vernadsky G., Kievan Russia, New Haven, 1948), стор. 285-286; Ліхачов, Руські літописи (Likhachev D. S., Русские летописи, Москва та Ленінград, 1947), стор. 145-172.

    7. Вернадський, Київська Русь, стор. 93-94.

    8. Ф. Крузе (F. Kruze, (Kruse)) “О происхождении Рюрика”, Журнал Министерства Народного Просвещения, IX (1836), стор. 47-73.
    Беляєв, (N.T. Beliaew (Beliaev)), “Рорик Ютландский и Рюрик первинной летописи, Seminarium Kondakovianum, iii, 1929, стор. 215-270.
    Aнглійською мовою - Беляєв, “Рорик Ютландський та Рюрик первинного літопису“ (Beliaew N.T., ‘Roric of Utland and Ruric of the Russian Chronicles’, Saga-Book, X, 1929
    Вернадський, Антична Росія, стор 337-339.
    Нещодавно бароон Майкл де Тойб опротестував погляди Крузе та Беляєва (M. de Taube ‘Nouvelles Recherches sur l’histoire politique et religieuse de l’Europe Orientale’, Istina, 1957, No. I, стор. 27-32.

    9. За книгою Вернадського “Походження Росії” (див. прим. 3)

    10. Вернадський користується назвами Russian Chronography (Російська [Руська] хронографія), Chronography та History of Russia (Історія Росії [Русі] говорячи про “Повість минулих літ”. Сучасні дослідника вживають вираз The Tale of Bygone Years.

    11. Англійський переклад Кросс та Шербовизт-Уецор, Російська первинна хроніка (S.H. Cross and O.P. Sherbowizt-Wetzor, The Russian Primary Chronicle, Кембридж, Массачусетт, 1953).

    12. Повість минулих років за редакцією Адріанової-Перетс [Povest' Vremennykh Let ('Chronography'), ed. by V.P. Adrianova-Peretts]. Текст підготовлений для публікації Ліхачовим, 2т, Москва та Ленінград, 1950.

    13. З книги Сергія Парамонова “Звідки ти Русь” (Сергей Парамонов(Лесной) - Откуда ты РУСЬ. М. АО "Молодая Гвардия", 1995г). Розміщено на сайті Релігія Русі (Религия Руси). Автор посилається на Лаврентіївський список видання 1872 року в одному місці, проте походження наведеної цитати невідоме.

    Кирпичников, “Оповідь про закликання варягів. Легенди та дійсність” (А.Н. Кирпичников, Сказание о призвании варягов. Легенды и действительность), на сайті Клубу історичної реконструкції"Ладога" (Клуб исторической реконструкции "Ладога").

    14. Вернадський “Походження Росії” (див. прим. 3), стор. 205.

    15. Російську версію можна знайти на багатьох сайтах, наприклад тут.

    16. Для тих кого питання дійсно цікавить рекомендую солідну наукову розвідку “Повість минулих років” (THE POVEST' VREMENNYKH LET (Harvard Ukrainian Studies), edited and collected by Donald Ostrowski, with David Birnboum and Horace G. Lunt, ISBN: 0916458911) вперше видану в 1999 році, в лютому 2002 мало з"явитися друге видання, проте термін перенесено на 2003 рік.

    В анотації до книги говориться, що ця солідна (1800 стор.) праця надає науковцям та простим читачам чіткий текст, котрий включає всі відомі редакції, три пізніші редакції, три пізніші вставки та фінальну інтерпретацію Островського (Ostrowski).
  • 2003.04.03 | Валерій

    По следам Добрыни Древлянского

    Ці питання висвітлюються також на сайті http://1000years.uazone.net/dobryn.htm

    Сподіваюсь з часом зробити також огляд цього матеріалу рідною мовою.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua