07/01/2003 | Габелок

http://www.razom.org.ua/details/?news_id=9130

Для мого покоління війна – то вже далека історія. Історія, яку, мабуть, ми не можемо осягнути до кінця, бо не були свідками її творення. Історія, яка залишила багато непрочитаних сторінок і яка все ще вибухає час від часу в гострих суспільних суперечках. Але це покоління повинне взяти на себе важливу місію – місію примирення та взаємного прощення. Бо тільки від наших дій залежить наше завтра. ...А “вчора” була війна. Про перші її дні розповідає безпосередній учасник бойових дій Ігор Юхновський, народний депутат, член фракції “Наша Україна”, голова Всеукраїнського об’єднання ветеранів.
- Ігоре Рафаїловичу, ви пам’ятаєте, як починалася війна?

- 22 червня була неділя. І я разом з батьками йшов до церкви центральною вулицею Крем’янця, що на Тернопільщині. Стало відомо, що почалася війна. Якраз неподалеку від Білокриниці (це 6 кілометрів від Крем’янця) стояла військова частина. Війська йшли на Захід, до фронту. Їхали солдати на полуторках. Раділи. Співали “Катюшу”. А через три дні прийшли німці. Разом з ними прийшли цілі шеренги полонених солдат. Була надзвичайно різка відмінність між настроєм тих солдат, які їхали на фронт, і полонених, обступлених із різних боків німецькими солдатами. Жінки намагалися дати їм молока, хліба, сала, але німці відганяли їх. Зразу за містом, як вийти на шумську дорогу, стояв цілий ряд покинутих новеньких радянських танків із повною амуніцією.

Якщо ви спитаєте, чи чекали ми німців, то я вам скажу: чекали. Тоді у моїй свідомості відбувся перший страшний перелом. На той час я вчився у сьомому класі. Дітей дев’ятого, десятого класів безперервно арештовували, вивозили до в’язниці, там їх мучили і вбивали. Коли німці прийшли, тюрму відкрили. І в камерах, може, на півметра від підлоги, лежали суцільні трупи замучених дівчаток і хлопчиків.

- Чому цих дітей забирали до тюрми?

- Знаєте, коли на Західну Україну прийшла радянська влада, то тут люди раділи. Бо вона прийшла на зміну полякам, які все-таки придушували українців. Усі думали, що прийшла свобода. І діти думали, що прийшла свобода. Вони писали вірші українською мовою, бо до того треба було писати тільки польською. Писали вірші про Україну, говорили між собою вільно. І їх за це вивозили. Кожен день до школи під’їжджала машина, забирала певну кількість учнів. На школу найшов жах. Він опанував і цілим містом. І тоді я психологічно не міг витримувати цього страшного натиску несправедливості. Тому коли німці прийшли, їм навіть побудували тріумфальну браму і написали: “Хай живе непереможна німецька армія”. Основного екзекутора, який був продавцем у м’ясній лавці, гнали через усе місто. Згодом його німці розстріляли. Усі раділи німцям. Ми навіть повісили жовто-блакитний прапор. Думали: прийшла Україна. А через місяць приїхало Гестапо. Були арештовані українські лікарі, директор банку, наші кращі вчителі... Їх повезли на майдан тієї ж в’язниці. Наказали викопати рів. І двоє німців з автоматами роздягали їх, розстрілювали та скидали у рів. Гестапо приїжджало щомісяця і когось з українців арештовувало. Тоді почалася партизанка проти німців, тоді почалася УПА.

Перші роки війни були жахливими. Німецькі військові журнали друкували фотографії про зиму 41-го. Це була сувора зима. Німці укріпилися, побудували окопи, облаштували їх березовими полінцями, обілляли перед окопами бруствери водою. Друкувалися і фотографії так званих психічних атак радянських солдат на німецькі окопи. Психічна – це означає з гвинтівкою перед собою і бій у рукопашну. Звичайно, багато солдат гинуло перед тими окопами. І німці друкували ці фотографії у своїх виданнях. То була дурна війна. Тоді з’явилися повідомлення про те, що підірвано Хрещатик та Успенський собор. Між іншим, ця бригада, в яку я пізніше пішов, і мінувала Хрещатик та Успенську церкву до приходу німців. Якраз під жовтневі свята Хрещатик почав зриватися разом з людьми.

- Коли ви пішли воювати?

- Коли прийшла радянська армія, ми з братом пішли до війська, як і всі молоді люди. Я служив в інженерно-мінерній частині 34-ї окремої інженерної бригади резерву головного командування. Почалися мої військові будні. Я був слабо навчений солдат, оскільки не був у запасному полку, а одразу пішов у діючу армію. Керівництво батальйону стояло у нас на квартирі. І батьки мої впросили командира, щоб я пішов у їхній батальйон. Ми закладали міни і будували бліндажі. Я також брав участь у різних боях. У першому бою дуже злякався і тікав. А вже у другому, під Золочевим, там, де німці проривалися з Бродівського котла, був у самому центрі бою. Йшов попереду танк, а я за ним. Ми разом з тим танком “влетіли” в гущу німців. Вони тоді втікали, як очманілі. Ми стріляли в них. Брали їх у полон. А вони простягали нам свої листи і просили їх не вбивати, показували фотографії своїх жінок, дітей. Я не можу сказати, що я відчував почуття великої ненависті, але було своєрідне бойове піднесення.

Пізніше був Сандамірський плацдарм, а під Дуквою мене поранило. Потім я був в окупаційних військах в Австрії. Після повернення додому поступив одразу на фізико-математичний факультет університету. Так закінчилася моя війна й почалися студентські роки. Сьогодні я голова Всеукраїнського об’єднання ветеранів.

- Як ви вважаєте, війна вже своє віджила, чи вона ще триває для окремих людей?

- Я вже казав, що є головою Всеукраїнського об’єднання ветеранів. Воно, на відміну від об’єднання генерала Герасимова, який вважає, що він є головою усіх 12 мільйонів ветеранів України, є об’єднанням, яке проповідує примирення старшого покоління. У наше об’єднання входять і ветерани радянської армії, і ветерани УПА, і ветерани дивізії СС “Галичина”, і ветерани Закарпатської Січі, тобто всі, хто воювали, незалежно, по який бік фронту. До об’єднання входять і ветерани-афганці, і тепер уже ветерани праці. Наш основний принцип – примирення старшого покоління в ім’я побудови України. Війна давно минула.

На війні були герої. Зокрема, у 207-му батальйоні, в якому я служив, таким був командир взводу лейтенант Іванов. Він загинув у Карпатах. Честь героям і слава. Тільки у загальнонаціональному вимірі герої були в кожній із воюючих сторін. І їхня повоєнна доля склалася по-різному.

Коли війна закінчилася, я страшенно хотів демобілізуватися, щоб піти вчитися. Навіть носив підручники у рюкзаку. Але дуже багато офіцерів думали із жахом, що вони будуть робити, коли їх демобілізують. І намагалися за будь-яку ціну втриматися в армії. Були створені навіть запасні військові частини, в яких не було жодного солдата, а лише офіцери. З часом утворився окремий прошарок військових, спеціальністю яких стало “бути ветераном”. Фактично вони заробляли на тому, що розповідали різні історії військового часу, зустрічалися, як кажуть, з трудящими й вимагали для себе певних привілеїв. Серед ветеранів вони є і сьогодні. Вони стали непримиримими до будь-якого примирення, бо бути непримиримим – як би засіб їхнього існування. Покоління ветеранів фактично розділилося на дві частини: незначна частина ветеранів “за спеціальністю” і переважна більшість тих, хто був на війні, демобілізувався і став працювати у цивільних службах, хто не розповідає багато про свої подвиги, не має такої кількості нагород.

Мені дуже шкода, що тільки ті, хто нагороджені орденами, вважаються спасителями. Мені здавалося, що спасителем був увесь народ. Пам’ятаю, коли ми вже ввійшли до Кракова, мої друзі зі Східної України отримували листи, в яких рідні їм писали, мовляв, то нічого, що ти візьмеш білизну з убитого німця, ми тут її виперемо, бо нема чим тіло прикрити. Тобто народ, який був у тилу, бідував жахливо. І сказати, що ті, хто працював у тилу, менше долучилися до перемоги, ніж ті, хто був на фронті, не можна.

Хочу додати ще й про роль наших союзників, бо вона справді в перемозі була великою. Якби ви бачили ту бідну армію, яка відступала, і ту велику армію, яка наступала на німців уже в 44-му році на “студебекерах”, “доджах” і “вілісах”, на тодішніх танках, літаках, добре одягнена, в англійських шинелях, повністю забезпечена провіантом. Комуністи применшують ту роль, яку відіграла допомога Англії та Сполучених Штатів. Але вона таки була дуже великою.