МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

"Дружня" Фальсифікація

02/09/2004 | Микола Маківка
Назва теми запозичена із перекладом терміну "Friendly Fire" - "Дружній вогонь", який у сучасних повідомленнях про військові дії означає застосування зброї проти своїх же, або союзних військ.
Газету "Грані+" високо ціню за систематичну критику української влади, злочинної щодо свого народу, за публікацію унікальних аналітичних, сатиричних статей про сучасне суспільство.
Нова тематика для газети "Грані+" - це історичні памфлети Валерія Зайцева та Івана Глінки на Українську тематику. Памфлети емоційні, видно, що дуже щирі і наповнені історичними прикладами, запозиченими, хочеться вірити, із надійних джерел. Чому хочеться вірити? Бо вважав авторів "Граней+" своїми друзями і навіть зараз хотів би вірити, що історичні довідки в їхніх статтях не фальсифікація.
Фальсифікацією в ессе є доведення ідеї, що "української нації як такої не існувало" (Іван Глінка, Грані+, "Полемічне есе
Особливості національного менталітету: від “руїни” до “руїни", 9 лютого 2004 року). Точніше: "Спершу — забудемо про часи запорожців та реєстрових козаків. Зазначимо лише те, що й тоді української нації як такої не існувало. Землі колишньої Київської Русі (та й то — не всі) були поглинуті литовцями, а після їхньої Унії з поляками увійшли до складу Речі Посполитої. “Визвольна війна українського народу” — химера, народжена ідеологами, причому — здебільшого радянськими." (Той же автор, та ж стаття і газета).
Прикладами можна все довести і все спростувати. Приклади, запозичені Глінкою, служать простій меті, а саме: довести, що українського народу не було, а спілкування "мовою оригіналу", як це прийнято в газеті "Грані+" доводить, ( на думку авторів ессе ?) що такого народу нема і не буде. Я прийшов до висновку, що саме це є метою статей, бо схожі думки наводилися в усіх відомих мені "україножерских" літературних творах, царські укази про заборону української мови включно.
Дискутувати це скучно, відчуття жалю до убогих розумом покинуло мене відтоді, коли я покинув професорську посаду. До Глінки і Зайцева не звертаюсь особисто, але якщо вони це прочитають, то можуть взяти до уваги ті історичні факти, які їм до цього часу були невідомі.
Я народився в Запоріжжі, центрі Запорізької області, історичне Запоріжжя залишило пам"ять в моїй родині як місце народження кількох легендарних поколінь козаків нашого роду. На цій території народжувалися, працювали, вчилися, воювали і помирали відомі мені особисто мої числені родичі. До еміграції до Канади в 1998 році я знав Запорізьке життя дуже добре. Так от, свідчення очевидця: Українська мова ще існувала в місті Запоріжжя як мова щоденного побутового і громадського спілкування людей старше 40 років (вулиця, базар, перукарня) в 1950-1960 роках. Як мова культурного життя (бібліотека, Вищі учбові заклади,концерти, книги ), а також мова спілкування молоді вона відсотків на 80-90 заміщалася суржиком і російською. На заводах і фабриках Запоріжжя працювали в більшості україномовні громадяни СРСР, це було ясно чути ще в кінці 1950 - на початку 1970 років в трамваях, які везли людей з роботи. Висновок очевидця: українська мова, як відмінна від домінуючої російської і залишок більше старих історичних умов існувала як жива мова спілкуання людей на території Запоріжжя (це саме справедливо і для Дніпропетровська) в 1950-1960 роках. Що казала про національність цих людей статистика, в тому числі і та, на яку покладаються Зайцев і Глінка, не знаю. Знаю тільки, що коли з СРСР поїхали до Америки і Ізраілю євреї, їх виявилося набагато більше, чим це нараховувала в СРСР статистика. Також знаю, що в 1920х роках за Радянської Влади ( це ще до 1937 року!) в Олександрівську ( назва Запоріжжя до 1921 року) було знищено 18 тисяч українських буржуазних націоналістів! Це в великому селі яке не нараховувало і 200 тисяч мешканців! Чи хотілося бути українцем за таких умов? Мій висновок: в період з 1920 - до 2004 року на території народження і існування народу ...-русів-українців-...проводилося систематичне знищення мови і інших елементів національної ідентичності українців. До чого зараз долучилася газеті "Грані+".
Кілька історичних фактів, відомих мені і не згаданих в памфлетах Зайцева і Глінки.
Перепис населення Російської Імперії на рубежі 20 сторіччя зафіксував більше 70 мільйони малоросів. Це я пам"ятаю, бо прочитав копію результатів перепису в 1989 році в книзі, виданій до Радянської влади і позиченій мені збирачем "антирадянщини" в Запоріжжі. Це вже сталося після примусового масового переселення українців на Далекий Схід і напівпримусового - до Казахстану. Навести посилку не можу, але це міг би зробити будь-хто в Україні. Прийму поправку, але вона не буде значною. Тобто це були люди, які належали до неіснуючої, за думкою Зайцева і Глінки, нації, і які спілкувалися неіснуючою мовою. В поїзді Симферополь-Київ в 1993 році зустрів Алексея Шевченко, ветерана Великої Вітчизняної Війни, який іхав із Євпаторії до Києва лікуватися в госпіталі ветеранів в Пущі Водиці. Він був призваний до армії в 1942 році із Далекого Сходу, його бабка ще говорила українською мовою, їхнє село було примусово вивезено з Черкас на Далекий Схід. Говорити зі мною українською мовою п. Шевченко соромився.
Навіть в сучасній Франції існують автохтонні групи французських громадян, які не вважають себе французами (бретонці, гасконці, т.і.). Залежно від власної позиції це можна вважати або чудернацькою примхою (дійсно, традиційна культура країни захлинається від впливу сучасних числених емігрантів!), або (чи разом) проявом довготривалого і повільного процесу історичного формування французської нації, мови, культури. Іран і Азербайджан, Тува і Монголія, Китай, ..., - численні приклади складності і протирічь довгого процеса формування національної ідентичності, мови і культури. Українці (малороси, руси....-свідомо не пишу "арійці, трипільці") ідентифікували себе як окрему велику спільноту задовго до того, як "мова оригінала", якою спілкуються Глінка і Зайцев, стала можлива.
Мій висновок, ще раз, в статті "Полемічне есе
Особливості національного менталітету: від “руїни” до “руїни" І. Глінка фальсифікує проблему і підміняє очевидне спостереження про вимирання українців і української мови тезою про "неіснування" українців та української мови. За добре засвоєними правилами чи то для самозбереження, І.Глінка робить це саме українською мовою. Я пам"ятаю, як в курсі філософії серед аспірантів АН УРСР було "доброю" традицією критикувати український буржуазний націоналізм саме українською мовою. Всі інші теми для критики були "російськомовні".
Наведу ще один приклад щодо існування української мови в ті часи, коли людство ще не знало Івана Глінку. Це Зайцеву і Глінці краще не читати: не знають, то і не знають, свята простота хай перетравлює думки про свою виключність і історичну значність спокійно, без гикавки.
Цитата із "Переписки Н.В.Гоголя", Москва, "Художественная литература", 1988, том1, стр444 - Н.В.Гоголь и М.С. Щепкин.
"Сын Щепкина Петр Михайлович вспоминал о первом посещении их дома Гоголем, в ту пору уже известным автором "Вечеров на хуторе близь Диканьки": ""(...) как-то на обед к отцу собралось человек 25 (...). В середине обеда вошел в переднюю новый гость, совершенно нам не знакомый. Пока он медленно раздевался, все мы, в том числе и отец, оставались в недоумении. Гость остановился на пороге в залу и, окинув всех быстрым взглядом, проговорил слова всем известной малоросийской песни:
"Ходит гарбуз по городу,
Пытается своего роду:
Ой, чи живы, чи здоровы,
Вси родичи гарбузовы?"
Недоумение скоро разьяснилось - нашим гостем был Н.В.Гоголь, узнавший, что мой отец, как и он, из малоросов (Щепкин, т.2, с.267)
"
До речі, ще один приклад "дружної" фальсифікації. На цей раз постраждала історія світу в цілому. В дослідженнях москвичів (Г.В.Носовский, А.Т.Фоменко)
про можливі фальсифікації всієї хронології світової історії (http://chronologia.org/bible/bible1_15.htm) очевидна спроба навернути більшу увагу до історії Росії призвела до мінімалізації історії Київських русів і козаків того часу, коли московському царю не можна було служити за причиною його неіснування, коли Росія не існувала взагалі і історія русів була історією Києвської держави.

Микола Маківка,
Торонто

Відповіді

  • 2004.02.11 | Vitaliy

    Іван Глінка. Особливості національного менталітету:

    від “руїни” до “руїни

    Поживши на цьому світі в епоху перемін, багато хто з нас втратив здатність дивуватися. Часом дивуєшся лише з себе. Потік інформації, який щодня падає на голову, призводить до того, що хочеться наче страус заховати голову в пісок. Цинізм того, що відбувається у політиці та економіці, став настільки звичним, що на нього перестаєш звертати увагу. Леонід Данилович йде на третій термін? Ото здивували. Донецькі захопили ще один заводик? А, про мене… А має бути зовсім інакше: “Та ти що!” та “Здуріти можна!”. І вже перестаєш розуміти — а чого так виходить? І грішиш на “національну ментальність”. І тут вже дивуєшся не лише з себе, а й з того, що називається “народом”. Дивуєшся не з того, що в Одесі лише снігопад зашкодив зібратися громадянам, які хотіли призвати дорогого Леоніда Даниловича залишитися кермувати країною, а з тої покірливості, з якою вони були готові поставити свої підписи під закликом до президента. А потім, після нетривалих роздумів, доходиш висновку: а що в цьому дивного? Що варте здивування? Особливо, якщо бодай трохи знаєш цю дивну науку під назвою “історія” і усвідомлюєш, що таке “Україна” — країна, що була зачата Російською імперією та народжена її спадкоємцем Йосипом Віссаріоновичем.

    Спершу — забудемо про часи запорожців та реєстрових козаків. Зазначимо лише те, що й тоді української нації як такої не існувало. Землі колишньої Київської Русі (та й то — не всі) були поглинуті литовцями, а після їхньої Унії з поляками увійшли до складу Речі Посполитої. “Визвольна війна українського народу” — химера, народжена ідеологами, причому — здебільшого радянськими. Громадянська війна — це ближче. Релігійна — ще точніше. Православні запорожці Півдня і козаки Центру проти католиків Заходу та Півночі. Українці (у сучасному розумінні) і татари — проти українців же і поляків. До чого це призвело? До нової “Руїни”, до цього її влаштували татари. Православні олігархи 17 століття, що програли війну, кинулися в обійми Матінки-Росії. Російська імперія почалася не з Петра. Вона почалася з “Возз'єднання”. А кінчилася — з нашою “Незалежністю”.

    Російське імперство — не лише в роздаровуванні земель Малоросії своїм поміщикам. Не лише у брукуванні запорізькими кістками Санкт-Петербурзьких вулиць. Запорізьке козацтво знищили остаточно у 18 столітті. На це пішло століття. А донських і кубанських козаків добили лише після Другої світової, та й то — не повністю. Перші, як і другі — носії ідей вольниці, особистої свободи. Але запорожці — поняття чужорідне, а донці-молодці, своє, і до того ж — громадське (“станичники”!). Нам століттями, у тому числі і ілюструючи Тарасом Шевченком (“На панщині пшеницю жала”) втокмачувалося, що Україна була кріпацькою, а тим часом кріпаків тут було трохи більше третини від загальної кількості людей, зайнятих у сільському господарстві. В даному випадку, дійсно, “Україна — не Росія”. Основна маса селян — вільна. Їх і знищували всі наступні століття.

    Три чверті земель нинішньої України заселялися Метрополією, бозна-як. Але ж — хотіли приростати Сибіром… І, давайте дивитися, кого сюди селили. Російських кріпаків, привчених століттями підставляти спину під батіг. Государевих селян, що працювали на головного поміщика країни. Колоністів з Балкан, для яких було за щастя опинитися в такій благодаті: земля — щедра, віра — однорідна, і молитися, як і радіти, потрібно лише за одного благодійника — царя-батечка, що постійно б'є турок та інших бусурман. Плюс — доброчесні німці, що звикли жити в умовах колонії у стані анклаву, коли довкола — тубільці. Подивіться, як дружно, а головне — за кого голосують у Херсоні та Миколаєві корейські баштанники, і ви зрозумієте німецьких колоністів минувшини. У таких самих умовах замкнутості, до речі, проходило життя і в єврейських громадах на території сучасної України. Лише утиски та погроми призвели до їхнього бунтарства. Якби не було екстремізму на державному рівні, вони б продовжували ставитися до влади, як ставляться зараз — конвергентно і з розумінням.

    Промисловий бум кінця 19 століття — це зліт економіки Малоросії, а не лише Метрополії-Росії. Візьміть статистику щодо батьківщини Леоніда Ілліча Брежнєва — Каменського, а нині — Дніпродзержинська. Знайдете цікаву річ. На нинішній Дзержинці кількість робітників-поляків у 1895 році становила 25%, росіян — близько 60%. На заробітчанство у вугільні та рудні шахти направилися сотні тисяч людей з “голодних” районів. Люмпени кляли владу, але жили з нею в ладу. Допоки вона була сильною. А потім — ослабшала, прийшла революція. І от. В Росії — російський бунт, “безглуздий і безпощадний”, спроби революційного експорту на південь за допомогою бронепоїздів, після від'їзду яких все і закінчувалося. І Україна — острівець стабільності… За рахунок німецьких та австрійських багнетів. Еліта російської армії (вірніше — її залишки) або на Дону та Кубані (смертники і гарматне м'ясо для Льодових походів офіцерських полків), або — на службі у Скоропадського. В Росії — різанина, в Україні — будівництво нових храмів і відкриття університетів. Потім все закінчується з відходом окупантів, і настає ще одна “Руїна”. За своєю жорстокістю Громадянська війна тут, в “експортному варіанті”, перевершила все те, що відбувалося в Росії. І спокій в життя обивателів приходить лише з сильною владою. А що робить “сильна” влада? Створює Українську республіку. З одного боку — популізм, що грає на національному почутті, що прокинулося (що властиво для початку минулого століття), з іншого — побудова вертикалі більш жорсткої, ніж губернська система Російської імперії. Крім того — нова хвиля міграції з Півночі на територію промислових районів України, адже загиблих у Світову та Громадянську потрібно було заміняти. А потім — Голодомор. Адже Сталін та його присні знищували голодом не українців. Сталін вбивав носіїв залишків козацького менталітету. Людей, які знали (можливо, на генетичному рівні), що таке особиста свобода. І не хотіли ходити строєм. І навіть у своїй вірнопідданності передають куті меду. Осінь 1923-го року, робітники копалень Дніпропетровської області шлють зі свого з'їзду телеграму Леніну, починаючи її словами “З пролетарським привітом з надр землі, шлемо свій низький уклін вождеві світового пролетаріату!”. Вождь однією ногою вже — в надрах землі, а тут ще й такий привіт! А сибірські терени все ж таки треба було освоювати, як колись — будувати Петербург. І понесли теплушки до Сибіру і на Далекий Схід “куркулів”, а вірніше —тих, хто вмів працювати та робити гроші на землі, годувати не лише свою країну, а й половину Європи, хто вижив після чергової “Руїни”. Потім за цим же маршрутом відправилися західні українці, воз’єднані Йосипом Сталіним зі своїми братами з України Східної в одній республіці.

    Сорокові роки 20 століття — знову катаклізм. Тепер уже — від “цивілізованих” німців. Теплушки з українською молоддю рухаються в іншому напрямку — на захід. Втрати жителів УРСР у Другій Світовій — ще ніхто до пуття не підрахував. Не в останню чергу — за рахунок чергової міграційної хвилі, і знов у промислові райони Донбасу, Дніпропетровська та Запоріжжя у післявоєнні роки. “Чому ж тут не знають, та не хочуть знати рідної мови?”, — досі обурюються національно-свідомі діячі. А тому, що не було тут української мови, вірніше — не стало, і вже давно — з часів занепаду Січі. Та й ту мову українською вважати дуже складно — почитайте універсали гетьманів, а не їхні адаптаційні переклади на російську і зворотні, на українську. Візьмемо, як приклад, інші старовинні козацькі землі т.зв. “Великого Лугу”, — наприклад, Нікополь. Ще цариці-матінки та царі-батечки перетворили місце першої Запорізької Січі на місто моряків. За мирних часів ходили по Дніпру до Одеси, а за воєнних — несли службу матросами. У Кримську війну — 257 Георгіївських кавалерів з Нікополя. А залишки запорожців — на околиці, у Лапинці. В енциклопедіях та літературі, присвяченій Громадянській війні, Лапинка згадується, як центр “куркульського заколоту”. Ну, різницю між “повстанцем” та “бунтівником” всі розуміють, як і різницю між “розвідником” та “шпигуном”.

    А потім — індустріалізація, репресії, війна, знову — індустріалізація та репресії. А у періодах між ними — приплив населення “за закликом партії” та “комсомольськими наборами”. Глобалізація у масштабах Радянського Союзу. Ми — освоюємо сибірські газові родовища до такого ступеня, що Ханти-Мансійський округ в Росії і досі називають Хохло-Мансійським. З Росії — до нас їдуть молоді робітники. Як раніше — бігли кріпаки, названі “посполитими”. Як раніше кріпаків з Курська селили на Херсонщині. Територія України завжди була великим етнічним казаном — з часів Великого переселення народів. Дивуватися і тут нема з чого.

    Жителі Західної України в цьому відрізняються від решти громадян держави, народженої чотирма літерами (“ГКЧП”). Теж, звісно, “казан”, але не настільки. А “ментально” — фактично однорідний, що властиво “народам-ізгоям”, які, перебуваючи у складі інших держав, зазнали комплексу “національно принижених”. В імперській Росії це відчувалося не такою мірою. Брати Розумовські — хазяї не лише у будуарі цариці, а хохол Родзянко доріс до спікера Державної Думи! Леонід Брежнєв — від підмайстра, до генсека. А тут — що за Австро-Угорщини, що за Польщі: громадяни другого сорту, не більше. Звісно, не без винятків. Але про них — ніхто нічого не знає.

    Західні українці, треба віддати їм належне, якийсь час були ідеологічними володарями в Україні. З 1989 до 1992 року. Але їхнє завзяття було цинічно використане прагматиками, яким все одно за якого режиму і в якій державі жити та використовувати інших. І в цьому ними повною мірою були також використані, і продовжують використовуватися “особливості національного менталітету”. Відсоток політично активних громадян — наближається до нуля, та й цей “нуль” — майже червоного, комуністичного кольору. Втома від катаклізмів — в крові у кожного. Поняття “особиста свобода” — лише на рівні подружньої невірності. І радість від своїх успіхів легко замінюється задоволенням від чужих поразок. Всі ці якості — на рівні родимих плям. Але ще подивимося, скільки відсотків львів'ян через два роки проголосують за СДПУ(о)! І — не здивуємося. Бо дивуєшся вже лише з себе… Та все ж згадуєш, що “народ, який їсть з макаронами хліб, перемогти неможливо”, і віриш, що колись це зміниться. Нації нині — не в моді. Та ми нацією й не були ніколи. Так, — населенням, а зараз — електоратом.


    http://www.grani.kiev.ua/2004/03/Glinka21L_ukr.htm


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua