Відповіді

• 2007.03.01 | igorg

  ГАНІВКА Кіровоградська обл. Олександрійський р-н

  ГАНІВКА Сергій Коломоєць
  (Колишнє село на території Михайлівської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області, знищене за часів
  Радянської влади як “неперспективне”)
  
  Записано зі слів Пронь (Михайличенко) Олександри Марківни,
  18 жовтня 1924 року народження.
  
  Село Ганівка (Курсаківка), як то кажуть “почалося ще за панів” (перша половина ХІХ ст. – К. С.). Як то було звично для нашого краю, поміщики, намінявши по Черкащині та Лівобережжю людей за собак, вивели кріпаків на ще гаразд необжиті землі. Панів було двоє. Прізвище першого не збереглося, а от другий був паном досить значним, заможним, мав прізвище Обаза (Обаз) (Обаза або Абаз – це прізвище поміщиків згадується і в інших селах, де вони, або представники цієї родини (можливо, однофамільці) володіли поміщицькими маєтками – К. С.). Мав цей пан двоповерховий будинок неподалік ставу. Саме Обаза вивіз з Росії, купивши там у місцевих поміщиків, сім’ї Сьоміних, Калініченків, Воротицьких, Вовнянко, Кононенко (носіїв цих прізвищ і сьогодні можна зустріти у наших краях – К. С.). Мамин дід, дід Савка, до кінця свого віку так російською мовою і розмовляв, то він кріпаччини застав ще сповна.
  Окрасою села був ставок, який належав панам.
  На початку ХХ століття пан Обаза спродався і виїхав, натомість до села убрався пан Стовба. Після революційних подій 1905 року і він виїхав чи то до Полтавської, чи то до Харківської губернії. З собою забрав він молоду дружину, з наших, ганівських дівчат, Любу Гуренко. Сім’я молодої жила скрутно, якщо й не бідно, тож сестра її і написала їй листа, що жити на селі важко, за злиднями і просвітку не видно. У відповідь сам Стовба написав, що “зараз добре жити тільки котові”, тож хай викручуються як знають. Довго ця панська відповідь лунала по селу, пересипаючись веселими жартами та слівцями.
  Прошуміла революція та громадянська війна. Проходили через Ганівку загони Ангела, отаманші Марусі, Володьки Свистуна, загони продрозверстки Червоної армії та білогвардійці, поляки та австрійці. Село, не дивлячись нінащо, потихеньку розросталося, жило, працювало. На початок 30-х років нараховувалося в нашій Ганівці 44 садиби: Михайличенко Марко (батько мій), Півторацький Леонтій (він та його рідні Ніна, Сашко, Антон 33-го року не пережили), Ткаченко Йосип, Біляков Федір, Гуренко Юхим, Вовнянко Герасим, Біляков Терентій, Сьомін Йосип, Сьомін Григорій, Сьомин Софрон, Зеленський Кирило, Зелений Павло, Зелений Василь, Півторацький Савка, Воротицький Фанасій, Калініченко Омелько, Афанасьєв, Михайличенко Ананій (брат мого батька), Воротицький Павло, Кожок (цей був багатий), Тимченко Федір, Пащенко Федот і Пащенко Андрій (брати), Кононенко Радіон, Вовнянко Кирило, Завадський Василь, Кононенко Андрій і баба Дуня, Калініченко, Зелений Павло, Воротицький Семен, Воротицький Григорій, Зелений Терентій, Сьомин Парфентій, Ткаченко Парамон, Сьомин Сергій, Сьомин Іван, Губенко Яків, Сьомин Федір, Сьомин Лука, Ямпольський Федосій, Сьомин Мефодій, Біляков Федір (він і дві його дочки померли за голодомору 1932-33 рр.), Ткаченко Федот, Ткаченко Федір.
  Як почалася колективізація, то по селу почали записувати куркулів, щоб майно конфіскувати, а самих до Сибіру запроторити. До таких записали братів Пащенків Андрія та Федота. У Андрія були доньки, дорослі дівчата, та син років тринадцяти. Обидві сім’ї повикидали з такими-сякими пожитками на вози та й повезли на станцію до залізниці. Де вже примудрилися, чи то по дорозі на станцію, чи може вже й з шляху на Сибір, але втекли дружина Андрія, Христя (прожила вона 94 роки) та донька Федота Марія (ця навіть і похована на нашому Ганівському кладовищі). Ні Андрій Пащенко, ні брат його Федот до села так вже й не повернулися, тож як їхня подальша доля склалася сказати важко.
  До куркулів записали і Тимченка Федора, то він чекати не став, а вночі подався геть з села.
  Неподалік від Ганівки знаходилися хутори. В хуторах було від 1 до 10 хат. За мого дитинства всі ці хутори називали Червоною Михайлівкою. Мешкали по тих хуторах, здебільше, або рідня, або ж однофамільці то за тими прізвищами (або ж хто перший оселився) так ті хутори і називали: Саламахівка, де проживали Петренко Григорій та його батько Василь, Швець Єфрем, Біленко Василь, Пірка Андрій, Ямпольський Федір, Тищенко (з цієї родини добре пам’ятаю лише бабу Домаху), Романенко Федосій, Стороженко Надія, далі жили Пірки, за ними Саламахи (звідки й назва хутора), Мальовані, Петренко Юхим та Пиндик Федір. Чайківка (12 садиб), на якому проживали Тищенко Корній, Тищенко Назар, Ганжа Микола, Ганжа Тихіш, Кирнос, Москаленко, Чайка, Чайка, Петренко Федір, Петренко (син Федора), Швець Кирило та Мальований. На Григорівських хуторах було три хати – Волошина Гаврила, Волошина Григорія та Сьомина Тимоша. Мальованівка (там теж було три хати) – Мальований Федір, Мальований Лазар, а хто в третій хаті жив уже й не згадаю. Дорожівський хутір – жили там двоє Левченків, один Левченко Андрій, а другого як звали, не пам’ятаю. Штепівський хутір – ближче до села жив Штепа (ім’я не пам’ятаю), за ним Штепа Афанасій, а поряд Левченко Петро.
  Неподалік Саламахівки, метрів за 500 від Петренка Юхима був хутір Коломойцівський, то ті вже багаті були.
  Майже всі хутори (Коломойцівський хутір розбили ще на початку 30-х років) існували аж до 1938 року. А потім коло Ганівки пристроїли нове село, яке назвали Чапаївка (власне від самої Ганівки десь з півкілометра), куди й переселяли людей з хуторів.
  Важко пережила Ганівка та довколишні хутори Голодомор 1932-1933 років.
  Батька мого звали Михайличенко Марко Петрович, матір – Михайличенко Ганна Порфирівна
  Був ще брат Дем’ян (1929 р.н.), та в п’ятирічному віці він помер з голоду. Так само з голоду померли і сестри Надя (1927 р.н.) та Поля (1931 р.н.).
  Батька посадили до в’язниці, бо не хотів іти до колгоспу. Не подивилися й на те, що був він матросом з революційного „Очакова”, учасник громадянської війни, воював за Радянську владу проти Каледіна.
  Два роки батько проходив у одноосібниках, то спочатку не чіпали. А потім його, та ще двох одноосібників з Курячого (народна назва села Олекесіївки, Олександрійського району, Кіровоградської області, як і Ганівка в 70-х роках було віднесене до неперспективних і повністю знищене – С.К.), Ходилко та Ковтонюк, обклали великим продналогом. А в 1932 році наклали такий продналог, що сім’я залишилася без зернини хліба. Залишилися лише буряки та картопля.
  Приїхали уповноважені з села Попельнастого (с. Попельнасте Олександрійського району, Кіровоградської області) по продналог, а забирати вже нічого. Приїхали гарбами і забрали і буряк, і картоплю, і телицю з коровою, коня, вигребли навіть квасолю по горщиках та й повезли в „свєтлоє будущєє”.
  Батько переховувався цілий місяць, а потім повернувся додому. Ходив батько вночі на якесь поле, де був покошений, але не обмолочений льон. Іде батько, налузає його, а потім в ступці потовче то мати й варить юшку, а з муки тієї мати пекла оладки.
  По хатах ходили обдирали свої. Забирали все, що тільки бачили. Вони ж і батька до в’язниці відправили. Там він і помер 5 квітня 1933 року.
  Активістів було дві „тройки”: з однієї пам’ятаю Півторацьку Ганну та Зеленого Карпа. Прийшли вони в одну ніч і вигребли всі залишки борошна (і того, що з льону). Згодом прийшла інша „тройка”: Півторацький Іван, Кононенко Лукер’я, Білякова Марфа. Ці вигребли все під чисту, навіть квасолю з горщиків висипали і забрали. Коли забирали, то навіть на горищі вигребли та позамітали все до колосочка, до зернини. На городі було 5 рядочків збіжжя, батько не ламав, щоб весною виламати та зварити дітям, то активісти і те догледіли та й забрали.
  Померла наша маленька Поля. Мама накопали лопуху і поклали в піч пекти, щоб дітям було чим поснідати, а поки мати прийшли в обід, то вже й Надя померла.
  Дівчаток мама поховала біля хати: поклала їх у корито, викопали в садку яму і поховали. Сіли ми в сінях їсти, а мама і говорить: „Лишилося нас троє, то так і будемо жити”, а братик їй у відповідь: „Ні, я завтра умру”.
  На другий день він дійсно помер.
  Померли також багато наших односельців: у Білякова Федора померла дівчина. Коли її ховали на кладовищі, то ми попросили їх, щоб підкопати під бік могилки та поховати нашого Дем’янка.
  У селі та довколишніх хуторах були розкуркулені: Пащенко Андрій, Пірка з доньками, Пащенко Федот, Тимченко Федір. Ніхто з них додому вже не повернувся.
  З голоду померли: Вовнянко Варька, Півторацький Леонтій, Півторацька Ніна, Півторацький Антон, Півторацький Сашко (все це одна сім’я), у Сьоміна Григорія всі діти померли, Зелена Ганна, у Зеленого Кирила син невеликий помер. Вимерла вся сім’я Воротицьких: Фанасій (батько), Марія (дружина), Тимоха (син) та Марія (невістка).Помер брат нашого батька Михайличенко Ананій а також його дочка Єлизавета та дружина Ганна. Померла Дунька Зелена. В сім’ї Калініченко померли Халимон, його дружина Дуня, брат Халимона Сергій, та його племінник. У Білякової Дуні помер син Михайлик. У Сьоміної Ярини помер син Михайло та донька Тетяна. Обоє у дворі ж і поховані були. А зараз ні від тих могилок, ні від самого села вже й сліду не має. Ото ще цвинтар лише не розорали.
  Мати ходила в сусіднє село Рублівку (с. Жовтоолександрівка П’ятихатського району, Дніпропетровської області), там зуміла виміняти білого кожуха (великий такий був, гарний) на вісім стаканів пшона.
  Випадків людоїдства у нас в селі не було.
  Голод був лише з тої причини, що активісти забирали все, чим люди поживитися могли. Спеціально той голод зробили, щоб нас, як скотину, до колгоспів позаганяти.
  Перший колгосп у нас заснували в 1929 році. До нього входила Ганівка, довколишні хутори та Федорівна. Називався цей колгосп “Червоний промінь”. Як вже говорила, головою колгоспу був Мальований Федір Севастянович. За два роки перед війною Мальованого перевили директором МТС до Червоної Кам’янки.
  Всього в селі було 68 хат (це з тими хуторянами, що раніше до нас переїхали). Село наше тоді належало до Херсонської губернії. Була в селі школа до 4–х класів. Учителів звали Магдич Павло Родіонович та Павлова Наталія Самійлівна. Власне кажучи, шкіл було дві: одна була в самій Ганівці, туди ходили 2 і 4 класи, а друга була на хуторах, де навчалися учні 1 та 3 класів. 5-7 класи ходили вже в Пахарівка. Після війни Павлова виїхала до Олександрії, а в нашій школі почала викладати Мальована (Яницька) Устина Іванівна.
  В 1952 році відбулося, як тоді казали, “злиття” трьох колгоспів: “Червоний промінь” (наша Ганівка з хуторами), “Комунар” – с. Пахарівка та “Червоний прапор” – с. Медерове (Олексіївка), і Дубівка. Цей об’єднаний колгосп став називатися ім. Якова Свердлова, а його головою поставили Левченка Дмитра Петровича. Потім прислали з Червоної Кам’янки Штепу, а вже опісля нього на головування став Михайлик Іван Григорович.
  На той час в Михайлівці існував колгосп “Червона воля”, а колгосп “Вирішальний” об’єднував села Тарасівка та Весела Долина. В останньому головував Ямпольський Василь Федорович. Потому всів ці господарства (і наші злиті колгоспи, і Михайлівку з Тарасівкою) об’єднали в один колгосп “Росія”. Головою цього колгоспу був Михайлик Іван Григорович.
  Головою сільської ради був Горуля Дмитро Іванович.
  Господарства були міцні. Були у нас на Ганівці свинарники на 3 000 голів, корів порівняно небагато, зате овець понад півтори тисячі голів. А скільки ж живності люди тримали по дворах, на літо, як виходила вся птиця на ставок, то все плесо біле було.
  Був у нас в селі магазин. Був і свій клуб (до-речі, розмістили його в колишній бабусиній хаті). Жили добре. Дітвори було дуже багато, майже в кожному дворі по 2-3 малечі бігало.
  Але 1970 року село почали зносити: перегнали на Пахарівку усі 3 корпуси свиней, закрили школу, магазин, прибрали вівці, по тому й ферму закрили. А що робити в селі, де ні школи, ні роботи? Потягнулися люди хто куди: багато виїхало на П’ятихатки (Дніпропетровська область), значна частина осіла в Михайлівці. А скільки ж їх поїхало в світи, на новобудови, то й згадати зараз марно. Спочатку ще на кладовище приїздили, рідних провідати, а потім ... Та й дивитися на розорені хати, де ти народився та зростав, ой як тяжко.
  
  Від упорядників видання:
  На сьогодні на місті Ганівки та прилеглих хуторів розорані поля. Переорані поруйновані хаті, стіни яких стояли майже до кінця 80-х років минулого століття. Переорані двори, де невеличкими горбиками, виднілися могилки 32-33-х років. Якісь нелюди розкопали греблю гарного ставка, який простояв до цього півтори сотні років, щоб поживитися двома-трьома мішками риби, а решта просто загинула в намулі. Єдиною ознакою колишньої присутності села на цьому місці є декілька старих груш, понівечених, але не знищених плугами тракторів, які переорювали колишнє місце знаходження Ганівки та старе кладовище, густо поросле акаціями та вишняком. Ще стоять, при вході на цвинтар, дві старі високі тополі, які, немов би покинуті старі матері, виглядають з далеких світів своїх дітей. Виглядають, чекають, хоча напевно знають, що вже не дочекатися їм рідних голосів, не почути веселого лелечого клекоту.
  ... Тиша. Журба. Тиша ...