МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Василь Гуменюк: "Східняки в УПА"

02/05/2009 | Skapirus
Днями одержав листа від Василя Гуменюка, який опікується збором та виданням фотографій з історії діяльності повстанського Руху Спротиву під час та після 2-ї світової війни. Про це у нас було повідомлення в новинах: http://maidan.org.ua/static/news/2007/1230735496.html Ось що він пише: "В даний час мене найбільше цікавить проблематика, окреслена умовно як "Східняки в УПА". Як виявляється, вихідців з, як у нас кажуть, Великої України, в лавах повстанців було набагато більше, ніж можна припускати і переважна більшість з них свято дотримала Присягу. Матеріал про одного з них - Михайла Кашубу з Київщини (як пробний) надсилаю". Було б дуже добре, якби відгукнулися люди, які можуть сказати щось на тему "Східняки в УПА".
Василь ГУМЕНЮК

ФЕЛЬДШЕР УПА МИХАЙЛО КАШУБА-“ТРЯПКА”

Михайло Кашуба потрапив до лав УПА як сержант совєтської армії. Групу таких як він десантували в тил німецьких військ в районі Чорного лісу восени 1943-го року. Малоімовірно, аби більшовицьке командування не знало, що Чорний ліс - то зона дії та контролю українських повстанців. Десантники мали очевидне завдання дезорганізації підрозділів УПА, але не так сталося, як планувалося. Через недостатній вишкіл чи, можливо, неполадки амуніції декілька десантників розбилось, в т.ч. й командир групи, а решта приземлилась у місці постою одного з наших куренів. Всіх було затримано без жодного пострілу і “гостями” заопікувалась Служба Безпеки. В процесі вияснення деталей та індивідуальної співбесіди кілька парашутистів-українців побажали влитись до лав УПА, серед них і Михайло Кашуба з Київщини. Помимо військового вишколу, Михайло володів ще однією потрібною “спеціальністю” - мав незакінчену середню медичну освіту, отож виконував обов’язки фельдшера. Разом з іще двома десантниками він потрапив до куреня “Дзвони”, яким командував “Хмара”-Петро Мельник. Курінний через дуже короткий час став симпатизувати “східнякам” і перевів їх всіх до групи охорони. Симпатії були взаємними. Забігаючи наперед скажемо, що десантники виявились вірними синами України і загинули за її волю. Закони конспірації вимагали, аби підпільники користувались псевдонімами. “Хмара” при спілкуванні у вузькому колі звертався по імені, а про десантників заявив “їх тут і так ніхто не знає!”. Тож Михайло Кашуба мав бути “Місьом”. Але одного разу, перев’язуючи комусь рану він попросив: “Подайте тряпку!” Хлопці розсміялись - вони не розуміли, що від них просять. На місцевому діалекті ця річ називалась “рамат”. Відтоді повстанці стали називати Михайла “Тряпкою”. Козацький потомок не ображався і цей термін став його псевдонімом. Згодом з’ясувалось, що не лише військову справу і медицину добре знає Михайло Кашуба. Він заприятелював з “Липкевичем” і допомагав тому у фотосправі. Окремого фотоапарата не мав, але досконало знав усі системи апаратури, правила обробки фотоматеріалів і крім того - закони композиції знімка. Фотографував досить часто інших, а сам чомусь потрапляти “в кадр” уникав. Поки-що відома лише одна світлина, яка зафіксувала Михайла Кашубу за обставин надання ним допомоги пораненому та й та незадовільної якості. Також лише одна фотографія без всяких сумнівів належить йому як автору, але вона засвідчує, що був “Тряпка” істинним фотомайстром. Про те, що сюжет світлини № 188 з яворівського архіву зафіксував Михайло Кашуба в лісі коло села Стопчатів влітку 1946 або 1947-го року засвідчив Іван Мельник-”Залізняк”. На ній “Залізняк”, аби потрапити в кадр, вчепився за дерево, а така деталь запам’ятовується надовго. А ще Михайло Кашуба виконував важливі кур’єрські доручення. За три роки перебування в Карпатах він, син Придніпров’я, освоївся в терені як справжній гуцул. Йому доручали передавати звіти з відтинку “Гуцульщина” до “Чорного лісу”, і хоча на такі завдання йшли 2-3 партизани, “Тряпка” був тим, хто ніс документи. Саме на кур’єрському зв’язку влітку 1949-го року він загинув під горою Рокита, натрапивши на ворожу засаду. Є всі підстави думати, що в даному випадку не обійшлося без зради. У 2006-му році імовірний зрадник помер, і за содіяне відповідатиме перед Богом. Ілюстрації: 1. Михайло Кашуба-“Тряпка” надає допомогу пораненому Антону Вадюку-“Дубу”. Весна 1948 р. Фото невідомого автора. 2. Командир ТВ-21 Петро Мельник-“Хмара” (стоїть третім зліва) з групою повстанців. Село Стопчатів Косівського р-ну, літо 1946 або 1947 р. Фото Михайла Кашуби-“Тряпки”. Світлина № 188 з яворівського архіву УПА.

Відповіді

  • 2009.03.23 | Skapirus

    Василь Гуменюк: "Медсестра Галина"

    Цю історію розповів мені санітар УПА Юрій з села Яворова на Косівщині в 2000-му році, але розголошувати строго заборонив. В 2003-му він відійшов у вічність. Мовчати мені несила - пробачте, пане Юрію! Вашу таємницю люди повинні знати.

    …У червні 1944-го року стрільця “Семена” сотні “Підгірського” (Костя Приймака) викликав тереновий провідник і наказав легалізуватись. “Семен” мав схильність до медицини, знав деякі народні методи лікування. “Будеш санітаром, добуватимеш медикаменти, матеріали для перев’язки!” поступила команда.

    Через кілька місяців на зміну угорським військам прийшли червоні. Розпочалися облави з метою мобілізації на фронт. “Семен”, тобто Юрій, захворів на тиф і ця чаша його минула. А незабаром у село прислали медсестру Галину. Медпункт розташували у хаті коваля Князького  цю родину виселили в Сибір чи то за куркульство, чи з релігійних мотивів. Провід розпорядився, аби Юрій за будь-яку ціну влаштувався на роботу в той медпункт. “Семен” став там техпрацівником. В його обов’язки входило спостерігати за роботою медсестри, опановувати медичні навики і при нагоді добувати лікарські матеріали.

    Галина була росіянкою. Казала, що з Москви, але в те ніхто не вірив. Чому б це зі столиці посилали спеціаліста у такий закуток? А ще й прізвище мала явно не російське - Юрґенс. Село, не кажучи вже про повстанців, прийняло медсестру дуже насторожено. Всі вважали її таємним співробітником НКВД. Тим паче, що мало якого дня не заходили до неї солдати з гарнізону - ніби залицялися (була незаміжньою), але хто би тому вірив?! Тим часом Галя дуже шанобливо ставилася до місцевих жителів, розпитувала про умови життя, цікавилася звичаями, охоче відвідувала сільські святкові заходи - на Різдво, Великдень… Лікарських матеріалів на медпункт поступало обмаль, але все-таки Юрко ухитрявся відлити йоду, зеленки, марганцовки, кусник бинту чи марлі. Виглядало, що Галя ні про що не здогадувалась. А тим часом лісами шастали облави, гинули повстанці, були й поранені. Юрко ночами робив перев’язки, санацію ран. Він вже знав елементарні правила асептики і антисептики, використовував старанно виварені і прасовані стрічки полотна, промивав рани відваром дубової кори, якщо під руками не було нічого іншого. Але одного разу поранення виявилося надто серйозним  Юркових знань бракувало. Потрібна екстренна кваліфікована медична допомога. Треба вести до бункра медсестру Галину Юргенс. Коли не захоче - заставити!

    Ключі до вхідних дверей Юрко мав. Галя жила в боковій кімнатці тут же, на медпункті. Юрко переодягнувся, на обличчя надів маску. Те ж зробили ще двоє підпільників. Третій з конем чекав у ліску.

    “Кто там?” - озвалась спросоння медсестра. До нічних викликів вона вже звикла - приходили то з приводу родів, то гострого недомагання. Але цього разу на порозі стояли озброєні хлопці з тризубами на кашкетах. “Ми українські партизани. промовив один. Наш товариш важко поранений, потрібна негайна допомога. Ми наказуємо вам негайно йти з нами. Беріть все необхідне!” голос “Орла” звучав рішуче і надто суворо. Галя спочатку зблідла, а потім на лиці загорівся рум’янець. “Одється разрешітє?” - промовила вона насмішливо і виклично глянула на повстанців. “Так… Ну звичайно…”  сконфужено мовив “Орел” і відвів погляд. Галя була стрункою і вродливою. Надворі була ніч, хоч в око стрель, але Галі на очі наклали пов’язку, посадили її на коня і процесія рушила в гори. Йшли обережно і мовчки. Дорога була неблизька, годин дві ходу. Поранений стогнав від болю, а його товариш змочував губи джерельною водою. Галя уважно оглянула рану  куля пройшла навиліт вище коліна, але, на щастя, кістки не зачепила. Медсестра наклала тугу пов’язку (джуг), зупинила кровотечу, промила рану якоюсь рідиною, що пінилась ніби содова вода, змазала її йодом і приклала чорну, смердючу мазь. Коротко пояснила, що слід робити завтра і післязавтра, а тоді зміряла поглядом Юрка у масці і сказала: “Отвєзьотє мєня домой, ілі в НКВД?”

    “Ну що ви, що ви…”- запопадливо перебив її “Орел” і почав вибачатись та дякувати. Йому вторили інші і знову посадили Галю на коня. Повторно зав’язувати очі не наважились, але повели зовсім іншим боком, через хащі і бездоріжжя. Сіріло, коли вибрались на поляну, де стояло кілька хат. “У випадку чого скажете, що ходили он туди - там лежить важко хворий дід. Господарі підтвердять - лаконічно мовив “Орел” і додав  оця стежка виведе вас на дорогу, а нею до медпункту доберетесь за хвилин сорок”.

    Юрко хоч і не спав, але на роботу прийшов вчасно. Гадав, що медсестра відпочиває, але та була на ногах. В медпункті - нікого. Юрко наколов дров, розтопив піч, далі взявся підмітати подвір’я. Ловив на собі допитливий погляд медсестри, але вдавав, що нічого не підозріває. Нарешті та покликала його всередину і зачинила двері. “Юра, у меня кончается ихтиол, а вашему раненому он крайне нужен” промовила діловим тоном і додала, що потрібно негайно поїхати до Косова і привезти препарат. Юрко задеревів. Галя його впізнала там, у лісі, а може й коли приходили… Що робити?!

    “Да ты не волнуйся! Думаеш я не видела, что ты воруеш то иод, то марганцовку? И не знала зачем? Главное, чтобы молчал ты и твои друзья, а за меня не беспокойся!” ніби прочитала його думки Галина.

    З того часу вони розуміли одне одного без слів. Галина заощаджувала як могла ліки і бинти, полишала їх “без нагляду”, а Юра передавав все те в ліс. Поранений одужав. Місяців через два Галина наказала поїхати до Косова і зайти за такою-то адресою. Двері відкрила незнайома жінка. По-українськи, але зі східним акцентом запросила всередину. Відрекомендувалась: вона дружина районного уповноважненого НКВД, старшого лейтенанта Г. Родом з Луганської області, як і її чоловік.

    Чоловіка незнайомки Юрко знав добре. Це був надзвичайно свавільний опер, один з найзапекліших ворогів повстанців. На нього робили декілька засідок, але він все виходив сухим з води, хоча при тому гинули і його підлеглі, і підпільники. Зі своєю ватагою снував селами, тероризував цивільне населення, спричинився до депортацій багатьох родин і вбивства невинних, які відмовлялись співпрацювати з “органами”.

    “Ти ось що, Юра, слухай уважно. Я буду вам допомагати, але якщо про це дізнається мій чоловік, то власноручно мене застрелить. Зрозумів?” “Провокація!” - не сумнівався Юрко і гарячково обдумував, що робити. Будинок блоковано, це зрозуміло. Арешт і допити неминучі. А він повірив Галині!

    “Післязавтра буде велика облава, я чула, як мій чоловік обговорював деталі з начальником НКВД. Дві групи йтимуть назустріч одна одній від Соколівки і Великого Рожна в напрямку на Сокільський. Але я тобі цього не говорила! А тепер іди, не панікуй, йди ніби взагалі нічого не сталось!” - наче з-за гори долинули до нього слова незнайомки.

    Юрко намагався тримати себе в руках, але це виходило кепсько. Дружина опера іронічно підсміхнулась і дала попити холодної води. Від серця відлягло, але повністю опанував себе вже далеко від Косова. У вухах бриніли останні слова: “По середах я виставлятиму знак на своєму вікні, якщо потрібно зустрітись. Окрім тебе ні з ким говорити не буду. Зустрічатимемось тут!”

    Доповів провідникові, що з’явилось надійне джерело інформації і розказав про облаву, яка буде днями. Той допитуватись не став, лише уточнив, чи цікавиться “джерело” так би мовити зворотньою інформацією? Коли почув “ні” заспокоївся і промовив, що візьме до уваги почуте.

    Облава відбулась, як і попереджала оперова дружина. Нікого не зловили. З того часу “джерело” повідомило про кілька акцій НКВД. Інформація була дуже цінною і важливою. Але через рік Г. перевели в Снятинський район і більше цієї відважної луганчанки Юрко не зустрічав.

    А Галина Юргенс продовжувала постачати підпілля всім, чим могла. Коли була потреба, лікувала поранених і ось один з них потрапив до рук чекістів. Не витримав тортур, розповів хто і де його лікував…Медсестру заарештували негайно, серед білого дня приїхала до Яворова група захоплення і забрала безпосередньо з медпункту. На все життя запам’ятав Юра докірливий погляд, спрямований у його бік… Готувався до арешту теж. Не вірив, що тендітна жінка витримає тортури і не розкаже про його роль у зв’язках з підпіллям. Але вона не розказала! Бо ніхто не викликав його для надання якоїсь інформації, нічого не розпитував… Глухі відомості були, що судило Галю ОСО (“особоє совєщаніє”) і дало 20 років таборів. Про мужню медсестру Юрко більше не чув, але не переставав дивуватись і захоплюватись цією святою, як говорив, людиною.

    …І ось потрапила до моїх рук книга “Реабілітовані історією. Івано-Франківська область. Том І, Лілея НВ, 2000 р.” На стор. 633 прочитав: “ЮРҐЕНС Галина Федорівна, 1918 р.н., м.Москва, Росія, росіянка, освіта середня /…/ Заарештована 11.01.1949. Звинувачення: лікувала вояків УПА, постачала їм медикаменти. Особливою нарадою при МДБ СРСР 25.05.1949 засуджена на 10 років позбавлення волі. Реабілітована 06.06.1989 р. Справа № 7257 П”.

    Відгукніться, Галина Федорівна, ми Вас любимо! Дякуємо, що з розумінням поставились до одвічних чаянь українців - Ви наша героїня! У селі Яворові на Івано-Франківщині ми готові прийняти Вас з відкритим серцем і гостиною, на яку лише спроможні гуцули, котрих Ви любили і поважали.

    Василь ГУМЕНЮК
    м. Львів


    P.S. Приклад Галини Юрґенс не одинокий. Допомагала повстанцям і медсестра Наташа (прізвище, на жаль, невідоме), яка працювала в с.Стебні Верховинського району. Заарештована, вона прийняла отруту, аби під тортурами не виказати інформації про місце локалізації повстанського постою.

    Понад 60 років тому, 15 жовтня 1947 року в селі Зелене Верховинського району була заарештована і 28 лютого 1948 р. засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років обмеження в правах фельдшер Камишанова Клавдія Юхимівна, родом з Харкова. Звинувачення: допомагала УПА медикаментами (реабілітована 08.04.1994 р., справа № 1347 П). Подальша її доля невідома.
  • 2009.04.06 | Skapirus

    Василь Гуменюк: "Командир куреня УПА “Карпатський”"

    Курінь УПА “Карпатський”, що оперував в Івано-Франківській та Чернівецькій областях і належав до ТВ-21 “Гуцульщина” в 1944-45 роках очолював командир “Лісовий”, що був родом зі Сходу України, найімовірніше – з Чернігіської області. Про славні діла куреня і його командира багато оповів Мирослав Симчич-“Кривоніс” у книзі “Брати грому”, але, на жаль, ніхто достеменно точно ще не знає, яким було справжнє ім’я повстанського командира, чи є його родина і де вона знаходиться зараз. Один з письменників повідомляє, що звали “Лісового” Андрій Злобін, але звідки в нього така інформація – не розшифровує і можливо це “художній домисел”, на який кожен письменник, як відомо, має право.

    …Якогось дня у Києві двоє колишніх повстанців з Гуцульщини побачили чоловіка, що сидів на лавці у скверику і читав газету. “Ти бачиш, як він схожий на командира “Лісового”?! – запитав один з них. Його приятель погодився і пригадав, що лежачи хворим на тиф курінний в гарячці все кликав свого сина Андрюшу… Приятелі не заспокоїлися, доки не підійшли до незнайомця. “Пане Андрій?” – звернулися явно авантюрно. Той відклав набік газету і здивовано відповів: “Так… Але я вас не знаю!”

    В процесі розмови з’ясувалося, що Андрій Свирид, родом зі села Іванків на Київщині, давно розшукує свого батька, який пропав безвісти під час війни. Імовірність того, що Андрій Свирид-старший міг бути в УПА його страшенно схвилювала і захопила. На Гуцульщину полетіла радісна звістка: віднайдено сина курінного “Лісового”! У Баня-Березові на Косівщині, де багато років посвячені в таємницю доглядали могилу курінного, який помер від тифу взимку 1945-го року, стали готуватися до встановлення нового хреста. Андрій Свирид мав бути почесним гостем на тому дійстві.

    Однак співставлення деталей з життя двох Андріїв – “Лісового” і Свирида засвідчило, що мова йде все-таки про різних осіб. Але на освячення нового хреста і пам’ятну панахиду на могилі “Лісового” Андрій Свирид прибув. У своїй промові він просив вважати курінного УПА своїм названим батьком… Нам же було б важливо знати достовірну біографію повстанського командира.

    Фото:
    1. Андрій Свирид
    2. Могила курінного УПА “Лісового” в селі Баня Березів Косівського р-ну (крайній справа – Андрій Свирид)
  • 2009.04.25 | Skapirus

    Василь Гуменюк: "Вишкільник “Сова”"

    Цю історію мені розповіла Ганна Возняк, медсестра і зв’язкова УПА “Муравка”, яка народилася поблизу Івано-Франківська. Приймала участь в збройній боротьбі УПА в ТВ-22 “Чорний ліс” (командир Іван Андрусяк-“Різун”). Заарештована і засуджена на 10 років таборів, які відбувала в Норильську. Проживала у Львові. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Померла 2006 р., похована в Кам’янці-Буській Львівської області.

    ...У вересні 1943 року нас, п’ять молодих дівчат (16-18 років), членів ОУН, було залучено до вишколу на курсах медсестер по лінії Українського Червоного Хреста (УЧХ). Вишкіл мав проводитися в селі Посіч неподалік Станіслава (нині Івано-Франківськ). Першопочатково нам було оголошено, що його вестиме лікар “Юрко”, але заняття чомусь затримувалися. Пізніше місцева станична Параска Дякун заявила, що нас буде навчати “східняк”. Ми виказали своє невдоволення, але Параска розповіла наступне. “Східняк” – офіцер червоної армії, захоплений німцями. Група полонених виконувала різні роботи в селах Крехівці та Чукалівка, де був аеродром. Підрозділ УПА відбив бранців і багатьох з них включено до лав повстанців. Здебільшого це українці з Великої України, дуже гарні люди.

    Нарешті ми зібрались на перше заняття, яке (як і всі наступні) відбувалося в селі Посіч, в обійсті родини Мельників неподалік лісу. Був кінець вересня, або початок жовтня. Параска прибула в “компанії” вродливого, стрункого мужчини років 25-30. Він був у непогано збереженій формі радянського офіцера, з чого ми зробили висновок, що у полон до німців він потрапив відносно недавно. Зріст мав близько 180 см, світловолосий, пряме (не кучеряве) волосся зачісував назад, очі голубі або зелені,– точно не пам’ятаю, але не карі і не чорні.

    “Це друг “Сова”,– представила нам Параска незнайомця.– Він колишній радянський офіцер, а нині – військовик УПА, лікар. Уважно слухайте і намагайтеся якнайбільше взяти для себе того, що він розповідатиме”.

    Заняття тривали близько трьох місяців. Друг “Сова” говорив м’якою українською мовою, інколи вживав російських термінів. Звертався до нас виключно по псевдонімах, імен не розпитував, про себе теж нічого не розповідав. Бувало, що під час німецьких наскоків наш “навчальний корпус” терміново евакуйовувався до лісу, але вишкіл при цьому не припинявся. Хоча ми були дуже молодими, все-таки не могли не “вивчати” нашого “вчителя”, який, повторюю, був гарним і вродливим. Правда, на лівій руці у нього не було вказівного пальця. Ніяких перстенів чи чогось такого іншого він не носив, з чого ми зробили висновок: “вчитель” – нежонатий.

    Через два місяці вишколу хтось із нас не витримав і запитав, як його звуть насправді і звідки він родом. А сталося це після того, як він несподівано запитав: “Дівчата, а можна, я заспіваю по-російськи?” Ми, звичайно, погодилися, і він вишуканим, ліричним тенором проспівав:

    Ах умру я, умру,–
    Похоронят меня,
    И никто не узнает
    Где могилка моя

    И родня не узнает,
    И никто не придет,
    Только ранней весною
    Соловей запоёт…


    Ми здивовано перезирнулися, і котрась прямолінійно вимовила: “А ви що, москаль?” “Ні, відповів друг “Сова”, я українець. Моя мама живе за Дніпром, а звати мене Володимир”. “Дніпром” вихідці зі сходу називали місто Дніпропетровськ.

    Наприкінці грудня 1943-го або вже у січні 1944-го ми здавали “екзамени”. Пам’ятаю, що мене запитали про дії у випадку поранення розривною кулею в долоню. Моєю відповіддю друг “Сова” був задоволений. І треба ж було такому трапитись, аби через якийсь час саме таку допомогу мені випало надавати одному нашому стрільцеві-кулеметнику…

    Наша територія належала до тактичного відтинку “Чорний ліс”, яким командував “Різун”. Тут в 1943-44 роках йшли практично безперервні бої УПА з німецькими окупаційними військами. Я знала, що колишні військовополонені, відбиті разом з другом “Совою” воювали дуже відважно. Відразу після вишколу, нашого “вчителя” включили до однієї з бойових сотень і він загинув у бою саме з німцями, правдоподібно на межі Івано-Франківської та Львівської областей. На жаль, місця поховання друга “Сови” я не знаю, як і його детальнішої біографії…

    На фото: Ганна Возняк-“Муравка”
  • 2009.06.08 | Skapirus

    Василь Гуменюк: "Таємниця сотника “Сірого”"

    Про сотника УПА “Сірого”, який загинув восени 1951-го року в селі Малий Ключів Коломийського району Івано-Франківської області, на відміну від багатьох його побратимів, відомо ніби дуже багато – й справжнє прізвище, ім’я та по-батькові (Кулик Іван Дмитрович), і місце народження (Донецька область; дехто наводить навіть рік – 1919) і те, що він був офіцером червоної армії (за одними даними – капітан, за іншими – старший лейтенант); знаємо, що до лав повстанців він потрапив з групи військовополонених, яких відбила упівська чота, коли тих вели чи то на якісь роботи, чи в табір, чи може навіть на розстріл. Ще й зараз на Гуцульщині є люди, які особисто знали сотника “Сірого” – людину по-військовому строгу і в той же час лагідної вдачі, великого патріота України. Про нього вже дуже багато написано і в книжках, і в періодиці, збереглося чимало повстанських світлин, але… щось не дає спокою багатьом, і це “щось” – мовчання рідні, близьких, просто знайомих Івана Кулика – не може такого бути, аби хтось, кому щось відомо про цю людину не відгукнувся на численні публікації і звернення! Але так, на жаль, є.

    Дарія Кошак-“Христя”, одна з підпільниць відділу пропаганди з 1944-го на 1945-й рік в складі осередку зимувала в бункрі разом з сотником “Сірим”. На відміну від всіх інших, свого справжнього імені він не приховував. “Іван Кулик, з Донецького краю” – відрекомендовувався друзям, уникаючи терміну “Сталіно” (так тоді називався Донецьк). Але точної адреси отчого дому не називав, про рідню нічого не розказував (хоча питати про таке в УПА ніхто нікого не смів). Під час однієї з розмов з пані Дарією, вже, на жаль, покійною, я відверто запитав: “А може те ім’я і місце народження – це також вигадка, скажімо, для глибшої конспірації?” Вона задумалась, а відтак заперечливо похитала головою і сказала: “Та ні. Говорив він по-східняцьки, навіть російські слова вживав… Його ж ніхто за язик не тягнув, все це робилось добровільно, та й наше СБ (служба безпеки – В.Г.) ретельно перевіряло. А що не боявся – так це тому, що де Гуцульщина, а де Донецьк…”

    В такому ж, приблизно, ключі говорив і Михайло Симчич-“Байда”, стрілець УПА, який в 1950-51 рр. провів разом зі сотником не один тиждень, виконуючи його доручення вже як окружного провідника Коломийщини – наступника Григорія Легкого-“Бориса”, який загинув 20 жовтня 1950 року і особистим охоронцем якого “Байда” був. Він також знав прізвище-ім’я “Сірого” і що родом той з Донеччини.

    І все ж таки певні сумніви щодо цих відомостей закрадаються. Відвідувачі сайту мали змогу довідатися про курінного “Лісового” з Чернігівщини, а про його побратима “Степового” з Дніпропетровщини матеріал буде подано незабаром. Жоден з них, як і сотенний “Чорономорець” з Одеси свого імені-прізвища не називав. Щось загадкове було у поведінці Івана Кулика, раз він так відверто ігнорував вимогами конспірації – адже впродовж довгих шести років після завершення Другої світової війни у НКВД-МҐБ було достатньо часу і можливостей, аби залучити родину “Сірого” до його упіймання, але про це ніхто нічого не чув. Чи може був Іван Кулик круглим сиротою, або й вихованцем дитбудинку? Навряд, бо в цьому випадку офіцер червоної армії був би покинув лави повстанців при першій же нагоді, але цього не сталося!

    …Відразу після вступу до підпілля, офіцер “Сірий” викладав у старшинських школах, був військовим консультантом, командував різноманітними підрозділами, здійснював штабну роботу, писав пропагандивно-публіцистичні матеріали, а також фотографував. Як член окружного проводу, володів багатющою інформацією, котру архівував у відомих вузькому колу місцях. Коли, як вже сказано, загинув окружний провідник “Борис” питання хто стане його наступником вирішилося консенсусом – окрім сотника “Сірого” більш авторитетного провідника в Коломийщині на той час просто не було. Це він підтвердив і своїми ділами, і геройською смертю внаслідок підлої зради, відбиваючись до останнього патрона та подбавши, аби жодного повстанського документа не потрапило до рук чекістів. Разом з тим для нас він залишив загадку свого життя – відданого ідеї незалежності України, але закритого для докладного дослідження біографії героя. Допоможіть, хто може!

    Додано фото:
    1. Сотник “Сірий” (другий зліва) з бойовими побратимами
    2. Сотник “Сірий” (стоїть в центрі)
  • 2009.07.11 | Skapirus

    Василь Гуменюк: "Курінний УПА “Степовий”"

    Спостерігаючи за нинішнім українським політикумом, зокрема подіями у Верховній раді з перманентним тасуванням депутатської колоди, підкилимними ігрищами та нестримною жадобою влади ради влади, безсоромними зрадами виборців і самих себе мимоволі задумуєшся: а чи є у цих персон хоча б елементарне почуття обов’язку, честі і совісті, про що вони полюбляють говорити “для плебсу”, як висловився у вузькому колі один з депутатського корпусу Львівської області? І чи були колись в Україні чесні і порядні люди-політики, вірні обов’язку, готові на жертви ради торжества кінцевої мети – утвердження вільної, процвітаючої держави?! Чи то лишень красне слівце, що “…було колись – в Україні ревіли гармати, було колись – запорожці вміли панувати” (Тарас Шевченко)? Невже це було так давно, що у новітній історії прикладів не знайти?

    Є такі приклади. Були (і, безумовно, є й зараз) люди, для яких Україна «не хліб і кусень сала» (Іван Франко), кодекс честі – не пусті слова, а обов’язок перед рідною землею – «вищий всіх щедрот» (Борис Мозолевський).

    Наприкінці літа 1943-го року в Прикарпатті зголосився до лав УПА офіцер червоної армії. Як це було і за яких конкретних обставин не знає вже ніхто, але згідно норм підпілля «новачка» передали до служби безпеки (СБ). Поінформовані твердять, що пересвідчившись у професіоналізмі тих, хто займався його особою, новоприбулий подав обширні свідчення і про себе, і про місію, яку мав виконати. А вона полягала в тому, аби розігруючи втікача з німецького табору військовополонених втертися в довір’я підпілля, зайняти там відповідну нішу й руйнувати УПА зсередини, передаючи при цьому розвідану інформацію «в центр». На завершення він заявив, що як українець і уродженець козацького краю (Дніпропетровська область) бажає передати свій досвід і уміння українській справі та готовий служити у лавах повстанців.

    Важко зараз оцінити, якими можливостями володіла контррозвідка УПА (адже сама підпільна армія перебувала в стадії становлення), та вже через короткий час лейтенант з Придніпров’я був призначений вишкільником у старшинській школі «Ґрегіт» як поручник «Степовий». Справжніх його прізвища-імені ніхто не знає дотепер. Високого зросту, огрядний, світловолосий – «справжній козак» – таким його запам’ятав Мирослав Симчич-«Кривоніс», легендарний сотенний, що відбув понад 32 роки таборів і проживає зараз в Косівському районі. Викладав «Степовий» топографію та виконував обов’язки заступника коменданта школи. Через рік, з наближенням фронту, його призначили командиром куреня і ватажок повстанців взявся вишколювати довірений йому підрозділ – три сотні, близько 800 бойовиків. Свій курінь він назвав «Перемога», свято вірячи у торжество національної ідеї і намагаючись прищепити таку ж віру кожному своєму підлеглому.

    Курінь був розквартирований на межі Косівського і Жаб’ївського (нині Верховинського) районів; на цих позиціях він залишався і в жовтні 1944-го року, коли територію його дислокації зайняла червона армія, а слід за нею – загони НКВД. То цілим куренем, то його окремими частинами «Степовий» відважно воює зі «сталінськими опричниками» майже півроку і гине в криївці в гірському селі Снідавка 20 квітня 1945-го (очевидно внаслідок підлої зради).

    З позиції сьогодення розумієш, що мисли категоріями теперішніх політиків (вірніше політиканів), мав «Степовий» безліч можливостей, незважаючи на лихоліття війни, і залишитися живим, і облаштувати власний добробут, і мати високі нагороди і все інше, що треба для сумнівної слави. Але вибрав син степів інше – смерть за Вітчизну, багаторічне забуття і табу на ім’я та місце поховання. Щойно на початку 90-х заговорили на Гуцульщині на повний голос про славних вояків УПА загалом та курінного «Степового» зокрема, взялися впорядковувати місця поховань загиблих, встановлювати імена невідомих, розшукувати їхні світлини і таке інше. В Снідавку з цією метою приїздила спеціальна пошукова група косівських пластунів та ветеранів визвольної боротьби, але, на жаль, розшукати могилу «Степового» не вдалось, як і встановити його справжнє прізвище та ім’я. Лишень художник Г.Малявський відобразив територію, де найбільш вірогідно покояться загиблі у борні за волю України і серед них – син Придніпров’я, курінний УПА «Степовий». Згодом його акварель була розтиражована у вигляді листівки і вона – поки-що єдина пам’ять про полеглого героя.

    …Між тим командування вишколеного «Степовим» куреня прийняв галичанин «Недобитий» – Юліан Матвіїв, родом з Бродівського району Львівської області. Під його началом повстанці відважно воювали майже два роки і добра школа «Степового» не раз ставала їм у пригоді. Достатньо назвати такий курйозний епізод, коли ціла рота МГБ на чолі з командиром гарнізону… підняла білий прапор і здалася на милість повстанців, склавши зброю. Наказавши конфіскувати патрони і гранати, «Недобитий» відпустив переляканих чекістів на всі чотири сторони розпорядившись, аби жодному з них не було завдано навіть найменшої шкоди!

    Такої ганьби курінному не забули, і коли заарештували (аж в червні 1952-го року!), то розстріляли в Києві, а місце поховання засекретили дотепер. Так і спочивають легендарні повстанські командири в безіменних могилах – придніпрянець «Степовий» – в Карпатах, а галичанин «Недобитий» – на берегах Дніпра. Україна для обох була і навіки залишилася єдиною і ніколи не була предметом торгу – це інформація для вас, панове-товариші народні депутати!

    Додаток: Г.Малявський. Снідавка. Місця поховань бійців УПА (акварель). Десь тут покояться тлінні останки курінного “Степового”, уродженця Придніпров’я...
  • 2009.07.18 | Skapirus

    Василь Гуменюк: "Поет УПА Петро Василенко"

    ПОЕТ УПА ПЕТРО ВАСИЛЕНКО (“ВОЛОШ”, “ГЕТЬМАНЕЦЬ”, “ПОЛТАВЕЦЬ”) На розпуттях хистких неповторних доріг, Під грозою шаліючим небом, Я святую любов в серці свому зберіг, Україно-вітчизно, до Тебе…

    …Повстанський комунікат (інформація, що поширювалася серед підвідділів УПА) з гіркотою повідомляв: “Дня 21 травня 1946 року загинув по-геройськи у бою з польсько-більшовицьким військом редактор “Лісовика”, автор збірки революційних віршів “Мої повстанські марші” друг “Волош”. Окружений сам-один відбивався до кінця, вистріляв цілий запас набоїв…” Сталося це в околицях Люблинця, в лісах Ружанецької пущі поблизу річки Танви – притоки “срібнолентого Сяну”, на споконвічних українських землях, званих “Закерзонням” і назавжди втрачених внаслідок післявоєнної “мудрої політики товаріща Сталіна”, внаслідок якої все українське населення тамтешнього краю було депортоване або на захід Польщі, або в СРСР. В 1943-47 роках там діяли добре організовані і вишколені загони УПА, про що з повагою і симпатією ще в кінці 60-х років написав Ян Ґерхард у своїй книзі “Луни в Бескидах” (варто сказати, що невдовзі після її появи автор загинув за нез’ясованих обставин). Саме там і перебував у лавах повстанців уродженець села Війтівців Яготинського району колись Полтавської, а нині Київської області і званого Супоївка (щоправда є в селі вулиця Війтовецька) Петро Власович Василенко. У цій короткій замітці нема можливості докладно зупинитись на життєписові героя – скажемо лиш, що його біографія була типовою для хлопця 1921-го року народження та селянської родини, чудом уцілілої в роки колективізації і голодомору, але в 1936-му році Влас Василенко з клеймом “ворога народу” таки щез у бездонній пащі ГУЛАГів. Непересічний поетичний талант Петра Власовича проявився ще в юначому віці, а розцвів пишним букетом патріотичної лірики в 40-х роках, коли Петро Василенко вступив до лав українського збройного підпілля і як автор “друг “Волош”, “Гетьманець” та “Полтавець” почав публікувати свої твори на скромних сторінках повстанських видань. Ними зачитувалися, переписували і передавали з рук в руки, бо це не було примітивне і недосконале писання, а справжній шедевр художнього слова, здатного запалювати серця і вести у бій за волю:

    Не розбійники ми, хоч живем у лісах І хоч темная ніч у нас мати,– До Вітчизни пала в нас любов у серцях І ненависть клекоче до ката! .................................................................... Ще відплатим катам! Ще по рідних степах Із піснями пройдем бойовими,– Не розбійники ми, хоч живем у лісах, Ми повстанці – сини України!

    Попри коротке життя (25 років!) і трагічну загибель воїн УПА, уродженець центральної України “Волош”-Василенко продовжує жити в нашій пам’яті своїми поезіями, чудом уцілілими в горнилі пожеж збройної боротьби і десятиліть полювань на Його слово, небезпечніше для ворогів українства за танки і гармати. Львівський поет Микола Петренко, також полтавець родом, провів титанічну, хоча й не цілком завершену, як він сам каже, роботу зі систематизації творчого доробку Петра Василенка та дослідження біографії героя визвольної боротьби. 2006-го року у видавництві “Ліга-Прес” накладом 500 примірників вийшла збірка “Мої повстанські марші”, впорядкована М.Петренком, яку повинен прочитати кожен, кому небайдужа доля України. З огляду на мізерний тираж за люб’язної згоди Миколи Петренка готується електронна версія для її розміщення в Інтернеті, про що повідомимо окремо. А вже зараз додаткові відомості про П.В.Василенка можна прочитати на таких сайтах: http://poltava-repres.narod.ru/rozviyani/sp_02.htm http://yagotin.1bbs.info/viewtopic.php?f=9&t=724 http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Uvr/2007_9.pdf


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua