МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Історія назв

11/21/2009 | stryjko_bojko
Історія назв.
Топоніміка та ін.

Відповіді

  • 2009.11.21 | stryjko_bojko

    Історія назв гір та річок в Карпатах

    Історія природойменування: загальний огляд в У
    http://www.stezhky.org.ua/karpatia_old/people_nature_main.htm

    Виникнення гір. Переважна більшість дотичних зразків усної словесності інформує про те, що гори створили чорти. У багатьох з них наявні такі мотиви:
    1) Чорт, виринувши з моря, приховав у пащі землю, котра стала рости, і “наплював” гори До речі, цей мотив поширений у легендах з інших теренів України (с. Воскресенка Олександрівського повіту Катеринославської губернії, нині Дніпропетровської обл.): гори наблював лукавий, котрий хотів випити всю воду і з'їсти весь пісок.
    2) Закритий Господом у хаті чорт так ревів, що земля повгиналась і з'явились гори й долини.
    3) Від чортового падіння на землю й метання по ній постали гори. Ця версія виявилась досить продуктивною в регіоні і значною мірою модифікованою.
    Таким чином, гори з'явились від метання по землі:
    а) Люцифера, скинутого архангелом Михаїлом з неба;
    б) чорта у двобої з чоловіком;
    в) Силуна у змаганні зі слугою Карпом.
    Дещо відмінно оповідають словаки про походження гір: Бог ніс землю в шматку полотна й сіяв її, а диявол біг за ним і продер полотно, через те вийшли нерівні Татри.
    А болгарська народна традиція зберегла легенду, за якою Бог ніс зерно у дірявій торбі і воно сипалось. Так виникли ліси й гори.
    Розглянуті карпатські легенди різні й за ступенем локалізації, конкретною прив'язкою, до гір. Інколи її майже немає. Однак певна їх частина прямо вказує на виникнення Карпат. Коли схована в чортовому роті земля почала рости, Господь “велів ся му обернути до запад сонця і казав му виплювати. І виросли на поминку гори, ружні гори. А всі на запад звернені”. Із запису видно, що йдеться, власне, про Карпати, адже село, з якого оповідач походив (Локоть Дрогобицького повіту, нині Дрогобицького р-ну Львівської обл.), розташовується відносно гір на сході. Пізніші фіксації мають ще більшу прив'язаність до регіону чи безпосередньо вказують на появу навіть окремого гірського масиву: “Під Мараморошем дуже сильно розшибався Люцифер, зато там так багато гір” ("Як постали гори Марамороша").
    У легендах українців Карпат найпоширеніший мотив наплювання чортом гір. На його формування й актуалізацію мав, безперечно, вплив сам ландшафт. У Білорусії, наприклад, де немає гірських масивів, у неказковій прозі на першому плані мотив наплювання чортом боліт ("От де тільки чорт ригнув, там і зробилося болото.").
    Cтосовно назви гори на Гуцульщині — Довбушанки: “Довбуш усе зимував он туй у Добошєнці, тимой та гора має єго імнє”. Про скелі Довбуша, що між селами Бубнище й Поляниця (Долинський р-н Івано-Франківської обл.), побутує досить багато переказів. Друковані й архівні матеріали XIX ст. ще не фіксують назв цих скель Довбушевими, хоча в окремих йдеться про переховування в них опришківського вожака. Видовбування печер, подейкують, почало проводитися у той період, коли люди вели ще кочовий спосіб життя і їм було потрібне безпечне місце для переховування від нападів племен. А коли кочівники осіли й почали займатися землеробством, то в печерах проводилися “віча”, приносилися жертви тощо. І, звичайно, тут можна було сховатися від ворогів. У народній традиції розповідається про дії Довбуша, але не згадується про прив'язку до печер чи скель імені Довбуша.
    Майже у всіх топонімічних переказах опришківського циклу гіперболізується фізична сила опришків, особливо їхнього ватажка. Так, в одному з них говориться, що О. Довбуш, зупиняючись на полонині біля джерела поблизу с. Волосянка (Сколівський р-н), витиснув пальцем написи на каменях, тому вона й дотепер називається Писаною.
    На межі двох сіл — Виженки й Підзахарич (відповідно Вижницького й Путильського районів Чернівецької обл.) — є місцина Протяте каміння. За однією версією таку назву вона одержала тому, що опришки, проходячи нею, “перерізали (“протяли”) його сокирами. Існує й друга версія. Колись тут люди прокладали через перевал дорогу, то прорубали (“протяли”) камені.
    В Карпатах трапляються камені, на яких залишив сліди О. Довбуш. Це переважно місце, де він сидів або ступав ногою, зробив “написи” рукою тощо. На горі Кедроватій, говориться в одному з них, знаходиться сідець Довбуша. “Тот сідец, то вирубаний камінь на чьоловіка. То гет вирубано на голов, плечя, руки, ноги й на люльку так, шо єк сєде чьоловік, то на кожду честь тіла є вирубане місце”. Про камінь Довбуша біля с. Прокурави (Косівський р-н Івано-Франківської обл.) розповідають, що Довбуш “єк йшов, єк став, так відбиласє єго нога”.
    Досить поширені в топонімічних сюжетах мотиви підняття, перенесення й кидання на велику відстань каменів з певною метою. Маємо переказ із с. Яремче (Богородчанський р-н Івано-Франківської обл.) про те, що Олекса Довбуш відірвав і кинув на ворогів великий кусок гори і “ніхто із них не залишився живим, всіх їх витоптав на смерть ось цей кругляк, який в народі так і назвали “Камінь Довбуша”. Згідно з другою версією вожак опришків цим каменем перегородив панам дорогу в Яремче. Ще в одній Довбуш закрив брилою глибокий вхід у підвал зі скарбами.
    І, нарешті, мотив перенесення опришками каменів з метою демонстрації фізичної сили. У с. Ялинкуватому, наприклад, розповідають, що Довбуш переніс велику плиту з Близниців (гора на межі Львівської й Закарпатської областей) на протилежний бік у Куртий Жолоб. Дотепер так і називають Довбушів Камінь у Куртожолобі.
    Ряд топонімічних сюжетів опришківського циклу стосується джерел, поява яких пов'язується переважно з Довбушем. Привертає увагу мотивація їх виникнення. У с. Ясениці (Турківський р-н Львівської обл.) автор записав переказ “Довбушева студня”. Названо її так тому, що вона нібито з'явилася внаслідок удару Довбуша по скелі сокирою. Аналогічно пояснюється назва криниці Пинті на Закарпатті: на місці витягнутої із землі “балти” (сокири), яку кинув опришок, задзюрчала вода. Сокира Довбуша і “балта” Пинті прирівнюються до сокир велетнів, Перунової зброї — каміння, стріл. Сокира, як і стріла, також була зброєю і вважається предметом язичницького культу. Припускають, що традиційний топірець у руках гуцула є чимсь більшим, ніж звичайна зброя чи доповнення до одягу. Кам'яна сокира в житті давніх людей відігравала ще й роль оберегу. Наприклад, у с. Коритному Вижницького р-ну Чернівецької обл. під час археологічних розкопок знайдено сокиру з отвором для мотузки, на якій її носили.
    У ряді карпатських топонімічних переказів сюжетотворчу функцію виконує мотив викопування криниці О. Довбушем або невідомими опришками. На цьому мотиві ґрунтуються розповіді про Довбушеву криницю в с. Тростянець Снятинського р-ну Івано-Франківської обл., Гільтяйську криницю біля с. Ялинкуватого, Розбійничу студню у с. Гливище на Закарпатті. Подібні сюжети виявлено у фольклорі інших народів. "Збійник” Яношик також сам викопав криницю, та таку глибоку, що не видно дна. Нарешті, деякі криниці називають Довбушевими тому, що з них нібито пив воду ватажок карпатських опришків. Вода у них вважається особливою, бо має здатність надавати сили, стійкості й сміливості в боротьбі з ворогами. Чудодійну силу у фольклорі багатьох народів має жива вода.
    Окрему групу опришківськоі фольклорної прози складають перекази, що стосуються скарбів. У карпатських переказах йдеться про заховання опришківських скарбів у горах, печерах, криницях, під корінням могутніх дерев тощо. Заховання скарбів пов'язується з іменем Довбуша та інших опришківських ватажків. Виникнення назви гори Довбушанки народна традиція пояснює також тим, що в надрах тієї гори були підвали славного опришка з відібраним у багатих добром (“Гора Довбушанка”, “Довбушівка”). Розбійнича студня називається так ще й тому, що тут колись були сховані розбійницькі скарби. Із закопаним опришками золотом пов'язується і назва Чорної криниці, що біля Волосянки (Львівська обл.) і Лісківця (Закарпатська обл.). Вночі воно світиться, а криниця стає чорною.
    Сюжет з мотивом викрадення жінки стосується гори Попаді, що на Гуцульщині. Він побутує в декількох варіантах. За одним гора набула такої назви через те, що Довбуш “захопив для себе силою” попадю. Вона не хотіла бути з опришками, і тому Довбуш завів її на високу гору, яка згодом почала називатися Попадею.
    За другим “Довбуш схопив якусь попадю” і тримав на горі доти, поки не одержав викуп.
    Інший варіант прикладається до опришка Марусяка, в якого закохалася попадя й пішла з ним жити в гори. Останній момент простежується і в народних піснях про попадю Марусю, що пішла з опришком у гори, а потім повернулась.
    Існує ще одна версія виникнення назви гори Попадя у записах польських дослідників. За нею “славну на вроду попадю перечинську” вкрали графи угорські, що займались мисливством у цих краях. Але в попаді був коханець, який, почувши про її викрадення, зібрав товаришів і кинувся в погоню. На одній горі загинула попадя, тому вона називається Попадя, а на другій — граф. Звідси Ґрофа. У цьому переказі не згадується ні Довбуш, ні Марусяк. З тексту не видно, хто той коханець, тільки можна здогадатися, що він був опришком.
    З горою Гуслі, розташованою на межі Львівської й Закарпатської областей, пов'язується романтичний сюжет про трагедію закоханих. У крайника Тімоти була дочка-красуня Даяла, яку покохав бідний хлопець-скрипаль Павло. Жорстока Даяла випробовує судженого на вірність і пропонує йому взимку опівночі відвідати її. Але до будинку його не впустила. Ображений юнак пішов на гору і заграв свою останню пісню. Через деякий час знайшли його на зледенілій вершині, замерзлого, з гуслями на грудях. Відтоді гору називають Гуслями.
    Гори Близниці на межі Львівської й Закарпатської областей, говориться в іншому карпатському творі, іменуються так тому, що одна жінка в жнива народила тут хлопчиків-близнюків. У другу версію вплітаються й соціальні мотиви. Один пан хотів спіймати живого ведмедя. Він наказав зробити це юнакам-близнюкам, які вирізнялися незвичайною фізичною силою. У нагороду хлопці захотіли одержати гори з лісом. Пан пообіцяв, а коли вони спіймали ведмедя, не виконав умови, а підстеріг їх і вбив. Тому гори називають Близницями.
    Наприкінці XIX ст. зафіксований у Сколівському районі переказ про виникнення назви річки Стрий. У центрі сюжету — вбивство родича — стрия через непорозуміння. Одного разу юнак пас худобу і помітив, що мимо пройшов багач. Пастух вирішив убити його, щоб заволодіти добром. Коли придивився, то побачив, що це його стрий, котрий повертався з ярмарку. На місці вбивства почало бити джерело, що перетворилося в ріку, яку назвали Стриєм. Аналогічний твір зафіксував і автор цього дослідження.
    Відомо також другу версію наведеного сюжету. Одного разу стрий і братанич вибралися в дорогу й захотіли пити. На місці, де зараз витікає ріка; був колодязь. Коли стрий нагнувся напитись води, братанич штовхнув його в колодязь, звідки виплила ріка, яку назвали Стриєм.
    Легенди пов'язані також з назвами ряду місцевих географічних об'єктів. У с. Підлюття (Східна Бойківщина) підноситься гора, що називається Малі. На ній, як стверджує фольклорна традиція, богиня лісів народила сім дівчат — “малих”, від чого пішла назва гори. Невдовзі мати померла і майкам дісталась зла мачуха. Вони не могли перенести знущань мачухи і залишили її на горі, назвавши останню Лютою.
    На другому березі ріки Лімниці лісові дівчата знайшли гарного пастуха Кузьму, що грав їм на флоярі, а вони танцювали, веселились. Звідси й назва гори Ігровище, а потоку - Кузьминець. Дізнавшись про ігри пасербиць, зла мачуха вислала погоню, котра вбила музиканта, внаслідок чого місце назвали Заплатою. Майки так оплакували бідного пастуха, що з їхніх сліз утворилося озеро, а урочище біля нього названо Озірним.
    Мотив випробування, важкого завдання складає сюжетне ядро топонімічного переказу про гору Близницю (Рахівський р-н Закарпатської обл.). Два брати-близнюки покохали дівчину. Однак вона сказала, що вийде заміж за того, хто принесе їй з гір едельвейс. У пошуках квітки обидва брати загинули на горі, яку відтоді називають Близницею.

    Історія природойменування у фольлорній спадщині

    ВЕЛЕСНИЦЯ

    Я чув, що ту були колись великі води. А керував ними такий сильний чоловік Велес. Він не хотів, щоби люди брали тої води. Раз вона вирваласє з-під землі. Та й той володар привів такого чоловіка, що мав єнно око — Сироїд називавсі. На що він сє подивив, то закамненило. Вода в тому місци пропала, але прорваласі в другому. Та й так постала ріка. А назвали ї в честь того володаря Велесничкою.

    ВЕЛЕСНИЦЯ

    Назва села від річки. То річка називаласі Велесниця, так і село. Ту якийсь богатиря був, що йому води належали. Називався Велес. А був ту такий звір, як крокодил, — Смоком його називали. Він своїм смоком тягнув воду, навіть людей їв, як висунувсі із своєї яскині. Як його знищити? Взєли бика і шкіру знєли, і набили повну соли, і поставили недалеко коло тої діри, де він висовувавсі. І вій єк раз сі вісунув, дивитсі — лежит бик. І смоком у себе сесю шкіру з запакованов сіллю лиґнув. І так пив воду, що ріку спер. А сам лопнув від неї. А ріка потекла далі. Отаке розказуют про Велесницю.

    ДНІСТЕР

    Кажуть, десь далеко в Карпатах є такий дід, що керує водами. Він їх тримає під землею і випускає лиш скільки треба, бо якби всі повиривалися на волю, то наробили б великої шкоди. А так ходять вони підземними льохами, дають поживу лісам, травам і навіть на високі гори просочуються. Люди кажуть, що то підшкірні води.
    Якось бігав там попід землею прудкий потічок, заглядаючи у кожний куточок, потрапив він на вузеньку щілину, виглянув на світ і ймився за очі; світло так його вразило, що мало не осліп. Але згодом звикся, побіг до діда і став проситися на світ.
    Дід посварив пустуна, а коли уздрів, що той не жартує, став відраджувати, аби не йшов туди, бо на світі зле — взимку студено, а влітку душно, що люди будуть над ним збиткуватися. Але потічок так просився, що дід зрозумів: його вже ніяка сила не спинить.
    — Як так, то йди, — каже йому, — але про нас не забувай. Хто звідси виходить — назад не вертається, вода догори не тече. І ти будеш бігти, бігти, доки не добіжиш до моря. А як добіжищ, то воно тебе прийме до себе і вже не пустить.
    Потічок уже зібрався вибігати, та дід притримав його і каже:
    — Зачекай. На тобі два камінці, сховай добре. Як добіжиш до моря, покажеш йому, аби, воно знало, з якого ти роду і звідки.
    Потічок вхопив камінці і побіг, аж зашуміло.
    Дорогою почав людям служити. Вони клали млини, і він їх крутив, бо минати не було як. Жінки приходили зі шматтям, і він мусив їм його полоскати. Чоловіки приходили ловити рибу, і він уже не боронив, звикся з ними.
    Так він добіг аж до моря. Привітався з тими величезними водами, передав поклін від свого діда і став проситися, аби море приймило його до себе.
    Море зашуміло і каже:
    — Ну, добре, я тебе прийму, але мусиш сказати, як ти називаєшся.
    — Не знаю.
    — Ти не знаєш, але я маю знати, кого беру до себе.
    — Дід дав мені два жовтенькі камінчики, щоб показати тобі.
    — Покажи.
    Він — лап, лап довкола себе, а камінців нема.
    — Ви знаєте, я їх дорогою на дні стер.
    — На дні стер, то на дні стер, — сказало море. — Якщо так, то відтепер будемо називати Дністер.

    ДНІСТЕР

    Знаєте, чому наша річка Дністром називається?! А я вам розкажу. Про це чула-м від старих людей.
    Колись у давнину тут, де Дністер зараз, протікав собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то щоб не збитись з ліку, вони кожен день позначали на піску, що був на березі струмка, позначками. Що не день, то нова позначка. По тих позначках вони знали, скільки днів залишилося, наприклад, до весни...
    Але одного разу струмок розлився своїми водами на довколишні поля і затопив береги. Коли ранком вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок на піску нема.
    — Хто дні стер — бідкались люди, і самі собі відповідали:
    — Та хто?! Струмок дні стер.
    З того часу і стали називати струмок, який дні стер, — Дністер.
    Тепер це вже не струмок, а велика річка. А бере вона початок аж у самих Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного разу дно, і б'є угору фонтаном вище того дуба.

    ДНІСТЕР

    Дністер витікає із урочища Старе поле. Колись там була керничка вицімрьована, зараз занедбана. Ге, від чого називаєся. То така ріка, що в зливу дуже велика і вимиває собі глубоке дно. .Люде казали, що “дно стер”. Від того й назвали Дністер. Уже й за мої тямки ріка вглубилася може й на метер.

    СТРИЙ

    Ходили ми з татом до Сможі купувати воли. Поки тато щось там робили, а мене лишили коло биків. Вони були спокійні, скубли траву нидалеко від ярмарку, а я стояв та й слухав, як старший чоловік оповідав жонам і хлопцям про наші ріки Стрий і Опір.
    Було, каже, колись два брати. Старший такий поміркований, розважний, а менший прикрий, раптус горячий. Ни любив подумати, що завтра буде, аби му лиш нині добре.
    Зібралися они оба десь у дорогу. Хотіли подивитися, який-то світ там далеко на долах. До того часу вни жили під горов Явірник на граници з Закарпаттям. Та перед дорогов усе треба файно відпочити. Старший каже:
    — Лігайме, брате, спати, бо завтра щи досвіта треба встати. Дорога далека, буде тяжко йти. Місця низнані.
    — Ти лігай, як хоч, а я ще побігаю, подив'юся з гори, як буде сонічко йти на ніч.
    Помчав, аж вітер за ним знявся. Спати ліг пізно і ни коло брата, а окремо. Набігався та й уснув твердо на другім боці гори, що й ни чув, коли старший пробудився. Тот кликав го і, шукав, а тогди зайшла го думка, що молодший, певно, сам уже повіявся і пішов, вибираючи зручні місця, такі рівні долини помеже горами, геть загнув півкруг аж попід Турку, дале завернув на Кропивник, Довге, Корчин...
    Молодший схопився, а сонце гет-гет високо на небі — старшого брата нема. Зірвався — і впрост почерез гори, дебрі і скали пре, шумит, пінится. Ледви догонив старшого якраз там, де вінь мав уже вибиратися на широку рівну долину. Вперся тому в правий бік, хопився руков, бо далі вже сам і сили ни мав іти.
    — Но, та ци вгадаєте, молодички, — питався тот старший чоловік, — як тим братам на имня було?
    — Тот, що попід Турку йшов і дале на Корчин, то Стрий.
    — А молодший?
    — А тот другий — то Опір.
    — А ни повісте, що далі боло з тими братами, — запитав я того чоловіка.
    — Можу й того повісти, як так хочете. Брати Стрий і Опір мали якогось родича, називався Дністер. Та й вони оба до нього поплили. Дале разом уже аж туди, де збиралися води майже з усьої України, до Чорного моря.
    Люде полюбили розважного старшого брата, побудували над ним місто, і то ни малийке. Може й ти,хлопчику, знаєш яке?
    — Знаю. Та то Стрий. Колись дідо возили до Болехова луб'я продавати, брали мене з собов, і я тогди був у тім місті... ...Вернулися тато, і ми пігнали волів на Погарь.

    СТРИЙ

    Наші вітці та матері приповідають, що в одного багача вкрав хтось гроші вночі. Він зачав бігти за злодійом і догнав братиного сина, що ніс товпичу соли в якісь хустині. Стрик його догнав на березі тої ріки і замордував на смерть. Відтоди зачали називати ріку Стрий. А на тім місци, де вбив стрий братанка, роб'ят люди наміт, або інакше могилу. А то так хтось іде, то на тото місце виломит пруток та на могилку верже. Як намечут велику купу, тогди запалюют і наново намітуют могилу.

    СТРИЙ

    Розповідав мені прадід, що ту, де наше село, колись были великі густі ліси. А люди жили нижче. Та по нашому краю пронеслася страшна вістка: йдут ординці. Вони все нищат, палят, грабуют. Почали всі втікати. Пішли догори ріков Стрий усе выще й выще, і від того, що люди стали жити вище, село назвали Выжлів.
    Он там, бачите, высока гора. Навесні і влітку шумлят на ні зелені яворы. Тому й Явірником назвали. Через ту гору ходили наші люди в Тухлю, Славсько, Лавочне торгувати, бо через ті села вів торговий шлях.
    От пішов туда наш один чоловік сторгувати соли. Повертався назад через Явірник. Перейшов гору та й сів відпочивати, бо змучився. А недалеко пас волы братів сын. Підійшов хлопець до нього і чи то не впізнав стрия, чи такий уже захланный быв, та й питає:
    — Що ви несете?
    — Золото, — пожартував чоловік.
    Хлопець мав палицю і вдарив його по голові, та й убив. Дивиться в торбу, а там — сіль. Недобре йому стало. Придивляється краще, а то його стрий. Та не вернеш уже людину. Поховав його. Лиш закінчив насипати могилу, а відты почало бити джерело. І назвали його Стриєм. Струмок выріс у ріку.
    Стрий тече через наше село Вьгжлів. А вже десь тридцять років, як перейменували наше село на Верхнячку за те, що вище в горах від усих инчых.

    СТРИЙ

    За ріку Стрий є бесіда така, що вибралися стрий і братанич в дорогу та захотілося їм в дорозі води. На місци, де нині випливає Стрий, була керничка. Отже, коли стрий схилився пити воду, братанич всадив єго до керниці, з якоїсь там злости помстився. І відтоді виляла та керниця, і.з того русла постав Стрий. Випливає з Вижлова.

    РІКА ЛАБОРЕЦЬ

    Так, сказати, все наші слав'яне бажали з'єннатися до Київської Руси. Але як царі были, князі щи были... Но, а пак быв в Ужгороді князь Лаборець. Та коли мадяре туды приходили, переходили туды через Київ, і київський князь дав їм допомогу — посланців.. І они йшли-переходили через Веречанський перехід і приходили на Ужгород. Но сесь быв князь Лаборець слабий протів них стати. Так слуга йому каже: “Сідай, княже, на коня і втікай по чистому полю, щобы ни попасти ворогам у ниволю”.
    А окурат він попав у ниволю і йому над річков Лаборець голову зняли. І відтогды называєся ріка Лаборець. Відтогды, як його там утопили.

    РІКА ЛАБОРЕЦЬ

    Кажут люди, що був раз один славний князь Лаборець. Він за народ дуже гадав і любив. Зато й люди дуже любили його. Він і свій край любив. Раз люди ізобралися до нього на одну велику раду. Він їх дуже гостив, і вони весело гостилися. Але по великій радості став сум. Прийшли мадьяри через гори, Верецьким переходом, і напали на Лаборця і його військо.
    Дуже бився Лаборець, але йому не стало вояків. Тоді він загнав тих людей, що в нього були, аби дали знати людям.
    Дали знати й нашому селові, щоб ішли битися з ворогом. Наше село було ще маленьке й багато помочі не могло дати, але скільки було легінів — усі пішли. Прийшли до Ужгорода, але там вже дзвони били, сумно було. Такий великий сум був, що навіть тота пташка, що так весело співала, зажурилася.
    Звідують легіні драгівські — чого сумує все в Ужгороді? Кажуть люди ужгородські, що люті вороги русинів прийшли з чужого краю. Геть убили людей та убили князя Лаборця над рікою Свіржавою, й запанували над нашим краєм. З великим сумом поховали князя Лаборця. Двадцять попів му службу служило. Тридцять дяків му співало. І від того часу ріку Свіржаву назвали Лаборцем на згадку про нещасного руського князя. Кажуть люди, що се було дуже давно.

    РІЧКА СЛАВКА

    Напали на наше село татари. Село спалили. Людей одних повбивали, а других пов'язали та й гнали в неволю. Захопили вони в неволю й дуже гарну дівчину Славку. Вивели її над Ялинковате. Обернулася Славка, подивилася на свої гори і каже татарам: “Не піду я дальше, бо не зможу жити без своїх гір і потоків. Уже краще я вмру тут”. Загомоніли бранці, підводячись з землі і підходячи до дівчини. Ніби й не чули ударів татарських батогів. Та якось несподівано підбіг косоокий татарище з перекривленим від люті лицем, замахнувся з усієї сили шаблею і покотилася, зрошуючи кривавою росою рідну землю, голова дівчини.
    Заплакали бранці. Надворі стало темно, пішов дощ, а від голови дівчини волосся, розмите дощовими водами, хвилястим жмутком витягнулося в долину, туди, де дотлівало село. У синіх, як погідне карпатське небо, очах дівчини відбився засліплюючий спалах блискавки, страшно ударив грім, аж земля здригнулася і гори застогнали...
    Там, де стояв татарин, що вбив дівчину, лишився лише камінь. А з того місця, де лежала голова дівчини, з глибокої нори звивистою смужкою, як розплетена коса дівоча, задзюрчав потічок. Збираючи своїх братеничів і сестричок — Шаленого і Решітського. Малу Славку і Хащованського, Габійового і Гурдзанського, Павлюківського і Бильньового, Топільного і Погорецького (то потоки, що впадають у нашу річку), він скоро виріс у ріку, яка понесла свої води між горами до брата Опору, щоб з'єднатися з ним і своїми хвилями змити ворожу нечисть з рідної землі. А люди назвали ту річку Славкою.

    РІКА СЛАВКА

    Жила колись у нашых горах дівчина Славка. Така файна, що мож было обійти сотки сіл — кращої не найдеш. Підросла вна, вже й нареченого мала. Готовалися обоє до вісіля. ....Але ту напали татаре. Відбивалися люде, як могли. Правда, татарів было дуже доста, а людий тогды кілько в селі жило? Як набралася сотка — то й добре. Побили їх татаре, бо кратці наскочили. Загинув і Славчин наречений.
    Наїмали ординці покалічених чоловіків та хлопців, молодих жін і дівок та й женут отуда, за перевал. Стали відпочивати, а Славка каже до людий:
    — Далі не підеме. Най нас ліпше ту усих поб'ют, ніж маєме |мучитися в неволи і нашых гір ниґда не видіти!..
    — Не підеме! — заговорили другі. Та й почали збирати каміня та палиці, обы відбиватися від татарів. Напудилися тоты, бо людий ту зобралося доста. Але ту підскочив якиїсь ординець до дівчины і відрубав ї шаблев голову.
    З того місця, де вна загинула, почало бити джерело. З нього потік струмок, далі він перетворився в ріку, яку люде назвали Славков.

    КРИВАВЧАТ ПОТІК

    Були переливні часи, із знамих місць народ тікав і крився у лісах. Знайшли собі люди притулок у потоці над полониною. Але одного разу і тут на них напали татари, всіх побили. Кров зачервонила потік. На тім місці через якийсь час поселилися інші люди, і село в назвали так, як називали потік. Я ще й сам пам'ятаю, коли теперішнє село Потік називали Кривавчат Потоком.

    КРОВАВИЙ ПОТІК

    В Новому Кропивнику є Кровавий Потік. За переказами, в село нападали татари. Одного разу вони влаштували таку різню, що вода була в ньому, як кров. Від того пішла і його назва.

    СТРУМОК ПРУСИНКА

    Джерельце, з якого витікає струмок, люди дуже любили, бо в ньому завжди була гарна, чиста і приємна на смак вода. До того ж, вона влітку холодна, а зимою, навіть у найбільші морози, не замерзала. Любовно селяни називали джерело Прусинкою.
    Але був у ціх місцях якийсь пан, що дуже не любив наших народних назв, одягу, мови, взагалі всього буковинського. Зібрав він людей і наказав, щоби джерело ніхто більше і ніколи, на всі віки, не смів називати Прусинкою. Вигадав нелюд для нього якусь свою, чи то румунську, чи німецьку, чи хто-зна яку назву.
    Неволя і безправ'я змусили буковинців погодитися з новою панською примхою. Бо сваволі цього нелюда не було меж. Та не скорилася йому наша рідна земля. Вона заховала в собі води Прусинки, і джерело зникло. Тільки сухе каміння на дні пригадувало про його існування...
    Зайшов якось до села буковинець, що повертався із далеких заробітків, де пробув багато років. Не знав він, та й не хотів знати і миритися з панськими заборонами. Нахилився над висохлим джерельцем і каже: “Ого, зникла наша Прусинка”. І в ту ж мить задзюркотіла, завирувала водичка. Така ж свіжа, чиста і приємна, як і колись. А люди, дізнавшись про це, більше ніколи не хотіли коритися панським примхам і виконувати їхню волю.

    СТРУМОК РАДОВА

    Розказують, що люди, перегнані татарами через гори, знайшовши тут воду, дуже зраділи. І струмок назвали Радова.

    ЗАЙДИН ПОТІК

    Зайдин потік так називаєся від того, що прийшов сюди якиїсь чоловік. Поселився там і жив. А від того, що відкись прийшов назвали го Зайда. Та й потік так почали називати — Зайдин потік.

    ДЗЕБИН ЗВІР

    В околиці тієї самої лісничівки, з пасма Горган до Лімниці, біжить Дзебин звір, який називається за іменем мешканця Дзеби з Ясеня.
    Колись давно на Горганах пасли вівці. Прийшов до пастухів той Дзеба, і почастували його вурдою. З'ївши, попросив, щоб йому дали ще вурди. Пастухи дали йому знову кавуш вурди при умові, що на луб'ю з'їде з обочі Горганів у той звір.
    Дзеба, наївшись, сів на кору, але перевернув її слизьким боком до трави і так летів згори, що розбився на шматки.

    ПОТІК ВОЄВОДИН І РІЧКА ШИПОТ

    По-стариковськи кажут потук Воєводин. Там є у воді великі скалы, а з них дуже паде вода, за то кажут, що воєводит. А друга річка ни є вже така скалиста, а рунша трохи. То она шипить, за то називаєся Шипот. До неї зливаєся і Воєводин потук.

    ПОТІК СЛАТИННИК

    Там сіль колись добували, слатину, соляну воду. І варили сіль із того. Там і зараз сіль є. Є ще й джерело, з якого витікає солена вода. По тій слатині і звеся потік — Слатинник.

    ПОТІК СИРОВИЧИНЕЦЬ

    У нас тече потік Сировичинець. Казали, що там була солена вода. Люде ходили туда за сировицьов. Нев солили їжу, давали худобі, навіть віробляли з неї гурмани такі, як бочівки невеликі, з тої соли.

    ЧОРНИЙ ПОТІК

    Вуглярі шукають таке місце для випалювання вугілля, аби і ліс добрий, і вода близько. Де тепер село — давно був ліс. На роки було з чого вугілля випалювати. А від вугілля вода у потоці, який протікав через ліс, була чорною. І назвали потік Чорним. Вуглярі на зрубах біля потоку стали будувати собі хижі. І помалу виникло село. І назвали село Чорним Потоком. Першими жителями були Нірі, Потокі, Иона, їх іменами названо окремі місця у селі.

    СИНЕВИРСЬКЕ ОЗЕРО

    Старі люди кажуть, що на тім місці, де тепер Синевирське озеро, була колись глибока долина. Вівчарі мали там салаш.
    Одного разу вівчар зганяв на салаш вівці, але вони так порозбігалися, що не мож було їх позганяти, а й тоті, що там були вже вкупі, не хотіли зайти до салаша.
    Вівчар вже наморився, бігаючи за ними а зрештою так розсердився, що голосно залаяв:
    — А бодай це місце зарвалося!
    Так потім і сталося — місце зарвалося, а на нім виникло озеро. Затопилася кошара, колиба й багато сиру. Вівчар з вівцями також там утопився. Люди кажуть, що один раз на рік випливає на поверхню озера бочка від сиру.

    СВИРИДОВО ОЗЕРО

    На граници села Вишних і Нижних Верецких є на однім вершку невеличкий ставок (озеро) завбільшки як піводного морґа землі. То озеро називают Свиридово. В нім літом, коли є велика посуха, то на тілки змалієтся води, що може худоба ходити. Із одного боку воно є дуже глибоке, і то місто називают “вікном”. Вода з того озера не витікає і не втікає до него, но стоіт там вічно. Говорят старі люде за те озеро такий переказ. Колись в непам'ятних часах жив собі богатий господарь у селі Вишних Верецких, що називався Свирид, зате і озеро назвали Свиридово. Той господарь мав слуги і служниці до помочи в господарстві, а за сембрелю слугам не платили місячно, як теперь, але токмилися на цілий рік, а заплата була така одному слугови: обув, одежа і посіяти за дньом землі вівса — то є оден морґ поля наорати і засіяти.
    Свиридів слуга також витокмив собі від Свирида, щоби йому ґазда наорав той день землі на Великдень, бо тоді наоре собі найбільше, а, може, удвоє більше, як інших днів, бо то мав би бути найдовший день, “великий день”.
    На Великдень, ще на зорях, вийшли на поле орати, щоби богато наорати землі і посіяти богато. Орют собі, орют, а слуга все воли поганяє, щоби якнайбільше наорати та погойкує на воли:
    “Гей, волики, гей, бо днесь великий день”. Та знов поганяє. Коло дев'ятої години винесла Свиридова жінка обід. А в тій хвили, коли в церкви на Великдень найбільша відправа відбувається, коли в церквах Євангеліє читається, тогди під землею загучало і земля завалилася, куда було наорано, тільки те все вода закрила. А де мав бути плуг та ярма, заніски і бичилно, то і до днесь там серед озера росте рекетовий корч, а з-між корча стирчит тирпата берізка. Говорят так старі люде, що із занізок виріс рекетовий корч, а із бичилна — береза.
    Коло озера сут два великі камені, та се мали статися тими каменями Свирид і його жінка. Поодні також і то говорят, що коли б на Великдень коло озера приложив ухо до землі і послухав, то почув би з-під землі ті слова: “Гей, волики, гей, бо днесь великий день”. Але з хрещених людей ніхто не іде на Великдень до озера слухати тих слів.

    ПРО ПОЛЯНИЦЬКЕ ОЗЕРО

    Був ту в нас великий багач. Що не робив, усього була му мало. Настав Великдень. Усі люди пішли до церкви. А він каже:
    “Е, та нині великий день. Мож доста зорати”. А мав він поле в горах, між лісом, на поляні. Узяв багач воли та й поїхав. Як приїхав, борзо запріг до плуга волів, аби більше зорати. Не пройшов і раз до кінця борозни, як провалився разом з волами під землю. А на тім місці, на ті поляні, зробилося велике озеро, та таке, що дна му не було.

    ДІДУШКОВА РІЧКА

    Розказували, що ту на цій річці проживав багач Дідушко. Він мав великі ґрунти. Мав у Скупові, у Перехреснім, що навіть туда, в Довгополи, — то були його землі. Уже пізніше почєло ту село. Говорили люде, що Дідушко дес знався із панами польскими. Він казав, чи йому говорили, щоби він поміг Довбушя імити. За голову Довбушя дают шєпку червінців, хто принесе. Но він дес то сказав, що коби міг сего Довбушя імити, оби не шкодив їм, багатівцям, ґаздувати. Та й кажут, що то якос дізнався Довбуш. Прийшов і розправився з Дідушком. Кажут, що відрубав му голову. А кров бризнула гет у тоту річку. Та й так називают Дідушкова річка.

    ПИСАРЕВЕ БОЛОТО

    У Веренчанці, ще за поміщиків, у якогось дідича був писар. Він гірше знущався над людьми, ніж мандатор і сам поміщик. Одної весняної ночі, коли теньго розіллялася вода і болото розкисло, того писаря люди схопили і впхали в болото з головою. Пізніше його там знайшли, і від того пішла назва — Писареве болото.

    ОЗЕРО ЛЕБЕДИН

    Полюбив один хлопець дівчину, її не хотіли видати заміж, бо була багата, а він бідний. Не мали вони виходу і повтікали від своїх батьків. Прийшли до того озера і потопилися вбоє. То як лебеді дуже любляться, то так і вони любилися. Тому, кажуть, і назвали озеро Лебедин. А навесні, вночі, завжди виходять хлопець і дівчина: дівчина в білому і у вінку з квітів на голові, а хлопець в білій сорочці.

    КОВАЛІВСЬКА КЕРНИЦЯ

    Оту, де моя хата, розказав мені тесть, жив колись першый мешканець коваль. То щи з тых перших людий. Айбо на вирьху трудно за воду, і той чоловік выкопав собі керницю, вбы мати все воду. То вже хто знає, коли было, але керниця й зараз є. Ниґда вода не пропадала: ани в спеку, ни в мороз. А називают ї з правіку Ковалівська.

    ЛІСНИЦЬКА КЕРНИЦЯ

    Тота керниця була з давних-давен обок села. То щи й з-за паньщини була. Зробили лісники таку ильтану півкрутлу, а на горі зробили роги, як то мают оліні лісові. В неділю сходилися туди і співали, воду пили. Не раз казали:
    — Де йдеме воду пити?
    — В ильтану, в лісницьку керницю.
    — О, здорова вода була. Хто був хорий, а напився тої води, то виздоровлював.

    ПИНТЬОВА КРИНИЦЯ

    Опришок Пинтя ходив у сих місцях. На горі Кобила збирав своїх хлопців. Аби знали, де збиратися, сплів один з другим два бучки. Так і росли сплетені. То було на самому вершку гори. Зібралися його хлопці якось на горі і забідкалися, що нема близько криниці. А Пинтя каже:
    — То буде! Верг балтою у бік села і сказав:
    — Ідіть і найдіть мою збрань! Де упала — там має бути вода. Пішли хлопці і знайшли балту. Вона зарубалася у землю так, що ледве витягнули. Із тої ями зацюріла вода. Опришки зробили там криницю і назвали її Пинтьовою.
    Коло тої криниці є велика плита. Пинтя приніс плиту від Тиси, аби написати на ній, що то його криниця. Та ходили туди пастухи і видряпували на плиті свої прізвища. Пинтів напис уже важко прочитати. Айбо криниця і дотепер кличеться Пинтьовою.

    ДОВБУШЕВА КЕРНИЦЯ

    В тростянецкім лісі, що називаєся Катерна, є Довбушова керниця, котру він сам викопав. З тої керниці ще п'ють тепер пастухи та рубачі воду і на цілу околицю нема здоровійшої води, що навіть в найбільші морози не замерзає. Як люди кажут, у великі морози, що “далі вже й Довбушева керниця замерзне”, то ся приповідка пішла від тої керниці. Донедавна там були дубові цемрини, але мокрий берег зсунувся та й їх закрив. Кажут, шо давно в цілій околици тут не було доброї води, а Довбуш як забаг раз доброї води, то сам за одну ніч викопав ту керницю.

    ДОВБУШЕВА КРИНИЦЯ І СКАРБ БІЛЯ СЕЛА ДІБРОВИ

    У лісі Дуброві є криниця, з якої Довбуш пив воду, коли ішов у напад на Богородчани. Її тепер обгородили. Як зійдуться два-три робітники, то кажуть:
    — Ей, хло', може нап'ємося хоч води з сеї криниці!
    — А то ладна вода!
    Говорять, що Довбуш, як вертався із Богородчан, закопав у нас на Калинищах золотий ланц під дубовим пнем. Ми не раз сміємось:
    — Ей, слухай! Аби то напасти на той пень, де той ланц, от були би гроші!

    ДОВБУШЕВА СТУДНЯ

    Мовили, що переходив раз Довбуш до Турки. Ішов, ішов та й сів відпочити за Богонським. А страх хотів пити. Що робити — вдарив він по скалі топірцем, а там зробилася студня, і набігло повно води. Відтак усі ї називают Довбушева студня.

    ПИСАНА КРИНИЦЯ У СЛАВСЬКУ

    У Славську, на горі Писаній, є криниця. Там не раз бував Довбуш. Називають люди ту криницю Писаною. А ци знаєш чого?
    Давно там була й печера, може, так на двадцять-тридцять хлопців. Ну й там десь завшов Довбуш зі своїми опришками. Коло входу в печеру стояли великі камені. А в печері, усередині, була криничка. Вона й нині є. Ніколи не замерзає. Навіть у найміцніші морози.
    Та й між тими опришками якийсь хотів помоцуватися з Довбушем. А Довбуш каже:
    — Нащо ми будемо один другого тягати по землі? Сильнішим буде той, хто пальцем підпишеться на отім камені.
    Той другий опришок давив-давив пальцем по каменю, але не виходило нічого. А тота інша хлопчівня сміялася. Йому вже соромно, але не може та й що зробиш.
    А Довбуш таку силу мав, що легко підписався пальцем на тім камені.
    Від того й назва — Писана криниця.
    А ще колись говорили: прийде така хвиля, що коли чоловік нап'єсься води з Писаної криниці, то стане таким сильним і сміливим, як сам Довбуш.

    ПИСАНА КЕРНИЦЯ

    То было тогды, коли горами ту ходив Олекса Довбуш із свойими хлопцями. Были опришки і в нашых полонинах, любили посидіти коло керниці під Високим.
    Велику силу мав Довбуш. Там на камени він пальцьом підписався. За тото й керницю прозвали Писанов, а далі й гора дістала назву Писана.
    В ті керници цілый рік є вода. У спеку студена, а взимі тепла і николи ни замерзат. І то під самым вершком горы.
    Там і печера тогды была. В ні пересиділи опришки ни едну лиху годину. Потім печера завалилася, а керниця й нниськи є. Ходят туда люде з далекого світа, бо говорят, що буде колись така хвиля, що як в тот момент напитися води з Писаної керниці то чоловік стане таким сильным як Довбуш.
    У Писану щонеділі, щосвята молоді люди з довколицпшх. сіл, ходят відпочити, зазнатися єнні з другими. Про то й співанка є:

    *

    А я собі ісподобав файну молодицю,
    Як-ім ходив воду пити в Писану керницю.

    РОЗБІЙНИЧА СТУДНИЦЯ

    Давно колись на одному з відрогів Вагорляка на Стинках, що круто збігає у долину в бік села Гливище, жили розбійники. Ватага їх була невелика — всього троє. Ватажком у них був Юрко Червеняк, а його товаришів звали Іваном Дикуном і Петром Кострубатим. Чи були це їхні справжні ймення, чи розбійницькі прозвища, тепер вже невідомо.
    Мешкали вони в бік Руського Грабовця. Потайки вони часом спускалися в село Гливище, до своїх родичів, де переховувались, за що щедро їх нагороджували. На розбій вони ходили в багаті краї на рівнину, в бік Капушон, до Ужгорода. У горах не було чого грабувати. Награбоване розбійники ховали в лісі, у відлюдних місцях—печерах, дуплах, в ущелинах скель. Гроші, золото, срібло закопували в умовлених місцях.
    Пити-гуляти ходили розбійники в самотні придорожні корчми. В старі часи, коли і весь крам возили кіньми, і подорожували люди або пішки, або також кіньми, і довгі валки тяглися, приміром, між Ужгородом і Кошицями, — корчми і заїзди були єдиними притулками, де можна було переночувати, коней нагодувати й самим поїсти, а то й погуляти. В них і ночували.
    З часом корчми ці позникали, замість них залишалися хати-пустки або купи руїн, зарослих бур'яном. Нові часи настали. Була така одна корчма й за Оріховою. Корчмарювала в ній молода вдова на ймення Сурка Руда. Гарна була ця жінка. Красуня з рудим волоссям. І полюбив вродливу шинкарку Юрко Червеняк, ватаг розбійників. Але недовго була йому вірною Сурка Руда. До нього дійшли чутки, що коханка його прихильна до бенятинського ватажка зграї розбійників Івана Коса. Кубло цієї зграї було на Боролові, на підгородській дорозі.
    Ревнощі оселилися в серці Червеняка. І як не божилася, не клялася Сурка, заперечуючи всі підозри Юрка, але він не вірив. І розбійництво занехаяв, підстерігаючи Коса. Але той, попереджений, не приходив до корчми.
    Зрештою, не бачачи іншого виходу, красуня-шинкарка вирішила позбутися одного зі своїх коханців: коли одного разу прийшов до корчми пити-гуляти Юрко Червеняк зі своїми товаришами та підсипала їм у вино сонного порошку.
    Коли вони поснули, підступна жінка закликала Івана Коса, який теж її ревнував до Червеняка. Сокира поклала всьому край. Отак через жінку загинув Юрко Червеняк зі своїми товаришами.
    Мертвих забрали, кров відмили, і ніхто так і не знав, куди поділися троє розбійників. Та, власне, ніхто й не шукав. Зникли туди їм і дорога! І шкодувати нема чого, розбійники ж!
    А вони з собою забрали таємницю — де саме позакопуване на грабоване добро. І тоді почали шукати люди ці скарби. Шукали по горах і ущелинах, по лісових нетрях, ярах, всюди, де тільки можна було. Одні шукали на Стинках, під Червоною Скелею, інші в Чорній Ямі, на Пильниковій Луці — і все дарма.
    Довго розбійницькі скарби не давали спокою людям. В їхні уяві скарби досягли небачених розмірів. .Ніби в якомусь підземеллі чи печері стоять бочки: в одній тільки золоті дукати, в другій — срібні талери, в третій — мідні гроші... Тут же в кутку стоїть кована скриня, а в ній дорогоцінні золоті й срібні речі — келихи, персні, свічники, намиста й інші коштовності, яких і не злічити!.. Якщо відчинити цю скриню, то від блиску в печері засвітиться, як сонячне світло!
    Не шукали скарбів лише двоє людей — Іван Романюк і Федір Демчак. Обидва вони були родичі загиблого ватажка. Вони здогадувались, або знали, що скарб закопаний десь на схилі Стинок біля джерела, що зветься Розбійнича студниця. Коли вже люди перестали шукати, однієї ночі Демчак потайки від Романюка вирушив копати скарб. Було це влітку. Ніч зоряна. Місяць ледь-ледь пробивався крізь гущавину лісу. Іван ішов стежкою повільно, щохвилини спотикаючись об каміння й коріння дерев. Він часто спинявся, прислухаючись до кожного шарудіння.
    Зрештою, він добрався до місця, до Розбійничої студниці. Ідучи, втомився, і тому сів одпочити трохи: людина немолода, років так за п'ятдесят. Відпочивши трохи, Демчак почав міркувати, де йому копати. І в цю мить над його головою раптом несподівано почувся, розтинаючи тишу ночі, зловісний крик сича. Він здригнувся. Стало моторошно. Навіть завагався — чи не повернутися. А потім стало соромно цього страху, й він поча копати. Копати було важко. Грунт кам'янистий. Стукіт лопати об каміння й коріння глухо відлунював у лісі, хоч він намагався копати тихо. Раз у раз спинявся, щоб звести дух і втерти піт. Довго він копав, а скарбу нема й нема. Дуже змучився й почав сумніватись — на тому він місці копає?
    Тим часом настала північ. Місяць вже піднявся високо, освітив галявину перед джерелом, відбиваючись і гойдаючись в самій криничці перед джерельцем. Зрештою, Демчак вирішив спробувати копати в іншому місці, але раптом його лопата вдарилась об щось залізне, наче кована скриню. “Є”—промайнуло в голові.
    Але в цю ж мить де не взялося — перед ним стала чорна коза з жовтими очима, що світилися, і, як йому здавалося, зловісно замекала.
    “Нечиста сила!” — вдарила в голову думка, і він з переляжу мимоволі замахнувся на козу лопатою. Коза відскочила, але потім знову почала до нього наближатися. Він у страху відступає назад, відмахуючись лопатою, а коза йде за ним... Так вони дійшли до узлісся, й там коза зникла...
    Демчак перехрестився від страху. Витер з чола холодний піт і, ледве пересуваючи тремтячими від страху ногами, повернувся додому. Після того Демчак зліг і вже не встав. Перед смертю він розповів усе своєму родичу Романюкові. Від того часу й перестали люди шукати скарби на Станках. Розбійнича Студниця дістала славу нечистого, зачарованого місця. Люди почали його після заходу сонця обминати, хоч Романюк переконував усіх, що то була його чорна коза, яка того дня заблудилася. Вона, мовляв, почула стукіт лопати й пішла на цей звук, а Демчакові здалося, що це нечиста сила.
    Правда, після того випадку Романюк нараз несподівано розбагатів. Збудував собі кам'яницю, прикупив чимало землі, завів велике господарство.

    ГІЛЬТЯЙСЬКА КЕРНИЦЯ

    Меже Близницями є невеличка керниця. Говорили, що з неї пив воду Олекса Довбуш, Якраз тогды опришки йшли кудась, сіли спочивати в лісі і схотіли пити. Надибали малийке джерельце під каменьом. То таке вно было, що з нього не мож напитися. Взяв Довбуш та й вырубав у камени керницю. Вона наповнилася водов. А другі опришки, що были з ним, за тот час зробили з каменю велике горнятко. Тогды всі напилися тої водички.
    На камени Довбуш видовбав якийсь напис. Потім, вытесав з каменю брус, а на нім лишив гачок, оби вішати горнятко. І так оно все там висіло на дрібонькім ланцку. Відтогды й керницю називают Гільтяйськов, бо зробили ї опришки-гільтяї. Вода в ні дотипирь є, і горнятко донедавно висіло.

    ЧОРНА КЕРНИЦЯ

    Серед гір, де межа трьох сіл — Ялинковатого, Волосянки та Лісківця, під лісом коло дороги є керниця. Всякі люде, і добрі, і злі, ходили туда. Бывали там і опришки. Переповідают, що Олекса Довбуш із свойими хлопцями в тих місцьох закопали золото. Схованку на нього выбрали коло керниці. Відміряли від неї на 12 шаблів і там закопали. Лиш нихто не знає, в котрий бік вни міряли. Але кажут старі люде, що вночи тото золото світиться, а керниця при тому світлі стає чорною. Від того й назва ї пішла — Чорна керниця.

    ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО УРОЧИЩА

    ЗВІДКИ ВЗЯЛИСЯ КАРПАТИ

    Давно на цій землі гір не було, а велика рівнина. Люди збирали урожай, пасли худобу. Але їхнім володарем був один чоловік, якого в народі прозвали Силун. Коли він ступав, то стогнала земля. Одного разу прийшов до нього хлопчик на ім'я Карпо і попросився:
    — Хазяїне, прийміть мене на роботу,
    — Ну, добре, — відповів той. І для тебе буде робота. Працював Карпо тринадцять років. Раз вечером він побачив свого хазяїна, який перед сном гуляв, і каже до нього:
    — Ви знаєте, що я вже довго працював у вас. Тепер хочу навідати свою матінку. І попросив би, щоби ви мені заплатили за добру роботу.
    Силун на те:
    — Я ж тебе кормлю, одягаю. Що ще тобі треба?
    Та й розгнівався. Підійшов він до свого слуги і кинув його на землю. Карпо встав, розправив свої могучі плечі, підійшов до Силуна і кинув його так на землю, що той провалився під неї. І почав Силун кричати. Стукне однією рукою — гора росте, другою — друга, стукне ногою — третя гора піднімається, другою—ще одна. Так утворилися гори. А люди говорили: “Ага, Карпа ти хотів убити, але він тебе зміг”. Назва гір від того часу прийшла і до сьогодні.

    ВІДКИ КАРПАТИ ПОСТАЛИ

    Чорт учіпався до чоловіка та вчіпався. То задирав його, то фіглю придумає, заганьбить чоловіка, то називку якусь придумає, що лише чорт і може придумати. Але чоловік терпів, бо знав, що із чортом ліпше не заходити собі. Не видержав чорт і каже чоловікові:
    — Пой битися!
    Натерпівся чоловік, надоїло і йому, що чорт не дає покою, та й каже на се:
    — Ідім!
    Для битви вибрали велику рівнину, якраз там, де стоять тепер Карпати.
    Стали битися. Чоловік як хопив чорта за пазуху, а потому навхрест, як зачав ним бити по землі, — то лише ями глибокі лишалися. Бив чоловік чортом по землі, бив... І став спрощуватися чорт від чоловіка:
    — Лиши ня живим... Ти переміг...
    Чоловік узяв слово за чорта й лишив його. І чорт лишився чоловіка, більше нигда не брався, бо знав, що чоловік май сильний від нього.
    Але по часі на рівній-рівній низині із ям стало чинитися звориння. Де як сильно чоловік метав чортом, такої глибини і звориння чинилося.
    І так постали Карпати.

    БУБНИЩАНСЬКИЙ ЗАМОК

    — Знаєте, хто то Перун?
    — Хто?
    — Перун метай блискавками, прав громами. А як уже ги добре змучится, то злізе з хмар, ляже си на зеленім моріжку перед тими каменями, по яких бубнив блискавками, і відпочиват.
    Раз прийшов туда з свойими слугами, такой людьми, лишив їх, а сам більше ни показувався туди. Люде ходили дивитися на тото Перунове каміння і його слуг, що там сиділи, носили їм всякі дари.
    Довгі літа то потривало. Учув галицький князь про той камінь.
    — Сідлайте коний, поїдемо подивитися на тото:
    —Добре, княже.
    Йому то місце сподобалося. Та бо то на всі Карпати ліпшого ни найдеш. Він прогнав Перунових слуг, а своїм воїнам каже:
    — Збирайте найліпших, наймудріших майстрів і будуйте ту замок. Такий замок, аби го нияка ворожа сила ни могла здобути.
    — А де краще його ставити, оту перед каменями відразу, ци троха далі?
    — Ставте на каменях зверху і помеже ними. А де є доступ, викопліт глубокі рови.
    — Твоя, воля, княже.
    — Привели майстрів, закликали людий з гір і долів та й поставили замок такий сильний, що го жадна сила ни могла здобути. В нім сиділа княжа сторожа, що пильнувала, оби тими полонинами ни закралися сюда через гори мадяре.
    Бов я коло того замку. Там рів є, в камени кімнати видовбані, а на вирьх ведут сходи. Дерево пігнило, а мури щи полишилися. Кирниця у великім камени видовбана така глубока, що йде аж під нього в зимлю.
    Ходив туда і Довбуш. Любив там си спочивати. Якби ни тота Дзвінка, що го зрадила, бо бов щи довго пожив. А вна віддалася за Штефана Дзвінчука та й розказала му, чим мож Довбуша вбити.
    Як уже Довбуш прощався з тим світом, у горах зірвалася така буря, такі громи, а вітри хватнули тоту Дзвінку в хмари і верли і коло того замку. Як станете лицьом до тих кімнат у скалі, то з лівого боку і троха ззаду стойит високий камінний стовпище. То Дзвінка скаменіла.

    ГОРИ МАЛІ, ЛЮТА, ПОТІК КУЗЬМИНЕЦЬ

    Тут, над Підлюттям, із західного боку, підноситься гора, яка називається Малі, на котрій богиня лісів народила 7 дівчат, названих у народі майками. Від тих малих названо, теж гору Малі.
    Коли майкам померла мати, вони дісталися під опіку мачухи, і та поселилася на найнижчій горі, на котрій сьогодні підноситься новий метрополичий палац. Будучи злою до пасербиць (а в народній мові “люта”), мучила їх так, що вони мусили втікати за границю, тобто за ріку Лімницю, залишивши мачуху саму. Народ і назвав гору, помешкання мачухи, Лютою. Майки, перейшовши через Лімницю, обрали собі місцем проживання високий верх, у підніжжі якого в два протилежні боки — на схід і захід — випливають два потоки, один тепер називається Кузьминець. Там вони тішились свободою. Знайшли гарного молодого пастуха Кузьму, котрий пригравав їм на флоярі, а вони танцювали і бавились з ним весело, без причіпок мачухи. Звідси назва гори — Ігровище, потоку — Кузьминець.
    Але майки недовго тішилися щастям. Люта мачуха, довідавшись про ігрища пасербиць, вислала свою службу за музикантом, і ті, схопивши його на верху напроти Ігровища, вбили. Народ, шануючи пам'ять помсти невинного вівчаря, назвав місце злочину Заплата...
    Пройняті і зворушені смертю Кузьми, богиньки залишили свою садибу (помешкання), і, ховаючись у глибокому яру, оплакували бідного пастуха. А плакали так дуже, що зі сліз їх постало озеро. Від того озера знову пішла назва Озірний. Та глибінь у потоці Озірний і сьогодні видна. В ній пізніше втонули майки, а тонучи, зробили таку пропасть, що, як твердять люди, ніхто не в змозі зміряти.

    ИГРОВИЩІ

    Як сі зачинав тут, у Зелені, нарід, й було лиш щось п'єть газдів, то они мали там, де теперь хата Юри Ґєкового, там мали исхід. Церкви ни було, коршми ни було, то прийшла ниґілє чи сьвєто, а они посхоґєтсі на тото місце й балакают собі — звичайно, гейби й теперь. Вийде нарід из церкви та й постают и раґєтсі. Но, балакают докі балакают, а далі завоґєт собі игри: музика играє, а они танцюют.
    Але раз, кажут, наґійшли два лиґіні— штавт гейби десь из. Порогів; прийшли й запросили, ци не мож й їм забавитисі. Позволили. Тоти лиґіні узєли собі по ґівці та й музика заграв, а они пішли у танец... Але разом—извіяласі бурі, а тоти лиґіні лиш изнєлисі з ґівками угору, пішли вихторьими...
    Але там були якіс й “розумні”, та й оден крикне на ті ґівки:
    “Вержи,—каже,—шо маєш!..”
    Та й одна вергла відтів перскінь й зараз такі вергло й нев на землю. А друга не мала шо так швидко веречи та й понесло ї Біг знає куди. Та й тото місце, де тото було, називаєсі й донині Игровищі.

    ПРИСЛІП

    Раз пасли пастухи вівці на подині, она високо є. Та й разом похмарилосі й зачєли громи дуже лускати — пустиласі велика бурі... Худоба облєгла на тот чьис попід чубрі, бо то був дуже густий ліс, и ти два пастухи посідали й сиґєт. Але як лусне грім у ту гачуґу, що сиґіли ти хлопці, й они погибли на місци, а то зачєло горіти... Відтак наґійшла така фає дуже страшна из вітром — и увернула тот ліс цалом на вівці й на ти хлопці й прислопила тото усьо...
    Церез то називаєсі тота подина Присліп.

    ЛІС БЛУДНИК

    У Рафайлові є такий ліс, називаєсі Блудньик, то й цілий день буде чоловіка водити й усе на одну стежку прийде. Чоловіку видитсі, шо тот чьис, шо йде, то зо штири мили зробив, а він прийде назад на то місце, де був.

    БЛИЗНИЦЯ І ПЕТРОС

    Близниця — гора, на південний захід від Ясіня. Вершина її— широка полонина. Влітку тут пасеться худоба, а взимку по зледенілих, обсипаних снігом відрогах лютують вітри, безперестанку гуде хурделиця.
    Навпроти Близниці — гора Петрос, теж полонина. Про ці гори таке повідають.
    Багато сотень років тому на високій горі в глибокій норі жив Страхопуд. Він і на людину, і на звірину був подібний. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. Рот — як у ведмедя. Тіло його було заросле шерстю. Ходило це страховище і на чотирьох, і на двох ногах. Вилізе зі своєї глибокої нори, спуститься близько до села, сяде на груночку й поглипує на людей. А коли зголодніє, так зареве, що аж земля здригається, дерева тремтять, листя з них опадає. Від такого голосу люди тікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.
    А Страхопуд ревів і ревів:
    — Я голо-о-ден!
    Так вимагав нову жертву.
    Щоп'ятої доби люди села по черзі віддавали йому вівцю, теля, чи лошатко, а коли ні овець, ні телят, ні лошат не лишилося — волів, корів, коней. Мусіли, бо коли б не дали, то, борони Боже, Страхопуд міг ціле село передавити.
    Скоро настав час, коли в громади залишилася єдина корова, а Страхопуд знову чекає на своєму груночку. Поглипував, поглипував на людей, а тоді голод відчув, заревів:
    — Я го-ло-о-ден!..
    Здригнулися люди від того голосу, але що мали діяти? Відвели на грунок останню корівчину.
    Через добу Страхопуд спустився до села і зажадав жертви. Та люди не мали що йому дати.
    Жили в селі сироти-близнята, хлопчик і дівчинка. Мати давно померла, батько теж. Діти від хати до хати ходили й ледве животіли біля людей.
    Дізналися близнята, що в селі нема жодної тварини, й нічого Страхопудові дати. Щоб урятувати село від лиха, діти вирішили піти до Страхопуда самі. Спочатку піде хлопчик, а потім дівчинка.
    І поки люди думали, як бути, рушив хлопчик (а звали його Петриком) до того місця, на якому щодня вичікував жертву Страхопуд.
    А дівчинка-сестричка жалібно дивилася вслід братчикові, і дуже стало їй шкода його. Зірвалася з місця й побігла.
    — Петрику-у-у! — кликала. — Вернися!
    Не вертався Петрик, ішов далі. Побігла дівчинка йому навперейми, вхопилася за нього:
    — Я піду, Петрику, першою, — просила. Бо легше мені самій умирати, ніж твою смерть пережити.
    Пробував Петрик перечити, та дівчинка так благала, що він не мав сили далі опиратися. Мовив до неї:
    — Гаразд, іди. Лиш заговорюй його, доки можеш, а я щось придумаю.
    Пішла до груночка дівчинка, а Страхопуд тільки її побачив, зараз перестав ревти. Дуже втішило його, що нарешті поласує людською кров'ю.
    Дівчинка чемно привіталася, і це сподобалося Страхопудові. Не з'їв її відразу, а наказав іти стежкою, яку вмісив до своєї нори.
    Але і в нору Страхопуд не пішов, а повів дівчину на гору. Хотів полюбуватися своєю жертвою.
    На самісінькій вершині гори чудовисько лягло на землю, щоб погрітися на сонці, бо в той день воно щедро палило.
    Дівчинці сказав стати на величезну порослу мохом брилу і дивитися на нього.
    Вилізла дівчинка на камінь, але дивитися на велетня не могла. Його великі очища запливали кров'ю, а все тіло було таке гидке й страшне, що розказати не можна. “Аби швидше з'їв мене й не мучив”, — тільки й думала дівчинка.
    А чудовисько не поспішало, спочатку наказало їй заспівати. Від страху дівчинка не могла вимовити й слова. Але загадала, що Петрик наказав заговорювати Страхопуда, і якось із бідою заспівала.
    А сумно-сумно, бо серце не могло інакше.
    — Ні, не сеї, а веселішої, — зажадав Страхопуд.
    Та веселішої пісні в дівчинки не вийшло. Тоді розлютився Страхопуд, розгріб нігтями землю, зірвався на дві ноги і наблизився до своєї жертви, простягаючи довгі лапи. Дівчинка з переляку долілиць упала на землю і мовчки чекала смерті.
    Вона все чула над самою головою важке дихання, коли його розітнув дивний свист. І враз несамовито заревів велетень, закрутився на місці. Знову щось засвистіло в повітрі, і ще страшніше заревів Страхопуд.
    Дівчинка зі страхом підвела голову, бо не розуміла, що сталося. Страхопуд крутився на місці, ревів, а з обох його очей стриміли стріли і лилася кров. І знову в повітрі свистіло, і стріли одна за одною втикались в тіло чудовиська, аж поки не повалився Страхопуд тяжким своїм тулубом на землю.
    Бив собою по землі й стогнав так, як стогнуть небо і земля, двори й ліси у велику бурю. Вже трохи отямилась дівчинка, глянула в той бік, звідки летіли стріли, і навпроти, на трохи нижчій горі, побачила Петрика. То він пускав стріли у чудовисько із саморобного лука.
    А тим часом чудовисько так ударило собою, що досягнуло дівчинку. Ще одну стрілу пустив Петрик, і Страхопуд упав замертво. Кинувся тоді братик до своєї сестрички, біг, біг, геть задихався, а коли добіг, зрозумів, що сестричка мертва.
    Гірко плакав хлопчик, гірко ридав, і так йому стало самотньо на світі, так тяжко, що з горя помер. Надійшли люди, велетня-лиходія на шматки порубали і спалили на попіл, щоб і сліду не стало.
    А дітей-близнят оплакали по звичаю гірському і в сиру землю поховали. Гори в пам'ять про них назвали: одну — Петрос, — з якої хлопець стріли пускав, а другу, на якій стояла його сестричка,— Близниця.

    ГОРА ВЕЛЕТОВЕЦЬ

    Моя баба вповідала, що були такі два велетні. То раз єден в другого кидали палиціма. Той, що був на горі з тамтого боку ріки Стрий, вцілив у того, щоб був з отого боку. Він був такий великий, що як упав, то лишилася на горі велика яма. І за того Велетовець.

    ГОРА ВЕЛЕТОВЕЦЬ

    То ще моя баба вповідала, а я малий був та й прислухався. На горі Велетовець, між Корчином і Крушельницев, жив якийсь великан (казали велет). Но і він раз кинув такий великий камінь через ріку Стрий на гору Блискавку. Далеко той камінь летів, а як упав, то десь там зарився в землю.

    ҐРУНЬ ДІВОК

    Я чув з предків, що була дівка дуже велика, така, як той ґрунь зависока. Та й не віддаваласє. Так дівков ціле житє своє була та й там померла. Й від того часу назвали Ґрунь Дівок.

    ГОРА ДІВЧА

    Оде над селом у нас є гора Дівча. А знаєте, чого так назы ватся?
    І то было так. Десь у Невицьку на Закарпатті жило якесь Поган-дівча — ни то хлоп, ни то баба. А было страшенно погане. Як у тому Невицькому будовало дім, то заставляло всих тяжко робити, навіть жоны носили каміня, а жінське молоко давали в роствор.
    Но та тото Поган-дівча мало так само оде коло границі кам'яниці. То бывало як іде з Невицька сюда, то спочиват на оті горі, що вам кажу. І за того назвали Дівча.

    СКАМ'ЯНІЛА БАГАЧКА

    Бідна була жінка з дитинков маленьков. Та й прийшла молока до багачьки просити. А багачька взєла камінь та й верла.
    — На тобі,—каже,—молока. А бідна каже:
    — Аби ти скаменіла.
    — Та й так си стало.

    СКАМ'ЯНІЛА БАГАЧКА

    Била багачка. А прийшла до неї бідна жінка на кавалок хліба. А багачка взєла та й кинула каміньом у ню. Та й каже: “Марш мені з очей, старцюго!”. О-о-о! А Бог небесний того не стерпів, зіслав на ту багачку страшний, справедливий гнів. Она скалою стала і ще нині стоїт. Тому вже, кажут, що триста літ буде. І ще буде стоєти довгий-довгий чєс, щоби грішні мали примір такий для нас. Так Бог заклєв за то, що кинула каменем. Бо вна не увіряла ни в кого, не вірила бідному. Намість кавалка хліба, багачка кинула камінь. І всі її вівці, кози, всьо майно закаменіло.

    ВОВКУНИ

    Давним-давно жили в селі Ясіню два брати, Іван і Василь. Іван був трохи гордовитий, але зате здібний і працьовитий. Мама дуже хотіла, щоби і Василь такий був. Пішла до ворожки і просила, щоб вона їй допомогла в цій справі. Розповіла ворожці все, і та їй допомогла, дала зілля. Напився Василь того зілля, і перекинувся у вовка. Блукав цей вовк довго лісами, і накінець прийшов ід батьківській хаті. Іван тоді сіно кидав на оборіг. Побачивши перед собою вовка, ударив його вилами так, що вовк умер. Прощаючись з життям, вовк дуже хотів перекинутися знову у чоловіка. Коли Іван побачив, що то його рідний брат умер, то вбив і себе.
    Відтоді і зветься той схил гори Вовкуни.

    ГРІБКИ

    У селі Перехресному ходила мачька. Кликали, що то умітка. Як увійшла до хаты, хто ї погладив, дав їсти, там не робила ничь. А хто ї не дав ничь, бив ї, там вшиткі умерли, доґде челянника.
    Як всі там умерли, хотіла йти в Буковець, в село наше. А ту порадили так, щьо треба два быцьки-близнюки запрягти, оборати деревляным плугом село. Так умітка не перейде через борозду. Прийшла она оту на вирьх, там дуже пищяла. Далі пішла горі лісом (а там всі люде повтікали). Вшиткі повмирали на місци, там їх і поховали. І за то кликают Грібки.

    ГРІБКИ

    Біль був великий. Люде втікали, бо умітка йшла і несла хворобу. Пішли люде до прімы. А вна їм повіла, вбы найшли два хлопці-єденаки і два бычки-близнюки, обы оборали село. Як оборали село, умітка не могла войти сюда та крюнчала вонка коло борозды. А котрі люде повтікали туда в ліс, то там повмирали. Та тому ся називає Грібки.

    ГОРА ПЛЕЧІ
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.11.21 | stryjko_bojko

      Історія назв гір та річок в Карпатах(продовж.)

      ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО УРОЧИЩА

      ЗВІДКИ ВЗЯЛИСЯ КАРПАТИ

      Давно на цій землі гір не було, а велика рівнина. Люди збирали урожай, пасли худобу. Але їхнім володарем був один чоловік, якого в народі прозвали Силун. Коли він ступав, то стогнала земля. Одного разу прийшов до нього хлопчик на ім'я Карпо і попросився:
      — Хазяїне, прийміть мене на роботу,
      — Ну, добре, — відповів той. І для тебе буде робота. Працював Карпо тринадцять років. Раз вечером він побачив свого хазяїна, який перед сном гуляв, і каже до нього:
      — Ви знаєте, що я вже довго працював у вас. Тепер хочу навідати свою матінку. І попросив би, щоби ви мені заплатили за добру роботу.
      Силун на те:
      — Я ж тебе кормлю, одягаю. Що ще тобі треба?
      Та й розгнівався. Підійшов він до свого слуги і кинув його на землю. Карпо встав, розправив свої могучі плечі, підійшов до Силуна і кинув його так на землю, що той провалився під неї. І почав Силун кричати. Стукне однією рукою — гора росте, другою — друга, стукне ногою — третя гора піднімається, другою—ще одна. Так утворилися гори. А люди говорили: “Ага, Карпа ти хотів убити, але він тебе зміг”. Назва гір від того часу прийшла і до сьогодні.

      ВІДКИ КАРПАТИ ПОСТАЛИ

      Чорт учіпався до чоловіка та вчіпався. То задирав його, то фіглю придумає, заганьбить чоловіка, то називку якусь придумає, що лише чорт і може придумати. Але чоловік терпів, бо знав, що із чортом ліпше не заходити собі. Не видержав чорт і каже чоловікові:
      — Пой битися!
      Натерпівся чоловік, надоїло і йому, що чорт не дає покою, та й каже на се:
      — Ідім!
      Для битви вибрали велику рівнину, якраз там, де стоять тепер Карпати.
      Стали битися. Чоловік як хопив чорта за пазуху, а потому навхрест, як зачав ним бити по землі, — то лише ями глибокі лишалися. Бив чоловік чортом по землі, бив... І став спрощуватися чорт від чоловіка:
      — Лиши ня живим... Ти переміг...
      Чоловік узяв слово за чорта й лишив його. І чорт лишився чоловіка, більше нигда не брався, бо знав, що чоловік май сильний від нього.
      Але по часі на рівній-рівній низині із ям стало чинитися звориння. Де як сильно чоловік метав чортом, такої глибини і звориння чинилося.
      І так постали Карпати.

      БУБНИЩАНСЬКИЙ ЗАМОК

      — Знаєте, хто то Перун?
      — Хто?
      — Перун метай блискавками, прав громами. А як уже ги добре змучится, то злізе з хмар, ляже си на зеленім моріжку перед тими каменями, по яких бубнив блискавками, і відпочиват.
      Раз прийшов туда з свойими слугами, такой людьми, лишив їх, а сам більше ни показувався туди. Люде ходили дивитися на тото Перунове каміння і його слуг, що там сиділи, носили їм всякі дари.
      Довгі літа то потривало. Учув галицький князь про той камінь.
      — Сідлайте коний, поїдемо подивитися на тото:
      —Добре, княже.
      Йому то місце сподобалося. Та бо то на всі Карпати ліпшого ни найдеш. Він прогнав Перунових слуг, а своїм воїнам каже:
      — Збирайте найліпших, наймудріших майстрів і будуйте ту замок. Такий замок, аби го нияка ворожа сила ни могла здобути.
      — А де краще його ставити, оту перед каменями відразу, ци троха далі?
      — Ставте на каменях зверху і помеже ними. А де є доступ, викопліт глубокі рови.
      — Твоя, воля, княже.
      —Привели майстрів, закликали людий з гір і долів та й поставили замок такий сильний, що го жадна сила ни могла здобути. В нім сиділа княжа сторожа, що пильнувала, оби тими полонинами ни закралися сюда через гори мадяре.
      Бов я коло того замку. Там рів є, в камени кімнати видовбані, а на вирьх ведут сходи. Дерево пігнило, а мури щи полишилися. Кирниця у великім камени видовбана така глубока, що йде аж під нього в зимлю.
      Ходив туда і Довбуш. Любив там си спочивати. Якби ни тота Дзвінка, що го зрадила, бо бов щи довго пожив. А вна віддалася за Штефана Дзвінчука та й розказала му, чим мож Довбуша вбити.
      Як уже Довбуш прощався з тим світом, у горах зірвалася така буря, такі громи, а вітри хватнули тоту Дзвінку в хмари і верли і коло того замку. Як станете лицьом до тих кімнат у скалі, то з лівого боку і троха ззаду стойит високий камінний стовпище. То Дзвінка скаменіла.

      ГОРИ МАЛІ, ЛЮТА, ПОТІК КУЗЬМИНЕЦЬ

      Тут, над Підлюттям, із західного боку, підноситься гора, яка називається Малі, на котрій богиня лісів народила 7 дівчат, названих у народі майками. Від тих малих названо, теж гору Малі.
      Коли майкам померла мати, вони дісталися під опіку мачухи, і та поселилася на найнижчій горі, на котрій сьогодні підноситься новий метрополичий палац. Будучи злою до пасербиць (а в народній мові “люта”), мучила їх так, що вони мусили втікати за границю, тобто за ріку Лімницю, залишивши мачуху саму. Народ і назвав гору, помешкання мачухи, Лютою. Майки, перейшовши через Лімницю, обрали собі місцем проживання високий верх, у підніжжі якого в два протилежні боки — на схід і захід — випливають два потоки, один тепер називається Кузьминець. Там вони тішились свободою. Знайшли гарного молодого пастуха Кузьму, котрий пригравав їм на флоярі, а вони танцювали і бавились з ним весело, без причіпок мачухи. Звідси назва гори — Ігровище, потоку — Кузьминець.
      Але майки недовго тішилися щастям. Люта мачуха, довідавшись про ігрища пасербиць, вислала свою службу за музикантом, і ті, схопивши його на верху напроти Ігровища, вбили. Народ, шануючи пам'ять помсти невинного вівчаря, назвав місце злочину Заплата...
      Пройняті і зворушені смертю Кузьми, богиньки залишили свою садибу (помешкання), і, ховаючись у глибокому яру, оплакували бідного пастуха. А плакали так дуже, що зі сліз їх постало озеро. Від того озера знову пішла назва Озірний. Та глибінь у потоці Озірний і сьогодні видна. В ній пізніше втонули майки, а тонучи, зробили таку пропасть, що, як твердять люди, ніхто не в змозі зміряти.

      ИГРОВИЩІ

      Як сі зачинав тут, у Зелені, нарід, й було лиш щось п'єть газдів, то они мали там, де теперь хата Юри Ґєкового, там мали исхід. Церкви ни було, коршми ни було, то прийшла ниґілє чи сьвєто, а они посхоґєтсі на тото місце й балакают собі — звичайно, гейби й теперь. Вийде нарід из церкви та й постают и раґєтсі. Но, балакают докі балакают, а далі завоґєт собі игри: музика играє, а они танцюют.
      Але раз, кажут, наґійшли два лиґіні— штавт гейби десь из. Порогів; прийшли й запросили, ци не мож й їм забавитисі. Позволили. Тоти лиґіні узєли собі по ґівці та й музика заграв, а они пішли у танец... Але разом—извіяласі бурі, а тоти лиґіні лиш изнєлисі з ґівками угору, пішли вихторьими...
      Але там були якіс й “розумні”, та й оден крикне на ті ґівки:
      “Вержи,—каже,—шо маєш!..”
      Та й одна вергла відтів перскінь й зараз такі вергло й нев на землю. А друга не мала шо так швидко веречи та й понесло ї Біг знає куди. Та й тото місце, де тото було, називаєсі й донині Игровищі.

      ПРИСЛІП

      Раз пасли пастухи вівці на подині, она високо є. Та й разом похмарилосі й зачєли громи дуже лускати — пустиласі велика бурі... Худоба облєгла на тот чьис попід чубрі, бо то був дуже густий ліс, и ти два пастухи посідали й сиґєт. Але як лусне грім у ту гачуґу, що сиґіли ти хлопці, й они погибли на місци, а то зачєло горіти... Відтак наґійшла така фає дуже страшна из вітром — и увернула тот ліс цалом на вівці й на ти хлопці й прислопила тото усьо...
      Церез то називаєсі тота подина Присліп.

      ЛІС БЛУДНИК

      У Рафайлові є такий ліс, називаєсі Блудньик, то й цілий день буде чоловіка водити й усе на одну стежку прийде. Чоловіку видитсі, шо тот чьис, шо йде, то зо штири мили зробив, а він прийде назад на то місце, де був.

      БЛИЗНИЦЯ І ПЕТРОС

      Близниця — гора, на південний захід від Ясіня. Вершина її— широка полонина. Влітку тут пасеться худоба, а взимку по зледенілих, обсипаних снігом відрогах лютують вітри, безперестанку гуде хурделиця.
      Навпроти Близниці — гора Петрос, теж полонина. Про ці гори таке повідають.
      Багато сотень років тому на високій горі в глибокій норі жив Страхопуд. Він і на людину, і на звірину був подібний. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. Рот — як у ведмедя. Тіло його було заросле шерстю. Ходило це страховище і на чотирьох, і на двох ногах. Вилізе зі своєї глибокої нори, спуститься близько до села, сяде на груночку й поглипує на людей. А коли зголодніє, так зареве, що аж земля здригається, дерева тремтять, листя з них опадає. Від такого голосу люди тікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.
      А Страхопуд ревів і ревів:
      — Я голо-о-ден!
      Так вимагав нову жертву.
      Щоп'ятої доби люди села по черзі віддавали йому вівцю, теля, чи лошатко, а коли ні овець, ні телят, ні лошат не лишилося — волів, корів, коней. Мусіли, бо коли б не дали, то, борони Боже, Страхопуд міг ціле село передавити.
      Скоро настав час, коли в громади залишилася єдина корова, а Страхопуд знову чекає на своєму груночку. Поглипував, поглипував на людей, а тоді голод відчув, заревів:
      — Я го-ло-о-ден!..
      Здригнулися люди від того голосу, але що мали діяти? Відвели на грунок останню корівчину.
      Через добу Страхопуд спустився до села і зажадав жертви. Та люди не мали що йому дати.
      Жили в селі сироти-близнята, хлопчик і дівчинка. Мати давно померла, батько теж. Діти від хати до хати ходили й ледве животіли біля людей.
      Дізналися близнята, що в селі нема жодної тварини, й нічого Страхопудові дати. Щоб урятувати село від лиха, діти вирішили піти до Страхопуда самі. Спочатку піде хлопчик, а потім дівчинка.
      І поки люди думали, як бути, рушив хлопчик (а звали його Петриком) до того місця, на якому щодня вичікував жертву Страхопуд.
      А дівчинка-сестричка жалібно дивилася вслід братчикові, і дуже стало їй шкода його. Зірвалася з місця й побігла.
      — Петрику-у-у! — кликала. — Вернися!
      Не вертався Петрик, ішов далі. Побігла дівчинка йому навперейми, вхопилася за нього:
      — Я піду, Петрику, першою, — просила. Бо легше мені самій умирати, ніж твою смерть пережити.
      Пробував Петрик перечити, та дівчинка так благала, що він не мав сили далі опиратися. Мовив до неї:
      — Гаразд, іди. Лиш заговорюй його, доки можеш, а я щось придумаю.
      Пішла до груночка дівчинка, а Страхопуд тільки її побачив, зараз перестав ревти. Дуже втішило його, що нарешті поласує людською кров'ю.
      Дівчинка чемно привіталася, і це сподобалося Страхопудові. Не з'їв її відразу, а наказав іти стежкою, яку вмісив до своєї нори.
      Але і в нору Страхопуд не пішов, а повів дівчину на гору. Хотів полюбуватися своєю жертвою.
      На самісінькій вершині гори чудовисько лягло на землю, щоб погрітися на сонці, бо в той день воно щедро палило.
      Дівчинці сказав стати на величезну порослу мохом брилу і дивитися на нього.
      Вилізла дівчинка на камінь, але дивитися на велетня не могла. Його великі очища запливали кров'ю, а все тіло було таке гидке й страшне, що розказати не можна. “Аби швидше з'їв мене й не мучив”, — тільки й думала дівчинка.
      А чудовисько не поспішало, спочатку наказало їй заспівати. Від страху дівчинка не могла вимовити й слова. Але загадала, що Петрик наказав заговорювати Страхопуда, і якось із бідою заспівала.
      А сумно-сумно, бо серце не могло інакше.
      — Ні, не сеї, а веселішої, — зажадав Страхопуд.
      Та веселішої пісні в дівчинки не вийшло. Тоді розлютився Страхопуд, розгріб нігтями землю, зірвався на дві ноги і наблизився до своєї жертви, простягаючи довгі лапи. Дівчинка з переляку долілиць упала на землю і мовчки чекала смерті.
      Вона все чула над самою головою важке дихання, коли його розітнув дивний свист. І враз несамовито заревів велетень, закрутився на місці. Знову щось засвистіло в повітрі, і ще страшніше заревів Страхопуд.
      Дівчинка зі страхом підвела голову, бо не розуміла, що сталося. Страхопуд крутився на місці, ревів, а з обох його очей стриміли стріли і лилася кров. І знову в повітрі свистіло, і стріли одна за одною втикались в тіло чудовиська, аж поки не повалився Страхопуд тяжким своїм тулубом на землю.
      Бив собою по землі й стогнав так, як стогнуть небо і земля, двори й ліси у велику бурю. Вже трохи отямилась дівчинка, глянула в той бік, звідки летіли стріли, і навпроти, на трохи нижчій горі, побачила Петрика. То він пускав стріли у чудовисько із саморобного лука.
      А тим часом чудовисько так ударило собою, що досягнуло дівчинку. Ще одну стрілу пустив Петрик, і Страхопуд упав замертво. Кинувся тоді братик до своєї сестрички, біг, біг, геть задихався, а коли добіг, зрозумів, що сестричка мертва.
      Гірко плакав хлопчик, гірко ридав, і так йому стало самотньо на світі, так тяжко, що з горя помер. Надійшли люди, велетня-лиходія на шматки порубали і спалили на попіл, щоб і сліду не стало.
      А дітей-близнят оплакали по звичаю гірському і в сиру землю поховали. Гори в пам'ять про них назвали: одну — Петрос, — з якої хлопець стріли пускав, а другу, на якій стояла його сестричка,— Близниця.

      ГОРА ВЕЛЕТОВЕЦЬ

      Моя баба вповідала, що були такі два велетні. То раз єден в другого кидали палиціма. Той, що був на горі з тамтого боку ріки Стрий, вцілив у того, щоб був з отого боку. Він був такий великий, що як упав, то лишилася на горі велика яма. І за того Велетовець.

      ГОРА ВЕЛЕТОВЕЦЬ

      То ще моя баба вповідала, а я малий був та й прислухався. На горі Велетовець, між Корчином і Крушельницев, жив якийсь великан (казали велет). Но і він раз кинув такий великий камінь через ріку Стрий на гору Блискавку. Далеко той камінь летів, а як упав, то десь там зарився в землю.

      ҐРУНЬ ДІВОК

      Я чув з предків, що була дівка дуже велика, така, як той ґрунь зависока. Та й не віддаваласє. Так дівков ціле житє своє була та й там померла. Й від того часу назвали Ґрунь Дівок.

      ГОРА ДІВЧА

      Оде над селом у нас є гора Дівча. А знаєте, чого так назы ватся?
      І то было так. Десь у Невицьку на Закарпатті жило якесь Поган-дівча — ни то хлоп, ни то баба. А было страшенно погане. Як у тому Невицькому будовало дім, то заставляло всих тяжко робити, навіть жоны носили каміня, а жінське молоко давали в роствор.
      Но та тото Поган-дівча мало так само оде коло границі кам'яниці. То бывало як іде з Невицька сюда, то спочиват на оті горі, що вам кажу. І за того назвали Дівча.

      СКАМ'ЯНІЛА БАГАЧКА

      Бідна була жінка з дитинков маленьков. Та й прийшла молока до багачьки просити. А багачька взєла камінь та й верла.
      — На тобі,—каже,—молока. А бідна каже:
      — Аби ти скаменіла.
      — Та й так си стало.

      СКАМ'ЯНІЛА БАГАЧКА

      Била багачка. А прийшла до неї бідна жінка на кавалок хліба. А багачка взєла та й кинула каміньом у ню. Та й каже: “Марш мені з очей, старцюго!”. О-о-о! А Бог небесний того не стерпів, зіслав на ту багачку страшний, справедливий гнів. Она скалою стала і ще нині стоїт. Тому вже, кажут, що триста літ буде. І ще буде стоєти довгий-довгий чєс, щоби грішні мали примір такий для нас. Так Бог заклєв за то, що кинула каменем. Бо вна не увіряла ни в кого, не вірила бідному. Намість кавалка хліба, багачка кинула камінь. І всі її вівці, кози, всьо майно закаменіло.

      ВОВКУНИ

      Давним-давно жили в селі Ясіню два брати, Іван і Василь. Іван був трохи гордовитий, але зате здібний і працьовитий. Мама дуже хотіла, щоби і Василь такий був. Пішла до ворожки і просила, щоб вона їй допомогла в цій справі. Розповіла ворожці все, і та їй допомогла, дала зілля. Напився Василь того зілля, і перекинувся у вовка. Блукав цей вовк довго лісами, і накінець прийшов ід батьківській хаті. Іван тоді сіно кидав на оборіг. Побачивши перед собою вовка, ударив його вилами так, що вовк умер. Прощаючись з життям, вовк дуже хотів перекинутися знову у чоловіка. Коли Іван побачив, що то його рідний брат умер, то вбив і себе.
      Відтоді і зветься той схил гори Вовкуни.

      ГРІБКИ

      У селі Перехресному ходила мачька. Кликали, що то умітка. Як увійшла до хаты, хто ї погладив, дав їсти, там не робила ничь. А хто ї не дав ничь, бив ї, там вшиткі умерли, доґде челянника.
      Як всі там умерли, хотіла йти в Буковець, в село наше. А ту порадили так, щьо треба два быцьки-близнюки запрягти, оборати деревляным плугом село. Так умітка не перейде через борозду. Прийшла она оту на вирьх, там дуже пищяла. Далі пішла горі лісом (а там всі люде повтікали). Вшиткі повмирали на місци, там їх і поховали. І за то кликают Грібки.

      ГРІБКИ

      Біль був великий. Люде втікали, бо умітка йшла і несла хворобу. Пішли люде до прімы. А вна їм повіла, вбы найшли два хлопці-єденаки і два бычки-близнюки, обы оборали село. Як оборали село, умітка не могла войти сюда та крюнчала вонка коло борозды. А котрі люде повтікали туда в ліс, то там повмирали. Та тому ся називає Грібки.

      ГОРА ПЛЕЧІ

      Над Раховом височить гора Плечі. Її, мабуть, тому так називають, що на вершину все виносять на плечах. Навіть кінь туди не вийде — гора дуже крута. А може, тому така назва, що подібна на людські плечі. Вона не така, як тутешні гори в цих місцях. Без лісу й кущів. На ній росте низенька, але густа трава, а в ній — квіти й квіти.
      В народі ходить повір'я, що гора була такою, як усі інші — розлогою, з рівниною на вершечку. І легко можна було вибратися туди. Серед зеленого поля стояла собі невеличка дерев'яна хатина. Жила в ній жінка-вдовиця, а інакше — босорканя. Такої, мабуть, ніде в Карпатах не було. Хто їй бодай поглядом не вгодив, у того щастя й радість відбирала: дітей умертвляла, худобу наврочувала. А хто шанув її, тому допомагала, у лихові зараджувала: дівчині легіня приворожувала, хлопцеві дівчину обирала.
      А мала босорканя двох синів-близнюків. Обдарувала їх великою силою: ще хлопчиками були, а вже з ведмедем боролися, а коли парубками стали, дерева з корінням могли виривати. Та були босорканині хлопці чисті душею, ніколи й нікому лиха не робили.
      Одного разу вдосвіта розбудила босорканя синів і посилає по дрова:
      — Принесіть по в'язанці, — каже, — та самі не трудіться, а дроворуба пошукайте, від нього й відберіть.
      Не сподобалася синам материна наука, але змовчали й рушили в ліс.
      У лісі справді надибали дроворуба. Чоловік саме склав дрова у в'язанку й сів припочити.
      — Що маємо чинити? — питає один брат другого. — Забрати дрова — лихо зробити, не забрати — матері не догодити.
      — Звідки їй знати? — відповів другий. — Принесемо їй дров, та й уся біда.
      Босорканя з хати не виходила, а все бачила: дивилась у відро з водою, там, як у дзеркалі, було видно, що її сини чинять. Розсердилася вона за той непослух і надумала люто їх скарати. Принесли хлопці в'язанки, а мати вже на порозі чекає, очима їх пропікає:
      — Будьте прокляті! — залаяла їм. — Вітрами станьте: північним і південним, щоб ніколи разом не були, а в бійці зустрічалися. Най вам громи та блискавки рідними будуть, не я!
      Тої ж миті брати-близнюки стали невидимими вітрами. Закружляли вони над полонинами, лісами й горами, селами і скелями. Піднімали хмари-тумани, дерева ламали, з громами браталися. У різні сторони розлетілися, потім один одному назустріч неслися.
      Загадали брати-вітри помститися лихій матері. Зустрілися біля рідної хати й почали дути на гору, один — із півночі, другий — із півдня.
      Вийшла босорканя з хати і впізнала своїх синів.
      — Синочки, не робіть цього, бо гору зрушите!
      Та не зважили сини на крик злої матері-босоркані, щосили на гору напирали. Зрушилася гора, й хату почало присипати.
      Гадала босорканя втекти, але не встигла; присипало її землею, камінням, потім знову землею.
      Багато-багато віків відтоді минуло. А брати-вітри все ще не вгавають: ні взимку, ні влітку, ні восени, ні навесні. Все зустрічаються на Плечах.
      Шумить трава, хилять свої голівки нечуйвітрн. А взимку на вершині завірюха й завірюха. Люди кажуть, що то вітри снігом присипають свою матір-босорканю. Аби не ожила, людям зло не робила.

      ГОРИ СТАНИМІР, МАКСИМЕЦЬ, БОЯРИН

      Давно туй була велика война, але тому буде уже, кажут, 400 років. То воював царь Максим из єкимос поганим царем. Онди, єк ти синети, то туди гет видно старі плаї, то, кажут, тот поганий царь йшов из воськом та й тоти плаї прорубував, дорогу собі робив.
      Границя була там на Усть-Максимці. Тот бік під запад по воду, то був московський, а сесь бік, то був турецький. Они мали таку загоду на тій горі, шо сі називає Станимірь.
      Там, на Усть-Максимівці, є дві греблі великі. Там, кажут, є закопані у земли такі мармури, такі записи на камени, чіє то давно було. Якби ти греблі розвирнув, то би знав, чія то була земля.
      Але они сі раз заложили оба — ніби тот Максим из тим поганим царем — заложилисі. Каже: “Котрий борше війде на сесь грунь (шо тапер називаєсі Максимец}, то єго будут уси неси, ніби усі села”. Максим пішов собі плаєм, тим, шо сі такі ним у гай ходит, а тот поганий царь приперсі такі навпровец горі ґрунем, шо гадав, шо борше війде.
      Як загнавсі горі ґрунем та й став исперед такої синети, шо ї хіба би провернути... То й до типерь є сліди кінцькі туди попід верьхь, шо коні повібивали тогди сліди у плитю. Цюпа, небіщик, казав, шо там найшов був раз піткову кінцьку велику дуже.
      Як він провернув скалу, грьинув кіньми попід -верх. Віходит, а Максим уже з воськом на полонині...
      Оже, Максим зіграв заклад, бо був перший на ґруни, и вид того чьису тот грунь на ту памьитку, шо сі зробило, на памьитку називаєсі Максимец.
      Але тот поганий царь, як то повиґів, що він програв своє царство, крунувсі из воськом долів ґрунем й зійшов на звір та й так ухопивсі горі ріков, горі звором й війшов на Ґавурі. Там вішов из воськом на полонину, вікопав дикунки, заховав восько своє и гадав сі боронити. Але тот Максим узєв..., казав свому воську, аби куждий муж поклав на ліве плече таку ґуґлю, а па праве плече сокиру, а на сокиру такі шьипку так, аби ніби виглядало штавт у кождого три голови є на однім туши. А тот поганий царь віслав свої шпійони, аби дивилисі, шо тот другий царь робит. Тоти придивилисі Максимовому воську й прибігли туди та й кажут: “Ой, там біда, царю. Там куждий муж має три глави, одну зітни, то з двома йде, другу утни, то ше одну має...”
      Тот поганий царь, як тото учув та й збоявсі дуже того Максима, й від того часу називаєсі тота полонина Боярин.
      Та й він такі наскоро зібрав своє восько из тих Окопів и пішов на порогівський бік й там сі дуже тьижко зажурив й від того там називаєсі то місце Журавна.
      Що би робити? Пішов він назад на сес бік через Неґрову и обшанцовавсі на Бистрій під Близницєми.
      Але Максим прийшов из воськом й побив єго гет, вібив восько, а ему укєв голову. Та й потому, по ті войні, усьо восько поховали такі там на тих полонинах й то місце називаєсі Цвинтарі. Але ис поганого царє найшли лиш тут, а голови не було. Так та голова скакала по світу ше сім років, — усе ї шукали, йшли за слідом, шо кров була, — бо як та голова би заскочила у Дунай, то було би світ залєло, море би сі було зіграло, був би конец світа. Отже, Максим шукав тої глави из усим воськом, але не могли найти. Але раз идут полонинов, а то баба чипит під корчем. Кажут они: “Ой, чи не виґіла ти, бабко, такої й такої голови?”— “Ой, ні”. Але Максим шос добагсі й трутит ту бабу из місці, а то ї из-під поділка віпала голова того поганого царя. Та й они имили, та й порубали й ту бабу, й ту голову, й наклали ватру та й спалили то гет.

      ГОРА КИЙОВЕЦЬ

      То я чув, як розказували, що тоді, як Володимир охрестив Україну в 988 році, запросив князь і закарпатців, щоб ішли вихрещуватися в Київ. А ті дороги ни знали, бо Карпати були вкриті лісами. Щоб не заблудити, палили вогні: один над Изками, а другий на горі Кийовець. Вдень дим курив, вночи — полум'я, щоб світло було видко. Люди по тому орієнтувалися і знали куди йти.

      ГОРА КИЙОВЕЦЬ

      Тото як я зазнався з стародавными переказами, коли старі приказовали, що за то она ся називає гора Кийовець, що колись наші українці, як тогды щи називалися русины, та йшли до Києва як посланці на переговори на приєднання до Києва. За то єї назвали гора Кийовець. Бо там они ночовали, там быв лісок буковий. Його називали Шумина, бо в них співали, шуміли...
      Так-то від того часу вна называєся гора Кийовець.

      СВЯТОСЛАВ

      Пониж села Гребенова на правім березі ріки Опору серед смерек і корчів є могила, яку знають, певно, по всій Україні. А як ліпше придивитися там помеже смереками та корчами, то ввидите, що тота могила ни одна. Їх є більше... Щи до нидавна був такий звичай, що каждий, хто йшов чи їхав близько коло того місця, а там дорога із Сколього на Тухлю, Славське і далі через Бескид на Закарпаття, там ставав і клав на могилу бодай малу гілочку ци прутик. Таке робилося цілими століттями. Що ж то за могила? Хто там похований?
      Про то й історія пише. Бо то й з Києвом, київськими князями зв'язане.
      Як умер Володимир, його сини почали воювати між собов. Святополк за намовою своєї жінки, доньки польського короля, задумав повбивати всіх своїх братів, бо хотів сам безпечно управляти Київською державою. Вінь послав свойих вірних посіпак, і вони повбивали Бориса і Гліба. Дуже ненавидів Святополк брата Святослава, бо той був мудрий, і добрий, люде його шанували, мав вірних воїнів.
      Зібрав Святополк ціле військо і пішов з ним на Святослава. Напав несподівано. Святослав мусив утікати з своїми воїнами. Їх мало було.
      Під Карпатами, над рікою Стрий, відбувся бій. Там погинуло семеро дітей Святослава. Від того й село, що там є, названо Семигинів.
      Святослав відступає далі в гори, хотів перебратися на Закарпаття. Другий бік був уже над рікою Опором, де тепер місто Сколе. І ту попадало з обох боків немало.
      Решта дружинників Святослава і він сам відірвались від Святополкових убивць, пішли понад Опором. Змучені, покалічені стали відпочивати напроти того місця, де в Опір впадає річка Орява.
      Не встигли люди перепочити, як на них напали Святополкові вбивці. Він понабирав для того навіть печенігів та поляків. Бій був дуже лютий. І ранених добивали. Гине там і Святослав. Лише декільком із його дружинників і, здається, одній дівчині чи жінці, вдалося сховатись у смерічках.
      Вони потім боялися вертати в рідні місця, а пішли далі в гори і там полишалися жити. Через пару днів вони набрали місцевих хлопців і чоловіків та й пішли там, де був бій. Переконалися, що ниякої засідки нима, позбирали трупи і поховали їх. Дружинників похоронили в братську могилу разом. А Святослава ховали по-давному. Наносили велику купу дров, звирьха поклали тіло князя і спалили його. Потім той попіл позгортали, позбирали кістки, закопали то всьо і насипали звирьха високу могилу, її й з поїзда видно, як переїхати місто через Опір пониж Гребенова в бік Сколього.
      Там ходили вчені, щось розкопували, находили ріжні речі, ручки від мечів, якийсь посуд. Я то вже точно ни знаю.
      Коло того місця є кілька хат, лісопильний завод, кар'єр, де берут камінь на будівництво доріг. А називають то передмістя Сколього Святославом. І потік, що недалеко могили впадає в Опір, має назву Святославчик.

      ДОЛИНА СВЯТОСЛАВА

      Як мені розказували, так і я вам приповім. Два брати — Ярополк і Святослав — боролися за князівську булаву. Але Святослав боявся брата і хотів утекти на угри. Ярополк із свойов дружинов аж з Києва за ним гнався сюда, через Довголуку, Семигннів. А як увійшли в гори, їх військо зустрілося в страшному бою. Тогди вся дружина Святослава була сколота, за то і називаєся Сколе. Але Святославу вдалося відти втекти, перебратися через річку Опір. Аж ту догонив його Ярополк і вбив. Он там, на правім боці ріки, поховали Святослава, а в могилу склали золоту зброю. З того часу ото місце називают Святослав.

      ПАРАШКА

      Розказували стародавні люди, що була якась жінка Параска, яка на Великдень вигнала на гору пасти воли. Вона взяла із собов і куделю. Коли ж зачала прясти, то за той великий гріх скам'яніла, а разом з нев і воли. З того часу гору називають Парашков.

      ПАРАШКА

      То було ще тогди, коли Ярополк пішов війнов на свого брата Святослава. Довго втікав Святослав з свойов дружинов, аж зайшов ту в Карпати. Але не міг утечи від погоні. А з ним була його дочка Парашка. Князь наказав ї не йти разом у долину, де мала відбутися битва, а перечекати ту тяжку хвилю в безпечному місци.
      — Батьку, я не покину тебе,—сказала Парашка.
      А батько відповів:
      —Я князь, і мусиш виконувати мій наказ.
      Тогди відправили Парашку в гори.Там і місцеві люде були, і частина війська. Отам у долині відбулася кривава січа. Розлючені Ярополкові воїни знайшли й Парашку і стяли ї голову. З того часу гора називався Парашка.

      ПАРАШКА

      Давно то було, дуже давно, ще тогди, коли наші гори були вільні. Люде пасли худобу, орали, сіяли...
      Ту раз напали татари. Люде не сподівалися та й почали втікати хто куди. Єден татарин увидів дуже файну дівчану і хотів ї взяти в полон. Але она не далася му в руки і почала втікати в гори. Бігла, бігла, а за нев — татарин. Уже зараз добиралася до вершка. Але татарин увидів, що дівчина може втекти, прибавив бігу, догнав ї і відтяв мечом голову. Впало закривавлене тіло Парашки. Люде дізналися про її страшну смерть і назвали на пам'ятку гору Парашков.

      УРИЦЬКИЙ ЗАМОК І ГОРА ПАРАШКА

      Про Урич так говорят. Колись давно на місці нинішніх скал один князь побудував собі замок, в якому він мав мешкати. Це був багач. Але якось одного разу він поїхав у похід. Коли він ся вернув, то побачив, що його замок горит, чи татари напали, чи хтось запалив. І тоді вій кричит: “Горіш, горіш!” Від того потім і назвали село Оріч, а потім Урич.
      Той князь мав і доньку Параску, яка скоро вмерла. Він свою дочку поховав на горі, яку потім почали називати Парашка.

      ГОРА БАШТА

      Під Козаківку дорога йде понад самі шкарпи. Там була башта, на котрі сиділа колись сторожа і пильнувала, чи не йде ворог. За то й Башта. Та якось раз учули, що йдут татари. Люде пилами понадрізали ліс (дерева) і пустили го у шкарпи. Татарам тяжко було пройти. Ніж вни тото прібрали, селяни були вже далеко в лісах.

      ГОРИ БАШТА І ЗАБАШТА

      При в'їзді у Сколе, по правім боці ріки Опір, є гори Башта і Забашта. Колись давно там було укріплення, ще до нападу татар на наші гори. З тої гори видно всю долину Опору аж до ріки Стрий. Це було зручне місце для оборони від ворогів. Колись там люди мешкали, було поселення, бо біля річки був і цвинтар. То із тих давніх часів гору, на якій стояла башта, назвали Баштою, а другу, за нею — Забаштою.

      ЗОЛОТИЙ ТІК

      Княжий палац був там, де тепер село Крилос. Як знайшли там Кам'яну трунву Осмомисла, я ходила дивитися. І розповідали, що в давнину на Крилосі була така площа, що називалася Золотий Тік.
      Бо то колись до Галича і їхали, і плили Дністром гості з чужих держав. Один в'їзд до міста був там, де село Тустань. Хто плив, тому казали: “Ту стань! Далі не можна”. А головна брама була там, де село Сапогів. Те місце в лісі ще й нині називають Золота Брама.
      Великих гостей князь запрошував на Золотий Тік. Він наказав знайти в Карпатах таку гору, що має золоту жилу, і добути стільки золота, аби стало весь той майдан позолотити.
      Багато людей добували золото, багато каменем тесаним ту площу викладали, а майстри з золота зробили тоненьку бляшку й покрили все зверху. Кажуть, що та гора так блищала, що було здалеку видно Галич.
      А заздрісні люди донесли аж до хана, що в Галичі є Золотий Тік. Той зібрав велике військо, і пішов завойовувати міста й села. Дійшов аж до Галича. Сказав здати місто, але хана ніхто не послухав. Три дні і три ночі билися галичани з татарами. Коли хан Батий здобув Галич і виїхав на крилоську гору, то наказав зривати золото з тока. Але як лише нечиста рука доторкнулася до золота, воно втекло в землю.
      — Ловіть його! — крикнув хан.
      Почали розкопувати гору, вали порозкопували, палац зруйнували, церкви попалили, але золото не добули з землі. Тепер те золото підходить до поверхні. Раз у сім років рівно на метр підпливає вгору і колись Золотий Тік покажеться.
      З Крилоса через наш ліс, через Лази, була княжа дорога, яловими дошками встелена, але тепер навіть не слідно, що було.

      ЗОЛОТА ГОРА У СЕЛІ ВЕРХНЬОМУ СИНЬОВИДНОМУ

      Оту гору інакше не називали, хіба Золота. А чого? Е, то давна історія. На ті горі стояв колись монастир, а зараз церква. Но і до того монастиря приходило дуже богато народу. Він був на дуже зручному місци, при дорозі. Раз у ньому ночував і князь Данило Галицький, коли повертався із угрів, бо якраз тогди напали татари. Місце було безпечне. Монастир не був золотий, а укритий ґонтами. Від того, що на ті горі був монастир, назвали гору Золота, бо то була головна гора.

      ЗОЛОТА ГОРА У СЕЛІ ВЕРХНЬОМУ СИНЬОВИДНОМУ

      Коли нападали монголо-татари на наші землі, то люде на он тій горі заступалися, боронили свій край. Там є ще й нині скопище. А гора була кругом обкопана ровами. Розказовали, що робили дерев'яні канони і стріляли аж до ріки Стрий. На тім місци був монастир. Всю гору завісили атласними хустками. Тогди татарські стріли відскакували назад. Так відборонилися люди від татар. А гору назвали Золотою.

      ПОЛЕ МОНАСТИРСЬКЕ У ВЕРХНЬОМУ ВИСОЦЬКУ

      Недалеко від Берега і Ліктя є поле, що називається Монастирське. Тут був колись чоловічий монастир. У ньому мешкали монахи. Там жило, казали, понад 150 монахів. Але потім появилася якась хвороба і котрісь вимерли, а решта розійшлися. Та й так монастир запустів. Далеко пізніше побудували на тому місци церкву, а коло неї каплицю. Всередині тої каплиці є керниця, де святят і зараз воду. Кажут, що вона хворим помагає. То все на тім Монастирськім поли.

      УРОЧИЩЕ ТРІЙЦЯ, БЛАЖЕННИЙ КАМІНЬ БІЛЯ МАНЯВИ

      Два ченці з Києва після знищення Печерського монастиря повернулись до своєї вітчизни — галицької Русі із завданням: закласти там монастир. Для того вони взяли водяну вагу, аби знайти таку воду, як у Києві. Куди приходили, там брали воду і важили, але ніде не доходила вага, аж в околиці, де Станіславів, почала трохи доходити. Так вони пустилися догори Бистрицею, але де Раковець, знову вага не дійшла. Повернули на ріку Маняву, де, знайшовши таку воду, спочатку поселилися вище Бабчого. Те урочище і зараз на пам'ятку називається Трійця. Потім перенеслися, де спадає потік з Вознесенської гори до Скитця. Тут заклали каплицю, а їх місцем перебування став Блаженний камінь.

      БЛАЖЕННИЙ КАМІНЬ

      Було то дуже а дуже давно, здаєтся тогди, коли Галич єще звався столицею князя Данила. Отож з Кієвскої Печерскої Лаври два монахи за якусь кару були вислані в світ. Ішли они село від села, місто від міста та за піврік своєї вандрівки зайшли в сторони Карпат. Один чернец мав з собою золотий крестик, а другій фляшку води з жерела Печерскої Лаври та ще вагу. Цілію їх було, куда тілько будут переходити, важити воду всіляких околиць, а котра би вода рівнялась воді Печорського жерела, так на тім місці мали они заснувати скит, т. є. монастир. Так вандруючи, зайшли они над Бистрицю, коло Солотвини, та задумали по довгій вандрівці трохи відпочати. Помолились они Богу, поживились дикими овочами, яких в тих лісах було богато, а відтак стали приготовлятись в дальшу дорогу. Але тільки-що знизились до берега Бистриці, щоби зважити воду, стрітили ту молодого рибака, котрий сидів над берегом і ловив сіткою рибу. Коли рибак побачив монахів, обійшовся з ними дуже віжливо, а довідавшись, звідки они та по що прийшли в ті сторони, попросив їх, щоби загостили до єго печери. В дійсности, не був се звичайний рибак, тілько чорт, який, як кажут, був післаний Люципером на сей світ, щоби вигнати з сего місця тих монахів і не допустити до важеня води Бистриці та будованя на тім місці скита. Чернці не підозрівали жадної зради, дались намовити, а коли зайшли в печеру рибака, тесові двері печери зачинились з великим гуком. Чернці злякались сего, бо пізнали по устройстві печери, що се хитрість злого духа. Кромі стола, а властиво не стола, а пенька, який заступав в печері стіл, не було там нічого. На разі успокоїлись они, чекаючи кінця, що з сего вийде. Рибак попросив їх сідати коло пенька, а сам виняв з якогось закомарка великій камінний збанок з вином і горнятка та почав частувати своїх гостей. Чернці допускали зраду і зачали пити, перекрестивши вино. Рибак обурився тим і просив їх, щоби сего не робили. Чернці, почувши таке, зрозуміли, що находятся у пріятеля злого духа. Отже, вина они не пили, лише просили господаря, щоби випустив їх з печери. Рибак зареготався, кажучи:
      — Я випущу вас тогди на волю, як ви мені підпишитесь, що залишите зараз ту околицю та підете туди, звідки прийшли!
      По тих словах піднявся великій шум і явилось зразу богато чортів. Отже, чернці знайшлися в великім клопоті. Чернец, котрий мав золотий крест, приклав єго до дверей, які зараз же відчинились, і так він вийшов з печери. Другій чернець, котрий мав воду, побачивши множество чортів коло себе, почав кропшн їх свяченою водою, посуваючись все дальше і дальше. Чорти почули побіду над собою, почали рити землю і тікати виритою норою, аж вийшли на то місце, яке нині зветься Манявою. А за ними вийшов так же чернец. Помолився він Богу та присів, змучений, під пісковим корчем, щоб відпочати. А треба знати, що тогди ще ніяких сел тут не було, лиш густі ліси, в яких свободно множилася всяка звірина. Отже, не скоро ті два чернці зійшлися, тому що один остався при брусних дверах, а другій норов відійшов дуже далеко. Так они блукали цілий місяць по лісах, не знаючи нічого один про другого.
      По місяцю сталось так, що один подорожний, переходячи туда, встрітив першого чернця при брусних дверах, і той оповів ему страшну історію з рибаком та поскаржився, що стратив своєго брата, того другого чернця. Подорожний перебув одну ніч, а на другій день пустився в дальшу дорогу, де по якімсь часі встрітив другого чернця, який также оповів єму свою пригоду з чортами. Подорожний оповів про свою встрічу з першим монахом і таким способом при посредстві подорожного обидва монахи зійшлися знов, зважили воду, і якраз она рівнялась вазі води з жерела Печорської Лаври.
      Отже, тут було призначено їм осісти. Вибрали они сейчас відповідне місце під монастир, віднеслись до Кієва і получили поміч на будову скита. Але поки вибудували скит, чернці перебували під тим Блаженним Каменем, коло якого ось ми сидимо. Він служив їм за чернечу келію і каплицю. Розумієтся, камінь виглядав колись інакше, не так, як нині то видимо. Монахи не посиділи ні одної хвилі, працюючи коло Блаженного Каменя. Прочистили они корчі тернини для вигідного приступу, зробили горожені двері, а перед печерою завели огород, де садили ярину і сіяли збіже. В тій печері прожили монахи дев'ять літ, а по дев'яти літах став тут роскішний монастир, так званий Скит Манявскій. Він стояв довгі літа, аж в XVIII віці зруйнували его татари, а цісар Іосиф П скасував єго зовсім.
      От стілько я знаю про сей Блаженний Камінь та про Скит від своєго батька...

      БЛАЖЕННИЙ КАМІНЬ БІЛЯ СЕЛА МАНЯВИ

      У Маняві, біля скита, є камінь, який називається Блаженним. Природа утворила під ним печеру, котра послужила житлом двом монахам-пустельникам — ченцям Києво-Печерського монастиря. Вони довго блукали по Карпатах в пошуках чудодійної води і знайшли її в Маняві, у печері кам'яної брили. Монахи були щасливі, що знайшли там мир і спокій, тому назвали той камінь Блаженним.

      РУСЬКИЙ ПУТЬ

      То было вже давно, я того не тям'ю. Переказовали люде, що ту переходили руські воїни десь із Либохорі через гори попри наше село. Айбо там были лісы і не мож было пройти. Вий тогды дрорубали ліс і так перейшли. За то называют Руський путь.

      ЗАРУБОВЕ

      Десь у Тухли Тургай Вовк і монголи тоти ходили і грабовали дуже. Вийшов Захар Беркут на Магей, тамки розказав усим людьом, щоби зарубовали ліс і загачовали потім. Вода ся сперла. Єнни потопилися, инчі повтікали. То так і не пішли монголи на Рожанку.
      Пониж Тухлі щи й типирь тото місце називают Зарубове.

      ПРОСІЧ

      Дуже давно то было, щи коли орда нападала на наші зимлі. Зайшли напасники аж ту, між горы.
      Руські князі повернули на Угорщину. Там до свойих воїнів приєднали богато закарпатців і разом з угорськими королями стали наступати на ординців. Наші селяни також билися проти завойовників.
      У широкі долині быв великий бій. З ниї відступили між тісні гори, там ординців просікли так, що далі вже ни змогли йти, а котрі залишилися живі — повтікали назад.
      Тото місце в нас відтогды называют Просіч. А трафлялося таке в горах ни в єднім місци. В Тухли побили й потопили напасників.

      ПЕКЛА

      У Рафайлові є така скала, називаєсі Пекла. То таке льичне місце, шо ніхто не годин стати на край, аби дивитисі удолину. То там як стати, то таки видитсі, шо шось кигне туди, удолину у ти Пекла.

      ГОЛОВНИЦІ

      На горі Головници був хлоп з худобов. Як були “забіги”, татари напали на того хлопа. Вони зайшли з гори і вночи єго імили. Сказали ему так: “Признайсі, де ту русини мешкают, а як ні, то тебе стратимо”. Він повів їх над беріг і показав, що сьвітится у хатах в селі. Казав їм, аби вони живо їхали, аби русини не повтікали. Они не знали, що там долина. Як вони над'їхали на край, на тоту “зомплю”, як теньго займили кіньми, то відти попадали і поломили голови, і за того називався Головниці.

      ЛІС ВИЛА

      На північний захід від Кельменець є невеличкий ліс, що його називають Вила. Мій 106-річний дід Іфтимій Ткач переказує, що під тим ліском давним-давно ще за турків якийсь кельменецький чоловік тримав мізерний клаптик поля. Якось серед літа він зібрався возити снопи з того поля. Але його молода жінка, яка допомагала в роботі, на хвилину відійшла .в долину напитися.
      Незабаром з того місця, куди вона пішла, донісся страшний зойк. Чоловік з вилами кинувся на поміч і побачив, що його жінку в'яже на аркан турок. Не тямлячись від хвилювання, він з розгону ввігнав вила в турка і підняв його на вила...
      Тому, мабуть, і ліс зветься Вила, що він росте поруч того поля, де чоловік вилами врятував свою жінку від поганця.

      ЧЕРВОНА МОГИЛА

      Побутує на Буковині в Кельменцях прислів'я: “Сидить, як Червона могила”. Яка могила? Чому вона червона? Так от. Трапилося це дуже давно, ще як буковинська земля від татарської неволі стогнала. Велику біду тоді люди терпіли. Як лютий вітер налітала на село дика орда. Вона залишала після себе море сліз і крові.
      Одного разу, щоб захистити себе від несподіваних нападів, селяни вирішили варту встановити. Але де? Там навколо було рівне куди оком глянеш. Тоді хтось із селян підкотив камінь— а з нього далі видно. Вже ніхто не скаже, хто був тоді той перший. Але за ним потяглися у степ усі односельчани. Йшли чоловіки й жінки, діти й старі. І кожен з них приносив та висипав землю й каміння — хто повний мішок, хто торбу, вузлик, а хто тільки одну пригорщу — скільки міг.
      Незабаром виріс чималий горб. А щоб краще було видно, на вершику спорудили дерев'яну вишку. Зле тепер стало ордіі не встигнуть вершники показатися далеко на обрії, як вартові вже б'ють на сполох, люди беруться за вила...
      Ординці тоді вирішили знищити варту. Як ті гадюки, підповзли до підніжжя горба, та хлопці не розгубилися. Вони підпалили під собою вишку, і в селі помітили вогонь...
      Але коли озброєні вилами люди прибігли на поміч, земля на горбі вже була червона від крові й вогню...
      Вона й досі червона. А як добре прислухатись, то можна навіть почути, як глибоко-глибоко щось гуде...

      ГОРА МОГИЛА

      Колись моя баба Головчанська Катерина (вмерла десь у 1921 році) розказувала, що давно-давно на наші землі напали були мадяри. Тогди вони спалили до половини села Опору, а в Тержавці на сполох дзвонили люде в дзвони.
      На горі, яку типирь називают Могилою, була битва. Багато людий загинуло і там їх поховали. А гору через те назвали Могилою.

      ПАРАСЧИНІ МОГИЛИ

      Була якась дівчина Параска. Напали на наш край турки і зайшли в оці місця. Вони побачили ту дівчину. А вона була дуже гарною. І хотіли її зловити. Гнали далеко за нею. Вона як прийшла на то місце, де могила, і сказала: “Проступися, земле, най під тебе піду!”
      І тогди земля розпускалася. Вона пішла під землю, лише коса (кіска) лишилася. А турки із злості стали сипати на неї глини, щоби ї дуже прикидати. Кажут, що вони носили тої глини, хто шапками, хто кулаками, чим могли.
      Так утворилися ті могили, їх дві. А люди назвали їх Парасчиними.

      ПОЛОНИНИ ШИТРИ, ЛИСИЦІ І ЖУРАВНА

      У Порогах (повіт Богородчанський) є полонини Шитри, Лисиці і Журавна, назви яких народ виводить з часів татарських нападів. Переказ говорить, що на першій з полонин “поганий цар” проїздив зі своїм військом, розбив намети (“шитри”), подібні до циганських, на другій — підгорнув собі догори волосся (“залисився”), а на третій — засмутився чогось (“зажурився”).

      ГОРИ ЦАРИНА, РІГ, СИВУЛЯ

      Давно то було, коли на наш край нападали дикі татарські племена, спустошуючи його вогнем і мечем, знищуючи майно, беручи в ясир молоді сили чоловічі, а до гарему гарних дівчат і молодих жінок. Німим пам'ятником тих страшних подій є гірські назви Царина, Ріг, Сивуля в Карпатах. Звідси переказ. За тими ж народними традиціями, схопили раз татари під час своїх нападів молоду королівну (в народній мові: царівну), славну, надзвичайної вроди. Стережучись погоні, батько королівни дістався в гори над Лімницею на верх, звідки, як видно, ніякого виходу не було. Однак зважаючи на достаток звірини й можливі грабунки в околиці татари мали намір пробути на тій горі зиму і лише з весни далі робити наскоки.Назважаючи на звертання царівни, видати її не хотіли ні за який викуп, тому що вона була призначена за жону хана, що стало однією з причин зволікання її повернення. Однак очікування їх не справдилися.
      З приходом зими брак поживи давався взнаки, а великі сніги не дозволяли їм вибратися з гір. Королівна, визнаючи віру християнську, зносила цілими днями гарячі молитви до Бога, просячи його про рятунок і на поміч покровителів Русі. Але татари вирішили нарешті замордувати її, тому що вона нібито чарівниця і чари якісь робить і що своїми молитвами накликає на них поразку.
      Не пройшло їм це так легко. Ординці були певні за нагороду від хана і не хотіли позбавити життя королівні, за що старшина постановила скликати суд. 3 цією метою зібралися на одній з сусідніх гір — полонині.
      Але Бог вислухав молитву дівчини, бо за хвилину, коли нараду закінчили і мав бути вирок смерті, почувся на протилежній горі сильний голос мисливського рогу. Вражені татари, думаючи, що напали на їхні обози, зірвали суд і почали втікати у великім переполосі, залишивши через погоню і можливу різню, царівну саму на полонині. Мисливець, котрий заграв у ріг, навіть не припускав, що неподалік могли бути татари і скерував свій похід в другий бік. А царівна подалася в напрямку почутого відголоску, але через те, що з гори вели, по суті, аж три круті хребти, заблудилась.
      Ідучи південним схилом, зайшла на якусь високу гору, де врешті, стомлена, задумала зостатись, ховаючись у скалах і живлячись корінцями.
      У тім місці до сьогоднішнього дня залишились камені дивної форми. Один з них представляє, напевно, форму отаманки, на якій, за ствердженням народу, мала спати царівна. А віддалік, кільканадцять кроків, знаходиться заглибина в скелі, яка мала служити королівні за сховок її поживи. Після певного часу батько королівни, взявши на рівнині татарських полонених у неволю, довідався від них, що царівна залишилась у горах жива, і, випитавшись приблизно про напрям дороги, вибрався на пошук своєї дочки. І з великими труднощами знайшов її посивілу з неволі й страху.
      Звідти назва гори, де відбувався суд, — Царина, другої, звідки доходив голос рогу, — Ріг, а третьої, де знайдено королівну, що там посивіла, — Сивуля.

      АННИНА ГОРА

      Жила бідна, але дуже гарна дівчина Ганна у Вашківцях. А тоді на Буковині були турки, які виловлювали молодих дівчат і продавали в рабство. Пронюхали вони і про Анну. Одного разу вони наскочили на конях і хотіли її зловити. Анна стала втікати. Вибігла на гору, а турки старались її наздогнати. Дівчина звернулася до рідної землі: “Земле, розступися. Захисти мене від ворогів”. Земля розступилася і дівчина зникла. Тільки коса залишилася зверху. Турки із злості її відрізали. Але дівчини вони не впіймали.
      З того часу гору біля Вашковець стали називати Анниною горою.

      АННИНА ГОРА

      Анна виросла така красна, така чарівна, що їй пари немає по всій Буковині. Як вийде в неділю чи в свято на толоку, то сопілки й цимбали аж захлинаються від утіхи, а парубків ніби ще одне сонечко осяває. Але дівчина танцює тільки із своїм коханим легінем і його побратимами.
      Вони так витанцьовують, що й не бачать, як у селі неначе з-під землі виросли три верхівці — турок, татарин, а з ними — молодий боярчук. Зненацька турок підходить до неї і кладе руку на її плече й каже:
      — Маєш танцювати тільки зі мною...
      — Дивиться на свого коханого й додає:
      — Кинь цього магометника в яр.
      Хлопець хапає турка за барки, тягне до крутого яру й кидає його туди з такою силою, що яничар летить аж у річечку, яку віднині турки називатимуть Карапчевом — чорною річкою.
      Музика не замовкає. Толока аж гуде від веселої тропотянки. Анну просить до танцю побратим її коханого. А приблудний татарин не може відвести очей від неї.
      — Мусиш зі мною танцювати.
      — З татарським псом не танцюю, — відказала Анна. Вона обертається до побратима свого коханого. Візьми татарина за чубрину і кинь у той яр...
      Не минуло й хвилини, як татарин опинився на дні глибокого яру.
      Музика так грає, що на тополях аж листя лопотить. Анну просить до танцю другий побратим її коханого. А всі легіні дивляться тепер тільки на молодого боярчука — хочуть знати, що він робитиме. Але той не просить Анну до танцю, а сідає на коня і так пришкорує його, що за хвильку зникає.
      Раптом Анна підносить руку вгору. Музиканти затихають.
      — Боярчук утік звідси, щоб покликати на нашу голову турків і татарів. Нам треба братися за зброю.
      Легіні повірили Анні і за короткий час поприходили з шаблями, сокирами, вилами, довбнями. Музика грає далі, але танці вже не такі жваві, як раніше. Всі напружені у чеканні битви з ворогом. Незабаром з'являється величезна ворожа зграя. Легіні й дівчата міцно стискають зброю в руках і з люттю дивляться, як наближаються вороги. Бій був нерівний. Падають одні за одними легіні й дівчата. Зостається лише красуня Анна. Вороги задумали схопити її живою.
      Та Анна завзято борониться. Добирається до високої гори.
      — Люба горонько, земле рідна, захисти мене від цих звірів, порятуй від страшної ганьби...
      Гора почула благання дівчини і розкрилася. Але лише на мить, встигнувши прийняти тільки тіло Анни. Її довга русява коса, якою грався вітер, заплуталася між дерев і трав. Але магометники не змогли схопити її, бо коса стала раптом сріблястим струмком, що заспівав про вроду дівчини Анни.

      БАТИНЕЦЬ

      У нас є тутки гора, називаєся Батинець. А на ті горі жив татарський богатир Батий. Він тутки мав много землі, худоби. Айбо знущався над людьми. Нарід зненавидів того хана. Потому його ту вбили, а горі зробили таку назву.

      ЦОКАН

      Чого називаєся Цокан? Я де там пам'ятаю, але то вже тато мені розказував.
      Було так. Колись давно на наше село нападали татари. Всі люде яли ся боронити від тої напасти. Недалеко від потока Кобильця, від півночи, сталася велика битва. І в тім бою забили якогось монгольського керівника, імня му було Штокан. Но й від того часу тоту гору в нас називают Цокан.

      ТАТАРІВКА

      Туй є поле, називаєсі Татарівка, бо там один чоловік застрілив ис пушкі татара. Довго забігали сюди такі татари, що людий їли. Але раз один чоловік вішов на то поле ис пушков та й лєг спати. Пушку поклав попри себи, а сам лєг й уснув. Але наґійшов туди один татарь й того заздрів сп'єчого. Як єго заздрів та й зайшов потихи й узєв пушку, пообзирав-пообзирав, а далі вінєв лєшток, а у люфу набив піску та й поклав назад коло того сп'єчого чоловіка. Він собі гадав, шо то лєштоком сі ис тої пушки стрілєї. Гадає: “Єк озму лєшток, то він не зможе мене убити”. Як вінєв він лєшток та й відійшов від того чоловіка на бік й кричит: “Гей! Ано пукать!.. Гей! Ано пукать!”
      Тот исхопитсі та й єк уздрит татара, то й — хап за пушку. Але тот татарь смієсі й показує єму лєшток... Чоловік пообзирав пушку, а далі, єк зміркував, шо тот зробив, махнув на збитки руков й каже: “Ого, уже пукать ни знати чим!.. А далі приложит пушку до лице та й — грим! Татарь лиш перевернувсі.

      ТАТАРСЬКИЙ ПЛАЙ

      Сперед тым ще жили туй татари. Они були дуже погані люде, бо убивали і крали од людей, що лиш виділи. Они ходили аж до Рахова й мучили людей. Тоді они повбивали й всіх баронів, тих великих панів, і они не могли нічо зробити з татарами. Раз люде зобралися і каждый мусів йти проти татарів. Йшли з чим хто видів, з камінням, з вилами. Йшли одні з Польщі, другі з Апші, одні з Подкарпатської Руси.
      Й удалося народу вытиснути их за границю, аж до Татарова. Там загнали их у оден вузькій звір й удалося на сім місті вибити татарів.
      Зато се місто називався й сегодня Татарово або Татарскій плай.

      ЯР ТАТАРІВЧУК І СЕЛО ТАТАРІВ

      На верхах Магури, Лесньова і Хижек були встановлені віхи, а при них, звичайно, сторожа. Коли надходили татари зі сторони Делятина, похиляла сторожа віхи в той бік, куди йшло дике поганство. Раз ті зловіщі знаки похилилися в бік теперішнього вашого поселення. Побачив наш бідний народ, яке нещастя йому загрожувало. Татари були на підході до Микуличинова. Тоді-то наші предки попідрубували ліс, який назирвається Кунельський (між Микуличином і теперішнім Татаровим) так, що дерева ледве на пнях трималися і при найменшому повіві вітру з гуком валилися на землю.
      Татари над'їхали кіньми берегом Пруту, наближаючись до лісу. Люди, тримаючи в укритті кілька підтятих дерев на довгих линвах, пустили їх, а ті, падаючи, валили одне дерево за другим, За мить орда наїзників загинула під деревами Дівочого лісу.
      З цілої цієї черні врятувався тільки один татарин, втікши разом з татаркою. Прибувши до мого прадіда, залишив жінку перед будинком, сам зайшов до хати, питаючи, чи не дістав би щось з'їсти. В хаті була тільки баба. Та показала йому на бочку, мовивши, що в ній є жентиця. Зголоднілий воїн нахилився, щоб заглянути, що є в бочці, а тоді вона вхопила його за ноги, втопила в жентиці. Татарка, відчуваючи, що щось траплилось, сіла на коня, і, перебрівши через Прут, залишила його на березі, ховаючись сама у яру з полонини Лісної. Тут під скалами народила молодого татарчука.
      Мешканці, пізнавши татарського коня, що пасся на лугах, пішли шукати за татарами, а знайшовши татарку в яру, вбили разом з татарчуком. Відтоді назва яру Татарівчук, а села -Татарів.

      КОСТІВЩИНА

      Коло нас є поли, називаєсі Костівщина, бо там були кости из якогось чоловіка. Ше нидавно була одна кістка. Кажут гіди, шо то там був якис татарь, та єго люди убили.

      ГОРА ТУРЧАНКА

      Як напали татари й турки на Волосянку, а було то якраз у неділю, в церкві правилася Служба Божа. І ту селяне побачили що татаре йдут. Народ з церкви розбігся. А священик правив Службу, бо йому ни вільно переривати, хоть би горів, поки не скінчит. А скінчив — пропало — смерть. Татари зайшли в церкву і відтяли му шаблев голову коло престолу. А дяк заліз під крилос. Наводили татари повну церкву коней. Там було мале лоша з цікавим дзвінком. Підійшло воно до дяка й стало його нюхати. А дяк вийняв ніж і тот дзвінок відтяв і сховав. За селом бойки наші зробили на татар і турків засідку. Татари намагалися йти на Закарпаття. Бойки вступили з ними в бій. На якійсь горі їх розбили. Та гора по нинішний динь називався Турчанкою.

      ГОРА ТУРЧАНКА

      То было в часи турецької війны. Турки переходили й Волосянку. Як дізналися наші люде, що они будут ту іти, пішли в гори, обы перетяти їм дорогу. Лиш турки підійшли, на них посипалося каміня, попадали підрубані дерева. Погинуло ту богато турецьких воїнів. Між ними — і великі достойники. Там їх і поховали, насыпали високі могили. На них поклали великі камені, круглі боввани. А звирьха закопали криж. Могилы били на самому вершку горы: у три сторони схил, а в єдину — під гірку. Від тої битвы тото місце назвали Турчанка.

      ТУРЕЦЬКЕ

      За переказами, на горі Чуриково (в Перегінську) була давня церква (монастир), яку збудував господар з Перегінська. На ту церкву кілька разів нападали турки. Одного разу приснилось фундаторові, що з церкви зробилася лише червона смуга. А вставши рано, сказав до своїх синів і слуги, що церква, напевно, згоріла.
      Сини зібралися подивитись, що сталося з церквою. Слуга взяв сокиру і пішов до лісу. Проходячи мимо, з церкви побачив тільки тліючі головешки. Він повернувся тоді додому, щоб повідомити господаря, що церква згоріла. А тим часом господаря і його синів турки вже пов'язали. Слуга, побачивши те, закричав: “Я був би не дав їх пов'язати, якби я тут був”. А тоді турок сів на коня і помчався за ним, щоб піймати його і вбити. Слуга, втікаючи, сховався за кущами на поляні, де стояла церква. Коли над'їхав турок, він вискочив зі схованки і стяв йому голову.
      За іншим переказом, снилося фундаторові, що церква стоїть у полум'ї. Отож, коли він пішов з синами і слугою, побачив, що сталося. Турки всіх їх, за винятком слуги, котрий зміг утекти, зловили і пов'язали. Слуга, втікаючи стежкою, яка вела вздовж хребта гори, сховався в кущах. І коли турок над'їхав у погоні за ним, розрубав йому сокирою голову. Це місце називається зараз Турецьке.

      КОЗАКОВЕ ПОЛЕ

      У селі Погар є місце, яке називається Козакове Поле. Знаходиться воно під Кичеров. Я чув таке, що в сиву давнину один козак із родини Масинців був у прибічній гвардії Тимоша Хмельницького. Повернувся додому, але рідних там не було. За якийсь час він віднайшов їх у Погари. Та й сам лишився ту жити. Рада громадська виділила йому кращу землю для городу. Від того й поле стали називати Козаковим.
      Говорят, що громада і хату йому збудувала.

      ГАЙДУКІВ ЖОЛОБ

      На мої сіножати, де я кошу, розумієте, прийшли тоти гайдуки... За часу панщини ще. Люде повтікали до того смоляного стовпа, там уже ратуватися. І там уже люди зійшлися, і той уже гайдук, то називали знаєте кого?.. Прибіг там, а вни їмили його й там убили. Гайдука убили.
      А він зганяв, застав'яв, що вни ни йдут робити на панщину. І тому називаєся поле Гайдукове.

      СКАЛА ОПРИШКІВ

      Недалеко Сокільського (водоспаду) у гребени, у лісі, є скала, що у ній давно опришки сиділи. Але тяжко до тої скали добутися, бо і стрімка дуже, і нечиста сила не допускає, та й як хто туди зближаєся, то каміннями мече. Якби хто дістався, то багато би там побачив: є там і пістолі мудрі-премудрі, і гроші. У оливі стоять пістолі, а гроші в бербеницях, самі сороківці та червоні, і підлоги по покоях вистелені грішми. Та до тих покоїв такі двері, що ніхто би не створив, бо вони с плити такої, що навіть не знати, що то двері.
      А уночи чути, як там душі опришків вигравають на флоярі та сопілці так, аж сум побирає.

      КОМОРА ОПРИШКІВ У БОРШІ

      Опришки були й давно, шє перед Олексов Довбушем. Лише шо то було давно, то мало хто знає, бо позабували. Єк си вийде на Чівчін, з верхє на Гомолю, то вити витко гет делеко на полудневий схід великі. Шпиці. Пид тими Шпицями видко великі ліси. Темні ліси, а в тих лісах витко два великі камені. Оден камінь має п'єдесет сіжінь, а другий камінь має дваціть п'єть сіжінь. В тим великим камени, шо має п'єдесєть сіжінь, є велика комора опришків. С того каменя, що має дваціть п'єть сіжінь, є тисова берь на тот великий камінь. Тота берь стоєла ни до давно там, але теперь упріла та й кажут, шо упала вже.
      Там у верьху на тим великим камени, є вироблений ґанок й оплетений шинами зелізними. В тим ґанку є дзвин, котрий у усі урочєсті свєта дзвони. В тий коморі сиділо сорок опришків шистьдесєть років. Й наносили там тілько гроший, шо шє бирше два ґрейцарі, єк у цілий Австриї. Така там сума є ни приторенна. Отам були опришки, шє перед Олексов Довбушем. Але зимовував там шє й Олекса Довбуш.

      ПИСАНИЙ КАМІНЬ

      Отот Писаний камінь, що є в Єсенові у верьху, то усе виписали опришки бартками. Опришки там повиходє до того каменя, посідают, припочівают, та й мижи опришками були люде дуже учені, то й писали на тім камени бартками, що си в світі діє. Писали, що виділи, що чули, та й писали, що вни хороші хлопці, вид усіх душші, самі юнаки і никого си ни боє... Але сами си ни питписували, бо уни ни дурні були. Так, так, то опришки бартками на памнєтку списали тот Писаний камінь. І від того звет ци тот камінь Писаним.

      ПИСАНИЙ КАМІНЬ

      Від Фочиної скали треба йти вверх. Та й там Писаний камінь. То опришки виписали на ньому усєкі назви, їх імня та їх прізвища. Мали майзлі стальові... Вибивали клевчиком майзель та й так вироблєли букви та й числа. І від того назвали Писаний камінь.

      ПИСАНИЙ КАМІНЬ

      Між Буківцем, Білоберезкою, Устеріками і Ясеновом на горі є велика скала — Писаний Камінь. Звідки він там?
      Олекса Довбуш на тій горі не раз перебував з опришками. А одного разу закопав там великі скарби. Хтось міг їх відкопати, то Довбуш пішов у Чорногору, з гори Піп Іван відколов величезний камінь, на плечах приніс і привалив ним скарби.
      Можете уявити собі, який був він сильний! До Попа Івана треба йти цілий день, а він ще й ніс такий камінь, що тисячі людей не зрушать його з місця. Аби камінь був гладкий, Довбуш обтесав його, а знизу, видовбав зимарку-печеру, де ночував з опришками.Аби знати, що тут великий скарб захований, Довбуш витиснув у камені свою долоню. Там є і напис, зроблений його рукою. Котре він писав — уже не знати, бо написів на камені дуже багато. Кожний, хто там буває, хоче аби і його ім'я коло Довбушевого було.
      Пробували докопатися до скарбів, але з того нічого не вийшло, бо ніхто не годен таку велику скалу продовбати.

      ПРОТЯТЕ КАМІННЯ

      Ага, та розказати за Протєте камінє. То камінє таке здавна виросло, відколи світ. А кажут за то протєте, що є воно там протєте, перерубане. Казали, що опришки протинали го бартками. І дес там в другі стороні опришки таки закопали гроші.

      ПРОТЯТЕ КАМІННЯ

      Камінє колис росли. А потому люди заклєли. Камінє то перестало рости. Але то камінє забило дорогу. Прийшли люди з ків'єм довбати, мінували, клали ґноти. А решта розбирали вручну, протинали го. Та й назвали Протєте камінє, бо вно си протинало колись.

      ЧОМУ В ГОРАХ НАЗИВАЮТЬ ПЛАЙ ПРОСІЧКИ?

      Розказуют, що давно на цілі Голови ни було дорих. Лиш утуда, коло Цюбив, перший раз просікли, прорубали дорогу криз ліс у полонини. Та й вид того, що криз ліси просікли, та й тимунь си зве Просічьки плай.

      КАСАРНІ

      На Вилех, онди проти старого заржонду, трошкі повише, тоті мури при дорозі из каміні муровані, шо уже розсипаютьсі, — то там восько стояло давно проти якихось забігів; такі, видитьсі, проти опришків. Тоти мури називають туй у нас й нині Касарні.

      КАМІНЬ КОЛИСКА НА ГОРІ СЕНИЦІ

      На горі Сениці перебував Довбуш з опришками. Там в однім камени, у великі пликі (його називают Колискою, бо він і зараз рухаєсі), є печьира. Там є хрест, де закопав Довбуш золото. І якийсь із Криворівні у п'ятницю великодну (бо чорт сидит на грошах, а в п'ятницю великодну іде вже до людей) пішов копати.
      Копав, копав до того, шо його там і завалило. А камінь, де є золото, і далі рухаєсі, колишесі.

      ОПРИШКІВСЬКІ МІСЦЯ

      У нашому селі Зеленій є одне тепле місце, де ростуть берези. Там було колись валило на потоці. Потік тече з гори, що називається Патролище. Розкажують, що там патруль стояв, коли опришки були. А з другого боку, де бердо, є Пушкарівка. Тут пушкарі жили. Ті, що опришків ловили. Між Явірником і Буркутом є селище Шибене. Тепер воно приєднане до Явірника. А Шибене називається того, що тут були колись шибениці, на яких страчували людей. Шибениці стояли, де дорога іде в полонину Середню. Повісили там сім чоловік чи то сім разів по сім. Вони були, розказують, із Закарпаття.
      Як їхати до Явірника, то справа є джерело, що називається Довбушеве чуркало. Там Довбуш з опришками пив воду, коли сходив з Чорногори. Тепер так весь потік називається.

      ДОБОШАНКА
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2009.11.21 | stryjko_bojko

        Історія назв гір та річок в Карпатах(продовж.2)

        ДОБОШАНКА

        Довбуш усе зимував он туй у Добошєнці, тимой та гора має єго імнє. Одної зими мав там 300 кіз, бив та й їв з товариством, лій із кіз забивав у бербениці та й ховав у печери. Лій, одежі, збруя, маєткі — усьо до нині стоїть у єго коморах, але то усьо заклєте. Як Олекса умер, то ті комори позамикалисі гет, плите засунулосі, і так стоїть і до нині. То богато ішло шукати, але пусте.
        Мій тато старий був, 80 літ мав, та росказував, шо ще находив під Добошєнков підвалини з ОлексовоЇ хати.
        Єго як убили, то розкинули по усіх селах по кавалкови, а у наше село принесли голову. Десь розказують, шо у небіщика Олінє, мого діда, була мищинка, отот черепок з голови, та й потому десь Яков'єки, як прийшли на то ґаздівство та й згірили. А то тепер аби мав тіцький кавалічок та пішов на Добошєнку, то би найшов усі єго маєткі.

        ГОРА ДОБОШАНКА

        Отам, за полониною Довгою, є гора Добошанка. Так її назвали, бо на ній мав свої пивниці Олекса Довбуш. У тих пивницях — добра немало. Там, на Добошанці, кажуть, довгий час стояла хата з величезних букових колод. Пани потім її спалили, аби не було пам'яті про Довбуша, бо він у тій хижці не одну зиму перезимував.

        ДОВБУШІВКА

        У нас тут такі гори: Лиса, Бердо, Довжки, Дзвинів, Остріг, Гамадючка, Гостилів, Углярня, Довбушівка. Тому Довбушівка що там є Довбушева пивниця. Вона коло самого Климця — села. Там є горб, а в одному місці — плита величезна, ніби двері. Ото і є пивниця.
        Те поле належало колись Пищальникові. Він мав 19 гекіарін поля. Розказував мені, як перед плитою роздряпав граблями і посіяв конюшину. Конюшина підросла, а одного ранку бачить він — потоптано... А то було на Купала, на дев'ятий четвер, на русальну п'ятницю. Наступного разу взяв собі сокиру, пішов ночувати на поле. Наклав вогню і заснув. Ба! Він пробуджується— ясність! Плити нема, пивниця відкрита, а звідти виїжджають коні й коні — якийсь старовинний народ! Пищальника страх узяв, не може говорити. Заперло дух. А вони на нього не дивляться — їдуть собі, їдуть. Та й поїхали...
        А тут дикий когут запіяв! Так красно. Лиш когут запіяв, а то все в пивницю! В пивницю! В пивницю! Блиснуло — і грім загримів. Як загриміло — дивиться: нема нікого, плита стоїть, конюшина потоптана.
        Оповів то синам своїм, сини ходили, але нічого не виділи. А його сусіда розумівся на зіллі. Пішов собі на Купала, назбирав якогось зілля і з тим зіллям пішов. Створилася пивниця, вершники поїхали, а в пивниці — ясність. Трохи має страх, та пішов. І набрав з купи золота, що не може підняти. Та й лише присів, хотів завдати собі, а тут блиснуло, загриміло, зачало їхати. Захланний чоловік усе біду робить.

        ГОРА ПОПАДЯ

        Гора Попадя в Ясени має від того назву; що там мав Довбуш вхопити якусь попадю. Розказують, що тримав її так довго, доки не дістав викупу.

        ГОРА ПОПАДЯ

        Давно в горах ходив опришок Марусяк. Марусяк дуже файний був леґінь, і закохалася в нього одна попадя. Лишила попа й пішла жити з опришком. Ту гору, де вона жила з Марусяком, люди назвали Попадею.

        КІНЬ ҐРАФЕЦЬКИЙ, ПОПАДЯ І ҐРОФА

        Оповідають, що одного разу два брати, графи угорські, полюючи в тих місцях, викрали славну на вроду попадю перегінську. Але та попадя мала коханка, парубка, який, довідавшись про викрадення, зібрав гурт товаришів і пустився в погоню за викрадачами.
        Графи, прагнучи уникнути погоні, втекли на світанку, а врешті, бачачи загрозу небезпеки, вирішили, щоб один з них утікав з попадею, інший мав стати до поєдинку.
        Коли один з братів поліг від кулі, другий, посадивши попадю на коня, втікав далі. На одній з гірських вершин загинув під ним кінь. Утікав він далі пішки, а, побачивши на другій вершині, що не втече, вирішив збезчестити свою жертву. Та, боронячись перед зганьбленням, пробилася ножем. На третій вершині догнали графа і там його застрілили.

        ГОРА КОЛИСКА

        Довбуш мав дві сотки людей під рукою. Він їх привів на Колиску і тут з ними гроші закопував. Як закопали, поробили колиски і колисалися, бо то були ще молоді хлопці. Відтоді й гора називається Колискою. Були на горі два явори і криниця, а за тридцять сажнів від криниці на захід був скарб закопаний. Може хтось його викопав, а може, й ні.

        СКАЛА ДОВБУША В БУБНИЩІ

        По скалах коло села Бубнища ходив зі своїми хлопцями Довбуш. Тому ті скали називають Довбушевими. У тих скалах Довбуш із побратимами викопали собі печери. Головна була у скалі Одинець. По смерті Довбуша там перебував Бойчук. Коли він напав на Болехів, то забрав від корчмарів і купців багато золота. Все відніс у печеру Одинець. Ту печеру закриває камінь, що обертається. Коли повернеться боком, у печеру можна зайти. Айбо то треба таке слово сказати, аби печера відкрилася. Та Бойчук загинув і нікому не сказав, як печеру відкривати. І все золото лежить там:

        ДОВБУШЕВІ СКАЛИ БІЛЯ СЕЛА БУБНИЩЕ

        Того ніґде не записано. Коли ще була панщина, то по горах оперував Довбуш. Він не хотів сі з панами змирити. Зібрав собі хлопців і розбивав панські маєтки. Говорили, що в онтих скалах він довший час проживав. Немало там труду приклав: повідовбував печери, керницю у скалі. Кругом скалів Довбуш з опришками вікопали рови, аби до них не мож було дістатися. А в рів напустили води, лиш тепер вна вісохла. То така була фортеця. А від того, що Довбуш повідовбував у тих скалах печери, називают Довбушеві скали.

        СКАЛИ ДОВБУША У РОЗГІРЧОМУ

        Скали Довбуша є тут, у Розгірчому, і в Бубнищі. Про наші розказують таке. У одної жінки було багато дітей, а чоловіка не було. Старші діти розійшлися по світу, а хлопці лишилися при матері. Хата стара завалилася, не було що їсти, і мама пішла щось шукати. Брати порадилися:
        — Підемо в щовб, де є печерка, продовбаємо і будемо там жити.
        Стали вони більшу печерку копати, а люди почали до них за піском ходити. Платили їм, і хлопці з того жили.
        А мама прийшла та й пішла синів шукати. Через кілька років знайшла їх. Коли вздріла, яку тяжку роботу сини її роблять, то закляла:
        — Аби та земля каменем стала. І земля стала каменем.
        Пізніше ці печери замешкали монахи, і тут був монастир. Звідси був підземний хід аж до Бубнища. Той хід знав Довбуш, бо він був і тут, і там, у Бубнищі. Відтоді ті скали називають Довбушевими.
        Я чув, що наше Розгірче заснувалося не тут, а на горі, за Городищем.

        ДОВБУШЕВІ МІСЦЯ

        В Ілемні довгий час була пивниця Довбуша, а в Бубнищах, за Болеховим є два камені. Один камінь такий високий, що поверх буків, а в тім камені другий є, що обертається. Обернеться однією стороною, і тоді вхід видно в дальші підземелля. Повернеться знов — і хід закриється, і ніхто вже не зможе вийти, хто не знає способу. В підземеллі є керниця глибока, що найвищу смереку якби впустив, то води б не досяг.
        Довбуш мав дванадцять хлопців. Він з ними ходив, панів рабував, а бідним то добро давав, а решту грошей закопував. На горі Круглій був явір грубезний. Раз сюди на дванадцяти конях гроші вивезли і коло того явора закопали. Довбуш ніколи не брав з порабованого для себе, а тільки для людей. Оповідають гуцули, що на Говерлі, де є сідло, а в нім озеро. Озеро зветься Несамовите. Воно все хвилює, хоч вітру зовсім нема. Як пахнеш з файки (люльки), то вітер не розносить, бувало така тиша, а озеро все так і ходить. То коло озера є Піп-гора, а на ній чорна скала. В тій скалі Довбуш чорта забив. Від того та скала почорніла.

        ДОВБУШЕВІ МІСЦЯ В ЯРЕМЧІ

        Завій, Багровець, Погар, Катеринка, Чертіж, Явірник, Горган, Половець, Підносовда — отак гори тут називаються., А он та гора — Дрібка. Це тому, що ліс тут дрібний —березина. В тому лісі — велике каміння і печера Довбуша. Колись казали, що то його комори.
        Під горою Маковицею, вище печери Довбуша, був колись замок. Це місце називається Городищем. Тепер там хати стоять, а колись було місто, замок. Може, Довбуш його робив. Хто знає?
        Він до нашого села часто приходив, бо тут, у Ямній, його сестра жила, що за Орфенюком була. Сестринець Павло з вуйком Олексою ходив і Баюрак з Дори. Тоді ще Яремчі не було.
        Довбуш приніс отой камінь, що коло дороги, із самої Чорногори, і поклав там, аби люди знали його силу. Люди нині кажуть, що то камінь Довбуша, і ідуть на нього подивитися.

        ДОВБУШІВ КАМІНЬ

        Оце, бачите, брила. Зветься Довбуша. А колись то тут була лише стежка вузенька, по якій проходили люди і можна було верхи конем проїхати. Пізніше пробили дорогу. Можна вже було проїхати фірою. А ще пізніше вже стала дорога, з каменю роблена. Звалася вона цісарка.
        То ще, як була вузька стежка, Олекса Довбуш сам скотив оцей камінь і загородив панам дорогу на Яремче, щоб не їздили, бо кругом стежки були гори і в сторону вступити не було як. Довгий час не могли пани дістатися до людей. За кілька років-почали дорогу робити, кругом каменя обводити. Тільки ще довго камінь їх не пускав, людський спокій сторожив.

        КАМІНЬ ДОВБУША

        Гуляв наш опришок, до смерті гуляв. Не одна стала пуста крамниця купецька, та й не трошки кровці сплинуло з панського тіла. Гуляли красні легіники, гей би на весіллії Бо волі бажали.
        Але одного разу забарився Довбуш, гуляючи при дубовім столі. Та й обступило його військо смоляків на високій горі, з усіх боків обступило. Нема де дітись. Та легіники не мали страху: заспівали вони тоді веселої своєї пісні.
        Їх спів, неначе грім великий, прокотився по всій Верховині — над Говерлою, над Черемошем, по всіх плаях карпатських, аж шишки падали з ялиці зеленої. Перестрашились смоляки того співу, а старший їх наказав схопити живцем Олексу Довбуша.
        І забрязчали топірчики, затріщали пістолі та кріси, і полилася свіжа кровця ворогів. Б'ється-б'ється Довбуш, рубає панів у пень, а кінця-краю не видко: багато було вороженьків.
        Та не перестрашився наш опришок — красний легінь. Вибіг він онди на ту во гору, що над ріков, став на ній і сміється з ворогів. А ті аж зубами скрегочуть. Кинулись на гору до нього. І сталося тоді диво: схопив Довбуш шмат величезної гори й жбурнув ним з усієї сили в смоляків. Покотилася кам'яна брила з страшенним тріском та гуркотом.
        Зі страху кинулись в ноги смоляки, та то пусте було: ніхто з них не зостався в живих, всіх їх потолочила на смерть он та каменюка (старий показав рукою на камінь, якого в народі так і називають: Камінь Довбуша).

        КАМЕНІ ДОВБУША

        Між Іванівкою і Погорільцем у лісі був камінь. Називали його Довбушевим. На ньому був хрест. Люди говорили, що то Довбуш пальцем у камені знак зробив. На тому місці була бурова і бульдозер зсунув Довбушів камінь до звору. Під тим каменем Юречко знайшов скарб монет в трилітровому горняті. Монети здали до музею.
        У Князівськім є Павлівський камінь. Там ялиця росте, є криничка. І там був Довбуш, так що ото теж його камінь.

        КАМІНЬ ДОВБУША БІЛЯ ПРОКУРАВИ

        Знаходиться під Брусним, у лісі. То великий камінь і там відбита нога Довбушє. Кажуть, що він єк йшов, єк став, так відбиласє єго нога. І діти, єк ідут на екскурсію, то кажут, шо ходили на Довбушів камінь.

        КАМІНЬ ДОВБУША БІЛЯ ЯЛИНКУВАТОГО

        У полонині над Ялинкуватим є камінь, який називають Довбушевим. І криниця там. Той камінь Довбуш переніс на руках з-між Близців, від криниці, виніс його на полонину і поклав у Куртому Жолобі. На тім камені нарисовано місяць, сонце та інше. Кажуть, що то Довбуш рисував.

        ДОВБУШІВ КАМІНЬ У КУРТОЖОЛОБІ

        Куртожолоб тягнеся з-під Долин. Называют го так, бо він дуже куртый. Там, над лісом, коло дороги, що йде з полонини, є камінь припертый горі берегом. Відколи він там є, нихто не знає, лиш старі люде оповідают, що там він віддавна. Называют го Довбушовым, бо кажут, що сюды, на полонину, його переніс Довбуш аж з-під Близця. Той камінь служив Олексі Довбушу за стів. Коло нього часто він спочивав, як переходив полонину, выдовбував на нім всякі візерунки, робив підписы. І типирь, як добре роздивитися, мож увидіти вырізані звізды, місяць, якісь підписы. Кажут, що він там підписався. Камінь заріс трохи мохом, то не дуже мож всьо розібрати.
        Недалеко в боці є керниця. Пониж каменю, у буках, є друга керниця, якраз на зірках Бурацьких і Гаджійовых.

        КАМІНЬ У СЕЛІ МШАНЦІ

        Люди говорять, що отут, у Мшанці, як Шумина на Лані, де тепер лікарня, той великий камінь Довбуш поставив. Під тим каменем є Дувбушеві гроші. Два роки тому хлопці пасли худобу і копали довкола каменя, аби дістатися до грошей, а камінь сів ще глибше. Чим копали, тим глибше він сідає, бо він такий круглий, як яйце.
        То Іван Довбуш лишив по собі таку пам'ятку. Я чув це, як ще був малим і пас худобу.

        СКАРБИ В ДОВБУШЕВИХ КОМОРАХ ПІД КРИНТОЮ

        Під Кринтою, на Скарбах, опришки закопали золото коло криниці — чуркала. Тому-то й називають це місце “Скарби”. Де опришки ховали своє золото, то те місце значили — на камені вибивали слід: підкову або метелик, або ногу. Гаврилів із Синиць знав, де комори Довбуша, в яких печерах. Він копав Довбушанки на Синицях, але мав замало сили. Він тоді звертався до польського уряду, аби дали допомогу. Ті його обсміяли:
        — Звідки у того злодія могло бути золото?
        Вони Довбуша злодієм назвали.
        Гаврилів копав далі сам. Він уже докопувався, але стався обвал, і його там привалило у печерах.

        ДОВБУШЕВА БАРТКА І КОМОРА

        Я був на Кидроватий коло Довбушевого сільця. Єк си вийде на Кидровату, то треба трохи пити в долину й там коло гребеня на поли стої сідец. Тот сідец, то вирубаний камінь на чьоловіка. То гет вирубано на голов, плечя, руки, ноги й на люльку так, що єк сєдє чьоловік, то на кожду честь тіла є вирубане місце.
        Тот сідец — то вже дуже облупаний, бо єго люде облупали, шукаючі гроший. За плечіма того сільця є викопана єма, з котрої вибрали люде котев зеривний червоних. Тоти червоні то був закопав там Довбуш.
        Довбушева комора — то вид сільця заделеко лиш на один верг Довбушевої бартки. Але шо с того, коли ни знати, єк заделеко летіла Довбушева бартка. Кажут, що у Довбуша була зроблена бартка з одного цинтаря стали, но то шош мала важитї тота барточка. Та й кажут, шо Довбуш єк сєде на тот свий стодец, то бувало єк верже тов свойов бартков, то вна аж упаде на його комору.
        Довбуш був дуже добрий чьоловік, вин лиш у богачів брав, а бідним давав.

        ЧОМУ ГОРА ЗВЕТЬСЯ КОБИЛА

        Блукаючи містом, втікачі з Галичини й Буковини натрапили на поляну, біля якої зливаються дві гірські річки. Тут можна було випасати худобу. Та й води вдосталь. Поселилися на тому місці й жили собі — гадали, що ніхто їх ніколи не знайде, і служити панам не доведеться.
        Та минуло небагато часу, і про поселенців довідався угорський дворянин Жигмунд. Вирішив надіслати до них своїх вояків, аби збирали данину.
        Та не корилися втікачі. Як тільки в селі з'явилися панські слуги, пастухи розходилися по лісах, щоб ті не відібрали худобу. А одного разу вояків зустріло село кілками й сокирами.
        — Бандюги! Опришки! — обізвався їх підпанок Кереші.
        — Ми — опришки! — спокійно відповів на ті слова немолодий селянин. — Та йдіть собі від нас почесну, або підете неметеними дорогами.
        А підпанок розсердився ще дужче.
        — Розійдіться! — наказав селянам.
        Але вівчарі, пастухи і не думали виконувати панського наказу. Затисши кілки й сокири, всі разом рушили до панських вояків. А ті побоялися смерті в глухому лісі, відступили. В Сігеті розповіли охоронці своєму панові про непокірних гуцулів, а пан і не знає, що далі робити. І пішов на пораду до церковного владики.
        Владика порадив:
        — Треба їх до Божої віри привернути, а для того каплицю із розп'яттям Христовим для них збудувати. Бо не будуть вони, дикуни, нас боятися, доки Бога боятися не вміють...
        Порада владики припала до душі дворянинові. Незабаром до оселення прийшли майстри. Вони збудували кам'яну каплицю, потім і піп над'явився — Службу в каплиці служити, до Божого лику людей навертати.
        Скоро й сам Жигмунд сюди завітав, свою воскову свічку в каплиці запалив, аби селяни бачили і волю Божу ближче до серця взяли.
        — Ваше село буде називатися Дєртянлігет, — заговорив до людей Жигмунд. Відтоді так і називалось це село по-угорськи. По-нашому сказати — Горюча Свічка.
        Та люди й надалі не хотіли коритися панові: данину не платили, працювати на нього не йшли.З дужчих чоловіків створився справді загін опришків: його очолив Гриць Варцаба. Мало що опришки не дозволяли панським слугам виводити худобу з села, — ще й нападали на панські маєтки, переставали біля шляху галицьких купців. І послав Жугмунд однієї весни силу-силенну озброєних вояків, наказав розгромити опришків, золото й срібло відібрати, і поселення назавжди скорити.
        Як дізналися опришки, що в Дєртянлігет військо їде, все золото й срібло в мішки зібрали і нав'ючили ними сіру кобилу.
        — Веди її на гору, — наказав Варцаба одному із своїх легінів.
        Опришок повів кобилу за уздечку. Та не встиг вийти за село, як йому назустріч виринуло військо панське.
        — Куди ведеш шкапу? — спитав старший вояка, показуючи на кобилу.
        — Попасти її хочу,—відповів опришок.
        — Опришків бачив у селі?
        — Ні, не бачив, паночку.
        Вояки пропустили парубка з кобилою, а самі подалися до села, розпитати про опришків.
        Але тільки вивів легінь кобилу на гору, за ним погналися вояки. В селі вони здогадалися, що то був опришок і їх обдурили. Слід повів на гору. Наздогнали вояки опришка, схопили його пов'язали. Але ніяк не могли зловити шкапину. Пробували і приманювати, і наздоганяти, і стріляти почали, а кобила віддалялася. Вже поранена, обійшла гору й зникла.
        Зате опришли бачили, куди вона поділася: зайшла до знайомої їй печери. Вхід до печери, куди сховалася кобила з бесагами, опришки закрили величезним каменем. А самі пішли на бій з вояками.Не пощастило опришкам у бою — одні загинули, інших зловили вороги, повели до суду і потім стратили в Сігетській тюрмі. Золото пани так і не знайшли.Правда, в селі знали, куди зникла кобила. Але відкривати печеру не наважувався ніхто, — опришки її заворожили.
        Відтоді гору назвали Кобилою, а село — Кобилецькою Поляною.

        КОРИТИЩА

        Долі всім Чорним Верхом є жолоб. Отой жолоб кличуть Коритищами. А в Чорному Верху, на самому штовбі, закопане золото. То опришки закопали. А аби до того золота, коли б його було треба добратися, то придумали Довбушеві хлопці таку штуку: дістали десь довжелезний ланц, одним кінцем прикували його до скрині із золотом, а за другий кінець потягли той ланц далі Чорним Верхом. Коли витягнули ланц на всю довжінь, узялися до роботи: викопали глибокий ярок і закопали той ланц. Коритища — то і є слід їх роботи.
        Якби перекопати впоперек Коритищ глибокий рів, то напав би на той ланц. А за ланцом легко би знайти скриню із золотом. Біда, що Коритища заворожені. Один чоловік почав був копати, та дуже ним далеко щось вергло.

        ДОВБУШЕВА ДОРІЖКА

        Коло Верховини, в Бережниці, є гора Довбушанка. Там такі високі камені, як смереки, і стоять, як слупи. Помежи ті камені любив ходити Олекса Довбуш. Тому просвіт між ними називають, Довбушевою доріжкою.
        Є там камінь, на котрий сідав собі ватажко, як говорив з опришками або як приймав кого до ватаги. Є там навіть повибивані в камені топірці — то опришки повибивали. Розповідають, що опришки заховали там Довбушеві скарби, і такі знаки лишили.
        За Польщі чотири верховинські чоловіки шукали закопане золото, але не знайшли. Там і тепер є діра викопана, що відтоді лишилася.

        ДОВБУШЕВА КАПЛИЦЯ

        Розказував мині оден шешурський чьоловік, то є у Синих горах Довбушева каплиця. Й є у ту каплицу двері, а в тих дверех стоє ключі, та коли годі розимкнути. Єк си подивити у дирочьку криз двері, то там у каплици витко такі світла, шо раз, але шо с того, коли там ніхто би не увийшов.

        ПИНТЬОВА ПЕЧЕРА

        У опришка Пинті було 12 товаришів. Вони ходили: по всій околиці. Розбивали панські маєтки, забирали від панів золото і носили у Кам'янську печеру. Із церкви забирали дорогі речі і теж носили у тоту печеру. Один з опришків сидів у цій печері і там. постійно вартував, щоб хтось посторонній туди не зайшов.
        Одного разу ішов туди вівчар із вівцями. Дивиться, а там якась печера, і до того ж відкрита. Зайшов вівчар у тоту печеру а там опришок сидить за столом. Побачив опришок вівчара і каже йому: “Бери, вівчарю, грошей, скільки можеш нести”. Набрав вівчар повно грошей, напхав поза широкий вівчарський ремінь, подякував опришкові й пішов собі геть. Потім вівчар загнав скоренько вівці у кошару, а сам заслав другого вівчаря, щоб і той пішов у тоту печеру і приніс гроші. Пішов туди інший вівчар, але тоді печера вже була закрита, і він не міг її найти.

        ОСТАПІВКА

        У нас у селі є схил гори, який називають Ростоки, а низину — Остростік. І там є місце Остапівка. Тато розказували, що на тому місці убили вояка УПА — Остап називався. Він, кажуть, не був з нашого району, а десь із долів. Як він загинув, товариші поховали його такой там. Тота могила знаходиться на хребті, між лісом і пасовищем. Люди кратці доглядали її, і слідів могилки було видно ще донедавна.

        ЛИСОВА ГОРА

        То сталося на Стрітеня, 15 чи 14 лютого 1947 року між Побуком і Трухановим. Там була збудована переходова криївка. У ній ночували підпільники. Тої ночі якось пронюхали за криївку облавники. Напали на сонних повстанців. Бій тривав цілу ніч, аж до ранку. Ніхто не здався. Двом удалося вирватися з оточення. Решта сім хлопців загинуло. Між ними був провідник Лис. Звідки він і його друзі — невідомо. Дуже гарні всі були. Я бачив, як їх позвозили побитих у село. Їх пообдирали з одягу, ланцами за ноги попришпилювавали до коней і стягали вниз на поле, а далі саньми — до села. Там гарнізон стояв. Із Побука забрали в Сколе, пофотографували і десь повикидали. Потім люде стали називати ту гору, де вони загинули, Лисовою, на честь провідника. До того часу -гора називалася Снозник. І тепер люде називають Лисовою.

        ВІДКИ ПІШЛА НАЗВА СКАЛИ В РІЖНІ СОКІЛЬСЬКИИ

        Кажут, що у скалі тій давно си водили соколи, і від того, шо там давно виводили си соколи, прізвано і до сегодне ту скалу Сокільський.

        СОКОЛІВ КАМІНЬ

        Вище нашого села находиться велика гора, яка назнваєся Соколув камінь за то, же у нюм усе розмножувалися соколн, птахи такі. Як я ходила копати корінь, щоби мож їсти ліпше, то там іди были соколы у скалі.

        КОЗАРЬКИ

        Там є один звір, називаєсі Козарьки, бо там кісних років, єк не було козам шо їсти, то зігнали усі кози на то місце й скєли то місце, козам не броськ. Вірубали усю деревину, шо там росла, для кіз. Та й тимой звесі то місце Козарьки.

        КУЗЬМИНА ЗАГОРОДА

        Жив собі в Ялинковатому єден господарь. Називався Кузьма. Мав досить багато худобы, бо й родина била в нього велика, і хіба з того жили. Цале літо пасла худоба на полонинах. Та надыйшла зима. А зима в горах завалиста. Паші не встиг заготовити кілько треба. Задумався господарь: “Що ж я буду робити? Зима велика, паші не стане. Не перезимую худобу”.
        Ходив, журився, що робити: шкода худобы і годовати нема чим. Вирішив відогнати вівці гет від хаты. “Най буде, що буде: чи загинут, чи выжиют, а я ту ни можу дивитися, як они голодуют”. Выгнав їх на поле коло лісу з малыми смерічками. Зарубав довкола буки та смереки, обгородив великий шмат землі навіть з ліском, обы вівці далеко не пішли. І лишив їх на цалу зиму.
        Як став сніг гинути, іде він дивитися, що з його вівцями. Приходит, дивиться, а вівці всі живі та й такі файні. Уже й малі ягнятка коло них є. Они їли чатину і так выжили. Дуже стішився Кузьма і забрав вівці домів. А поле з того часу називайся Кузьмина загорода.

        ВОЛАРКА

        Полонин у нашому селі доста: Високий, Помірки, Ракайлівець, під Омногов, Стіна, Стана, Воларка, Лелич. Колись на полонинах паслася всяка маржина: вівці, корови, воли. На одні полонині, що ближче до Закарпаття, найдовше світит сонце. Уже на Високому, на Помірках тінь, а ту ще гріє. То, кажут, що паша там солодка. І все на ні найбільше марги пасло.
        Часто гонила туди воли одна жінка. В полонині була колиба, що мож було перепочити на обід. Ту вона любила часто сидіти, коли вишивала й співала:

        *

        Полонино зеленийка, полонино красна,
        Я по тобі, полонинко, сиві воли пасла.

        Може, з тих часів дійшла до нас ота співанка. Прозвали в селі жінку воларков. Та й полонину так назвали від того, що любила пасти воли на ній.

        ОМНОГИ

        Колись казали “много”. А там у полонині був великий кусник землі, придатний до обробітку: мож було косити, сіяти. Люди казали: “О много в тебе”. І так пішла назва—Омнога. А велику полонину назвали Омноги. Она туди за Крайом, під Чорнов Рипов.
        Переказують, що Омноги під Чорнов Рипов колись були віддані якісь пані Катерині, чи як она називалася, вже добре не тямлят. Тота пані довго не господарювала там, а продала тоти Омноги в село Ялинковате за сорок баранів. Кожний господар з Ялинковатого (може, їх було в той час сорок,) дав по баранови а викупили Омноги. Пані барани продала і поїхала з села. Так частина Омногів відійшла до Ялинковатого.

        ГОВДЯ

        У горах Карпатах багацькі слуги дві тисячі овець випасали-стерегли. Літо видалося грибним, а вівці, звісно, лакомні дужо на теє. Полонина просторою була, вздовж і впоперек ні кінця, ні краю не видать. Ліси дрімучі, поляни квітучі. І знову поляни, і знову ліси. І так нескінченим ланцюгом.
        Вівчар, що носив ім'я Говдя, теплої літньої днини сів на поляні й, зморений працею важкою, заснув солодким сном. Поки було тихо довкола, доти й овечки не блеяли, скубли собі зелену травицю. Та з Чорногори наповзла чорна хмара, обплутала верхи, і враз заплахкотіли блискавиці, вдарили громи, нашкереберть пішли столітні дуби. Вівці з переляку-переполоху та й у ліси тії подались. Але замість того, щоб мирно перестояти в чагарниках, вони все йшли та йшли, та все далі та й далі. Гриби манили їх.
        Говдя прокинувся від сновидіння. Приснилось йому, що з дівчиною-красунею купається, але якийсь хлоп'яга зверха як турне каменюков в плесо — так вся водиця розтеклася. Тут він і схопився. Але що це? Овець і близько не чути, сам мокрий, вода дзюрчить з одежини. Він сюди, він туди — овець не чути, не видно. Хоч би один дзвіночок подав знати, хоч би одна овечка заблеяла, так ні. Пішов Говдя в розшуки, натрапив на слід і зрадів. Але радість передчасною була — не відшукав Говдя отару, заблудив у темних лісах і не вернувся більше в маєток панський. Не вернувся, бо й так знав, що голова на дривітні буде стята, якщо прийде без овець. Вийшов на вершину гори. Думав, звідки побачити десь вівці, але їх ніде не було. І сів на пень-колоду, заридав. Всі сльози виплакав, а їх було так багацько, що утворили на горі озеро.
        І понині те озеро виблискує плесом, усміхається навпроти сонця. А коли йдуть дощі, воно витікає через верх. І люди кажуть, що Говдя плаче, слізьми гори обмиває і овець шукає. А гору, де озеро стало, люди Говдею назвали.

        ДЗВЕНІВ

        Колись на схилі тої гори жив якийсь дуже файний коваль. Він усьо дуже добре вмів робити. Там усе в кузни дзвеніло. Але найбільше знали коваля як прекрасного майстра, що вмів виливати дзвони з сильним голосом. Коли в такий дзвін задзвонити, то навіть кури глухли. Такої сили був голос дзвонів, що їх робив той коваль. Що з ним потім сталося — ни знати. Лише гора типирь називається Дзвенів.

        СИНЕВІДСЬКИЙ ПРОГІН У ВОЛОСЯНЦІ

        Казали старі люде, що колись ту волосані росли, млачища великі были. Говорили, що першый чоловік быв поселився коло Цапівського мосту. А як називався — того я не знаю. Розказовали, що в нас не было дороги селом, а йшла горі Припором і називали Синевідським прогоном. Синевідце-торгівці шварцовали на Закарпаття волами, кіньми. То й я того не пам'ятаю, а казав мені. дідо. А молоді й не придумали бы, чого він так называєся.

        ДИХТЬОВЕЦЬ

        У Омноги треба йти через Дихтьовець. Хоч ідеш із села через той вершок — догори, хоч відтам — всьо одно тяжко йти, бо догори.
        Колись через тоту гору возили снопи, сіно. Дуже тяжко піднималася фіра. Щоби переїхати, треба було підмащувати вози дьогтьом. І від того, що все на тоті горі мастили дьогтьом і назвали її Дихтьовець. Дьоготь робили з березової кори.

        ГОВЕРЛА

        Барон Янош Нодь з далекого міста довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм ім'ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг, кожен зі слуг взяв двох коней — для себе і для харчів та спорядження— і рушили в дорогу.
        То було якраз серед літа. Вся Угорщина знала про похід Нодя, який мав принести славу не тільки покорителеві гори, але й державі, а про те, що на вершині цієї гори не раз побували прості селяни, ніхто й не згадував.
        Дні поволі минали. Аж через два місяці доїхав Янош Нодь до невеликого карпатського села, що загубилося в горах, і дивується. Чи справді на ту гору так важко вийти? Та ж рукою можна подати до її вершини.
        Літнє сонце нестерпно пекло. Але йти було приємно. Хвойні праліси охолоджували людей і коней.
        Та довелося потратити ще два цілих дні, щоб дійти до самого підніжжя гори. Там барон зупинився і наказав отаборитись, щоб відпочити, набратись сили. Два дні тривав перепочинок. Залишивши трьох чоловік та коней у таборі, барон з іншими ще на світанку вирушив на гору. Небо було чисте-чисте, жодної хмарини.
        Довго йшли, в декого і взуття розбилося. Пробирались крізь густі хащі, через колюче каміння, через товсті колоди, повалені бурею. Знемагали, падали. Гордого пана це починало сердити. Одного боязливого слугу, що хотів повертатися, пан спересердя пристрелив.
        Уже вечоріло, коли змучені люди вийшли з лісу. Перед ними простяглася широка полонина, яка ніби сягала неба.
        Не відчував утоми тільки Нодь. Побачивши перед собою за кількасот метрів вершину, він аж летів до неї, щоб тільки першим стати над Карпатами.
        Ніхто й не помітив, як небо затягнули тяжкі хмари. Отямилися тоді, коли посипав лапатий, густий сніг. Подув холодний вітер, знялася хуртовина й розігрався буран. Рятуючись від стихії, люди розбіглися, хто куди. Даремно Янош Нодь зупиняв їх. ніхто не чув. За ніч намело багато снігу, люди ледве тягнули ноги від замету до замету.
        Лише третина людей повернулася до табору. Вони були змучені, голодні, перемерзлі. Інші загинули в бурані.
        Не повернувся й барон Янош Нодь.
        — Говерло! Говерло! — розповідали ті, що повернулися!.. Це по-мадярськи означало, що вершина вся в снігу.
        Такого дива люди, які прийшли сюди з далекої мадярської рівнини, ще не бачили: щоб серед літа і сніг.
        Відтоді й гора названа Говерлою — сніжною горою. А вона й справді сніжна. Великі купи снігу можна щоліта знайти в западинах, урвищах. Та й погода тут часто міняється: сніг на Говерлі серед літа — не дивина.

        ЧЕРВОНА СКЕЛЯ

        Колись у Хустськім замку пановав руський князь. Надходили татаре. Князь зібрався з своим військом в похід проти ворогів. Прощаючися з жінкою і малим сыном, сказав: “Коли бы я на війні помер, виховуй сына так, щобы він міг колись стати на моє місце”. Князь із своим військом пішов у бій. Татар було много й його розбили. Знищили краину й заняли хустський замок. Княгиня дізналася, що єї муж у війні помер. Всіх людей забрали татаре в полон. Татарський начальник кождому невільникові призначив якусь роботу.
        Межи невільниками була і княгиня. До неї начальник сказав: “Ты будеш моєю дванадцятою жінкою”. Княгиня сказала:
        “Краще пійду в найтяжшу роботу, ніж маю бути в твоїм дворі”. “Як не послухаєш мене, уб'ю твого сына”, — сказав начальник. Бідна жінка пригадала собі слова свого мужа й покорилася. Стала жити на дворі начальника як дванадцята жінка. Хлопця взяли до військової школи.
        Часы минають, а з хлопця виріс молодець. Брав участь у походах й вже самостійно провадив військо в боротьбу.
        Одного разу вернувся він з битви. Учитель його питався:
        “Що ти, сину, видів?” Молодець відповів: “Много країв я здобув, много крови християнської я пролив. За високими горами я видів прекрасний край. Живе там нарід дуже добрий, і жаль стало мені його різати. В тім краю на горі є чудовий замок. Здобував його я місяць, але здобути його не міг. Боронить його чоловік, сильнійший, як сто татар”. Сю розмову молодця вислухала під дверима стара, виснажена недолею жінка. Она дуже зраділа: “Мій муж живе!”
        Потім стрілася она з хлопцем у саду, але він не хотів з нею говорити. Але жінка взяла його за руку і тихо почала йому говорити: “Слухай, хлопче, той край, що тобі так сподобався, то твої браты. В тім чудовім замку ты світ увидів, а той хоробрый чоловік—твій рідний отець, а я твоя мати”. І розказала мати свому сынови все їх нещастя. Довго радилися, що їм робити. Вкінци рішили втікати. По довгім блуканню прийшли над Тису, але старенька, змучена мати дальше не могла іти. Сказала сынові: “Дивися, там видно замок. Я дальше з тобою не можу йти. Возьми сю медаль з ланцушком, і по нім тебе отець спізнає. Наділа йому на шию ланцок з медалю і померла. Шаблею викопав глибоку яму і поховав свою маму. Сам переплыв Тису і пустився до замку.
        В замку сидів старенький князь. Він присягнув, що мусить пімстнтися над татарами, котрі взяли його жінку і малого сина.. Люде прийшли і зголосили, що прийшов якийсь татарин.
        “Знов татарин? Хоче забрати мій замок”, — крикнув князь. Потім припняв на бік шаблю, сів на коня і побіг назустріч татарину. Коли увидів татарина, вытяг шаблю і відрубав йому голову. Голова відлетіла, а з шиї зсунувся ланцок з медалю. Аж тоді увидів князь, що вбив власного сина. Величаві похорони зробили молодому князеви. Гірко плакав старый батько над гробом свого одинокого сына. Потім мовчки встав, і на тім місци, де помер його сын, пробився власным мечем. Кров витікала із князя і червоно фарбила скалу. З того часу називаєся та скала Червоною.

        ЧЕРВОНА СКЕЛЯ

        Це було давно, дуже давно, ще в ті часи, коли воєвода Хуста безпечно жив у збудованому ним високому замку зі своїми численними слугами й воїнами. Сім'я у нього була невелика — дружина й двоє маленьких дітей. В обох дітей, хлопчика й дівчинки, були на правім плечі однакові родимки. Якось поїхав воєвода з великим своїм почтом на лови далеко в гори, залишивши в замку невеличку охорону. І в той час сталося велике лихо: в край вдерлися не знані доти нікому дикі татари, й захопили замок. Татари багатьох людей повбивали, багато забрали в неволю. Вони забрали також молоду дружину воєводи і маленького сина Андрійка. Тільки малятко-дочка його врятувалася, заховавшись в один із закапелків замку.
        Коли воєвода повернувся з ловів, у спустошеному замку він знайшов лише свою перелякану маленьку дочку. Він почав усюди шукати дружину й сина, але дарма — ніде їх не було. І в своєму невтішному горі дав клятву карати на горло кожного татарина, який потрапить йому до рук.
        Ішли роки... Воєвода постарів, а дочка його виросла і стала дівчиною-красунею. Про долю дружини й сина. нічого не було відомо.
        Тим часом син його ріс при ханському дворі й став гарним юнаком. На нього звернув увагу й сам хан і взяв його в свою гвардію своїм охоронцем. Мати скоро вмерла від горя, й Андрій, ібо як його звали татари Скандор, лишився сам.
        Одного разу він випадково зустрів серед невольників одного із воїнів батька, якого упізнав по рубцю на обличчі від рани, що той колись дістав у бою. Старий воїн умовив юнака втекти разом з ним з неволі на батьківщину. Дуже небезпечна була їх путь, але зрештою вони добралися до рідного краю. Здаля вже було видно високий величний Хустський замок. Але старий воїн вже не міг далі йти і помер на руках в Андрія. Юнак викопав шаблею йому могилу й поховав свого старого друга. А тоді рушив у дальшу путь. По дорозі він раптом почув одчайдушний крик і побачив дівчину, за якою гнався величезний ведмідь. Це була його рідна сестра, яка їхала верхи, залишивши далеко позад себе вершника, який її супроводив. Кінь, злякавшись ведмедя, кинувся вбік і скинув з себе дівчину. Андрій, не довго думаючи, кинувся на ведмедя й убив його ударом кинджала в саме серце. Під час боротьби звір здер з юнака одяг і оголив родиму пляму у нього на плечі. Сестра тоді відразу впізнала свого брата й вони, від радості плачучи, впали одне одному в обійми.
        Тим часом вершник під'їхав і побачив, дочку воєводи, в яку він був закоханий, в обіймах татарина. У запалі ревнощів він поспішив донести своєму панові, що його дочка обіймається з татарином. Розгніваний воєвода, вірний своїй клятві, зопалу наказав відрубати зухвалому татаринові голову. Незважаючи на благання й плач дівчини, слуги воєводи схопили нещасного юнака й потягли на скелю, що височить навпроти Хустського замка над річкою Великою, й тут же відрубали йому голову, не чекаючи воєводи.
        Скоро під'їхав до місця страти й сам воєвода, і, впізнавши в убитому татаринові сина, тут же вбив себе мечем. Він помер на мертвому тілі свого сина. Їх кров змішалася й почервонила скелю, яку відтоді почали називати Червоною.

        ШИБЕНИЦЯ

        У селі Жураках було поле, яке називали Шибениці. Колись за якусь провину там людей вішали. За сто років тому побудували там костьол, а потім з нього школу зробили. Там, де старунське поле Велика Толока, розходяться три дороги: одна — на Солотвин, друга на Жураки, а третья — на Гвізд. Колись, ще за панщини, на Великій Толоці, на границі між селами, стояла шибениця, корчма, хрест і будинок, де можна було переночувати.
        Одного разу слуга віз сюди великого пана. Проминули вони корчму, хрест, доїхали до шибениці, і тут слуга зняв шапку.
        Пан накинувся на нього:
        — Ти чому не знімав шапку, коли ми їхали попри хрест, а приїхав до шибениці й зняв?!
        — На цій шибениці багато невинних людей життя своє в муках скінчило, тому я перед нею шапку знімаю, — відповів слуга.
        Пан роззлостився і наказав шандарам:
        — Заберіть мого слугу і повісьте на тій шибениці, перед якою він шапку зняв.
        І його тут же повісили, де опришків вішали...

        ШИБЕНИЧКА

        Де сходяться три хітарі — келечинський, буківецький та ізянський,— вершечок має назву Шибеничка. Не добро підказувало такі назви — їх породило гірке життя верховинців. Ще за панщини дали люди тому вершечку таку назву.
        А чому? Бо давно як було: не вийдеш на панщину — дістанеш канчуків, не заплатиш податок — знову підставляй спину,-а втечеш із війська і впіймають чи підеш опришкувати і впіймають — шибениця готова. Щоб нагнати на людей страх, пани страчували бунтарів на видному місці.
        Аби панам доказати, що люди не бояться умерти за волю, вершечок прозвали Шибеничкою.

        ПОРУБАНКА

        Я чув з повістий від старих, що ту в нас був якийсь пан. Він дуже знущався над людьми. Але найшовся такий, що зарубав пана — відтяв му голову. І відтогди пішла назва того поля Порубанка.

        ПОЛЯ ПІЖІ, РУБАНЬ, ФУРКУТІЙСЬКЕ

        Розказовала мені моя баба, що мала дев'яносто років. Колись люде хотіли доста поля мати. Но та й піжилися, сердилися, сварилися на єнному полю. А як дуже розлютилися, то ся побили і пішли на друге поле — рубалися сокирами. Вже як порубалися, потім бігли єнны за другими на другий вирьх. Там уже з них і кров форкотала. І ті три поля назвали Піжі, Рубань, а трете — Фуркутійське.

        ГРОБИЩЕ

        Глибоко в Полонинських Карпатах сховалося в мальовничій долині село Тур'я Поляна. Навколо громадяться велетні-гори. Шумлять водоспади, біжать, пінячись на камінні, гірські потоки. Шумить, сповнюючи бездушним гомоном вузьку долину, бурхлива неприборкана річка Туриця. Тур'я Поляна, Туриця, Тур'я Пасіка...
        Самі ці назви нагадують далеке минуле, коли на просторі галявини виходили стадами могутні тури...
        Гай, гай! Нема вже їх! І загубилися вони в пам'яті людській. І не про них, не про диких турів йтиме мова, а про двох людей, яких розсудила тільки могила...
        Років півтораста, а може й цілих двісті тому, жив у Тур'ї Поляні багатий піп. Як на ймення того попа вже тепер ніхто не знає. Адже ж багато попів від того часу в селі перебувало. Хіба ж їх усіх запам'ятаєш...
        Так ось, у цього багатого попа була велика отара овець. І найняв він, цей піп, собі вівчаря, щоб стерегти його отару й доглядати її. Найнявся цей вівчар на цілих десять років. За угодою піп платив вівчареві не грошима, а вівцями, приплодом. Піп свої вівці продавав, а вівчар ні, й за десять літ у нього отара стала більшою за попову.
        Коли минуло десять років, вівчар вирішив з попом розрахуватися. Почали лічити, й бачить піп — у вівчаря овець більше, аніж у нього. Ним оволоділа жадоба, і він почав сперечатися з вівчарем, що, мовляв, його підрахунок неправильний.
        А вівчар, хоч і був неписьменний, але робив щорічно карби на палицях і добре знав, скільки має бути у нього овець. Так вони і не дійшли до згоди.
        Прийшов Великдень, і коли піп пішов до церкви служити Службу, вівчар погнав свою отару й хотів перейти через гори в Галичину, звідки він був родом.
        Хоч люди були того дня в церкві, але хтось все ж таки бачив, як вівчар погнав вівці, й побіг сказати попові. Як почув це піп, залишив Службу Божу, сів на коня й погнався за ним. І захопив з собою рушницю, щоб примусити вівчаря повернутися. Але не так сталося, як гадалося.
        Жили в ті часи під полониною Рівною розбійники. Своє кубло вони мали в печері під Рябою Скелею. Один з тих розбійників товаришував з вівчарем тур'янополянського попа. Бувало, зайде до нього в кошару голодний, переночує, молока, жентиці нап'ється, бринзи поїсть.
        Одного разу придибав він до вівчаря ледве живий. На грудях у нього зяяла рана. Він ледве дихав.
        — Я вмираю, — сказав він. — На нас напали бандури. Багатьох вбили, решта розбіглась. Я був поранений, але мені пощастило втекти. Я всі сили зібрав, щоб їм не потрапити в руки. Тепер приходить мені кінець. Візьми на пам'ять мою рушницю. Вона може тоді придатися. Може дика звірина нападе, щоб у тебе було чим боронитись.
        Коли вівчар погнав свою отару, на будь-який випадок зарядив рушницю, гадаючи, що за ним буде погоня. А піп вже здаля побачив у вівчаря рушницю і приготувався. Стрілили вони разом, і обидва впали тут же на місці. Так їх і поховали в одній могилі, яка й досі зветься Гробище.

        ГРОБИЩЕ

        Колись давно у єнного ту багача быв слуга, якому ґазда пообіцяв, як дослужить, розраховатися вуцями, кулько буде мати приплоду. А тот слуга быв пастырь. Коли кончив служити, то забрав череду овець, що му припала, і гнав через єнно поле до свого села. Багачови жаль было за тими вуцями. Договорився з другима слугами. Тоты із ним його догнали і забили. Поховали там пастыря і выклали гріб. Тото місце і типирь кличеся Гробищє, то вбік Звору, із Звурської Гуты.

        БЛИЗНИЦІ

        Навколо нашого села высокі горы. З єдного боку стоят три дуже подібні єден на другий Близниці: Нижний, Середный і Вышный. Так называют їх здавна. Колись на тих горах не было такого густого лісу, як типирь, а великі поля. Туда косили. Ниськы то вже позарастало. Але є й такі щи місця, де далі косят.
        Давно, як лише ту люде поселилися, настали сінокосы. Чоловіки косили, а єдна жінка вынесла їм їсти, і там ї застали пологи. Такой там вродила она трьох хлопчиків, трьох близнят на тім поли. З того часу поле, а потім уже й усі три горы стали називатися Бизницями. Стоят они над річков Славков, як іти понад тію з Волосянки до Ялинковатого, то з правої руки.

        БЛИЗНИЦІ

        Быв у нас в селі пан. Він мав дві горы з лісом. Раз єдна жінка народила двох близнюків. Підросли хлопці і были дуже сильні. Коли пан вийшов на польованя (з ним были наганячі, бо выйшов на польованя на ведмедя), йому захотілося їмити живого ведмедя. Наганячі порадили, що в Ялинковатому є два сильні хлопці-близнюки, що можут йому їмити живого. Він їх запросив, а дасть їм в нагороду тоты горы лісу. Коли наганячі нагнали ведмедя на них, они його їмили і зв'язали. Пан забрав на повізку і повіз. А горы з лісом пошкодовав дати близнюкам.
        Коли они йшли додому, він їх повбивав. І з-за того називаються горы близниці.

        ГОРА БЛИЗНИЦЯ

        Два брати-близнюки кохали одну дівчину. А були вони такі схожі один на одного, що дівчина кохала їх обох. Одного разу вона їм сказала, що за того вийде заміж, котрий їй принесе із гір едельвейс. Пішли брати-близнюки шукати едельвейс. По дорозі зустрілися з одним старим дідусем. Розповіли йому про те, куди і за чим ідуть, а дід їм і каже:
        — Беріть мій едельвейс, хоч він трохи засушений.
        — Ні, ні, дідусю! — відповіли брати. Нам треба свіжий едельвейс. Брати від вас старий, засохлий — то буде не по правді.
        Тоді дідусь повів їх до одної скали, а там якраз ріс один едельвейс. І рушили брати — один з одного боку, а другий —з другого. Тільки вспіли доторкнутись, як скала зірвалася і оба вони розбилися.
        Дідусь повідомив про це дівчину. Вийшла вона на грунь і дуже плакала. З її сліз зробилося велике озеро, яке називається Орать. Від того часу і по сьогоднішній день люди цю гору звуть Близницею.

        КУРГАН КРАСУНІ

        На лівому березі ріки Верки напроти села Мужієва стоїть курган. Курган Красуні називає його народ. Дочка берегського жупана Андрія Добоша Ілка за тридев'ять земель славилася своєю красою. Так і називали її в народі Ілкою Прекрасною. Пишався батько своєю дочкою-красунею. Багато лицарів добивалися її руки. Особливо упадали коло Ілки молодий і добрий витязь Валентин і дикий пристрасний рицар Нялаб, володар названого його ім'ям замка.
        Андрій Добош був не від того, щоб віддати дочку за могутнього володаря замка, але серце красуні обрало Валентина. Недаремно умовляв її батько, вона не погоджувалася вийти заміж за Нялаба.
        Впертий батько вирішив зрештою, щоб суперечка була розв'язана на герці. Хто переможе, той і візьме Ілку. Він потайки сподівався, що переможцем буде Нялаб, про якого слава йшла як про непереможеного на полі бою.
        До речі, в місті Сас — так тоді звалося місто Берегово — готувалися до лицарських ігор. Сюди збиралися витязі в пишному одязі, зі слугами, на добрих конях з дорогоцінною збруєю.
        Всюди маяли прапори і стяги. Місто було вбране по-святковому. І нарешті настав так довгочеканий день — день бойових змагань.
        І ось зійшлися два супротивники — Валентин і Нялаб. Обидва знали, за що вони битимуться, не тільки за лицарську славу.
        Вершники зіткнулися зі страшенною силою, але надто рівної вони були сили, щоб котрийсь з них був забитий. І почалася вперта боротьба.
        Ілка ні жива, ні мертва, бліда стежила за герцем і від усього люблячого серця бажала перемоги Валентинові.
        Тріщали щити під ударами мечів і списів, іржали коні. Вершники знову й знову розходились, щоб іще з більшою силою і завзяттям вдарити на суперника.
        Довго билися лицарі, але раптом, коли ніхто не чекав, Валентин блискавично скористався необережністю Нялаба й скинув його з коня.
        Нялаб був переможений...Народ радів, бо гордого Нялаба не любили. Ілка була щаслива.
        Отак красуня Ілка стала з повним правом дружиною Валентина. Але Нялаб не примирився з невдачею.
        — Ні! Ні! Іще раз ні! Клянуся небом і пеклом, що Ілка буде моєю! — вигукнув він у скаженій люті.
        І Нялаб зробився розбійником. Він знайшов собі спільника — свого сусіду Канкова, володаря Виноградівського замка. Своїми наїздами на мирні села й міста, своїм грабунком вони наводили жах на населення краю. Сльози, кров, пожежі й плач лишали вони після себе.
        Чутки про те, що робив Нялаб зі своїм спільником Канковим, дійшли до самого Будина. Король наказав покарати лицарів-розбійників і оголосив народне рушення.
        За наказом і Валентин з'явився до війська, яке збиралося під Береговим. Нялаб на це не зважив, і поки збиралося військо, він продовжував зі свого неприступного замка в Королеві своє розбійницьке діло. Бо й справді, його замок був розташований на крутій скелі серед широкої долини, що відкривалася велетенськими воротами, через які бурхлива Тиса виривається на простір Дунайської низини. Разом з тим Нялаб не забував і про свою образу, яка штовхнула його на злочинний шлях.
        Дізнавшись, що Валентин вже поїхав до війська, яке збиралося проти нього, вирішив діяти.
        Зграя, щоб відволікти увагу, підпалила в іншому кінці села хату. Люди побігли туди гасити пожежу.
        Скориставшись з колотнечі, Нялаб увірвався в палац Валентина і, схопивши непритомну від страху Ілку, помчав з нею до свого замка.
        Проте, перш ніж він встиг переправитись через Верку, раптом здалля з'явився вершник. Це був Валентин, який помітив над селом густий дим від пожежі й, занепокоєний, чимдуж помчав додому.
        — Нялаб? — упізнав він лицаря-розбійника з жінкою на сідлі. — Невже це вона?!
        І помчав він за Нялабом. Почалася дика гонитва. Проте кінь Нялаба під подвійною вагою почав здавати.
        — Стій, злочинцю! Стій, розбійнику! — кричав йому навздогін Валентин. Нялаб бачив, що своєї мети він не досяг і пекельна думка промайнула у нього в голові: якщо Ілка не буде його, то хай не буде нічия! І за мить гострий кинджал стирчав в грудях Ілки.
        — Ось вона! Бери її собі! — гукнув він, обернувшись, і спустив тіло Ілки на землю, а сам стрибнув з конем у Верку, щоб переплисти на другий берег. Але кінь зашпортався й, заплутавшись в очереті, загинув разом із своїм вершником.
        Так загинув свавільний і злий Нялаб. І тільки руїни замку, прозваного його ім'ям, що стоять на крутій скелі над Королевим, нагадують про лицаря-розбійника.
        Ілка була похована на березі річки Верки, на тому місці, де вбивця скинув її з сідла. Ховали її урочисто й всенародне. Прийшло і військо, яке зібралося було, щоб покарати Нялаба. Кожний воїн набрав у шолом свій землі й висипав на могилу Ілки, яка жорстоко поплатилася за свою красу.
        Отак і виріс на очах у людей курган Красуні.

        ЛАУРА

        На Буковині між поселеннями Красноільським та Іжевцями розкинулася справжнісінька підгірна полонина. Відколи світ, відтоді й судилося їй худібку приймати. В ті давні часи полонина належала, звісно, дідичу. А в нього без ліку худоби було і слуг доста мав. Родина складалася з п'яти осіб: пан, його господиня і три дорослі дочки. Згодом найстарша Стелла віддалася за сусіднього парубка заможного, середуща Кокуца ,за повітового урядовця, а наймолодша Лаура всім рішуче відмовляла, жоден з тих, хто сватався, не до серця їй був.
        Старий батько Іжеску брався муштрувати найменшу дочку.
        — Роки йдуть, всі багаті хлопці женяться, а ти сидиш, казна- кого чекаєш! — не раз було вичитував.
        — Не піду я за немилого, тату! — мовила дівчина. Старий хотів далі розширяти мошію свою і знову наступав:
        — То йди за Флорю, доню. В нього землі, худоби багацько. Житимеш і горя не знатимеш!
        — Ні тату! Ні землею, ні худобою серце не вгамуєш. Але про кохання своє вона не зізнавалась. Що не день Лаура відпрошувалась на полонину. Повільними кроками виходила на самий верх, лягала там на угрітій сонцем поляні і, уставивши оченята в бездонну небесну блакить, лежала так цілими годинами. А мислі пливли так, як оті хмарки білі в небі — такі ж чисті, такі ж вибагливі. За день квітів та ягід назбирає, принесе додому. А на запитання, чого щодня на ту полонину бігає, любов'ю до овець відбивається.
        Та не йняв віри старий Іжеску, переодягнувся у ведмежі шкури і собі подався на полонину ще вночі, аби підстерегти, що робить тут його наймолодша донька. І коли сонце сипало тепле проміння, а роси виблискували лелітками, він же був замаскований пуд штубом. По-первах пройшла отара, яку проводив вівчар Івоніка.
        Надзвичайної краси був хлопець. Чорні кучері спадали на його світле чоло, рум'янощокий, добрий флуєраш. Неподалеку сів на пеньок, вийняв з-за пояса сопілку і заграв вівчарську думу. З-за горба, немов квітка чарівна, виринула Лаура. Підійшла і обвилася навкруг вівчарської шиї, мило гладила його кучерики, цілувала губи. Вона кохала Івоніку й пішла б у світи далекі, аби тільки з ним бути разом. Вона пішла б і вночі навіть по місяцевій срібній струні, аби тільки коханого видіти.
        Старого під штубом аж затіпала пропасниця, коли вздрів таке. Але стримався і повернувся додому. Розповів старий про оказію, яку бачив. Змовилися силою віддали Лауру за багацького сина. Призначили весілля. Напекли і наварили, всіх багачів покликали, відтак і Лаурі вінок на голівку поклали.
        А коли почет молодого наблизився, Лаура крізь сльози вигукнула:
        — Не піду за багацького сина, а для Івоніки-вівчарика суджена. Попервах впала голівкою в подушки і сльозила, гейби дрібним дощиком. І тут же перекинулася в квітку полонинську.
        Оповідають, що й дотеперки, коли молодик настає, на полонині з'являється дівчина-квітка й гукає на свого Івоніку. І вона у відповідь чує невидимий голос в місячній ночі, в журкотінні струмка чує шепоти солодких уст, а в шумах смерек — сопілкові флоєрні співи.
        Отож, назва полонини, що між Іжевцями і Красноїльськом, і походить від багацької доньки, що навіки покохала вівчара Івоніку.

        ДІВОЧА ГОРА

        Хоч він жив на подільському березі Дністра, а на буковинському зустрічалися вони щодня. Невеличкий острів на Дністрі служив їм за місце побачень, а дністрові хвилі та човен-чайка переносили їх з берега на берег. Ні для кого не було секретом, що ставний, високий парубок з Поділля, який пас багацькі вівці понад Дністром, та струнка золотокоса буковинська дівчина-наймичка любляться і мріють скоро побратись. Але обоє не мали ні кола, ні двора, і їм треба було щось заробити спершу.... Одного разу, коли дівчина, наче шукаючи захисту від усього злого, пригорталася до хлопця, знялася буря, чорні хмари нависли над ними.
        —Треба поспішати додому, а то гроза буде, — промовила вона, і, прощаючись з милим, запитала тривожно: — А що, як після дощу прибуде Дністер і затопить наш острів? Як ми тоді зустрінемось? Я без тебе не проживу й хвилини... .
        — Після дощу зійде веселка, — стиснув парубок руку дівчини. — Кажуть, що як стати там, де веселка воду п'є, то по ній можна й через море перейти...
        Хоч не було тоді дощу і Дністер не розлився, але на другий день до його буковинського берега не допускали й на гарматний постріл: по річці пройшов румунський кордон. Парубок, як і раніше, підходив до подільського берега Дністра, пускав вінок з червоних маків на сині хвилі, все дивився й дивився, але коханої своєї не бачив.
        Одного разу над Дністром зійшла веселка. Наче справжній міст, вона перекинулась з берега на берег і одним своїм кінцем вперлася в підніжжя найбільшої гори, що на буковинському боці. Далеко навкруги люди в той день бачили, як пташкою вилетіла на саму вершину гори струнка золотокоса дівчина і, розпростерши руки, як крила, кинулася в кипучий Дністер, а навздогін їй бігли і стріляли боярські посіпаки.
        Ніхто не знає, що сталося з відважною дівчиною. Відтоді гору ту люди називають Дівочою. Вже в наш час хтось посадив на її вершині берізку білокору, а вітер навкруги барвінку зеленого насіяв...

        ЧОМУ ОДНУ ГОРУ НАЗИВАЮТЬ КИЧЕРА

        Коло Репинного є гора Кичера. Але й полонину одну кличуть теж Кичера. Майже, репинська Кичера й походить від полонинської (за Репинним є ще й Чирканина Кичера). А полонинський верх названий Кичерою, бо там колись два вівчарі-браття на ім'я Кичера — Федір і Штефан —полюбили одну дівчину Олену. Вона від села один час носила їм полуденки. А люди, які вівчарять, жінок чи дівок рідко видять. А Олена була ще й файною відданицею. І полюбили її обидва браття. Довго любили, і один від одного таїлися. Олена знала се і не виказувалася, котрого любить вона, бо шкодувала ранити іншого. А любила молодого Штефана. І Федір се якось увидів, зрозумів. І терпів, доки не вибухнув. А як вибухнуло межи браттями нещастя, то й скінчилося смертю одного. Федір — старший брат — убив молодшого, Штефана. Олена, як учула, до Репинного й не вернулася. Може її вовки роздерли, а може зі скали собою верла. А Федір іздурів. Бо і брата позбувся, і дівка не захотіла його бути. Та й усе село гуло, що сталося.
        А полонину ту, де браття-вівчарі дозирали сільську отару де сталося отеє, — відтоді і кличуть Кичерою. Відси і вершок коло Репинного кличеся Кичерою.

        ГУСЛІ

        Колись дуже давно, ще в давніших часах у долині ріки Жденянки управителем був Крайник Тімот. На високому пагорбку над селом Жденевим, була у нього панська садиба. Звідти він міг відразу охопити оком усі свої володіння.
        Родина в нього велика, дітей багато, але гордився лише старшою дочкою Даялою. За тридцять земель не було подібної красуні! Струнка, як смерічка, гнучка, як берізка, а ступала вона, як гірська серна. Розкішне русяве волосся важким золотом лежало на раменах і лебединій шиї. В очах її під довгими віями відбивалася синява карпатського неба. Отакою була білолиця з чорними бровами красуня Даяла!
        А коли прикрашала вона себе вінком з гірських квітів, то це була справжня лісова царівна, хоч і одягалася вона небагато — домотканний одяг, і лише взута була в червоні сап'янові чобітки.
        Усі парубки мріяли добитися її прихильності й кружляли навколо неї, як рій бджіл. Але вона лишалася до всіх байдужою. На всі запити юнаків відповідала жартами. Не діяли на неї й чари ворожі, до яких зертався не один з її поклонників.
        Ще більше запишалася Даяла й уявила себе мало не справжньою царівною.
        Серед тих юнаків, які упадали коло неї, був і син волосянського дячка на ймення Павло. Це був стрункий, вродливий хлопець, скромний і щирий, дуже чесний і довірливий. До того ж чудово грав на гуслях. Часто запрошували на весілля. Його люди любили. Даялі подобалося, що серед її численних поклонників був цей юнак, загальний улюбленець. Вона почала виявляти прихильність до нього, але насправді не кохала його.
        А в Павла чим далі розпалювалося кохання в справжню пристрасть. Але дарма він добивався, щоб Даяла стала його дружиною. Вона ухилялася від відповіді. А час ішов, настала зима. Наближалися масниці. Павло знову заговорив про одруження.
        — Перш ніж дати тобі свою згоду, я мушу випробувати твоє кохання — чи справді ти мене так дуже кохаєш, — відповіла дівчина. — Ти нещодавно говорив, що гратимеш у суботу на весіллі в Тихому. Так от слухай мою умову. Коли настане присмерк, ти залишиш весілля й підеш до нас так, щоб у північ був тут. Я не спатиму й тебе чекатиму. Коли заграєш на гуслях, я вийду й дам тобі відповідь.
        — Гаразд! — сказав, зрадівши, юнак, не маючи ніякої підозри. Як тільки смерклося, він вибрав слушну хвилину, непомітно лишив весілля й рушив у дорогу на Жденеве. Іти йому було далеко, щось аж за три милі. Щоб скоротити собі шлях, він пішов навпростець, лісом. Дорогу знав добре. Ніч була місячна, мороз на. Снігу в лісі багато, йти тяжко. Небо було всіяне зірками, але Павло нічого не бачив, а йшов собі й ішов, щоб швидше почути від коханої щасливе “так”!
        Отак ішов він годину, другу, як раптом у лісі розляглося тонке, тягуче виття. Хлопець приспішив ходу, але навколо нього почали миготіти якісь тіні. Це були вовки, що йшли на здобич. Їхні хижі очі раз у раз світилися зеленими вогниками між дерев. А.Павло був без зброї. Правда, він міг вилізти на дерево, але боявся запізнитись до коханої дівчини. Тоді він вийняв з пазухи гуслі й почав грати.. Вовки відбігли. Але не пішли геть увесь час кружляли навколо. Так він ішов ще з годину-півтори, весь час граючи. Нарешті над селом на високому пагорбку показалася в місячному сяйві садиба Крайника. Тімота. Вовки спинилися й відразу зникли.
        Павло з полегшенням зітхнув і, піднявшись до садиби, заграє під вікном Даяли свою улюблену пісню. Але ніхто вікна не відкривав, ніхто не зустрів його, тільки за якийсь час вхідні двері рипнули й грубий чоловічий голос гукнув:
        — Чого людям спати не даєш? Не знайшов іншого часу? Забирайся геть! — і двері грюкнули.
        Павло зрозумів, що з нього жорстоко поглузували. Його охопило почуття образи й сорому. І замість того, щоб зійти в село, він пішов лісовою гущавиною просто на Пікуй-гору.
        Зовсім знесилившись, на світанку додибав він глибоким снігом до самої верхівки. Тут ще раз заграв свою пісню назустріч сонцю, що вже сходило, і зовсім безсилий ліг під скелю й відразу ж заснув.
        Так і знайшли його з гуслями за пазухою люди, які вирушили шукати його другого дня по слідах у глибокім снігу.
        Вбиті горем батьки юнака прокляли Даялу, щоб.доля була до неї така ж жорстока, як вона до їхнього дорогого сина! Щоб не було в неї в житті щастя й щоб не зустрівся їй юнак, який полюбив би її! Щоб ніколи вона не знаходила у людей ні любові, ні приязні, ні співчуття!..
        Так воно й збулося це прокляття. Люди всі відсахнулися від гордовитої красуні. Ніхто з' молодих людей не звертав на неї уваги. Так і лишилася вона старою дівкою. Постаріла й краса її зів'яла. А коли батьки її померли і брати оселилися внизу в селі, тоді Даяла лишилася жити в похмурій садибі на горі сама.. І почала вона ворожбитувати, знахарювати.
        За народними переказами, стара ворожка і тепер живе, все бродить лісовими хащами — шукає чародійних трав. Раз на рік, у день смерті Павла, в неї прокидається сумління, і тоді вона йде на Пікуй, на те місце, де загинув юнак, і там гірко плаче за своєю молодістю й зів'ялою красою.
        Відтоді звуть люди верхівку гори Пікуй Гуслями. Коли ж над Карпатами лютує бур'я, коли північний вітер в ущелинах поміж скель свище, гуде на різні голоси, людям чується, Що то бідолашний Павло грає на своїх гуслях.

        На вершину

        На полонину

        © Писана керниця. Топонімічні легенди та перекази українців Карпат. Зібрав і впорядкував Василь Сокіл. Львів, Інститут народознавства НАН України. 1994.

        Матеріал підготовлено за сприяння Мирослава Зубрицького
        SpyLOG


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua