ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ РЕВОЛЮЦІОНЕРА
01/22/2005 | Скептик
Бути студентом… Та ще й у буремні часи... Ех! Оце життя!.. А коли ви студентка вузу, зріст метр шістдесят, в окулярах і з смішним носом, то хіба це життя?! І ніяких буремних подій.
І тут – воно!.. Нарешті!.. Сталося!.. Ви прокидаєтеся з твердою впевненістю, що це ваш шанс. Саме ваш. Нашвидкуруч влазите в джинси і светр, похапцем снідаєте і домовляєтеся з друзями їхати на Київ, коли – почалось! На кухню залітає ваша мати з віником і криком “Не пущу!!!”. Вважаючи це першим бойовим хрещенням, ви з шашкою наголо вступаєте в бій, але натикаєтесь на залізний аргумент у вигляді віника в супроводі лементу. Звертаючись до здорового глузду вашої вельмишановної матері, ви відступаєте в туалет, де замикаєтесь, слухаючи, як ваша мати стукотить віником в двері і кричить, що вижене вас з дому. А ви тихо сидите. Через півгодини мати змінює тактику – починає давити на жалість: “Доцю, рідненька, ти ж у нас одна, ну не їдь ти туди, не сироти батьків!” Урочисто поклявшись, що нікуди не підете і не поїдете, ви виходите з туалету і відволікаючи свою матусю обережно просуваєтесь до дверей. Але тут мати просікає ваш маневр, а ви тільки в двері – шасьть! вам навздогін материн крик: “Куди?!”, а ви тільки вистрибом, вистрибом – і надвір! Настрій прекрасний, очі горять, грудь розпирає!
Прибігаєте на автостанцію, і з порога: “На Київ є?!”. А вам у відповідь: “Немає!!!”. Ви за серце, а з вулиці забігає ваш одногрупник: “Швиденько, ми вже їдемо!”. Настрій прекрасний, в автобусі тісно, аж пищати хочеться.
І от ви їдете. Ви не просто їдете. Ви мчите! Несетеся! І при цьому завзято співаєте і скандуєте. Раптом автобус зупиняє міліція: “А ви куди???”. А ви їм зі сльозами на очах: “Ой, а у нас таке горе, таке горе!!!”. І їдете далі. В автобусі тісно, але всім весело і всі скандують: “Разом нас багато, нас не подолати!!”.
Аж ось Київ. А людей! А галасу! Та ви!.. Та вас!.. Та вам!.. І ви йдете! Не просто йдете – крокуєте! Могутньо так, величаво. І хвилями грізний людський гомін. Тут ви, відчувши нагальну потребу влитися в народні маси, на весь свій голос студентки зростом метр шістдесят починаєте щось відчайдушно скандувати, забувши, що треба дивитися під ноги. І сторчака вниз! Дякувати Богові, впасти не дали. Але поки ви зводитесь на рівні ноги, то дізнаєтесь, що ваша колона пішла. Підводять вас до якихось хлопців, що стоять ланцюгом на узбіччі і кажуть: “От, впала дитина.”. Обличчя у хлопців суворі і спокійні. І стає вам від цієї спокійної суворості стає трохи лячно. Хтось віддає наказ і ви побігли! Біжите за хлопцем, якому віддали наказ і думаєте – а чого ж це ви, власне, біжите? А може вам і бігти не треба? Але ж біжите! Ні чорта по сторонах не бачите, крім того осоружного хлопця, але ж біжите! Вас питають: “З якого міста?”. Ви зразу: “Черкаси!”. Вас тільки – штовх! І ви вже в колоні. Жодного знайомого обличчя. І настроєні всі вельми войовниче. Звідкись крик: “Провокатор!”, з другого боку відповідь: “Сам ти провокатор, вона з нашого вузу!”, і ви знову вдома.
А натовп іде, а натовп гуде! З одного боку кричать, з іншого скандують, а ви тільки: “Гур-ря!!! Свободу не спинити!!!”. Зліва люди, справа люди, а ви посередині! І претеся, і претеся!!! Аж у грудях вам тисне.
От їдете ви додому ввечері, і аж язик вам болить, стільки у вас нових вражень. І влітаєте ви в рідний під’їзд, і бачите сцену народної несправедливості: вашого рудого кота Мурзика підфутболює ногою сусідка, вельми опасиста пані, Олімпіада Свиридівна, зі словами: “От виродок помаранчевий! І коти туди ж! Душить вас всіх треба!”. Обурені такими діями, ви ввічливенько так і політично нейтрально їй повідомляєте: “А ви знаєте, що згідно з останніми науковими дослідженнями, масть котів не залежить від їхньої політичної позиції?”. А вона вам: “Що?! Ах ти ж!..”. А ваш кіт Мурзик їй між ногами – шурх! А вона, ноги задравши, тільки – геп! І ви з Мурзиком тріумфуєте. А лементу, а лементу! Аж у вухах лящить. І тут на площадку вискакує баба Гапка, мати Олімпіади Свиридівни. Ну це вже вам не Олімпіада Свиридівна, це вже зброя масового знищення. варто їй лише відкрити рота, як ви розумієте, що подальший супротив не має сенсу, і безславно відступає до своїх дверей. А у спину вам кулеметною чергою несеться характеристика всім членам вашої родини до сьомого коліна включно. В подробицях. Увалюєтесь в двері – ех!!! Очі сльозяться, ноги мокрі, з носа тече! Настрій піднесений! Революційний! На вечерю їжа революціонера – яєчня. Пізніше від матері дізнаєтесь, що Мурзик зчинив вилазку у табір політичного опонента, нанісши шкоду у вигляді півлітра сметани. Але ви стомились і лягаєте спати. Лежите, а в грудях пре, мрії помаранчеві! Під батареєю по революційному солодко прицмокує революційно рудий кіт Мурзик, згадуючи бабину сметану.
Сквозьняк (с)
Трохи невчасно, але прикольно
...
І тут – воно!.. Нарешті!.. Сталося!.. Ви прокидаєтеся з твердою впевненістю, що це ваш шанс. Саме ваш. Нашвидкуруч влазите в джинси і светр, похапцем снідаєте і домовляєтеся з друзями їхати на Київ, коли – почалось! На кухню залітає ваша мати з віником і криком “Не пущу!!!”. Вважаючи це першим бойовим хрещенням, ви з шашкою наголо вступаєте в бій, але натикаєтесь на залізний аргумент у вигляді віника в супроводі лементу. Звертаючись до здорового глузду вашої вельмишановної матері, ви відступаєте в туалет, де замикаєтесь, слухаючи, як ваша мати стукотить віником в двері і кричить, що вижене вас з дому. А ви тихо сидите. Через півгодини мати змінює тактику – починає давити на жалість: “Доцю, рідненька, ти ж у нас одна, ну не їдь ти туди, не сироти батьків!” Урочисто поклявшись, що нікуди не підете і не поїдете, ви виходите з туалету і відволікаючи свою матусю обережно просуваєтесь до дверей. Але тут мати просікає ваш маневр, а ви тільки в двері – шасьть! вам навздогін материн крик: “Куди?!”, а ви тільки вистрибом, вистрибом – і надвір! Настрій прекрасний, очі горять, грудь розпирає!
Прибігаєте на автостанцію, і з порога: “На Київ є?!”. А вам у відповідь: “Немає!!!”. Ви за серце, а з вулиці забігає ваш одногрупник: “Швиденько, ми вже їдемо!”. Настрій прекрасний, в автобусі тісно, аж пищати хочеться.
І от ви їдете. Ви не просто їдете. Ви мчите! Несетеся! І при цьому завзято співаєте і скандуєте. Раптом автобус зупиняє міліція: “А ви куди???”. А ви їм зі сльозами на очах: “Ой, а у нас таке горе, таке горе!!!”. І їдете далі. В автобусі тісно, але всім весело і всі скандують: “Разом нас багато, нас не подолати!!”.
Аж ось Київ. А людей! А галасу! Та ви!.. Та вас!.. Та вам!.. І ви йдете! Не просто йдете – крокуєте! Могутньо так, величаво. І хвилями грізний людський гомін. Тут ви, відчувши нагальну потребу влитися в народні маси, на весь свій голос студентки зростом метр шістдесят починаєте щось відчайдушно скандувати, забувши, що треба дивитися під ноги. І сторчака вниз! Дякувати Богові, впасти не дали. Але поки ви зводитесь на рівні ноги, то дізнаєтесь, що ваша колона пішла. Підводять вас до якихось хлопців, що стоять ланцюгом на узбіччі і кажуть: “От, впала дитина.”. Обличчя у хлопців суворі і спокійні. І стає вам від цієї спокійної суворості стає трохи лячно. Хтось віддає наказ і ви побігли! Біжите за хлопцем, якому віддали наказ і думаєте – а чого ж це ви, власне, біжите? А може вам і бігти не треба? Але ж біжите! Ні чорта по сторонах не бачите, крім того осоружного хлопця, але ж біжите! Вас питають: “З якого міста?”. Ви зразу: “Черкаси!”. Вас тільки – штовх! І ви вже в колоні. Жодного знайомого обличчя. І настроєні всі вельми войовниче. Звідкись крик: “Провокатор!”, з другого боку відповідь: “Сам ти провокатор, вона з нашого вузу!”, і ви знову вдома.
А натовп іде, а натовп гуде! З одного боку кричать, з іншого скандують, а ви тільки: “Гур-ря!!! Свободу не спинити!!!”. Зліва люди, справа люди, а ви посередині! І претеся, і претеся!!! Аж у грудях вам тисне.
От їдете ви додому ввечері, і аж язик вам болить, стільки у вас нових вражень. І влітаєте ви в рідний під’їзд, і бачите сцену народної несправедливості: вашого рудого кота Мурзика підфутболює ногою сусідка, вельми опасиста пані, Олімпіада Свиридівна, зі словами: “От виродок помаранчевий! І коти туди ж! Душить вас всіх треба!”. Обурені такими діями, ви ввічливенько так і політично нейтрально їй повідомляєте: “А ви знаєте, що згідно з останніми науковими дослідженнями, масть котів не залежить від їхньої політичної позиції?”. А вона вам: “Що?! Ах ти ж!..”. А ваш кіт Мурзик їй між ногами – шурх! А вона, ноги задравши, тільки – геп! І ви з Мурзиком тріумфуєте. А лементу, а лементу! Аж у вухах лящить. І тут на площадку вискакує баба Гапка, мати Олімпіади Свиридівни. Ну це вже вам не Олімпіада Свиридівна, це вже зброя масового знищення. варто їй лише відкрити рота, як ви розумієте, що подальший супротив не має сенсу, і безславно відступає до своїх дверей. А у спину вам кулеметною чергою несеться характеристика всім членам вашої родини до сьомого коліна включно. В подробицях. Увалюєтесь в двері – ех!!! Очі сльозяться, ноги мокрі, з носа тече! Настрій піднесений! Революційний! На вечерю їжа революціонера – яєчня. Пізніше від матері дізнаєтесь, що Мурзик зчинив вилазку у табір політичного опонента, нанісши шкоду у вигляді півлітра сметани. Але ви стомились і лягаєте спати. Лежите, а в грудях пре, мрії помаранчеві! Під батареєю по революційному солодко прицмокує революційно рудий кіт Мурзик, згадуючи бабину сметану.
Сквозьняк (с)
Трохи невчасно, але прикольно
...