Співгромадська демократія: рецепт для Криму
11/13/2009 | Мониторинг
Как мне представляется, в статье есть интересные (хотя вовсе не новые) идеи. Сто-то подобное предлагалось в проекте Конституции Крыма, предложенном Меджлисом в 1991 (или в 1992 ?) году.
* * * *
В кінці 80-тих сотні тисяч кримських татар та інших депортованих народів почали повертатися на історичну батьківщину. Міжетнічна ситуація на півострові, яка більше сорока років нагадувала чорноморський штиль, різко загострилася.
Відтоді почався пошук "золотої середини" між інтересами "кримців" та "кримчан". Кримської панацеї досі не винайдено. Однак існує рецепт, який може стати у нагоді. Його назва – співгромадська демократія або консоціація.
Хлопці, давайте жити дружно
Батьком моделі вважається американець голландського походження Арендт Лейпгарт. Її суть полягає у співпраці політичних еліт в суспільствах, розділених на основі релігійних, етнічних, національних чи мовних протиріч.
Лідери конкуруючих груп опиняються перед вибором: синиця в руках чи журавель у небі? При високих ставках та значному ризику обирають безпечнішого, але менш "благородного" птаха. Результатом цього є залучення до процесу прийняття рішень представників протилежних таборів.
На яких принципах будується консоціація?
По-перше, формування коаліційного уряду (іншого органу з подібними функціями).
По-друге, надання кожній групі можливості накладати вето на рішення, які суперечать її життєво важливим інтересам.
По-третє, кожна група повинна бути представлена у державних органах та брати участь у розподілі бюджетних коштів пропорційно кількості своїх членів.
По-четверте, кожній зі спільнот надається можливість вільного культурного, освітнього чи мовного розвитку.
Найкращі результати модель співробітництва продемонструвала у європейських країнах з високим рівнем політичної культури.
Серед них Австрія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія. Однак приклади успішних консоціацій можна знайти і в країнах третього світу. Це і Ліван до початку громадянської війни, це і Суринам, який "позичив" консоціацію у "старшого брата" з Нідерландів.
Так, політичне небо у вказаних країнах в "еру співіснування" аж ніяк не можна назвати безхмарним. Однак катаклізмів, які призводили б до масових людських жертв чи системної кризи, не спостерігалося.
Головною умовою, без якої консоціація перетвориться на порожню форму (як це сталося у Боснії), є мотивація еліт до співробітництва. Але іноді вирішальну роль відіграє фактор зовнішнього "батога чи пряника".
Згадати хоча б наполегливість Біла Клінтона у перемовинах з приводу північно-ірландського питання…
До речі, Північна Ірландія є одним з прикладів співгромадської демократії на рівні окремого регіону. Інший – Південний Тіроль, досвід якого може бути корисним при вирішення кримської дилеми.
Тірольське чудо
Альпійський туристичний рай, найбагатша італійська провінція, частина економічно розвиненого єврорегіону. Все це сьогодні можна сказати про італійську провінцію Південний Тіроль. Одна з причин "тірольського економічного дива" полягає у мирному співіснуванні німецької, італійської та латинської мовних груп.
Хоча ще в середині минулого століття південно-тірольський конфлікт був в центрі уваги європейської спільноти. Інтереси німецькомовної більшості тривалий час ігнорувалися, балом правило італійське населення. І лише після хвилі насильства, яка прокотилася у 60-тих роках, сторони усвідомили пріоритет співробітництва над конфронтацією.
Результатом домовленостей між Австрією, Італією та місцевими елітами стало введення нових "правил гри", що мали на меті збалансувати інтереси німців, італійців та захистити ладинів. Нижче приведені деякі з них.
Коаліційний уряд, розподіл портфелів, в якому залежить від кількості місць, виграних на виборах до парламенту італійськими та німецькими партіями. Два заступники прем’єр-міністра повинні бути представниками різних мовних груп.
Кожна спільнота має можливість накладати вето на закони, які можуть ставити її у нерівне положення з іншими або стосуються її культурних, мовних прав. Подібна процедура може застосовуватися і при розгляді бюджету.
Представництво в державних та адміністративних органах, органах місцевого самоврядування, державних підприємствах визначається за принципом етнічної квоти. Виключення становлять лише міністерство оборони та система органів внутрішніх справ.
Хоча у випадку відсутності професіоналів – тобто кандидатів на вакантну посаду, приміром, за німецькою квотою – її займає італієць чи ладин. І навпаки.
За пропорційним принципом відбувається розподіл державного фінансування та вибори до місцевого парламенту. З одним лише винятком: "маленьким" ладинам забезпечено представництво незалежно від результатів виборів.
І останнє. У галузі культури, мови та освіти лінгвістичним групам надана широка автономія. Офіційні мови – італійська та німецька. Іспит на знання цих мов є обов’язковим для кожного держслужбовця.
Навчання у початковій та середній школі проводиться рідною для дитини мовою вчителем-носієм. Починаючи з другого або третього класу, вивчення другої мови є обов’язковим. У місцях компактного проживання ладинів, їх мова вивчається на рівні з двома "великими".
Альпійський досвід в умовах кримських субтропіків
Тепер до Кримського півострову. Попри усі розбіжності, співпраця між місцевими елітами видається цілком реальною. Здавалося б, найменше мотивації у "слов’янської більшини", яка має на руках всі козирі: кількість, домінуюче становище, владні ресурси.
Однак зростання впливу кримськотатарської спільноти стимулюватиме до компромісу задля убезпечення своїх позицій. А тенденція посилення кримців очевидна.
Конструктивною є і позиція Меджлісу, інтереси якого на даному етапі перетинаються з українськими (взагалі коли згадую про проукраїнські сили в Криму, то першим на думку спадає саме він).
З уст кримських татар лунають заяви з приводу національно-територіальної автономії. Однак її втілення можливе лише зі згоди "слов’янських" політичних еліт.
Що стосується українців (а саме людей, що відносять себе до української культури), то в їхній ситуації вести конфронтаційну політику було б божевіллям. Тим більше, що консоціація може в подальшому легітимізувати поки неприйняту в Криму політику українізації. Тільки не можна забувати про кримськотатарську і, звісно, російську мову та культуру.
Отже, "модель Лепгарта"в Криму видається цілком можливою. Тому наостанок спробую окреслити можливі форми втілення основних її принципів.
Один вже знайшов своє відображення на півострові у форматі коаліційного уряду. Зокрема, починаючи з часів ранньої "куніцівщини", міністерські портфелі за так званою "квотою Меджлісу" постійно отримують декілька кримських татар.
Втім, ця квота виглядає рішенням половинчастим. Як фрукти на ринку: пробуй на здоров’я, але до пуза не наїсися. В той час як остання коаліція взагалі не може слугувати прикладом. Попри усю видиму "широту", причини її формування скоріш особистісні, за принципом "поділив – не поділив" або "любить – не любить спікера".
Безперечно, процедуру формування коаліційного уряду необхідно вдосконалювати. Як вам поділ повноважень між прем’єр-міністром та першим віце-прем’єром та закріплення цих посад за представниками двох різних груп?
Або спільне обрання прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністра з необхідністю його підтримки в парламенті більшістю голосів кожної спільноти?
Рішення, які стосуються питань мови, культури та релігії повинні прийматись консолідовано. Це стосується і головного "яблука розбрату" – землі. Те саме стосується і статусу півострова.
У питанні виборчої інженерії досвід консоціації пропонує дві альтернативи. Перша з них – це вдосконалення існуючої системи шляхом легалізації національних представницьких органів як суб’єктів виборчого права. Це надасть Меджлісу можливість відокремлено брати участь у виборах.
Альтернативою пропорційній системі є преференційне голосування за окремих кандидатів, яка усуває проблему статусу Меджлісу. Але незалежно від можливого формату виборчої системи, квоти менш чисельним репатрійованим народам є обов’язковими.
Звісно, описана політична система на практиці теж має чимало недоліків. Зокрема законодавче закріплення принципів формування коаліційного уряду може викликати додаткові труднощі у процесі його формування.
В той же час неформальні правила ризикують з часом перетворитися на порожні декларації через низьку політичну культури еліт. Визнання окремішності кожної зі спільнот може призвести до їх остаточного самоусвідомлення як інших.
З кримськими татарами це вже відбулося. Невелика купка "українських українців" теж навряд чи втратить ідентичність. А от кримчани-слов’яни зараз нагадують сиру глину. Така політика може її швидше "випалити". А там і до посилення ксенофобії недалеко…
Не слід забувати і про російський фактор. Все-таки це не Австрія…
Словом, запитань не менше ніж відповідей. Однак політика співгромадської демократії краще, ніж пасивність, демонстрована української владою. Це питання повинно бути як предметом наукових диспутів, так і відкритої публічної дискусії.
Її активізація – завдання української влади. Все-таки у держави достатньо важелів впливу на регіональному рівні. Але вона не повинна бути зацікавленим гравцем, а приречена на роль неупередженого арбітра.
Максим Колос, для УП
http://www.pravda.com.ua/news/2009/11/11/105096.htm
* * * *
В кінці 80-тих сотні тисяч кримських татар та інших депортованих народів почали повертатися на історичну батьківщину. Міжетнічна ситуація на півострові, яка більше сорока років нагадувала чорноморський штиль, різко загострилася.
Відтоді почався пошук "золотої середини" між інтересами "кримців" та "кримчан". Кримської панацеї досі не винайдено. Однак існує рецепт, який може стати у нагоді. Його назва – співгромадська демократія або консоціація.
Хлопці, давайте жити дружно
Батьком моделі вважається американець голландського походження Арендт Лейпгарт. Її суть полягає у співпраці політичних еліт в суспільствах, розділених на основі релігійних, етнічних, національних чи мовних протиріч.
Лідери конкуруючих груп опиняються перед вибором: синиця в руках чи журавель у небі? При високих ставках та значному ризику обирають безпечнішого, але менш "благородного" птаха. Результатом цього є залучення до процесу прийняття рішень представників протилежних таборів.
На яких принципах будується консоціація?
По-перше, формування коаліційного уряду (іншого органу з подібними функціями).
По-друге, надання кожній групі можливості накладати вето на рішення, які суперечать її життєво важливим інтересам.
По-третє, кожна група повинна бути представлена у державних органах та брати участь у розподілі бюджетних коштів пропорційно кількості своїх членів.
По-четверте, кожній зі спільнот надається можливість вільного культурного, освітнього чи мовного розвитку.
Найкращі результати модель співробітництва продемонструвала у європейських країнах з високим рівнем політичної культури.
Серед них Австрія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія. Однак приклади успішних консоціацій можна знайти і в країнах третього світу. Це і Ліван до початку громадянської війни, це і Суринам, який "позичив" консоціацію у "старшого брата" з Нідерландів.
Так, політичне небо у вказаних країнах в "еру співіснування" аж ніяк не можна назвати безхмарним. Однак катаклізмів, які призводили б до масових людських жертв чи системної кризи, не спостерігалося.
Головною умовою, без якої консоціація перетвориться на порожню форму (як це сталося у Боснії), є мотивація еліт до співробітництва. Але іноді вирішальну роль відіграє фактор зовнішнього "батога чи пряника".
Згадати хоча б наполегливість Біла Клінтона у перемовинах з приводу північно-ірландського питання…
До речі, Північна Ірландія є одним з прикладів співгромадської демократії на рівні окремого регіону. Інший – Південний Тіроль, досвід якого може бути корисним при вирішення кримської дилеми.
Тірольське чудо
Альпійський туристичний рай, найбагатша італійська провінція, частина економічно розвиненого єврорегіону. Все це сьогодні можна сказати про італійську провінцію Південний Тіроль. Одна з причин "тірольського економічного дива" полягає у мирному співіснуванні німецької, італійської та латинської мовних груп.
Хоча ще в середині минулого століття південно-тірольський конфлікт був в центрі уваги європейської спільноти. Інтереси німецькомовної більшості тривалий час ігнорувалися, балом правило італійське населення. І лише після хвилі насильства, яка прокотилася у 60-тих роках, сторони усвідомили пріоритет співробітництва над конфронтацією.
Результатом домовленостей між Австрією, Італією та місцевими елітами стало введення нових "правил гри", що мали на меті збалансувати інтереси німців, італійців та захистити ладинів. Нижче приведені деякі з них.
Коаліційний уряд, розподіл портфелів, в якому залежить від кількості місць, виграних на виборах до парламенту італійськими та німецькими партіями. Два заступники прем’єр-міністра повинні бути представниками різних мовних груп.
Кожна спільнота має можливість накладати вето на закони, які можуть ставити її у нерівне положення з іншими або стосуються її культурних, мовних прав. Подібна процедура може застосовуватися і при розгляді бюджету.
Представництво в державних та адміністративних органах, органах місцевого самоврядування, державних підприємствах визначається за принципом етнічної квоти. Виключення становлять лише міністерство оборони та система органів внутрішніх справ.
Хоча у випадку відсутності професіоналів – тобто кандидатів на вакантну посаду, приміром, за німецькою квотою – її займає італієць чи ладин. І навпаки.
За пропорційним принципом відбувається розподіл державного фінансування та вибори до місцевого парламенту. З одним лише винятком: "маленьким" ладинам забезпечено представництво незалежно від результатів виборів.
І останнє. У галузі культури, мови та освіти лінгвістичним групам надана широка автономія. Офіційні мови – італійська та німецька. Іспит на знання цих мов є обов’язковим для кожного держслужбовця.
Навчання у початковій та середній школі проводиться рідною для дитини мовою вчителем-носієм. Починаючи з другого або третього класу, вивчення другої мови є обов’язковим. У місцях компактного проживання ладинів, їх мова вивчається на рівні з двома "великими".
Альпійський досвід в умовах кримських субтропіків
Тепер до Кримського півострову. Попри усі розбіжності, співпраця між місцевими елітами видається цілком реальною. Здавалося б, найменше мотивації у "слов’янської більшини", яка має на руках всі козирі: кількість, домінуюче становище, владні ресурси.
Однак зростання впливу кримськотатарської спільноти стимулюватиме до компромісу задля убезпечення своїх позицій. А тенденція посилення кримців очевидна.
Конструктивною є і позиція Меджлісу, інтереси якого на даному етапі перетинаються з українськими (взагалі коли згадую про проукраїнські сили в Криму, то першим на думку спадає саме він).
З уст кримських татар лунають заяви з приводу національно-територіальної автономії. Однак її втілення можливе лише зі згоди "слов’янських" політичних еліт.
Що стосується українців (а саме людей, що відносять себе до української культури), то в їхній ситуації вести конфронтаційну політику було б божевіллям. Тим більше, що консоціація може в подальшому легітимізувати поки неприйняту в Криму політику українізації. Тільки не можна забувати про кримськотатарську і, звісно, російську мову та культуру.
Отже, "модель Лепгарта"в Криму видається цілком можливою. Тому наостанок спробую окреслити можливі форми втілення основних її принципів.
Один вже знайшов своє відображення на півострові у форматі коаліційного уряду. Зокрема, починаючи з часів ранньої "куніцівщини", міністерські портфелі за так званою "квотою Меджлісу" постійно отримують декілька кримських татар.
Втім, ця квота виглядає рішенням половинчастим. Як фрукти на ринку: пробуй на здоров’я, але до пуза не наїсися. В той час як остання коаліція взагалі не може слугувати прикладом. Попри усю видиму "широту", причини її формування скоріш особистісні, за принципом "поділив – не поділив" або "любить – не любить спікера".
Безперечно, процедуру формування коаліційного уряду необхідно вдосконалювати. Як вам поділ повноважень між прем’єр-міністром та першим віце-прем’єром та закріплення цих посад за представниками двох різних груп?
Або спільне обрання прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністра з необхідністю його підтримки в парламенті більшістю голосів кожної спільноти?
Рішення, які стосуються питань мови, культури та релігії повинні прийматись консолідовано. Це стосується і головного "яблука розбрату" – землі. Те саме стосується і статусу півострова.
У питанні виборчої інженерії досвід консоціації пропонує дві альтернативи. Перша з них – це вдосконалення існуючої системи шляхом легалізації національних представницьких органів як суб’єктів виборчого права. Це надасть Меджлісу можливість відокремлено брати участь у виборах.
Альтернативою пропорційній системі є преференційне голосування за окремих кандидатів, яка усуває проблему статусу Меджлісу. Але незалежно від можливого формату виборчої системи, квоти менш чисельним репатрійованим народам є обов’язковими.
Звісно, описана політична система на практиці теж має чимало недоліків. Зокрема законодавче закріплення принципів формування коаліційного уряду може викликати додаткові труднощі у процесі його формування.
В той же час неформальні правила ризикують з часом перетворитися на порожні декларації через низьку політичну культури еліт. Визнання окремішності кожної зі спільнот може призвести до їх остаточного самоусвідомлення як інших.
З кримськими татарами це вже відбулося. Невелика купка "українських українців" теж навряд чи втратить ідентичність. А от кримчани-слов’яни зараз нагадують сиру глину. Така політика може її швидше "випалити". А там і до посилення ксенофобії недалеко…
Не слід забувати і про російський фактор. Все-таки це не Австрія…
Словом, запитань не менше ніж відповідей. Однак політика співгромадської демократії краще, ніж пасивність, демонстрована української владою. Це питання повинно бути як предметом наукових диспутів, так і відкритої публічної дискусії.
Її активізація – завдання української влади. Все-таки у держави достатньо важелів впливу на регіональному рівні. Але вона не повинна бути зацікавленим гравцем, а приречена на роль неупередженого арбітра.
Максим Колос, для УП
http://www.pravda.com.ua/news/2009/11/11/105096.htm
Відповіді
2009.11.13 | Гражданка Украины
Re: Співгромадська демократія: рецепт для Криму
Автор упоминает фразу "политическая элита". В словаре слово "элитный" - раньше означало "лучший", например, элитный жеребец-производитель, тот, который достоин продолжения породы. В наше время элитой себя именуют зажравшиеся чиновники, награбившие денег за счет народа и имеющие возможность пользоваться более дорогими (не всегда лучшими) благами. Значит, слово "элитные" к нашим чиновникам не подходит. К ним более подходит "олигархи" или "коррупционеры". Пока не примут новый закон о коррупции и не лишат их неприкосновенности, об элитных чиновниках и правителях мечтать не приходится. Поэтому лидеров для консолидации народных масс надо избирать другим способом - полный контроль за происхождением - чтобы независимо от национальности в роду не было старых советских коммунистических лидеров и членов правительства прежних времен, чтобы было высшее образование настоящее, а не купленное, чтобы были характеристики обьективные, а не собственноручно написанные, как было модно в СССР, чтобы не было замаскированных на брата, свата и соседку сотен гектаров земель и недвижимости, чтобы не было скрытых миллионных доходов от незаконных операций с валютой или наркотиками, ну и тому подобные моменты. Составить список претендентов, проверить их досконально и отбросить тех, у кого есть компрометирующие факты. (Как раньше принимали на работу в органы или армию - проверяли до 4 колена. Так в те годы и коррупции такой не было.) И если в результате скрупулезного отбора удастся найти, хоть несколько, мало-мальски честных людей, то можно создавать описанные выше институции. Иначе - БЕСПОЛЕЗНО! Обманут и проворуются, как всегда.