МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

"Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві"

07/19/2002 | Михайло Свистович
<b>Бюлетень. № 1.</b>

<b>Українці - нація політична? Стан проблеми.</b>

Україна - поліетнічна держава. Це зумовлене низкою історичних, етнокультурних,геополітичних та економічних чинників. За даними перепису 1989 року в країні проживало 51, 5 млн. осіб близько 130 національностей (дані перепису 2001 року у частині етно-національної приналежності ще не оприлюднені). Українці складали 72,7% всього населення і переважали скрізь, окрім Криму (тут показники на рівні 26, 5%). Загальна чисельність представників іноетнічного населення становила 14 млн. чоловік, тобто 27, 3 % від усього населення країни. Зокрема, росіяни - 11, 3 млн. осіб (22, 1% від усього населення України) (найбільше проживає у Криму, Луганській, Донецькій та Харківській областях); євреї - 486, 3 тис. осіб (1%) (найбільше проживає в Києві); білоруси - 440 тис. осіб (0,9%) (найбільше проживає у Донецькій області та Криму); молдавани - 324, 5 тис. осіб (0,6%) (найбільше – в Одеській, Чернівецькій, Миколаївській областях); кримські татари - 46,8 тис. осіб (на сьогодні картина у Криму кількісно і якісно змінилася і в Криму мешкає майже 250 тисяч кримських татар, що складає 13% від загального населення в Криму); болгари - 233, 8 тис. (найбільше - в Одеській, запорізькій, Миколаївській областях); поляки - 219, 2 тис. осіб (найбільше - у Житомирській, Хмельницькій, Львівський областях та Києві); угорці - 163, 1 тис. осіб (компактне проживання у Закарпатській області); румуни - 134, 8 тис. осіб (компактне проживання у Чернівецькій та Закарпатській областях); греки 98, 6 тис. осіб (найбільше - у Донецькій та Запорізькій областях та Криму); татари - 86, 9 тис. осіб (найбільше - у Донецькій та Луганській області та Криму); німці 37, 8 тис. осіб (найбільше - у Дніпропетровській, Донецькій, Одеській обл.).

Окрім того, соціологічні дослідження останніх років вказують на особливості соціально-етнічного складу населення України, не зафіксовані переписом населення 1989 року. В цілому населення України приблизно на 94% складається з трьох великих мовно-етнічних груп (за даними Українського центру культурних досліджень): україномовних українців (близько 40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (21%). За час який минув суттєво змінилися політичні, економічні та соціальні проблеми в Україні, що вплинуло на зміну показників чисельності народів України та заприявило вплив цих процесів на політику та настрої електорату. Нині, починаючи з 1988 року, у Крим повернулося близько 260 тис. Кримських татар, понад 12 тисяч болгар, вірмен, греків і німців. Поряд з цим помітною є динаміка міграції євреїв - виїзд у середині 90-х та часткове повернення у останні роки в Україну. Показовим у контексті особливостей етнонаціольного складу України є також результат президентських виборів 1994 року (останні парламентські вибори теж можуть бути показовими у цьому сенсі, але характер ведення передвиборчої кампанії окремим партіями та виборчими блоками суттєво вплинули на результати виборів). За Леоніда Кравчука, який виступав під гаслом зміцнення національної незалежності та пріоритетного розвитку української культури, проголосували 12 областей Заходу й Центру України та місто Київ. В цих регіонах україномовні громадяни складають 78%. Ще в двох центральних областях (Полтавська та Кіровоградська), голоси між Кравчуком та його опонентом Леонідом Кучмою, який обстоював посилення інтеграційних процесів з Росією та надання офіційного статусу російській мові, розподілилися приблизно порівну (за невеликої переваги останнього).
Натомість у 1994 році Л. Кучма беззастережно переміг в областях Сходу, Півдня та Криму, де україномовне населення складає лише 16 % (решта - російськомовні українці - 48%, росіяни - 30%, інші меншини - 6%).

Етнокультурна сфера життя української нації та "всіх корінних народів та національних меншин" (Конституція України. Стаття 11) тісно пов'язана із релігійно-конфесійною. За даними 1995 року (Інформаційний бюлетень Міністерства у справах національностей, міграцій та культів) в Україні офіційно діє майже 16, 5 тисяч релігійних громад 67 конфесій, напрямків і толків. УПЦ (МП) має 31 єпархію (найбільша концентрація громад у Вінницькій, Волинській, Закарпатській, Рівненській і Хмельницькій областях); УПЦ (КП) має 24 єпархії (найбільша концентрація громад у Івано-Франківській, київській, Львівській та Тернопільській областях); УАПЦ має 600 парафій; УГКЦ 3 030 парафій і займає друге місце в Україні (найбільша концентрація громад у традиційних областях - Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та Закарпатська); РКЦ має більше 600 громад; церкви протестантського напряму об'єднують 3 593 релігійні громади.

Зростає кількість мусульманських громад (станом на 1995 рік зафіксовано 117), два центри керують діяльністю 70 іудаїстських громад України. Релігійно-церковне життя та поліконфесійність надзвичайно динамічно розвивається (надзвичайно активне розширення діяльності Римо-католицької церкви, а також мусульман та іудеїв України) і тісно пов'язане з етнокультурними та міграційними процесами.

Впродовж десятиліття побудови України як незалежної держави, проблеми різних етносів не були поза увагою держави. 1994 року Указом Президента України було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. У 1996 році Міністерство реформоване у Державний комітет у справах національностей та міграцій.

Після реформування цього органу внаслідок адміністративної реформи наприкінці 1999 року, кілька років не було чітко визначеної державної структури, що займалась відповідними проблемами. 26 липня 2000 року був утворений Державний департамент у справах національностей та міграцій (який працює й тепер). Окрім того, 15 квітня 2000 року було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України (голова Ілля Левітас). "За останні сім років, - як зазначає директор Державного департаменту Григорій Середа ("Урядовий кур'єр", 28 вересня 2000 року), - підготовлено 70 проектів нормативно-правових актів, у тому числі 35 постанов Кабінету Міністрів України, 18 міждержавних договори, 10 указів та розпоряджень Президента України. Із 8 підготованих законопроектів прийнято лише 2, значна їх частина носить декларативний характер і потребує суттєвого доопрацювання". Ніни у стані обговорення Законопроект "Про концепцію державної етнополітики України" (публікації Н.Беліцер, Є.Перегуди, І.Попеску, О.Антонюк та інші). Доопрацювання та прийняття Верховною Радою потребують також Законопроекти "Про внесення змін до Закону України "Про національні меншини в Україні", "Про розвиток та застосування мов в Україні". "Актуальним завданням Держдепартаменту як урядового органу, за словами Г.Середи, - є концентрація зусиль на завершення формування нормативно-правової бази, необхідної для ефективної реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин та міграції".

Варто також відзначити, що нині в Україні зареєстровано і діють 627 національно-культурні товариства, 429 громадських об'єднань національних меншин, 26 з яких мають всеукраїнський статус. Існує ціла низка проблем корінних народів та національних менших в межах України, для врегулювання яких відсутнє необхідне законодавство (громадянство, міграція, правові, мовно-освітні аспекти; потребує уточнення та чітке формулювання головних понять - "корінні народи", "національні меншини" тощо).

Відсутнє належне інформаційне забезпечення щодо становища корінних народів на національних меншин та рівня їх проблем (відсутній сайт Держдепартаменту у справах національностей та міграцій, статистична та аналітична інформація має переважно закритий характер). Відсутнє публічне обговорення етнонаціональних, міграційних та міжконфесійних проблем, життя української діаспори у ЗМІ. Громадське та фахове всебічне обговорення концепції державної етнополітики України сприятиме побудові справді демократичного громадянського суспільства в Україні.

<b>Підготовлено Галиною Усатенко</b>

Відповіді

  • 2002.07.19 | Михайло Свистович

    Огляд загальної ситуації в етнонаціональній сфері в Закарпатті

    <b>Бюлетень №1</b>

    Закарпатська область - одна з наймолодших областей України, що входить до її складу з 1945 року. Історично територія Закарпаття входила до складу Київської Русі, Угорського королівства, Австро - Угорської імперії. За умовами Сен-Жерменського миру у 1919 році край відійшов до складу новоутвореної буржуазної Чехословаччини, у 1939 році був окупований хортиською Угорщиною, у 1944 році звільнений військами червоної армії, а в червні 1945 року за умовами договорів між СРСР та Чехословаччиною увійшов до складу УРСР, Географічне Закарпаття також відділено Карпатськими хребтами від основної території України, На заході область межує з Румунією, Угорщиною, Словаччиною та Польщею. Історичні та географічні умови сприяли багатонаціональному складу населення області. За даними Закарпатського обласного управління статистики етаном на 1 січня 2002 року на території області проживало всього 1 млн. 245 тис. 618 осіб, втому числі:

    - 976 749 українців, що складає 78,4% від загальної кількості населення області
    - 155 711 угорців, що складає 12, 5 % від загальної кількості населення області
    - 49 458 росіян, що складає 4.0 % від загальної кількості населення області
    - 29 485 румун, що складає 2,4 % від загальної кількості населення області
    - 12 131 циган (ромів ), що складає 1.0% від загальної кількості населення області
    - 7 329 словаків, що складає 0,6% від загальної кількості населення області
    - З 478 німців, що складає 0,3 % від загальної кількості населення області
    - 2 639 євреїв, що складає 0,2 % від загальної кількості населення області
    - 2 521 білорусів, що складає 0.2 % від загальної кількості населення області

    Представники інших національностей становлять загалом 0,4% від загальної кількості населення області.

    Починаючи з 70- х років минулого століття в Ужгородському державному університеті ( авт. - з 2001 року Національний університет ) на філологічному факультеті працювали відділення угорської та румунської філології, в 90-ті рокі відкрито відділення словацької мови. Ці відділення готували викладачів та науковців на мовах національних меншин. Студенти мали можливість здавати вступні іспити на рідній мові (тобто, мові національної меншини ). Протягом останніх 7 років у м. Берегово працює угорський педагогічний інститут, який повністю фінансується угорською стороною. Він готує вчителів початкових класів та інших дисциплін. Традиційно в місцях компактного проживання представників національних меншин працювали та працюють школи з їх мовою викладання. Станом на 1 січня 2002 року згідно даних Закарпатського обласного управління статистики працює всього 712 шкіл, в тому числі

    - 580 шкіл з українською мовою викладання
    - 72 школи з угорською мовою викладання
    - 11 шкіл з румунською мовою викладання
    - 3 школи з російською мовою викладання
    46 школи із змішаною формою викладання (класи із словацькою мовою, угорською, румунською, російською, німецькою, ромською (циганською) мовами викладання

    Сьогодні на Закарпатті діє близько 400 первинних осередків національно-культурних товариств. Загальнообласними зареєстровано 39 національно-культурних товариства. Діяльність більшості національно-культурних товариств є досить помітною, вони мають великий вплив на представників своїх національних меншин. З ініціативи цілого ряду товариств (польського, єврейського, вірменського, російського та інших) створено недільні школи. З ініціативи національно - культурних товариств протягом останніх 15 років проводяться щорічні фестивалі народної творчості національних меншин краю. У 2000 році в Ужгороді відкрито Центр культур національних меншин Закарпаття. Це є державний культурно - інформаційний, організаційно - методичний та консультативний заклад, діяльність якого спрямована на реалізацію державної політики у сфері задоволення і розвитку культур національних меншин. На привеликий жаль даний заклад не працює на повну силу. В Закарпатській області виходить цілий ряд газет мовами національних меншин, робиться дубляж газет з української мови. Серед них обласні видання: - газета "Ужгород" виходить українською та російською мовами; газета "Карпаті ігас со " виходить угорською мовою; газета "Романі Яг" виходить ромською (циганською) та українською мовами; газета "Прикордонний соціал - демократ " виходить на угорській мові. В газетах " Новини Закарпаття ", " Закарпатська правда", "Соціая - демократ" щомісяця друкуються матеріали національно-культурних товариств Закарпаття не тільки українською мовою, але й мовами національних меншин. В Берегівському, Виноградівському районнах виходять угорські дубляжі україномовних районних газет. В Закарпатті представлені національно - культурні товариства, зареєстровані управлінням юстиції Закарпатської області. Це зокрема:

    Закарпатське угорське мовне науково товариство
    Закарпатське циганське товариство " Романі Яг " ( " Циганська ватра ")
    Товариство циган Закарпаття "Рома"
    Закарпатське обласне єврейське національне - культурне товариство
    Товариство угорської інтелігенції Закарпаття
    Товариство угорської культури ( КМКС )
    Соціальне - культурне товариство румун Закарпаття ім. Кожбука
    Обласна культурно - освітня організація " Матіца словенска "
    Обласне обласне товариство німців " Відродження "
    Закарпатське товариство російської культури " Руський дом "
    Спілка угорських бібліотекарів
    Товариство польської культури
    Слов’янський собор "Русская община" Закарпаття
    Форум угорських організацій Закарпаття
    Закарпатське обласне товариство циган "Амаро дром" ( " Наша дорога " )
    Закарпатське молодіжне товариство циган "Амаро дром терненгеро" ("Наша дорога молодіжна")
    Закарпатське угорське педагогічне товариство
    Закарпатська угорська асоціація скаутів
    Закарпатське угорське товариство працівників охорони здоров’я
    Товариство вірменської культури Закарпаття "Арарат"
    Товариство словаків Закарпаття їм. Людовіка Штура
    Закарпатське обласне "Общество подкарпатских Русинов"
    Культурне товариство циган Закарпаття "Ром Сон" ("Я циган")
    Спілка угорських підприємців Закарпаття
    "Общество карпатських Русинов"
    Русинське культурно освітнє товариство
    Закарпатська асоціація ромських громадських організацій "Єдність"
    Спілка угорських журналістів
    Закарпатська угорська спілка "Ґазда"
    Фонд угорського музичного, духовно - культурного відродження та прикладного мистецтва "Кредо"
    Товариство музичної культури циган Закарпаття "Лаутарі" ("Музикант")
    Культурне товариство по захисту угорських румун Закарпаття "Унг ремен"
    Закарпатське угорське мовне товариство молодих студентів та дослідників
    Соціально - культурне товариство румун Закарпаття ім. Іоан де Лапша
    Закарпатська асоціація угорських підприємців
    Закарпатське обласне культурно-просвітницьке товариство ромських жінок "Молоді жінки на новій дорозі"
    Закарпатське відділення всеукраїнської організації "Руський рух України"
    Закарпатське обласне культурне товариство білорусів "Сябри"
    Закарпатське обласне культурно - просвітнє товариство словацьких жінок "Довіра"

    Даний список подається для розуміння загальної картини щодо національно-культурних товариств. Слід зазначити, що протягом останнього часу продовжує спостерігатися існування конфліктного потенціалу між представниками угорських, циганських, русинських національно-культурних товариств та організаціями правого українського спрямування.
    Закарпаття є не тільки багатонаціональним регіоном , але і багатоконфесійним.

    <b>Національність</b>
    Українці, росіяни
    <b>Конфесійнійсть</b>
    Православна, греко – католицька, римо – католицька

    <b>Національність</b>
    Угорці
    <b>Конфесійнійсть</b>
    Римо - католицька, кальвіністська, протестантська

    <b>Національність</b>
    Румуни
    <b>Конфесійнійсть</b>
    Православна

    <b>Національність</b>
    Німці
    <b>Конфесійнійсть</b>
    Римо - католицька, кальвіністська, протестантська

    <b>Національність</b>
    Словаки
    <b>Конфесійнійсть</b>
    Римо – католицька

    <b>Підготовлено Андрієм Вишняком, "Центр громадських ініціатив" м. Перечин</b>
  • 2002.07.19 | Михайло Свистович

    Огляд загальної ситуації в етнонаціональній сфері в Івано-франківській області

    <b>Бюлетень №1</b>

    Галичина без перебільшення вважається упродовж кількох останніх століть міжнаціональною територією, своєрідним котлом на перетині України та Східної Європи. Очевидно, саме тому тут сформувався толерантний тип стосунків між представниками різних національностей. Щоправда, численні війни і перехід Галичини під владу різних держав вносили свої корективи в питання національних взаємин. Загалом попередні результати всеукраїнського перепису населення в Івано-Франківській області засвідчили, що станом на 5 грудня 2001 року на Прикарпатті проживало 1 млн. 409 тис. осіб.

    Національний склад населення Івано-Франківщини в кількісних показниках поки що невизначений. Однак вони, очевидно, не надто суттєво відрізняються від даних перепису 1989 року. 1989-го року на Івано-Франківщині проживало 1 млн. 427 тис. осіб. З них в області мешкало - українців 1342, 9 тис, що складає 95% від загальної кількості населення
    Області - росіян - 57 тис, що складає 4% від загальної кількості населення області - білорусів - 3 тис. 257, що складає 0, 2% від загальної кількості населення області - поляків - 3 405, що складає 0, 2% від загальної кількості населення області - євреїв - 1 тис. 998, що складає 0, 1% від загальної кількості населення області

    В місті Івано-Франківську ситуація спостерігалася дещо інша:

    - українці - 81, 5%
    - росіяни - 15, 6%
    - білоруси - 0,8%
    - євреї -- 0,6%
    - поляки - 0,5%.

    Загалом фахівці з обласного управління статистики стверджують, що на Прикарпатті представлено близько сімдесяти різних національностей. На сьогоднішній день представники місцевої влади, політичних партій та громадських організацій оцінюють міжнаціональні стосунки на Прикарпатті як позитивні. Однак на Івано-Франківщині ще трапляються випадки упередженого ставлення до представників певних національностей та провокування міжнаціональної ворожнечі. Кілька тижнів тому з Івано-Франківська правоохоронці силою вивезли за межі регіону (ромів) циган, що розкинули табір на околиці міста. Таким чином міліціонери виконували завдання мерії обласного центру Прикарпаття з ліквідації бродяжництва та виявлення осіб без визначеного місця проживання. Події розгорталися наступним чином: ромів (циган) з табору, що розташувався в передмісті Івано-Франківська, працівники міського управління внутрішніх справ завантажили до мікроавтобусів. З0 представників ромської національності залізницею, під охороною, було відправлено на Закарпаття, в місто Рахів. Керівництво Івано-Франківської мерії та міського УВС такий захід пояснювали тим, що цигани буцімто порушують громадський порядок. Хоч так і не вдалося з’ясувати, яким чином роми це роблять. Варто також зауважити, що такі операції правоохоронці в Івано-Франківську проводять вже не вперше, однак особливо їх не афішують. Представники Народного Руху України в Івано-Франківській міській раді рішуче засудили такі дії місцевих правоохоронців, заявивши, що таким чином гостро порушуються права людини, гарантовані всім громадянам держави конституцією. Водночас депутати фракції "Наша Україна" в міській раді заявили, що права людини не мають національності, вони однакові для всіх громадян держави, і це повинна усвідомити також і місцева влада. Симптоматично, що саме в дні депортації ромів (циган) з Івано-Франківська в місті відбувався семінар у межах Спільної програми Європейської комісії та Ради Європи, на якому розглядалися проблеми щодо дотримання прав та свобод людини в Україні. Однак роми (цигани), як і передбачалося, повернулися до обласного центру Прикарпаття знову. І зараз невідомо, що їх очікує в майбутньому – чергова депортація чи ще якісь нові силові дії з боку місцевої влади. Інша ситуація, яка врешті отримала виразний відтінок міжнаціонального протистояння, була спровокована напередодні виборів до Верховної Ради України. Депутати Івано-Франківської міської ради розглянули питання щодо визнання вояків Української дивізії "Галичина" учасниками бойових дій за свободу й незалежність України з наданням відповідних пільг та допомог. Реакція на це рішення була доволі неоднозначною. Відповіддю на рішення Івано-Франківської міської ради стало оприлюднення відразу заяв на місцевому рівні. У першій з них колишні вояки дивізії "Галичина" висловили вдячність за визнання і додали до заяви невелику довідку, в якій зазначено, що визнанню підлягають 24 ветерани дивізії. Практично всі вони інваліди війни або ж стали інвалідами в результаті перебування в концтаборах. Інша ж заява мала назву "Прєкратіть рєабілітацію фашистскіх формірованій СС" і належала російській громаді міста Івано-Франківська. Принаймні так було підписано цей документ. У заяві наголошувалось, що Івано-Франківська міська рада, визнавши учасниками бойових дій ветеранів Української дивізії "Галичина", вчинила блюзнірський акт щодо вояків радянської армії та жертв нацизму. Неоднозначно вказувалось, що в дивізії воювали українці з Галичини і відповідно вони є прибічниками нацистів. Російська громада Івано-Франківська звернулася також до державного керівництва України з вимогою негайно скасувати рішення міськради. Це неприйняте рішення міської ради напередодні парламентських виборів спровокувало різку заяву з боку Росії, спроба надання воякам дивізії "Галичина" статусу ветеранів з політичної сфери перейшла в національну. Ряд громадських організацій Івано-Франківщини виступили із зверненнями, в яких недвозначно вказувалось, що в повоєнні роки галичан розстрілювали та вивозили до Сибіру в основному представники російської національності. Вони прийшли на Західну Україну як завойовники. Водночас політичні аналітики наголошували на штучності перенесення акцентів на національну належність ветеранів, що воювали в різних арміях. Конфлікт врешті вдалося пригасити, однак ні для кого не є таємницею, що він далеко не вичерпаний. Принагідно варто зауважити, що колишні вояки Української дивізії "Галичина" та частина бійців радянської армії вже неодноразово виступали ініціаторами та послідовно втілювали в життя процес примирення між вояками, які брали участь у Другій світовій війні, виступаючи на боці різних армій. Не лише політичні аналітики, але й державне керівництво визнавало й визнає, що саме колишні вояки "Галичини" найпослідовніше упродовж останнього десятиліття виступають за порозуміння між колишніми ворогами, за ведення діалогу на європейському цивілізованому рівні. Однак їхні зусилля поки що залишаються значною мірою марними. Оскільки в державі є сили, які заклопотані розпалюванням протистояння між ветеранами, використовуючи в цьому також і національний фактор.

    Загалом же Івано-Франківщина залишається стабільним регіоном щодо побудови громадянського суспільства і налагодження міжнаціональних стосунків. Національні меншини не відчувають мовних проблем як на побутовому, так і на офіційному рівні. Окремою темою, однак, залишається висвітлення життя і ставлення до українців представників інших національностей в місцевих ЗМІ, а також окремі заяви з боку представників владних структур.

    <b>Підготовлено Іваном Костюком, незалежний журналіст</b>
  • 2002.07.19 | Михайло Свистович

    Огляд загальної ситуації в етнонаціональній сфері в Львівській області

    В силу свого географічного розташування Львівська область є доволі полінаціональною. Історичні реалії, котрі торкаються ідеї "переселення народів", хоч і не зачепили безпосередньо західного регіону, проте опосередковано відчутно вплинули на сьогоднішню етнічну гетерогенність галицької столиці. Нижче ми детально розглянемо співвідношення етносів на цій території, але насамперед слід зробити одне застереження.

    Попри етнічну відмінність, в кожній нації існують субкультури, що виділяються дослідниками в окремі підвиди великої національної сім'ї. І переміщення цих підвидів (чи субкультур) в рамках держави так само суттєво впливає на загальну картину етнонаціональних відносин, як і присутність історично притаманної, проте чужорідної для титульної нації "національної меншини". В Галичині такими підвидами є лемки та бойки (різновиди гуцульських українців), а також русини, що багатьма дослідниками виводяться в ранг окремої нації (Хоча це твердження є доволі спірним і може викликати різні трактування. Окрема група дослідників вважає русина представником закарпатської групи українського етносу). Так от, власне в цій сфері (що також торкається питання національних меншин і тому, безсумнівно, є максимально важливою для дослідження динаміки та толерантності співіснування в рамках поліетнічного суспільства) сьогодні ми маємо повну інформаційну "діру", за окремими випадками. Відомо, що внаслідок операції "Вісла" (1945-46 рр.) близько 50 тис. (за деякими оцінками - до 1000 тис.) лемків та бойків були переміщені з території Польщі в УРСР, як правило - в східні регіони. Проте більшість з них "підтягнулася" зі Сходу України поближче до батьківщини і, не змігши подолати кордон, осіла у Львові. За різними оцінками, етнічних лемків та бойків у Львові сьогодні є близько 30 тис. (Подані дані є неофіційною візією товариства "Лемківщина",
    формальна ж кількість є суттєво нижчою (за часів СРСР через політичні переслідування рівень самоідентифікації громадян з лемками та бойками різко знизився), і становить в різних варіантах в середньому 2-3 тис.чол.). Така кількість осіб не може не впливати на етнонацінальну ситуацію в регіоні, більше того, така ситуація має суттєвий вплив на формування політичної культури регіону. На жаль, вищеназвані субкультури українського етносу все ще залишаються поза увагою соціальних дослідників, залишаючи невивченим величезний шмат і сторичних взаємовідносин та наслідків, до яких вони сьогодні призвели (Нам не вдалося знайти жодного конкретного (статистичного) джерела з питань внутріетнічного співвідношення русинів, лемків, бойків тощо, тому точні цифри не можуть бути наведені). Тому ми змушені опустити цей важливий елемент полінаціонального суспільства, перейшовши одразу до співвідношення різних етносів в рамках Львівського регіону.

    У Львівській області проживає близько 2, 5 млн. громадян, що становить майже 5% сукупної кількості громадян України. До 1939 р. (захоплення Львова радянською армією) у Львові проживали євреї, поляки, німці, вірмени, болгари, проте росіян майже не було. Внаслідок політики інтернаціоналізму та заохочення до переміщення, а також через примусові скерування, призначення тощо з 1939 року до сьогодні ситуація докорінно змінилася (див. Діаграму 1). Російська національна меншина стала найчисельнішою, ввібравши в себе зрусифікованих представників інших національностей, в т.ч. українців. Станом на 1999 р. росіянами себе вважали 195 тис. 116 чоловік в області, що становить 7, 2% всіх жителів. Наступна за чисельністю громада - польська, що налічує 26 тис. 876 чол., або 1, 0% всіх мешканців області. Слідом йдуть єврейська громада – 14 240 (0, 5%), білоруська: 10 тис. 787 чол. (0, 4%), а також татари, вірмени, азербайджанці, німці та роми, сукупно складаючи 0, 18% мешканців області.

    Проте, як відомо, активність та впливовість громади рідко коли вимірюється простим порівнянням кількісного складу. Саме тому нижче наводимо громадські організації національних менших області, які основним своїм завданням ставлятьвідстоювання інтересів цієї меншини не лише на соціальному, а й на політичному рівні.

    <b>Всеукраїнські ГО</b>
    Федерація польських організацій в Україні
    Конфедерація національних товариств західних областей України

    <b>Регіональні ГО</b>
    Росіяни - Російський культурний центр ім. О. С. Пушкіна
    Поляки - Товариство польської культури
    Білоруси - Національно-культурне товариство ім. Ф. Скорини "Бєлая Русь"
    Вірмени - Товариство вірменської культури "Ахпюр"
    Грузини - Центр грузинської культури "Багратуні"
    Євреї - Товариство єврейської культури ім. Ш. Алейхема
    Литовці - Литовське товариство "Медейна "
    Німці - Обласне товариство "Дойчес Гайм"
    Татари, болгари - Татаро-болгарське товариство "Туган Іл"
    Окрім того, громадська активність національних меншин проявляється у видавничій діяльності, що в області існує у громад:
    Білоруси - "Галіцкая рунь: незалежна газета". Виходить неперіодично.
    Євреї - "Шофар". Виходить щомісяця.
    Німці - "Свобода та відродження"
    Поляки - "Газета Львівська". Виходить неперіодично.
    Росіяни - "Совесть". Виходить неперіодично.
    "Новий День". Виходить неперіодично.
    Угорці - "Ерекшейг". Виходить неперіодично.

    Тобто, всі великі та більшість дрібних національних меншин Львівщини мають можливість поширювати свої національно-культурні цінності в друкованому вигляді. Подібна ситуація існує в сфері освіти: із 1 тис. 427-ми навчальних закладів області російською мовою ведуться заняття в п'ятьох школах, іншими мовами – в трьох (дві польські та одна англійська). Двома і більше мовами у Львові викладається у 24-ох навчальних закладах. 8 304 учні мають можливість слухати шкільні заняття російською мовою, а 974 - польською.

    Як показують вищенаведені цифри, ситуація із реалізацією національними меншинами свого право на вільний розвиток на Львівщині є, хоча й далекою від ідеалу, проте досить таки непоганою. Тому заяви щодо ущемлення прав представників національних менших у Львівській області гублять правдоподібність, і можуть пояснюватися виключно політичними мотивами.
  • 2002.07.19 | Михайло Свистович

    Етнічний склад населення Одеської області

    <b>Бюлетень №1</b>

    Від самого початку свого існування (тобто з 1794 р.) Одеса була поліетнічним містом. "Сюди стікалися опальні запорожці та християни-розкольники, збіглі кріпосні селяни та ремісники, що тікали від голоду, утиснень поміщиків, переслідувань ортодоксальної церкви, сюди тікали від турецького гніту болгари та греки, албанці та вірмени.1".

    Звичайно, сьогодні ситуація в Одесі та в області помітно відрізняється від тієї, що була в часи, про які йшлося вище. Загальна чисельність населення Одеської області становить - 2 586 564 осіб. Етнічний склад місцевого населення можна уявити таким чином:

    українці: загальна кількість - 1 422 501 осіб, що складає 55.2 % від усього населення;
    росіяни: загальна кількість - 715 250 осіб, що складає 27.5 % від усього населення; білоруси: загальна кількість - 20 308 осіб, що складає 0.8 % від усього населення; молдавани: загальна кількість - 14 801 осіб, що складає 5.6 % від усього населення; вірмени: загальна кількість - 6 122 осіб, що складає 0.22 % від усього населення;
    татари: загальна кількість - 3 810 осіб, що складає 0.15 % від усього населення;
    євреї: загальна кількість - 43 064 осіб, що складає 2.8 % від усього населення;
    гагаузи: загальна кількість - 27 494 осіб, що складає 1.0 % від усього населення;
    татари кримські: загальна кількість - 132 осіб, що складає 0.004 % від усього населення; роми (цигани): загальна кількість - 3 9592 осіб, що складає 0.152 % від усього населення; албанці: загальна кількість - 1 795 осіб, що складає 0.06 % від усього населення;
    болгари: загальна кількість - 165 054 осіб, що складає 6.3 % від усього населення;
    німці: загальна кількість - 3 854 осіб, що складає 0.17 % від усього населення;
    поляки: загальна кількість - 5 472 осіб, що складає 0.2 % від усього населення;
    грузини: загальна кількість - 1 602 осіб, що складає 0.02 % від усього населення; азербайджанці: загальна кількість - 2 596 осіб, що складає 0.1 % від усього населення; казахи: загальна кількість - 678 осіб, що складає 0.02 % від усього населення;
    корейці: загальна кількість - 901 осіб, що складає 0.03 % від усього населення;
    чехи: загальна кількість - 617 осіб, що складає 0.02 % від усього населення;
    греки: загальна кількість - 1 580 осіб, що складає 0.07 % від усього населення;
    інші: загальна кількість - 20 099 осіб, що складає 0.75 % від усього населення.

    <b>По Одесі:</b>
    Все населення - 1 005 637 осіб.
    Українці: 53 248 осіб, що складає 49.7 % від загальної кількості населення;
    росіяни: 435 876 осіб, що складає 40.1 % від загальної кількості населення;
    білоруси: 10 756 осіб, що складає 1.15 % від загальної кількості населення;
    молдавани: 11 184 осіб, що складає 1.09 % від загальної кількості населення;
    вірмени: 4 312 осіб, що складає 0.38 % від загальної кількості населення;
    татари: 2 179 осіб, що складає 0.19 % від загальної кількості населення;
    євреї: 40 144 осіб, що складає 3.61 % від загальної кількості населення;
    гагаузи: 1362 осіб. що складає 0.12 % від загальної кількості населення; татари
    кримські: 68 осіб, що складає 0.006 % від загальної кількості населення;
    цигани: 791 осіб, що складає 0.07 % від загальної кількості населення;
    албанці: 74 осіб, що складає 0.005 % від загальної кількості населення;
    болгари: 16 652 осіб, що складає 1.59 % від загальної кількості населення;
    німці: 713 осіб, що складає 0.64 % від загальної кількості населення;
    поляки:3 644 осіб, що складає 0.33 % від загальної кількості населення;
    грузини: 1 496 осіб, що складає 0.15 % від загальної кількості населення;
    азербайджанці: 2 474 осіб, що складає 0.05 % від загальної кількості населення;
    казахи: 227 осіб, що складає 0.015 % від загальної кількості населення;
    корейці: 452 осіб, що складає 0.04 % від загальної кількості населення;
    литовці: 196 осіб, що складає 0.014 % від загальної кількості населення;
    чехи: 1 425 осіб, що складає 0.099 % від загальної кількості населення;
    греки: 573 осіб, що складає 0.055 % від загальної кількості населення;
    інші: 10 291 осіб, що складає 1.1 % від загальної кількості населення.

    <b>Інтереси різних етнічних груп представляють такі етнокультурні (етнополітичні) структури, зареєстровані на обласному рівні ( на 1996 рік).</b>
    1. Центр української культури "Україна"
    2. Центр болгарської культури
    3. Фонд болгарської культури
    4. Одеське болгарське дружество
    5. Одеське обласне німецьке національне культурне товариство "Віденбург"
    6. Одеське грузинське національно-культурне товариство "Сакартвело"
    7. Одеське обласне осетинське земляцтво "Алан"
    8. Корейське культурне товариство
    9. Обласний азербайджанський громадсько-культурний центр "Достлуг"
    10. Асоціація національно-культурних об'єднань Одеської області
    11. Одеська обласна організація Української Національної Асамблеї (знята з
    реєстрації)
    12. Одеська обласна організація конгресу українських націоналістів
    13. Одеське обласне дагестанська земляцтво "Дагестан"
    14. Одеська обласна національно-культурна молдавська (румунська) асоціація
    "Лучаферул"
    15. Українське чорноморське Подунай-Гуляйпільське козацтво
    16. Одеське чеченське земляцтво "Вайнах"
    17. Одеське чеське національно-культурне товариство "Чеська бесіда"
    18. Одеське крайове товариство "Південна громада"
    19. Обласна община греків "Відродження"
    20. Асоціація болгарських культурних товариств
    21. Обласна організація конгресу української інтелігенції

    <b>- В місті Одеса</b>
    1. Одеське товариство єврейської культури
    2. Російське товариство ім.. святого праведного Іоанна Кронштадського
    3. Українське мовно-культурне товариство "Лелека"
    4. Одеське міське товариство "Південна громада"
    5. Центр російської культури ім. Святого князя Володимира
    6. Одеське товариство вірменської культури
    7. Російське культурне товариство "Русь"
    8. Одеське ім. А.Міцкевича відділення спілки поляків України
    9. Вільне козацтво "Гайдамацька сотня"
    10. Єврейська громадська організація "Вісімнадцять"
    11. Одеський центр греківської культури "Еллада"
    12. Товариство по вивченню іудаїзму "Од іошіва "
    13. Міське відділення товариства "Південна громада"
    14. Товариство в'єтнамської культури "В'єтнам"
    15. Товариство української культури "Солідарність"
    16. Кочубеєвський Кош Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва
    17. Одеська єврейська культурна асоціація "Спортивний клуб Маккабі"
    18. Одеське корейське товариство
    19. Одеське міське німецьке національно-культурне товариство "Едельвейс"
    20. Одеський національно-культурний центр "Войнах"
    21. Одеська міська організація КУІ
    22. Одеська єврейська культурно-обрядова фірма "Мигдаль - Ор"
    23. Фонд грецької культури
    24. Громада козаків Одеси
    25. Центр ізраїльського фонда просвіти та культури в діаспорі (в теперішній час діє афганська община - см. Публікацію "Біженці - вони також трішечки наші" - в газеті "Одесские Вести" від 07.06.2002, рубрика "Гаряча лінія")

    <b>м. Ізмаїл</b>
    1. Ізмаїльське міське товариство німців "Баварія" (зараз - 2002 р. - існує і в Одесі прим. О.Г.)
    2. Відділення товариства бессарабських болгар ім. . Кирила і Мефодія
    3. Фонд гагаузької культури
    4. Обласний християнсько-демократичний альянс молдаван
    5. Асоціація циган

    <b>м. Іллічівськ</b>
    Міське національно-культурне товариство "Дойчес-ек"

    <b>Ананьївський р-н</b>
    Ананьївська казацька паланка

    <b>Болградський р-н</b>
    1. Товариство бессарабських болгар ім.. Кирила і Мефодія
    2. Болгарський культурний центр Олександра Теодорова-Балана
    3. Албанське культурно-просвітницьке товариство "Відродження"

    <b>Кодимський р-н</b>
    Первинна організація українського товариства єврейської культури ім. Нота Лур'є

    <b>Джерела інформації:</b>
    "Етнічна карта півдня України (соціокультурні та етнополітичні аспекти). Одеська область.", вип..1, Українська академія держ. управління при президенті України, одеська філія., Одеса, 1996.

    <b>Cкладено Оленою Гловацькою, Одеса.</b>
  • 2002.07.19 | Михайло Свистович

    Крим. Етнополітичні процеси: історичний контекст

    <b>Бюлетень №2</b>

    Автономна Республіка Крим – наймолодше адміністративно-територіальне формування у складі України. Історично територія Криму входила до складу Римської та Візантійської імперій, Золотої Орди, Кримського Ханства, Російської Імперії, СРСР (у складі РРФСР). У 1954 г. півострів увійшов до складу Української РСР, а з набуттям нею незалежності став складовою частиною України як автономна республіка.

    Переломним моментом в історії Криму, який наклав суттєвий відбиток на його подальший розвиток і етноконфесійну ситуацію є приєднання півострова в 1783 році до Росії. Встановлення новою владою півострова нового економічного та правового порядку, а також політика, спрямована на „витіснення туземного населення із насиджених місць” (А. Озенбашли) зумовили масову еміграцію корінного і найбільш численного на той час населення Криму – кримських татар – до Туреччини, Румунії, Болгарії, Польщі та інших країн. В результаті трьох етапів еміграції, пік котрої припав на 10 століття, з Криму виїхали, за різними оцінками, від 500 тис. до 1 мільйона кримських татар. На 1921 р. кримські татари складали лише 25,7% населення півострова. За деякими оцінками, сьогодні лише в Туреччині проживає близько 5 мільйонів кримських татар та їх нащадків. Небагаточисленні групи проживають також в Румунії, Болгарії, США, Німеччині.

    Другим, не менш переломним і трагічним моментом в історії Криму стала масова депортація сталінським режимом народів Криму. Перше масове вигнання зачепило кримських німців, підставою для депортації яких стала „загроза можливої співпраці радянських німців з окупантами”. Протягом 25 днів, починаючи з серпня 1941 р., із Криму були вивезені в Ставропольський край 61 тис. осіб, в т.ч. 50 тис. німців і понад 10 тис. осіб інших національностей. Услід за німцями були депортовані більш як 1,5 тис. етнічних австрійців, румун, угорців та італійців.

    18 травня 1944 р. почалася депортація кримських татар, в ході якої було переселено в Середню Азію, Урал і Сибір близько 200 тис. осіб – тобто все кримсько-татарське населення півострова. У ході депортації і в перші роки висилки загинуло близько половини депортованих кримських татар. В червні 1944 р. долю кримських татар розділили кримські вірмени, болгари і греки. Депортації зазнали близько 11 тис. вірмен, більш як 12 тис. болгар та 14,5 тис. греків. Разом з ними були відправлені на спецпоселення турки, курди, перси, цигани, які теж проживали в Криму. Всього за роки Другої світової війни з Криму було депортовано близько 300 тис. жителів.

    Більшості представників депортованих із Криму народів в радянський час було заборонено повертатися до Криму. Для кримських татар ця заборона офіційно діяла до 1967 р., а фактично їм дозволили повертатися на батьківщину лише наприкінці 80-х років. Масове повернення депортованих кримських татар, вірмен, болгар, греків, німців та інших народів почалося в 1989 р. – після прийняття Верховною Радою СРСР Декларації „Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, що підлягли примусовому переселенню, і забезпеченню їх прав”.

    Історичною особливістю Криму є різноманіття національного складу населення. Тут формувалися три корінні етноси – кримські татари, караїми та кримчаки. В різний час тут поселилися німці, греки, вірмени, росіяни, українці, болгари, євреї, поляки, чехи, цигани, італійці, естонці та інші. На даний час в Криму проживають представники більш як 80 національностей. Основну частину населення півострова складають росіяни, українці, кримські татари. Значною є також частка білорусів, євреїв, вірмен, греків, німців, болгар, циган, поляків, чехів, італійців. Нечисленні, але помітні в культурі малі народи Криму – караїми та кримчаки.

    Масове повернення на півострів раніше депортованих громадян внесло значні корективи в етнічний склад населення Криму. Згідно з даними ДУ МВС України в Криму, на 01.09.2001 рік в Автономну Республіку Крим (без Севастополя) на постійне місце проживання повернулися і були прописані 258,5 тис. кримських татар, а також 3,1 тис. вірмен, болгар, греків і німців. Частка колишніх депортованих громадян у складі населення Автономної Республіки Крим (без м. Севастополя) досягла 12,1%. В Бахчисарайському, Кіровському, Первомайському, Совєтському районах Криму вона складає від 24 до 29%, в Белогорському – 32% від загальної кількості жителів. Найменша кількість репатріантів проживає в Ялті, де їх частка складає 1,1%, в Керчі – 1,2%, в Алушті – 3, 3%, у Феодосії – близько 4%. За попередніми даними останнього перепису населення України, проведеного в 2001 році, в автономній Республіці Крим зареєстровано 2 млн. 31 тис. жителів.


    <b>Забезпечення права на свободу віросповідання, релігійні громади і міжконфесійна ситуація</b>

    Конфесійний склад населення Криму є багатоманітним. Жителі півострова висповідають:

    Православне християнство (росіяни, українці, білоруси, болгари, греки, естонці);
    Іудаїзм (євреї, кримчаки);
    Караїм - окрема гілка іудаїзму (караїми);
    Католицизм (чехи, поляки, німці, вірмени, білоруси, українці);
    Протестантизм (німці, естонці);
    Іслам (кримські татари, азербайджанці, татари Поволжя, Сибіру та Уралу)

    За даними Прокуратури АРК, на початок 2002 року в Криму функціонували 972 релігійні організації, в тому числі 947 релігійних громад 48 конфесій і різних напрямків. Без реєстрації статутів діють 58 релігійних громад. Щорічне зростання релігійної мережі складає від 60 до 100 релігійних організацій. Підготовка священнослужителів здійснюється в 5 учбових духовних закладах – двох коледжах Євангельських християн-баптистів і трьох мусульманських медресе; діють 5 монастирів, 4 духовні місії і 4 братства. Найчисленнішою на півострові є Українська Православна Церква (373 громади), котра разом з іншими православними гілками складає 402 громади (42%). Кількість мусульманських громад за останні два роки зросла до 69, що складає 42% всіх нових релігійних громад всіх конфесій. Крім того, на півострові діють 204 громади протестанського напрямку. Кількість культових споруд, що використовуються релігійними громадами, складає 432. На території республіки зареєстровані та функціонують 9 релігійних друкованих видань.

    В цілому релігійну ситуацію в Криму можна охарактеризувати як стабільну. Разом з тим, за останні два роки відбулися два достатньо значні конфлікти, котрі в декотрих ЗМІ охарактеризувалися як мусульмансько-православні. Мова йде про так званий „хрестоповал” і суперечки навколо Успенського монастиря в Бахчисараї. За даними Комітету у справах релігій при Раді міністрів АРК, на півострові можуть виникнути нові конфлікти, перш за все між віруючими православних конфесій (між гілками Української Православної церкви Московського Патріархату та Української Православної церкви Київського Патріархату, а також Української Автокефальної Православної церкви). Крім того, конфлікти можливі в мусульманському середовищі між прибічниками арабської та турецької орієнтацій.


    <b>Організації етнічних меншин</b>

    Практично всі національно-культурні товариства і громади Криму входять до двох великих об’єднань, що не так давно знаходилися у стані неоголошеної конфронтації. Це – Асоціація національних товариств і громад Криму (в минулому – Кримський республіканський фонд культури) і порівняно нова організація під назвою Кримський республіканський фонд міжнаціональної згоди.

    До Кримського республіканського фонду міжнаціональної згоди на сьогодні входять:

    Кримська азербайджанська громада;
    Кримське угорське товариство;
    Єврейське товариство "ЯД ЭЗРА";
    Кримське республіканське суспільство казахів і киргизів "Бирлик ";
    Асоціація кримських караїмів "Крымкарайлар";
    Кримська асоціація корейців "Коре";
    Кримське культурно-просвітнє товариство кримчаків "Кърымчахлар";
    Кримське республіканське товариство литовської культури ім. М. К. Чюрлениса;
    Кримське республіканське земляцтво депортованих німців Криму "Ландсманншафт";
    Кримське товариство поляків;
    Кримське товариство російської культури;
    Національно-культурний центр татар Поволжя, Уралу і Сибіру "Идель-Урал;
    Кримсько-татарський фонд культури АРК;
    Кримське естонське товариство культури;
    Кримська громадська організація "Французское общество";
    Кримське республіканське відділення громадських зв'язків з українцями за межами України "Украина - Свит";
    Керченський комітет товариства Данте Аліг’єрі - Асоціація італійців Криму (м. Керч);
    Республіканська федерація татар і башкир Криму;
    Рада національних меншин "ЮБК-Равенство" (м. Ялта);
    Республіканське товариство німців Криму "Видергебурт";
    Міжнаціональний союз жінок АРК.


    Асоціація національних товариств і громад Криму об’єднує:

    Асоціацію єврейських організацій і громад Криму;
    Кримське вірменське товариство;
    Кримське білоруське культосвітнє товариство;
    Кримське республіканське товариство болгар ім. П. Хілендарського;
    Федерація греків Криму;
    Кримська грузинська громада;
    Російська громада Криму;
    Кримське культурно-просвітнє товариство чехів "Влтава";
    Кримське товариство курдів
    Деякі національно-культурні товариства Криму ведуть досить активну діяльність. Так, регулярні акції проводять товариства угорців, євреїв, караїмів, литовців, росіян, татар Поволжя, Сибіру й Уралу, кримських татар. З ініціативи вірменських, грецьких, німецького товариств у ряді міст Криму відкрилися і діють недільні школи і музичні колективи.


    Крім того, у Криму діють наступні громадські організації:

    Інтернаціональний жіночий клуб "Галатея";
    Клуб молодих кримськотатарських родин “Ниет” (м. Сімферополь);
    Клуб кримськотатарської молоді і молодих родин "Авес" (м. Армянськ),
    Ліга кримськотатарських жінок;
    Ліга кримськотатарських юристів "Инициум";
    Асоціація кримськотатарських працівників освіти "Маарифчи";
    Кримськотатарський молодіжний центр;
    Російський культурний центр;
    Російське товариство Криму;
    Союз росіянок Криму;
    Кримське республіканське товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка "Просвіта";
    Товариство української культури.
    ЗМІ мовами етнічних меншин у Криму

    Через зрозумілі причини більшість друкованих і електронних ЗМІ в Автономній Республіці Крим виходять російською мовою, однак останнім часом спостерігається тенденція збільшення кількості видань українською мовою . На сьогоднішній день таких видань уже шість: газети "Кримська світлиця", "Будьмо", "Джерельце, "Кримспорт", "Думка" і бюлетень "Кримськотатарське питання". Республіканським комітетом з інформації Автономної Республіки Крим зареєстровано 15 видань, засновниками яких є представники різних кримськотатарських організацій. Станом на 01.06.2002 р. регулярно виходять 5 найбільш впливових і тиражних кримськотатарських суспільно-політичних газет: "Голос Крыма", "Арекет", "Янъы Дюнья", "Авдет" и "Къырым", релігійна газета "Хидает", а також 2 журнали - "Йылдыз" и "Йылдызчик".

    На жаль, більшість кримських видань мовами національних меншин мають зазнають фінансові труднощі, і відтак виходять нерегулярно. Більш-менш стабільно видаються газети "Извор" (болгарська мова), "Хоффнунг" (німецька), "Голубь Масиса" (вірменська), "Шолэм" (російська та єврейська). У цілому, за даними Республіканського комітету з інформації АРК, структура друкованих ЗМІ за мовами видання має вигляд:

    <b>Мова видання</b>
    Російська
    <b>Кількість видань</b>
    223

    <b>Мова видання</b>
    Українська
    <b>Кількість видань</b>
    5

    <b>Мова видання</b>
    Російська та українська
    <b>Кількість видань</b>
    2

    <b>Мова видання</b>
    Кримськотатарська і російська
    <b>Кількість видань</b>
    5

    <b>Мова видання</b>
    Інші
    <b>Кількість видань</b>
    8

    З урахуванням міжнаціональних особливостей регіону в Криму також організоване телемовлення мовами національностей, що проживають на півострові - кримсько-татарському, вірменському, болгарському, німецькому, грецькому. У мережі передач ДТРК "Крым" кримсько-татарська національна редакція займає 8,8 відсотків загального ефірного часу.

    За даними Комітету з інформації АРК, структура національного телемовлення на ДТРК "Крим" має вигляд:

    <b>Мова передачі</b>
    Російська
    <b>Ефірний час</b> (у відсотках)
    56,4

    <b>Мова передачі</b>
    Українська
    <b>Ефірний час</b> (у відсотках)
    32,4

    <b>Мова передачі</b>
    Кримсько-татарська
    <b>Ефірний час</b> (у відсотках)
    8,8

    <b>Мова передачі</b>
    Болгарська
    <b>Ефірний час</b> (у відсотках)
    0,6

    <b>Мова передачі</b>
    Грецька
    <b>Ефірний час</b> (у відсотках)
    0,6

    <b>Мова передачі</b>
    Німецька
    <b>Ефірний час</b> (у відсотках)
    0,6

    <b>Мова передачі</b>
    Вірменська
    <b>Ефірний час</b> (у відсотках)
    0,6

    Останнім часом спостерігається збільшення обсягу віщання українською мовою в північних і центральних районах Криму - ТРК "Північний Крим" (м. Армянськ), ТРК "Экран" (м. Красноперекопськ), радіостанція "Довіра -Юг" (м. Феодосія).

    <b>Освіта і культура</b>

    На початок 2002 року, за даними Ради міністрів АРК, відкриті і функціонують 11 шкіл із кримсько-татарською мовою навчання і 149 класів з поглибленим вивченням кримско-татарської мови і літератури. Більшість кримських театрів (4) працюють російською мовою, 1 - українською і російською і 1 - кримсько-татарською. Діють також Республіканська кримсько-татарська бібліотека ім. И. Гаспрінського, Республіканський кримсько-татарський музей мистецтв і Всеукраїнський інформаційно-культурний центр у м. Сімферополі .

    Для кадрового забезпечення шкіл, що відкриваються, і класів із кримсько-татарською мовою навчання в Тавричному національному університеті (ТНУ) було відкрито відділення кримсько-татарської філології, у Кримському індустріально-педагогічному інституті - факультет кримсько-татарської мови і літератури, закладена база для вчителів-предметників. У Кримському республіканському інституті післядипломної педагогічної освіти ведеться щорічна перепідготовка вчителів кримсько-татарської мови і літератури. Відкрито спеціалізоване видавництво "Крымучпедгиз", що здійснює випуск навчальної й учбово-методичної літератури кримсько-татарською мовою. Здійснюється сприяння у виданні художньої і публіцистичної літератури кримсько-татарською, вірменською, болгарською, грецькою і німецькою мовами.


    <b>Джерела конфліктного потенціалу Криму</b>

    Крим продовжує залишатися одним із найбільше конфліктогенних регіонів України. Основним джерелом потенційних конфліктів є процес повернення депортованих громадян на свою історичну батьківщину, що пов'язаний з численними труднощами їх облаштування і відновлення прав.

    Напруженість міжетнічних відносин виявляється в соціально-економічній, політико-правовій сферах, функціонуванні мов, освіти рідними мовами, культури й у міжконфесійних взаєминах. Серед перманентних конфліктів варто назвати конфлікти по лініях: українські національні організації - російські національні організації, кримсько-татарські національні організації - російські національні організації, Українська православна церква Київського Патріархату й Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП). Крім того, у другій половині 2000 року спостерігалося ускладнення відносин між Духовним керуванням мусульман Криму і Кримським єпархіальним управлінням УПЦ МП, що, на думку спостерігачів, може призвести до переносу напруженості на віруючих і населення в цілому.
  • 2002.07.19 | Михайло Свистович

    Закарпаття: Активність організацій етнічних меншин і реакція на неї з боку інших груп

    <b>Бюлетень №2</b>

    Етнополітична ситуація в Закарпатській області, населеній представниками різних етнічних груп, де компактно проживає угорська меншина (близько 200 тис. осіб), є непростою. Наприклад, протягом останнього часу на Закарпатті активізувалася діяльність угорської організації "Рух за ревізію кордонів Угорщини", пов’язаної з правими силами в Угорщині. Зокрема, серед угорців Закарпаття розповсюджуються листівка "Десять доводів на користь ревізії кордонів" так званої "Великої Угорщини" з “малою”. У зв'язку з цим Об'єднана рада Закарпатської обласної організації партії "Реформи і порядок" і Християнсько-народної спілки Закарпаття виступила на сторінках закарпатського тижневика "Срібна земля" (№ 25 від 8 червня 2002 р.) із заявою - протестом на ім’я Президента України. У заяві, зокрема, говориться, що ".... при абсолютній бездіяльності урядових кіл Угорщини "Рух за ревізію кордонів Угорщини" розгорнув широкомасштабну шовіністичну та імперську пропаганду перерозподілу міждержавних кордонів в Європі на користь угорської нації... активісти "Руху за ревізію кордонів Угорщини " використовують і положення новоприйнятого угорським парламентом закону "Про статус угорців, що проживають у сусідніх країнах".

    Діяльність організації "Рух за ревізію кордонів Угорщини" може викликати загострення міжетнічного протистояння в регіоні, населеного представниками різних етнічних груп. Проблема загострюється з новою силою через питання спорудження пам’ятного знака на Верецькому перевалі. Даний знак, який, серед іншого, мав би виконувати й роль символа угорської державності, планувалося відкрити з нагоди 1100-ї річниці переходу угорських племен через Карпати. Ставлення до будівництва цього пам’ятного знаку серед українців та угорців Закарпаття неоднозначне. Наприклад, українські національно - патріотичні товариства Закарпаття два роки тому рішуче виступили проти "диктату і примусу виконувати положення угорської конституції, а не української". В матеріалі "Кому сприяти?" газети "Срібна земля" (№ 26, 15 червня 2002 р.) сказано: “Постає моральне запитання: чи можна на кістках розстріляних січовиків будувати пам’ятник колишньому окупантові, який у крові придушив Карпатську Україну? Мабуть, спорудження такого пам’ятного знаку необхідно для того, щоб довести, що кордони Угорщини мають бути на Бескидах?" Цю публікацію важко вважати виявом етнічної толерантності.
    ЗМІ мовами етнічних меншин

    10 червня на Закарпатті народилася перша радіомовна організація, яка володіє правом цілодобового мовлення - РК "Громадське радіомовлення". Специфіка даного проекту - у його поліетнічності, поліконфесійності, полімовності. 80% передач вестимуться українською мовою, решта 20 % - угорською, словацькою, румунською та ромською (циганською) мовами. Даний проект підтримали Фонд "Відродження" та "Рома медіа". На "Громадському мовленні" працює 24 працівники.

    Трансляції “Світ ФМ" (частота 104,7 FМ) охоплюють прикордонну смугу Карпатського Єврорегіону, до якого входять прикордонні регіони Румунії, Угорщини, Словаччини та Польщі. Створення такої радіомовної організації передбачає зменшення міжнаціональної конфліктності у краї та прикордонних регіонах Карпатського Єврорегіону.
    Громадянські ініціативи

    25 червня у м. Берегово Закарпатської області було проведено круглий стіл з нагоди 10-ої річниці прийняття Закону "Про національні меншини в Україні" за участю лідерів національно-культурних товариств краю, представників обласної виконавчої влади, депутатів Верховної Ради Іштвана Гайдоша та Івана Різака, посла Угорщини в Україні Ференца Контри, генерального консула Угорщини в Ужгороді Золтана Сокача, представників консульства Словаччини. У ході круглого столу представники національно-культурних товариств Закарпаття піднімали питання вирішення проблем задоволення потреб національних меншин у виданні газет на мовах меншин, функціонування та фінансування культурно-освітніх закладів. Представники національно-культурних товариств краю піднімали також питання необхідності більш повного виконання органами влади Закону "Про національні меншини в Україні”. За даними обласного управління юстиції, на території Закарпатської області діє більше за 500 осередків національно-культурних товариств, 43 з яких мають статус обласних.


    <b>Освіта, культура</b>

    За даними обласного управління у справах національностей та міграції, в області у 70 навчальних закладах навчання ведеться угорською мовою, в 11 школах навчання ведеться румунською мовою, у 3 - російською, у 44 - двома-трьома мовами. Працює сім недільних шкіл з ромською, єврейською, польською, вірменською мовами навчання. На сьогодні у Закарпатській області діє п’ять центрів художньої творчості, близько ста будинків культури та клубів у яких працює майже 500 колективів художньої самодіяльності національних меншин. В області працюють театри: Український драматичний в м. Ужгороді, Російський драматичний в м. Мукачево, Угорський драматичний в м. Берегово, самодіяльний циганський в м. Ужгороді. Життя представників національних меншин висвітлюють 15 газет, 4 журнали, ведуться теле- та радіопередачі угорською, румунською, німецькою, словацькою мовами.
  • 2002.07.19 | Михайло Свистович

    Прикарпаття: Освіта, культура

    <b>Бюлетень №2</b>

    Сьогодні у Прикарпатті, згідно із заявами представників обласної держадміністрації, які займаються питанням національних меншин, не існує проблем із відкриттям шкіл для національних меншин та відкриттям аналогічних класів в українських школах. Зокрема, в м.Івано-Франківську серед майже трьох десятків загальноосвітніх шкіл працює одна з російською мовою викладання. Російська громада, найчисленніша серед національних менших в області, зараз заявляє, що повністю задоволена таким становищем. В одній зі шкіл Івано-Франківська та Коломиї (Коломийський район) функціонують класи з польською мовою викладання, спрямовані на навчання представників польської меншини. Автономно, поза компетенцією обласного управління освіти, при обласній синагозі в Івано-Франківську функціонує приватна школа для єврейських дітей.

    Галицька районна газета “Галицька хвиля” в кількох публікаціях впродовж червня намагається вкотре привернути увагу до історичної спадщини, яка пов’язана з проживанням упродовж кількох сотень років у м.Галичі представників унікальної національності – караїмів. Зараз їх в Галичі залишилося близько 10-ти чоловік. Основний зміст публікацій є таким. Місто Галич, яке ще до часів Середньовіччя було одним з великих урбаністичних центрів у Європі, стало притулком для представників багатьох найрізноманітніших національних груп та народів. Одним з них були караїми. На сьогоднішній день караїми переважно асоціюються навіть у свідомості фахівців як народ, представлений у державі Кримською асоціацією караїмів. Однак мало кому відомо, що караїми ще в 14 столітті примандрували до Галича. Хто ж такі галицькі караїми? Варто насамперед сказати, що вздовж правого берега Дністра від ринкової площі в нинішньому Галичі попри церкву Різдва Христвого пролягла вулиця Караїмська, яка дістала назву на честь її корінних мешканців – караїмів. Колись тут знаходилась також кенаса – караїмська божниця. Караїми потрапили у 13-му столітті до Галича за сприяння князя Данила Галицького. У місті постійно їх проживало не більше 2-3-рьох сотень. Вони говорили своїм окремим діалектом, який зберегли дотепер, і мають надзвичайно багатий фольклор, традиції і культуру. На жаль, кенаса в радянські часи була зруйнована. Однак зберігся давній караїмський цвинтар, на якому похований, зокрема, видатний караїмський поет Захарія Абрагамович. Журналісти закликають місцеву владу зберегти унікальну спадщину, залишену караїмами. Адже пам’ятки архітектури, навіть ті, які збереглися, поступово руйнуються, втрачається ще одна з унікальних сторінок історії Галичини, пов”язана з життям однієї з національних меншин.


    <b>Нетолерантні стереотипи</b>

    Ставлення до етнічних меншин з боку окремих представників влади на Івано-Франківщині якнайкраще виявилося в перебігу минулої передвиборчої кампанії. Голова обласної держадміністрації Михайло Вишиванюк, підтримуючи в ході парламентських виборів кандидатуру свого заступника Миколи Шкрібляка, який балотувався по Надвірнянському виборчому окрузі, звинуватив його основного опонента, представника передвиборчого блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” Романа Зварича в тому, що він належить до однієї з ортодоксальних єврейських міжнародних організацій. Ця заява на прес-конференції стала результатом певного настрою, який панує в середовищі місцевих чиновників, які в приватних розмовах здатні в усіх бідах звинувачувати “жидів” або ж “москалів”.
    Висвітлення етнічної тематики і міжетнічних стосунків у ЗМІ

    Обласна молодіжна газета “Світ молоді” за 21 червня 2002 року опублікувала серію антиєврейських анекдотів. Ця начебто несуттєва публікація насправді сприяє зміцненню стереотипів, які вкорінені у свідомості пересічного галичанина. Водночас варто наголосити, що до цього часу на Івано-Франківщині лише життя однієї російської національної меншини висвітлюється раз на місяць на окремій сторінці обласної газети “Прикарпатська правда”. Представники інших національних меншин заявляють, що їхні громади не мають фінансової спроможності здійснювати бодай такі одноразові публікації в місцевих виданнях. Цьому не сприяє і місцева влада, яка також постійно нарікає на відсутність коштів. У вигідному становищі саме в цьому контексті перебуває польська громада на Івано-Франківщині. Вона отримує вагому фінансову та моральну підтримку з боку польської держави. Це втілюється в цілому ряді українсько-польських спільних проектів на місцевому рівні: постійний обмін студентами та творчими колективами, поїздки митців, організація виставок, науково-практичних конференцій та семінарів, вагома підтримка Католицької церкви на Івано-Франківщині. Усе це допомагає подолати стереотипи, які через складні історичні обставини сформувалися в галичан у ставленні до поляків. Отож статті у місцевій пресі, зокрема обласній газеті “Галичина” та інших, стосунки між поляками та українцями показують винятково в позитивному світлі.

    Незважаючи на нечисленність німецької громади на Прикарпатті, її робота також широко представлена в місцевих ЗМІ. Це здебільшого наслідок діяльності колишніх мешканців Івано-Франківщини, які під час Другої світової війни залишили регіон і зараз є громадянами Німеччини або ж Австрії. Вона є засновниками численних благодійних організацій, робота яких спрямована на Прикарпаття. Вантажі гуманітарної допомоги, медичне обладнання, робота з впорядкування колишніх німецьких поселень та цвинтарів – усе це діяльність цих структур. Благодійні організації та фонди тісно контактують з невеликою громадою німців (близько 30 осіб) в області.

    Щодо публікацій про стан національних менших на Прикарпатті впродовж останніх кількох тижнів, то івано-франківська міська газета “Західний кур’єр” за 21 червня повідомила, що кілька десятків циган, яких за розпорядженням мерії силоміць було відправлено на Закарпаття, повернулися на Івано-Франківщину. Отож, як зауважують журналісти, варто очікувати продовження історії з “депортацією” циган.


    <b>Оцінка стану дотримання прав меншин у регіоні</b>

    Загалом варто констатувати, що Івано-Франківщина залишається стабільним регіоном у контексті співіснування, стосунків та ставлення між різними національними групами. Однак зважаючи на те, що історичний досвід Галичини позначений трагічними сторінками, коли представники певних національних меншин (поляки, росіяни) приходили сюди як окупанти, наклав відбиток на ставлення до цих національностей і в наш час. Стереотипи та певні етнічні міфологеми підживлюються переважно на побутовому рівні. Місцеві засоби масової інформації відійшли від нагнітання істерії у ставленні до національних меншин, як це було ще десять років тому. Зараз можна вести мову про виважену та толерантну політику на місцевому рівні щодо національних меншин як з боку влади, так і ЗМІ.
  • 2002.07.19 | Михайло Свистович

    Львівщина: Історичний і політичний контекст проблеми “Цвинтаря орлят”

    <b>Бюлетень №2</b>

    21 червня 2002 р. знову було зірвано відкриття меморіалу польським військовим на Личаківському цвинтарі. Тепер стороною, що зірвала двосторонні домовленості між президентами Кучмою і Кваснєвським виступила Львівська міська Рада.

    Зважаючи на значний міжнародний резонанс, ця проблема вимагає детального пояснення. Основним "каменем спотикання" в історії з відкриттям "Цвинтаря орлят" є не сам пантеон польським, а також американським і французьким військовим, що воювали на польському боці і загинули в 1918-1919 рр., а лише напис на ньому. Польська сторона категорично вимагає формулювання "Героїчно полеглим у боротьбі за Польщу" – саме в такій формі напис на пам’ятнику існував до 1939 року, коли радянська влада захопила Львів та зруйнувала тодішній пантеон. Натомість, міська Рада Львова апелює до того, що війна, в котрій полягли "орлята", була антиукраїнською та загарбницькою (велась не на території Польщі), тому слова "героїчно", а тим більше "за Польщу" (в українському Львові), сприйматимуться як образа тими українцями, що боронили Львів, та їх нащадками. Принципова згода щодо відновлення пантеону Орлят та його відкриття досягнута. Більше за те, Пантеон, фактично, вже збудований.

    До конфлікту додаються заклики українських націонал-патріотичних сил спочатку відкрити пантеон, котрий вшановуватиме пам'ять воїнів УГА та УПА (українська сторона тодішнього конфлікту), а вже опісля відкриттям "цвинтарю Орлят" вшановувати поляків. Час від часу лунають поодинокі заклики взагалі не відкривати пантеону, проте вони є нечисельними.

    Львівська міська Рада не ухвалила подання мера міста про відкриття пантеону 21 квітня, а потім і наприкінці травня цього року. Президент Кучма був змушений офіційно перепрошувати президента Польщі Кваснєвського. З огляду на принциповість позицій Польщі, очевидно, Львів буде змушений, під тиском Києва, піти на поступки і відкрити пантеон польським воякам з суперечливим написом. Це може спричинити новий виток застарілого негативного ставлення західноукраїнців до поляків, особливо зважаючи на те, що у Львові налічуються десятки тисяч осіб, котрі історично, родинно, ментально пов'язані з загиблими від рук поляків українськими військовими. Вони також висловлюють свої інтереси і претензії на історичну справедливість. Без відповідних дій влади конфлікт може вилитись у непередбачені форми: від протестів під час відкриття Пантеону (мітинги, масові акції тощо), до можливих актів вандалізму та несанкціонованого демонтажу елементів конструкцій Пантеону (що викличе різкий негативний міжнародний резонанс щодо України).

    Виходячи із значної актуальності і резонансності теми, фактично, кожний засіб масової інформації у Львові та області приділяв проблемі Личаківського цвинтаря цілий ряд матеріалів. Проте найбільше публікацій містили "Поступ", "Високий Замок" та "Експрес" (від 1994 року (початок будівництва Пантеону до сьогодні).
    Проблема стосунків російської громади та російськомовного населення Львова з українською громадою

    Ситуація, пов’язана з нападом на Російський Культурний центр ім. О. С. Пушкіна, має виражене етнічно-мовне забарвлення. У вікно приміщення Російського Культурного Центру ім. О.С. Пушкіна (вул. Короленка, 1) ще 12 квітня 2002 р. невідомі кинули пляшку з невстановленою рідиною. В результаті від уламків скла постраждали двоє осіб (легкі поранення). Керівництво РКЦ звинувачує в інциденті націонал-патріотичні сили Львова. Ця подія знову спровокувала широку дискусію в місті навколо національної проблематики у Львові.

    Назагал, основною передумовою ситуації можна вважати загибель українського композитора І. Білозіра (8 травня 2001 р.) і специфічний, мовно-національний контекст цієї трагічної події. Це послужило початком кампанії з припинення “русифікаційного впливу” на жителів Галичини (закриття "Нашего Радио" шляхом відмови у продовженні ліцензії), зменшення обсягу продажу російськомовної літератури (шляхом ускладнення процедури отримання ліцензії на торгівлю), заборона закладам відпочинку та харчування гучно транслювати російськомовних виконавців (шляхом обмеження дозволеного рівня гучності). Такі дії місцевої влади викликали реакцію двох типів: це зупинило ріст антиросійських настроїв в україномовному середовищі: зменшення зовнішніх етнонаціональних подразників та ріст україномовного сектору відпочинку (книги, музика, кінематограф, поезія тощо) дало симпатикам "ілюзію перемоги"; але після періоду заляканості викликало негативну реакцію російськомовної групи жителів Львова, особливо тої частини, що була зорганізована в рамках РКЦ ім. О. Пушкіна.

    Керівництво РКЦ розпочало активну кампанію проти дій, які визначалися ним як ущемлення прав росіян у Львові, посилаючись на "шквал антиукраїнських настроїв у російськомовному середовищі". Офіційне видання РКЦ (газета "Новий день") стало рупором кампанії та перевело конфлікт у соціально-політичну площину, тенденційно та однобоко висвітлюючи історичні факти та події сьогодення. В результаті до Львова з метою інспекції прибув Верховний Комісар Місії ОБСЄ з питань прав національних меншин Макс Ван дер Стул, який не помітив суттєвих політичних чи культурних обмежень прав російськомовної громади. Навпаки, він наголосив на виключно привілейованому становищі вищезгаданої громади порівняно з українською діаспорою в Російській Федерації. Відтоді конфліктність ситуації поступово знижується.

    На виборах представники РКЦ зазнали повної поразки : кандидат від російськомовної громади на посаду мера набрав менше 1 % голосів, не було обрано жодного депутата міського чи обласного рівня, "Русский Блок" на виборах до ВР у Львові набрав мізерну кількість голосів. При цьому 13-15 % жителів Львова (серйозний електоральний ресурс) є носіями російської мови та культури. Їх відмова підтримати запропонованих РКЦ кандидатів говорить про несприйняття ними гасел, з якими йшлина вибори кандидати від РКЦ.

    Незважаючи на незрозумілість мотивів (адже винних не було знайдено), найбільш вірогідним варіантом розвитку конфлікту видається його подальше згасання. Очевидно, що ким би акція не була організована, вона задумувалась та реалізовувалась виключно з метою спровокувати новий інформаційний привід. Нові спалахи конфлікту залишаються потенційно можливими, проте якогось масового забарвлення без серйозного каталізатора вони не отримають. Ця тема широко висвітлювалась львівськими виданнями "Поступ", "Високий Замок", "Експрес", FM-станціями "Радіо-Люкс", "Львівська Хвиля", телекомпаніями "Міст", "ICTV", "СТБ", "1+1" тощо.
  • 2002.07.19 | Михайло Свистович

    Одещина: Ситуація навколо одеського обласного центру культури “Україна”

    <b>Бюлетень №2</b>

    Рішенням господарського суду Одеської області від 11 червня 2002 р. одеському обласному центру культури “Україна” належить покинути приміщення, що знаходиться за адресою: вул. Рішельєвська, 9а. Ця будова є пам’ятником архітектури місцевого значення і є у віданні Управління охорони об’єктів культурної спадщини облдержадміністрації. Ще 11 лютого 2002 року в ООЦ “Україна” прийшла письмова претензія від орендодавця про достроковий розрив орендного договору з приводу несплати орендної заборгованості з 1 вересня 1999 р. ООЦ “Україна” було запропоновано звільнити приміщення до 14 березня 2002 р. під загрозою подання проти нього судового позову. Пізніше директор ООЦ “Україна” поступово погасив заборгованість, однак вирок суду виявився суворим.

    Подія викликала обурення окремих громадських організацій та діячів культури, які були проінформовані з цього питання. Однак кидається в очі ігнорування проблеми місцевими ЗМІ. Виключення становить газета “Вечірня Одеса”, яка підняла це питання (це також єдина газета, яка приділила увагу конфлікту з приводу закриття 20 червня 2002 р. в Одесі україномовного радіоканалу “Радіо на Троїцькій”. З припиненням його діяльності мовлення українською мовою в місті скоротилося на 50%).

    В опублікованих листах, що стосуються цієї проблеми зустрічаються такі аспекти:
    Закриття ООЦ “Україна” – “єдиного в Одесі закладу, де відбувалися різноманітні акції літературно-мистецького життя міста,...заходи, спрямовані на відродження національної культури - ...ставить під загрозу нормальне функціонування і розвиток культурницької інфраструктури в Одесі”.

    Засмучення, яке виникає при порівнянні економічних та просто житлових умов центрів грецької та болгарської культури (які мають пристойні приміщення з євроремонтом та ін.) і зовнішніх умов центру “титульної” національної культури.
    Думка, що ООЦ “Україна” нашкодила зміна назви, яка була зафіксована розпорядженням облдержадміністрації № 807/а-99 від 21 серпня 1999 р. Раніше ця назва була “Одеський обласний ДЕРЖАВНИЙ центр української культури”.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua