МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

ДТП на замовлення. Хроінка політичного убивства

02/24/2001 | Technar
Василь БОСОВИЧ.

ДТП на замовлення. Хроінка політичного убивства


Будь-яку подібність з реальними людьми, подіями, ситуаціями, відомими ДТП (дорожньо-транспортними пригодами) і автокатастрофами автор просить вважати випадковою.
І

Полковник 3. приїхав пообідати до себе на Десятинну о тринадцятій тридцять. Так у нього було заведено щодня, звісно, крім тих днів, а іноді й одного-двох тижнів, коли неспокійна служба змушувала його залишати Київ і мотатися по близьких і далеких світах. Він обережно в'їхав на внутрішнє подвір'я через гарну барокову арку, досить високу й, очевидно, колись дуже зручну для карет, однак уже дещо завузьку для теперішнього моторизованого транспорту. Відтак завбачливо розвернувся і заднім ходом втиснувся на своє постійне місце за пару метрів від під'їзду між обшарпаною "сімкою" і миршавенькою акацією, яка вже відчула весну і почала кучерявитися дрібненьким листям. Зверху квадратне подвір'я-колодязь, утворене чотирма п'ятиповерховими будинками, було перекрите білястим, кольору синьки з молоком, склепінням неба. Легкий вітер, цей вічний небесний пастух, переганяв по ньому отару сніжно-білих перистих хмар, подібних на чистеньких ягнят щойно вилизаних дбайливою матір'ю. Саме ж подвір'я, хоч і досить просторе, було забите добрим десятком легковиків, серед яких полковник побачив два чужих - порожню чорну "Волгу" і попелястий "форд" із затемненими вікнами й відчиненими навстіж передніми дверцятами.

Полковників джип, елегантно-розкарякуватий, сяючий нікелем і темно-синім лаком "японець", здавалось полегшено зітхнув, коли нарешті звільнився від свого дев'яностоп'ятикілограмового хазяїна. Однак навіть і з такою вагою полковник у свої сорок чотири роки не був ні вайлом, ні лантухом, під зав'язку натоптаним салом; навпаки уся ця маса плоті виглядала досить компактно завдяки міцному пропорційному кістяку, висотою сто вісімдесят п'ять сантиметрів, і тугому плетиву м'язів поверх нього. Обличчя у полковника було округле, товстогубе, як у мурина, й добродушне, рухи - повільні, і весь він у своєму мішкуватому цивільному костюмі справляв враження недалекого й спокійного селюка, який несподівано отримав багатий спадок і гайнув до столиці. Та коли він виліз із джипа і його сірі примружені очі вп'ялися у незнайомий "форд", то хіба дурний не здогадався б, що позірний спокій цього здорованя - це оманливий спокій стиснутої пружини.

Від чужої машини віяло небезпекою. Полковник наразі не знав її природи, але відчував так само виразно, як старий вовк відчуває чужий запах у лісі. А тому, перш ніж сісти до жінчиного борщу з мозковою кісточкою, він мусив з'ясувати, хто там дивиться на нього через ті затемнені вікна. Поки полковник обдумував, як це зробити, щоб у випадку чого не дуже опростоволоситися, з "форда" прожогом вискочила молода жінка з розкуйовдженою і рудою, як палаючий факел, короткою зачіскою. Вона, либонь, дуже розсердилася на когось там у салоні, бо дверцятами хряснула так, що важке авто аж гойднулося. Зате полковникові відлягло від серця. Потреба перевіряти "форд" відпала сама собою - там, виявляється була тільки сварка, можливо, сімейна, тож заглядати у машину та встрявати у чужий скандал не було ніякого резону.


Жінка поправила розпатлане волосся, розгладила вилоги темного жакетика і, виблискуючи золотистими стегнами, тільки до половини прикритими коротенькою темною спідничкою, швидко, мало не підстрибом, почимчикувала до під'їзду, біля якого стояв полковників джип. Ліктем правої руки вона підтримувала під пахвою продовгувату шкіряну торбинку, а лівою вимахувала так рішуче і незалежно, ніби хотіла заявити усім чоловікам на світі: "Більше нікому не раджу мене зачіпати!" Її очі прикривали окуляри з темно-зеленими скельцями, але, здається, вона навіть не глянула ні на полковника, ні на його розкішного "японця". Полковника вона також не цікавила, хоч по-правді сказати, такі звабливі стегна давно вже не потрапляли йому на очі. Він придушив у собі легку спокусу піти за нею, а натомість обійшов навколо свого джипа. Це була одна з багатьох його звичок - переконатися, що "тачка" у повному порядку. Він набув її, як зрештою, й інші свої професійні звички, давно, ще в Афганістані, коли молодим старлєєм служив у розвідроті, і з того часу дотримувався їх не менш ревно, ніж правовірний мусульманин Корану. За цю вірність добровільно прийнятим правилам і пунктуальність, яка увійшла у плоть і кров, а також за вміння вив'язувати багатоходові комбінації, колеги називали його поза очі Занудою, а в очі, особливо, коли хотіли підлизатися, - Кібером.
Руда незнайомка стояла біля ліфта, нетерпляче тицяючи намані-кюреним пальчиком у червону кнопку. Вона глянула на полковника краєм ока, через плече, і він побачив, що її струнке зграбне тіло повертається до нього. У лівій руці жінка тримала пістолет з глушником на кінці вороненого ствола. Вона ще не встигла повернутися до нього й наполовину, як він ударив її знизу в підборіддя, ударив, не розмахуючись, ніби й легенько, але так, що її голова сіпнулася назад, а зуби ляснули, наче в собаченяти, яке промахнулося й не зуміло схопити кинутий йому шматок м'яса. Пістолет з руки вона, однак, не випустила, тому другий удар полковника був по-справжньому нищівним. Скельця окулярів розлетілися направо й наліво, а голова, здавалось, влипла у гранчасті дверцята металевого загородження ліфта. Жінка поволі зсунулася на долівку, схиливши голову на плече й неприродно вивернувши голі ноги. Пістолет валявся на долівці. Це була італійська "беретта". Полковник знав, що він, судячи з усього, втрапив у історію, в якій ніякі речові докази не мають значення і не допоможуть йому, тому, не підібрав пістолет, лише про всяк випадок відкинув його ногою подалі від жінки.
Він завмер, прислухаючись. На подвір'ї було тихо, на сходах також. Йому вистачило трьох стрибків, щоб опинитися біля джипу, розчахнути дверцята і впасти на сидіння. Движок завівся з півоберта, і в наступну мить джип, наче у ствол гармати, увігнався під склепіння арки. Полковник тільки й устиг кутовим зором побачити, як з "форда" вискочив спортивний молодик і кинувся до під'їзду, а сам "форд" зірвався з місця навздогін за джипом.
"Японець", обдираючи власні боки і штукатурку арки, у хмарі пилюки вилетів на Десятинну. "Є Бог на небі!"- промайнуло у голові полковника, як і завжди, коли йому вдавалося уникнути смертельної небезпеки. Але при цьому він зовсім не думав про Бога, і насправді його почуття можна було б набагато точніше висловити іншими словами: "Ну, Кібер, ну, молодець!"

Джип летів Андріївським узвозом, на щастя, майже безлюдним. "Форда" не було видно, либонв, не вписався з першого разу в арку, забезпечивши джипу пару хвилин фори. Полковник використав її сповна - "форд" з покаліченим передком знову з'явився в полі його зору аж унизу на Подолі.

Полковник викинув на дах "мигавку", не зменшуючи швидкості, під самісіньким носом якоїсь "тойоти", вискочив на Контрактову площу, відтак через провулок - на Набережно-Хрещатицьку вулицю і погнав у обгін майже суцільного потоку по осьовій лінії до моста через Дніпро.

"Форд", ще якийсь час помаячивши ззаду, за мостом на лівому березі відстав безнадійно і зник з очей.

Тепер можна було зняти "мигавку" і скинути швидкість. Безпосередньої загрози він позбувся; надалі його безпека залежала від того, чи вдасться запустити загальний захисний механізм.
Дружина зняла трубку відразу. Голос у неї був спокійний, і полковник зрозумів, що вона нічого не бачила і ніякі новини з подвір'я до неї ще не дійшли.
- Іринка вдома? - запитав він.
- Дивиться мультик.
- Я не приїду, обідайте без мене, - сказав він. - Завтра до школи її не пускай, позаймайся з нею сама. Можливо, й післязавтра, там буде видно.
- Гаразд, - відгукнулася дружина.


Вона в нього була не дуже вродлива, зате розумна і кохала його. Він одружився з нею для кар'єри, та з часом звик, а відтак, як йому здавалося, і покохав. За неї і доньку він майже не боявся. Убивці полювали на нього, на його голову, точніше на те, що у нього в голові, а не на його сім'ю. Проти нього особисто ніхто нічого не мав. Просто у його існуванні більше не було потреби, як буває відпадає потреба у якомусь документі чи комп'ютерному файлі, і тоді папір пускають у паперорізку, а комп'ютерну інформацію стирають. Тому він хотів, аби переслідувачі знали, що інформація, яку вони сподіваються знищити разом з ним, існує і окремо від нього.

- Скажи батькові хай подивиться у другий том Грушевського. "Історія України-Руси". Середня шафа, друга полиця зверху. Там пакет з документами. Що з ним робити - написано в інструкції.
- Пакет? - перепитала вона. - Я правильно зрозуміла? Звідки там пакет?
- Я поклав його туди вчора. Коли ми у них вечеряли. Щодо схованки, то він пишався нею. Там пакет міг пролежати хоч би й до другого пришестя. Чужим до тестевої квартири під державною спецохороною не влізти, а тесть з власної ініціативи зазирнув би в "Історію України-Руси" хіба що під страхом смертної кари.
- Я поїду на тиждень порибалити. Попроси старого, щоб узяв вас до себе. Поки мене не буде. Нехай пришле за вами охорону і переберіться зараз же. Ти зрозуміла?
- Так, - підтвердила дружина тим же рівним і спокійним голосом. - Ти їдеш на рибалку.
- Ти у мене молодчина, - сказав полковник і вимкнув телефон. З неї було досить того, що він їде "на рибалку". Де він буде "рибалити", їй не треба було знати. Вона взагалі нічого не знала про його роботу, і це було гарантією її безпеки. І, звісно, його безпеки, бо полковник не раз мав нагоду переконатися, як легко змусити людину заговорити, коли відомо, що вона щось знає. Про місце "рибалки" знатиме тільки тесть, відкривши пакет. Його у цій країні ніхто не змусить говорити. Звісно, якщо він не захоче сам.
Наступні десять хвилин полковник витратив на те, щоб покружляти по Лівобережжю і переконатися, що за ним знову хтось не ув'язався. Відтак вернувся на правий берег і через півгодини виїхав на одеську трасу.

Зелений "пежо" привернув його увагу ще на посту ДАІ, і полковник ніскільки не здивувався, побачивши у дзеркало заднього огляду, як він вирулює на трасу услід за його джипом. Це означало, що ВОНИ зуміли майже моментально обставити своїми людьми усі, або принаймні, важливіші виїзди з міста. Отже, він мав справу з дуже серйоз- - ними хлопцями. І Це була погана новина. Зате було й дещо втішне -ВОНИ чули його розмову з дружиною. І поки будуть перетравлювати нову ситуацію, він зможе трохи розслабитися і перевести дух.

II
Електронний годинник, стилізований під початок століття, показував тридцять хвилин на дев'ятнадцяту, коли тесть полковника, назвемо його хоч би паном В., уже втретє за останні три години навідався до приймальні на другому поверсі старовинного будинку, відомого кожному столичному клеркові, якщо не безпосередньо, то принаймні з чиновницьких пліток. Пан В. належав до п'ятірки вибраних щасливців, які могли увійти до кабінету Хазяїна попросту, без попередніх записів і нудних узгоджень. Звісно, крім годин і днів, зайнятих протокольними зустрічами, а той день, як на біду, був саме таким. Служба у нього була цивільна, але він мав вище військове звання, і охоронець з Хазяїнової "лічки" (' "Лічка" - жарг. від рос. "личньїй"; особиста охорона.), витягнувся перед ним ще старанніше, ніж перед безпосереднім начальством. Нічний секретар з підкреслено люб'язною посмішкою відчинив перед паном В. двері шефового кабінету. Інстинкт самозбереження підказував йому, що зайвий раз засвідчити панові В. повагу не завадить. Ніхто ніколи не знав, що там у коричневій шкіряній течці, з якою він заходить до хазяйського кабінету. Зате всі знали його неперевершену майстерність розставляти пастки і ще спритніше уникати капканів, призначених для нього самого. За це пана В. прозвали Сапером.

Хазяїн вийшов йому назустріч з-за свого великого робочого стола під золотим тризубом на блакитному щиті. Наближені називали цей стіл космодромом, тонко натякаючи на відому всім віху біографії Хазяїна, але він його не любив, бо виглядав за ним надто дрібним. Сіли вони у м'які крісла обабіч інкрустованого столика під стіною. Це, між іншим, означало й те, що під час сьогоднішньої зустрічі можна вільно торкатисЬ будь-якої теми.

Пан В. відкрив свою течку і вийняв з неї кілька машинописних сторінок. Пальці у нього ледь помітно тремтіли. На його обрезклому обличчі, наче видовженому важкою нижньою щелепою і посіченому дрібними зморщечками так густо, що, здавалось, кожен з прожитих ним шістдесяти років залишив свою мітку, з'явився вираз меланхолійної собачої відданості. Такого вигляду воно набувало у тих досить-таки рідкісних випадках, коли він не знав, як приховати свою особисту зацікавленість у справі.

Хазяїн зміряв його уважним поглядом:
- Давай я сам. А ти попий водички.

Він узяв листки й посовався у кріслі, умощуючись зручніше. Якогось особливого зацікавлення на його обличчі не було помітно.
- Рапорт. Операція ДТП, - прочитав він. - Що ще за ДТП? Дорожньо-транспортна пригода, чи що?

Пан В. підтвердив, енергійно закивавши головою, і делікатно пересунувся на краєчок крісла.

Далі Хазяїн читав мовчки, тільки іноді мимохіть ворушив губами як це роблять школярі-зубрили, аби краще запам'ятати матеріал:
"Цей рапорт я, полковник 3., змушений почати із заяви наступного змісту. Цілком усвідомлюю, що сам факт наявності нижченаведеного рапорту є грубим порушенням загальноприйнятих правил в операціях такого характеру. Наказ про проведення операції був отриманий мною в усній формі. Таким же повинен бути і звіт про її виконання, що значно знижує ймовірність несанкціонованого витоку інформації. Я ніколи не дозволив би собі порушувати вищезгадані правила, якби не деякі обставини, а саме: події останніх днів беззаперечно свідчать, що на мене може початися полювання з метою фізичного знищення. Але не на такого натрапили. Я зумію себе захистити. Цей рапорт є одним з елементів системи, розробленої мною для власної безпеки. І не жартуйте зі мною.

А тепер про головніші етапи операції.

25 лютого. Час 19.33 - 20.25. Розмова у Кончі-Заспі на одній із наших дач для конспіративних зустрічей. У плані підслуховування дача майже стопроцентне безпечна, та, незважаючи на це, посередник запропонував провести переговори в його особистій машині. Для мене ця зустріч не була в принципі несподіваною, бо про її можливість я був попередньо поінформований моїм тестем. Посередник почав із загальної політичної ситуації .і охарактеризував її як нестабільну. На його думку, на майбутніх на виборах можлива зміна вищого керівного ешелону і, відповідно, корінна зміна внутрішньої і зовнішньої політики. Щоб цього не допустити, необхідно нейтралізувати деяких діячів, які особливо дестабілізують ситуацію. Я запитав, що слід розуміти під нейтралізацією. Він відповів, що це цілий комплекс різноманітних заходів, як наприклад, призначення на високі посади, підкуп, залякування і в окремих випадках -. Фізична ліквідація. На його пояснення я відреагував спокійно, і це, очевидно, було для нього ознакою, що розмову можна продовжувати. Далі він повідомив, що, зокрема, ліквідації підлягає знаний політик, депутат і таке інше, відомий нам по оперативних розробках як "Макс". Пік його слави і впливу у минулому, але завдяки зарубіжним контактам високого рівня та популярності в Україні він і далі залишається впливовою особою. Останнім часом "Макс" відчув, що втрачає політичну вагу і розвинув активну діяльність. Він стає не передбачуваним. Я поцікавився ймовірною реакцією різних політичних сил на ліквідацію "Макса", щоб передбачити, хто пізніше міг би особливо наполягати на розслідуванні і завдати клопоту. На думку посередника, ліквідація "Макса" розв'яже руки не тільки його опонентам, а й багатьом прихильникам, а це означає, що в серйозному розслідуванні ніхто не буде особливо зацікавлений. "Коротше, - узагальнив він, - це занадто велика риба для нашого ставка, і всім буде приємно подивитися, як вона підскакує на сковорідці." Після цього мені було запропоновано спланувати і провести операцію. Я зрозумів, що вона погоджена з найвищими інстанціями і що для мене ця пропозиція фактично є наказом. Тому мені не залишалось нічого іншого як дати згоду. Я повинен був вийти у відставку за станом здоров'я; усі контакти з моєю попередньою службою переривалися. Помічників я мав право добирати тільки з моїх особистих друзів і знайомих, не пов'язаних з державною службою, і їх могло бути не більше трьох. Кількість допоміжного персоналу не обмежувалася, але ніхто з них не повинен був знати про справжній характер операції. На завершення посередник поставив ще одну умову: кінцевий етап, а саме момент ліквідації, слід спланувати так, щоб він одно
значно мав вигляд нещасного випадку. Він також запевнив, що в зв'язку з особливою складністю операції мені надається право самому визначати обсяг необхідного фінансування. Крім того, мені гарантувалася можливість разом із сім'єю і відповідним фінансовим забезпеченням виїхати в одну із латиноамериканських країн на дипломатичну службу в ранзі радника посла. Після погодження ще деяких деталей я отримав готівковий аванс і оперативну інформацію на "Макса" - уподобання, особливості характеру, звички, зв'язки, джерела фінансування, симпатії та антипатії, розклад зустрічей, графіки поїздок і таке інше. У принципі така інформація збирається на кожного більш-менш примітного діяча, і це зовсім не означає, що проти нього затівається щось особливе. Проте правда і те, що на основі такої інформації підготувати ліквідацію об'єкта уже не складно.

25 березня. Операція готова до реалізації. Дата проведення - 8 квітня, четвер. На цей день у місті Суми запланована участь "Макса" у зборах. 9 квітня він повинен вилетіти у закордонне відрядження. Отже, можна сподіватися, що до Києва виїде одразу після зборів. Я негласно супроводжував "Макса" у кількох поїздках. Спостереження показали, що його шофер, у минулому професійний автогонщик, на рівних ділянках автотраси їздить на службовій "мазді" зі швидкістю 120-160 кілометрів за годину. Визначено три ймовірних пункти проведення операції. Траса перегороджується "КамАЗами" з причепами на жорсткому зчепленні. Усі варіанти однотипні і відрізняються тільки пунктами, де буде заблокована дорога. Автомобілі і причепи завантажуються: для основного варіанту - бетонними блоками, для першого із двох запасних - залізними двотавровими балками і для другого - мішками з пшеницею. Усі забезпечуються відповідними документами: путівками, накладними на вантаж, угодами купівлі-продажу та ін., а легенди для них формуються заздалегідь. В операції, крім мене, задіяно сім учасників: мій помічник, він же координатор, і три екіпажі по дві особи - наш агент, або, за легендою, експедитор і шофер. Групи сформовані за принципом жорстко дозованої інформації. Експедитори і шофери з різних екіпажів про існування один одного не знають. Кожен із шоферів знає тільки свого агента; він для нього є експедитором, який супроводжує вантаж. Агенти знають координатора, координатор - мене.

Відповідно кінцева мета операції відома тільки мені. Навіть координатор поінформований лише таким чином, аби в нього склалося враження, що операція має попереджувальний характер. Кожен агент-експедитор знає тільки те, що повинен вивести закріплений за ним "КамАЗ" у домовлений час на визначений відрізок автостради. Графік руху "КамАЗів" накладається на ймовірний графік проїзду "мазди" тим же маршрутом. Для шоферів це звичайний рейс за дещо вищу ніж звичайно платню, однак вони попереджені, що, можливо, за командою експедитора повинні будуть перегородити дорогу, аби допомогти затримати підозрілий автомобіль для перевірки документів і багажу. Оскільки операція буде реалізована лише за одним варіантом, то кількість безпосередньо задіяних у ній зводиться фактично до трьох осіб.

8 квітня, час 20.30. Зелена "мазда" від'їхала від обласного драм-театру одразу після закінчення зборів. "Макс" - на передньому пасажирському сидінні, його референт - на задньому.
Час 21.00. Виїхали на автостраду у напрямку до Києва. Я їхав попереду з таким розрахунком, щоб "мазда" йшла позаду на відстані 800-900 метрів. За "маздою" на такій же відстані тримався координатор. Мій "порш" легко дає навіть двісті за годину, тому іноді я навмисно залишав "мазду" далеко позаду, щоб наші підопічні не могли мене бачити. Зв'язок з координатором ми підтримували за допомогою спецрацій. Такими ж раціями були забезпечені всі три агенти-експедитори.

Час 22.05. Наш "КамАЗ", задіяний в основному варіанті, ми, як і передбачалося планом, наздогнали на одинадцятому кілометрі за Прилуками. Швидкість "мазди" відповідала розрахунковій. Я подав сигнал готовності, але через тридцять секунд мусив дати відбій. Назустріч нам рухалося п'ять чи шість автомобілів з інтервалом 300-400 метрів. У зв'язку з цим від реалізації першого варіанту довелося відмовитися. Планом операції враховувалася висока ймовірність появи різних побічних факторів. Це був його основний недолік. Тому передбачалися два запасні варіанти.
Час 22.50. Сьомий кілометр за Новою Басанню. "Мазда" йшла зі швидкістю 120 кілометрів за годину. Приблизно за 1000 метрів попереду я побачив габаритні вогні нашого "КамАЗа", але, на жаль, одночасно помітив також, що "мазда" почала відставати від мене. Її водій з невідомих причин різко зменшив швидкість спочатку до сотні, а відтак приблизно до сімдесяти кілометрів. Зрозуміло, що перегороджувати дорогу при такій швидкості було недоцільно. "Мазда" безумовно устигла б загальмувати.

До наступного і останнього пункту, передбаченого планом операції, було близько 80 кілометрів. Я мав час підбити попередні підсумки. Дві (а незабаром, можливо, й третя) невдалі спроби давали підстави думати, що план нездійснимий. Але саме цим, а точніше своєю складністю, він мене і приваблював. За умови внесення деяких поправок, це могла бути майже ідеальна імітація випадкової дорожньо-транспортної пригоди. Ніякий серйозний аналітик не припустить навіть думки, що можна спланувати і провести операцію за наявності такої кількості випадкових факторів.

Час 23.25. Проминули розв'язку з поворотом на чернігівську автотрасу. "Мазда" йшла за мною на відстані 1500 метрів зі швидкістю близько 130 кілометрів за годину. Я побачив наш "КамАЗ", різко піддав газу і відірвався від "мазди" ще на 400-500 метрів. Траса попереду була вільна від зустрічного автотранспорту. Координатор на мій запит також підтвердив готовність. Обганяючи "КамАЗ", я подав сигнал "приготуватися". Екіпаж зреагував чітко і зменшив швидкість. Я також почав гальмувати. Сила інерції пронесла мій "порш" ще добру півсотню метрів і розвернула на 180 градусів. "КамАЗ" з увімкненим сигналом лівого повороту рухався дуже повільно. "Мазда" швидко наближалася. Я подав сигнал. "КамАЗ" виконав маневр, щоправда з деякою затримкою. Гадаю, водій "мазди" міг виразно побачити перешкоду приблизно за 200 метрів. Але гальмувати він почав тільки за тридцять-сорок. "Мазда" із заблокованими колесами перестала бути керованою, її просто несло на "КамАЗ".

Я під'їхав до місця зіткнення. Удар "мазди" вибив з кузова кілька мішків з пшеницею. Вона розсипалася по асфальту і блищала у світлі фар мого "порша", як дрібні золоті самородки (останнє речення було закреслене, але Хазяїн прочитав і його й презирливо гмукнув). "Мазда" майже до половини увігналася під штангу зчеплення між "КамАЗом" і причепом . Шофер "КамАЗа" і експедитор намагалися відчинити її задні дверцята, але не могли. Я не хотів, щоб вони мене бачили і вернувся у "порш". Від'їжджаючи, побачив машину координатора. Передбачалося, що він залишиться на місці ДТП як проїжджий журналіст. За домовленістю я повинен був чекати на нього на околиці Броварів.

9 квітня, час 3.20-3.40. Координатор доповів: "Макс" і шофер мертві, референт, який сидів на задньому сидінні, у комі напевно не виживе. На місці побували вищі міліцейські чини. Попередній висновок ДАІ, - що це дорожньо-транспортна пригода. По всьому видно, вони також не зацікавлені, щоб навколо цієї події роздмухувалися політичні пристрасті, тому охоче будуть підтримувати версію про ДТП. Шофер "КамАЗа" під арештом у готелі в Броварах. Агент-експедитор відпущений під розписку. Він розповів координаторові, що шофер ніяк не міг наважитися виконати маневр. Тоді експедитор сам повернув кермо; шофер у шоковому стані загальмував, і "КамАЗ" став упоперек траси. Координатор доповів, що дав агентові відповідні інструкції щодо його подальшої поведінки під час розслідування ДТП.

На завершення нашої зустрічі ми торкнулися ще одного питання. Координатор поцікавився: смерть "Макса" випадкова, чи такий результат планувався з самого початку? Я подумав, що тепер він може знати правду; це, на мою думку, повинно було зв'язати його зі мною ще міцніше. Визнаю, що помилився. Він упав у депресію, пояснюючи свій стан тим, що виконавці таких операцій також підлягають ліквідації. Я намагався переконати його у протилежному, але безрезультатно.

Час 3.50-4.15. Під вигаданим прізвищем зустрівся у готельному номері з шофером "КамАЗа" . Я повинен був вирішити - ліквідувати його, чи залишити жити, щоб надати більшої вірогідності нашій версії про випадкову дорожньо-транспортну пригоду. На той час він уже вийшов із шоку. Я переконався, що він мене розуміє, і пояснив йому, що сталася помилка. Ніхто не повинен був загинути. Але є люди, вороги нашої молодої незалежної держави, які захочуть скористатися з цієї помилки і зробити з випадкової автокатастрофи політичну справу. Якщо так станеться, то його засудять як співучасника вбивства. Прихильники "Макса" також можуть його знищити. Тому йому слід дотримуватися запропонованої мною версії. Він випадково пропустив поворот на чернігівську трасу, а коли зрозумів це, то вирішив розвернутися. Світло фар він бачив, але був переконаний, що водій тієї машини також бачить його і зупиниться. Я запропонував йому взяти провину на себе. У такому разі люди, які зацікавлені, аби на цій справі ніхто не затівав політичних спекуляцій, зроблять так, що йому дадуть мінімальний строк покарання. Я повторив це кілька разів, поки не переконався, що він усе запам'ятав. Я боявся, що він може повіситися. А це могло б навести на підозріння, що аварія не була випадковою і її організатори усувають виконавців.

9 квітня, час 16.00. Мені стало відомо, що координатор убитий на під'їзді до Кіровограда. Він, гадаю, мав намір виїхати з Києва і залягти де-небудь на дно. Його смерть означає, що моє життя також під загрозою. Тому я пишу цей рапорт. Це не шантаж і не зведення особистих порахунків. Я свідомо не називаю імен і опускаю багато характерних обставин. Чому, гадаю, зрозуміло, - за ними можна легко визначити всіх задіяних у цій акції, від замовників до виконавців. Може хтось сказати, що я недостатньо лояльний? За це я хочу, щоб були виконані всі мої умови. Повністю і в призначені мною строки. Якщо ні, то назву всіх. І ще раз попереджую - без жартів!"
- Шо-шо? Не поияв, - сказав Хазяїн. - На шо він розраховує за кордоном? Радники послів, кажуть, також потрапляють в дорожні пригоди.
- Ще є записка від нього, - сказав пан В. - Він уже не хоче на дипломатичну службу. Вимагає дозволу на виїзд сім"ї за кордон. А куди, щоб знав тільки я.
- Он як... - Хазяїн підсунув листки до себе і оперся на них ліктем. -Він у тебе не дурний. І ти відпустиш доньку?
-т- Прийшов порадитись...
Хазяїн уважно подивився на нього і побарабанив пальцями по листках:
- Ти вобще понімаєш, що це таке? Пан В. мовчки потупився.
- Фугас уповільненої дії, - сказав Хазяїн.
- Гірше, - підтакнув пан В., не піднімаючи очей.
- Слухай, - сказав Хазяїн, - я понімаю, що тебе не просто так назвали Сапером... Як ти допустив, щоб цей фугас всунули тобі в руки? Мало того, ти приніс його сюди і зіпхнув мені.

- Він використав мою доньку. Вона від нього без пам'яті. А я... я не міг їй відмовити.
- Шо-шо?.. Хм! Він любить доньку!... Отак вас і підчіпляють на гачки.
Пан В. блимнув на Хазяїна очима:
- Я що, не можу любити свою дитину?
- Зарубай собі на носі: політик тільки одне може любити - владу. І не просто любити, а більше, ніж власне життя. Про чуже я вже й не кажу. Жінки, гроші, сім'я, буханина, усяка інша розслабуха - це також можна, ми всі люди. Але дозовано. Захопишся надмірно - пропав. Підловлять - і згориш рано чи пізно. От як тебе підловили, на власній сім'ї. Тому хочеш не хочеш, а треба вибирати. Ти чув, що не можна служити Богу і мамоні? У смислі одночасно? Я довго цього не міг зрозуміти. Поки не відчув смак влади. Відтоді знаю і не перестаю дивуватися: як точно сказано! Я хочу, щоб ти поняв: мій Бог, і твій, гадаю, також, - влада. Їй і служимо. Згоден?
- Згоден, але мені зараз не до теорії...
- А це не теорія. Це і є практична політика. Ти шо забув, з чого все почалося... "
- Чого там забув!.. З розмови... тоді... у мене на дачі. Крім нас, там були Футболіст і Адвокат.
- Правильно, - підтвердив Хазяїн. - Але ти не знаєш головного. Я тоді просто пошуткував. Ану поворуши мізками і згадай. Я сказав: "Нам усім було б краще, якби наш святий "Макс" нарешті перебрався на небо". Дуже добре пам'ятаю, як ви всі на мене вилупилися. І тоді я сказав: "Шутка, хлопці!" Так було?
- Так точно.
- Тепер ти понімаєш, що таке влада? Справжня влада? І чому, коли маєш її, любити ще щось уже просто смішно? Це директор заводу віддає розпорядження, накази там різні. А тут ти можеш просто пошуткувати, розумієш? Просто пошуткувати - і колеса закрутилися! Десятки, сотні, тисячі людей починають шурупати мізками, бігати, змовлятися, щось комбінувати... У результаті десь падає літак. З депутатом. Бум! Або хтось на когось наїжджає. Або десь починається маленька війна. Понімаєш? Це і є справжня влада.
Пан В. із зусиллям проковтнув слину і сказав раптово захриплим голосом:
- Не вірю, що це був тільки жарт!
- Ну ти даєш, Сапер! Шутка, дорогий,- і не більше! Згоден, можливо, не найкраща. Вас було троє - ти, Футболіст і Адвокат. І я знаю - точно: ця ДТП - робота того, хто не розуміє шуток.
- Ну не моя, це точно.
- Шо-шо? - примружився Хазяїн. - А чому твій зять там?
- Я дав їм зятя, бо ці тупаки без нього усе б тільки спартачили. Він спец, яких мало. Але тепер я розумію, чому вони так ухопилися за нього. Вони з самого початку запланували і "Макса" прибрати, і... посварити мене з вами.
- Я з-за таких дрібниць не сварюся. І тобі не раджу, - сказав Хазяїн. - Ми всі одна команда. І в цьому наша сила. Пам'ятаєш? "Ка-а-манда молодості нашей, каманда, бєз каторой мнє нє жить..." М-да... Я сказав би точніше: "нам нє жить!"
- Падлюки вони, а не команда! Підлота! Хто дав їм право так мене підставляти? Ви повинні їм це сказати!
Хазяїн обмацав двома пальцями рудувате пасемце на голові, ніби хотів переконатися, що воно на місці. Ця звичка з'явилася у нього після того, як йому пересадили волосся, і коли його пальці починали теребити той ріденький дорогоцінний чубчик, то це означало, що він намагається зібратися з думками:
- З "Максом" недобре вийшло, що там казати. Головне, що ні до чого. І боюсь, нам це ще не раз відригнеться, - сказав він нарешті. Не треба було мені так шуткувати... Ну маємо те, що маємо. Але кажу тобі відверто, я переконаний - твого зятя ніхто не збирався чіпати. Він заметушився і сам наламав дров.
- Ну... припустимо, - погодився пан В.
- Але як тепер бути нам? Уявляєш? У такого нервового все життя висіти на гачку...
- Я можу поручитися за нього, - сказав пан В. Хазяїн посміхнувся:
- Хочеш сам той гачок тримати? Ну-ну. Шутка, - він легенько поплескав пана В. по руці. - Тобі нелегко зараз, я понімаю. Але і ти пойми: вам усім добре, поки добре мені. І думаю, нам не варто сваритися, бо всім буде погано. Тому я не хочу і не буду - чуєш? - не буду сваритися ні з тобою, ні з ними.
- А мені, що робити? Моя дитина... мій зять..
- Да-да... Твій зять... Ти помітив усіх він лякає, а тебе називає прямо,без усяких?
- Це нічого... Це він так попереджує мене, боїться, що і я його здам.
- Здається, він тобі не дуже довіряє?
-Як у чому...
- А ти? Але давай правду!
-Ну... і я йому так само...
Хазяїн співчутливо підібгав губи і похитав головою:
- Тепер ти понімаєш? У сім'ї справжнього довір'я нема, а ти ображаєшся на команду. Моя тобі порада - забудь образи: не можна нам сваритися. Ми не залишаємо один одного в біді. Але у своїй сім'ї кожен сам повинен навести порядок. Ти згоден? - запитав Хазяїн з притиском і підвівся на знак того, що розмова закінчена.
- Так, - сказав пан В. - Моя сім'я - мій-клопіт. Це справедливо.

III

Була сьома вечора, коли полковник під'їхав до бензозаправочної станції на околиці Умані. Він попросив залити повний бак, а сам тимчасом зняв з правих дверцят і вкинув у багажник розтрощене дзеркало. Зелений "пежо" під'їхав і зупинився біля сусідньої колонки. З нього, розминаючись, вилізли два типи з мобільними телефонами, подібні на молодих успішних підприємців. На полковника ні ^один з них навіть не глянув. І взагалі "пежо" так раптом збайдужів до джипа, за яким волікся від самого Києва, що залишився на станції. Зате замість нього з першого ж уманського провулка вигулькнула чорна "хонда" і причепилася до "японця", як воша до кожуха. Полковник якийсь час поводив її по розбитих уманських вуличках, але акуратно, без викрутасів, щоб переслідувачі не дуже напружувалися і, не дай Боже, не загубилися. Упевнившись, що їх інтерес до нього не слабшає, він повернув до центру і незабаром зупинився біля знайомого приватного ресторанчика.
"Хонда" припаркувалася за сотню метрів від нього у бічній вуличці і завмерла.

Полковник розіграв для її пасажирів цілу сценку. З кейсом у руці він уже було підійшов до дверей ресторанчика, та раптом зупинився, здвигнув плечима і, повернувшись до джипа, кинув кейс на заднє сидіння. Весь його вигляд наче промовляв: "Ніяких справ, настав час розслабитися!" У ресторані за трьома зсунутими докупи столами гуляла якась уже добре розігріта чоловіча компанія. Знайомий офіціант у несвіжій білій сорочці, зате з елегантним метеликом під великим борлаком, поспішив назустріч полковникові. Але той жестом показав, що йде мити руки, і пройшов через зал за ширму, де був туалет і умивальники. Однак, як виявилося, на гігієну йому було начхати. Замість того, щоб помити руки, він підійшов до окутих бляхою дверей, хвильку пововтузився біля них з відмичкою і опинився на подвір'ї, просякнутому нудким запахом скислого борщу і заставленому ящиками з-під пива. Звідси полковник вийшов у провулок, який незабаром привів його до вимурованої з білої цегли і покритої шифером хати, яку, здавалося, перенесли сюди з якогось села. У глибині подвір'я, посеред садка, стояв металевий гараж. Полковник на ходу постукав у вікно будинку і, не чекаючи відповіді, відімкнув, на цей раз ключем, ворота гаража. Всередині стояла "Волга", яку добрий господар уже давно здогадався б принаймні підфарбувати. Але полковник знав, що ця видима усім вада з надлишком компенсується невидимими перевагами: новим добре обкатаним двигуном і перебраною ходовою частиною. Він кинув на заднє сидіння комплект вудок у брезентовому чохлі, спінінг, переодягнувся у картату байкову сорочку, затерті джинси та зелену брезентову куртку, натягнув на голову солом'яний бриль з обвислими крисами і перетворився у роботягу, який на день-два утік від сім'ї, щоб побайдикувати на рибалці. Вицвілий солдатський наплічник доповнив його похідне спорядження. Він уже поклав було до консервів і пістолет,- стрілянини у ближчі дні не передбачалося, - але перемогла давня звичка мати зброю напохваті, і він засунув його у внутрішню кишеню куртки.

З будинку так ніхто і не вийшов. Полковник черкнув записку, що був і забрав машину, й застромив її на видноті під двері.

Збиралося на дощ, небо затягували хмари і вже починало сутеніти. Полковник поволі прокотився на "Волзі" повз ресторан. З того моменту, як він увійшов у нього, минуло шістнадцять хвилин. Його джип і "хонда" стояли на старих місцях. Полковник звернув на вулицю, на якій припаркувалася "хонда", -.йому хотілося впевнитися, що переслідувачі надійно проковтнули наживку. Він проїхав повз них і добре розгледів їх обох. Той, що за кермом, читав газету, а його напарник посмоктував сигарету, струшуючи попіл через опущене вікно, і не зводив очей з джипа. Ця пара, як і та з "пежо", також мала цілком інтелігентний вигляд, і в іншій ситуації полковникові було б важко повірити, що саме цим симпатягам наказано випустити з нього кишки.

Він виїхав на околицю Умані і аж тут сказав сам до себе, як завжди говорив у подібних випадках: "Нє-є, є таки Бог на небі!" Це означало, що він дуже задоволений собою. Позаду нічого подібного на хвоста більше не спостерігалося. Попереду гостинно стелилася під колеса сіре заасфальтоване шосе.

Але тепер він їхав не до Одеси, і взагалі не на південь.

Полковник їхав на захід.

Давно він не почувався так комфортно за кермом. Він старанно - виконував забаганки усіх знаків щодо обмеження швидкості, слідкуючи, однак, щоб за годину все-таки залишати позаду в середньому вісімдесят-дев'яносто кілометрів. Перший "даішник" зупинив його під Винницею, другий - біля Тернополя. Полковник показав їм шоферське посвідчення Чахлика Бориса Григоровича, тримаючи напохваті й паспорт з уманською пропискою на це ж прізвище. Він уважно вдивлявся в обличчя міліціонерів, але і в першому і в другому випадках, крім трепетного бажання здерти з нього по належній їм десятці, більше нічого на них не читалося. Заспокоївшись остаточно, полковник о першій ночі неподалік від Бродів з'їхав на бічну ґрунтову дорогу і дозволив собі дві години поспати. Решту шляху він, відсвіжений глибоким спокійним сном, подолав за три години і о шостій ранку зупинив "Волгу" на лісовій дорозі біля зарослого осокою озерця. Звідси було сім кілометрів до білоруського кордону, якщо йти на північ, і п'ять до польського - навпростець через ліс на захід. Він вибрав це місце на той майже неймовірний випадок, якщо б його все-таки зуміли вичислити. Тож коли знайдуть машину, нехай думають, що її власник подався до поляків, або до сябрів.

Полковник закинув на плече речовий мішок, узяв у руку спінінг та вудки і, залишивши."Волгу" напризволяще, пішов навпрошки на південь у глибину прадавнього волинського лісу. По праву руку, наче наввипередки з ним, краєм неба котилося велике холодне малинове сонце. Піднімаючись, воно зменшувалося, розігрівалося й жовкло, аж поки не засяяло розпеченим іскристим згустком золота. Скісні промені наскрізь прострілювали ліс, ще по-зимовому рідкий і голий, тільки ледь запушений коричневими бруньками і сірувато-зеленими листочками. Земля була встелена торішнім листям, наче коричневим килимом, щедро помережаним зеленими гострячками трави й тугими пуп'янками жовтоцвіту. Від того вогкого листяного килима піднімалася сизувата пара, запинаючи дерева й кущі легким серпанком, прошитим'золотими нитками сонячних променів. Збадьорений пахучим, аж терпким повітрям, зачарований пересвистом синичок і малинівок, воркуванням горлиць та весільними трелями дятлів, полковник і не зчувся, як відмахав за годину десять кілометрів. Давно вже не дихав він так привільне, на повні груди, давно так безтурботно не насолоджувався доторками сонця, особливо ніжними у гострій ранковій прохолоді лісу! Він уперше в житті, не те щоб усвідомив розумом, а радше просто відчув усім своїм єством красу і дивовижну гармонійність усього того, що бачив навколо себе. І тоді разом з цим відчуттям його душу пройняв гострий жаль на Того, Хто. все так чудово влаштував, але його пустив у світ самотнім вовком, хоч і створив людиною.

Це була єдина за весь ранок прикра думка, і зникла вона так само миттєво, як і з'явилася. Попереду, за яких сто метрів, полковник побачив дерев'яний будинок, а точніше, лісну сторожку, щоправда, дещо більшу, ніж звичайно, і, як він знав, з претензіями на деякий комфорт усередині. Це було його лігво. Про нього не знав ніхто, крім тестя і місцевого лісника, який наглядав за сторожкою і був наділений двома рідкісними рисами - відсутністю цікавості і мовчазністю. І все ж полковник, скоріше за звичкою до порядку, ніж з потреби, вийняв із заплічника армійський бінокль і методично, метр за метром, оглянув подвір'я, огороджене півтора-. метровою сіткою, колодязь з коловоротом та вибіленими сонцем дерев'яними цямринами, двері сторожки і особливо вікна, щільно запнуті голубими шторами. За сторожкою стояв дерев'яний навіс, під яким штабелями завжди були складені дрова. Однак з цього місця його не було видно. Полковник, надійно прикритий деревами, зайшов з протилежної сторони і так само неспішно й уважно оглянув задню частину господи.

Ні на подвір'ї, ні в будинку не було помітно ніяких ознак життя.
Перше, що він зробив ступивши на подвір'я, - підійшов до колодязя. Це було більше, ніж звичка, скоріше своєрідний ритуал -зачерпнути холодної води й смачно напитися з відра, а крім того, після десятикілометрового марш-кидка таки добряче давалася взнаки спрага. "Між іншим, сторч головою у колодязь - непогана імітація самогубства," - подумав він професійно, але одразу ж йому чомусь стало соромно за себе. Він не встиг розібратися з цим дивним і незвичним для себе відчуттям. Бо раптом весь захолов. На білій цямрині навколо денця відра темніла мокра кругла пляма! Цим відром уже хтось набирав воду! І зовсім недавно - годину або дві тому. Його тіло напружилося, як струна, а лопатки мимоволі почали зводитися докупи, немов би це могло захистити від кулі у спину. Але тут його осяяло: якщо не стріляли досі, то й не будуть стріляти! У них інший план!

Він витягнув повне відро і, не відчуваючи, як холодна вода ломить зуби, напився. Відтак перевальцем, як господар, який нарешті вернувся додому і хоче оглянути хазяйство, подався попід вікнами навколо будинку. З протилежної сторони були ще одні двері і, на щастя, не було вікон. І як тільки полковник опинився поза полем зору можливих спостерігачів, усю його вайлуватість і повільність наче вітром здуло. Як оком змигнути, пронісся він від будинку до огорожі, "гублячи" на бігу речі: вудки за три кроки від дверей, спінінг-біля навісу. Заплічник він закинув на огорожу, а сам метнувся назад до навісу і заліг за купою дров.


Він знав, що найнадійнішими є прості пастки.
Полковник готовий був просидіти у своїй засідці хоч би й до вечора. Але у НИХ витримки вистачило заледве на п'ятнадцять хвилин. Тихенько цоркнув замок і одразу ж пронизливо верескну-ли петлі дверей, розчахнутих навстіж ударом ноги. Полковник живо уявив, як ВОНИ один за одним вискочили на подвір'я і, підігнув
ши для стійкості ноги та виставивши поперед себе зброю, вертять головами, намагаючись зрозуміти своїми тупими мізками, куди ж він міг зникнути.

Потім почувся голос:
- Ну, блін! Змився, сука!
- Нічого!.. За ним! У ліс! - відгукнувся другий голос. Повз навіс протупотіли дві пари ніг. Полковник зиркнув на двері -відчинені навстіж, вони зяяли чорною порожнечею. Тепер він бачив і тих, які кинулися його "наздоганяти". Один із них, вищий на зріст, з розгону повис на огорожі; його напарник на мить затримався. Полковник розстріляв їх як мішені у тирі: спочатку того, що забарився унизу, а за ним зняв з огорожі й другого, моторнішого. Блискавично крутнувшись, він наставив пістолет на двері, готовий зрешетити кожного, хто в них з'явиться. Але там, як і раніше, було порожньо і тихо. Тоді полковник прицілився акуратніше і зробив по лежачих ще по одному, контрольному, пострілу. Бойовики не ворушилися і по всьому було видно, що більше ніколи й не ворухнуться.

Він підійшов до них. Це була вже четверта пара, починаючи з рудоголової жінки у під'їзді, і нікого з них він ніколи раніше не бачив, хоч досі йому здавалося, що знає у цьому середовищі всіх і вся. Полковник уявив собі, яка страшна багатоголова гідра піднялася проти нього, і на якусь мить йому стало моторошно. Та лише на мить. Адже щойно він знову переконався, що скільки б їх не було, усі вони проти нього слабаки і недоумки. І він сказав сам собі уже втретє за минулі вісімнадцять годин, сказав те, що завжди повторював у подібних випадках, наче закляття:
- Нє-є, ви собі як хочете, а Бог на небі таки є!
Полковник підійшов до дверей. І коли в їх темній проймі на рівні його обличчя з'явилася рука з пістолетом, він не встиг ні здивуватися, ні злякатися.
- Газовий! - тільки й майнуло у його мозку.
... Він упав, осліплений і оглушений, скручений удвоє судомою, так і не усвідомивши, що Бог таки справді є.
І що це єдина надія для всіх, кому випало жити і вмирати на цій землі.

Р.S.
О дев'ятій тридцять пан В. зателефонував. Хазяїнові у його резиденцію.
- У мене велике особисте горе... Мого зятя... мій зять... - голос його затремтів і перервався.
- Що там з ним? - пролящало у трубці.
- Покінчив життя самогубством...
- Та тишо?! Такий молодий... Ще б жити та жити... Такі надії подавав... - поспівчував Хазяїн. - Як це сталося?
- Знайшли у криниці. Аж на Водині. Кинувся сторч головою. Хазяїн співчутливо поцокав язиком. Відтак сказав:
- Передай доньці, що я висловлюю їй глибоке співчуття.
- Дякую, - сказав пан В. - Їй буде дуже приєм... тобто вона буде зворушена.
- Ну а тепер до діла, - змінив тон Хазяїн. - Сьогодні похорони "Макса". Сподіваюся, буде порядок?
- У мене завжди порядок, - сказав пан В. хрипким від образи голосом.
- Да, і ще одне... Я про того нещасного шофера, ну... з "КамАЗа". Ти дивись там, аби його також не потягнуло у колодязь. Або щоб з дурної голови хтось не підстрелив. Ти ж понімаєш, що тоді всі подумають?
- Так, можуть початися політичні спекуляції.
- Дивись, щоб ні одна волосина не впала у нього з голови. Відповідаєш особисто. Поняв?
- Так, - сказав пан В., якого недаремно прозвали Сапером. -1 ще раз щиро дякую... ми всі дякуємо вам за співчуття.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua