МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

КОНСТИТУЦІЯ УНР

07/30/2001 | DevRand
КОНСТИТУЦІЯ
УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ
РЕСПУБЛІКИ
СТАТУТ ПРО ДЕРЖАВНИЙ
УСТРІЙ, ПРАВА І ВІЛЬНОСТИ УНР
I.Загальні постанови
1.Відновивши своє державне право, яко Українська Народня Республіка,
Україна для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права
і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила
себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною.
2.Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові
України, себто громадянам Української Народньої Республіки всім разом.
3.Се своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України.
4. Територія Української Народньої Республіки неподільна, і без згоди
Всенародніх Зборів 2/3 голосів присутніх членів не може відбутись ніяка
зміна в границях Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території
до Республіки.
5. Не порушуючи єдиної своєї власти. Українська Народня Республіка надає
своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи
прінціпу децентралізації.
6. Націям України Українська Народня Республіка дає право на впорядкування
своїх культурних прав в національних союзах.
II. Права Громадян України.
7. Громадянином Української Народньої Республіки вважається кожна особа,
яка на се право набула порядком, приписаним законами Української Народньої
Республіки.
8.Громадянин Української Народньої Республіки не може бути разом з тим
громадянином иншої держави.
9.Громадянин Української Народньої Республіки може зложити з себе громадські
права заявою до Уряду Української Народньої Республіки з захованням приписаного
законом порядку.
10. Позбавити громадянських прав громадянина Української Народньої Республіки
може тільки постанова суду Республіки.
11. Актова, громадянська і політична правомочність громадянина Української
Народньої Республіки починається з 20 літ. Ніякої ріжниці в правах і обов'язках
між чоловіком і жінкою право Української Народної Республіки не знає.
12. Громадяне в Українській Народній Республіці рівні в своїх громадських
і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування
не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві Української
Народньої Республіки вживатися не можуть.
13. Громадянин Української Народньої Республіки і ніхто инший не може
бути затриманий на території її без судового наказу, інакше, як на гарячім
вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніш, як за 24 години,
коли суд не установить якогось способу його затримання.
14. Громадянин Української Народньої Республіки і ніхто инший на території
її не може бути покараний смертю, ані відданий яким небудь карам по тілу,
або иншим актам, які понижують людську гідність, ані підпасти конфіскації
майна, як карі.
15. Домашнє огнище призначається недоторканим. Ніяка ревізія не може
одбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи правної охорони
нарушити недоторканість і без судового наказу;
одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий
наказ не далі, як на протязі сорока восьми годин по довершеню ревізії.
16. Установляється листовна тайна. Органам державної влади не вільно
відкривати листів без судового наказу инакше як у випадках, законом означених.
17. Громадянин Української Народної Республіки ні хто иншій на теріторії
не може бути обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку,
поскільки він не переступає при тім постанов карного права.
18. Кождий громадянин Республіки і всі инші на її теріторії мають повну
свободу переміни місця пробування.
19. Постанови §§ 14,16,17,18 і 19 не торкаються нормовання спеціальними
законами виїмкового стану, який можна встановляти лише кожен раз окремим
законам згідно §§ 71-76,
20. Лише громадяни Української Народної Республіки користаються з усієї
повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванні державним
і місцевим життям через активну й пасивну участь у виборах до законодатних
установ і органів місцевого самоврядування.
21. Активне й пасивне право участи у виборах як до законодатних органів
Республіки, так і до всіх виборчих органів місцевого і громадського самоврядування
мають всі громадяни Республіки, коли їм до дня виконання виборчого акту
вийде двадцять літ. Виїмок творять признані законом за безумних або божевільних,
котрі находяться під опікою. Які карні переступ-ства тягнуть позбавлення
виборчого права, про те рішають Всенародні Збори звичайним зако-нодатнім
порядком. Ніяких инших обмежень виборчого права не може бути. Окремі постанови
про права громадянства нормує спеціяльний закон.
III. Органи власти Української Народньої Республіки
22. Всяка вдасть в Українській Народній Республіці походить від народу,
а здійснюється в порядку, установленім сім статутом.
23. Верховним органом власти Української Народньої Республіки являються
Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть
в Українській Народній Республіці і формують вищі органи виконавчої й судової
власти Української Народньої Республіки.
24. Вища власть виконавча в Українській Народній Республіці належить
Раді Народніх Міністрів.
25. Вищим органом судовим єсть генеральний Суд Української Народньої
Республіки.
26. Всякого рода справи місцеві порядкують виборні рада і управи громад,
волостей і земель. їм належить єдина безпосередня місцева власть. Міністри
Української Народньої Республіки тільки контролюють і координують їх діяльність
(§ 46),безпосередньо і через визначених ними урядовців не втручаючись до
справ, тим радам і управам призначених, а всякі спори в сіх справах рішає
Суд Української Народньої Республіки ( § 59 і 62).
V. Всенародні збори Української Народньої Республіки.
27. Всенародні Збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним
і пропорці-ональним голосуванням всіх, хто користується громадським правом
на Україні і в них судове не обмежений.
28. Вибори мають бути упорядковані так, щоб один депутат припадав приблизно
на 100 тисяч людности, і щоб при виборах ніхто не мав другого голосу. У
всім иншім правила виборів Всенародні Збори установлюють законом.
29. Депутатом може бути вибраний кожний не обмежений в своїх правах
громадянин Української Народньої Республіки, котрому минуло 20 років. Він
не може бути потягнеий до одповідальности за свою політичну діяльність.
Під час виконування своїх депутатських обовязків він дістає платню в висоті
і в порядку, установлених Всенародніми Зборами.
30. Повірка виборів належить Судові Української Народньої Республіки.
Свої рішення в сих справах він передає Всенароднім Зборам. Признання мандатів
неправними і скасовання виборів та визначення на місце їх нових виборів
належить Всенароднім Зборам.
31. Депутати до Всенародніх Зборів вибираються на три роки. По трьох
роках з дня виборів вони тратять свою силу, коли Збори не були розпущені
й заступлені новими дочасно.
32. Дочасно Всенародні Збори розпускаються їх же постановою, а також
волею народу, виявленою не менш, як трьома міліонами виборців-писаними
заявами, переданими через громади Судові, що по провірці правосильности,
повідомляє про се домагання Всенародні Збори.
33. Нові вибори по постанові Всенародніх Зборів розписує виконавча власть.
Всенародні Збори тратять свою повновласть з днем передачи її новообраним
Всенароднім Зборам. Між постановою про розписання виборів і скликанням
нових Всенародніх Зборів не може минути більш, як три місяці.
34. Скликає Всенародні Збори і провадить ними Голова їх, вибраний Всенародніми
Зборами. Нові Всенародні Збори скликає і відкриває їх голова, вибраний
попередніми Всенародніми Зборами. Уряд голови триває ввесь час, поки не
будуть скликані нові Збори і ними вибраний новий Голова. Заміняє
його заступник, вибраний Зборами на випадок смерти або тяжкої хвороби,
до вибору нового Голови.
35. Голова Всенародніх Зборів як їх представник іменем Республіки сповняє
всі чинности, зв'язані з представництвом Республіки.
36. В поміч Голові, в справах, вичислених в §§ 32-33, Всенародніми Зборами
вибірається йому товаришів, в числі, яке установлять Всенародні Збори.
Один з них вибірається заступником Голови.
37. Всенародні Збори збіраються на сесію не менч, як два рази щороку. 
Перерва між сесіями не може бути більша 3-х місяців.  На пропозицію, внесену 1/5 депутатів. Всенародні Збори повинні
бути скликані не пізніш місяця від її одержання Головою.
38. Для правосильности рішень Всенародніх Зборів треба присутности більш,
як половини депутатів. Всі справи рішаються звичайно більшістю присутніх. 
Тільки відділення теріторії, зміни конституції, проголошення війни і відданя
під слідство й суд міністрів рішаються спеціальною більшістю.
39. Законодатні проекти вносяться на розгляд Всенародніх Зборів:
а) презід'єю в порозумінню з Радою Старшин Зборів;
б) поодинокими фракціями, зареєстрованими Всенародніми Зборами;
в) окремими депутатами, числом не менш ЗО;
г) Радою Народніх Міністрів Української Народньої Республіки;
д) органами самоурядування, які об'єднують не менш 100 тисяч виборців;
е) безпосередньо виборцями - громадянами республіки, в числі не менш
100.000 писаними
заявами, потвердженими через громади і поданими Судові, що, по провірці
їх'правосильности,
передає сю пропозіцію Голові Всенародніх Зборів.
40. Законодатні проекти, внесені вказаним в § 39 порядком, передаються
презідією Всенародніх Зборів до Комісії і, після докладу Комісії, приймаються
остаточно Всенародніми Зборами. Законодатні проекти, внесені не з ініціативи
Ради Народніх міністрів, разом з внесенням до Презідії Всенародніх Зборів
подаються до відома Ради народніх міністрів.
41. Законодатні проекти, внесені, а не ухвалені в одній сесії, можуть
прийти під ухвалу нової сесії, але не можуть переходити під ухвалу Всенародніх
Зборів нового складу (після нових виборів).
42. Внесення про зміну конституції вносяться і проходять тим же порядком,
вказаним в §§ 39-41, але для ухвали їх потрібно /б присутніх депутатів,
а ухвала стає правосильною тільки тоді, коли ся ухвала буде поновлена звичайною
більшістю Всенародніми Зборами в новім складі, після найблизших нових виборів.
У всім иншім на вказанім конституцією лад і діяльність Всенародніх Зборів
нормується наказом,який Всенародні Збори ухвалють і зміняють в звичайнім
порядку.
43. Закони й постанови Всенародніх Зборів розпубликовуються ними як
виїмки з протоколів їх засідань, за підписом Голови (або його Товариша)
і одного з Секретарів Всенародніх Зборів. Обовязують вони від дня одержання
їх в місцевих установах, оскільки не постановлено инакше в самім законі.
44. Без ухвали Всенародніх Зборів не можуть побиратись ніякі податки.
45. Без постанови Всенародніх Зборів не можуть бути зроблені на рахунок
Української Народньої Республіки ніякі позики, ані взагалі якісь обложення
державного майна.
46. Громадяне України не можуть бути покликані до обовязкової військової
або міліційної служби инакше,як постановою Всенародніх Зборів України.
Війна не може бути проголошена, ні згода не може бути заключена від
імени Української Народньої Республіки без постанови Всенородніх Зборів.Для
проголошення війни треба ухвали двох третин присутніх членів Всенародніх
Зборів.
Всенародні Збори затверджують трактати політичні і економичні, що укладаються
іменем Української Народньої Республіки.
Всенародні Збори установляють одиниці міри ваги і монети Української
Республіки.
VI. Про Раду Народніх Міністрів Української
Народної Республіки
46. Яко вища виконавча власть Української Народньої Республіки (§ 22)
Рада Народніх Міністрів її порядкує всіма справами, які зістаються поза
межами діяльности установ місцевої самоуправи (§ 24) або дотикають цілої
Української Народньої Республіки, координує і контролює діяльність сих
установ, не порушуючи законом установлених компетенцій їх, та приходить
їм в поміч, коли вони до його звертаються.
47. Рада Народних Міністрів дістає свою повновласть від Всенародніх
Зборів і тільки перед ними відповідає.
48. Формує Раду народніх Міністрів Голова Всенародніх Зборів, за порозумінням
з Радою Старшин Зборів, і потім Рада Народніх Міністрів подається на затвердження
Всенароднім Зборам.
49. Тим самим способом робиться частинне доповнення Ради Народніх Міністрів.
50. Число членів кабінету і спеціалізацію їх портфелів установлюють
Всенародні Збори.
51. Кожен депутат Всенародніх Зборів має право ставити запитання Кабінетові
в цілому чи поодиноким його членам, заголошуючи запитання через Презідію
Всенародніх Зборів.
52. Фракції Всенародніх Зборів і депутати, в числі не менш 15-ти можуть
ставити Раді Народніх Міністрів чи поодиноким її членам жадання вияснень,
порядком § 57... Коли Всенародні Збори більшістю голосів підтримають таке
жадання, міністри не пізніш семи день мають на сі жадання дати поясненя
у Всенародніх Зборах Української Народньої Республіки-самі чи через своїх
представників.
53. Член Ради Народніх Міністрів, котрому більшість Всенародніх Зборів
Української Народньої Республіки висловить недовір'я, складає свою повновласть
і через 24 години після сього Всенародні Збори можуть приступити до заміщення
його способом, вказаним в § 40. Те саме розумієтья про про цілу Раду Народніх
Міністрів, коли їй буде висловлено недовір'я в цілости.
54. Постановою 2/.3 Всенародніх Зборів члени Ради Народніх Міністрів
можуть бути віддані під слідство й суд за свою діяльність.
55. Члени Кабинету мають право брати участь в дебатах Всенародніх Зборів
з голосом дорадчим.  Члени Всенародніх Зборів під час свого пробування
в складі Ради Народніх Міністрів теж мають тільки дорадчій голос.
VII. Суд Української Народньої Республіки.
56. Суд в Українській Народній Республіці одбувається іменем її.
57. Поступовання в суді має бути прилюдне і устне.
58. Судова вдасть в рамках цівільного, карного й адміністраційного законодавства
здійсняється виключно судовими Установами.
59. Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні
органи власти.
60. В яких випадках адміністраційні органи можуть накладати й екзекувати
кари, про те рішає виключно закон.
61. Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не виключаючи
й членів Всенародніх Зборів та членів Ради Народніх Міністрів з захованням
при сьому постанов §§ сього закона.
62. Найвищим Судом республіки являється "Генеральний Суд Української
Народньої Республіки", зложений з колегії, вибраних Всенародніми Зборами
на протягу п'яти літ.
63. Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанцією для всіх
судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати
функції адміністративної власти.
64. В усім иншім організація і компетенція судів та особи - і річевої
приналежности судової установляється законом.
VIII. Національні союзи
[Цей розділ онімає зщакон про національно-персональну автономію,
затверджений У.Ц.Р.]
IX. Про часове припинення громадських свобід.
71. У випадку державної конечности (під час війни або внутрішніх неспокоїв)
можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені.
72. Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені,
має означити спеціяльний закон, виданий звичайним порядком.
73. Заведене часового припинення громадянських свобід чи їх обмеження
у випадках та межах, предвиджених згаданими в § ... законом, ухвалюють
Всенародні Збори.
74. Коли Всенародні Збори не зібрані, може припинити часово громадянські
свободи Рада Народніх Міністрів на власну одвічальність, з обовязком предложити
цей свій розпорядок на перше засідання найблищої сесії Всенародніх Зборів.
75. Припинення громадянських свобід не може трівати довше як три місяці
і продовження тоді повинно ухвалити Всенародні Збори. УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА. Київ:
1918 р. 29 квітня.

www.internetri.net/lib
лінк надано Олександром

Відповіді

  • 2001.07.30 | DevRand

    М. Міхновський: САМОСТІЙНА УКРАЇНА

    САМОСТІЙНА УКРАЇНА

    Кінець XIX віку визначився явищами, що характеризують новий зворот в історії людськости. Ці явища свідчать про те, що п'ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ці явища — це збройні повстання понево- лених націй проти націй гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання вірмен, кретян-греків, кубанців і нарешті боерів. Коли ще поглянути на цю більше чи менше гостру боротьбу — у її перших фа- зах — яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями й французами, англичанами й росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярно війська утримують ворожі поміж себе нації, то стане зовсім очевидним, що всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та спра- ведливого розв'язання. Проте шлях до розв'язки єдино можливий, певний і корисний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій формі зверхництва воно не виявлялося б, і цей шлях суперечить Гаазькій конференції. Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі
    зрабованої нації. Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виявитись у формі незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного державного змі- сту може дати своїм членам нічим необмежену змогу всестороннього духового розвитку й осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности е метою — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головною пе- редумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин. Отже, виникає питання, чи визволення національне
    можливе для нас? П'ятий акт драми ще не наступив для нашої нації:
    вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася. Антракт власне починається з 1654 року, коли українська республіка злучилась з московською монархією політич- ною унією. З того часу українська нація політичне й культурно
    помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода ні- вечиться, нація знесилюється, гине, але потому знову відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що має пе- ретворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми. Від часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей цієї події. Коли доводиться нам йти на свої збори під допитливими
    поглядами цілої фаланги державних шпіонів, коли українцеві не вільно признава- тись до своєї національности, і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає
    повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубильців своєї країни, видано
    закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призна- чено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів?
    На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих во- рогів і ненависників нашому народові? Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й
    підтриму- ючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті,
    найголовні- ше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас
    за- кони, універсали та адміністраційні засади? Чи становище царського правительства відносно
    нас є становищем права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством. Ця власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали
    собі те правительство. Це твердження примушує нас розглянути природу
    й характер угоди з 1654 року. 'Держава наших предків злучилася з московською
    державою «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним», каже тогочасна формула, себто, дві окремі держави, цілком незалежні одна від одної щодо
    свого внутрішнього устрою, схотіли з'єднатися для осягнення певних
    між- народних цілей. Виникає питання, чи по злуці цих двох держав
    обидві вони зникли, а намість їх почала існувати третя держава, наступниця
    цих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави існують
    поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави
    з погляду міжнародного права? Сучасна наука міжнародного права вчить,
    що держава може бути як простою, так і складною. Вона каже,
    що дві дбо кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати «спілку держав» (Staatenbund). Спілка держав — це така форма
    злу- ки, при якій шанування і підпорядкування спільним інституціям
    не тільки не виключає внутрішньої і зовнішньої самостійности злучених держав, але, навпаки, зберігання цієї самостійности стає
    метою злучених держав. Держави — члени спілки зберігають право
    міжна- родних взаємин поруч із заступництвом цілої спілки. Усі вони
    мають право поокремо зав'язувати конвенції та посилати послів, аби
    тільки, їх міжнародні взаємини не мали на меті шкодити інтересам цілої
    спіл- ки або окремих членів. Така спілка цілком можлива не тільки
    поміж державами, що мають однаковий політичний устрій,
    але й із різними формами державного устрою, і не перестає існувати
    навіть тоді, коли
    в одній з держав зміняється форма правління, або вимирає пануюча династія. Цим особливо «спілка держав» відрізняється від так званої «реальної унії держав», яка може існувати тільки поміж монархічними державами і завжди може припинити своє існування, аби вимерла ди- настія. Спілка держав виникає із взаємної згоди держав, що стають до спілки. Зразком «спілки держав» можуть бути: Північно-амери- канські Злучені Держави, Швейцарська спілка і найбільше Герман- ська Спілка. Якже злучилася держава московська з державою
    українською? Шляхом погодження, а погодження те виявилося
    у формі т. зв. «переяславських статтей». Переяславський контракт так формулював взаємні
    й обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів): 1. Власть законодатна й адміністраційна належиться
    гетьман- ському правительству без участи і втручання царського правительства. 2. Українська держава має своє окреме самостійне військо. 4. Суб'єкт не-української національности не може бути
    в уряді в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь моск^вського царя. 6. Українська держава має право обирати свою голову
    держави по власній уподобі, повідомляючи лише царське правительство про своє обрання. 13. Незламність стародавніх прав, як світських так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя укра- їнської республіки. 14. Право гетьманського правительства вільних
    міжнародних взаємин з чужоземними державами. Аналізуючи ці постанови Переяславської конституції,
    приходимо до висновку, що в ній наявні усі ці прикмети, які характеризують «спілку держав»: Таким чином, головніший закид, який роблять нам наші суперечники, стараючися довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не творили держави і через це не маємо за собою історичні підстави,— є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитись у форму дер- жави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князівство, де геній нашого народу
    був культурним фактором, і найголовніше галицько-руське князівство, спроба злучити до купи усі галузі, усі гілки нашого народу в
    одній суцільній державі, спроба, повторена далеко пізніше Богданом Хмель- ницьким і ще раз — Іваном Мазепою. Таким чином українська держава в цій формі,
    у якій вона сфор- мована і уконституйована Хмельницьким, є справді державою з точки міжнародного права. Суперечники наші ще закидають нам і
    те. що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила «даниною» царському правитель- ству. Коли й так, то все ж навіть з їх точки зору українська
    республіка була напів незалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії
    та інших балканських держав. Але півнезалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних взаємин з зовнішнього
    боку: тим часом Переяславська конституція надавала це право українській державі. Як же, проте, розуміти цю «данину», що платила українська республіка московській монархії. Годі розв'язати це питання з
    точки зору сучасної науки міжнародного права, бо вона не знає і не
    уявляє собі такої держави, яка б, маючи атрибути самостійної,
    платила «данину», як з другого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом висилати послів. Це дасться пояснити тільки тоді, коли, згідно з текстом конституції, ми прийдемо,
    що «да- нина» давалася не московській державі, а московському цареві,
    як протекторові особливого роду, бо українська держава від спілки
    з московською виразно бажала тільки «протекції», а
    не підданства. 3 цього погляду ця «данина» має значення вкладки до спільної
    скарб- ниці, призначеної для міжнародних взаємин спільної ваги. Такий
    ха- рактер стверджується ще й тим, що українська держава не була
    заво- йована московською монархією, або придбана дипломатичним
    шля- хом, як Польща, а злучуючись з московською монархією,
    не по- ступилася ані одним із своїх державних, або республіканських
    прав, і устрій московської монархії для української держави був зовсім байдужий. Переяславська конституція була стверджена обома контра- гентами: народом українським і царем московським на вічні
    часи. Московські царі чи імператори не виповнили своїх обов'язків по
    кон- ституції 1654 року і поводяться сьогодні з нами так, наче б Переяслав- ська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять з нами так,
    наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку
    росій- ським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє
    прави- тельство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав,
    що на- лежаться йому по Переяславській конституції. Через те Переяслав- ська умова є обов'язкова для обох контрагентів: московської монархії і української республіки на підставі засади, що ніяка умова не
    може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента
    без виразно висловленої згоди другого. Через те «Единая недЬлимая Россія» для нас не існує! Для нас обов'язкова тільки держава
    москов- ська, і всеросійський імператор має для нас менш ваги, ніж москов- ський цар. Так каже право! Та в дійсності ніякої ваги не має
    Пере- яславська конституція, всеросійські імператори є наші необмежені
    па- ни, а Переяславська конституція тільки «історичним актом» та
    й годі. Якже з погляду права віднестись до такого знущання над
    правом? Ко- ли один з контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається до вибору: або вимагати від свого контраген- та виконання контракту у тому розмірі й напрямку, у якому він
    був прийнятий обома ними, або, узнавши контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі взаємини з контрагентом. І тоді вже є панування сили, але не вплив права. Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді
    контракт був повернений внівець насиллями, облудою й підступом одного
    з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право
    роз- поряджатися своєю долею, а й навіть право протестувати,
    бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення стало правним. Тому вже пізно відшукувати колишні права. Але в цьому міркуванню немає ані крихітки правди.
    Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабів- ницьким або злодійським шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської монархії до української республіки. У міжнаціональних відносинах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задав- нення. Але мимо цього розмова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш нарід своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське Братство, Шев- ченко, селянські повстання 80-років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв'язати суперечку про обов'язковість Переяслав- ської конституції цим способом, який може вважатись єдино дійсним і серйозним, себто силою. Та навіть, коли б ми не бачили у нашій істо- рії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов'язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького —
    ми по праву могли користуватись нашою спадщиною! www.internetri.net/lib
  • 2001.07.30 | DevRand

    Коментарі з приводу історії судової системи в Україні

        
    Судова реформа в царській Росії 1864 р., наслідком якої стала декларація незалежності судової влади, суттєво вперед у напрямі відокремлення суддів та органів судочинства від опіки виконавчих органів влади. Проте, втілення цих кроків у життя виявилося непослідовним, обмеженим багатьма чинниками адміні-стративного контролю.
          
    Подальшу еволюцію судочинства у зміцненні прин-ципу незалежності суддів було зупинено революційни-ми подіями, що відбулись у Петрограді 1917 р. і ма-ли наслідки й для України. Щоправда, у період, по-чинаючи з березня 1917 р. і до квітня 1918 р., коли на більшій частині території України влада контро-лювалася Центральною Радою, робилися спроби рефор-мувати судочинство на засадах демократичних принци-пів, притаманних кращим європейським судовим тради-ціям, що відображено в Конституції УНР, яка, на жаль, внаслідок перевороту 29 квітня 1918 р., не вступила в дію. Проте, вона виявляє, що правова свідомість українських провідників на чолі з видат-ним вченим-істориком М. Грушевським знаходилася на високому рівні світових стандартів правового мис-лення. Конституція УНР передбачала, що судова влада стає незалежною від виконавчої та законодавчої гі-лок влади. Це стало значним досягненням вітчизняної правової думки, враховуючи те, що Україна практично протягом багатьох століть не мала права самостійно здійснювати судочинство на власній території відпо-відно до норм звичаєвого права, Литовських Статутів чи так званого Магдебурзького права, які в давнину широко побутували в Україні включно аж до кінця XVIII - початку XIX століть.
          
    Новий етап у створенні власної незалежної судо-вої системи в Україні пов'язується з діяльністю Цен-тральної Ради та Української На-родної Республіки. З їхньою діяльністю пов'язується і становлення принци-пу незалежності суддів, спроба створити суд як неза-лежну гілку влади.
          
    Вже при формуванні першого уряду Центральної Ради наприкінці червня 1917 р. на чолі з В. Винни-ченком створюється секретарство судових справ або юстиції, щоправда, як складової частини Генерально-го секретаріату, тобто уряду. Секретаріат очолив випускник юридичного факультету Київського універ-ситету В. Садовський. Однак, ця спроба автономіза-ції судочинства зустріла рішучий опір з боку Тимча-сового уряду Росії, у складі якої на той час все ще перебувала Україна. Отже необхідно було одержати згоду Петрограда на затвердження. Свої заперечення уряд Керенського аргументував тим, що суд має бути єдиним на території всієї Росії. І хоча у серпні того ж року Тимчасовий уряд погоджується на існу-вання Генерального секретаріату як автономного по суті уряду Центральної Ради, проте без автономного судочинства.
          
    Наступну спробу створення власної судової ін-станції в Україні було здійснено вже після жовтне-вого перевороту в Петрограді. 30 жовтня 1917 р. Ге-неральний секретаріат поповнився тимчасовим гене-ральним комісаром із справ судівництва М. Ткаченком - випускником Київського університету. Рішенням Центральної Ради комісара із судових справ було перейменовано на генерального секретаря.
          
    Важливим етапом на шляху автономізації судочин-ства став 3-й Універсал Центральної Ради, проголо-шений 20 листопада 1917 р. У ньому зазначалося, що "суд на Україні повинен бути справедливим, відпові-дний духові народу. З тою метою приписуємо Гене-ральному секретарству судових справ зробити всі за-ходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу" .
          
    Генеральне секретарство судових справ на той час складалось з кримінального та цивільного депар-таментів, які поділялися на відділи, кодифікаційні комісії, канцелярії та інші структурні підрозділи. Робота секретарства відбувалась за важких умов, адже у спадщину молодій країні дісталась судова си-стема, що була однією з найбільш занедбаних інсти-туцій влади. З цієї причини О. Мироненко зазначає, що "...ті залишки від старої судової системи, що діяли, за браком сталих законів і відсутністю судо-вого нагляду згори досить часто творили політику замість справедливості, виходили у своїх рішеннях з партійного, а не законодавчого грунту" .
          
    На території України в той час діяльність судо-вих органів було приведено у відповідність до пер-шої редакції царських судових статутів 1864 р. Це сприяло впровадженню в життя таких принципів право-суддя, як незалежність суду, їх незмінність, функ-ціонування інституту присяжних засідателів, глас-ність та рівність сторін.
          
    Особливістю судової практики цього періоду є поява в окремих губерніях - Катеринославській та Херсонській - тимчасових судів у складі мирового судді (голови) та по одному представнику від робіт-ництва і селянства. У деяких містах, наприклад Лу-ганську, діяли революційні трибунали. Почався й процес привласнення судових функцій представницьки-ми органами влади - радами. Поряд з цим діяло ще безліч судових установ (мирові судді, окружні суди, судові палати, селянські волосні та інші), а голов-ним касаційним судом до грудня 1917 р. був ще Пра-вительствуючий сенат Росії. Усе це, а також неви-значенність компетенції судових установ, їх нагро-мадження, непрофесіоналізм тощо свідчили про невід-повідність приписів щодо суддівської незалежності об'єктивній реальності, що складалася.
          
    Безперечно, кульмінаційним моментом у діяльнос-ті Центральної Ради стало прийняття Конституції УНР від 29 квітня 1918 р., в якій у розділі IV серед іншого йшлося і про судові органи. В основу держа-вотворчої доктрини покладено принцип поділу влади, в якій суд займав належне йому місце. Вищою судовою інстанцією республіки проголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними Зборами - парламен-том і виконував роль касаційної інстанції щодо ін-ших судів. Водночас він не міг бути судом першої та другої інстанції, а також виконувати функції адмі-ністративної влади. У ст. 63 Конституції УНР зазна-чається: "Судових рішень не можуть змінити ні зако-нодавчі, ні адміністративні органи влади".
          
    Крім цього, судочинство проголошувалось усним і гласним, усі громадяни незалежно від посад - рівні перед судом та законом. Однак Конституція не закрі-пила положень про порядок та строки обрання суддів, очевидно, це мало бути закріплено окремим законом про судоустрій.
          
    На жаль, всі ці прогресивні наробки так і не вдалося реалізувати, оскільки в день проголошення Конституції УНР було здійснено державний переворот, внаслідок якого проголошено Українську державу на чолі з гетьманом П. Скоропадським. Законом "Про тимчасовий державний устрій України" встановлюва-лось, що тимчасово "влада управління належить ви-ключно до Гетьмана України" .
          
    Цей нормативний акт започаткував повернення до старої правової системи, скасувавши правові акти Центральної Ради, а натомість було фактично понов-лено систему губернських та повітових судів. Найви-щим судовим органом ставав Сенат. Із залишків з демократичного судочинства залишились в силі дія принципів гласності та участь присяжних засідате-лів.
          
    Зі зміною гетьманської влади наприкінці 1918 р. Директорією на чолі з В. Винниченком, поновлюється дія законів УНР , якими уряд керувався до липня 1919 р., коли владу захопили більшовики.
          
    Невід'ємною частиною українського державотворчо-го процесу, а також законотворення є правові акти Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), про-голошену 9 листопада 1918 року. У структурі уряду - Державного секретаріату -- знайшлося місце й для мі-ністерства юстиції, очолюване С. Голубовичем. Судова система ЗУНРу будувалася на засадах виборності його населенням і територіально збігалася з адміністративним поділом республіки. Відтак діяло 12 окружних та 130 повітових судів. За час існування ЗУНР було ухвалено низку законодавчих актів: закон "Про скорочення підготовчої суддівської служби", яким передбачалося скорочення термінів стажування з трьох до двох років, закон "Про тимчасове припинення діяльності суду присяжних".
          
    Прийняття цих нормативних актів зумовлювалось дефіцитом суддівських кадрів в ЗУНР, які б відпові-дали вимогам нової судової системи. Поряд з цим у судочинстві знайшли закріплення принципи гласності, змагальності, право на захист тощо. Але у 1923 р., через приєднання Галичини до Польщі процес станов-лення незалежного судочинства на території Західної України зупинився.
          
    Що стосується території Східної України, то з проголошенням більшовиками радянської влади в Укра-їні у грудні 1917 р. у Харкові на 1 Всеукраїнському з'їзді Рад, на її території визнавалася дія декре-тів та інших законодавчих актів радянської Росії. Цим самим було започатковано становлення радянської судової системи, яка проіснувала в Україні до про-голошення її незалежною державою.
          
    Найголовнішими та першими правовими актами щодо радянської судової системи стали Декрет № 1 та Дек-рет № 2 про суд. Першим Декретом було утворено міс-цеві суди, що діяли поряд з революційними трибуна-лами. До його складу входили один суддя і два на-родних засідателі . Місцевий суддя мав значні владні повноваження, що дозволяли йому проводити слідство, а також виносити рішення щодо затримання особи і передачі її до суду.
          
    Другим Декретом було скасовано апеляційне оска-рження, а для розгляду справ у касаційному порядку створено обласні суди. Передбачалося створити Вер-ховний судовий контроль для забезпечення єдиної ка-саційної практики. Щоправда цього реалізувати не вдалося. Поряд з цим йшов процес створення системи революційних та військово-революційних трибуналів, діяльність яких ставилась у пряму залежність від виконавчої влади.
          
    Процес формування нових судових органів на те-риторії України відбувався за складних історичних умов. Першим декретом Народного Секретаріату в га-лузі судочинства була постанова "Про введення на-родного суду на Україні" від 4 січня 1918 р., що передбачала ліквідацію старої судової системи та створення нових радянських судів. У відповідь на цю постанову загальні збори суддів Харкова прийняли резолюцію, в якій не визнали народні суди, а декрет про розпуск судів оголосили незаконним. Ця спроба продемонструвати суверенність судової влади призве-ла до того, що після наказу комісара юстиції Хар-ківської Ради від 12 січня 1918 р. з погрозою за-стосувати силу, окружні та мирові судді Харківсько-го повіту припинили свою діяльність, а окружний суд було закрито . В цей же період припинили свою діяль-ність судові установи Києва, Полтавщини, Катеринос-лавщини та інших регіонів України.
          
    За виключенням деяких особливостей судова сис-тема України цілком, як і в РРФСР, будувалася на засадах підкорення та контролю за судовою владою з боку виконавчої. Це очевидно з факту, що в складі НКЮ України було створено 9-й відділ - Верховний судовий контроль та 10-й - Верховний касаційний суд , які проіснували до утворення Верховного Суду УРСР у 1922 р. Дев'ятий відділ здійснював нагляд за діяльністю всіх судів та мав право проводити реві-зії всіх судових установ, давати керівні роз'яснення, вимагати від судових органів відомості про справи, що вирішуються ними. Верховний касацій-ний суд у складі НКЮ УРСР розглядав касаційні скар-ги на вироки революційних трибуналів. Таким чином, здійснення вищого судового нагляду та розгляд каса-ційних скарг зосереджувались не в судовому, а у виконавчому органі - НКЮ УРСР. Звичайно при такій побудові судової системи не варто говорити про не-залежність як судів загалом, так і самих суддів.
          
    Характерною особливістю перших Декретів про суд та інших правових актів в РРФСР і УРСР було те, що в них не містилися норми, які хоча б декларували незалежність суддів.
          
    Положення "Про революційні трибунали" від 23 січня 1918 р. передбачало також організацію таких псевдо судових органів, як революційні трибунали, що обиралися повітовими та міськими Радами робітни-чих, селянських і солдатських депутатів. Радам на-давалося право в будь-який час позбавляти суддів повноважень і призначати нові вибори. До компетен-ції цих органів належали справи, які передавались на їх розгляд постановою губвиконкомів.
          
    Декретом від 16 травня 1918 р. було утворено революційний трибунал при ВЦВК . Його створення означало передачу частини судів під безпосередній контроль виконавчої влади. Революційна Військова Рада РСФСР від 4 лютого 1919 р. видала постанову "Про революційні військові трибунали" , а декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України впроваджувались особливі військові трибунали . Вини-кнення військових трибуналів пояснювалось важкими умовами, в яких опинились радянські республіки в період громадянської війни. В цих нормативно-правових актах зазначалося, що у своїх рішеннях трибунали керуються інтересами соціалістичної рес-публіки та оборони від ворогів революції, інтереса-ми класової війни заради перемоги пролетарської ме-ти відповідно до комуністичної правосвідомості і революційного сумління. Ці органи прямо залежали від військових структур виконавчої влади.
          
    Після повалення уряду Директорії РНК УРСР при-ймає декрет від 14 лютого 1919 р. "Про суд" , яким було затверджено Положення про народні суди і рево-люційні трибунали УРСР. Зокрема, в Поло-женні зазна-чалось, що в особливо важливих справах, які вимага-ють нагального вирішення (контрреволюція, саботаж, спекуляція) надзвичайним комісіям, що діяли в скла-ді Наркомату внутрішніх справ УРСР, надається право винесення вироків з доведенням про це до відома ре-волюційного трибуналу. Таким чином, на території УРСР діяв такий псевдосудовий орган, який фактично підміняв суд і мав право застосувати таку міру по-карання, як розстріл.
          
    У процесі подальшого судового будівництва, піс-ля прийняття в РРФСР Положення про народний суд від 21 жовтня 1920 р. , РНК УРСР 26 жовтня прийняла но-ве Положення про народний суд, згідно з яким судді обов'язково повинні були мати стаж політичної робо-ти, теоретичну або практичну підготовку. Судді на-родних судів обиралися Радами на місцях, затверджу-вались губвиконкомами та могли ними достроково від-кликатись. При такому порядку обрання суддів важко говорити про їх незалежність, адже формування суд-дівського корпусу цілком залежало від місцевих ор-ганів влади.
          
    Декрет ВЦВК від 12 квітня 1919 р. "Про револю-ційний трибунал" встановлював, що члени трибуналу обиралися виключно із складу "відповідальних пра-цівників". Того ж дня при ВЦВК було утворено Верхо-вний революційний трибунал, що розглядав справи, передані у його відання постановами Президії ВЦВК. Отже більшовицька виконавча влада з перших днів пристосувала судові органи для своїх політичних ви-мог та інтересів.
          
    Згідно з Декретом ВЦВК від 18 березня 1920 р. Верховний революційний трибунал приймав справи до свого провадження також за визначенням Народного комісаріату юстиції та голови ВЧК. Зрозуміло, що за таких обставин про незалежність судочинства не йшлось. Найширшого розповсюдження одержала оцінка суду як органу "пролетарської репресії".
          
    Не сталося суттєвих змін і після завершення громадянської війни. 25 травня 1922 р. Постановою третьої сесії ВЦВК було прийнято перший Криміналь-но-процесуальний Кодекс РРСФР. Він визначив діяль-ність органів, що здійснювали кримінально-процесуальну діяльність. Суд дещо розширив свої по-вноваження, зокрема, почав розв'язувати спірні пи-тання між слідчими та прокурорами щодо заміни, ви-бору та відміни запобіжних заходів. Проте для зві-льнення підсудного від вироку суд мав звернутися з клопотанням до Президії ВЦВК - виконавчого органу влади.
          
    Особливе значення у формуванні судової системи в цей період надавалось Наркомату юстиції, який, по суті, контролював діяльність судів. Основами судоу-строю від 29 жовтня 1924 р. встановлювалось, що губсуди безпосередньо підпорядковуються Наркомату юстиції союзних республік, які здійснювали нагляд за всією судовою практикою. Їм надавались повнова-ження опротестовувати та виправляти шляхом проку-рорського нагляду будь-який вирок чи рішення суду. На наркомів союзних і автономних республік поклада-лося загальне керівництво, організація, ревізія та інструктаж усіх судових закладів даної республіки.
          
    Отже перший період діяльності радянської судо-вої системи довів повну несамостійність судів та суддів, які повністю залежали від волі виконавчої влади.
          
    На той час, коли судова влада перетворювалася на інструмент впливу виконавчої влади, сама держав-на влада перебувала під повним контролем з боку партійного керівництва. Всупереч конституційним по-ложенням (Конституція РРСФР 1918 р.) про те, що за-гальнодержавне законодавство, судоустрій і судочин-ство, цивільне, кримінальне законодавство віднесені до відання Всеросійського з`їзду Рад і ВЦВК, факти-чно створювалася ситуація, при якій ЦК РКП(б), з'їзди та конференції РКП(б) надавали силу закону своїм внутрішнім документам - програмам, резолюціям і постановам. Ці директиви були обов'язковими для суддів.
          
    Таким чином, місце радянського суду з формально-го боку визначалось пріоритетами захисту класових інтересів пролетаріату, а фактично їх підмінили ву-зькогруповими інтересами політичної верхівки - кері-вної партії. Вона й формувала відповідне уявлення про місце та роль суду в системі радянської влади, зокрема, що стосується його декларативної незалежно-сті, яка спочатку просто не визнавалась .
          
    З позицій класового змісту судочинства обґрун-товувалася неможливість і зайвість поділу влади . Як невід`ємна частина державної системи суд зо-бов'язувався також при здійсненні своїх прямих фун-кцій дотримуватися класової лінії . Це, зокрема, знаходило свій вияв у тому, що органи юстиції мали враховувати не лише класове походження особи, яка вчинила злочин, а й те, якому класові вигідно вчи-нення такого злочину .
          
    Критерієм для слідчого виступав не закон, а класова правосвідомість . Такий підхід призводив до тяжких правопорушень і неадекватних рішень, коли за незначні проступки людей карали надто суворо, а за тяжкі злочини - легко. Вакуум законності в цей пе-ріод змушені були визнати навіть керівники. Так, наприклад М.І. Калінін констатував, що законність не мала належного значення чотири роки поспіль ре-волюції .
          
    Загальна спрямованість радянських судів підкрі-плювалася тим, що радянська правова доктрина ігно-рувала загальновизнані принципи діяльності судових органів. Так, зокрема, такий важливий принцип неза-лежності судочинства як змагальність вважався зай-вим. Натомість цього за авторитет брався висновок прокурора як достатня підстава для винесення виро-ку .
          
    Радянською юстицією того періоду також не було визнано, бодай формально, статусу незалежності суд-дів та їх підкорення лише закону. Він вважався пере-житком старих часів, а в якості противаги йому вису-вався принцип класової правосвідомості як гарантія законності .
          
    Своєрідним підсумком розвитку судочинства та судової політики протягом зазначеного періоду став п'ятий Всеросійський з`їзд працівників юстиції, який відбувся у 1924 році. Було ухвалено резолюцію, яка визначала завдання процесуальної політики, се-ред яких - створення легкого й разом з тим економ-ного судового процесу. Крім цього, в органах Народ-ного комісаріату юстиції зосереджувалося загальне управління, контроль і підбір судових кадрів. Пере-дбачалась і можливість направлення окремих справ до вищої судової інстанції в порядку нагляду для чіт-кішої відповідності із законом і загальним духом радянської політики . На думку авторів цієї резолю-ції, це мало б сприяти проведенню єдиної судової політики у державі.
          
    Таким чином, уже в період свого становлення ра-дянська судова система встигла повністю перекресли-ти всі демократичні надбання в галузі незалежності судочинства та суддів, задекларовані у документах Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Суд фактично повністю втратив незалежність, що було підкріплено не лише практичними кроками влади, а й відповідною правничою доктриною, яка свідомо проти-ставляла себе світовій та історичній практиці. Це створило передумови для подальшого використання су-дових органів як частини репресивної системи у боро-тьбі за абсолютну владу партії та її вождя.




    ЛІТЕРАТУРА
    Історія Української Конституції. К., 1993. С. 74 -75.
    Мироненко О.М. Світоч української державності. К.,1995. С. 69.

    Конституційні акти України 1917-1920. Невідомі конституції України. К., 1992. С. 84.

    СУ РСФСР. 1917-1918 г. № 4. Ст. 50.

    Сусло Д.С. Історія суду Радянської України (1917-1967). К., 1968. С. 7-8.

    ЗУ УССР. 1919. № 36. Ст. 443-444.

    СУ РСФСР. 1917-1918 г. № 41. Ст. .520.

    ЗУ УРСР. 1919. № 1. Ст. 8.

    СУ РСФСР. 1920. № 83. Ст. 407.

    Сливин И. Суд и новая экономическая политика // Еженедельник советской юстиции. 1922. № 1. С. 7.
    Турубинер А. Проверка конституционности законов и Верховный Суд СССР // Еженедельник советской юстиции. 1924. № 29. С. 649.

    Что должен дать V Съезд // Еженедельник советской юстиции. 1924. № 1. С. 2
    .
    Лаговиер Н. Надзор за проведением классовой линии на предварительном следствии // Еженедельник советской юстиции. 1924. № 42. С. 999-1001.

    Громов В. Классовое начало в сфере применения мер пресе-чения // Еженедельник советской юстиции. 1924. № 17. С. 392-393.


    Еженедельник советской юстиции. 1922. № 5. С. 6.


    Уманский А. Прокурор и судебное заседание // Еже-недельник советской юстиции. 1924. № 26. С. 606, 607.

    Стучка Г. Мысли о нашем правосудии // Еженедельник советской юстиции. 1923. № 14. С. 314.

    Резолюции пятого Всероссийского съезда деятелей советской юстиции // Еженедельник советской юстиции. 1924. № 12-13. С. 305.



    доктор історичних наук, професор
    начальник кафедри історії держави та права НАВСУ
    підполковник міліції
    Кузьмінець Олександр Вітальович

    аспірант кафедри правосуддя юридичного
    факультету Київського національного університету
    ім. Тараса Шевченка
    Гринюк Володимир Олексійович


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua