МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Мурад Аджі. Європа, тюрки, Великий Степ (уривок)

08/27/2001 | Sam Sobi
<b>Мурад Аджі</b>
<h2>Європа, тюрки, Великий Степ</h2>
<h3>"Москальські історії"</h3>
Почати розповідь про Дешт-і-Кипчак, про його трагедію вартувало б з найближчого і відомого - із Росії, яка волею доль стала історичним спадкоємцем країни тюрків.

До смішного дійшло: у Сибіру живуть тисячі й тисячі явних монголоїдів, у зовнішності яких немає й тіні слов'янського, але називають вони себе росіянами, говорять тільки російською мовою та носять російські імена. Сьогодні навіть явні азіати в Росії називаються слов'янами. А слов'ян із чистою тюркською зовнішністю тут мільйони.

Утім, дивуватися в російській (як й у європейській) історії нічому не слід - вона давно загадка для розуму: логіка деяких подій витравлена, а самі факти віддані забуттю.

Наприклад, у царській Росії проживало 196 народів. За роки Радянської влади число їх значно зменшилося. Національністю людини іноді розпоряджалися, як і її майном, за розсудом влади...

Першими за радянського режиму позбавилися імені <b>козаки</b>. Цих нащадків степовиків після декрету про розкозачування назвали росіянами, вони й стали першими радянськими "новими росіянами". Щоправда, кубанських та ставропольських козаків спочатку зарахували до українців, а потім і з них зробили росіян. Де ж Русь у Росії та, де не Русь? Хто проведе границю?.. Хто вони насправді, сьогоднішні росіяни?

Слів із цього приводу вимовлено предосить. Поети, письменники, філософи шукали "красиві" відповіді на це просте питання. Щоб відповісти, потрібно знати лише правду. Усе на поверхні, й шукати нічого. "Давньоруська народність із східнослов'янською самосвідомістю сформувалася в період єдності давньоруської ранньофеодальної Київської держави (Київської Русі IX - XII століть)," - така офіційна точка зору. Але...

А що було до Київської Русі? Не на порожнім же місці вона виникла? Хто були вони, ці люди, які прийшли в IX столітті на берег Дніпра? Відкіля? Чому саме в IX столітті з'явилися там? І чи настільки єдною була Київська (слов'янська) держава, щоб там зміг сформуватися новий народ? Звичайно на це ідуть століття і століття.

Незрозуміло й інше, чому жителів Києва завжди називали українцями, а не росіянами: адже Русь - це начебто б і є Київ? Нарешті, чому культура українців і росіян так сильно відрізняється?

До моменту появи Київської Русі розцвіли та загинули цивілізації Єгипту, Древньої Греції, Древнього Рима, не говорячи про Древній Схід. А що було на території нинішньої Росії до Київської Русі? Пустеля? Археологи, наприклад, довели, що Київ закладений у IV - V століттях, як і багато інших давньоруських міст (Брянськ, Тула, Єлець, Ростову-на-дону, Симбірськ, Челябінськ, Тюмень). От і з'являється нове питання, чому вони "давньоруські", якщо Русі ще не було, а вони вже були? На жаль, подібні питання в Росії звичайно обходять мовчанням. Чи пропонують версії, які породжують тільки нові питання та здивування.

Але збереглися рукописи тієї далекої пори, вони не таємниця й у Росії. Самі ранні, де вперше згадають народ <b>РУСИ</b>, - "Бертинські анали", "Руський літопис", трактат "Про керування імперією" Костянтина Багрянородного. І що ж? Скрізь одне: <b>русами називали скандинавів - варягів.</b>

Виходить, російський енциклопедичний довідник "Народи світу", цитата з якого наведена вище, м'яко кажучи, неточний. Некоректно говорити про російський народ, замовчуючи про русів, від яких народ начебто б взяв ім'я й етнічний початок.

Руси, от хто заснував Київську Русь у IX-ХII століттях. Навіщо ж ховати загальновідоме? Навіщо зі слов'ян робити "будівельників" Русі?

У "Бертинських аналах", наприклад, повідомляється про прибуття русів до Людовіка Благочестивого разом з візантійським посольством у 839 році. Це - найдавніше письмове свідчення, де згадають народ "руси". Дуже серйозний текст, з якого і треба б починати історію російського народу.

Говорячи про свою національну приналежність, руси називалися шведами чи норманами. Виходить, руси не були слов'янами. Більш того, вони навіть не знали про своє "слов'янство". Їхні корені зовсім інші.

Не тільки греки, але і римляни, араби, кипчаки, перси - увесь світ! - у IX-XII століттях розуміли слово "русь" однаково. Цим словом називали народ, відомий у Росії під ім'ям "варяги". Так записано у всіх історичних пам'ятках тієї пори.

Кінець I тисячоріччя був часом норманів у Північній Європі. Не тільки Київську Русь заснували вони. Біла Русь, Чорна Русь та інші руські держави - там теж панувала шведська мова в середовищі правителів. У 1066 році варяги завоювали Англію і затвердили на її землях свою правлячу династію. Однак, виховані в інших традиціях, англійці не вважають, що цей факт треба замовчувати чи заперечувати, він не принижує достоїнства нинішніх англійців. А як тоді австралійцям, державу яких заснували засланці? А мальтійцям - нащадкам піратів? Там встидаються не минулого, а власного неуцтва.

Руси були сильним народом, з яким рахувалися в Європі. Вони змусили поважати себе. Чому ж не сприймають їх нинішні росіяни? Чому відвертаються від своїх предків, придумують собі іншу історію?

Цікаво, а як варяги називали Київську Русь? Своя нова держава на Дніпрі?

А називали вони його "Гардарик". Тому що "Руссю" називати не могли. Під цим словом скандинави здавна розуміли своїх одноплемінників, вихідців з Північної Швеції. Запеклі були люди, відвага їхня не знала границь: блискучі мореплавці, сміливі воїни, які контролювали всю Північну Європу. На узбережжі й на воді не було їм рівних.

Слово "русь" європейські учені виводять від давньоварязького (давньоісландський діалект) "веслярі", "мореплавці". Скандинави ввійшли у світ саме як мореплавці, "воїни моря". Ріки їм були дорогами, морський стрімчак - притулком. Їхні древні саги прекрасно передають ту історію.

Останні сумніви розвіюють фіни й естонці, які за стародавньою своєю звичкою продовжують називати Швецію словом, співзвучним слову "Роуссія" - "Руотсі". У той же час свого південного сусіда, що недавно іменувався СРСР, вони називають "Венія". Від слова "венеди", тобто "слов'яни". Це - норма фінської й естонської лексики та топоніміки.

Слово "венеди" і в німецькій мові означає "слов'яни". І в італійців у вжитку це слово... "Руси" та "слов'яни" - різні, які зовсім не збігаються поняття в етнографії. Але це, звичайно, не означає, що два народи не могли створити єдиної держави.

Вперше про слов'ян як про європейський народ світ довідався від римського вченого та письменника Плінія Старшого (24-79), з його багатотомного трактату "Природна історія". Це справжня енциклопедія древнього світу! На ній росли вчені наступних поколінь. Древні слов'яни названі "венедами".

Інший римський історик, Тацит (58-117), підтвердив та доповнив відомості про венедів - народі, який жив на півночі Європи, між Віслою й Одером. З тих пір у світовій науці починається фіксована історія слов'ян, точніше, венедів. І все, що написано про них пізніше російськими істориками, є незграбна вигадка.

Слов'яни і руси навіть поруч не жили - їх розділяло Балтійське море. Усім відрізнялися вони: способом життя, зовнішністю, духовним складом. Варяги, наприклад, сповідали віру Одинову, слов'яни про неї не знали. Варяги шукали собі їжу в морській торгівлі, у військових подвигах, а слов'яни були орачами та скотарями, пізніше - неосідлими хліборобами.

Більш того, літописні джерела відзначали, що "руси ходили воювати слов'ян", "слов'яни платили данину русам"... Зовсім на різних ступінях суспільного розвитку стояли ці два народи. Навіть теоретично об'єднання їх неможливе.

Руси в IX столітті турбували Візантію. Правда, деякі російські історики по простоті душевній стверджують, що всі ці турботи йшли від деяких "слов'яно-русів". Однак ніхто, крім них, про такий дивний "народ" не говорив і не говорить.

Говорити про "слов'яно-русів" рівнозначно пошуку "греко-арабів" чи "римо-мароканців". Це абсурд із погляду здорового глузду. Але, на жаль, у російській історії міфічні слов'яно-руси прекрасно уживаються з настільки ж міфічними татаро-монголами.

"Руси не мають ріллей, а харчуються лише тим, то привозять із землі слов'ян", - відзначав у X столітті літописець Сходу Ібн-Русте. "Завжди 30-200 з них (русів) ходять до слов'ян і насильно беруть у них на своє утримання", - вторив йому інший письменник того років, Гардізі.

Виходять, не слов'яни прибили щит до воріт Царгорода - то був варязький щит.



<h3>Хто вони, святі Кирило і Мефодій?</h3>
Не менш показова історія зі "слов'янськими" першовчителями, святими братами Кирилом і Мефодієм. Їм і пам'ятники спорудили, і свята в їхню честь проводять. Але хто і де довів, що вони були слов'янами?

Народилися брати удалині від слов'янських земель, у каганаті Велика Булгарія. Говорили і писали тюркською - чи, як її іноді називають, протоболгарській - мові. Що в них було слов'янського? Нову писемність вони придумали для своєї рідної тюркської мови замість старої, рунічної.

Ці два брати - чергова загадка російської історії. Хтось вважає їх греками, хтось слов'янами. А тим часом у російській мові брати розбиралися точно так само, як у китайській чи зулуській, - просто не знали її. Святий Кирило не винаходив слов'янський алфавіт - кирилицю, він придумав глаголицю. А це зовсім не те саме. Відомо, тюрки-кипчаки здавна користалися рунічним письмом, графіка якого відрізнялася від грецьких і латинських букв (літер), прийнятих у Європі. Бажаючи додати своїй писемності європейського вигляду, брати перетворили руни в літери. От і весь їхній винахід.

У глаголиці були свої власні букви для специфічних звуків тюркської мови. Тому в глаголичному алфавіті сорок знаків, майже як у рунічному. У слов'янському ж, як відомо, їх багато менше.

Відкіля і як цей епізод з "слов'янськими першовчителями" з'явився в російській історії? Виявляється, через помилку (чи навмисного перекручування?) у перекладі стародавнього тексту. Спочатку їй не надали значення, а потім зробили історичним фактом. У церковнослов'янському перекладі діяння Кирила та Мефодія сказано: "У Херсонесі Кирило учився в руса руській грамоті й мові". З цієї фрази все і почалося.

Уже з неї видно, Кирило русом не був, чого, втім, не заперечує і православна публіцистика. Гірше інше - у грецькому оригіналі такої фрази взагалі немає!

У чому ж справа? З'ясувалося: у російському тексті слово оригіналу "сурський" замінено на слово "руський". Що зовсім не те саме. У IX столітті "сурський" значило "сирійський". Звертання до сирійських книг було природним для Кирила та для інших просвітителів.

Руських же книг не було й у спомині... Якщо не було писемності, відкіля бути книгам?!

Легенда про "першовчителів-слов'ян" не підтверджується ні візантійськими, ні іншими документами. М.М. Карамзін цей факт "просвітительства" запозичав у літописця Нестора, свідомо знаючи про його ненадійність. Великого російського історика, звичайно, бентежило, що імператор Михайло, який нібито відправив у 898 році Кирила та Мефодія перекладати книги на слов'янську мову, був убитий у 867 році й відправити їх у Моравію не міг.

А потім - як він міг наказати перекладати на слов'янську, якщо не було слов'янської абетки? Якщо слов'яни не вміли читати? Якщо перекладачі не знали слов'янської мови?.. Кому потрібні були <b>такі</b> книги?

Ще питання: а на якій мові говорили в самій Моравії? Є свідчення, що говорили там тюркською мовою. Принаймні знайдені написи, виконані тюркськими рунами... Якщо це так, то слов'янські книги в Моравії взагалі нікому не були потрібні.

Кирилиця - "слов'янський особливий алфавіт" - з'явилася після смерті Кирила. І не раніш! Хоча б тому, що, як випливає з Житія, старець взяв ім'я Кирило за кілька днів до смерті, у день святого Кирила, коли занедужав і прийняв святу схиму. До цього його звали Костянтином, з цим ім'ям він пройшов по життю...

Виходить, навіть самого слова "кирилиця" не могло бути тоді, не говорячи про діалог двох людей, які жили в різний час.

Утім, у середньовічних істориків сумнівів щодо цього і не було. Наприклад, богемець Добнер так і писав: щира Кирилова абетка є глагольська. "Букви Глагольські грубі та нескладні, мають всі ознаки стародавності й не подібні ні з якими іншими. Кирилівські ж суть не що інше, як Грецькі, і не могли б у IX столітті вважатися новим винаходом. Між ними бачимо тільки <b>сім</b> не Грецьких букв, які узяті з Глагольської абетки".

Документи говорять одне, руські легенди інше. От і виходить, що було начебто б два Кирила та два Мефодія - реальні та вигадані.

Правда, М.М. Карамзін відзначив, що глаголиця не прижилася в слов'янських мовах нібито "через кучерявість знаків", але він явно лукавив. Кирилиця не менш "кучерява". Причина була, звичайно, в іншому, і великий Карамзін не міг її не знати.

Кирилиця одержала обов'язкове поширення тільки в XVIII столітті, коли в Росії почалося знищення всього тюркського та вивищення всього слов'янського. Новий алфавіт був чисто політичним вивертом московських правителів! Щоб наступні покоління росіян не могли читати стародавні книги... Щоб розірвати зв'язок із предками... Щоб народ почав свою "слов'янську" історію начебто з нуля. До таких прийомів прибігали й пізніше. Так позбавили літературних пам'ятників деякі народи Кавказу, коли для розриву зв'язку поколінь мусульманам спеціально ввели арабську графіку, потім замінили її на латинську, потім - на кирилицю...

Знищуючи навіть згадку про тюркську культуру, російські історики та політики пішли на відверту підробку. Приклад з "слов'янською" писемністю дуже переконливий. Але, на жаль, далеко не єдиний.

Зробивши кипчаків Кирила та Мефодія "слов'янськими першовчителями", російські літописці відправили старця Кирила (якщо бути більш точним - Костянтина) із христианізаторською місією у Київ, очевидно, не надавши значення тому, що сліди цих великих людей свого часу зафіксовані й у неросійських джерелах, де ні про який київський вояж, звичайно, немає мови.



<h3>"Туман" водохрещення Русі</h3>
Багато туману і в історії з християнізацією Київської Русі. Це навіть не обман! Тут навряд чи не все - <b>домисли та припущення</b>. У тому числі й сама дата водохрещення.

Суперечки про неї ведуться не перший рік. Хоча відомо, офіційно акт християнізації приходиться на 449 рік, коли на Ефеському церковному соборі була заснована Скіфська єпархія, куди входив і Київ. Але цей факт (про нього докладна розмова попереду), як неважко догадатися, не погоджується зі слов'янським початком російської історії, тому і знадобився вимисел.

Придумали легенду про Андрія Первозваного, який нібито хрестив ще не народжену Русь. (Цей міф з'явився, видимо, у XII столітті.) Але про діяння апостола Андрія авторитетно повідомляється в "Історії" Євсевія Кесарійського з посиланням на Орігена, однак там говориться тільки про відвідування їм Скіфії *.

<i>[*"Скіфія" - у греків слово збірне, скоріше географічного відтінку, ніж історичного чи етнографічного. Так називали вони землі, які лежать на північ від Чорного моря, і народи, які заселяють їх. Греки "за своїм неуцтвом" (вираз М.М. Карамзіну) іменували кельтами та скіфами не єдиноплемінні народи(!), а все населення іншої Європи - Західної або Східної.]</i>

"Подорож" святого Андрія по Древньої Русі, за влучним виразом відомого німецького історика Л. Мюллера, викликає тільки посмішку жалю: це "анекдот, який здавна ходив Руссю". Наприклад, у ільменських слов'ян апостол здивувався російській парній лазні. Автори легенди не відали, що біля Ільмень-озера слов'яни з'явилися не раніше V-VI століть. Про яку "російську парну лазню" мова? Невтомний Мюллер у книзі "Водохрещення Русі" відслідкував, як створювалася ця легенда. Лише неуцтво надихало її творців. Слов'янам потрібні були свої історичні корені. От і обростала подробицями "подорож" святого апостола Андрія Руссю.

Німецький історик "обчислив" дату появи першого варіанта "подорожі" - часи Володимира Мономаха, а якщо точно - 1102 рік.

Відкіля прийшов на Русь цей явний вимисел? З Візантії. Там теж склали легенду про апостола Андрія, який нібито побував на місці майбутнього Константинополя та нібито заснував тут першу християнську громаду. Але у Візантії про його "пришестя" згадували все-таки рідко.

Історична наука не має відомостей про те, хто стояв на чолі руської Церкви, на якій мові велося богослужіння, як проходило водохрещення Русі, де воно було. Категоричність будь-яких тверджень тут недоречна. Тому що не відомо все!

Але археологи встановили точно - храми були в Києві задовго до офіційної дати водохрещення Русі, наприклад, церква Іллі Пророка на струмку Почайна, про яку згадували і Мюллер, та інші автори. Були церкви... Для кого велася там служба?

Храми були і після захоплення міста Хельгом (Олеом). Тоді, у 882 році, за сторіччя до офіційної дати водохрещення Русі, цей варязький розбійник нав'язував киянам свою віру Одинову, але вони непохитно противилися, зберігаючи відданість Богу Небесному - Великому Тенгрі.

Чи не тому і назвали українців "хохлами" - за особливу душу, за її прихильність Богу. Слово "хохол" з тюркського перекладається піднесено: "син неба". Усупереч страху та смерті "сини неба" збиралися на острові Святого Георгія, ходили в церкву святого Іллі на струмку Почайна. Навіть в оточенні князів-русів, які захопили Київ, були християни. Відкіля?



<h3>Переписування історії</h3>
Загадки, таємниці... Вони усюди. Тому і виникли вже на перших сторінках офіційної російської історії неточності у викладі інших найважливіших подій. Але "неточності", вигідні політикам. Великий Степ, цілу країну - <b>найбільшу на планеті</b> в той час! - вирішили приховати.

Ще раз підкреслимо: руси, як їм і покладено, носили варязькі імена, пізніше стараннями російських літописців перероблені на слов'янський манер: Хельга стала Ольгою, Інгвар - Ігорем, Вальдемар - Володимиром. У документах фігурують Хельга і Хельг, Вальдемар, Гуннар, Вермунд, Фаулф, Інгалд - правителі Києва Х століття.

Слов'ян у Києві до влади не допускали, вони стояли далеко від престолу. Про це переконливо свідчить текст договору, укладеного в 911 році між київськими князями та Візантією.

Договір починається так: "Ми від роду Руського, Карл, Інгелот, Фарлов, Веремід, Рулав, Гуди, Рауль, Карн, Флелав, Рюар, Актутруян, Лідулфост, Стемід..." От хто представляв Русь на переговорах, от хто стояв у влади і кому довірялося говорити від імені Русі.

"Імена перших російських людей - варягів та їхніх дружинників - майже всі скандинавського походження", - відзначав і знаменитий російський історик В.О. Ключевський (1841-1911)... Зрозуміло, вони ж були варягами! І говорили шведською мовою. У названому договорі є трохи дуже цікавих рядків, які встановлюють <b>неможливість</b> для русів та греків бути <b>"купленими невільниками"</b>. Інакше кажучи, греки та руси визнавали себе работоргівцями.

Але ця стаття договору не поширювалася на слов'ян. Слов'яни служили русам "живим товаром", військовим здобутком, джерелом доходу. Ними руси торгували на невільничих ринках, про що писав Костянтин Багрянородний, візантійський імператор та інші автори. Слова "слов'янин" і "раб" у Європі були синонімами. Це збереглося в європейських мовах - "слейв" (раб)... Хоча, звичайно, попадали як товар на невільничі ринки і тюрки, і фіни, і самі варяги з греками. Всі були під владою Долі.

А от міркування М.М. Карамзіна про слов'янську мову в договорі 911 року, м'яко говорячи, не переконують. На будь-якій мові народів світу міг бути складений російський текст того договору, але тільки не на слов'янській -<b> мовою рабів правителі не писали</b>.

Ймовірніше інше: якщо існував другий (зниклий) екземпляр договору, то він складений тільки тюркською мовою. На ньому майже п'ять століть велося діловодство Візантії зі Скіфією, тобто з Великим Степом. Тюркську мову за роки правління могли опанувати й варяги. Це була мова міжнаціонального спілкування в Центральній Європі.

До речі, про те ж пише і сам Карамзін, щоправда, декількома сторінками пізніше: "Біля половини X століття говорили на Русі двома мовами... Руською називалася скандинавська, колишня звичайно... у спілкуванні між нашими Князями та Вельможами Норманського походження, але мало помалу залишена ними, подібно як болгари забули свою мову між Слов'янами".

Але Карамзіна треба читати з великою обережністю: у його тексті капкани для довірливих чи не на кожній сторінці. От і наведена цитата вирізняється явною недоказаністю - а хто були болгари, якщо вони <b>забули</b> свою мову? І яка рідна мова була в болгар?

Відповідь знову ж у самого Карамзіна: "...багато хто вважали їх слов'янами, але Болгари говорили колись особливою мовою. Найдавніші їхні власні імена зовсім не слов'янські, а подібні Турецькими... так само як і самі звичаї... Історики Візантії іменують Угрів і Болгар Гунами". Абсолютно вірно, тому що правили в Болгарії хани, яких не було ні в слов'ян, ні в греків, - тільки в тюрків так називався правитель землі.

Коло замкнулося. Частоколом слів Карамзін уміло закривав те, що уміщається в одній-єдиній фразі - болгари є тюрки-кипчаки. Офіційна мова Київської Русі була кипчакською, а з приходом варягів у країні на короткий час з'явилася двомовність: скандинавська і тюркська мови... І все встало на свої місця, у подіях з'явилася логіка.

У свій час знавець російського літописання академік А.А. Шахматов (1864-1920) знайшов, що головний літопис Росії - "Повість временних літ" перетерпіла принаймні дворазову капітальну переробку. Більш пізні дослідники встановили п'ятикратне переписування окремих її фрагментів. У результаті в історії Київської Русі чорне ставало білим, зелене - червоним. Від праці Нестора не залишилося й сліду.

Розібравши хронологічні домисли, Шахматов довів, що в тексті головного літопису Росії до 945 року <b>лише чотири (!) історичних епізоди погоджуються з дійсністю.</b> Всі інші - на совісті більш пізніх авторів.

Задумаємося тільки - чотири епізоди з усієї древньої історії Росії є правда! Лише чотири... Про що далі говорити? Про що можна сперечатися? А це праця найбільшого російського вченого. Справжнього дослідника... У Росії завжди були чесні вчені. На жаль, не вони диктували моду.

На думку Шахматова, літописи (так само як й інша історична література) на Русі здавна слугувала "замість мети морального повчання цілям державної політики", для якої легенди та домисли бажаніше істини...

Не можна не погодитися і з іншим великим російським істориком П.Н. Мілюков, який у 1898 році написав: "З кінця XV і початку XVI сторіччя вони (російські історіографи) вже не задовольняються тенденційним викладом сучасних літописцю подій і починають вносити тенденційне висвітлення в зображення минулого. Склався ряд офіціозних легенд, які доводять справедливість московських політичних домагань, права московського государя на всю Русь, на київську спадщину, нарешті, на владу візантійських імператорів".

От, виявляється, коли з'явилася "москальська історія" Росії: з XV - XVI сторіч. От коли переписування знайшло свій нинішній масштаб. Колись піднімали на щит слов'ян, тепер - Москву та її князів. Виправляючи в черговий раз історію, "академіки-поденники" куди охочіше зверталися до міфів, ніж до документів. Вони завжди заперечували все і вся. Навіть те, що безперечне. Користаючись владою та монополією на інформацію, діячі від науки, подібні до академіка Б.А. Рибакова, прищеплювали людям почуття помилкового патріотизму, насаджували відверте неуцтво. Їм дозволялося усе.

І в той же самий час працювали інші вчені, вони працювали на науку. Їх чимало. Наприклад, академік В.Л. Янін, який у 1994 році, коли цензурні пута ослабли, чесно написав: "Головне джерело знань про події IX - XII століть - літопис, але він зберігся в редакціях далебі більш пізніх сторіч, а його основа, написана на початку XII століття, буяє легендарним елементом, ще більш посиленим пізнішим редагуванням... Звідси виникало як би подвоєння міфологічного елемента: до легенд літопису додавалися легенди, створені дослідниками".

Бідна російська історія... Вона далеко не безхмарна, як це зараз здається. У ній було дуже багато цікавого, що не потрапило в книги авторів і що називається життям... І тисячу разів прав В.Л. Янін, стверджуючи, що "очищення історичних уявлень від укорінених у них міфів можливе лише методами джерелознавчої критики".

Історію, як і вигрібну яму, треба час від часу чистити.

А початок сваволі поклав Володимир Мономах, який у 1116 році вилучив Несторів Літопис з Печерського монастиря та перевів його у свій придворний Видубицький монастир, де текст потрапив до ігумена Сильвестрові. Він-то першим і "переписав" історію Русі.

Князь Володимир, вихований по-слов'янськи, залишився незадоволений, він не побачив Русь слов'янською.

Через два роки з'явився новий текст, над яким страждав старший син Володимира Мономаха, князь Мстислав, самий рішучий руський редактор. Онук англійського короля, зять шведського короля, вихованець новгородського боярства князь Мстислав написав російську історію за своїм розумінням: у новій її редакції слов'янський Новгород став ближчим та ріднішим Київській Русі.

Стараннями пишучого князя Новгород затьмарив Київ. Уся тюркська історія цього міста була перекреслена. Її викинули, і Київ помолодів років на триста. Зате по-новому постала роль варягів. Пам'ятаєте - "приходьте княжити і володіти нами"?

Й не було захоплення Києва Хельгом. Не було убивства київського кагана Аскольда. Нічого не було, крім вигаданого Кия та його братів, про яких колись ніхто не згадував.

"Слов'яно-норманський" автор, князь Мстислав, залишив стільки нісенітниці, що острах бере, але вона перетворилася в ранню історію держави Російського. З Несторового літопису він викреслив усе тюркське, на чому спочивала історія Києва. Мстислав, цей злий редактор, для переконливості склав навіть перелік слов'янських племен, які нібито заснували Київську Русь. Раніш про цих надуманих "древлян-полян" ніхто не чув і не говорив.

Щоб люди не знали правди та свого коріння, придумане вічне переписування історії - історична наука давно і завзято претендує на звання "найдавнішої професії". Тільки в радянський час, на очах одного покоління ця брудна робота пророблювалася шість разів. Шість разів життя подавалося по-новому, деякі події одержували прямо протилежну оцінку. Щоб усі забули все, щоб росли безпам'ятними... Навіщо вона, ця незручна правда?

Скажемо, до чого людям знати, що у Великому Степу етнічний склад ніколи не мінявся. Яким він склався після переселення народів, таким і зберігся на століття. Мінялися лише його назви. Авари, барсили, булгари, бургунди, гуни, гуногури, кипчаки, котигури... і ще два десятки імен тюркського народу зафіксувала історія. Цей, начебто б хаос служив Доказом існування в Степу та на Алтаї диких племен і народів. Але варто прочитати китайські хроніки, щоб зрозуміти зворотне: орда, яка досягла влади, давала своє ім'я підвладному народу. Всі. Ніяких нових племен і народів. І тим більше "диких".

Наприклад, Прокопій Кесарійський у книзі "Війна з готами" відзначав: у гунів після смерті царя два сини поділили владу та підданих. Кожний назвав свій народ своїм ім'ям. Синів кликали Утигур та Куртигур. Така історія "появи" двох тюркських народів - утигурів та куртигурів.

Перетворення одного "народу" в іншій у Великому Степу було звичайною справою. Традицією. І, не знаючи її, як можна судити про тюрків? Про їхню культуру? З'являвся "народ", через десятиліття-друге "зникав", на його землях з'являвся "новий" народ, і знову тюркський... Абсурд? Дикість? Ні, неуцтво, яке видавалося за знання "кочівницької цивілізації".

Все-таки незрозуміла позиція деяких російських учених, котрі, начебто б спеціалізуючись на вивченні Степу, не зауважували очевидного - з одного боку, єдність тюркського Степу, з іншого боку, різницю між культурою тюркського Києва і слов'янського Новгорода. Все приписали слов'янам. Навіщо? Це ж різне!

Поставили в незугарне положення себе, свій народ, своїх предків. А крім того, виявили неповагу до сусідів. Не тільки тюрків російські політики зробили дикими, безвісними, привласнивши собі їхню історію і культуру. Точно так само вони обібрали фінно-угорські народи. Спотворили історію білорусів та українців, позбавивши їх кращих синів. Наприклад, білорус, першодрукар Іван Федорович став російським Федоровим, як і композитор Глинка, письменник Достоєвський та десятки інших... Небо над Білорусією залишилося без зірок.



<h3>Кипчакський Київ</h3>
Нова "трактування" подій лише підсилює бажання придумати щось більш нове... Про це прекрасно свідчить історія міста Києва - от вже де немає межі досконалості.

"Літописці" помістили повідомлення про закладку міста під 854 роком. А археологи переконують, що люди оселилися тут у V столітті. Арабські джерела підтверджують це. Таким чином, часовий відрізок у 350 років у російських літописах скоротили до нуля.

Що означає такий прийом? Це означає, що Петро I цілком міг бути соратником Сталіна, вони разом керували Полтавською битвою, а потім почали репресії... Дикість? Але приклад з Києвом з цього ряду.

Усікання часу - випробуваний прийом офіційних російських істориків. У "Повісті временних літ" вступну частину невипадково переписували п'ять разів. Шукали вихід з глухого кута - як слов'ян зробити росіянами! Простота була виявлена незвичайна: дещо просто викреслили, дещо підправили, потім виправили імена варязьких правителів. <b>Й - історія Київської Русі стала слов'янською...</b> Так витончено обвели всіх навколо пальця.

Але чи можна погодитися з подібним початком історії нової країни (слов'янської Русі) і нового народу? Російського народу... Очевидно, що ні. Повинні бути якісь більш серйозні причини й обставини, які дозволили слов'янам підняти голову і зрештою, прийшовши до влади, назватися руським народом.

Тут без розбору світових подій того періоду не обійтися.

У XI столітті схилилася до занепаду зірка Візантії, країна швидко вгасала. Боротьба за верховенство в християнській Церкві завершилася на користь Рима, що позначилося на політиці та економіці. Візантійська влада старіла. Греки вимушено від багато чого відмовлялися. Наприклад, від предметів розкоші, які у їхню країну поставляли руси. Раби-слов'яни теж не знаходили більше збуту.

Відповідна реакція русів не змусила себе чекати: і в них пропав інтерес до візантійців. Шлях з варяг у греки швидко занепав, але разом з ним зубожіли і руси. Вони на той час уже позбавили себе торгівлі з Персією, яка велася через тюрків. І от тепер фатальна для них утрата Візантії.

Підтвердженням відвертого жебрання київських (варязьких) князів служить хоча б те, що в середині XII століття вони навіть перестали чеканити монети... Але в надрах усього цього хаосу й занепаду повільно визрівало нове життя. У народі говорять: "Святе місце порожнє не буває".

І ось отут-то слов'яни і кинулися в спустілі варязькі міста на колишньому шляху "з варяг у греки". У Псков, у Смоленськ, у Новгород, який тоді й став Новгородом, замість колишнього варязького Холмгарда*. Звичайно, з'явилися слов'яни й у Полоцьком князівстві, і в далекому Києві. Це митне місто теж занепадало разом з занепадом шляху "з варяг у греки".

<i>[*Єдність Холмгарда і Новгорода російською наукою заперечується. Видимо, тому є свої пояснення. Однак, заперечуючи, ніхто не утруднює себе повідомити, а куди зник Холмгард? Місто, яке було форпостом варягів у їхньому завоюванні басейну Верхнього Дніпра. І - як слов'яни, що не мали навичок містобудування, побудували Новгород?]</i>

Київські князі позбавилися колишньої підтримки з Руотсі - Скандинавії. Цим скористалися сусіди: слабкий новгородський князь пішов на Київ. І легко взяв його. Києва вже не було! Старіюче місто здалося без бою. Всі з'ясувалося в короткій сутичці на пристані, там визначився новий хазяїн міста.

Цікавий вираз з літопису про слов'ян, які прийшли, живучих "звіриньским чином". Видимо, тоді сутички між "новими" і "старими" киянами почастішали, у побут увійшло слово "кацап", тюркською означає "бородатий козел". Так назвали слов'ян за їхній "звіриньский образ" та запах. А у відповідь чулося - "хохол", начебто б як лайка, але істинного значення цього слова слов'яни, звичайно, не знали.

Час і події невблаганно працювали на слов'ян, їм явно посміхалася доля - у країні запустіння настала їхня зоряна година! Чим гірше було навколо, тим краще було їм. Особливо коли на Київ "сів" князь Володимир, людина новгородців - варяг по крові та слов'янин за духом. Лісові прибульці швидко заповнили суспільну нішу, яку створили, а потім звільнили для них руси. Варяги в спадщину залишили слов'янам Русь. "За просто так" залишили. Вірніше, як плату за їхню колишню покірність і рабство.

Але чи було в населення Київської Русі почуття народної єдності? Чи міг скластися там руський народ, у чому намагаються запевнити російські історики?

Реальність говорить про зворотне: у XII столітті Київська держава розпалася на князівства. На які, як і чому? Питання інше, але факт залишається фактом - держава, слов'янська чи якась інша, перестала існувати! Вона, протягнувши від сили кілька десятиліть, загинула в болісній агонії.

Берестяні грамоти Новгорода переконливо підтверджують це. Вони, грамоти, як пише академік В.Л. Янін, "дозволили по-новому підійти до рішення ряду проблем, колишнє трактування яких здавалася безперечним".

Дійсно, у корені повинне змінитися нинішнє уявлення про механізм утворення Давньоруської держави. Все-таки це було спробою об'єднання народів двох <b>РІЗНИХ</b> культур - тюркської та слов'янської. Київська та новгородська культури Відрізнялися безліччю ознак. Мова новгородців, наприклад, являла собою діалект венедів, чи "слов'ян Південної Балтії", як називає їх Янін. У корінних киян була зовсім інша мова.

Як бачимо, Київська Русь, успадкована слов'янами, не була продуктом їхньої політики. Тому вона не могла бути довговічною: спалахнула, як комета на небокраї, та згасла.

Русь згасла дуже швидко, вона не просто розпалася, а розпалася на ворогуючі князівства: правителі та народ, як відомо, не можуть існувати без взаємних зобов'язань один перед одним. Захопити владу - це величезна праця. Але утримати владу - праця у сто крат більш важка.

Так було... Але чомусь нікого не бентежить відсутність логіки в традиційній російській історії. Наприклад, чому українці відрізняються від новгородців, вологодців чи в'ятичів? Відрізняються не тільки зовні. Візьмемо одяг, кухню, пісні, танці, будівлі... що завгодно. В усьому відмінності!

Це і не дивно, Русь та Україна далеко не те саме. Спілкування між ними велося дуже недовго до середини XIII століття, років сімдесят *, а потім узагалі перервалося. У 1620 році його відновили. Але як?

<i>[*І за ці сімдесят років з'явився російський народ (?!), стверджує офіційна російська наука. Дивно. І неймовірно.]</i>

Документи про возз'єднання України з Росією показують, що "возз'єднувалися" зовсім різні народи, які один одного не розуміли, а спілкувалися через перекладачів - товмачів. Так, у складі першого посольства Москви на Україну на чолі з В. Бутурліним були два перекладачі: тюрк Білял Байца та Степан Кончинський. Їхали вони до "іноземців-черкасів" (так на Русі називали козаків) та "литвинів" (тобто західним українцям). Перші говорили тюркською, а другі - на одному з діалектів слов'янського, котрий "російські" слов'яни не зовсім розуміли.

Важко починалося "возз'єднання" двох народів - з явного протистояння. А зміст цього "возз'єднання" виклала Катерина II в одній зі своїх інструкцій: "Слід найлегшими способами привести до того, щоб оне обрусіли та перестали б дивитися, як вовки в лісі..." Що це, як не колонізація України?

Гетьманську владу росіяни ліквідували, "щоб століття й ім'я гетьманів зникло, не токмо б персона яка була зроблена в оноє достоїнство". Обезглавили й українську Церкву, тому що й у ній засумнівалися росіяни - їхні ієрархи не вважали хохлів своїми одновірцями. Однак священиків не розігнали, не позбавили сану, а взяли їх до себе на церковні посади (Мацкевич та інші).

Крапку в "союзі на вічні часи" поставив цар Олександр II, який 30 травня 1876 року видав закон, що забороняє розмовляти та друкувати книги українською мовою, викладати її в школах; навіть пісні, й ті заборонялися... Українська мова з кожним роком робилася все зрозуміліше і зрозумілою для російського вуха.

Якщо в українців дійсно слов'янський, а не якийсь інший корінь, то чому інші "російські" слов'яни, наприклад новгородці, не носять папах, як тюрки, не носять чобіт, шароварів, косовороток, як тюрки? Чому вони не співають таких щиросердечних пісень, як тюрки, не показують таких запальних і виразних танців, як тюрки? Чому кінь для новгородця є шкапа, транспортний засіб, і не більше, а для кипчака (будь він названий українцем, руським чи ким ще) кінь - це продовження душі і тіла, його друге "я"?

Питань тисячі, але усі вони - про зловмисну фальсифікацію історії. Неправда укоренилася настільки, що вже ніхто не відрізнить, де правда, а де вимисел. Хоча все лежить на поверхні: на Україні збереглася саме кипчакська культура, і ніяка інша!

Виникнувши в XVII столітті, нові відносини між Московською Руссю й Україною відразу ж знайшли двозначний відтінок, який зберігся дотепер: говориться одне, а робиться інше. Москва, її верхівка, завжди дивилася на жителів "козацької землі" як на своїх ворогів, від яких, за виразом В.Н. Татищева, "багаторазово бунти та шкідницькі підприємства Російській державі відбувалися". От чому росіяни прагнули поставити Україну "під царську руку", а та у відповідь пручалася.

Через розходження в політичній культурі верхівки двох "братерських" народів просто не розуміли один одного. І не довіряли один одному. Про це писали і В.Н. Татищев, і В.О. Ключевський. Хіба не показово, що після об'єднання України з Росією "ні єдиний гетьман благополучно життя не скінчив і жодної труни їх у Малій Росії немає". А між іншим, слово "гетьман" тюркською мовою означає "носія духу", "носій честі" народу!

І вже зовсім показово, що кличка "черкашин", тобто "українець", у свідомості правителів Москви надовго знайшла значення "зрадник". Катерина II в Інструкції "головному Малоросійському командиру" Петрові Румянцеву писала, що російський народ "звик виявляти не непримітне до Малоросів презирство". Останні відповідали тим самим*...

<i>[*Звичайно, є й інші історичні свідчення, які показують труднощі і безвихідність положення України, усередині якої був спровокований розкол суспільства. Але це тема окремої книги.]</i>

Це почуття взаємної антипатії двох "братерських" народів дуже точно передав у XIX столітті німецький мандрівник Йоганн Коль: "Відраза, яку народ Малоросії відчуває до народу Великоросії, настільки велика, що її можна справедливо охарактеризувати як національну ненависть"*.

<i>[*З підслуханої розмови: "Ти знаєш, як ці москалі говорять "пиво"? - "Як?" - "Піво" - "У!" - "Ненавиджу".]</i>

Безпам'ятство - страшна хвороба, нею страждає Росія. І не вона одна. Відомий французький історик Марко Ферро написав дивну книгу "Як розповідають історію дітям у різних країнах світу". З'ясовується, про себе вигадують усі! Це - загальноприйнята норма "офіційної" історії.

В Індії, наприклад, на думку Марка Ферро, історія позбавлена сутності, вона міфічна у своїй основі. Історія арабів - це "історія, намальована в картинках". Перси ставлять Персію центром цивілізації на планеті. "Вірменія, яка багато разів зазнавала поразки, охоче звеличує свою історію, додає їй світлий образ мучеництва". Навряд чи не кожна країна розповідає <b>СВОЮ</b> історію дітям! Так що дорікати російським історикам за це не можна, вони видумали про себе не більше інших. Може бути, трохи більше.

Але... без сьогодення минулого не буває сьогодення майбутнього, тому що минуле переходить у майбутнє - час нерозривний. Історія - це Запис Часу та подій у ньому. Перериваючи чи спотворюючи Запис, люди не змінюють час, не зупиняють події, вони лише виховують своє потомство схибленим, безпам'ятним, а значить, не здатним дивитися в майбутнє.

Іноді безпам'ятство - благо. Воно - ліки, щоправда, з домішкою отрути, лікує душевні рани народу, який пережив нещастя, що зруйнувало колишній хід життя. А потім, за плином часу, отрута накопичується та безпам'ятство вже шкодить... Звичайно, болісно згадувати минуле, але, щоб залишитися народом і не розчинитися серед сусідів, це необхідно.

"Підеш за чужим - своє втратиш", - учить древня тюркська мудрість. Саме ці слова наказав вигравіювати кипчакський хан Куря на чаші, зробленої з черепа руського князя Святослава, після його безславного походу у Великий Степ.

Ніколи не буде знову створеного народу. З десяти книг можна скласти одну, але з десяти "етнічних шматків" народ не зібрати: <b>юрба, позбавлена історичних коренів і традицій, не народ</b>. Це відноситься і до американського, і до будь-якого іншого "нового" народу. То буде ідейно об'єднане чи політичне (державне) співтовариство. Але не більше.

Народи світу відрізняються не тільки зовні, не тільки своєю культурою, звичаями, звичками, поводженням. Вони, як довели біологи, відрізняються ще і на генетичному рівні. Тому від негрів не народжуються китайці. Тому одному народу властива одна культура, а іншому - інша. Тому є чотири тисячі народів на нашій планеті: всі, начебто б, рівні, але всі різні.

І про ознаки, які поєднують людей у народи, відомо з незапам'ятних часів. Написано цілі трактати. Біологічні особливості поділяють людей на раси, раси - на народи. Природа (чи порода?) кожного з нас успадковується поколіннями, які слідують уйдешнім... Це істина, відома завжди й усюди.

Але тільки не в офіційній Росії. Тут дослідження людини не визнають, хоча останні досягнення науки в цій області надзвичайно цікаві. Очевидно, перешкоджають політичні догми. А ізраїльтяни, вивчаючи себе, свою генетику, зробили дивні відкриття по малюнку шкіри на кінчиках своїх пальців. З'ясувалося, не тільки кожна людина індивідуальна за цією ознакою, але і цілі народи! У кожного свій відбиток. Так, за малюнком шкіри, ізраїльтяни навчилися встановлювати: єврей - не єврей.

Один крок до расизму? Зовсім ні, не треба лякати расизмом. Мова зовсім про інше: ми, люди, насамперед - живі істоти, а вже потім - члени суспільства. Первинне одне, вторинне інше. Пізнання нашої власної природи, нашої індивідуальності дозволить нам, людям, зрозуміти джерела суспільних та інших явищ життя. Це дуже важливі знання. З них починається не тільки історія народів, але й усі суспільні процеси.

"Біологічне обличчя" поза владою правителів. Наприклад, навіть білок тканини та кісти в тюрків інший, ніж у слов'ян, вепсів та інших народів лісової зони. Природа Алтаю та степу за тисячоріччя створила особливий тип людини, зі своїм здоров'ям, зі своїм світовідчуванням, зі своїми традиціями та культурою. Дуже впертий тип. Це і є <b>кипчакський народ</b>! Він індивідуальний. І ця його індивідуальність виявляється не тільки в культурі народу, але навіть у візерунку шкіри на кінчиках пальців. І як би не називали генетичного кипчака (кумиком, росіянином, українцем чи якось ще) його "біологічне обличчя" незмінне... Воно робить його схожим на батьків, на предків. "Яке насіння, таке і плем'я", - ще в стародавності помітили люди. Сьогодні це правило намагаються скасувати, думаючи, що цивілізовані народи не можуть бути замкнутими в собі... Дуже спірна позиція, але вона, на жаль, є.

В етнографії, як і у фізиці, всі підкоряється своїм законам, навіть розходження в характері народів, у їхньому поводженні, у прихильності до тих чи інших страв та напоїв... Словом, випадків у житті народів немає.

Саме з неприйняття біологічних законів етнографії починається неспроможність наспіх зліпленого американського "народу", усередині якого люди поділені на етнічні громади (італійські, китайські й інші квартали є в будь-якім великому місті). Як це не сумно, але подібне спостерігається й у середовищі росіян (ті ж громади).

З часів Івана Грозного між людьми запанували недружелюбність, агресивність, неповага до своїх нових побратимів і одноплемінників. Оприччина, наприклад, вершили тюрки-кипчаки, яких прийняли в "росіяни". І подібних прикладів тисячі. На жаль, рецидиви тієї давньої хвороби дають звістку про себе понині. Найсвіжіший тому приклад - смертовбивства у Білого дому та в Останкіні восени 1993 року. Це і репресії 1937 року, і громадянська війна, і далі вниз історичними сходам через найжорстокіше придушення народних повстань Пугачова, Болотнікова, Булавіна, Разіна, стрільців. Це й оприччина, і безліч інших епізодів, коли росіянин із задоволенням знищував росіянина ж. Знищував як ворога, не почуваючи в ньому рідну кров. Жоден інший народ світу - жоден! - не мучив себе так.

От чим кінчаються етнографічні досліди. Вони ведуть до саморуйнування народів. До нещадної агресії проти себе.

...Звичайно, не усім будуть по душі ці рядки. Як би патріотично не були налаштовані інші читачі, повірте, не для їхнього приниження писалися вони. Але древній Київ дійсно не мав стосунку ні до варягів, які захопили побудоване місто, ні тим більше до слов'ян. Київ - це сторінка тюркської історії, що була історією і Росії, вона написана рівною мірою і рунами, і "буквицею".

Перші російські літописці про це прекрасно знали, тому так старанно і вимазували літописи пізні правителі.

У IX столітті кияни говорили на "чудовій мові", своїй рідній мові, тому що вони були тюрками-кипчаками. <b>Київ</b> - у перекладі з тюркського "місто зятя". Поселення V століття, спершу його називали Баштау. Потім воно стало митним містом на шляху "з варяг у греки", який проходив по території каганату <b>Україна </b>*. Правив там каган.

<i>[*Утім, не виключено, що назва міста все-таки йде від "кия" чи "кія". тюркською мовою - знову ж тільки на тюркському! - це слово має значення "обмежуючий", "що знаходиться на границі". Можливо, це слово навіть точніше для назви міста, яке з V століття стояло на річці та виконувало прикордонні, митні функції. Воно був північними воротами в країну тюрків - Дешт-і-Кипчак, один з каганатів якого називався "Україна", що в перекладі з тюркського означає "крайній", "що знаходиться біля краю". Цікаво, що топонім "Кий" зустрічається досить часто. Наприклад, так називалося місто на границі Хазарії та Великої Булгарії, він теж ніс прикордонні функції, зараз там станиця Київська. А Кий - острів у Білому морі, що на підході до Соловецького монастиря? І в нього ті ж прикордонні функції. Монастир, як відомо, будували тюрки.]</i>

Точно такий же титул носили і правителі сусідніх каганатів - Аварії, Великої Булгарії, Хазарії, Волзької Булгарії. Усі разом вони, ці каганати, складали країну, яка і називалася <b>ДЕШТ-І-КИПЧАК</b> (Степ кипчаків, чи Половецьке поле). І це не забулося.

Не дуже давно на незалежній Україні відзначили 1500-річчя з дня заснування Києва. Слава Богу - згадали правду! По радіо зазвучали молитви Київської Русі, а в них рефреном - слова: "Ходай алдинда бетен адем ачик булсун". На жаль, потім якийсь розумник почав пояснювати молитву і її церковнослов'янську мову... Свята простота!

Кожний хлопчисько-тюрк переведе цей "древній слов'янський" текст без пояснень: Кожна людина повинна стати перед Богом з відкритою душею. Й інших перекладів тут немає. У Київській Русі дійсно молилися тюркською мовою, дивлячись у небо на схід. Тюркські рунічні написи на стінах найдавніших храмів Києва та всієї України теж збереглися, як і древні молитви... Українці зберегли їх.

Країна Дешт-і-Кипчак склалася до V століття - у 370 році, після грандіозної битви за Дон із сильними аланами, тюрки вийшли до степу Європи. Відкрилася європейська сторінка кипчакської історії. Вона, ця країна, і є географічний результат Великого переселення народів. Проіснувала до XVIII століття, до Азовських походів Петра I та наступного скорення Малоросії. Але навіть назву її тепер не цілком розуміють нащадки степовиків. Чому?

В Енциклопедичному словнику про прабатьківщину росіян дається вкрай убога довідка: "Дешт-і-Кипчак" (Кипчакський степ) - назва в арабських та перських текстах XI-XV століть степів від р. Іртиша до Дунаю, від Криму до Болгара Великого, де кочували кипчаки (половці). У XIII столітті захоплена монголо-татарами. У XVI-XVIII століттях так називалася тільки східна частина (територія сучасного Казахстану)". От і всі відомості про країну, границя якої проходила по Москві-ріці!

Навіть слово "дешт" чомусь приписане іранцям, у яких, як відомо, степів немає. Ніхто з укладачів енциклопедії не подумав, навіщо кипчакам іранське слово для позначення своєї Вітчизни?

Так, слово це, як з'ясовується, прийшло до тюрків із санскриту, але знайшло у них зовсім інший - глибокий та образний! - зміст. У давньотюркській мові слово "ташт" мало кілька значень, у тому числі і "чужина". Народ, який пішов зі своєї древньої Вітчизни, з Алтаю, у незнайомий степ, на чужину, більш точного слова не знайшов би.

Саме чужина стала новою Вітчизною для кипчаків. Звідси - Дешт-і-Кипчак. Інакше і не скажеш... Звідси ж і слово "степ", воно як і раніше зігріває душу кипчака *.

<i>[*Від давньотюркського "ісітеп" - "зігрівша", "притуливша".]</i>



<h3>Малюнки на сторінках літопису</h3>
Дивна історія у Русі й у міста Києва... Але сліди правди збереглися на самому видному місці. Ім'я слідам - малюнки у літописі, вони виразніше слів. Але виправити їх не догадався ніхто. Редактори російської історії піклувалися більше про текст, а малюнки просто випустили з уваги.

Книги академіка Б.А. Рибакова тому кращий приклад. Вони відрізняються відмінною поліграфією і прекрасними ілюстраціями, у цьому, мабуть, їхня головна цінність. На літописних малюнках тут зображені люди в кипчакських одягах, у кипчакській збруї, з кипчакською зброєю, біля будинків кипчакської архітектури, що сидять на кипчакських меблях, що користаються кипчакським посудом. Обличчя людей на малюнках типово кипчакські: широкі, вилицюваті. Не переплутати. Але автор, не задумуючись, називає їх росіянами, навіть не українцями.

Але ж портрет людини, так само як і народу, створюють за його речами - по деталях. Іноді одного штриха досить, щоб довідатися. За крислатим капелюхом пізнають мексиканців, за кімоно - японців.

Звичайно, дорікнути настільки іменитому авторові у незнанні азів етноісторії не можна. Саме в глибокому знанні суті справи переконує його аналіз різних документів, наприклад, Радзивилівського (Лаврентієвського) літопису, вірніше, його копії, багатої ілюстраціями. Текст відноситься до 1130-1140 років. Десятки мініатюр - цілий скарб.

Б.А.Рибаков, звичайно, правий, стверджуючи, що перед художником "був більш повний рукопис, багато ілюстрована київськими художниками". Напевно був. Але у Володимирі її текст скоротили чи спалили. Чому?

Скопійовані малюнки залишилися, а текст таємниче зник. Малюнки "без текстового супроводу й упізнаються лише при ознайомленні з київським літописом", пише академік. Як це? Як можна зіставити з тим, що зникло?.. Чи літопис усе-таки не зник, а його просто сховали від очей мирських?

У цьому зв'язку доречне і таке питання - де оригінали інших київських літописів? Посилання на нібито пожежі та погроми непереконливі. "Зникнення" історичних документів велося вибірково: їх знищували зі знанням справи.

А що, коли Радзивилівський літопис, так само як і інші, знайдені в монастирях Північної Русі, був не копією, а перекладом з київського? Хіба не насторожує, що на полках архіву російської історії складені лише документи <b>Північної Русі</b>, написані слов'янською мовою? А де ж тюркські зводи? Сміховинне припущення, начебто їх не було в природі.

Однобока, виходить, географія в Росії... Що, на її південних землях не було монастирів? Не було освічених людей? Не було міст?.. Новгород - це, звичайно, добре, однак чим гірший Брянськ (Биринчі)? Культурні традиції цього древнього кипчакського міста вивчені слабко, хоча воно виникло набагато раніше Новгорода - у IV-V століттях. Місто було духовним центром Великого Степу, її столицею. Тут проходила Європа "свої університети".

Звичайно, рано чи пізно, але заговорять міста півдня Росії, заговорить Великий Степ. Не пристойно йому далі мовчати - культурний шар колосальний. І його доведеться відкрити. З'явилися нові країни, вони - молода поросль від старого кипчакського дерева. Азербайджан, Узбекистан, Україна, Казахстан, Киргизстан захочуть знати свою справжню історію. Їхні предки внесли величезний вклад у світову культуру, так чому ж треба ховати його?

З Х століття, пише Рибаков, росіяни стали прикрашати свої літописи кольоровими мініатюрами... Дуже тонке спостереження! Воно припускає, що до 997 року російські літописи кольоровими мініатюрами не прикрашалися.

А чи були руські літописи? Про це автор умовчує.

От так, однією фразою академік спритно веде читачів від найважливішого: не було в Х столітті російських літописів, отже, нічого було й прикрашати. Древній Київ (вірніше, Україна та весь Великий Степ) цікавив московських істориків не заради пізнання істини, а для її приховання.

Закордонні та вітчизняні вчені дивуються, бачачи, російські архіви, старанно очищені від документів Київської Русі. Скільки ж усього погублено... Наприклад, М.І. Каргер у двотомнику "Древній Київ" засмучено відзначав, що чи не все, знайдене археологами, кудись таємниче зникало. Немов зла доля століттями ширяла над Києвом.

Скажемо, знаходили поховання в зрубах, які відносяться явно до доволодимирової пори, вони були точно такі ж, як на Алтаї. З конем, зі слугами, з начинням... Але вивчати їх не починали, говорити та писати про їх намагалися менше, а потім і зовсім забували. Начебто нічого не знаходили.

Один раз під південною апсидою Десятинної церкви археологи знайшли прекрасно збережене поховання. Очевидно, колись це був курган, потім на ньому спорудили цегельний храм, один із найдавніших у Києві. Багатим було поховання. На збруї коня чітко розрізняється орнамент, виконаний у традиційному для кипчаків звіриному стилі (такі прикраси часто траплялися археологам на Алтаї). Були знайдені рівносторонні натільні хрести, прийняті колись у тюрків. І багато інших знахідок... Однак московським історикам усе це здалося непереконливим, вони ж бачили свій Київ слов'янським.

Навіть тюркські рунічні написи на стінах найдавніших храмів не переконували їх!..

От і академік Рибаков явно упереджено пише про київські мініатюри. У хроніках Древнього Києва, звичайно, вони були. Не могли не бути. Для кипчаків зоровий ряд вважався доброю традицією. Ця традиція є продовженням наскальних малюнків. Своїх. Стилізованих. Тюркських. За манерою письма, треба помітити, подібних до тих, що в літописах.

Малюнки ці й зараз можна бачити на скелях Алтаю, Південного Сибіру, відкіля прийшли кипчаки на Дніпро, на Дон, на Дунай, у Центральну та Західну Європу. Мало того, точно такі ж малюнки залишилися на кам'яних пам'ятниках, яких чимало в Степу. Є вони і на ювелірних речах - курганних знахідках археологів. Не зникли! Доктор наук Сослан Байчоров, карачаївець, випустив дослідження "Давньотюркські рунічні пам'ятники Європи", там багато прецікавого.

Переконатися легко, традиції тюркської культури, які добре помітні в книгах Києва, склалися задовго до варягів: століттями, тисячоріччями шліфувалися вони. Літописні мініатюри саме і цінні тим, що дають уявлення про життя Києва, про його архаїчні риси. Наприклад, зброя, будинки, збруя, головні убори, меблі, одяг та багато чого іншого не обійдене увагою художника, які ці речі малював начебто з натури - він бачив їх у житті.

Малюнки з натури навіть цінніші, ніж самі літописи, їх майже не торкнулася рука редактора. Вони і змушують сумніватися в правоті переписаних багато разів текстів. Наприклад, зброя та збруя кипчакських воїнів, знайдені в курганах дуже далеко від Києва, абсолютно такі самі, як намальовані у літописі.

Виходить, малюнок входить у явне протиріччя з текстом. І це дійсно так, тому що у "російських" слов'ян (окрім князівських дружин) зброя була зовсім іншою - для піших воїнів! А кипчаки пішими не воювали... Сила в малюнках таїться величезна! Літописні мініатюри - "вікна в зниклий світ", як назвав їх один з дослідників. Прекрасний образ. Якщо є вікна, виходить, у них можна дивитися.

Спершу - на сюжети малюнків. За східною традицією запам'ятовувалося тільки найважливіше. У сюжетах видно навіть відношення автора (чи замовника?) до тієї чи іншої події. Настрій художника. Саме ця якість - вибір найважливішого - відрізняла тюркську, та й усю східну, культуру. У центр картини ставлять головне в сюжеті й на ньому концентрують увагу глядача. Дуже давня традиція.

Й у київському літописному малюнку, головне виведено в центр, щоб тільки сюди дивився глядач. Дивився і думав, зіставляючи з текстом.

На Русі в роки її слов'янізації першим ремесло переписувача освоїв князь Мстислав, сидячи у великокнязівському скрипторії - такому придворному видавництві. Справу він поставив на широку ногу: незгідливих ченців замінив покладливими світськими людьми. А вінценосний батько його накидав конспект майбутньої "київської" історії ("повчання" Мономаха). Слухняний син утілив задум на папері.

Втілив, створивши особливий стиль літописання. Чи треба дивуватися, чому літописи, так само як й усій російській історії, буяють тільки перемогами та подвигами, навіть тими, котрих не було. Все інше замовчується. Це, на жаль, теж традиція.

Але перемоги, як відомо, бувають гучні та різні. От одна з них у викладі М.М. Карамзіна: "Р. 1095. Перемоги. Нарешті Великий Князь та Володимир підбадьорили перемогами підупалий дух свого народу... Вожді половецькі, Ітлар та Китан, уклавши мир з Мономахом, взяли в талі, чи в аманати, сина його, Святослава. Китан безпечно жив у стані біля міського вала; Ітлар гостював у Переяславі у вельможі Ратибора". Тоді-то київський князь і скористався моментом. 24 лютого, у глибоку ніч, руси, пробравшись до стану хана Китана, зарізали його сонного. "Ітлар, не знаючи нічого, спокійно готувався вранці снідати у своїх ласкавих хазяїнів, коли син Ратиборів, Олбег, пустив йому в груди стрілу, крізь отвір, навмисно для того зроблений угорі світлиці; і нещасний Ітлар, з багатьма знаменитими товаришами, був жертвою мерзенної змови, яка кращому з тодішніх Князів Російських здавалася дозволеною хитростію".

Так діяли "кращі з тодішніх князів"...

Реалії життя, від них не відвернутися. Факти голосніше слів. Саме факти завжди жадали від російських правителів іншого зображення подій. Вимагали творчості! У цьому і виявляв ретельність слухняний син Володимира Мономаха: він переписував у літописах сторінки за сторінками.

Відмовити в таланті князю Мстиславові не можна, він майстерно шліфував шорсткості життя. Усе-таки перший Головний Редактор на Русі! Це він придумав нове літописне ілюстрування: до малюнка стали примальовувати оцінку. Заговорила символіка байок. Робилося це так.

1111 рік. Похід Мономаха на Сіверський Донець та Сальницю. Як звичайно зображене кінне військо, а поруч тікає <b>собака</b>, у якій бачаться кипчаки, які тікають.

1112 рік. Син Святополка переміг ятвягів. На полях примальований <b>побитий ведмідь</b> як символ Литовського Полісся.

1120 рік. Торки та берендеї напали на Русь і бігли. До традиційного малюнка примальована <b>полохлива мавпа.</b>

1127 рік. Мстислав послав війська на Полоцьк. Син його, Ізяслав, полонив князя Брячислава. До стародавньої мініатюри примальований <b>кіт, який впіймав мишу...</b>

"Російське" літописання било без промаху. Малюнки задавали тон суспільній думці: люди були неписьменними або не вміли читати тюркською, вони реагували не на текст, а на малюнок. І полохлива мавпа, і кіт, який впіймав мишу, звичайно, не просунули вперед літописання, але ці ясні та зухвалі символи працювали.

Від езопівської мови в літописанні відмовилися після смерті князя Мстислава, а від традицій кипчакської книги - ні *. Наприклад, містечко як і раніше зображували вежею, яку відрізняв деякий символ - майбутній герб. Воїнів як і раніше малювали вершниками, із кривими східними шашками, але були поруч з ними і пішими воїнами, з бердишами.

<i>[*Щоб не бути голослівним, лише нагадаємо, що слово "книга" - тюркське, яке прийшло до кипчаків від китайців; буквальний переклад - "у сувої", "у рукописі".]</i>

Потім замість звірів на полях літописів з'явилися чоловічки. Дуже виразні чоловічки. Вони змовницьки мовчали - начебто б непримітні, а все-таки учасники подій. Такими і були руси - непримітні натхненники подій на Русі, їхні режисери, ідеологи, що таяться за кулісами політичного театру. Такі вони усюди, колоніальні правителі при чужому народі: начебто б поруч, а не разом.

У малюнках Радзивилівського літопису багато загадкового. Часом неясно навіть, хто є хто. Художник начебто і не піклувався, наприклад, про зовнішні відмінності російських і кипчакських воїнів, про інші деталі своїх малюнків. Чи кольором, чи одіянням, але воїни повинні відрізнятися, усе-таки вони - вороги, представляли народи різних культур. Однак же цього немає! Всі однакові.

Непогодженість? Схоже на те. Але... розкопки тюркських курганів дали досить археологічного матеріалу, щоб уявити зовнішній вигляд тюрка, його зброю, збрую коня. Як виглядав воїн-степовик було відомо задовго до його появи на сторінках літопису. І образ руського воїна відомий археологам. Зіставити їх зможе будь-хто, а правильні висновки зробить навіть дитина.

Професор С.А. Плетньова, відомий фахівець зі степових народів древньої Росії, відзначила: "У більшості чоловічих поховань разом з небіжчиками поміщали коня зі збруєю і зброєю. Звичайно до нас доходять тільки металеві частини цих категорій предметів: залізні вудила і стремена, підпряжні пряжки, залізні наконечники стріл, шабельні клинки. Крім того, майже в кожнім похованні ми знаходимо залізні невеликі ножички та кресала. Всі перераховані предмети відрізняються <b>надзвичайною однаковістю розмірів і форм</b>. Ця стандартизація характерна для кочівників усього європейського степу аж до Уралу. Зміна типів цих речей відбувалася усюди майже одночасно. Усе це дозволяє вважати, що в зимових становищах у половців (як й інших степовиків) було непогано налагоджене ковальське виробництво <b>зі своїми традиційно степовими прийомами і критеріями</b> (виділене мною. - М.А.)".

Дійсно, у степовиків був свій зовнішній вигляд, свій побут з "традиційно степовими прийомами та критеріями". Ці висновки Плетньової дуже добре аргументовані - не посперечаєшся. Дійсно, у Великому Степу царювала <b>культура</b>, відмінна, від усіх інших культур світу. От - портрет тюркського народу!

Зрозуміло, цей портрет показали й інші російські вчені. Професор С.І. Руденко, наприклад, блискуче досліджував ряд курганів Алтаю і написав справжню наукову поему про орнаменти, котрі у достатку покривали інші знахідки.

Практичні тюрки, виявляється, не просто так прикрашали свої шашки, піки, шоломи, кольчуги, збруї коней. Орнамент означав приналежність речі її хазяїну з того чи іншого тухуму (роду). Цим підкреслювалася єдність род


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua