МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Габелок

05/05/2003 | Музично-поетична творчiсть
http://www2.ukrop.com/av/index.html?lang=0&r=muz_tvorchestvo

Музично-поетична творчiсть

Музично-поетична творчість українського народу справедливо вважається однією з найбільших вершин традиційної культури, мистецтва. У ній, як частині фольклору, втілені світоглядно-соціальні й естетико-художні переконання українців. І як частина фольклору вона має усі властиві йому ознаки: усність передачі й існування в устах носіїв, анонімність і колективність творення і побутування, імпровізаційність, варіативність (варіантність у поєднанні з варіаційністю - А.Іваницький), функціонування за законами усної традиції (тобто, за А.Іваницьким, біфункційність) і притаманний усім видам первісного мистецтва синкретизм.
Класифікацію народної музично-поетичної творчості можна здійснювати, враховуючи три ґрупи критеріїв, а саме: літературознавчих (епос, лірика, драма), мистецтвознавчих (музика, танець, пісня до танцю, інструментальна музика і т.ін.) і функціональних (пісні жниварські і різдвяні, весільні і похоронні голосіння, сольні і гуртові, жіночі і дитячі і т.д.). Саме аналіз музично-фольклорних явищ під кутом зору їх функції в житті людини, суспільства із використанням мистецтвознавчих підходів за необхідності більш детально дослідити те чи інше явище як феномен народної культури, мистецтва є насьогодні найбільш актуальним і продуктивним.
Яскравими і самобутніми рисами позначені також і форми народного співочого виконавства, його стилі. Вони складалися під впливом цілого ряду факторів: територіально-географічних, психологічних, соціально-господарчих, чисто мистецьких. Стилі можуть різнитися за мелодикою, ритмікою, формами музикування, звукоутворенням, формами багатоголосся і т. ін. Кожен територіальний стиль може об'єднувати декілька виконавських традицій, бути одиничним чи колективним (гуртовим). Окрему гілку загальнонародної співочої традиції становить кобзарство і лірництво.
Найповніше особливості традиційного музичного фольклору розкриваються в одиночному селянському й кобзарсько-лірницькому співі. Протягом останніх чотирьох століть в українській музичній культурі помітне місце займає також пісенно-романсовий виконавський стиль, колискою якому слугували традиції музикування освіченіших і заможніших верств населення (козацтва і міщанства y XVII-XVIII століттях, міщанства, шляхти й інтеліґенції в кінці XVIII-на початку ХХ століття).
Показовими для українського народного співу є наявність різновидів вокально-тембрової традиції (окрім трьох основних можна виділити й цілий ряд перехідних). Тембр грудної барви найхарактерніший для східних областей і Наддніпрянщини. На північ (Полісся) і південь (Поділля) від умовного центру - Черкащини - при загальному збереженні цього типу співу він стає дещо м'якшим, поступово спадає інтенсивність звуку.
В Галичині й на Західному Поділлі традиційна манера співу вже зовсім інша. Для неї характерне використання окрім грудного ще й головного реґістру голосу та доволі поміркована інтенсивність співу.
Третя традиція, що ніби "вкраплюється" великими островами поміж ареали панування двох перших, пов'язана з використанням міксту. У співі використовуються змішані реґістри, сама ж манера - легка і висвітлена. Ця традиція є особливо показовою для Наддніпрянщини.
Крім існування означених найголовніших традицій існує ще й безліч перехідних. Це зовсім не означає якихось хиб у якості співу чи аномальності перехідних традицій, а лише свідчить про величезну різноманітність виразовості народного співу.
Зразки української фольклорної традиції можна зґрупувати (за Ф.Колессою) у два блоки: музично-поетичні (пісні, думи, приспівки і т.д.) і прозові (казки, леґенди, анекдоти і т.д.) форми. До музично-поетичних примикають перехідні, що базуються на музичній рецитації (голосіння, замовляння), а до прозових - афористично-уривкові (прислів'я, загадки та ін.) форми. Практично усі поетичні зразки можна зарахувати до перехідної ґрупи музично-поетичних форм, оскільки вірші в народній традиції функціонують лише у формі пісень, музично-поетичної імпровізації та емоційно забарвленої рецитації.
Крім цього, твори української усної традиційної культури можна поділити на обрядовий фольклор, епічну та ліричну творчість. До обрядового фольклору зараховуємо календарні пісні, родинно-обрядові та трудові пісні. До епічного - думи й історичні пісні та ліро-епічні (балади, співанки-хроніки). До ліричного - соціально-побутову й побутову лірику (хоча часом соціально-побутові чумацькі, козацькі та вояцькі пісні прилучають до ґрупи ліро-епічних, а іноді як перехідну від епосу до лірики виокремлюють ґрупу станових - чумацьких, вояцьких, рекрутських, ремісницьких, бурлацьких і наймитських пісень). До найдавніших зразків традиційного фольклору зараховують обидві ґрупи обрядових пісень - календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, царинні, купальські і петрівчанські, жниварські) та родинно-обрядові (пісні весільних і поховальних обрядів, хрестинні пісні). У переважній більшості вони пов'язані із громадським і родинним укладами життя українського хлібороба і дійшли до ХХ століття із передхристиянських часів з мінімальними змінами саме завдяки усталеності хліборобських обрядів.
Ґрупу зимових календарних пісень складають колядки та щедрівки. Це величальні пісні українських хліборобів, пов'язані із праслов'янським культом Сонця. Предки українців відзначали три фази сонця - весняне рівнодення, літнє і зимове сонцестояння. Новий рік починався у давніх слов'ян від весняного рівнодення (як, зрештою, і в інших європейських народів). Лише згодом святкування початку нового року було перенесене на час зимового сонцестояння (десь від XIV століття). Існує гіпотеза, що сама назва свята - "коляда" - і пісень - "колядки" походить від назви Нового року у Давньому Римі (Calendae lanuarie), що свідчить про тісні контакти українсько-слов'янської культури з грецько-римською у передхристиянські часи. Своєрідним "спогадом" про весняну новорічну обрядовість є в українському фольклорі весняна тематика багатьох колядок і щедрівок Ф.Колесса, наприклад, вважає, що автентичною назвою зимових величальних пісень на українських теренах була власне "щедрівки". Уже в ХІХ столітті суттєві відмінності між колядками і щедрівками щодо тематики фактично зникли (В.Гнатюк).
Тематика, мелодика, форма колядок і щедрівок і колядницькі звичаї виказують ознаки глибокої старовини. Саме ж ходіння гурту колядників із певним рольовим розподілом, а часом і з інструментальним супроводом, наштовхує на думку про схожість з гуртами веселих скоморохів княжої доби. Темами колядок і щедрівок є землеробство і родина - її побут і добробут (інші теми займають відносно невелике місце: мотиви військово-мисливські, фантастично-казкові, любовні, біблійні). Усі ці пісні величального змісту співаються конкретно господареві, господині, парубкові, дівчині. Як рудимент прадавніх маґічних ритуалів, колядки і щедрівки закликали богів (язичницьке "Ой Даждьбоже!", трансформоване у "Ой дай Боже!") дати господареві (чи господині, парубкові, дівчині) доброго здоров'я і господарчих достатків (що у прадавні часи було аверсом і реверсом однієї медалі), пов'язаних з добрим урожаєм, сприятливими умовами обробітку землі, прибутків у господі (особливо худоби). Засобом художніх порівнянь, епітетів, метафор звеличується, вихваляється господар, члени його сім'ї, яким бажають доброї долі, здоров'я, любові, добрих шлюбів тощо. Співають цих пісень, переходячи в колядному гурті від хати до хати і ставши під вікном чи біля дверей. Після співу і віншувань після нього (як правило, у віршованій формі - так звана "поколядь") колядники отримують якусь винагороду (також залишок давніх маґічних обрядових дій). Окремі категорії щедрівок становлять пісні про Маланку і новорічна вистава-гра "Коза". Подекуди в Західній Україні збереглися й так звані риндзівки, що виконуються у час весняного рівнодення.
Майже усі зимові пісні складені у розмірі 5+5 (рідше - 5+4 й 4+4). Мелодика - вузького діапазону, переважно в межах квінти, але буває і ширшого діапазону (впливи гомофоно-гармонічного стилю). Структура чітка, поспівки заокруглені. У примовляннях та віншуваннях використовується мелодизована й чітка за ритмом рецитація. Ладова основа виказує значні впливи системи dur-moll.
Веснянки (гаївки, ягівки, гагілки) співаються в часі Великодніх свят. На Волині, Поділлі й Наддніпрянщині окрім гаївкових ігор (рудиментів давніх обрядів та маґічних ритуалів - Б.С.) збереглися також весняні пісні, що їх співають уже від Благовіщення. В деяких реґіонах (Поділля, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Підгір'я) цілі ґрупи гаївок чи веснянок отримали назви від окремих ігор: "Галя", "Володар" ("Воротар"), "Жук" ("Жучок").
У весняних піснях та гаївках найбільш з-поміж обрядових увиразнюється старовинний хороводний та ігровий характер. Головним мотивом цих творів було закликання весни і пробудження природи. Співають їх від ранньої весни і аж до закінчення сівби (русального тижня чи Зелених свят). Закликання весни і пов'язані із ним ігри та рухи проводяться у ґруповій (хоровій) формі, часто - діалогічні. Інколи пісні хору переплітаються з прозовим діалогом ("Коструб", "Чорнушка"). Ця ґрупа пісень та ігор носить дуже виразний синкретичний характер.
Важливе місце у весняній обрядовості українців займав культ померлих (прагнення забезпечити собі прихильність пращурів до початку весняних польових робіт). Вірили, що в часі весняних свят покійники повертаються до нащадків і беруть участь у святкуваннях рідні. Їх слід було задобрити. Такі переконання виразно відбилися у тематиці пісень та ритуальних діях на кладовищах (згодом - біля церков, коло яких початково і закладали кладовища).
Досить популярними є також любовні мотиви, також - гумористичні, що знайшли найширше відображення у молодіжних іграх та піснях до них ("Галя", "Довга лоза", "Нелюб", "Женчик" та ін.).
Музичні особливості веснянок часто зумовлені тісним переплетенням їх з мистецтвом танку та ігровими рухами. Строфіка - надзвичайно багата й розвинута: 4+3, 4+4, 4+4+4 та ін. Домінує моторний тип мелодики та мелодизований речитатив. Ладову основу становлять вузькі поспівки з одним або двома устоями (три- та тетрахордові). В голосоведенні поширений терцевий паралелізм.
Русальні та царинні пісні пов'язані із святкуванням свята русалій - пори, коли весна переходить у літо, завершуються польові роботи (пор. із назвою давньоримського свята троянд - rosalia). Свято починається із клечання (замаювання хати, подвір'я й воріт різноманітною зеленню і зіллям), що має на меті забезпечити відлякування "нечистої сили" (маґія рослин із поганських часів). Обов'язковим було й поминання померлих. Цілий тиждень від Клечальної неділі (Святої Трійці за християнським календарем) називають "русалчиним", а четвер - "Русальним Великоднем" (Зелені свята за дохристиянською традицією). В народній уяві цей період пов'язувався з ігрищами й забавами русалок, їх проводами геть від живих та в поминаннях померлих. Русалками ж і "нявками" чи "мавками" (від староукр. - навьмрець, злий дух, ставали "потерчата" (діти, що повмирали нехрещеними) та ті, хто помер "наглою", неприродньою смертю.
Мотиви русальних пісень багато у чім збігаються з мотивами веснянок, пов'язаних з образами природи, рослин (ліс, плетіння вінків, образи дерев). Існує давній обряд прибирання і замаювання дівчини, яку водять по полях, співаючи пісню про тополю ("Тополя"). Подекуди збереглись також процесійні обходи поля з виспівуванням царинних пісень - своєрідних молитов за урожай і вбереження його від природніх стихій. За формою вірша і змістом ці пісні дуже наближені до колядок (5+5).
Русальні ж пісні мають мелодію неширокого діапазону. Часто завершуються "гуканками" ("гу", "у", "уй", "і" та ін.). Строфа здебільшого дворядкова різної форми (4+4, 5+5, 6+6). Існують також русальні хороводи.
На дні літнього сонцестояння в українців з прадавніх часів припадали купальські свята та ігрища. Зародилась ця традиція у ті часи, коли серед хліборобських племен на теренах України панував культ сонця і давніх поганських богів Ярила і Даждьбога. Згодом, уже в християнські часи, ці обряди наклалися на святкування великих релігійних свят: різдва Івана Хрестителя (купальські пісні та ігри; у найзахідніших груп українців - "собіткові") 7 липня за новим стилем й верховних апостолів Петра і Павла (петрівчанські пісні) 12 липня за новим стилем. Ігри й обряди цієї пори пов'язувались із паленням жертовних вогнищ, спалюванням опудала ("Марени", "Коструба", "Купайла" та ін.) очищуючим вогнем. В купальських ритуалах поєднуються елементи маґії (загальне буяння природи і вплив на врожай) та матримоніальних дій. З буянням природи пов'язані всілякі фантастичні моменти (чарівна сила зілля, зібраного в купальську ніч, чудодійний цвіт папороті та цілюща сила води в цей же час, активізація і небезпечність у цей період всяких духів природи й "нечистої" сили). Усі етапи святкування були пов'язані з танцями і співами й носили орґаїстичний характер.
Петрівчанські пісні співались впродовж петрівки - посту перед святом верховних апостолів Петра і Павла, який триває залежно від дати Великодня від одного до п'яти тижнів. Петрівчанські обряди і пісні (що в часі накладаються на русальні і купальські) побутують лише в тих місцевостях, де не набули поширення русальні. Основною темою петрівчанських пісень є кохання, одруження, шлюбне життя. Усі купальсько-петрівчанські пісні можна поділити за структурою на такі ґрупи: 5+4 (Лівобережжя, Поділля, Київщина), 6+6+приспів (Північне Поділля, Волинь), 4+4+3 (поширений практично по всіх теренах України), приспів+4+4+приспів (так званий "обрамлений" Лівобережжя і Подністров'я). В останній ґрупі може бути відсутнім початковий рефрен (приспів) і кількість складів коливається.
Мелодика купальсько-петрівчанських пісень позначена виразними рисами архаїчної обрядовості, опирається на терцево-квартові чи квінтові структури. Мелодика приспівів має помітні ознаки закличних інтонацій язичницької вербальної маґії. Звідси також походять обрядові повтори. Дуже поширеним є (взагалі притаманне давнім культурам) антифонне виконання (соліст - хор чи хор 1 - хор 2). Виконуються ці пісні як правило колективно в гетерофонній манері.
Жниварські чи обжинкові пісні є складовими обрядів, пов'язаних з хліборобськими жнивами. Вони фактично завершують календарний цикл. Жнива хоч і є періодом важкої праці, але знаменують кінець хліборобського року. У перебігу жнив виділяють три етапи: зажинки, власне жнива і обжинки. Зажинки пов'язані із зажинанням першого снопа, до якого співають величальних пісень (коли жнуть на чужому полі, співають також господареві й господині). У самі жнива співають, ідучи в поле і з поля. Обжинки є найважливішою частиною жнив. Обжинковий обряд пов'язаний з кількома моментами. У кінці жнив залишають на полі жмуток колосків, зав'язують його угорі і квітчають. Пригинаючи цей жмут ("бороду") колоссям донизу, витрушують його і приказують: "Роди, Боже, на всякого долю, і бідного, й багатого". Довкола "бороди" водять хороводів, танцюють, співають. Наступне дійство пов'язане з виплітанням вінка зі збіжжя, яким увінчують голову обраній дівчині-жниці (як правило, найліпшій робітниці) - "княгині", "царівні", "княжні". Третій момент полягає у поході під спів пісень до двору господаря, складання йому обжинкового вінця (як символа достатку і радості), виспівуючи відповідні бажання. Після цього починається пригощання і частування женців із танцями і піснями.
Серед мотивів обжинкових пісень найважливішим є величання господаря і господині (пор. з колядками і щедрівками). За рядом спільних мотивів і схожою структурою обжинкові пісні мають багато спільного з весільними піснями. В мелодиці пісень визначальною є опора на терцію або кварту (нижню), іноді - квінту (в Галичині і на Волині). Пісні найчастіше багатоголосі. За формою це семискладовий вірш без постійної цезури, одинадцяти- (4+4+3) чи тринадцятискладовий (4+4+5).
У часі жнив співають також косарських та громадільницьких пісень, що їх зараховують до станових (соціально-побутових) і які не мають рис обрядових.
У комплексі обрядових пісень важливе місце займають також родинно-обрядові. Серед них особливе становище посідають весільні пісні у комплексі ритуалів народного весілля.
В сучасній весільній обрядовості зберігаються пережитки різних форм сімейного життя. Деякі із них ведуть початки із часів полігамної сім'ї і матріархату. Уже в найдавніші часи предки українців мали моногамну сім'ю і матріархальний устрій. Саме тоді сформувався також в загальних рисах весільний обряд, увібравши в себе ряд пережитків, які обрядовою дією заступали найдавніші реалії (викрадання чи "умикання" молодої, ритуал продажу молодої та ін.).
Традиційне українське весілля має багато місцевих різновидів, позначених рисами театралізованих маґічних актів. На них можна помітити нашарування пізніших часів - княжої доби, періоду козацтва.
Цілий ритуал складається із трьох фаз - передвесільної, власне весільної, післявесільної, - що є усталеними на всіх етнічних українських землях. Передвесільна фаза передбачає сватання і заручини. Сватання може відбуватись задовго до весілля. Після сватання шлюбний процес ще можна припинити. Заручини ж звичаєве право вважало вирішальним кроком, після якого обов'язково повинно відбутися весілля.
Друга фаза починається із запросин весільної дружини і випікання короваю (ритуального весільного хліба). Основні події розгортаються з п'ятниці до неділі. Центральна частина - перехід молодої в дім молодого - відбувається в неділю.
Завершується весілля в понеділок, коли ведуться післявесільні розваги, співають пісень, ділять коровай (часом коровай ділять у неділю).
Основний перебіг другої фази приблизно такий: випікання короваю, співання коровайних пісень; запросини родини і гостей на весілля; дівич-вечір, завивання вінків і букетів, квітчання гильця, співання пісень про гильце, розплітання коси молодої і співання сумних пісень; обід; поїзд молодого до молодої; брат "продає" молоду; шлюб у церкві; молодий повертається додому з молодою; гостина, танці, пісні; подарунки родині молодого; прощання молодої з дружками, родиною; завивання хустки.
Ролі в обряді об'єднуються у дві ґрупи: молодий і молода з найближчою родиною, роль яких в цілому пасивна, й весільні дружини з боку молодого і боку молодої (старости, дружки і дружби, бояри, свахи). Ці другі виконують більшість ритуалів і співів. Спів переважає хоровий (2-4 хори). Сольний побутує в інтермедійних моментах (переспівування дружбів чи бояр з боку молодого із свахами з боку молодої або братів молодої (дво- чи й трирідних братів) із свахами з боку молодого та ін.).
Пісень, задіяних в українському весільному обряді, налічується понад 1500. Їх умовно можна поділити на кілька тематичних ґруп:
* пісні, що пояснюють дії весільної драми (жалі батьків за дочкою, молодої за ріднею, непевність у майбутті і т.н.);
* пісні з проханням до Бога і святих дати молодим добру долю;
* пісні-величання молодих та їх родичів;
* мотиви-голосіння (гірка жіноча доля, важке життя у чужій родині);
* жартівливі й кепкувальні пісні.
На весіллі співають також багато звичайних, необрядових пісень, балад, коломийок. Більшість обрядових пісень мають яскраво виражений ліричний характер. Надзвичайно показовими для весільного обряду є специфічні наспіви-формули - "ладкання" (темами яких є величання, жарт, іноді й фривольність), а також лірико-драматичні "журні" пісні.
Крім розмірів вірша, спільних з обжинковими, часто стрічаємо ще й такі форми вірша як 5+3, 6+3, 4+4, 5+5+3, 5+5+7. Окрім двовіршевої строфи зустрічаємо також імпровізовану вільну форму. Часто пісні мають заспіви (в той же час не маючи рефренів-приспівів).
Гуртовому виконавству весільних пісень притаманний своєрідний поділ на два яруси - гору і низ.
На традиційному українському весіллі обов'язковою є присутність "м?зики" (невеликого оркестру чи ансамблю), яка грає туш, "вівати", "марші", бере участь у переходах і переїздах молодих, виграє до танцю, акомпанує співові.
Чи не найхарактернішими з ґрупи родинно-обрядових жанрів є похоронні (поховальні) голосіння, які вважаються обов'язковим елементом похоронного обряду українців. Первісно голосіння мали характер маґічного замовляння. Вони були невід'ємним атрибутом обряду "переходу" з цього світу (боку) в інший (на той бік), чужий, заселений ворожими живим духами. Вірили, що душа покійного кружляє навколо тіла, чує і бачить усе, що довкруги діється. Аби уберегти її від цього "злого" в момент переходу й не нашкодити йому (й собі) необхідно було голосити.
З таких вірувань у перехід в інший світ розвинувся з часом культ померлих як опікунів роду. Тому й давали небіжчикам "на той світ" усе потрібне для життя. І навпаки - за невдалих обставин переходу (смерті чи проводів "на той світ") небіжчик міг переродитися на небезпечного духа. Тому - знову ж - ритуал похорону повинен був дотримуватися до йоти.
Найбільш розвинутою і виразною частиною похоронних обрядів є голосіння, тобто імпровізаційні співи-рецитації, виконувані жінками в часі ритуальних дій поховання чи поминання. Вони виконуються професійними голосільницями, які сплітають традиційні мотиви (пробуджування покійника; запитання, чи хто його не образив; величання померлого; опис гробу як підземної хати без вікон і дверей; для неодружених - зображення обрядового одруження після смерті; прохання передати вітання своїм знайомим і рідним "на тім світі"; опис похорону як виряджання покійника в далеку дорогу, незнану країну; зображення мертвих птахами, що відлітають у вирій чи є посланцями-зв'язковими між світами; персоніфікація долі як окремої невблаганної істоти) із своїми власними музично-поетичними імпровізаціями.
Голосіння мають вільну речитативну будову, часто використовують тавтологію, повтори одного чи кількох слів на початку чи в кінці вірша. Мова у них завжди звернена до особи померлого. Голосити припиняли після виносу домовини з тілом із хати. Наспіви голосінь мають неширокий (кварто-квінтовий) діапазон, низхідну поступенну мелодичну лінію, фрази завершуються зупинкою на одному з нижніх ступенів, ритміка визначається словесними акцентами.
Похоронні голосіння та стиль їх виконання справили суттєвий вплив на інші жанри музично-поетичної народної творчості, з яких найвищого розвитку сягнула козацька дума.
Істотною прикметою української музично-поетичної народної творчості є неосяжне багатство і краса епічних музичних жанрів - історичних пісень, дум, балад, співанок-хронік.
Розвиток суспільства від первісного до класового призвів до появи нових видів музичного фольклору. Окрім обрядових з багатьма рисами синкретизму з'являються твори епічного й ліричного стилів. Епосові притаманна оповідність, увага до обставин і подій. У епіці, на відміну від хорового виконання обрядового фольклору, спостерігаємо розвинуту манеру одиночного (сольного) виконання. Серед виконавців з'являються народні співці-професіонали. Окреслюються верстви населення, що стають носіями, виконавцями і навіть творцями епіки. Найпомітнішу роль у розвитку українського епосу, надто ж дум, відіграли кобзарі і лірники (див. "Кобзарсько-лірницька традиція").
Найвизначнішою частиною українського усного епосу є думи. Це розгорнуті вокально-інструментальні композиції, виконання яких вимагає багаторічного навчання, неабиякого хисту і доброго знання традиції. Народні назви дум - пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псальми, лицарські пісні та ін. (назва "дума" належить М.Максимовичу).
Попередниками дум були билини з княжої доби, що на теренах України зазнали цілковитої трансформації і збереглись лише на території завойованих і колонізованих у княжі часи північно-східних земель (тепер європейська частина Росії), а також народні голосіння. Власне думи представляють вищу стадію речитативного стилю і музичної форми голосінь. Споріднює ці жанри також характер імпровізації. Мелодика і ладогармонічні основи зраджують впливи музичної традиції південних і східніх народів - сусідів українців. Виконувались і виконуються думи під власний інструментальний супровід (найчастіше на кобзі, бандурі). Найбільший масив дум був створений протягом XVI - XVII століть, набагато менше з'явилося їх у XVIIІ столітті. ХІХ-ХХ століття фактично не дали нових зразків і стали періодом повільного і неухильного занепаду кобзарського мистецтва.
За змістом найдавніші думи можна поділити на три ґрупи: 1) про турецьку неволю; 2) про морські походи на турків, лицарську смерть козака; 3) про щасливий вихід козаків з небезпеки, перемоги над ворогом і поділ здобичі. Ці думи найстарішої верстви розвинулись, очевидно, з невільницьких плачів, молитов та оплакувань полеглих героїв їхніми товаришами. Усі думи найстарішої верстви мають ліричний характер, сумний настрій і є співзвучними з найдавнішими народними піснями.
Думи XVIІ - XVIIІ століть оспівують події національно-визвольної революції 1648-1654 років, розвивають історичну і соціально-побутову тематику. У цих думах зустрічаємо імена реальних історичних осіб, в них описуються відомі військові й політичні події. До них долучається ґрупа чисто побутових.
Треба зазначити, що на Правобережжі (Поділля, Підкарпаття) побутували рівноскладові твори, що мали назву "думи", але з часом вони остаточно перейшли до класу пісень. Лівобережні ж думи, про які йде мова, складені нерівноскладовими віршами. Їх виконують рецитацією, у якій ритміка, а часто і звуковисотність, визначаються словесними та логічними наголосами тексту. Нерівноскладовим віршовим рядкам відповідають такі ж музичні фрази. Рядок-фраза становить найменшу синтаксичну одиницю думи. Декілька рядків, що окреслюють певну думку, становлять уступ (чи тираду). Починається дума невеличким вступом, що базується на вигукових словах, - заплачкою, завершується коротким словословієм (зверненням до слухачів).
Ладовою основою дум є хроматизована дорійська шкала із варіантним IV щаблем (найчастіше він підвищений, але буває і натуральним, і варіантно-змінним). Загальний звукоряд розбивається на дві частини: пентахорд (внизу) та тетрахорд (вгорі). До утворених двох устоїв, віддалених на квінту, нерідко вживаються ввідні тони.
Виконуються думи кобзарями, що є народними професійними музuками, у супроводі бандури (кобзи) чи, рідше, ліри. Інструментальний супровід багато в чому залежить від конструктивних особливостей інструмента. У ряді зразків акомпанемент несе спеціальне художнє навантаження (найчастіше - звукозображальність).
До епічних жанрів фольклору належать також історичні пісні, тобто пісні, що віддзеркалюють загальнонародні події, історичні реалії (післякняжих часів), образи народних героїв. Передусім це пісні про боротьбу українського народу з турками і татарами, з поляками, росіянами, інші козацькі пісні. Сюди ж належать пісні про різні соціальні події загальнонародного значення з XVIII-XIX століть (про зруйнування старої Січі, про каторжні роботи в Московщині, кривди і грабунки московського війська в Україні, знищення Запорозької Січі Катериною ІІ, гайдамацькі повстання та ін.). До цієї ж ґрупи зараховуємо пісні, що виразно змальовують побут та історичні реалії певної доби, народних героїв (Довбуш і його опришки, Максим Залізняк, Устим Кармелюк, любовна тематика, пов'язана з козацьким побутом). Із інших тем можна назвати запровадження панщини в підросійській Україні, скасування панщини в Австрії 1848 р. і Росії 1861 р., війни ХІХ століття, еміґрацію до Америки. Вони більшою чи меншою мірою знайшли відображення в історичних піснях.
У цих творах вживано трояку мелодію: кантиленну, речитативну, моторну (маршеву, танцювальну). Для наспівів речитативного складу характерне оспівування ладових устоїв (їх буває два або більше), вільність ритміки і мелодики, мінорні нахили ладу. Кантиленні пісні пізнішого походження. У них також панують мінорні нахили, помітні і впливи мажоро-мінору. Але притаманна ладова змінність і - часом - виразні плагальності чи автентичності середньовічного типу. Ладова основа мелодій моторного типу менш своєрідна з дуже виразними рисами мажоро-мінору. У наспівах кантиленного і маршового складу трапляється багатоголосся. Історичні пісні виконуються як чоловіками (одиночні і колективні чоловічі), так і жінками (жіночі колективні).
До ліро-епічних пісень відносяться балади і співанки-хроніки. Баладами називають багатокуплетні строфічні пісні драматичного змісту з розвинутими сюжетами, що стосуються змалювання життєвих конфліктів з трагічним закінченням, нерідко з елементами фантастики. Баладні сюжети є знаними в усіх народів Європи, значна їх частина належить до так званих мандрівних сюжетів.
За тематикою балади поділяються на кілька ґруп:
* з фантастичними та леґендарними сюжетами, базованими на побутовому підґрунті;
* про сімейний побут і любовні конфлікти;
* побутово-любовні сюжети на історичному підґрунті;
* соціально-побутові.
Виконуються балади здебільшого співочими гуртами. За пісенним стилем їх можна зґрупувати на пісенні, пісенно-романсові і пісенно-маршові. Усі музичні засоби тяжіють до загальної врівноваженості. У багатоголоссі панує підголосковість. На Лівобережжі і Подніпров'ї поширення набув протяжний вид балад і виконання їх у манері протяжного співу; у Галичині і північному Прикарпатті переважають одноголосні наспіви тетра- пентахордової будови, у Закарпатті - балади моторного типу.
У реґіоні Карпат поширились співанки-хроніки ("новини"), у яких художньо відтворено події місцевого життя, також, як правило, драматичного і траґічного змісту. Вони швидко і з документальною достовірністю відгукуються на події і явища, що привертають загальну увагу.
Наймолодшим родом фольклору є ліричні пісні та їх різновиди. Їх становлення відбулось у XVI - XIX століттях. Тут маємо справу із зображенням почуттів, переживань, настроїв. На відміну від лірики в літературі чи професійному мистецтві, народнопісенна лірика є більш узагальненою, стриманішою за засобами і надзвичайно насиченою побутовим матеріалом.
Ліричні (чи лірично-побутові) пісні виконуються одно- чи багатоголосно. Причому одиночний спів остаточно сформувався у народно-співочій практиці слов'ян щойно в XVI - XVII столітті. Мелодика одиночного співу надзвичайно розвинута, форма - розбудована, образи - високоіндивідуалізовані.
Багатоголосне виконання ліричних пісень починає практикуватися щойно з ХІХ століття. Часом багатоголосний гуртовий спів замінює сольні варіанти виконання.
Усі ліричні пісні ґрупуються у два великі розряди: суспільно-побутові (чи соціально-побутові) і побутові. Першу ґрупу складають переважно станові пісні (козацькі, рекрутські, вояцькі, чумацькі, наймитські, заробітчанські, ремісничі, опришківські) і частково - побожні і старцівські. До побутових зараховують практично усі пісні про родинне життя, а також і ті, що стосуються особистого життя людини (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні і насмішливі пісні, колискові, пісні дітей, молоді і дорослих).
Надзвичайно цікавою ґрупою ліричних народнопоетичних творів є дитячий фольклор, який складається із прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До цієї ґрупи ліричних побутових творів належать як зразки дитячої творчості, так і твори, що виконуються для дітей дорослими.
Для дітей наймолодшого віку (від народження до 3-4-х років) дорослі (жінки) виконують колискові пісні, а згодом - забавлянки (утішки). До фольклорних зразків, виконуваних дітьми, належать ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, жартівливі пісні, приповідки, скоромовки тощо.
У прадавні часи "спів при колисці" відігравав маґічну роль, оберігаючи немовля від хвороб та нещасть. Тематика колискових пісень дуже широка. Надзвичайно популярним у ній є образ кота. Часто функцію колискових виконують інші пісні - жартівливі, ліричні, обрядові, баладні. Спільною рисою усіх колискових пісень (і тих, що виконують їх функцію) є мірність ритміки, що відповідає фазам руху колиски при похитуванні, спокійний мелодичний малюнок, тембр. Досить поширеною манерою співу є виконання колискових rubato.
Пісні і короткі форми, виконувані дітьми, поділяються на співані і рецитовані. Найбільш усталеним їх елементом є ритміка із виділенням словесних наголосів. Характерним є спів на одному звукові, бі- і трихорди, ди- і тритоніка.
Надзвичайно розбудованою ґрупою є також пісні про кохання та родинний побут. Їм притаманний поглиблений ліризм, єдність інтимного і побутового, активне еволюціонування у сучасній співочій практиці.
В минулі часи переважна більшість пісень про кохання виконувалась сольно. Протягом ХХ століття досить поширеною стала також гуртова манера виконання (центральна Україна і Лівобережжя).
Більшість пісень про кохання і родинний побут належать до репертуару жінок і дівчат. При цьому у напрямку зі сходу на захід України співоча активність чоловіків зростає.
Музично-виконавські особливості цієї ґрупи пісень значною мірою залежать від реґіонів і місцевих традицій, але теж істотно зазнають сторонніх впливів і впливу новітніх музичних віянь.
Цікавими зразками народної традиційної пісенності є також танкові (танцювальні, до танцю) пісні та українські коломийки, що поділяються на ґрупи "до танцю" і "до співу". Типова ритміка 14-складового вірша коломийок (4+4+6) визначає їх найголовніші прикмети. Власне ця так звана "коломийкова" форма (4+4+6) активно поширилась у різних жанрах традиційного фольклору, прижившись також у професійній українській поезії.
До жанрової системи традиційного українського фольклору входять також драматичні форми (народна драма, вертеп), проза (байки, казки, новели, анекдоти, перекази, леґенди) й афористичні жанри (прислів'я, приказки, загадки, скоромовки та ін.). Деякі з вищезгаданих включають також зразки музично-поетичної традиції (пісні і рецитації в народних виставах і вертепах, пісні до казок і пісні-казки, емоційно рецитовані приказки і скоромовки тощо). Більші прозові форми служать також важливим джерелом для дослідження тематики пісень, традиційних форм музикування і народного українського інструментарію.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua