Знавець мовознавства
07/28/2003 | Гості з майбутнього
Знавець мовознавства
Він стає потрібним лише один раз на рік. Решту часу він проходить по вулиці непомітно. У сіренькому костюмчику, який був немодним двадцять років тому, немодний зараз і буде немодним завжди.
Цілий рік економічні і політичні події проходять повз нього, не стосуються його і не зачіпають. Він ніби поза часом. Дивак — він знає достеменно лише історію мовознавства за тисячу років. Все інше — на елементарному рівні. Він проводить час за книгами у бібліотеці, читає лекції, проводить семінари. Він ніби живе поміж століттями, за які люди чомусь починали говорити трохи інакше. Я не чув його дуже давно, але пам’ятаю цю атмосферу чистої науки, запах старих книжок, над якими не мають влади ті, хто метушиться довкіл. Змінювалися політичні режими, зникали і з’являлись товари в магазинах, руйнувались і зводились пам’ятники, а він все сидів по бібліотеках і вивчав розвиток мови. Навколо нього ходили такі самі, як він, жінки, які ніби не мали віку і статі, а були вічними, як проблеми мовознавства. Свого часу я дуже здивувався, збагнувши, що ці академічні душі так само, як і всі, розмножуються статевим шляхом, стоять у чергах і п’ють горілку. А потім знову повертаються до прохолодних навіть у ці спекотні дні аудиторій і чаклують над книжками і монографіями. Був час, коли я майже переконав себе, що всі вони шарлатани і дурять нас, необізнаних. Хто їх перевірить, хто визначить, чи потрібні комусь дослідження перетворення звука «оу» в умовах якої-небудь палаталізації? Згодом це все пройшло. Знову захотілось на лекцію, де так добре сидіти і слухати щось дуже розумне і малозрозуміле. Ніби сам на ці години стаєш частиною безсмертного, вічного наукового братства, яке у всі часи спокійно вивчає те, що вважає за потрібне. Ніщо їм не загрожує, ніяка комп’ютеризація, ніякий технічний прогрес. Бо хтось живий має-таки вимовляти слова на лекціях, хтось повинен-таки знати, як правильно написати складне, забуте чи іноземне слово. Має бути хтось, по кому можна перевірити вічне знання мови, без якої ми — ніхто. Тепер у них свято — пройшли вступні іспити, впродовж кількох тижнів вони були потрібні, потрібна була їхня наука, навколо них крутилися і підлещувалися до них. Не тому, що молодь так хоче знати тонкощі мовознавства. Просто минув ще один рік, настала черга новим хлопцям і дівчатам сидіти в аудиторіях і слухати лекції. Слухати, думаючи про танці, дискотеки, нове кохання чи головний біль після вчорашнього. Як приємно це все робити під тихе муркотіння профессора чи доцента, який у тисячний раз розкаже про історію мови. Розкаже, щоб слухачі забули все після першої ж сесії. Не всі забудуть про це. Знайдеться серед веселих студентів один чи одна, хто так само ходитиме сорок років в одній сукні чи костюмі, псуватиме очі над книжками і вивчатиме історію мовознавства. Бо раз на рік вони нам конче потрібні. Куди ми без них?
Він стає потрібним лише один раз на рік. Решту часу він проходить по вулиці непомітно. У сіренькому костюмчику, який був немодним двадцять років тому, немодний зараз і буде немодним завжди.
Цілий рік економічні і політичні події проходять повз нього, не стосуються його і не зачіпають. Він ніби поза часом. Дивак — він знає достеменно лише історію мовознавства за тисячу років. Все інше — на елементарному рівні. Він проводить час за книгами у бібліотеці, читає лекції, проводить семінари. Він ніби живе поміж століттями, за які люди чомусь починали говорити трохи інакше. Я не чув його дуже давно, але пам’ятаю цю атмосферу чистої науки, запах старих книжок, над якими не мають влади ті, хто метушиться довкіл. Змінювалися політичні режими, зникали і з’являлись товари в магазинах, руйнувались і зводились пам’ятники, а він все сидів по бібліотеках і вивчав розвиток мови. Навколо нього ходили такі самі, як він, жінки, які ніби не мали віку і статі, а були вічними, як проблеми мовознавства. Свого часу я дуже здивувався, збагнувши, що ці академічні душі так само, як і всі, розмножуються статевим шляхом, стоять у чергах і п’ють горілку. А потім знову повертаються до прохолодних навіть у ці спекотні дні аудиторій і чаклують над книжками і монографіями. Був час, коли я майже переконав себе, що всі вони шарлатани і дурять нас, необізнаних. Хто їх перевірить, хто визначить, чи потрібні комусь дослідження перетворення звука «оу» в умовах якої-небудь палаталізації? Згодом це все пройшло. Знову захотілось на лекцію, де так добре сидіти і слухати щось дуже розумне і малозрозуміле. Ніби сам на ці години стаєш частиною безсмертного, вічного наукового братства, яке у всі часи спокійно вивчає те, що вважає за потрібне. Ніщо їм не загрожує, ніяка комп’ютеризація, ніякий технічний прогрес. Бо хтось живий має-таки вимовляти слова на лекціях, хтось повинен-таки знати, як правильно написати складне, забуте чи іноземне слово. Має бути хтось, по кому можна перевірити вічне знання мови, без якої ми — ніхто. Тепер у них свято — пройшли вступні іспити, впродовж кількох тижнів вони були потрібні, потрібна була їхня наука, навколо них крутилися і підлещувалися до них. Не тому, що молодь так хоче знати тонкощі мовознавства. Просто минув ще один рік, настала черга новим хлопцям і дівчатам сидіти в аудиторіях і слухати лекції. Слухати, думаючи про танці, дискотеки, нове кохання чи головний біль після вчорашнього. Як приємно це все робити під тихе муркотіння профессора чи доцента, який у тисячний раз розкаже про історію мови. Розкаже, щоб слухачі забули все після першої ж сесії. Не всі забудуть про це. Знайдеться серед веселих студентів один чи одна, хто так само ходитиме сорок років в одній сукні чи костюмі, псуватиме очі над книжками і вивчатиме історію мовознавства. Бо раз на рік вони нам конче потрібні. Куди ми без них?