МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

в Симферополе состоится чествование Рефат- агъа Аппазова

09/28/2005 | Рефат
В субботу, 1 октября 2005 года, в Симферополе состоится чествование прекрасного человека Рефат- агъа Аппазова, которому недавно исполнилось 85 лет.

Посетители «Майдана», желающие побольше узнать про юбиляра, могут посетить следующие страницы на сайте Гульнары Бекировой:

http://www.kirimtatar.com/Diaspora/appazov_int.html

http://www.kirimtatar.com/Books/appazov.html


Я же замечу, что инициативной группе, готовящей торжественное мероприятие, пришлось приложить особые усилия для того, чтобы убедить Рефат-агъа дать свое согласие на его публичное чествование. Чрезвычайной скромности юбиляр долго сопротивлялся, но неуемная энергия и настойчивость Гульнары Бекировой «со товарищи» взяли вверх.

Начало торжественного мероприятия в помещении Крымскотатарского государственного музыкально-драматического театра – в 14.00.

Пригласительные переданы в коллективы, общественные организации, СМИ. Часть пригласительных для тех, кто оказался «обделенным» организаторами, но жаждет лично чествовать Рефат-агъа, зарезервированы у Шевкета Меметова. Его рабочий телефон в Симферополе – 27-74-12.

Відповіді

  • 2005.09.29 | sofu

    Re: в Симферополе состоится чествование Рефат- агъа Аппазова



    В одном из прошлых постов говорилось о проблеме, как сделать так, чтобы молодежь говорила на родном языке, чтобы это стало модным, "крутым".
    Думаю это как раз тот случай, когда нужно вспомнить хорошие советские традиции, когда молодежь из школ "выгоняли" для встреч с ветеранами, космонавтами, передовиками. Кому-то это не нравилось, но многие из ребятни, позже становились если не космонавтами, то вполне приличными людьми.
    Встречи с выдающимися нашими людьми, хороший повод гордиться своим происхождением и своим народом. Если было бы поближе, обязательно приехал бы с сыном.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2005.10.09 | Михайло

      Re: в Симферополе состоится чествование Рефат- агъа Аппазова

      Де звіт про зустріч?

      Бажаний, з фотографіями ювіляра та учасників.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2005.10.09 | KirimTatar.Com

        Re: в Симферополе состоится чествование Рефат- агъа Аппазова

        Михайло пише:
        > Де звіт про зустріч?
        >
        > Бажаний, з фотографіями ювіляра та учасників.

        Скоро будет...
        Ссылку пришлем.
  • 2005.10.11 | KirimTatar.Com

    Материал и фоторепортаж с чествования Рефата Аппазова

    http://www.kirimtatar.com/Chronics/appazov.html
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2005.10.17 | Михайло

      Re: «Лише... поруч-во Корольова перед Берією врятувало мене...

      Рефат АППАЗОВ: «Лише особисте поручительство Корольова перед Берією врятувало мене від гіршої долі...»Микита КАСЬЯНЕНКО, Сімферополь

      Нещодавно виповнилося 85 років доктору технічних наук, професору, члену правління земляцтва кримських татар Москви Рефату Аппазову. Він — відомий конструктор ракетної техніки, який працював разом із Сергієм Корольовим, один із творців комплексу «Енергія-Буран», один із найіменитіших представників кримськотатарського народу, без перебільшення — гордість нації. У Кримськотатарському музично-драматичному театрі у Сімферополі відбулося урочисте вшановування ювіляра, на якому він розповідав про своє життя, ділився думками про історію народу, країни, про майбутнє Криму. Говорять, що ювіляр не любить говорити про себе, принаймні, його книга спогадів, яка вийшла кілька років тому, «Следы в сердце и в памяти» — це розповідь не про себе, а про тих людей, з якими довелося йому зустрічатися, жити і працювати. Однак у день ювілею Рефат-ага охоче відповідав на запитання журналістів і земляків. І його розповідь про життя — справді дивовижна історія, з якою варто ознайомитися всім читачам «Дня».

      — Я народився 1920 року у Сімферополі, закінчив школу у 1939 році в Ялті. Перших сім років навчався кримськотатарською мовою, з восьмого класу — російською. Вступив на навчання до МВТУ ім. Баумана, й у 1946 році закінчив факультет боєприпасів. За направленням потрапив на колишній артилерійський завод у Підмосковному місті Калінінград (станція Підлипки), який незабаром перепрофілювали на НДІ з ракетної техніки. Півроку я був у Німеччині, де вивчав трофейну техніку, зокрема, балістичну ракету далекої дії ФАУ-2. Там я й познайомився з майбутнім головним конструктором Сергієм Павловичем Корольовим. І потім я все життя пропрацював на одному підприємстві, перші 20 років — під керівництвом Корольова. Брав участь у всіх його розробках, починаючи з копіювання німецької ракети ФАУ-2 та нашої першої керованої ракети далекої дії Р1, а закінчив створенням ракетно-космічного комплексу «Енергія-Буран». Я брав участь у розробці першої ракети з ядерним зарядом, першого штучного супутника Землі, першої міжконтинентальної ракети, першого космічного польоту людини — Юрія Гагаріна, перших твердопаливних ракет стратегічного призначення, а також ракет, які стартують із самохідних установок та з підводних човнів, перших супутників-розвідників, перших супутників зв’язку, перших польотів до планет Сонячної системи — до Венери та Марса, перших польотів у бік Місяця та забезпеченні м’якої посадки на його поверхню. Брав участь у створенні пілотованих та транспортних кораблів, у вирішенні проблеми повернення апаратів із космічними швидкостями через щільні шари атмосфери, у роботі над придатними для життя орбітальними станціями «Салют» і «Мир», а також, на жаль, у невдалій спробі експедиції на Місяць. Були й деякі менш значущі проекти. Життя, звичайно, не обмежувалося однією лише роботою, але вона протягом довгих років становила ніби основний стрижень моїх інтересів.

      — Рефате-ага, але ви працювали в такій галузі, куди, як і в деякі інші сфери, кримські татари тогочасною владою СРСР не допускалися в принципі, незважаючи на будь-які таланти і заслуги. Яку роль у вашому післявоєнному житті відігравала приналежність до кримськотатарського народу, тоді щойно депортованого з Криму?

      — Це відчувалося постійно. Був період, коли я не мав можливості користуватися матеріалами, які мають гриф «Совершенно секретно» і «Особой важности», що своєю безглуздістю ставило мене в незрозуміле становище. Адже співробітники, які працювали під моїм керівництвом, до цих матеріалів були допущені, а я — ні. Але роботи треба було вести, і мені нічого не залишалося, як користуватися ними нелегально, не залишаючи ніде свого підпису. Технічні звіти, томи проектів, матеріали до льотних випробувань, випущені моїм підрозділом, підписували мої підлеглі й вищі за рангом начальники, а мого прізвища на них не було. Кілька разів наставав момент, коли я міг опинитися у кращому разі за воротами інституту, а швидше за все, в місцях не таких віддалених, як говорили, бо люди з моїми знаннями, які володіли такою інформацією, в жодному разі не могли випасти з поля зору органів, хоч жодних гріхів, крім того, що я кримський татарин, за мною не було. Лише особисте поручительство Корольова перед Берією врятувало мене від гіршої долі. Але про це я дізнався набагато пізніше. Мені тричі відмовляли в прийомі до аспірантури через приналежність до кримськотатарського народу. Я був п’ять разів виключений зі списків людей, представлених нашим підприємством на присудження Ленінських і Державних премій. Були, звичайно, й інші, менш болючі уколи. З проявами дискримінації за національною ознакою мені ще не доводилося зустрічатися в інституті, адже я вступав до вищого навчального закладу у 1939 році, коли цієї проблеми не існувало, а в 1944 році я був уже на 5-му курсі. З 1940 року я в Криму не був і, мабуть, тому уник долі спецпереселенця. У перші 2-3 роки після закінчення інституту я не відчував жодних обмежень у правах, але вони почалися з 1949 року…

      — Відомо, що, крім конструкторської роботи, ви тривалий час викладали в інституті. Як сталося, що вас допустили до роботи із студентами? Адже після війни існувала заборона не лише на навчання кримських татар у гуманітарних закладах (крім технічних), а й тим більше на викладання…

      — Справа в тому, що на викладацькій роботі я опинився не завдяки своїм бажанням та зусиллям, а, можна сказати, за мобілізацією, але вона прийшлася мені до душі. Спочатку я був залучений Сергієм Павловичем Корольовим для проведення практичних занять на Вищих інженерних курсах при МВТУ ім. Баумана, потім підміняв його на лекціях, які він читав студентам МВТУ. Після цього два чи три роки сам читав курс, поки не влаштував замість себе одного із своїх співробітників. Після перерви в кілька років, у 1959 році в Московському авіаційному інституті організували кафедру за нашою спеціальністю, і мені довелося знову почати викладання на умовах сумісництва, і ця робота тривала 34 роки. Будьте впевнені — за мною стежили жорстко. Жодної політики. Я читав курс із проектування, теорії польоту, балістики ракет, вів курсові роботи, дипломне проектування, був членом Вченої ради. Тут я й отримав звання професора. Робота ця мені подобалася: вона відволікала від напруженої виробничої діяльності, дозволяла приділити увагу академічній роботі, відчути дух та інтереси молодих людей, до яких завжди ставився з великою симпатією...

      — Ви багато років жили під Москвою і в Москві. Чи чули ви щось про боротьбу кримських татар? Чи була кримськотатарська проблема для вас на слуху, яке місце, по-вашому, вона посідала в суспільній свідомості СРСР у 1950 — 1980 роках?

      — Багато років внаслідок своєї секретності я був відірваним від свого народу. При не дуже частих зустрічах із близькими родичами зі зрозумілих причин ми практично не торкалися питань організованої боротьби народу. Після повернення до рідного краю кавказьких народів мені стало зрозуміло, що Крим для нас закритий на невизначений час. Я був переконаний, що за існуючого режиму не можна розраховувати навіть на часткове відновлення прав нашого народу. Мені здавалося, що жодні протести, звернення чи організовані методи боротьби не можуть вплинути на зміну існуючого становища, оскільки надто великою була безконтрольна переважна сила держави, керованої однією партією. «Справедливість» покарання народу за «зраду» була настільки глибоко закарбована в свідомість населення, що будь-яка спроба знайти співчуття навіть серед найближчих друзів, не говорячи вже про громадську думку, сприймалася, в кращому випадку, як помилка, незаслужена особиста образа.

      — Але як ви почувалися весь цей час?

      — Я ніколи не переставав відчувати себе кримським татарином. Це — почуття, увібране з молоком матері, яке увійшло у свідомість із рідною мовою, з природою кримської землі, з джерелами та повітрям рідного краю, з нашими піснями і танцями. Як би добре я не ставився до російської культури, до наукових та інших досягнень Росії, до її мови, народних традицій та інших її характеристик, я завжди переживав почуття самотності. Довгі роки поряд не було жодної людини, з якою можна було б поговорити рідною мовою. Коли я одного разу випадково почув по радіо у виконанні нині майже забутого народного артиста СРСР, соліста Большого театру Павла Лісіціана вірменську пісню «Ельмас», мелодія якої майже точно збігалася з відомою у нас «Ельмаз», у мене градом покотилися сльози. Те ж саме стало повторюватися щоразу, як тільки-но в якійсь телепередачі показували Ялту або морське узбережжя Криму. До почуття самотності додавалося почуття повної приреченості, часом втрачалася навіть упевненість у своїй здатності продовжити роботу, в яку був пристрасно закоханий. Наставали періоди повної депресії, відчаю, пригніченого стану, з якого, здавалося, не буде виходу. Інші люди знаходили вихід із подібного стану в алкоголі, але я, Слава Аллаху, зовсім не любив і не вмів пити. Іноді я відчував щось на зразок комплексу вини перед своїм народом за те, що мене не торкнулися ні депортація, ні репресії. Потім знову повністю поглинала робота. Нічого у світі цікавішого і більш захоплюючого за неї не було. Багато років єдиною інформацією про мій народ для мене була газета «Ленин байрагъы», але в ній нічого не говорилося ані про судові процеси над кримськими татарами, ані про наростаючий рух за відновлення прав. Крім того, свої особливості накладало життя в закритому місті на надсекретному підприємстві. Випадки нерозуміння, відсутність співчуття проявлялися постійно. Так, мої нарікання щодо ностальгії за рідною мовою майже завжди сприймалися з щирим подивом: «Ти ж розмовляєш російською краще за будь-якого росіянина, навіщо тобі потрібна ще якась мова?» або «Тебе ж усі чудово розуміють, а з ким же тобі розмовляти татарською?». Був одного разу випадок, коли я вирішив вступити до партії і звернувся за рекомендаціями до трьох найближчих своїх товаришів. Двоє з них під різними приводами відмовили мені…

      — Проте у 80-х роках ви стали одним із найактивніших діячів національного руху, були делегатом другого курултаю, обрані членом першого Меджлісу кримськотатарського народу. Чим для вас була громадська діяльність?

      — Початок моєї активної громадської діяльності відноситься до 1987 року, точніше — до моменту публікації результатів роботи Державної комісії, яка працювала з проблем кримських татар під керівництвом Громико. Цей цинічний, зухвалий, знущальний за своєю формою і абсолютно брехливий за змістом документ перевернув усе моє нутро. Мені стало ясно, що я не можу сидіти склавши руки. Я проігнорував свою «закритість», пов’язану з місцем та характером роботи, інші умовності, які зв’язували мої руки. Не маючи на той час у Москві жодної знайомої людини з кримських татар, я через листування з газетою «Ленин байрагъы» встановив перші зв’язки. Тоді, звичайно, я не мав жодного уявлення про існування різних напрямків у русі кримських татар. Тому кілька разів потрапляв у безглузді ситуації, поки не розібрався, хто є хто, які принципові позиції лідерів у методах боротьби. Ставлення до мене спочатку було досить настороженим. Потім усе налагодилося, пригодилися й мої знання, і вміння розбиратися у складних, неоднозначних ситуаціях, а головне — щирий намір максимально посприяти своєму народу у вирішенні головної проблеми — повернення на Батьківщину. Значною мірою саме це вплинуло на рішення про вихід на пенсію з основної роботи у 1988 році, однак я залишився викладати в Авіаційному інституті. Разом ще з чотирма представниками нашого народу, а саме: з Рефатом Чубаровим, Ферітом Зіядіновим, Ахтемом Тіппа і Різою Асановим я працював у Державній комісії з проблем кримських татар під головуванням В. Догужієва, в оргкомітеті зі скликання другого Курултаю, був членом першого Меджлісу, сприяв успішній діяльності нашого вищого представницького органу. Можу лише сказати, що я досі відчуваю величезне задоволення від цієї роботи і високо ціную все те, що було зроблено Меджлісом за перші п’ять років його діяльності.

      — Багато проблем кримськотатарського народу не вирішені й досі. Що, на ваш погляд, повинні робити кримські татари сьогодні, аби відродитися, зберегтися і вижити? Чи є у вас якісь роздуми на цю тему?

      — Я дуже погано поінформований про ситуацію в Криму на сьогодні, особливо після зміни влади в Україні. Інформація доходить до нас лише уривчаста, та й то у досить спотвореному вигляді. Тут же, у Москві, кожні кілька місяців обов’язково виливається чергова порція бруду на голови кримських татар через ті чи інші канали засобів масової інформації. Ми досить регулярно зустрічаємося в рамках Московського земляцтва кримських татар, до нас приїздять гості з Криму, які приносять свіжі новини, дещо вдається почерпнути з газет, які до нас потрапляють дуже нерегулярно і, як правило, з великими запізненнями. Але, незважаючи на такий інформаційний вакуум, спробую висловити кілька думок, абсолютно не претендуючи на їх повну обгрунтованість. Мені здається, що у нас, зокрема, в нашому Меджлісі немає хорошого аналітичного органу. Склалися групи окремих амбіційних людей, які не вміють підкорити свої інтереси спільним цілям. Досягати ефективних результатів у досягненні спільних цілей заважають і інші легальні та напівлегальні суспільно-політичні організації, які діють роз’єднано і тим самим ллють воду на млин наших недоброзичливців. Для такого нечисленного народу це неприпустима розкіш. Вважаю також, що недостатньо ефективно використовується вплив міжнародних організацій для виправлення становища з порушеннями прав людини в Криму та Україні. Дуже тривожне становище складається зі збереженням мови — однієї з головних характеристик, яка відрізняє один народ від іншого. Якщо народ наш не здатен це зрозуміти, а наша наукова та політична еліта нічого кардинального не може запропонувати для виправлення становища, то через два-три покоління ця ідентифікуюча ознака зникне, і про народи можна буде говорити лише як про якусь умовну цілісність. Не краще йдуть справи і зі збереженням етичних принципів, характерних для нашого народу. На жаль, знаходячись в оточенні переважаючого чужорідного середовища, дуже важко утриматися від спокус, пропонованих ним. У цьому плані мій прогноз дуже невтішний…

      Автор вдячний московському історику Гульнарі Бекіровій за надання допомоги у зборі інформації та підготовці цього матеріалу.

      №190, вівторок, 18 жовтня 2005

      http://www.day.kiev.ua/150723/


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".