05/13/2005 | Olha_K

http://maidan.org.ua/static/mai/1115976842.html

Неважко помітити, що проблема розвитку української науки все частіше стає предметом публіцистики. Про неї давно і багато пишуть в періодиці. Іноді автори ставлять її у повний зріст, але частіше обмежуються коментарями з приводу стану тієї чи іншої наукової галузі. В окрему тему перетворилося парне сполучення: наука – Вища атестаційна комісія (ВАК). Судячи з преси, це словосполучення стає все більш суперечливим, майже антиномічним. Найбільш радикальні уми стверджують, що ВАК – це щось антинаукове, вкрай (безкрай) бюрократичне.

Дана стаття – ще одна спроба подивитись на стан науки в галузевому масштабі, причому висловитися хотілося б саме про сумнозвісне поєднання.
Зрештою, проблем в українській правовій науці і без ВАК вистачає. Адже, що б там не говорилося в офіційних заявах, інтелектуальна руїна політичної реформи, яку насправді варто було б назвати реформою правовою, багато про що говорить. Вищий керівний клас країни прямо визнав, що жити за діючою Конституцією йому незручно. Оскільки Конституцію в 1996 р. зробили жорсткою, постала проблема поправок, яка майже відразу переросла в проблему їх легітимації. Адже, незважаючи на офіційно заявлену вченими ієрархами підтримку реформи, в кулуарах академіки і професори висловлюються про неї вкрай саркастично. Беру на себе відповідальність стверджувати, що до щирої наукової підтримки задуманого дуже й дуже далеко.

По суті, ситуація, коли українські правознавці в офіційних обставинах говорять одне, а в неофіційних – зовсім інше, не дивує. У посттоталітарній країні це, скоріше, правило. І якщо підсумувати реальний, а не формальний розвиток української правової думки за 10 років нашої незалежності, то висновок вразить своєю скромністю. Поки що українські вчені-правознавці навчилися щиро думати, але не говорити (писати). Принаймні, у сфері тісно пов'язаних з політикою конституційних проблем. Конституційно-правовою наукою досягнута, так би мовити, свобода думки, а не слова.
Між тим, як писав у свій час Б.Рассел, інтелектуальна чесність в цивілізації є основою всього, що ми поціновуємо. Відкриття новим не назвеш, але ця моральна максима залишається поки що нереалізованим ідеалом українського гуманітарного знання. Раптом виявилося, що складніше за все звільнити з роботи внутрішнього редактора.

Здавалося б, для забезпечення правдивості, щирості, неупередженості, нарешті, свободи української гуманітарної науки й існує ВАК. Адже саме цю структуру створено в якості гаранта проти інтелектуальних підробок, саме ВАК повинен, за задумом творців, стати неупередженим арбітром у важких пошуках нових наукових шляхів. Інакше кажучи, завданням ВАК є експертне забезпечення того, що складає головну цінність, сутність науки. Шарлатани при цьому повинні бути осоромлені й відкинуті, а таланти – підтримані й представлені на ринку інтелектуальних звершень.
Проте вкотре сталося не так, як гадалося. Зараз важко сказати, де саме, але ВАК, ви-словлюючись метафорично, на якомусь етапі збився з путі. У своїх дедалі більш багатослівних, буквалістських і нудних інструкціях він якось непомітно перевів «стрілку» з питань наукової сутності на проблеми наукової оболонки, форми. Особливої згадки в цьому сенсі заслуговує Постанова ВАК України від 15 січня 2003 р. № 7-05/1 «Про підвищення вимог до фахових видань, внесених до переліків ВАК України» та Постанова ВАК України від 9 лютого 2000 р. № 7-02/2 «Про публікацію основного змісту матеріалів дисертації» До чого все це призвело, добре відомо. З'явилися доктори наук, що зуміли надрукували під своїм прізвищем монографію й двадцять статей у фахових виданнях, але так і не навчилися написати банальний диктант.

На мою думку, переорієнтація ВАК із сутнісних на кількісні й формальні критерії була його фундаментальною помилкою. Адже пороки форми, як всі знають, переборюються багато легше, ніж недоліки змісту. Тому своїми інструкціями ВАК не стільки ускладнив, скільки стимулював пожадливі квазінаукові амбіції. Парадокс, але Сократ і Мераб Мамардашвілі як філософи, що не любили писати (буквально), в українській табелі про ранги не стали б навіть кандидатами наук.
Очевидно, що не побачили б у нас докторського ступеня «як власних вух» і такі стовпи модерного гуманітарного знання як Ж.Липовецькі, Ж.Бодрійар, Ж.Лакан, Ж.Ф.Ліотар, В.Беньямін. Адже, за критеріями ВАК, всі вони – не більш ніж автори-диваки на узбіччі, нехай і європейському. Примітно, що встановлені ВАК стандарти наукової продукції взагалі входять в системне протиріччя із стилем та змістом мало не всіх видатних правових творів XX століття. В очевидній суперечності з вимогами ВАК написані «Право і справедливість» П.Рікера, «Мораль права» Л.Фуллера, «Концепція права» Г.Гарта. Не вкласти у прокрустове ложе сум-нозвісних канонів ВАК і фундаментальну трилогію «Право, законодавство і свобода» Ф.Гаєка. Ймовірно, що не прийняли б до захисту також і його знамениту «Конституцію свободи». Проте Ф.Гаєк, на щастя, вже давно нобелівський лауреат.
Досить проглянути сучасні вимоги українського ВАК до змісту і форми дисертацій, монографій і наукових статей, щоб у голову закралася крамольна думка про те, що ця консервативна структура визнає в якості прийнятної методології досліджень лише формальну логіку, дедукцію та індукцію. Все інше – від лукавого. Тим часом, як писав патріарх політичний науки Д.Істон, вимоги формальної логіки і жорстких формулювань в сучасному науковому знанні вже давно поступилися місцем адекватності пропонованих теорій. Дана теза зберігає актуальність і в правовому сенсі.

Саме в праві посттоталітарних країн всі частіше спонтанно виникають норми, ціль яких – допомогти людям реалізувати свою долю в системі нових соціальних координат. У юридичній науці такий процес гуманізації прокладає собі дорогу через видозміну прийомів наукового пошуку, «оплавлення» твердих теоретичних конструкцій, метафоризацію мови юридичних досліджень.
Характерне для України засвоєння абетки демократії фактично мало б реорганізувати й її правовий інструментарій. Оволодіння ж національним змістом свободи вимагає реконструкції конституційної ментальності, радикального оновлення політичної філософії суспільства. Проте все це досить швидко зустріло опір з боку старої (фактично радянської) наукової традиції. Отже про демократію, ринок, права людини і свободу у нас часто-густо пишуть в стилі відразливо повчальних, вульгарно-примітивних псевдомарксистських схем. На жаль, саме цю фальшиву традицію фактично підтримує і національний ВАК.

Саме в буквалістських, структурно-школярських підходах ВАК рельєфно матеріалізувалося драматичне нерозуміння адміністративними метрами української науки самої суті змін у регістрі сучасного наукового знання. Образно кажучи, ВАК вірить, що живописні шедеври Ван Ґоґа можна створювати необмежено, досить лише відобразити на полотні критичну масу соняшників. Як це не прикро, але методологічні канони ВАК відкидають насправді цілі шари і стилі модерного наукового мислення.
Зрештою, все це можна зрозуміти й пояснити. Адже для багатьох формально освічених людей у посттоталітарних країнах твори сучасних філософів, так само як і живописні полотна Д.Поллака чи М.Рутко й дотепер не мають художнього сенсу, бо створені в ментальному регістрі, недосяжному для адекватного осмислення по східний бік від Берлінської стіни. Дарма, що тепер ця стіна з бетонової перетворилася на інтелектуальну.

Як прийнято вважати, при загальній зміні політичної парадигми ситуація в правовій науці вимагає суттєвого оновлення. Оскільки соціальні пріоритети є зазвичай об'єктами людських уподобань, писав М. Вебер, результати наукового пошуку в гуманітарній сфері мають лише суб'єктивний рівень очевидності. Даний висновок є актуальним і для правової науки, де концепції споконвічно не є правильними чи фальшивими, а тільки більш або менш корисними. Тим часом, не пом'якшувати і тонко «суб’єктивувати», а безплідно й грубо «об'єктивувати», по-новому догматизувати правову науку намагається український ВАК.
Втім, в соціальних науках і раніше не вдавалося досягти успіху у формі «керівних принципів і ключових термінів». Гуманітарні науки, щоб залишатися строгими, мають бути неточними, говорив знаменитий М.Гайдеґґер. Відомо також, що і в правових дослідженнях питання істини часто залишається питанням філософської інтуїції. Цю тезу, однак, рішуче заперечують консервативні настанови ВАК.

Як, схоже, справді вважає ця структура, наукові висновки випливають з розвитку думки вченого за правилами лінійного процесора. Які вже тут Бергсонівські «інтуїції» чи Бердяєвські «трансценси»! Як випливає з нещодавно оновлених ВАК інструкцій, кожен суттєвий науковий результат повинен спиратися на історію про те, хто, де і коли підійшов до подібного висновку, і наскільки близько. Тим самим актуально працюючих в сфері інте-лектуального «малтіверсу» вчених ВАК примушує ще й до паралельного заняття гермене-втикою. В результаті виходить, що ВАК ніби вимагає переповідати проблеми алгебри мо-вою арифметики.
Але якщо все слушне в науці повинно випливати виключно з позитивного розвитку минулого, так би мовити, висновок – з висновку, авторитет – з авторитету, то незрозуміло, яким чином в українському академічному знанні є взагалі можливим перехід до принципово нового наукового розуміння. Звісно, від докторської дисертації не вимагається революційної новизни, але найбільші наукові досягнення, як відомо, ґрунтуються саме на зміні наукових парадигм.

Як показує ближче знайомство із західним науковим світом (стверджую це на основі стажувань у науково-освітніх закладах Великобританії, Канади та США), інтелектуальна творчість науковців не регламентується через юридичні, політичні, адміністративні чи ідеологічні норми і обмеження. Оскільки справжній науковий світ визнає можливість виключної обдарованості людини, право учених на неконформну щодо свого оточення поведінку тут суворо забезпечується. Водночас вчені можуть піддавати сумніву будь-яку позицію своїх колег, навіть якщо при цьому їх критика виглядає на перший погляд нелогічною або не-конструктивною.
Що ж стосується загального ставлення до професійних знань і ідейних переконань науковців-гуманітаріїв, то їх цінність, як правило, не визначається в залежності від того, чи є репрезентовані погляди панівними у конкретному науковому середовищі, чи ні. Марксисти вільно співпрацюють з лібералами, які, в свою чергу, вміють толерувати науково-світоглядні позиції консерваторів.

Оскільки цікавість, критичний підхід, скептицизм, схильність до експерименту і гри визнаються, наприклад, характерними рисами інтелектуального самовираження в США, до свободи переконань і наукових інтерпретацій тут виявляється вища терпимість. Це також означає, що аргументи, засновані на переконаннях більшості, не мають в науці переважаючої сили і можуть бути задіяні в науковому дискурсі виключно в їх якісному аспекті.

Якщо робота вчених не служить безпосередньо формуванню політичної волі, голо-вною функцією науки дійсно може бути застосування аналізу та інших наукових методів і прийомів для гострої критики і перегляду теоретичних постулатів, способів дії і мислення, підриву звичних правил, установлень, порядків і цінностей. Отже наукова сфера апріорі складається з конфліктуючих елементів – частин з різними стратегіями, метафізичними принципами і результатами. Як прийнято вважати, науковці працюють в царині справжньої інтелектуальної аномії, тому до форми їх інтелектуального самовираження не застосовуються будь-які шаблонні обмеження.

Як правило, в різних університетах (Оксфорд, Гарвард тощо) існують різні традиції зовнішнього оформлення наукових здобутків. Це, в свою чергу, зовсім не скасовує правила, згідно з яким результати роботи окремих особистостей можуть мати (як от у випадку з працями Ж.Барзуна) ті атрибути зовнішнього вираження, на яких наполягає автор. Тому зовнішнє редагування, форматування чи інше упорядкування текстів рукописів та інших форм інтелектуального самовираження дуже часто здійснюється тут просто за вільним вибором.

Окремої уваги заслуговує питання свободи наукових стратегій та методологій. В цьому сенсі визнається, що інститути демократії, державні органи або їх посадові особи не можуть бути арбітрами в царині наукових ідей. Звідси витікає, що будь-яка державна експертиза інтелектуальних проектів не має і не може мати якогось особливого значення або статусу. За вченими визнається право на інтелектуальну помилку, тому вони не несуть політичної чи юридичної відповідальності за недостовірність чи помилковість результатів своїх досліджень. Отже ефективність науки, популярність окремих наукових напрямків і особистий авторитет наукових імен по-справжньому визначає лише ринок символічних зразків.

Більше того, оскільки проблеми науки мають, як правило, власну хронологію, пряме державне планування чи інше політичне втручання в царину фундаментальних наукових досліджень визнається у вільному світі, загалом, таким, що загрожує соціально-культурному поступу.
Назвавши XX століття віком ідеологічної «мегасмерті», З.Бжезінський писав, що спасіння людства бачиться відтепер не стільки в якомусь «істинному» знанні, скільки в зменшенні ступеня його ідейного ригоризму. З цього випливає, що в сучасній правовій науці визнається плюралізм знання, тобто її проблеми можуть мати відразу декілька можливих розв’язань. Причому вибір з посеред юридичних істин часто є прерогативою осіб, «розташованих» за межами наукового співтовариства. Водночас це означає, що наука права і політика мають бути вочевидь розділеними.

Інакше кажучи, всі правові тексти в нормальному стані перебувають між двома критеріями оцінки: наукою і плебісцитом. З цього, зокрема, випливає, що конституційно-правові дослідження завжди мають поляризований характер. Однак саме ця особливість правового знання погано або зовсім не сприймається українською науково-видавничою практикою.
Так, із встановлених ВАК правил друку наукових творів випливає, що тільки публікації в професійних (фахових) часописах визнаються «науковими». Однак досвід конституційно-правової науки показує, що в окремі періоди розвитку суспільства одні наукові концепції, доктрини і підходи перебувають в офіційному фаворі, а інші – відписуються в ідейний потенціал опозиції. Оскільки в Україні майже всі фахові правові видання є «офіційними», вочевидь непопулярні для політичного status quo опозиційні ідеї трактуються в них як псевдонаукові. В повномасштабному вигляді їх, здебільшого, не ризикне опублікувати жодне фахове видання.

Але ж іще Ф.Бекон говорив, що у наук існує єдиний лад, який був і залишається народоправством. І хоча неписані правила наукової етики забороняють звертатися до голів держав і народних мас з питань наукової теорії, у конституційно-правовій сфері звернення до демократичних мас і політичних еліт залишається головним критерієм життєздатності висунутих гіпотез.

Інакше кажучи, наукові радники й експерти офіційної влади, включаючи редколегії фахових журналів – зовсім не єдині, кому повинна належати свобода самовираження з питань правової теорії і юридичної практики. В українській ситуації це означає необхідність визнання за опозиційною конституційно-правовою думкою повного наукового статусу, заборону віднесення будь-яких правових ідей до сфери концептуально неприйнятного.
Віра в те, що існує тільки одна істина і хтось монопольно володіє нею, видається мені коренем усіх нещасть людства, писав М.Борн. Саме тому в правовій науці не повинно існувати непримиренної суперечності між незалежністю й ангажованістю, між позицією розриву і співробітництвом, які в силу своєї природи не можуть не бути конфліктними. Все це мав би якось враховувати і український ВАК. Однак насправді ВАК давно перетворився в ідейного вартового, квазінаукову людину з рушницею – офіційного наглядача за політичною «коректністю» українських правознавців.

Йому важко, якщо взагалі можливо, визнати, що правовий пошук не повинен зупинятися перед істинами, відносно яких у дослідника є передчуття іншого результату, ніж той, що знаходиться в межах офіційного курсу, загальноприйнятої доктрини чи світогляду. Але ж і в праві творча ідея може мати своїм джерелом натхнення, а не стандартні прийоми методу.

Як писав свого часу П.Фейєрабенд, маючи справу з новою теорією, ми взагалі не мо-жемо обмежуватися стандартними прийомами для вирішення питання щодо її життєздатності. Ні кричущі внутрішні суперечності, ні очевидний недолік емпіричного змісту, ні справжній конфлікт з експериментальними даними не повинні змусити нас відмовитися від розробок концепції, яка з тих або інших причин подобається нам. Все це, однак, є безконечно далеким від методологічних принципів, настанов і уявлень ВАК.

Йому ж бо невтямки, що правильно поставлене питання в правовій науці може бути важливішим від задовільної відповіді на некоректно сформульовану проблему. Історія наукового коментування українського референдуму зразка 2000 р. та політичної реформи зразка 2003 р. – зайве тому підтвердження. Вже вкотре під прямим і наглим тиском влади зневірена академічна наука України лицемірно виправдовує правові нісенітниці.

Звісно, настанова й водночас спокуса говорити правду в правовій науці не є простою справою, оскільки передбачає відвертість ученого, який не вірить в конкретний політичний обов’язок або борг. Як помітив ще американський філософ Б.Данем, якщо світ є сповненим протиріччями, то будь-який правдивий опис світу також виглядатиме суперечливо. Звідси, чим чеснішими є наміри дослідника, тим легше обвинуватити його в протиріччі самому собі. Проте український ВАК цінує не стільки поліфонію, контроверсійність і аналітичну гостроту національної правової думки, скільки голу професійну риторику, «поставлений голос», поєднання правової теорії й владного політичного курсу. Все це, однак, є дуже далеким від нормальних уявлень про сучасну наукову творчість.

Як вважає ВАК, будь-яка наукова проблема може бути розчленована на блоки і структурована, а її рішення описане як послідовний набір придатних до простої верифікації операцій. Зокрема, кожен розділ докторської дисертації повинен містити в собі конкретні (імперативні) висновки або рекомендації. Сумнів, як корисний підсумок наукового дослідження не визнається.
В результаті, під адміністративним пресингом ВАК в Україні з'являється все більше монографій, написаних в стилі історії КПРС: розділи, підрозділи, параграфи, пункти і підпункти. Одне випливає з іншого, все взаємно узгоджується. Тим часом шедевр і підробка в науці, як відомо, часто розрізняються лише нюансами. Саме тому на пошук тонких культурних відмінностей, філософських обертонів змісту наукових праць, а не на школярські списки пунктів наукової новизни мав би орієнтувати університетські ради ВАК.

Не варто також забувати, що правові дослідження проводяться в нас у науковому середовищі, яке довго сповідувало методологічний монотеїзм. Тому свідоме прагнення вчених до більш розкутих дослідницьких підходів є зрозумілим й глибоко виправданим. Проте інструкції ВАК не орієнтують учених на свободу уяви або творчу розкутість. Виглядає так, що соціальна ефективність і сам принцип щасливої людської долі надто довго пов'язувались у нас з набором доступних логічній перевірці схем і формул. На жаль, саме на формули, що підлягають спрощеній верифікації, ідейний шаблон та догматичні кліше про-довжує орієнтувати наукову спільноту наш вищий науковий арбітр.

У правовій науці методи можуть змінюватися разом із змінами в предметі дослідження, без таких змін або якось інакше. Проте вони вочевидь повинні змінитися у випадку переміни всієї системи поглядів на предмет. Тривале нав'язування позитивістських підходів у правовій науці СРСР призвело свого часу до зміцнення жорстко фіксованих методів спостереження і виміру, кодификації способів інтерпретації наукових результатів, стандартизації наукової термінології та багатьох інших консервативних явищ. Саме від цього варто було б нині якомога швидше звільнятися.

Проте, побоюючись суперечити адміністративним канонам ВАК, правова наука України й досі виглядає нецікавою. Незважаючи на формальну кількість виданих книг, по-справжньому читабельною залишається тільки юридична класика. Та й мова наших правових досліджень суттєво не збагатилася. Не виключено, що вона стала навіть більш вихолощеною і сукняною. Тільки ж бо й чути, що про «комплексність», «оптимальність», «дієвість», «ефективність». Однак реальне життя йде все більш вільними від штучних прозрінь і рекомендацій науки шляхами. Зрештою, гранично лапідарні принципи розділення влад та прямих виборів ігноруються тепер уже й Конституційним Судом.

Сьогодні все більша кількість юристів розуміє, що право, охоплюючи своїм впливом суспільство в його нескінченній розмаїтості, за своєю природою і ціннісною основою не може не бути «еклектичним», а тому його інтерпретація потребує нестандартних описових і аналітичних засобів та зусиль. Інакше кажучи, сучасне право є феноменом, що прагне аналізу в термінах самого життя. Проте неформальне сприйняття правової реальності веселить і радує науковця, але до смерті лякає бюрократа.

Втім, незважаючи на всю заявлену в статті критику, подальша присутність у нашому житті ВАК мені здається виправданою. Однак це має бути присутність в якійсь вочевидь новій якості. Замість того, щоб втілювати в собі формалізм і схоластику, ВАК повинен стати неупередженим і розумним захисником оригінальних наукових талантів і професійної компетентності. Що ж стосується болісної в Україні проблеми захисту дисертацій екстерном, то він повинен здійснюватись виключно в межах університетів. Останнім, в свою чергу, необхідно надати гарантії академічної свободи.
ВАК же буде потрібен як альтернативний засіб захисту дисертацій, факультативний спосіб боротьби з науковим обскурантизмом провінції. Але спочатку ця установа має перетворитися із адміністративної претензії до форми в наукову претензію до змісту. Саме живе слово, нестандартні дослідницькі підходи, широту наукової думки повинен розпізнавати і підтриму-вати національний ВАК. Звісно, що ВАК міг би залишитися апеляційною інстанцією для тих, хто потерпів фіаско на університетському захисті. Він міг би також стати арбітром у важких випадках міждисциплінарних захистів, коли тема дослідження вочевидь вийшла за межі вузькоспеціальних професійних уявлень.

Отже, і в своїй оновленій якості ВАК міг би продовжити лінію захисту науки від творчих підробок, але це мав би бути захист від претензій, на силі інтелекту не заснованих. Те ж, чим зайнятий ВАК у своїй нинішній якості, є лише «туга, мука і нудьга», яку творчим людям долати вже майже не під силу. В своєму сучасному статусі ВАК є потворним і науці не потрібним створінням. Містичний жах, який вселяє у неофітів ця установа, є лиш противна розуму адміністративна фікція.
Не дивно, що визнаними ВАК фаховими правовими виданнями України нині не цікавить-ся жодна солідна бібліотека на Заході. Раніше окремі українські правові журнали виписувала Бібліотека Конгресу США. Тепер вона приймає їх тільки в подарунок. Лаконічна історія добре ілюструє тенденцію.
На закінчення – кілька слів для тих, хто запідозрив автора даної статті в упередженості. Дійсно, певна особиста упередженість існує. Автор закінчив докторантуру в престижному юридичному вузі, низку років стажувався за кордоном, написав чотири монографії і півтори сотні статей з проблематики докторської. Наукові положення, що звичайно виносяться на за-хист, були опубліковані вже не менше, як по три рази. Але... то міністерського грифу не ви-стачає, то рецензенти надто широкого профілю, то видання опозиційне. Можна, звісно, на-братися терпіння й запустити процедуру по четвертому колу. Але чи доречна в Україні така марнотратність?