Про історичне безпам'ятство слов'янства
07/19/2005 | anato
Резонанс.
Антін Підгірний, Іван Твердохліб (Львів)
ПРО ІСТОРИЧНЕ БЕЗПАМ’ЯТСТВО СЛОВ’ЯНСТВА
Частина 1
Вже досить давно визрівав план підготовки циклу новітніх історико-графічних наукових матеріалів на шпальтах часопису “ За Вільну Україну ” на тему історичного минулого українського – і не тільки, слов’янства в часи раннього християнства та середньовіччя, але різні причини якось все гальмували цей почин, тим більше, що він потребував ґрунтовного опрацювання значної кількості сучасних та минулих історикографічних джерел як в Україні, так і за кордоном, зокрема, в Росії, Болгарії, Німеччині та США. Та поштовхом до написання теперішнього історикографічного циклу про слов’янство послужили “дві колонки з продовженням ” п. Костя Бондаренка у часописі “ За ВУ ”, в яких автор з саркастичним акцентом взявся опускати на землю т.зв. “національну гордість малоросів”, змішуючи у своїм матеріалі реалії історичного минулого слов’янства на Русі із різними проявами його зображення деякими письменниками на кіно- і телеекрані. Як кажуть, плутаючи “грішне із праведним”.
Є відомим правилом дослідника-історика, що історію минувшини в ніякому разі не можна вивчати ґрунтуючись як на літературних джерелах, так і на літописно-історичних матеріалах непевного походження, оскільки в більшості випадків останні є замовними фальсифікатами, виконаними на потребу певної правлячої владної династії чи іншої зацікавленої в цій акції групи осіб чи організації. Тож питання про “національну гордість” того чи іншого народу є питанням науково-історичним і не може вирішуватись на основі епатажних висловлювань т.зв. “доморослих істориків” ( термінологія п. К. Бондаренка ) чи мас-медійної пропаганди, яка майже виключно (!) носить комерційний характер.
Оскільки нашим предметом буде історичне безпам’ятство слов’янства взагалі, і українського зокрема, то спробуємо з самого початку сформулювати достатньо чітко основну причину актуальності та історичності цієї проблематики для цивілізованого світу і в першу чергу самих слов’янських народів.
Повернемось до деяких історичних подій минулого, в яких слов’янство відіграло значну роль в загально-європейському цивілізаційному процесі. При цьому з самого початку відзначимо, що в хронологічному аспекті датування цих подій сивою давниною не є на сьогоднішній день однозначно встановленим, на чому ми маємо намір зупинитись більш детально дещо пізніше.
З давніх часів Західна Європа пам’ятає так звану “слов’янську навалу” або велике “слов’янське переселення народів”, яке відбулось нібито в VI ст. н.е. Треба відзначити, що в більшості підручників історії ця подія висвітлюється вкрай скупо і навіть обережно. Але в ряді спеціальних монографій їй відводиться набагато більше місця.
Ось що пише, наприклад, відомий в Росії академік Б.А. Рибаков: “Перелом в долях всього слов’янства наступив в кінці V-VI ст. н.е., коли почалось велике розселення слов’ян, що перекроїло всю карту Європи ” (“Із історії культури древньої Русі”). Це – потужна слов’янська навала що заполонила, зокрема, Балкани, “Германію”, Грецію та інші широкі області Західної Європи. До сьогодні історики вважають слов’янське населення Балкан і Греції нащадками “аваро-слов’ян”, що завоювали ці землі в VI ст.
Слов’янське населення, в тому числі відомі середньовічні племена венедів, займало майже всю територію сучасної Німеччини (“Германії”), завдяки якому, зокрема, появились такі назви міст як Відень та Венеція.
Б.А. Рибаков, зокрема, писав про слов’янське завоювання Європи, що “… автори-літописці VI ст. говорять про те, що ім’я венедів часто замінювалось в їх час іншими іменами, особливо “славинами” і “антами”. Племена всередині пра-слов’янського ареала носили назву “венетів”, або “венедів”, в якому розрізняється коренева основа “вене-” і суфікс множини “-ти”. Фіни та естонці до сьогоднішніх пір називають русинів “вана”, що воскрешає древнє їх ім’я часів Таціта.
Цілком допустимим є припущення Б.А. Рибакова, “ що “словене” означало тільки виселенців із землі “вене”. Тобто “сло-вене” могло означати людей, що вийшли із землі “вене-тов”, покинувших свою древню територію, охоплену праслов’янським ареалом, але бажаючих позначити себе цим древнім об’єднуючим ім’ям”.
Не слід при цьому думати, що раніше цього періоду слов’яни не населяли Балкани! Цей великий півострів здавен був традиційним місцем поселення слов’ян, але й вони були охоплені навалою східних слов’ян, що вирушили з віддалених районів Волги та Дніпра.
Як свідчать історичні документи, спогади про слов’янське завоювання Європи (нібито) VI ст. н.е. було ще живі і свіжі в Європі XVI-XVII ст. Правда, тодішні хронологи історії помилково віднесли цю подію в далеке минуле. І як результат вона дуже розмножилась ( в літописах та хроніках ) і перетворилась в нескінченні “античні” та “ранньо-середньовічні” слов’янські завоювання Європи. Але завдяки зусиллям цих “хронологів” цей нещасливий факт виявився “дуже древнім”, навіть якимсь напівлегендарним, оскільки був відсунутий дякуючи їм відтинком часу в декілька сотень літ від своєї правдивої епохи, епохи XIIІ-XIV віків. Напевно, будучи “ відправленою в VI ст., ця епоха вже не видавалась західно-європейським хронологам XV-XVI століть вже надто образливою для їх “національної гордості”.
Є відомим фактом європейської історії, що будь-які літописні джерела та хроніки, що містили опис т.зв. “неправильних” історико-графічних подій, систематично знищувались. Зокрема це було основною ціллю впровадження знаменитого “ Індексу заборонених книг”, який формувався католицькою церквою починаючи з 1559 року. Книги, занесені в “Індекс”, безжалісно знищувались. В Росії вони також знищувались в XVII ст. одразу ж після приходу до влади прозахідної німецької династії Романових із германського містечка Любек. Але, на щастя, немає правил без винятків і після довгих пошуків сучасним дослідникам вдалось віднайти одну таку книгу. Це – книга Мавро Орбіні (Orbini). Ось її повна назва: “Книга історіографія початія імєнє, слави, і разширєнія народа слав’янского і іх Царєй і Владєтєлєй под многімі імєнамі і со многімі Царствіямі, Королєвствамі, і Провінціямі. Собрана із многіх кніг історічєскіх, чрєз Господіна Мавроурбіна Архімандріта Рагужского”.
Книга написана на італійській мові і видана в 1601 році, її переклад на російську мову в 1722 році. Помер М. Орбіні в 1614 році.
Як вказано на титульному листі, Орбіні був архімандритом Рагузьким і, отже, займав значну церковну посаду в м. Рагуза, який досі існує в Італії, на Сіцілії. То що ж таке пишеться в книзі Орбіні, що не вписується у “класичну” схему історичного значення слов’янства у Європі?
Орбіні пише: слов’янський “ народ озлоблював зброєю своєю майже всі народи у Всесвіті; розорив Персиду: володів Азією і Африкою, бився з Єгиптянами та з великим Олександром; покорив собі Грецію, Македонію, Ілірійську землю; заволодів Моравією, Шльонською землею, Чеською, Польською, та берегами моря Балтійського, прийшов в Італію, де довгий час воював проти Римлян… Накінець, покоривши під себе державство Римське, заволодів кращими їх провінціями, розорив Рим, вчинивши данинниками Цезарів Римських, чого у всьому світі інший народ не чинив. Він володів Францією, Англією, встановив державство в Ішпанії; заволодів кращими провінціями Європи і від усього цього славного народу в часах минувших зчинилися сильні народи; тобто Слов’яни, Вандали, Бургонтіони ( тобто бургундці в сучасній Франції ), Готи, Остроготи, Руси або Раси, Візиготи, Гепіди, Гетиалани ( тобто готи-алани ), Уверли або Грули; Авари, Скирри, Гирри, Меландени, Баштарни, Пеуки, Даки, Шведи, Нормани, Тени або Фіни, Укри або Ункрани ( українці - ? ), Маркомани, Квади, Фраки ( або Траки ).
Аллєри були біля Венедів, або Генетів, які заселили берег моря Балтійського, і розділилися на многія начали; Помераняни, Увілці, Ругяни, Уварнави, Оботрити, Полаби, Увагири, Лінгони, Толенці, Редати, або Ріадути, Цирципани, Кизини; Еруди, або Елуелди, Левбузи, Увимини, Сторедани, і Брицани ( британці або бретонці ), з багатьма іншими, і котрі всі були народ Слов’янський ”.
Цей список народів – основний результат історичних досліджень Орбіні. Недарма ж він виніс його на самий початок книги. Решта тексту присвячена роз’ясненням та опису різних деталей.
Отже, про що тут сказано? Багато про що! Наприклад, про те, що слов’янський народ володів Азією, Африкою та Європою. Зокрема, Францією, Англією, Іспанією, Італією, Грецією, Балканами-Македонією та Ілірійською землею, узбережжям Балтійського моря і взагалі кращими європейськими провінціями. Окрім того, від слов’ян походять багато європейських народів, котрі, як вважається сьогодні, не мають нібито нічого спільного із слов’янами!
Підкреслимо, що майже всі висунуті тут положення Орбіні підтверджуються іншими цілком незалежними джерелами, зокрема древньоскандінавськими географічними трактатами.
Відомо, що область на півдні Франції навколо Тулузи, на кордоні з Іспанією, на старих картах Атласу принца Оранжського як і на інших картах XVIII ст., названа “Руссільон”, що походить від назви “руси”.
Таким чином, Орбіні показує, що внаслідок широкого слов’янського завоювання Європи у багатьох західноєвропейських народів є наявною частина слов’янської крові, що є цілком зрозумілим і природнім.
І все ж таки, чому класична західноєвропейська історична наука із зусиллями, вартими іншого застосування, старається всіляко затушувати цей факт їхньої історії? В Орбіні і на це питання є глибока і нетривіальна думка, яку можна сформулювати коротко так: “ Одні воювали і перемагали, а інші писали історію ”. Орбіні пише: “ Нічого дивного, що слава народу Слов’янського, нині не так ясна, як нею повинно би розславитися по Всесвіті. Якщо би цей народ, так був достатнім людьми вченими та книжними, як був достатнім воєнною переможною зброєю, то б ні один інший народ у Всесвіті не був у приклад народу Слов’янському. А що інші народи, котрі були багато нижчі його, нині вельми себе прославляють, це не заради чого іншого, як через бувших в їх народі людей учених”.
Читаючи сьогодні історичні хроніки, ми неодмінно попадаємо під вплив суб’єктивного погляду літописця на те, що відбувається. Кожний хроніст, природньо, старався зобразити свій народ в найбільш вигіднім світлі. Битви, де перемагали його одноплемінники, часто навіть зовсім незначні, він описував особливо форматно і яскраво. Інші ж сутички, часто набагато глобальніші, важливіші і вирішальні, але його народом програні, хроніст викладав скупо і блідо, або зовсім замовчував. І це зрозуміло, але про це треба постійно пам’ятати при читанні старих хронік.
Орбіні відзначає, що наявність в державі історичної школи, праці якої дійшли до нашого часу, і воєнні перемоги цієї держави, як правило, один з одним не зв’язані. Бувало так, що найбільш успішні в воєнному відношенні імперії не створювали власної розкішної історії. І навпаки, слабкі у воєннім відношенні держави нерідко “компенсували” цей свій недолік написанням історичних хронік, значно перебільшуючих їх воєнну міць та історичне значення. Не могли перемогти на полі бою – перемагали на папері!
Особливо ця “практика” була розпоширена в середні віки, коли грамотність була рідкістю, привілеєм вибраної меншості. І далеко в не кожній країні вже тоді були власні історичні школи. І зауваження Орбіні полягає в тому, що в слов’янських країнах своїх поважних історичних шкіл у минулому не було. В цей же час в інших європейських країнах, в першу чергу в Італії, історичні школи існували. І сьогодні ми вивчаємо древню історію, в значній мірі опираючись на точку зору цих шкіл.
Саме цим пояснюється, що протягом всієї “античної” епохи саме італійський Рим нібито неподільно панував – але лише на сторінках літературно-історичних хронік! – над всім сучасним йому світом. І його паперові “залізні” легіони суворо долали таких же паперових варварів-германців, скіфів-слов’ян, вікінгів та інших. Недарма ж кажуть, що “папір все витерпить”.
Такі “паперові” історичні теорії часто виявляються далеко не безневинними. Деякі довірливі прихильники “могутньої древньоіталійської історії” пробували вже в минулому ХХ ст. відродити бувший героїчний дух Римської, нібито італійської імперії. Наглядний приклад – Муссоліні. Гарний, але паперовий міф зіткнувся із грубою реальністю – що сталось пізніше є добре відомим. Те ж сталось із відродженням історичного духу “Римської імперії германської нації” у Німеччині, яке породило 2 світові війни, ініційовані Німеччиною і нею ж програні.
Історичні долі народів завжди були тісно пов’язані з наявними духовно-релігійними інституціями, які в більшості випадків були також носіями та хранителями культурних та цивілізаційних досягнень, а часто навіть верховними носіями церковної і світської влад у суспільстві. І звичайно, в процесі цивілізаційного поступу народів Європи щораз актуальнішими ставали проблеми поділу релігійної спадщини поміж основними відгалуженнями раніше більш-менш єдиної системи духовних цінностей.
У світлі найновіших досягнень історико-графічної науки основною світовою релігією європейських та близько-східних народів було первісне християнство. Відомо, що т.зв. секти християн-мітраїстів існували ще до появи Христа, а широке поширення власне християнства як релігійної морально-духовної системи вчень та вірувань сталося вже по відомому розп’яттю Христа на горі Голгофі.
Починаючи десь з XIV століття почався невідворотний процес “поділу релігійної спадщини” гинучої Візантії між православ’ям, мусульманством, католицизмом та юдаїзмом. Очевидно, що поряд з духовною спадщиною ділилась й історична спадщина. Поява на світ і конкуренція за сфери впливу (!) викликали до життя гостру полеміку “чия віра правильніша?”, і одним з головних аргументів у спорі про те, “яка релігія є більш авторитетна”, було посилання на давність: чим древніша релігія та її релігійні інституції, тим вона авторитетніша, а тому і більш “правильна”.
Докази правильності тієї чи іншої ідеї через її древність завжди сприймалась у суспільстві, та й досі сприймається як щось цілком природнє і не підлягаюче сумнівам. У зароджений в XIII-XIVст. релігійний спір про пріоритет тієї чи іншої релігійної вітки з необхідністю виливався у спір про те, “яка релігія древніша”. А відповідь тут була одна – “древнішою” була та релігія, яка опиралася на більш довгу, а тому й “древнішу” історію.
Є очевидним, що авторитетність тієї чи іншої релігії в значній мірі забезпечувалась авторитетністю та міццю тієї держави чи імперії, де вона сповідувалась. Чим сильніша була імперія, і в воєнному відношенні також, тим впливовіша була її релігія. І очевидно, що ця релігія менш за все потребувала в аргументах типу штучного “подовження” своєї історії. І навпаки, релігія, яка сповідалась в державі з несприятливими воєнно-політичними умовами, була вимушена компенсувати цей брак своєї сили більш активним переконуванням своїх прихильників у своїй “дуже древній”, дуже “довгій” історії.
Між іншим, історичний авторитет допомагає, зокрема, при різних прикордонних суперечках, при обґрунтуванні своїх прав на цю чи іншу територію.
І якщо тепер впорядкувати чотири основні вітки релігії XIII-XIV ст. за ступенем спадання воєнних потуг відповідних імперій, що їх підтримували, то отримаємо наступне.
1. Найбільш сильною імперією цієї епохи була Древня Русь, де в XV ст. остаточно утвердилось православ’я.
2. Наступною за нею по воєнній міці була її союзниця Турецька Отоманська імперія, Велика Порта, де в XV ст., після захоплення в 1453 р. Константинополя султаном Магометом II остаточно оформився іслам-мусульманство.
3. Їм обом в цю епоху значно поступались силою країни Західної Європи і в тому числі Імперія Габсбургів. В XV ст. в більшості з цих країн остаточно оформився католицизм.
4. Практично повністю не забезпеченим в цю епоху була релігійна течія касти старовірів-жерців загиблої Візантійської імперії, яка остаточно оформилась в XV ст. в формі нібито древніх біблійно-міфологічних оповідань в юдаїзм.
При цьому ми можемо легко переконатись, що
1) історія православ’я і Древньої Русі вважається на сьогодні беручим свій початок лише з IX-X ст., тобто є в найменшій степені видовжена в часі;
2) історія ісламу на сьогодні вже бере свій початок в VII ст. н.е., будучи вже видовженою принаймні на 300-400 р. в минуле;
3) історія католицизму та багатьох країн Західної Європи видовжилась ще більше і є дотягнута десь до 1 ст. н.е., епохи символічного зародження християнства. Тобто католицька церква видовжила свою історію приблизно на 1000 р. в минуле;
4) історія юдаїзму була видовжена найбільше, відсуваючи т.зв. Біблейські події в глибоку давнину, біблейську хронологію було оголошено самою найдавнішою на всій Землі, причому хронологічний біблейський зсув у минуле тут досягнув біля 1800-2000р.
Як є на сьогодні встановлено новітньою історикографічною наукою, всі вказані вище часові зсуви у далеке минуле були видумані і цілеспрямовано використані в основному західно-європейськими церковними хронологами. В епоху XIV-XVI століть після розпаду Візантії всі новостворені імперії та держави почали активно писати свої “власні” історії на основі Візантійських хронік з метою надання найбільшого авторитету як своїй владі, так і своїй релігії.
В результаті усіх цих релігійно-цивілізаційних заходів слов’янська історія як і слов’янська культура разом із своєю колискою Древньою Руссю виявились в Європі “одними з наймолодших”, бо понадіявшись на свою воєнну силу владно-церковна ієрархія не потурбувалась завчасно про “достатню древність” своєї письмової історії. А виправити цю “помилку”, тобто інакше кажучи, штучно видовжити історію Древньої Русі та православної віри і відновити “історичну справедливість”, стверджуючи, що інші нібито “довгі древні релігії та історії” в дійсності є зовсім не такі вже й древні, було практично вже неможливо, оскільки на Русі почався період Смути і розбрату слов’янських народностей, а в Західній Європі розвинувся агресивно-цивілізаційний рух Протестантизму та Відродження.
Є добре відомим історикографічним фактом європейської цивілізації, що написання глобальної і глибоко спотвореної історії світової культури було завершене в XVI-XVII ст. церковними істориками-хронологами Ю.Скалігером і А.Петавіусом. Ця “діяльність” по спотворенню історії в значній мірі була вимушена і диктувалась суворою боротьбою Західної Європи за виживання. Як наслідок більшість джерел XIV і XV ст., не кажучи про історикографічні документи XVI-XVII століть, вже несуть в собі грубі історичні, хронологічні та географічні спотворення та прямі фальсифікації. Це, зокрема, стосується також до західно-європейських карт і атласів світу цих епох.
Треба, правда, тут відзначити, що в ранню середньо-вічну епоху описана вище історико-графічна точка зору не була однозначно сприйнята всіма цивілізованими церковно-освітніми осередками як Західної Європи, так і Русі. Про це, зокрема, містяться яскраві свідчення у вже згадуваній нами раніше фундаментальній праці М.Орбіні. Він приводить список авторів, чиї праці були ним використані при написанні власного твору. Цей список під багатозначною назвою “Опис історикографів…, хоч деяких церква Римська не признає…”. І стає зрозумілим, чому більшість названих у списку авторів та джерел є на сьогодні невідомими історичній науці: бо вони були навмисно знищені в рамках кампанії по вилученню неугодних новим правителям творів на історичну тему.
Що є цікавим, у списку М.Орбіні лише зрідка зустрічаються знайомі нам сьогодні середньовічні джерела та їх автори, які майже повністю вичерпують то, що вважається взагалі було написано середньовічними авторами. Але в списку М. Орбіні це є незначна меншість! Тобто, це означає, що на сьогодні ми маємо в розпорядженні історичної науки лише невелику частку того, що було відомо архімандриту М.Орбіні в XVI ст.
Серед авторів списку М.Орбіні, зокрема, є два явно руські слов’янські історики – це Ієремія Русин та Іван Великий Готський, про яких на сьогодні немає жодної звістки в історикографічній літературі. Зокрема, є винятково цікавим, що в такій фундаментальній праці М.Орбіні не згадує жодного (!) з відомих сьогодні руських слов’янських літописців-хроністів, що писали раніше XV-XVI століть, і що може означати лише одне – вони на цей час ще, вочевидь, не народились і писали свої т.зв. “древні” хроніки набагато пізніше. А провладно-церковні ієрархи вже пост-фактум датують їх “давнім” минулим. До цього списку відноситься, зокрема, і легендарний Нестор-літописець, що нібито сотворив “Повість врємєнних лєт”, про якого учений-енциклопедист, історик-хронограф М.Орбіні “чомусь” нічого не знає і ніразу не цитує…
Антін Підгірний, Іван Твердохліб (Львів)
ПРО ІСТОРИЧНЕ БЕЗПАМ’ЯТСТВО СЛОВ’ЯНСТВА
Частина 1
Вже досить давно визрівав план підготовки циклу новітніх історико-графічних наукових матеріалів на шпальтах часопису “ За Вільну Україну ” на тему історичного минулого українського – і не тільки, слов’янства в часи раннього християнства та середньовіччя, але різні причини якось все гальмували цей почин, тим більше, що він потребував ґрунтовного опрацювання значної кількості сучасних та минулих історикографічних джерел як в Україні, так і за кордоном, зокрема, в Росії, Болгарії, Німеччині та США. Та поштовхом до написання теперішнього історикографічного циклу про слов’янство послужили “дві колонки з продовженням ” п. Костя Бондаренка у часописі “ За ВУ ”, в яких автор з саркастичним акцентом взявся опускати на землю т.зв. “національну гордість малоросів”, змішуючи у своїм матеріалі реалії історичного минулого слов’янства на Русі із різними проявами його зображення деякими письменниками на кіно- і телеекрані. Як кажуть, плутаючи “грішне із праведним”.
Є відомим правилом дослідника-історика, що історію минувшини в ніякому разі не можна вивчати ґрунтуючись як на літературних джерелах, так і на літописно-історичних матеріалах непевного походження, оскільки в більшості випадків останні є замовними фальсифікатами, виконаними на потребу певної правлячої владної династії чи іншої зацікавленої в цій акції групи осіб чи організації. Тож питання про “національну гордість” того чи іншого народу є питанням науково-історичним і не може вирішуватись на основі епатажних висловлювань т.зв. “доморослих істориків” ( термінологія п. К. Бондаренка ) чи мас-медійної пропаганди, яка майже виключно (!) носить комерційний характер.
Оскільки нашим предметом буде історичне безпам’ятство слов’янства взагалі, і українського зокрема, то спробуємо з самого початку сформулювати достатньо чітко основну причину актуальності та історичності цієї проблематики для цивілізованого світу і в першу чергу самих слов’янських народів.
Повернемось до деяких історичних подій минулого, в яких слов’янство відіграло значну роль в загально-європейському цивілізаційному процесі. При цьому з самого початку відзначимо, що в хронологічному аспекті датування цих подій сивою давниною не є на сьогоднішній день однозначно встановленим, на чому ми маємо намір зупинитись більш детально дещо пізніше.
З давніх часів Західна Європа пам’ятає так звану “слов’янську навалу” або велике “слов’янське переселення народів”, яке відбулось нібито в VI ст. н.е. Треба відзначити, що в більшості підручників історії ця подія висвітлюється вкрай скупо і навіть обережно. Але в ряді спеціальних монографій їй відводиться набагато більше місця.
Ось що пише, наприклад, відомий в Росії академік Б.А. Рибаков: “Перелом в долях всього слов’янства наступив в кінці V-VI ст. н.е., коли почалось велике розселення слов’ян, що перекроїло всю карту Європи ” (“Із історії культури древньої Русі”). Це – потужна слов’янська навала що заполонила, зокрема, Балкани, “Германію”, Грецію та інші широкі області Західної Європи. До сьогодні історики вважають слов’янське населення Балкан і Греції нащадками “аваро-слов’ян”, що завоювали ці землі в VI ст.
Слов’янське населення, в тому числі відомі середньовічні племена венедів, займало майже всю територію сучасної Німеччини (“Германії”), завдяки якому, зокрема, появились такі назви міст як Відень та Венеція.
Б.А. Рибаков, зокрема, писав про слов’янське завоювання Європи, що “… автори-літописці VI ст. говорять про те, що ім’я венедів часто замінювалось в їх час іншими іменами, особливо “славинами” і “антами”. Племена всередині пра-слов’янського ареала носили назву “венетів”, або “венедів”, в якому розрізняється коренева основа “вене-” і суфікс множини “-ти”. Фіни та естонці до сьогоднішніх пір називають русинів “вана”, що воскрешає древнє їх ім’я часів Таціта.
Цілком допустимим є припущення Б.А. Рибакова, “ що “словене” означало тільки виселенців із землі “вене”. Тобто “сло-вене” могло означати людей, що вийшли із землі “вене-тов”, покинувших свою древню територію, охоплену праслов’янським ареалом, але бажаючих позначити себе цим древнім об’єднуючим ім’ям”.
Не слід при цьому думати, що раніше цього періоду слов’яни не населяли Балкани! Цей великий півострів здавен був традиційним місцем поселення слов’ян, але й вони були охоплені навалою східних слов’ян, що вирушили з віддалених районів Волги та Дніпра.
Як свідчать історичні документи, спогади про слов’янське завоювання Європи (нібито) VI ст. н.е. було ще живі і свіжі в Європі XVI-XVII ст. Правда, тодішні хронологи історії помилково віднесли цю подію в далеке минуле. І як результат вона дуже розмножилась ( в літописах та хроніках ) і перетворилась в нескінченні “античні” та “ранньо-середньовічні” слов’янські завоювання Європи. Але завдяки зусиллям цих “хронологів” цей нещасливий факт виявився “дуже древнім”, навіть якимсь напівлегендарним, оскільки був відсунутий дякуючи їм відтинком часу в декілька сотень літ від своєї правдивої епохи, епохи XIIІ-XIV віків. Напевно, будучи “ відправленою в VI ст., ця епоха вже не видавалась західно-європейським хронологам XV-XVI століть вже надто образливою для їх “національної гордості”.
Є відомим фактом європейської історії, що будь-які літописні джерела та хроніки, що містили опис т.зв. “неправильних” історико-графічних подій, систематично знищувались. Зокрема це було основною ціллю впровадження знаменитого “ Індексу заборонених книг”, який формувався католицькою церквою починаючи з 1559 року. Книги, занесені в “Індекс”, безжалісно знищувались. В Росії вони також знищувались в XVII ст. одразу ж після приходу до влади прозахідної німецької династії Романових із германського містечка Любек. Але, на щастя, немає правил без винятків і після довгих пошуків сучасним дослідникам вдалось віднайти одну таку книгу. Це – книга Мавро Орбіні (Orbini). Ось її повна назва: “Книга історіографія початія імєнє, слави, і разширєнія народа слав’янского і іх Царєй і Владєтєлєй под многімі імєнамі і со многімі Царствіямі, Королєвствамі, і Провінціямі. Собрана із многіх кніг історічєскіх, чрєз Господіна Мавроурбіна Архімандріта Рагужского”.
Книга написана на італійській мові і видана в 1601 році, її переклад на російську мову в 1722 році. Помер М. Орбіні в 1614 році.
Як вказано на титульному листі, Орбіні був архімандритом Рагузьким і, отже, займав значну церковну посаду в м. Рагуза, який досі існує в Італії, на Сіцілії. То що ж таке пишеться в книзі Орбіні, що не вписується у “класичну” схему історичного значення слов’янства у Європі?
Орбіні пише: слов’янський “ народ озлоблював зброєю своєю майже всі народи у Всесвіті; розорив Персиду: володів Азією і Африкою, бився з Єгиптянами та з великим Олександром; покорив собі Грецію, Македонію, Ілірійську землю; заволодів Моравією, Шльонською землею, Чеською, Польською, та берегами моря Балтійського, прийшов в Італію, де довгий час воював проти Римлян… Накінець, покоривши під себе державство Римське, заволодів кращими їх провінціями, розорив Рим, вчинивши данинниками Цезарів Римських, чого у всьому світі інший народ не чинив. Він володів Францією, Англією, встановив державство в Ішпанії; заволодів кращими провінціями Європи і від усього цього славного народу в часах минувших зчинилися сильні народи; тобто Слов’яни, Вандали, Бургонтіони ( тобто бургундці в сучасній Франції ), Готи, Остроготи, Руси або Раси, Візиготи, Гепіди, Гетиалани ( тобто готи-алани ), Уверли або Грули; Авари, Скирри, Гирри, Меландени, Баштарни, Пеуки, Даки, Шведи, Нормани, Тени або Фіни, Укри або Ункрани ( українці - ? ), Маркомани, Квади, Фраки ( або Траки ).
Аллєри були біля Венедів, або Генетів, які заселили берег моря Балтійського, і розділилися на многія начали; Помераняни, Увілці, Ругяни, Уварнави, Оботрити, Полаби, Увагири, Лінгони, Толенці, Редати, або Ріадути, Цирципани, Кизини; Еруди, або Елуелди, Левбузи, Увимини, Сторедани, і Брицани ( британці або бретонці ), з багатьма іншими, і котрі всі були народ Слов’янський ”.
Цей список народів – основний результат історичних досліджень Орбіні. Недарма ж він виніс його на самий початок книги. Решта тексту присвячена роз’ясненням та опису різних деталей.
Отже, про що тут сказано? Багато про що! Наприклад, про те, що слов’янський народ володів Азією, Африкою та Європою. Зокрема, Францією, Англією, Іспанією, Італією, Грецією, Балканами-Македонією та Ілірійською землею, узбережжям Балтійського моря і взагалі кращими європейськими провінціями. Окрім того, від слов’ян походять багато європейських народів, котрі, як вважається сьогодні, не мають нібито нічого спільного із слов’янами!
Підкреслимо, що майже всі висунуті тут положення Орбіні підтверджуються іншими цілком незалежними джерелами, зокрема древньоскандінавськими географічними трактатами.
Відомо, що область на півдні Франції навколо Тулузи, на кордоні з Іспанією, на старих картах Атласу принца Оранжського як і на інших картах XVIII ст., названа “Руссільон”, що походить від назви “руси”.
Таким чином, Орбіні показує, що внаслідок широкого слов’янського завоювання Європи у багатьох західноєвропейських народів є наявною частина слов’янської крові, що є цілком зрозумілим і природнім.
І все ж таки, чому класична західноєвропейська історична наука із зусиллями, вартими іншого застосування, старається всіляко затушувати цей факт їхньої історії? В Орбіні і на це питання є глибока і нетривіальна думка, яку можна сформулювати коротко так: “ Одні воювали і перемагали, а інші писали історію ”. Орбіні пише: “ Нічого дивного, що слава народу Слов’янського, нині не так ясна, як нею повинно би розславитися по Всесвіті. Якщо би цей народ, так був достатнім людьми вченими та книжними, як був достатнім воєнною переможною зброєю, то б ні один інший народ у Всесвіті не був у приклад народу Слов’янському. А що інші народи, котрі були багато нижчі його, нині вельми себе прославляють, це не заради чого іншого, як через бувших в їх народі людей учених”.
Читаючи сьогодні історичні хроніки, ми неодмінно попадаємо під вплив суб’єктивного погляду літописця на те, що відбувається. Кожний хроніст, природньо, старався зобразити свій народ в найбільш вигіднім світлі. Битви, де перемагали його одноплемінники, часто навіть зовсім незначні, він описував особливо форматно і яскраво. Інші ж сутички, часто набагато глобальніші, важливіші і вирішальні, але його народом програні, хроніст викладав скупо і блідо, або зовсім замовчував. І це зрозуміло, але про це треба постійно пам’ятати при читанні старих хронік.
Орбіні відзначає, що наявність в державі історичної школи, праці якої дійшли до нашого часу, і воєнні перемоги цієї держави, як правило, один з одним не зв’язані. Бувало так, що найбільш успішні в воєнному відношенні імперії не створювали власної розкішної історії. І навпаки, слабкі у воєннім відношенні держави нерідко “компенсували” цей свій недолік написанням історичних хронік, значно перебільшуючих їх воєнну міць та історичне значення. Не могли перемогти на полі бою – перемагали на папері!
Особливо ця “практика” була розпоширена в середні віки, коли грамотність була рідкістю, привілеєм вибраної меншості. І далеко в не кожній країні вже тоді були власні історичні школи. І зауваження Орбіні полягає в тому, що в слов’янських країнах своїх поважних історичних шкіл у минулому не було. В цей же час в інших європейських країнах, в першу чергу в Італії, історичні школи існували. І сьогодні ми вивчаємо древню історію, в значній мірі опираючись на точку зору цих шкіл.
Саме цим пояснюється, що протягом всієї “античної” епохи саме італійський Рим нібито неподільно панував – але лише на сторінках літературно-історичних хронік! – над всім сучасним йому світом. І його паперові “залізні” легіони суворо долали таких же паперових варварів-германців, скіфів-слов’ян, вікінгів та інших. Недарма ж кажуть, що “папір все витерпить”.
Такі “паперові” історичні теорії часто виявляються далеко не безневинними. Деякі довірливі прихильники “могутньої древньоіталійської історії” пробували вже в минулому ХХ ст. відродити бувший героїчний дух Римської, нібито італійської імперії. Наглядний приклад – Муссоліні. Гарний, але паперовий міф зіткнувся із грубою реальністю – що сталось пізніше є добре відомим. Те ж сталось із відродженням історичного духу “Римської імперії германської нації” у Німеччині, яке породило 2 світові війни, ініційовані Німеччиною і нею ж програні.
Історичні долі народів завжди були тісно пов’язані з наявними духовно-релігійними інституціями, які в більшості випадків були також носіями та хранителями культурних та цивілізаційних досягнень, а часто навіть верховними носіями церковної і світської влад у суспільстві. І звичайно, в процесі цивілізаційного поступу народів Європи щораз актуальнішими ставали проблеми поділу релігійної спадщини поміж основними відгалуженнями раніше більш-менш єдиної системи духовних цінностей.
У світлі найновіших досягнень історико-графічної науки основною світовою релігією європейських та близько-східних народів було первісне християнство. Відомо, що т.зв. секти християн-мітраїстів існували ще до появи Христа, а широке поширення власне християнства як релігійної морально-духовної системи вчень та вірувань сталося вже по відомому розп’яттю Христа на горі Голгофі.
Починаючи десь з XIV століття почався невідворотний процес “поділу релігійної спадщини” гинучої Візантії між православ’ям, мусульманством, католицизмом та юдаїзмом. Очевидно, що поряд з духовною спадщиною ділилась й історична спадщина. Поява на світ і конкуренція за сфери впливу (!) викликали до життя гостру полеміку “чия віра правильніша?”, і одним з головних аргументів у спорі про те, “яка релігія є більш авторитетна”, було посилання на давність: чим древніша релігія та її релігійні інституції, тим вона авторитетніша, а тому і більш “правильна”.
Докази правильності тієї чи іншої ідеї через її древність завжди сприймалась у суспільстві, та й досі сприймається як щось цілком природнє і не підлягаюче сумнівам. У зароджений в XIII-XIVст. релігійний спір про пріоритет тієї чи іншої релігійної вітки з необхідністю виливався у спір про те, “яка релігія древніша”. А відповідь тут була одна – “древнішою” була та релігія, яка опиралася на більш довгу, а тому й “древнішу” історію.
Є очевидним, що авторитетність тієї чи іншої релігії в значній мірі забезпечувалась авторитетністю та міццю тієї держави чи імперії, де вона сповідувалась. Чим сильніша була імперія, і в воєнному відношенні також, тим впливовіша була її релігія. І очевидно, що ця релігія менш за все потребувала в аргументах типу штучного “подовження” своєї історії. І навпаки, релігія, яка сповідалась в державі з несприятливими воєнно-політичними умовами, була вимушена компенсувати цей брак своєї сили більш активним переконуванням своїх прихильників у своїй “дуже древній”, дуже “довгій” історії.
Між іншим, історичний авторитет допомагає, зокрема, при різних прикордонних суперечках, при обґрунтуванні своїх прав на цю чи іншу територію.
І якщо тепер впорядкувати чотири основні вітки релігії XIII-XIV ст. за ступенем спадання воєнних потуг відповідних імперій, що їх підтримували, то отримаємо наступне.
1. Найбільш сильною імперією цієї епохи була Древня Русь, де в XV ст. остаточно утвердилось православ’я.
2. Наступною за нею по воєнній міці була її союзниця Турецька Отоманська імперія, Велика Порта, де в XV ст., після захоплення в 1453 р. Константинополя султаном Магометом II остаточно оформився іслам-мусульманство.
3. Їм обом в цю епоху значно поступались силою країни Західної Європи і в тому числі Імперія Габсбургів. В XV ст. в більшості з цих країн остаточно оформився католицизм.
4. Практично повністю не забезпеченим в цю епоху була релігійна течія касти старовірів-жерців загиблої Візантійської імперії, яка остаточно оформилась в XV ст. в формі нібито древніх біблійно-міфологічних оповідань в юдаїзм.
При цьому ми можемо легко переконатись, що
1) історія православ’я і Древньої Русі вважається на сьогодні беручим свій початок лише з IX-X ст., тобто є в найменшій степені видовжена в часі;
2) історія ісламу на сьогодні вже бере свій початок в VII ст. н.е., будучи вже видовженою принаймні на 300-400 р. в минуле;
3) історія католицизму та багатьох країн Західної Європи видовжилась ще більше і є дотягнута десь до 1 ст. н.е., епохи символічного зародження християнства. Тобто католицька церква видовжила свою історію приблизно на 1000 р. в минуле;
4) історія юдаїзму була видовжена найбільше, відсуваючи т.зв. Біблейські події в глибоку давнину, біблейську хронологію було оголошено самою найдавнішою на всій Землі, причому хронологічний біблейський зсув у минуле тут досягнув біля 1800-2000р.
Як є на сьогодні встановлено новітньою історикографічною наукою, всі вказані вище часові зсуви у далеке минуле були видумані і цілеспрямовано використані в основному західно-європейськими церковними хронологами. В епоху XIV-XVI століть після розпаду Візантії всі новостворені імперії та держави почали активно писати свої “власні” історії на основі Візантійських хронік з метою надання найбільшого авторитету як своїй владі, так і своїй релігії.
В результаті усіх цих релігійно-цивілізаційних заходів слов’янська історія як і слов’янська культура разом із своєю колискою Древньою Руссю виявились в Європі “одними з наймолодших”, бо понадіявшись на свою воєнну силу владно-церковна ієрархія не потурбувалась завчасно про “достатню древність” своєї письмової історії. А виправити цю “помилку”, тобто інакше кажучи, штучно видовжити історію Древньої Русі та православної віри і відновити “історичну справедливість”, стверджуючи, що інші нібито “довгі древні релігії та історії” в дійсності є зовсім не такі вже й древні, було практично вже неможливо, оскільки на Русі почався період Смути і розбрату слов’янських народностей, а в Західній Європі розвинувся агресивно-цивілізаційний рух Протестантизму та Відродження.
Є добре відомим історикографічним фактом європейської цивілізації, що написання глобальної і глибоко спотвореної історії світової культури було завершене в XVI-XVII ст. церковними істориками-хронологами Ю.Скалігером і А.Петавіусом. Ця “діяльність” по спотворенню історії в значній мірі була вимушена і диктувалась суворою боротьбою Західної Європи за виживання. Як наслідок більшість джерел XIV і XV ст., не кажучи про історикографічні документи XVI-XVII століть, вже несуть в собі грубі історичні, хронологічні та географічні спотворення та прямі фальсифікації. Це, зокрема, стосується також до західно-європейських карт і атласів світу цих епох.
Треба, правда, тут відзначити, що в ранню середньо-вічну епоху описана вище історико-графічна точка зору не була однозначно сприйнята всіма цивілізованими церковно-освітніми осередками як Західної Європи, так і Русі. Про це, зокрема, містяться яскраві свідчення у вже згадуваній нами раніше фундаментальній праці М.Орбіні. Він приводить список авторів, чиї праці були ним використані при написанні власного твору. Цей список під багатозначною назвою “Опис історикографів…, хоч деяких церква Римська не признає…”. І стає зрозумілим, чому більшість названих у списку авторів та джерел є на сьогодні невідомими історичній науці: бо вони були навмисно знищені в рамках кампанії по вилученню неугодних новим правителям творів на історичну тему.
Що є цікавим, у списку М.Орбіні лише зрідка зустрічаються знайомі нам сьогодні середньовічні джерела та їх автори, які майже повністю вичерпують то, що вважається взагалі було написано середньовічними авторами. Але в списку М. Орбіні це є незначна меншість! Тобто, це означає, що на сьогодні ми маємо в розпорядженні історичної науки лише невелику частку того, що було відомо архімандриту М.Орбіні в XVI ст.
Серед авторів списку М.Орбіні, зокрема, є два явно руські слов’янські історики – це Ієремія Русин та Іван Великий Готський, про яких на сьогодні немає жодної звістки в історикографічній літературі. Зокрема, є винятково цікавим, що в такій фундаментальній праці М.Орбіні не згадує жодного (!) з відомих сьогодні руських слов’янських літописців-хроністів, що писали раніше XV-XVI століть, і що може означати лише одне – вони на цей час ще, вочевидь, не народились і писали свої т.зв. “древні” хроніки набагато пізніше. А провладно-церковні ієрархи вже пост-фактум датують їх “давнім” минулим. До цього списку відноситься, зокрема, і легендарний Нестор-літописець, що нібито сотворив “Повість врємєнних лєт”, про якого учений-енциклопедист, історик-хронограф М.Орбіні “чомусь” нічого не знає і ніразу не цитує…