МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

“Нагорна Проповідь" мультіакадеміка багатьох наук

08/14/2005 | Майже без коментарів
Майже без коментарів

“НАГОРНА ПРОПОВІДЬ” МУЛЬТІАКАДЕМІКА БАГАТЬОХ НАУК

ПОРАДА ТОМУ, КОМУ ВИСТАЧИТЬ СИЛ ДОЧИТАТИ ДО КІНЦЯ ЦЕЙ ОПУС, ТА ТОМУ, ХТО “ВИВЧАВ” МАРКСИСТСЬКУ – ЛЕНІНСЬКУ ФІЛОСОФІЮ У ЧАСИ, КОЛИ ЦЕЙ КОРИФЕЙ МАЙЖЕ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ “ПРАЦЮВАВ” У ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ.

ПЕРЕЧИТАЙТЕ ЦЕЙ ТВІР ЩЕ РАЗ, ЗАМІНЮЮЧИ “ЛЮДИНОЦЕНТРИЗМ” НА “МАРКСИЗМ”, “НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ” НА “ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ”, “ДУХОВНІСТЬ” НА “ПАРТІЙНІСТЬ”.

ПІСЛЯ ЦЬОГО ЗАВДАННЯ ДЛЯ РОЗУМНИКІВ.

ЗНАЙДІТЬ ПРИНАЙМНІ ХОЧА Б ОДНУ СУТТЄВУ ВІДМІННІСТЬ МІЖ АРГУМЕНТАТИВНОЮ ТА ДОКАЗОВОЮ ЧАСТИНОЮ ЦЬОГО ТЕКСТУ ТА ДОПИСУВАННЯМИ РАДЯНСЬКИХ ФІЛОСОФІВ НА ТЕМУ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА, КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ ТА ІДЕОЛОГІЇ.

БАЖАЮ УСПІХІВ.




ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНОЦЕНТРИЗМУ ЯК ТЕОРЕТИЧНА СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
Василь Кремень
(академік НАН України, президент АПН України, президент товариства
«Знання» України)

Дзеркало Тижня
№ 31 (559) Субота, 13 - 19 Серпня 2005 року
http://www.zn.kiev.ua/ow/559/50866/


Проблеми сутності національної ідеї, людини, людиноцентризму в
суспільстві і державі, широко обговорюються в різних аудиторіях, в
науковому та інформаційному просторі. Нещодавно цікава дискусія
відбулася на засіданні Президії ПАН України у зв’язку із змістовною
доповіддю академіка Мирослава Поповича щодо національної ідеї, її ролі і
місця в суспільно-політичному розвиткові України. Я із задоволенням
почув оригінальні слова президента України Віктора Ющенка, проголошені
на форумі з регуляторної політики про те, що «в центрі нації будезнаходитись людина. Всі інші — лакеї, починаючи з президента».

Людина в контексті цивілізаційних змін

Нагадаємо, що вже в XIX ст. всіх вразило ніцшеанське «Бог помер». Майже
одночасно Достоєвський устами Смердякова проголошує: «Якщо Бога немає,
то все дозволено». Це поставило тогочасну освічену людину на межу
розгубленості. Полеміка проти Ніцше показала, що мова йде про віджилість
старих цінностей, які колись обнадіювали людину. Вони втратили зміст,
тому не всім і не все дозволено, необхідно потурбуватися про інші
цінності. Так виникають нові, гуманістично орієнтовані філософські
концепції, в центрі яких в усіх аспектах розглядається людина — не як
абстракція, а в повноті всіх своїх життєвих сил, надій, сподівань,
потреб. Проте надії виявилися марними. В середині XX ст. французький
письменних і мислитель А.Мальро проголошує вже не смерть Бога, а смерть
людини. То чи можна в такому разі сподіватися на подальший розвиток
гуманістично орієнтованої політики й ідеології? А може, ситуація з тогочасу ще більше змінилася?

Так, змінилася. І простір людського буття постає в зовсім інших вимірах.
На порозі третього тисячоліття Україна впритул підійшла до
трансформаційної межі, і пульс змін відчувається сьогодні як ніколи
раніше. Соціальні, політичні, економічні процеси утворюють нові смислові
ланцюги, структура ланок яких в кожному окремому випадку начебто
зрозуміла, але загальний зміст — прихований. А механізм дії часто
вражає. Поліфонія змін, що множаться в країні, змушує ще раз поміркувати
над їхньою глибинною логікою. І найголовніше — що вона готує для людини,
для нас, як вплине на нашу долю та долі інших людей?

Насамперед необхідно поглянути на духовно-культурне буття нашої людини,
яке сьогодні активно переглядається і переосмислюється. Зокрема,
здійснюються спроби розділити історію межами — «до» і «після». Однак
минуле і майбутнє не існують самі по собі як повністю автономні
простори; вони злиті в єдиному потоці часу, плинуть у берегах історії,
об’єднані одним суб’єктом історичної дії — Людиною. Кардинальні зміни в
її світогляді, в психології, свідомості не менш важливі, ніж зміст
матеріального, побутового життя суспільства. Адже вони, в кінцевому
рахунку, і є тим основним, визначальним чинником соціальних революцій,
котрий викликає до життя грандіозні трансформації економічного та
політичного статусу світу. Свідченням цього стали події осені і зими
минулого року в Україні, названі «помаранчевою революцією». Ні для кого
не секрет, що головною складовою цих радикальних змін стала
інтелектуальна і «душевна» енергія «Майдану», тобто духовна енергія
народу, а точніше — кожної конкретної людини. Різноманітні форми земного
буття, облаштування людського життя, по суті, не що інше, як видиме
втілення цієї енергії (яку іноді називають менталітетом).

Однак визначальна роль духовної енергії людини в творенні історії (в
єдності соціально-економічного, політичного та культурного буття) й до
цього часу не знаходить належної оцінки. Як і раніше, абсолютизується
матеріальне. Про це свідчить сьогодення, зокрема, економічні завдання,
поставлені новою владою в процесі здійснення соціальної програми, що
призвело до перевірки й інвентаризації майна, маніпуляції з курсом
долара, перерозподілу владних посад з метою досягнення обіцяної «чесної
влади», очікуваного добробуту тощо. Все це речі зрозумілі, потрібні та
необхідні. Оновлення, якого всі чекали і прагнули — здійснюється. І
ніхто — ні «біло-сині», ні тим більше «помаранчеві» не можуть уявити
повернення колишнього режиму. З цього боку ніхто не заперечує
історичності того, що відбувається. У міру можливості більшість людей
намагається внести посильні корективи і надати свою допомогу в
здійсненні процесів оновлення країни. Проте головна роль, пріоритет
надається економічному, і десь там, потім, між іншим, мимохідь,
з’являється людське, душевне, якого сьогодні так бракує всім нам.

Отже, є той важливий пункт, ігнорування якого завадить досягти
поставленої мети — зробити Україну європейською державою, тобто багатою,
процвітаючою, зі стабільним добробутом і забезпеченим майбутнім. Цим
пунктом є Людина, яка й надалі залишається, хоч як це дивно, забутою в
нашому суспільстві. Ця проблема теоретично достатньо обговорена, і немає
потреби на ній зупинятися. Хотілося б скерувати цю проблему з поля
теоретичних дискусій у русло практики. А саме — чи можна поставити
людину в центр державної політики? Це означає не лише нове підвищення
пенсій чи збільшення зарплати бюджетникам, надання якихось нових пільг
тощо. Ми говоримо про людиноцентризм — практичний і світоглядний
орієнтир, який повинен стати основним виміром державної політики в
новітній історії України.

Чим це обумовлено? Філософія історії — не проста, а динамічна наука, їїчисленні загадки і парадокси прямо співмірні з унікальним статусом
людини в контексті її свободи волі. І в той же час — із зовсім не
елементарними законами розвитку і трансформації складних систем, якими є
суспільство і його інститути. Життєздатність же подібних систем багато в
чому пов’язана з їхньою внутрішньою неоднорідністю, обумовленою
неоднорідною поліфонією самої людини. Тому історія — складний процес
самоорганізації людської спільноти в часі і просторі. Це світ духовних
прагнень людини, але оповитих повсякденністю матеріального життя.
Суспільна історія — результуючий простір напруги людських сил і генія,
подолання панування зовнішньої і внутрішньої природи над особистістю в
пошуках ідеалу свободи, який по-різному тлумачиться. Тобто свобода,
демократія, цивілізація ніколи не поставали окремо від людини. Як тільки
людина перетворювалася на абстракцію, відразу наступав той розрив, який
призводив до жорстких форм відчуження, зокрема до тоталітаризму, а з ним
— до злиденності, «пересічності» і знедоленості.

Подолання абстрактності — головне завдання сучасного суспільства.
Сьогодні досить часто можна почути про «антропний принцип» як провідний
у сучасній цивілізації. Під ним розуміють надання переваги, врешті решт,
людині, яка начебто звільнилася і звільняється від усіх форм
соціального, політичного відчуження, результатом чого є формування
нового, вищого типу суспільно-гуманістичних за своєю суттю відносин. З
погляду тих змін, які відбулися в Україні, здається, настає та
довгоочікувана ера ствердження людиноцентристського («антропного»)
принципу в житті. Проте і в нашій країні ці надії потребують низки
уточнень, аби людські сподівання і бажання не носили утопічного
характеру. А то вже занадто райдужними постають деякі плани та обіцянки,
як і не менш обнадійливими теоретичні описи настання «ери українського
гуманізму». З’являється враження, що ми опинилися в якихось особливих,
виокремлених з усіх інших, «парникових» умовах, котрі стануть підставою
для невпинного поступального розвитку — в економіці, політиці, культурі.
Соціокультурні трансформації сучасності

Однак теорія і практика цивілізаційного розвитку позбавляє від
адміністративної ейфорії, ставить перед фактом необхідності серйозної
професійної роботи, обумовленої складністю і суперечливістю сучасного
світу, і особливо — людини.

Вхід України в західноєвропейську цивілізацію — головний «бренд»
сьогодення —відкриває не тільки можливості добробуту і благ, а й
можливості ускладнення буття людини, що посилює увагу до неї, тим більше
враховуючи сучасну ситуацію. Адже чим сьогодні є світ людського буття?
На початку III тисячоліття ми бачимо присутність на планеті двох
порівнянних за своїми можливостями кодів управління, їхню конкуренцію і
симбіоз. Одна система суспільної регуляції, звична і зрозуміла,
пов’язана з публічною політикою, національно-державним облаштуванням, її
можна було б назвати політичною, або визначити як владу державну,
суверенну і політичну. І другий тип світового управління — безлика,
анонімна транснаціональна система, яка перебуває на підйомі і дедалі
більше контролює першу. Вона складається з міжнародних неурядових
організацій і транснаціональних корпорацій, її за аналогією можна було б
назвати економічною.

Непублічна влада, добре володіючи схемами поліфункціонального
організаційного та господарського управління, постійно нарощуючи
могутність і витонченість звичних фінансово-правових кодів, проробила
вражаючу еволюцію від панування над матеріальними об’єктами до
управління об’єктами соціальними, зливаючись, з’єднуючись таким чином з
більш звичним контуром влади, причому надзвичайного рівня компетенції.
Втім, те, що на певному рівні влада економічна і політична зливаються, є
нині вже цілком тривіальним фактом. Тому сьогодні претензії до влади і
вимоги про заборону злиття її з бізнесом є певною мірою умовними.

Не менш серйозні трансформаційні процеси здійснюються також у сфері
культури. До неї сьогодні звертається багато хто, вбачаючи в ній
найбільш важливе і дієве джерело енергії подальшого руху. В цьому
аспекті особливо хотілося б зауважити про окремі намагання фетишизувати
(необґрунтовано звеличити) вітчизняну культуру, що розглядається як
зовнішній об’єкт, вплив якого на людину має її облагородити, наділити
моральною свідомістю, підняти на вищий рівень тощо.

Однак такий погляд є занадто поверховим. Спостерігаючи за модифікаціями
сучасної культури, складається враження про вичерпаність її глибинних
джерел, її плоди дедалі частіше розглядаються як особливий
інтелектуальний ресурс, сировина для інформаційних та комерційних
проектів. Основна увага при цьому приділяється не екзистенції буття
людини, а аранжуванню матеріалу. Стратегічна ж мета вбачається не в
пізнанні сенсу життя, а в його системній організації. Відповідно зусилля
індивіда спрямовані не на виявлення повноти особистості, а на розширення
простору власної актуалізації, на «егоїстичне захоплення духовного
простору» (О.Неклесса).

Як наслідок — вітчизняна культурна спадщина (і людства в цілому)
перетворюється в компоненти еклектичного трансформера, існуючі студії —
в спортивно-змагальну «гру в бісер» або масову культуру, а відтак у
країні (як і в світі) набуває поширення феномен фрагментарної,
«кліпової» свідомості. Про це свідчить бодай сучасне українське
телебачення, яке здебільшого саме так розуміє свободу творчості і
сучасну людину в культурі. Можна сказати, що відбувається декомпозиція
культури з наступною екстенсивною (розширеною) експлуатацією її
досягнень, їх довільною реконструкцією відповідно до того чи іншого
кон’юнктурного завдання. До того ж творець культурного об’єкта (або
продюсер) наперед ураховує маркетингову стратегію, вбудовуючи її
компоненти безпосередньо в художню «тканину» твору.

Основні суперечності нашої епохи

Зміни, які відбуваються, стосуються не тільки західного світу («це в
них»), а й України. Звичайно, їх можна пояснити прагматизацією всіх сфер
буття сучасної людини. Справді, досить часто доводиться стикатися з
таким поглядом: тривалий час у світі домінували цінності, а сьогодні
починають переважати інтереси. Тобто відбувається просте спрощення
цивілізації як простору буття людини.

На перший погляд, усе так і є. Однак, чи можна все розмаїття змін аж так
раціоналізувати? Швидше за все — ні, це було б поверховим прочитанням
ситуації: окрім очевидного спрощення і навіть примітивізації деяких
сторін життя, ми маємо справу з інтенсивним процесом соціальної
творчості, зі зміною соціокультурних очікувань, з різноманітними
проявами енергійного та специфічного світовідчуття, з оригінальними
переосмисленнями системи взаємовідносин у рамках тріад людина — світ —
культура; людина — світ — Бог і т.д.

Таким чином, сьогодні двозначність, «розщеплення», пронизує практично
всю соціальну реальність, у тому числі й українську — політичну,
економічну, правову, культурну, чим підкреслюється її транзитний,
перехідний характер. Можна скласти досить широкий перелік близьких за
предметом, але не схожих реальностей, які містяться в «соціальній
тканині існування». Наприклад, «громадянське» і «масове» суспільство.
Демократія «представницька» і «керована». «Лібералізм» як свобода і
повнота прав особистості, «неолібералізм», тобто універсальність
цінностей ринку, який акцентує увагу на функціональному аспекті індивіда
(фактичний суб’єкт неолібералізму не особистість, а підприємство).
«Національний суверенітет» і «прозора система міжнародних зв’язків», яка
утворюється за іншими принципами тощо. Як самовизначитися людині в таких
суперечностях? І чи може зробити це звичайний, «пересічний громадянин»?

Наступний аспект, який свідчить про необхідність акцентувати на
людиновимірній соціальній політиці — це зміна мислення і способу буття у
зв’язку зі зміною погляду на можливості пізнання. В давнину великі вчені
і філософи знали те, що бачили, чули, відчували, їхні уявлення про
надчуттєвий світ були суто умоглядними. Вони жили, діяли і мислили в
одному-єдиному, сумірному для них як тілесних істот світі. В XX ст.
людина почала жити щонайменше в трьох вимірах: у мікросвіті, в
макросвіті (на Землі) і мегасвіті (вихід у космос). Використовуючи
спеціальні пристосування, люди почали бачити, чути, відчувати в багато
разів більше, ніж дозволяють органи тіла. Що кардинально змінило
становище людини в світі взагалі, а не тільки в соціальному.

В XXI ст. в умовах інформаційного етапу науково-технічного прогресу
діяльність людини виходить за межі не тільки її почуттів, а й мислення
та уяви. Виникають дедалі нові види діяльності, де «чисте» людське
мислення нас уже не орієнтує. Ці процеси знайшли своє завершення у
формуванні віртуальної реальності, тобто буття відношень, а не тіл,
предметів і речей. З’являється чимдалі більше людей (особливо молоді,
яка навчається), для яких інформаційно-комп’ютерне середовище більш
значуще, ніж предметно-ситуативне. Тіло такої людини (індивіда)
перебуває в одному світі, а дух, психіка — в іншому. Буття розірване!

Узагальнюючі ці зміни, які відбулися за останні десятиліття, потрібно
констатувати їх фундаментальний характер, котрий радикально відірвав
людину від колишніх взаємин зі світом. А саме: сфера діяльності людей
переважила сферу їх життя; вона подолала його межі, спочатку чуттєві, а
потім мисленнєві, і призвела до стану, який є «постлюдським»
(В.Кутирьов). Залишається дедалі менше місць, менше часу, де й коли люди
можуть діяти як цілісні тілесно-духовні істоти. Світ, який розширився за
межі життя людини, перестав бути «домом» її буття, без якого неможливе
збереження антропологічної (людської) ідентичності.

Таким постає світ людини в сучасних означеннях — складний, багатомірний,
суперечливий, чужий для тієї людини, яка живе вчорашніми,
консервативно-просвітницькими поняттями. І людина цього, сучасного
світу, є незрозумілою і чужою для тих політиків, культурологів,
соціологів, які приміряють для неї шати одномірних визначень учорашнього
дня. В цьому одна з причин ускладнення проблеми буття сучасної людини
(постлюдини). В тому числі і в новій українській реальності.

Розум, душа, гуманізм

Що можна запропонувати в цій ситуації? Насамперед відмовитися від
складання довготермінових програм, заходів, планів тощо щодо виховання
нової людини. Як показала попередня практика, ці заходи носять суто
просвітницький, поверховий характер і мало ефективні. Побудовані за
старими принципами і схемами, розраховані на «слухняну» аудиторію, вони
не виконують сьогодні поставленої перед ними мети. Це вже було! Нині
важливо не користуватися відповідями, які своє «відпрацювали», потрібно
шукати нові й нові відповіді — і за формою, і за змістом. Адже щодня
виникають нові й нові питання. Звичайно, це не означає тотального
заперечення попереднього знання та досвіду. Необхідно провести не тількиревізію попереднього, що допоможе пошукові в ньому всього того
позитивного для самовизначення людини в нових, якісно трансформованих
умовах. У кінцевому рахунку це сприятиме створенню духовних передумов
духовному виживанню людини, в силу наростання в її свідомості небезпеки,
що реалізується в тенденції до самозаперечення, тобто самознищення.
Людиноцентризм — це філософія гуманістично орієнтованої політики і
практики державотворення. Вона повинна бути спрямована на подолання
внутрішньої порожнечі, фактичної руйнації свідомості та світогляду. Це
філософія творення людини — конкретної, живої, енергійно напруженої,
діяльність якої обумовлена єдністю розуму і душі. Зауважимо: одна з
причин краху комуністичної (і посткомуністичної) ідеології — абстрактний
підхід до людини — не конкретної, а людини взагалі. Вона для цієї
ідеології була не «таїна», а лише «розумна» істота, позбавлена душі,
тому поставала лише функцією. Така людина жила в абстракціях
всезагального — «народу», «людства», але ніколи своїм індивідуальним
життям. У тій ідеології все відбувалося з «погляду світової історії», якінколи й сьогодні — з «погляду майбутньої квітучої України». Такі
підходи й створюють описане вище соціально-політичне, економічне та
культурне тло, в якому людина перетворювалася на абстракцію, «пересічну»
ординарність. Політика людиноцентризму позбавляє від спрощень конкретної
людини, яка ніколи, в силу своєї унікальності, не може поміститися в
будь-які логічно визначені схеми й конструкції.

Ті, хто будує практику життя на «великих числах» — «універсальному
благоденстві», «найбільших досягненнях», «квітучій країні», «щасливому
майбутньому», «великій культурі» тощо — зневажають людину як
індивідуальність, особистість. Тобто вона позбавляється внутрішньоїповноти, душі. Тим самим заперечується «таїна» її сутності. Однак уся
вітчизняна культура і філософія сповнені пошуком людської душі, в них
акцентується увага на розумінні й пізнанні «серцем» (Г.Сковорода і
П.Юркевич). Кожний, хто причетний до вирішення людської долі, повинен
пам’ятати: душа, на відміну від розуму, психіки, свідомості, —
вселюдська, позаісторична, архетипічна. В її емоційній пам’яті
зберігаються загальнолюдські цінності і смисл. Душа причетна до
абсолютного, до істини, і при цьому намагається бути на межі минулого і
майбутнього, зберігати почуття часу, в якому вона живе.
Людина як «таїна» — основа сучасного гуманістичного погляду. Чим більше
світла, тим краще видно темне, невідоме в людині. Визнання цього факту —
джерело діяльності душевного «софійного розуму», який прагне проникнути
в невідоме. Все «ясно» і «зрозуміло» тільки розумові неосвіченому,
характерна риса якого — «тупувата розсудливість» (О.Герцен). Нагадаємо
загальновідоме, часто вживане поняття «однозначно». Воно — не що інше,
як підхід до людини з позиції «правила», «формули», «параграфа», в які
можна помістити все, але людину, її «душу» — втратити. Людина стає
«нулем», який має значення, якщо попереду поставити «одиницю» — партію,
вождя, лідера, месію тощо.

Але людина хоче бути людиною. Це може відбутися тоді, коли цінності
теоретичні (моральні, політичні, релігійні тощо) оволодіють серцем, і в
першу чергу тих, хто має владу, хто причетний до виконання владних
функцій. Велика спадщина — вітчизняна «філософія серця», повинна сприяти
пробудженню в них інтелектуальної совісті. Зрештою, потрібно не забувати
слова Сократа: «Добрий той, хто мудрий». А мудрість — це завжди єдність
розуму, душі і серця.

Національна ідея: духовний вимір

Процес становлення духовності є по суті революційним, а тому тяжким і
болісним для більшості населення, яке продовжує жити в безособистісному
світі. Стверджується особистість через цілком реальні соціокультурні
механізми, серед яких важливе місце посідає таке духовне утворення, як
«національна свідомість», на основі якої виникає й функціонує
національна ідея. Сьогодні, всупереч тривалій практиці
інтернаціоналізації, ні в кого (того, хто вміє мислити), немає сумніву,
що духовний досвід тільки тоді є особистісним, коли він стає моїм. А це
можливо тоді, коли його буде введено в контекст моєї культури —
національної. Саме «нація» є позначенням всього того конкретного, що
протистоїть глобальному, а разом із ним — деструктивному.

Національне наділяє творчими можливостями людину, дозволяє в порівняно
короткий історичний період подолати убогі часи, повністю перетворює
стиль життя як індивіда, так і людства в цілому. Головне ж у тому, що
усвідомлення національної самобутності сприяє виникненню духовної
людської особистості. Але потрібне усвідомлення, яке передбачає
розуміння глибинного змісту національного. Тільки на такому рівні
виникає вільна особистість — вільна від «дурної нескінченності»
(Г.Гегель) безглуздих дій, «ранжированого» життя і норм поведінки,
розписаних до дрібниць, всеохопного «молоха» бюрократизму. У
традиційному суспільстві (вищим синтезом якого став радянський
соціалізм), яке зайняте «вселенським домобудівництвом» (О.Неклесса),
людина фактично не володіє особистісністю і свободою, її буття
регламентоване, а дії наперед визначені рольовими обов’язками, життєвими
функціями, тому впродовж тривалого часу воно багато в чому ілюзорне. Із
ствердженням національної самосвідомості поряд із розвитком
громадянського суспільства з’являється нове прочитання сенсу буття,
різко розширюються обрії існування, люди починають відчувати високий
сенс у подальшому розвиткові суспільства і потребу у власному самозростанні.

Сьогодні для формування «національного» в нашій державі, без сумніву, є
всі необхідні духовно-культурні передумови. Однак культурна історія
нагромадила не тільки власні надбання, а й запозичення, інколи поєднання
різних стилів, що породжували несподівані явища, здатні збагатити
світову культуру «оригінальним штрихом» (І.Дзюба). Для подолання таких
розбіжностей потрібне те об’єднуюче начало, котре завжди перетворює
сукупність індивідів у народ, тобто в політично й духовно дієздатну
цілісність. Народ є носієм і основою суспільної моральності (у
найширшому значенні цього слова), яка надає специфічним інтересам груп
та індивідів соціально потрібну форму. Але для цього потрібне глибоке
людиновимірне відчування дійсності, суперечності розвитку якої дедалі
більше й більше проблематизують життя індивіда. Система поглядів і
цінностей, інтегрованих у національній ідеї, сприяє розумно виваженим
орієнтаціям. Адже те, що ми визначаємо як мудрість, передусім засноване
на духовності, на свідомому виборі власної позиції.

Існування суспільства неможливе без культури, цілісність якої визначає
духовна, творча діяльність людини. Тому в епоху глобалізації
непересічного значення набуває національна ідея, яка стає мірою
духовності, і разом з нею — світоглядним забезпеченням способу вільного
існування особистості, несе її ключові цінності. Вона протистоїть тим
ідеологіям, котрі орієнтовані на уніфікацію переконань. Вироблення такої
національної ідеї (хоча про неї говорилося дуже багато), нині в Україні
стає справою надзвичайної ваги й актуальності, оскільки саме через неї
будуть визначатися головні орієнтації й цінності державотворення в
контексті євроінтеграції.

Якщо ми визначаємо народ як культурно-політичну спільноту людей, то їх
об’єднання, консолідація відбувається завдяки інтегрованій дії
національної ідеї. Нагадаємо, що вона не вигадується теоретиками, не
запозичується з чужої історії і культури. Вона — продукт досвіду
власного народу, його менталітету. Тому так важливо духовно залучити
людину до її змісту. Власне проблемою філософії людиноцентризму є
завдання своїм духовно-культурним впливом акцентувати увагу на
особистісних цінностях. Основні з них — справедливість, свобода,
гідність, Вітчизна тощо повинні стати ядром національної ідеї. Її
специфіка має полягати не в претензії на відповіді на запитання про цілі
національного розвитку, а на тому, як підходити до їх осмислення.
Останнє може зробити тільки людина, але світоглядно і духовно
підготовлена. За нашим переконанням, своє покликання стати «домом буття»
(М.Бубер) для соціально, етнічно, конфесійно різних регіонів Україна
може здійснити тільки в тому разі, якщо через свою багату культуру стане
центром духовного тяжіння для всіх «Я» — особистостей. Насамперед
духовного, а вже потім економічного, політичного тощо. Тільки в такомупорядку можливе вирішення кардинальних проблем розбудови держави. Адже
все вирішується завдяки людині, але не абстрактній, безликій, а
конкретній, духовно і душевно розвиненій, освіченій та інтелектуально
багатій. Духовність як основа національної ідеї є тим життєво необхідним
інгредієнтом для гідності людини, без якого неможливо створити сучасне
стабільне суспільство і державу. Носієм духовності є людина. Це є її
справжній «світ» — істини і добра, до якого вона завжди прагнула і прагне.

Перспективи і можливості філософії людиноцентризму

У нескінченому Всесвіті і при постулюванні множини можливих світів вибір
«істинного» визначається цінністю. Для людини «кращим із світів» є той,
де вона хоче і може жити, підтримуючи свою ідентичність. Це —
світоглядна позиція людиноцентризму, яка і є гуманізмом сьогодення.
«Внутрішнє облаштування» життєвого світу обумовлюється природою людини.
Ідеологія виживання повинна виходити не з універсального еволюціонізму і
прогресизму, які зводять сутність людини до якоїсь абстрактної точки, а
з установки на коеволюцію (спільність) усіх її форм. Людина при цьому
береться в її цілісності як унікальність, «мікрокосм» усієї реальності.Метою суспільної діяльності повинно стати буття, а не становлення
(очікування). Людина, говорив великий філософ Відродження М.Кузанський,
не хоче бути ніким іншим, крім людини. Але людини! Це бажання потрібно
зберігати й розвивати. Чи не в ньому головний зміст національної ідеї,
про яку так багато пишуть, визначають, ставлять непрохідні бар’єри в її
тлумаченні, шукають і створюють образ її ворога? Без сумніву, зміст
національної ідеї — у духовному зростанні особистості. Чи може обмежена
людина — знаннями, культурою, освітою тощо, зрозуміти сутність ідеї
взагалі, а тим більше національної?

Сенс життя повинен бути не в його кінці, а у процесі, у всебічному
гармонійному поступі. Це та лінія розвитку людського духу, навколо якої
можна вибудовувати ідеологію збереження життя в Україні (і на Землі
також). Але життя людського! Кличу до життя живих духом — так може
звучати девіз філософії людиноцентризму перед фактом експансії технічно
перероджених форм свідомості. В ньому апеляція до людського, котре є в
кожній людині. Гуманізм людиноцентризму близький до цілей великих
релігій, які закликають не до фізичної трансформації людини, а до її
духовно-морального звеличення.

Людина завжди перебуває на передньому краї боротьби між Буттям і
Небуттям, між Добром і Злом. Ця боротьба розгортається в душі людини, в
її житті. Вона — її герой і жертва. Але людина уособлює надію, віру в
перемогу добра. І вона найбільше страждає від хаосу і катастроф.
Збереження Буття починається з урятування душі та духовності людини. В
цьому й полягає сенс людиновимірної політики і соціально орієнтованої
економіки. Саме він, чіткий вектор руху, забезпечить успіх реалізації
найсміливіших українських проектів.

Розвиток і втілення в практику життя філософії людиноцентризму є однією
з головних умов формування і становлення нової української демократії.
Україна — один із світів у Світі, один, але оригінальний і найкращий для
нас проект людської культури. Досвід Заходу і Сходу має бути для нас
уроком, а не зразком для наслідування. Нам однаковою мірою мають бути
чужі як імітаторство, так і протиставлення себе іншим. Свою особливість,
унікальність і конкурентоспроможність ми можемо довести у відкритому
діалозі. Але вести його спроможна духовно і морально розвинена, багата
знаннями і культурою мислення Людина. Тільки так можна поєднати
загальнолюдські й національні цінності і любов до Вітчизни з викликом
сучасної цивілізації, прагнення долучитися до якої є вимогою новітньої
української політики. Акцент на людині «як Сущому» (Е.Левінас) приведе
зрештою до відмови від ксенофобії, зміцнить повагу до себе і до інших.
Без цього одвічна національна мрія — розбудова і творення нової України
— стане черговою утопією, а не вагомою реалією європейської цивілізації.

Відповіді

  • 2005.08.14 | Аскет

    Декілька коментарів

    Восхищен.

    Испытываю который час непреходящее чувство глубокого наслаждения.

    Боюсь умереть от переизбытка положительных эмоций.

    Это же настоящий «Человекоцентристский манифест»! Программа деятельности всех гуманитариев и обществоведов Украины. Нет СНГ! Нет всего мира! Нет всех возможных миров с органической и разумной неорганической жизнью! Да!!!

    Надо срочно создавать, если не политическую партию, то еще одну государственную академию для разработки и воплощения содержащихся в этом манифесте озарений. Или, по крайней мере, по примеру наших северных соседей, создать Институт человека. Нужен также валютно-гонорарный журнал «Философия антропоцентризма» с выходом на всех официальных языках ООН. Начать подготовку к изданию сто томной Энциклопедии философского антропоцентризма. Разработать учебники для средней и высшей школы. Слава Богу, что в Конституции Украины нет положения об отделении человекоцентризма от государства. Так что препятствий для внедрения учебных дисциплин по этому самому центризму нет начиная с детского садика и кончая отпеванием на кладбище.

    Это же почти единственный и уникальнейший шанс для наших философов завоевать неоспоримые передовые позиции в мировом философском пространстве.

    Обычные ученые, а такие возможно и попадаются среди доморощенных философов, публикуют вначале свои идеи в профессиональных отечественных журналах, если сил не хватает на что-то более авторитетное. Затем обсуждают их с коллегами, выступают на конференциях с научными докладами, выслушивают, хотя редкие, но все же критические замечания на ученых советах, печатают свои книги в научных издательствах, кстати, за свои деньги. Только потом осмеливаются вынести их на суд широкой общественности, да если еще найдутся СМИ, готовые предоставить для обнародования свое место или время.

    А тут все наоборот! Проблема только в том, как же ссылаться на нашего Сократа, если в академических кругах пока еще не принято цитировать газетные публикации и считать их научными работами.

    Наш академик выбрал себе особый «царский» путь в ученые и успешно его реализовал – используя свои компартийные и административные посты, он публиковал черт знает где написанные не им пародии на научные тексты. Стал своего рода олигархом от науки – получил свои многочисленные академические регалии благодаря своим постам, а не своим интеллектуальным достижениям. Не он один!

    И не мерянное число комплиментарных публикаций и интервью нашего героя в ЗН, Дне, Фактах и т.п. Имели мы счастье лицезреть и посвященный ему ТВ фильм и т.д. и т.п.

    Ну, это ж все было при прежнем режиме. А что изменилось сейчас? Что у ЗН кризис с авторами? Или наш герой столь значим для ЗН, как Марчук для Дня, и поэтому ЗН вынуждено печатать его манускрипты?

    Так что нечего удивляться почти всеобщему неуважению в нашем социуме к общественным наукам, если их единственным публичным олицетворением выступают такие «мыслители». А каким может быть это отношение, если те же самые персоны, учившие нас превосходству марксистско-ленинской идеологии и пролетарскому интернационализму, сегодня пафосно вещают об украинской национальной идее и духовности.

    Академик же многих наук, забывший из-за прирожденной ему скромности указать, что они еще академик Академии педагогических наук, Академии правовых наук и кажется какой-то там Академии или Ассоциации политических наук, идет по дорожке, проторенной его предшественниками из ЦК Компартии Украины, естественно с учетом современных пиаровских технологий.

    Но в те времена сохранялись хотя бы внешне нормы академического политеса. Директор академического института приводил на ученый совет очередного развивателя марксизма и тот был вынужден хоть что говорить в научной среде по поводу написанного не им текста.

    А тут и этим не пахнет. Сразу выступление в общественно-политическом издании. Какой резонанс, какая популярность! Вот публика и вспомнила, что есть такой бывший несменяемый, казалось бы, министр образования, оставивший неизгладимый след и непоправимые последствия в системе народного образования. Тайный сторонник и пособник оранжевой революции. Ну, не получилось стать первым заместителем Госсекретаря, так все еще впереди. Главное, чтобы главный читатель помнил о твоем существовании и неиспользуемом на пользу стране гигантском творческом потенциале.

    Человеку, имеющему хоть малейшее отношение к общественным наукам, ясно, откуда растут ноги у каждого здравого положения этой статьи. Надо признаться, такие положения в статье есть. Проблема в том, что они не принадлежат автору. Но если бы наша академическая мегазвезда указывала авторство заимствованных им без цитирования мыслей, то статья должна была бы упоминать несколько сотен имен.

    Более-менее сведущему читателю также очевидно, что интерпретация многих из привлекаемых в статье понятий и положений не имеет ни малейшего отношения к общепринятой в научном сообществе.

    Новым по сравнению с предыдущими «эпохальными» коммунистического и кравчуковско-кучмовского периодов работами нашего героя является разве что апелляция к душе и Богу. Чувствует, что хотел бы услышать наш Президент.

    Претендовать на новизну постановки в центр науки человека, означает демонстрировать свое полное невежество в сфере общественных наук и их истории. Если наш герой на всех своих предшествующих компартийных и административных должностях ни во что не ставил человека, то это его личное горе, позволившее, правда, сделать ему внешне очень успешную научную карьеру.

    Поэтому заниматься анализом этой статьи означает впустую тратить время. Для обычного же читателя, даже с высшим образованием, она является примером злоупотребления малопонятной «заумной» терминологией.

    В целом, ЗН опубликовало несъедобное «интеллектуальное» месиво из чужих мыслей с претензией на значимое осмысление действительно важных проблем. Каждой такой публикацией, а иных у него нет, наш герой нарушает императив, подходящий для него и ему подобных персонажей: «Молчи, за умного сойдешь».

    Сейчас то он не прикрыт своими административными и партийными постами и всей репрессивной мощью прежних режимов, которым он преданно прислуживал. Бедняга!

    С нетерпением жду дальнейшего развития и практического применения основанной им философии человекоцентризма в украинской экономической, политической, общественной, культурной и духовной жизни. Тем более что его землячки и почти односельчане далеко не последние люди в этой стране.

    Желательно бы прочитать на страницах ЗН и текст выступления на Президиуме НАНУ академика Поповича. Уже то, что это выступление, посвященное национальной идее, вызвало такое восхищение нашего героя, говорит о многом.

    Аскет
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2005.08.14 | Георгій

      Re: Декілька коментарів

      Я б взагалі не звертав уваги на цю тріпотню. Державні сановники в усіх країнах займаються отакою пустопорожньою балаканиною - це ж і є їх робота. :) Я думаю, Україні просто треба розробити хороше діюче законодавство, яке обмежувало б вплив усяких Кременів, Ніколаєнків і інших "мультіакадеміків" від державного апарату на хід навчального і наукового процесу. На цьому, по-моєму, варто концентрувати зусилля, а не на критиці усяких офіціозно-завиральних ідей. Треба, щоби університети і заклади фундаментальної науки могли згідно із діючим законодавством самі підбирати собі кадри, щоби була певна горизонтальність структур, ротація, підзвітність лідерів колективам і т.д. А сановники хай собі пишуть довгі і порожні "стратегічні" документи, скільки їх душі завгодно. Це ж у принципі саме собою нікому не заважає.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2005.08.15 | Orysja

        Re: Декілька коментарів

        Георгію, Ви не пам"ятаєте, чого писав цей троглодит раніше. Та й у нинішньому опусі, не дивлячись на його "продвинутость" є "ті" фрази і обороти. "Нєпотопляємий крейсер" наш... :crazy:
    • 2005.08.16 | Рюген

      Re: Декілька коментарів

      Глубокоуважаемый г-н Аскет!
      Непонятно, что Вы хотели сказать своим постингом? Отметить, что акад.Креминь хероват? Это можно было сделать и короче и убедительней. Вылить свои эмоции на читателей, и без того забрызганных словесным поносом акад.Креминя? Проанализировать хероватость акад.Креминя покомпонентно? Если Вы ставили такую цель (в чем я не уверен), то Вы с ней не справились. Обвинения акад.Креминя в эксплуататорском прошлом и служении преступному режиму тоже неоригинальны, как и мыслищи акад.Креминя.
      Получается, что комментарии в своей хероватости не уступают критикуемому документу. А коли так, из-за чего сыр-бор?
  • 2005.08.15 | Скептик

    Пану Георгію

    Вельмишановний пане Георгію!

    Я згоден з переважною більшістю Ваших думок та коментаріїв, з якою я мав нагоду ознайомитися на цьому форуму. Відверто кажучи, це зі мною трапляються дуже рідко.

    Але на жаль у даному випадку, Ви повністю не звертаєте уваги на ті конкретні обставини академічного та освітянського буття, політичні умови та інститути, людські стосунки та владну вертикаль, незрілий стан громадянського суспільства, пасивність інтелектуальних спільнот, що зараз існують в Україні. Відчувається, що Ви трошки втратили відчуття українських реалій.

    Цей безсмертний твір мільтіакадемика (зауважу що пан Ніколаенко ще не є академіком, але немає сумніву, що найближчим часом стане, принаймні членом Академії педагогічних наук, президентом якої є наш герой - й зрозуміло чому) дійсно є пересічним зразком словоблудства та понятійного поносу a la Програма КПРС.

    Але чомусь дуже непогана, як за українськими мірками, газета ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ друкує це непотребство, приймаючи за філософський аналіз непрофесійне вживання абстрактної та невірно інтерпретованої термінології. Але ж у статті присутні слова “нація”, “духовність”, які позначають дуже важливі для самовизначення та розвитку держави та суспільства ідеї. Тобто газета для інтелектуалів не у змозі розрізнити демагогію від наукового аналізу.

    А що ж казати про самих читачів, значна кількість яких на жаль не має ґрунтовною гуманітарної освіти. До речі, звертаю Вашу увагу, що багато підручників з суспільствознавства, надрукованих з 1991 р., було “написано” нашим мультіакадеміком в співавторстві с його “товаришами”. Міністерство освіти у своїх листах за підписом нашого мультіакадемика до підлеглих інститутів та “університетів” наполегливо “рекомендувало” купувати по декілька сотень примирників цієї продукції.

    Та й зараз від нашого мультіакадемика значним чином залежить майбутнє України, тому що він за своїм службовим статусом є персоною, яка дає освітянські поради керівництву країни, є сучасним втіленням Макаренка та Сухомлинського. Він “керує” науковими дослідженнями у галузі освіти, підібрані їм підлеглі диктують зміст та форми навчання, фахову перепідготовку вчителів та інше.

    Таким чином, справа йдеться не про критику “офіціозно-завиральних ідей”, а про те, що людина, яка не стільки їх “генерує”, а скільки “озвучує”, є ключовою фігурою в галузі педагогічних наук.

    Вважаю, що інтелектуальній рівень наукових розробок не може в українських умовах бути вищий за інтелектуальній рівень наукового керівника. Не чисельні виключення лише підтверджують це міркування. В цьому й полягає жах ситуації!

    Згоден, що потрібно нове законодавство та інше, про що Ви цілком справедливо вказуєте. Але поки головним вченим у галузі педагогічних наук буде наш мільтіакадемик неможливо прийняття більш-менш сучасного законодавства про освіту.

    Чому? По-перше, проекти відповідних законів будуть розробляться під керівництвом мільтіакадемика. Він зробить все, аби нові закони не завважили йому й надалі вважатися супервидатнім ученим та залишитися при науковій владі. По-друге, приймати ці закони будуть наші дуже освічені депутати, для яких вищим авторитетом буде наш мультіакадемік та “наукові” розробки його підлеглих.

    Це замкнуте коло. Як його розірвати не знаю.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2005.08.15 | Георгій

      Re: Пану Георгію

      Скептик пише:
      > Вельмишановний пане Георгію!
      >
      > Я згоден з переважною більшістю Ваших думок та коментаріїв, з якою я мав нагоду ознайомитися на цьому форуму. Відверто кажучи, це зі мною трапляються дуже рідко.
      (ГП) Дуже дякую Вам за розуміння.

      > Але на жаль у даному випадку, Ви повністю не звертаєте уваги на ті конкретні обставини академічного та освітянського буття, політичні умови та інститути, людські стосунки та владну вертикаль, незрілий стан громадянського суспільства, пасивність інтелектуальних спільнот, що зараз існують в Україні. Відчувається, що Ви трошки втратили відчуття українських реалій.
      (ГП) Так, я знаю, але ж якось треба міняти ці реалії, вони не зміняться самі собою... Я розумію, що мені, притому, що я тільки час від часу, раз на два роки чи менше, навідуюся додому, не видно багато чого в Україні, що дуже добре видно Вам. Але ж і Ви визнаєте оцю "владну вертикаль." Тобто ми з Вами тут нібито і не розбігаємося...

      > Та й зараз від нашого мультіакадемика значним чином залежить майбутнє України, тому що він за своїм службовим статусом є персоною, яка дає освітянські поради керівництву країни, є сучасним втіленням Макаренка та Сухомлинського. Він “керує” науковими дослідженнями у галузі освіти, підібрані їм підлеглі диктують зміст та форми навчання, фахову перепідготовку вчителів та інше.
      (ГП) А Ви думаєте, якби хтось інший керував, було б краще? Знаєте, у США людина номер один в освіті зараз - це місіс Лора Буш, дружина теперешнього президента. Вона має ступінь бакалавра мистецтв і за все своє життя пропрацювала шкільним бібліотекарем (навіть не вчителькою!) десь кілька місяців, і те неповний робочий тиждень. Може, вона і хороша жінка, я не проти неї особисто, але яка там у дідька компетентність, здатність керувати системою освіти у двісті-з гаком-мільйонній країні, спрямовувати цю систему туди чи сюди? Тим не менш, Лора Буш вважається автором (!!!) і головним проштовхувачем стратегічної програми розвитку національної американської освіти під назвою "No Child Left Behind." Що до некомпетентності і ступеню "блатнизму" лідерів освіти (і багато чого іншого), то США нічим не кращі за Україну. От тільки у США ні вчитель середньої школи, ні викладач університету НЕ МУСИТЬ слухати верзіння місіс Буш чи навіть знати про її існування на білому світі. Американське законодавство таке, що і шкільні, і університетські викладачі користуються повною академічною свободою. Ніяких обов'язкових для всіх програм чи стратегічних ініціатив їм нав'язати просто неможливо - американські закони їх від цього надійно захищають.

      >проекти відповідних законів будуть розробляться під керівництвом мільтіакадемика. Він зробить все, аби нові закони не завважили йому й надалі вважатися супервидатнім ученим та залишитися при науковій владі. По-друге, приймати ці закони будуть наші дуже освічені депутати, для яких вищим авторитетом буде наш мультіакадемік та “наукові” розробки його підлеглих. Це замкнуте коло. Як його розірвати не знаю.
      (ГП) Так, і я тим більше не знаю, але треба думати...
  • 2005.08.15 | Анатоль

    Все пізнається (і оцінюється) в порівнянні.

    Я ніколи не став би читати програмних статей освітянських чиновників.
    Але тут така "реклама", що прийшлось прочитати.
    Враження таке: дуже виважений, збалансований підхід.
    Закидають автору, що нема оригінальності, а тому нема смислу в її написанні.
    Не згоден.
    Да, справді, нічого оригінального в статті нема.
    Нормальна ліберальна, національно-демократична, гуманістична концепція.
    І справді не було б смислу в її публікації, якби такі погляди були нормою в Україні.
    Але.
    В четвертини населення погляди старі, радянські.
    В 60% ніяких нема. Тільки б хтось "порядок" навів, щоб були ціни малі і зарплати великі.
    Решта в пошуках царства божого, брахманату, рідної віри, звичаєвості і т.п.
    Тому в такій ситуації нормальна, гуманістична концепція зовсім не зайва.
    Де людина проголошується цінністю і під духовністю розуміється доброта, культурність, моральність, а не відданість якимсь богам, ідолам чи фюрерам.
    З чим порівнювати?
    З якої позиції автори коментарів нападаються на цю статтю?
    Своїх концепцій вони тут не дали. Може в них справді кращі. Ну так вперед. Почитаємо, порівняємо.
    Порівняно з чим гуманістична концепція така погана?
    Порівняно з православям?
    Чи з концепціями каганців?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2005.08.15 | Георгій

      Re: Все пізнається (і оцінюється) в порівнянні.

      Анатоль пише:
      > (...) Порівняно з чим гуманістична концепція така погана? Порівняно з православям? Чи з концепціями каганців?
      (ГП) Та не погана ця концепція... Хай живе й пасеться. Я просто не думаю, що в сучасній цивілізованій державі взагалі повинна бути якась ОДНА загальна концепція будь-чого, причому концепція декларована високими сановниками і така, що її "спускають" вниз сходинками ієрархічно-чиновницької системи (від міністрів головам обл- чи рай-ВНО, чи ректорам, а далі вчителям, учням...).
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2005.08.15 | Анатоль

        Це Ви добре сказали, але

        (ГП) Я просто не думаю, що в сучасній цивілізованій державі взагалі повинна бути якась ОДНА загальна концепція будь-чого, причому концепція декларована високими сановниками і така, що її "спускають" вниз сходинками ієрархічно-чиновницької системи

        Це Ви добре сказали.
        Але з чого Ви взяли, що саме концепцію гуманізму спускають зараз чиновники згори вниз.
        Я розглядаю цю статтю Кременя саме як спробу захистити цивілізовану альтернативу тій ЄДИНІЙ концепції, що спускається зараз нашим таким православним президентом.
        Тим більше, що концепція гуманізму, демократії, лібералізму якраз і передбачає різноманітність поглядів і толерантність.
  • 2005.08.16 | Аскет

    Пану Анатолію!

    Пане Анатолію!

    Звертаю Вашу увагу на те, що мультіакадемік претендує на побудову нової течії у філософії – філософії людиноцентризму, а не якоїсь там концепції.

    Мета нової філософської течії -- обґрунтування “геніальності” дивного поєднання Президентом термінів “людина”, “центр” та “нація”.

    (Президент: «В центрі нації буде знаходитись людина. Всі інші — лакеї, починаючи з президента».

    Мої коментарі: Якій це центр нації? За визначенням нація складається з окремої спільноти людей, тобто сукупності конкретних людей? У нації немає центру! Яка людина та в якому сенсі повинна бути у центрі нації? Лакеї!!!??? – дуже невдале слово в цьому контексті. “Інші” (тобто інші люди) що не люди??? Зокрема, що сам Президент не людина?

    Здається, що треба було казати не про націю, а державу або суспільство!)

    Головний метод кременевої філософії – спроба пов’язати ці терміни через викладення безсистемного нагромадження чужих та спотворених думок під назвою “філософія людиноцентризму” та через спекулювання “національною ідеєю”.

    Метазавдання цієї новітньої філософії – довести Президенту, що у нього є тільки один достойник на місце офіційного головного тлумача його думок та “універсального суспільствознавця та гуманітарія” (філософа, правознавця, педагога, політолога), без порад якого Україні кінець. Візьміть знову до влади!

    “Конструювання” цієї філософії ad hoc трапилось майже миттєво. Про це свідчить те, що “Енциклопедичний філософський словник” (Київ, Абрис, 2002) не згадує про таку філософію. Не має про неї згадок й в статті про наукові досягнення пана Кременя, де він характеризується як “фахівець у галузі соціально-політичного розвитку” (с.307).

    Прохання до Вас, пане Анатолію. Будь ласка, пояснить мені у чому сенс, зміст та оригінальність кременевої, за Вашим висловом, “нормальної ліберальної, національно-демократичної, гуманістичної концепції”.

    Чекаю на стислу, зрозумілу та змістовну відповідь, що не пов’язана з переформулюванням Вашого найменування цієї “концепції” на кшталт: “Змістом концепції мультіакадеміка є оригінальне та свіже викладання, тлумачення, систематизація, розвиток, застосування та встановлення зв’язків ліберальних, національно-демократичних та гуманістичних цінностей”.

    Чому я такий вимогливий? Тому що у статті навіть натяків на це не має!!! Як же можливо аналізувати те, що не має об’єкту аналізу?

    До речі, витвір мільтіакадеміка таких “антимарксистських” термінів як “ліберальний”, “національно-демократичний” взагалі не містить. Відчувається компартійний вишкіл “автора”, який продовжує на рівні підсвідомості вважати відповідні поняття антинауковими, тобто ідеологічно підозрілими.

    Термін “гуманістичний” зустрічається аж у чотирьох реченнях, але в його буденному розумінні.

    Ще питання. Ви часом не знаєте, коли філософія поставила у центр своїх досліджень людину?

    Маленька порада. Останніми роками видавництво “Смолоскип” надрукувало серію антологій з кращих праць видатних соціальних та політичних філософів (Єдиним “недоліком” цієї серії є повна відсутність праць нашого мультіакадеміка та його колег з НАНУ та інших державних академій. Це, звичайно, жарт).

    Порадив би Вам ознайомитися принаймні з антологіями “Лібералізм” та “Націоналізм”. Мабуть після цього у Вас буде трішки менш пієтету до дописувань нашого мільтіакадеміка та з’явиться бажання й вміння відрізняти справжні філософські тексті від їхнього мавпування.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2005.08.16 | Анатоль

      Справа не в філософії, а в ідеології політики.

      Аскет:
      > мультіакадемік претендує на побудову нової течії у філософії – філософії людиноцентризму, а не якоїсь там концепції
      > пояснить мені у чому сенс, зміст та оригінальність кременевої, за Вашим висловом, “нормальної ліберальної, національно-демократичної, гуманістичної концепції”.
      > коли філософія поставила у центр своїх досліджень людину?

      Мене ніхто не уповноважував бути адвокатом Кременя.
      Я можу лише висловити свої міркування щодо цієї статті.
      Я думаю в ній нема претензій на створення нової філософської течії.
      Під терміном людиноцентризм тут йдеться про гуманізм.
      Це можна вважати синонімом, адже концепція гуманізму в тому, що найвища цінність - це людина.
      Інститути академії педагогічних наук багато років розробляють концепцію гуманізму як важливу складову світогляду, ідеології.

      А тут президент зі своїми ідеологічними ініціативами:
      Унікальна історія, унікальна географія, унікальний маленький українець, унікальний шанс за тисячоліття, ми такі молодці - перші землероби в історії, Кучму змінили, за духовність зараз візьмемось, тож європа бігти повинна запрошувати нас.

      Цією статтею Кремінь хоче підкласти Ющенку нормальну, зважену, сучасну ідеологічну базу замість притітивних волюнтаристських декларацій.
      І використав термін людиноцентризм саме з цією метою, щоб це виглядало як деталізація президентської концепції.
      Тож мова тут не про філософські теорії, а про ідеологічні засади, на яких має будуватись державна політика.
  • 2005.08.17 | Аскет

    Господину Рюгену!


    Милостивый государь:

    Был бы признателен, если бы Вы в дальнейшем избегали употребления «клозетной лексики». Все-таки форум посвящен науке и образованию, что предполагает определенную культуру дискуссии и некий уровень толерантности друг к другу, по крайней мере, участников форума.

    По-моему скромному разумению, мы все, участники этого форума, недовольны положением в обсуждаемой сфере и особенно отсутствием каких-либо практических шагов по его изменению. Вы, как я могу сделать вывод из Ваших постингов, законченный пессимист, уверенный, что нам никогда из этого положения не выбраться. Я полагаю, верю, надеюсь, что положение не такое уж безнадежное.

    Однако оно станет полностью безысходным, если к его исправлению присоединятся такие персонажи, как этот мультиакадемик. Вот из-за этого и «сыр-бор».

    Рад, что Вы разделяете критическую оценку его писания, хотя и не согласен с формой этой оценки. Рад и тому, что эту оценку разделяют большинство высказавшихся на эту тему не только здесь, но и на http://www.zn.kiev.ua/nn/forums/index.php?showtopic=38274.

    Однако у достаточно большого числа жителей этой страны, в том числе и ее высших руководителей, есть еще иллюзии в отношении этой персоны и той сверхзадачи, которые якобы на него возложена историей.

    См., в частности, мнение Анатолия:
    “Цією статтею Кремінь хоче підкласти Ющенку нормальну, зважену, сучасну ідеологічну базу замість притітивних волюнтаристських декларацій”.

    Да и сам наш герой, выглядевший пришибленным и растерянным после своей добровольно-принудительной отставки с поста первого заместителя Госсекретаря (см. дискуссию на Майдане по поводу этого его назначения), уже вернулся в более привычное ему состояние чиновничьего «превосходства» и академической вальяжности. Успел подписаться за автора под двумя манускриптами – по пресловутому Болонскому процессу и Истории философии (страниц под тысячу). Последний уже можете приобрести и насладиться его чтением.

    Теперь еще, как правильно пишет Анатолий, претендует на роль незаменимого главного идеолога Украины. А как насчет отношения к идеологии в Конституции Украины?


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".