Відповіді

• 2006.10.01 | Iryna_

  Пропозиції акад. Локтєва (л)

  http://www.nauka-info.com.ua/sovet/sovet_2.php
  
  Академік НАНУ В.М. Локтєв:
  
  
  ЩО МОЖНА БУЛО Б ЗРОБИТИ ДЛЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ НАУКИ В УКРАЇНІ
  
  
  1. Роль науки в суспільстві
  
  
  1.1. Загальновідомо, що майже половина щорічного приросту ВВП в світі спирається на нові наукові розробки, в тому числі нові високі технології, що, як правило, випливають з тих чи інших відкриттів в фундаментальній науці. Можливості екстенсивного розвитку в значній мірі вичерпані і в новому тисячолітті зростання ВВП і покращання якості життя людей може відбуватися лише за рахунок наукових досягнень і спираючись на них. При цьому мова йде, в першу чергу, про фундаментальну науку, без якої неможливо уявити щасливе буття людства. В це поняття входить розв'язання енергетичних проблем, попередження старіння, продовження життя, подолання хвороб, наукове вирішення соціальних і міждержавних протиріч, зокрема, попередження воєн, ефективне використання базових законів для оптимального врахування часто несумісних вимог екології і цивілізаційної доцільності, збереження фауни і флори, нарешті, прорив у космічний простір.
  
  Неперервний, а головне - сталий економічний розвиток суспільства в цілому можливий лише за умов, коли воно здатне сприймати та правильно використовувати наукові досягнення, долаючи виклики сьогодення. Для цього керівництво будь-якої країни має потребу в надійних середньо- та довготермінових прогнозах напрямів та результатів науково-технічного прогресу і, в неменшій степені, аналізуванні наслідків виникаючих нових проблем. Відповідні прогнози і оцінки можуть надаватися владі і суспільству тільки за умови існування наукової спільноти світового рівня, яка спроможна підготувати справжню незалежну експертизу і дати об'єктивну інформацію з питань, що вимагають наукової компетентності і спеціальної кваліфікації. При цьому треба мати на увазі, що для самих наукових працівників підготовка експертних висновків не є головним професійним завданням, проте вони (і лише вони) можуть справитися з нею в інтересах своєї країни.
  
  Скоро виповниться 15 років, як ми живемо в незалежній державі і самі визначаємо пріоритети свого розвитку. За цей час багато змінилося, але зміни, якщо і торкнулися наукової сфери, то тільки, на жаль, негативним чином. Тому виникає принципове і, можна стверджувати, непросте питання: а чи спроможна сучасна наука України забезпечити виконання вітчизняними вченими цієї найважливішої суспільної задачі? Я особисто не наважився б дати на нього однозначну відповідь.
  
  Справа в тому, що у переважній більшості напрямів науки і техніки, особливо коли мова йде про експериментальні фундаментальні дослідження або розробку принципово нових технологій, Україна стала помітно відставати від розвинутих країн, причому це відставання має тенденцію до поступового зростання, яке може набути необоротного характеру1. Щоб цього не відбулося, держава має згадати про свою науку і її носіїв - науковців. Один із очевидних шляхів, який я бачу для подолання небажаних негативних тенденцій, - це впровадження політики максимальної відкритості в сфері громадянської науки. Неможливо не усвідомити, що майже по всіх напрямах будь-яка інформація і нові знання, які наша наука може при здійснюванні такої політики отримати "ззовні", набагато перевищують те, про що інші країни можуть дізнатися від нас, в усякому разі, тепер. Навіть більше: незважаючи на те, що в деяких наукових напрямах ми все ще маємо всесвітньо відомі школи і окремих видатних вчених, все ж без такої відкритої науково-інформаційної державної політики відродження вітчизняної науки, на моє переконання, неможливе взагалі.
  
  Невід'ємним елементом цієї політики має стати активна пропаганда минулих, а головне - сучасних досягнень українських вчених на міжнародному рівні, яка, без сумніву, притягне до України симпатії широких кіл наукової громадськості та інтелігенції зарубіжжя і забезпечить великі можливості для залучення іноземних спеціалістів до тісної співпраці з українськими науковими установами. Останнє може стати особливо результативним і успішним для нашої країни при створенні достойних умов регулярного прибуття і перебування іноземних партнерів в Україну. Починати треба саме зараз, коли "помаранчева революція" сприяла створенню нової кон'юнктури для просування всього українського в світі. Інші можливі заходи подібного спрямування будуть також обговорюватись нижче.
  
  1.2. Якщо суспільство розробляє і використовує високі технології, воно має створювати умови для підтримки необхідного рівня інтелектуальної мобільності. Інакше, країна повинна мати достатню кількість людей, які спроможні вчитися і сприймати нове впродовж свого життя (і одночасно передавати свої знання наступним поколінням дослідників, технологів і інженерів). Світовий досвід вчить, що ніяка стандартна (тобто загальна) система освіти не виконує цієї функції в жодній країні. Її виконують (що тотожньо - з нею справляються) лише елітні (в першу чергу, в інтелектуальному, а потім вже в економічному сенсі) вузи, в яких або високий рівень власних науково-дослідних робіт або (що більше притаманне саме нам) тісні зв'язки з потужними науково-дослідними (академічними) центрами. В СРСР ця місія, наприклад, в близькій мені галузі фізики виконувалась насамперед Московським фізико-технічним інститутом, Московським, Ленінградським, Новосибірським, Київським, Харківським та декількома іншими університетами. Якщо звернутися до інших країн, то, скажімо, в Англії до елітних треба віднести Кембріджський та Оксфордський університети, в США - Гарвардський та Прінстонський університети, Масачузетський та Каліфорнійський технологічні інститути, у Франції - Політехнічну та Нормальну парижські школи. Систему таких вузів було б слушно, як на мене, започаткувати і в Україні, причому тут можна думати і про нові навчальні заклади, зокрема в системі НАН України.
  
  1.3. Дуже важливим є зберігання високих стандартів в освіті, причому це стосується і вищої школи, і середньої: без тісної співпраці і взаємодії з активними науковцями, зокрема НАН України, взагалі з науковим середовищем освіта зазнає надмірного і однобічного впливу з боку бюрократичної системи, яка намагається вигадувати та проводити сумнівні "реформації" в своїх власних інтересах, чому ми є свідками впродовж всього часу незалежності, коли фактично несуттєві і непринципові зміни видаються за реформи. Одним з результатів таких "реформ" стала можливість отримати середню освіту, жодного разу не склавши іспиту з природничої дисципліни.
  
  1.4. Вище йшлося про найважливіші, проте так звані утилітарні функції фундаментальної науки. Її ж головна функція і, значною мірою, джерело - це задоволення природної і невичерпної потреби людини до пізнання принципів і законів будови оточуючого світу, що в кінцевому рахунку зводиться до пізнання самого себе. Нехтування цією стороною існування науки як такої виявляється в ненормально низькому статусі в сучасній Україні творчих людей, які залучені до наукової або освітньої діяльності в галузі природничих або технічних досліджень. З іншого боку, таке ставлення до них неявно, але вкрай негативно позначається на психологічному та моральному кліматі і - як наслідок - на стійкості суспільства в цілому. При цьому необхідно мати на увазі, що в деяких країнах (зокрема, Англії, Німеччині, Франції, колишньому Радянському Союзі, а отже - в Україні) історично високий рівень наукових досліджень тривалий час складав предмет національної гордості, тому втрата відповідного статусу є руйнівною для державницької самосвідомості, збереження національного менталітету. Після Другої Світової війни важливість розвитку фундаментальної науки як показника значимості і навіть величі держави була усвідомлена в США, де підтримка науки суспільством досягла нечуваних обсягів, що, не в останню чергу, досягається шляхом широкого впровадження цієї ідеї через потужні засоби масової пропаганди. Зараз до такого ж висновку дійшла об'єднана Європа, комісія якої з 2005 року подвоїла витрати на наукові дослідження, довівши їх бюджет до величезної цифри у 70 млрд. євро.
  
  Характерною, а краще сказати - важливою особливістю перелічених задач є те, що лише мала їх частка може бути (в усякому разі, здогадно) адекватно описана в прямих економічних показниках, зокрема співвідношенні "витрати-прибуток", тощо. Проте такі оцінки дуже ненадійні і обманливі, бо не можуть врахувати "проривних" відкриттів, які неможливо прогнозувати в принципі і які несподівано можуть змінити існуючий техніко-технологічний ландшафт. Крім того, є і протилежні приклади, коли глибоке фундаментальне досягнення починає застосовуватись через багато років, як це було з розщепленням ядра, лазерами, надпровідністю, тощо. Тому утримання високого рівня фундаментальної науки стає запорукою благополучного майбуття. Із сказаного випливає, що вимога передбачуваного і точно зазначеного економічного зиску є суттєвим, але далеко не єдиним (і тим більше не найважливішим) чинником в питаннях організації і фінансування науки. Можна також стверджувати, що всі задачі, які стоять перед наукою, можуть бути розв'язані лише сильним академічним (і не обов'язково безпосередньо поєднаним з технологіями) науковим середовищем. В Україні таке середовище створене і поки що існує в більшості інститутів Національної академії наук, можливості виживання і самозбереження якої, зрозуміло, не безмежні.
  
  2. Що ми маємо в сучасній Україні
  
  
  Безумовно, в окремих напрямах досліджень ще збереглися працюючі на світовому рівні конкурентноспроможні наукові колективи - лабораторії, групи і окремі дослідники (тих, що не є такими, взагалі не варто приймати до уваги). Про цілі інститути внаслідок численності їх складу говорити важче, проте, напевне, є й інститути. Як правило ж, це відносно невеликі колективи, що мають тісні стосунки зі світовою елітою в тому самому науковому напрямі і очолюються визнаними фахівцями. Проте загальна кількість таких груп дуже сильно скоротилася, якщо рахувати з 1990-91 років. Можна назвати основні причини такого скорочення:
  
  2.1. Практично масовий від'їзд на початку та в середині 90-х років найбільш кваліфікованих і талановитих вчених за кордон у зв'язку з економічною нестабільністю в країні, різким зниженням матеріальної підтримки і, що теж дуже суттєво, падінням суспільного престижу наукової діяльності (при цьому означення "вища кваліфікація" не має прямого відношення до офіційного табеля про ранги в науці типу обов'язкового членства в НАН України та інших державних академіях, високих адміністративних посад, тощо).
  
  2.2. Майже повна відсутність або недостатність коштів на наукові дослідження, в першу чергу, експериментальні та на відповідне нове обладнання в достатньому обсязі.
  
  2.3. Все ще триваючий регулярний відтік талановитих молодих науковців, які поки що продовжують отримувати в Україні непогану освіту, внаслідок тих причин, що зазначені вище, а також:
  
  а) скорочення числа достойних наукових лідерів,
  б) вкрай незадовільна заробітна платня в сфері науки, що для молоді є навіть більш вагомим аргументом "проти", ніж для вчених середнього і старшого віку,
  в) фактично повна відсутність громадянської високо технологічної промисловості, яка за нормальних умов є найбільшим "резервуаром", що поглинає молодих спеціалістів після вузів або аспірантури.
  
  
  2.4. Швидко виниклий значний розрив наукових поколінь - навіть в кращих колективах дуже малою є доля сильних фахівців у віці 30-45 років, які завжди були основними виробниками і носіями нових знань, особливо в природничих науках.
  
  2.5. Повне залишення наукової сфери кваліфікованим науково-технічним (так званим допоміжним) персоналом, що забезпечував сучасний науковий експеримент. Треба визнати, що люди, які складали його, втрачені назавжди, бо пішли до приватних або комерційних структур, де заробітна платня незрівнянно вища, а вимоги до кваліфікації майже завжди набагато нижчі.
  
  В теперішньому стані жодна з основних функцій науки по відношенню до суспільства в повному обсязі виконана бути не може. Не буде великим перебільшенням стверджувати, що головною метою вчених як популяції в Україні стало виживання та збереження наукового середовища. Тривалий час ціною великих зусиль це вдавалося, але для помітного покращання справ мало тільки навіть справжнього ентузіазму і патріотичності самих науковців. Якщо згадана мета стане недосяжною і зрушення не відбудуться найближчим часом, це призведе до зменшення "наукової маси" в Україні нижче критичної відмітки і необоротного відставання України в світовому конкурентному існуванні.
  
  3. Чинники, що дозволяють сподіватися на відновлення науки
  
  
  3.1.Традиційно високий в Україні престиж занять наукою, за останні роки дещо підірваний, проте, сподіваюсь, не остаточно. Резерву часу обмаль, бо оцінка напрямку еволюції суспільних (а також, на жаль, керівництва держави) поглядів свідчить не на користь виправлення становища, що склалося.
  
  3.2. Збереження помітної, хоча і відносно невеликої (за приблизними оцінками 20-25%) кількості високо кваліфікованих наукових кадрів, які, незважаючи на пропозиції з європейських або американських університетів, визнають для себе за краще і обирають заняття наукою на Батьківщині, хоча чудово усвідомлюють дійсний стан речей (між іншим, така національно свідома поведінка багатьох наших співвітчизників вважається в західних країнах явищем, там невідомим і незрозумілим).
  
  3.3. Існуюча можливість (і це надзвичайно принципово) спілкування (чи то особистого, чи то інформаційного через Інтернет) із закордонними колегами без необхідності запитувати і отримувати на такі контакти дозвіл у будь-яких державних органів.
  
  3.4. Присутність, можна вважати, навіть більшого, ніж треба, зважаючи на теперішній стан промисловості і техніки, числа вузів, що продовжують якісно готувати високоосвічених молодих спеціалістів, які відносно легко знаходять собі місця роботи у закордонних наукових центрах або в українських, а також російських банківських установах. При відродженні сприятливих умов для занять наукою цей "молодіжний потенціал" відіграватиме найсуттєвішу роль. Фактично його наявність можна розглядати як світло в кінці тунелю.
  
  3.5. Поява в останні 10-12 років дуже цінного досвіду фінансування наукових розробок на засадах відкритих конкурсів (зарубіжних і вітчизняних). Зокрема, необхідно згадати, на жаль, попередню, але важливу і велику роботу Державного фонду фундаментальних досліджень (ДФФД), який, на жаль, не має можливостей для необхідної грошової підтримки і сам вимагає допомоги через збільшення його коштів. В той же час, його досвід, особливо перших років існування, потребує розширення і матиме велике значення в програмі відбудови науки.
  
  4. Чинники, що можуть гальмувати процес відновлення
  
  
  4.1. Все той же дуже низький рівень державної матеріально-технічної підтримки і залежна від нього мізерна оплата праці в науковій сфері. При цьому мається на увазі порівняння не з показниками витрат на науку в таких передових країнах, як Німеччина, США або Японія (де відповідні показники перевищують українські в сотні разів), а відносно до рівня оплати праці в успішно працюючих українських промислових компаніях та банках. Абсолютно очевидно, що неможливо провести жодну змістовну реформу української наукової сфери при заробітній платні спеціалістів (порівняної освіти і кваліфікації), що задіяні в ній, в 5-10-15 разів нижче, ніж в будь-яких комерційних структурах. Зауважимо, що відповідна різниця в оплаті праці у держаних (бюджетних) і недержавних (комерційних) установах існує в усьому світі, що є нормальним, проте там розрив не настільки великий - приблизно 1,5-3.
  
  І ще одне порівняння: в Радянські часи зарплата, скажімо, професора складала 2.5-3 середні зарплати в країні (це співвідношення в карбованцях складало 500/160-180), що свідчило на користь наукових професій. Нині відповідне число, в найкращому випадку, не перевищує одиниці, а часто і менше, що не потребує зайвих коментарів.
  
  4.2. Мала доля в системі розподілу грошей, що прийнята, наприклад, в НАН України, конкурсних засад. При такому розподілі всі установи отримують "в середньому на одного співробітника" однакове фінансування незалежно від якості своєї праці і свого кадрового складу, або лише, головним чином, в залежності від останнього. Проте сам по собі кадровий склад спроможний забезпечувати ефективний розвиток науки, тільки якщо приймає участь в активних наукових дослідженнях, а його рейтинг, як і рейтинг кожного співробітника, підтверджується загальносвітовою статистикою. Думка активно працюючих фахівців при розподілі грошей, в усякому разі, на рівні інституту, має максимально враховуватись на тих же засадах, як і думка членів НАН України або наукових адміністраторів.
  
  5. Пропозиції щодо відновлення науки в Україні
  Загальні зауваження
  
  а. Необхідні заходи можна розділити на 3 основні групи:
  
  і) збільшення державних витрат на науку, в першу чергу, фундаментальну,
  іі) структурні реформи в управлінні науковою сферою,
  ііі) створення умов для залучення до науки приватного капіталу.
  
  
  Заходу типу і) самі по собі не є достатніми. В той же час, вони є вкрай необхідною ланкою для початку заходів типу іі). Заходи третього типу ііі) можуть стати ефективними лише після початку заходів типу іі).
  
  б. Ніяке одноразове рішення в даному - науковому - виді людської діяльності не принесе і не може принести бажаного результату. Потрібні комплексні та довготривалі заходи, які проводяться поетапно та послідовно впродовж кількох років (як мінімум - 7-10 років), пронизуючи середню школу, вузи та наукові установи. Сподівання на окремі організаційні заходи або використання тільки них не матиме ніяких по-справжньому позитивних зрушень.
  
  в. Корисні і дійові реформи неможливо проводити без участі реально працюючих, причому саме на реальному світовому рівні, українських вчених. Проблема в тому, що якщо такий вчений не обраний до НАН України або не перебуває в складі дирекції того чи іншого інституту, то він/вона практично не впливає на управлінські рішення в сфері наукової діяльності в країні.
  
  г. Дуже важко розраховувати на повернення до України переважної більшості провідних фахівців з тих, хто покинув батьківщину 5-7 і більше років тому та отримав професорські позиції в країнах Західної Європи, США або Канаді. Проте проблема повернення не безнадійна і, безумовно, якщо прикласти зусилля і створити привабливі умови, то частина людей приїхала б додому, щоб працювати у вітчизняних установах. Одне б це помітним чином домогло відновленню світового рівня української науки. Як приклад можна нагадати, що "еміграція мозку" кінця минулого століття в Греції, Італії або Польщі змінилася в останні роки на його рееміграцію, як тільки уряди цих країн усвідомили роль науки в сучасному світі, пішовши на її значну підтримку. І оскільки число країн з непоганими умовами для науковців зростає, багато українських дослідників успішно працюють не тільки в країнах сімки, але в інших країнах Америки, Європи і навіть Азії.
  
  5.1. Безпосередня підтримка сильних українських колективів та окремих вчених
  
  а. Необхідно максимальним чином концентрувати фінансові ресурси, що виділяються на розвиток науки, на тих напрямах досліджень і відповідних колективів, які, незважаючи на скрутні умови останніх 10-15-ти років, довели свою повну конкурентноздатність працювати на найвищому рівні, а їх досягнення визнані світовою спільнотою. Відбір таких колективів має бути проведений відкрито, із залученням (в тому числі) іноземних експертів, а їх оцінки повинні порівнюватись з висновками відповідних українських комісій. Оскільки повністю незалежна та незацікавлена експертиза в таких непростих і навіть неоднозначних питаннях, як оцінка діяльності будь-кого, взагалі неможлива, саме порівняння публічно представлених думок експертних груп різних типів і рівнів є вельми важливим і необхідним.
  
  Після того, як висновки експертів оприлюднені і рішення про підтримку підготовлені, вона в рамках пріоритетних напрямів досліджень має здійснюватись у формі довгострокових (3-5 і більше років) проектів, які передбачають справжнє тісне співробітництво найбільш сильних наукових колективів (мається на увазі дослідницькі групи і лабораторії), що працюють в даній області. Від існуючих проектів ДФФД, фінансування якого, як зазначалося, теж потребує значного підсилення, такі проекти мають відрізнятися більшою кількістю учасників і більшим терміном виконання. Основна мета таких крупних проектів - створення основи для наукової кооперації сильних колективів з різних інститутів НАН України, а також (якщо такі дійсно є) інших установ незалежно від відомчої належності. Для підтримки таких проектів було б бажано створити окремий фонд, як це має місце, наприклад, в Німеччині. Тут були б вельми корисними і вже існуючи центри колективного користування, де можна було б працювати на найсучаснішому технологічному і вимірювальному обладнанні.
  
  Необхідною умовою визнання дослідницької роботи успішно виконаною є регулярні звіти керівника(ів) про наукову, в першу чергу, і фінансову діяльність. Такі звіти повинні також включати відомості про викладацьку діяльність або роботу по підготовці наукової зміни. Зрозуміло, що фінансування подібних проектів має забезпечити достатній потенціал для конкуренції з провідними в світі лабораторіями чи науковими центрами. Бажано, щоб сам звіт пройшов також закриту міжнародну експертизу.
  
  Дуже важливим кроком для реалізації програми відновлення української науки могло б стати значне цільове збільшення фінансування ДФФД, який би міг сконцентруватись на більш конкретних і менш крупних проектах терміном 2-3 роки. За грубою оцінкою кількість проектів першого типу для України могла б, наприклад, в фізиці і астрономії не перевищувати 20-25, в той час, як проекти другого типу для свого фінансування повинні лише довести свою відповідність світовому рівню (не за напрямом досліджень, а за кадровим потенціалом виконавців).
  
  б. Система конкурсного фінансування в рамках ДФФД має охоплювати і окремих вчених або невеликі (2-5 персон) групи. При цьому збільшення частини фінансування, що йде на конкурсній основі треба впроваджувати поступово при одночасному підвищенні вимог до виконавців.
  
  5.2. Зміцнення зв'язків науки і промисловості
  
  а. Створення сприятливих економічних (податкових) і правових умов для залучення інвестицій з промисловості в науку, насамперед, для невеликих приватних компаній, що намагаються використовувати і впроваджувати нові високі технології або ризикувати, вкладаючи гроші в пошукові наукові проекти із заздалегідь невідомим результатом.
  
  б. Залучення відомих закордонних компаній з досвідом підтримки фундаментальних досліджень. Найкращий приклад - дослідницькі центри і інститути фірми IBM в різних країнах. Нагадаємо, що центр цієї фірми в Цюриху отримав за останні 15 років дві Нобелевські премії з фізики.
  
  Подібні центри в Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі та інших містах України приносили б користь не тільки українській науці, але й сприяли підвищенню загального технічного рівня відповідних регіонів.
  
  5.3. Формування науково-технічної еліти
  
  Наведені в 5.1 та 5.2 заходи не є достатніми для відновлення наукового середовища високого рівня і потрібні додаткові зусилля, щоб поновити критичну масу дієздатних дослідників вищої кваліфікації, або так званої наукової еліти. Мова йде про створення таких умов для наукової і викладацької діяльності в Україні, щоб конкурентноспроможні співробітники українських науково-дослідних установ і вузів, що вимушені в теперішніх умовах значну частину свого життя проводити закордоном, повернулися до своїх робочих місць в Україні. В решті решт, нові умови можуть виявитись сприятливими навіть для деякої частини тих науковців, які отримали постійні позиції на заході, але хотіли б реалізуватися як наукові адміністратори середньої або високої ланки.
  
  Кінцевою метою відповідних перетворень могло би стати створення інституту Державної професури України з приблизно 1000-1500 (кількість названа умовно) місць при досить жорстких критеріях відбору до такого високого статусу. Їхня заробітна платня повинна бути порівнянна з утриманням членів НАН України і залежати від середньої по промисловості, причому бути такою, щоб рівень Державного професора став престижним в країні. Звичайно, було б не так вже погано, а точніше - єдине правильно, якби подібна ідея реалізувалася через збільшення вакансій в самій НАН України при умові суттєвого обмеження для обрання посадовців державного рівня.
  
  Державні професори (або члени НАН України) мають складати керівництво або входити до груп з найактуальніших напрямів сучасної науки, які визначаються в результаті експертних оцінок, що описані вище. Такі високооплачувані групи (лабораторії), а також окремі дослідники можуть працювати в будь-якому інституті (вузі), якщо вони довели свою дійсну відповідність світовому рівню. При цьому оплата їх праці може в рази відрізнятися від оплати інших при умові, що "інші" (в основному, відносно молоді науковці) також зберігаються і працюють, набуваючи досвіду і, наприклад, наукового визнання. Створення такої інституції і процес відбору претендентів має проходити в декілька етапів з запрошенням іноземних експертів. Державна професура (члени НАН України) як гордість нашої країни має фінансуватись безпосередньо з бюджету. Вони мають працювати виключно в науковій або освітній сфері, не входити до Уряду, Верховної Ради і інших урядових структур, втрачаючи свій статус, якщо вони туди переходять або обираються. Проте науковці цього статусу можуть входити до різних рад при Президентові, уряді, парламенті, які забезпечують відповідні керівні органи експертними висновками, прогнозами з необхідних питань розвитку країни, де вимагається спеціальна наукова компетентність.
  
  5.4. Світова наука Україні
  
  Реалізація заходів 5.1 та 5.2 можна починати практично негайно. В той же час заходи 5.3 потребують створення працездатної системи вироблення експертних висновків, яка використовує досвід іноземних фахівців.
  
  Для цього було б бажано "підтягнути" рівень вітчизняних спеціалістів в деяких напрямах, де Україна починає відставати, а також відчуває труднощі з підготовкою нових - вітчизняних - кадрів. Тут можна запропонувати таке:
  
  а. "Нобелевські" лекції для молоді, або запрошення провідних фахівців (не тільки Нобелевських лауреатів) для читання коротких циклів лекцій в університетах та наукових центрах. Виконання такої програми на засадах відповідного фінансування, безумовно, сприятиме підвищенню інтересу молоді до наукової роботи, стане непоганою і ефективною "рекламною" кампанією, яка демонструє зацікавленість української влади у відновленні і достойному статусі науки та науковців в державі. Не можна нехтувати і можливостями участі у виконанні цієї програми приватного бізнесу, що при певних сприятливих (зокрема, податкових) умовах націлений на розвиток сучасних технологій, які, в свою чергу, спираються на фундаментальні дослідження, особливо в таких галузях, як медицина, екологія, нетрадиційні методи виробництва енергії, тощо.
  
  б. Підвищення рівня викладачів "Subbatical", або дозвіл найбільш кваліфікованим і відомим українським вченим, які влаштувалися в західних університетах, проводити вільний від власних лекцій рік (зазвичай, кожний з 7 років неперервної роботи) у вітчизняних університетах. Ймовірно, що багато вихідців з України скористалися б можливістю провести свою регулярну відпустку в Україні, працюючи з українськими студентами, аспірантами та молодими вченими. Це дозволило б підняти рівень підготовки фахівців, інтенсифікувати деякі наукові напрями, закласти основи для організації сучасної інфраструктури в науці, оздоровити наукове середовище за рахунок безпосереднього спілкування зі спеціалістами, яки "зробили" собі світове ім'я виключно науковою роботою.
  
  6. Технології персонального відбору
  
  
  Наукова еліта в Україні, безумовно, є, але її середній вік вже не дає підстав сподіватися на неї в перспективі, тому постає питання про нову еліту. Вона, як здається, має формуватися одночасно з реформуванням, яке, з іншого боку, неможливе без справжніх спеціалістів. Тому будь-яка реформа має включати елементи відбору як окремих вчених, так і колективів. При цьому спиратися лише на офіційну "адміністративно-наукову" ієрархію, або членство того чи іншого науковця в академіях (включаючи НАН України) чи керівництво установами, не може бути визнаним достатньо адекватним справжньому місцю, яке посідає науковець в своїй галузі. Отже, тут мали б спрацьовувати й інші "показники".
  
  Наприклад, в західних країнах надзвичайно вагомим свідоцтвом високого рівня вченого є його персональна участь у виконанні міжнародних грантів, а ще краще - керівництво ними. Зауважимо, що участь багатьох українських вчених в таких грантах багато в чому допомогла збереженню науки, фактично захистивши її від розвалу в Україні.
  
  Іншим загальновизнаним критерієм вважається індекс цитування на роботи, що виконані даним дослідником. Зокрема, в фізиці нормальному і досить високому міжнародному рівню, як правило, відповідає число порядку 1000. Коли ж воно перебільшує 2-3 і більше тисяч, то такі фахівці, без перебільшення, визнаються видатними або крупними вченими. Якщо не брати до уваги США, де завдяки високій платні працюють багато кращих дослідників з різних країн світу, то кількість таких вчених, що працюють в одній науці, навіть в розвинутій країні вимірюється одиницями. Зрозуміло, що цитування сильно залежить не тільки від науки, але й напряму, кількості науковців в ньому, тощо, тому не є і не може бути єдиним об'єктивним показником. Внаслідок цього, ще одним непоганим особистим досягненням може бути високий власний "імпакт-фактор", або відношення числа посилань ("цитат-індекс") до повної кількості опублікованих робіт. Високий (може сягати 10-15, при середньому 2-4) особистий імпакт-фактор при відносно невисокому цитат-індексі, тим не менш, яскраво свідчить про незаперечну ефективність майже кожної з публікацій вченого, їх досконалість і надійність - коротко кажучи, високу використовуваність. Так буває також в тих випадках, коли дослідних вміє писати огляди з сучасних питань науки, узагальнювати і інтерпретувати (в тому числі, чужі) дані. Подібна діяльність може не "виробляти" принципово нові знання, але науковою спільнотою визнається важливою, необхідною і високо цінною. Дуже високо, як правило, котируються так звані охоронні документи (тобто захищені патенти тощо) дослідника.
  
  В цілому, рейтинг того чи іншого фахівця складається з багатьох "параметрів" і включає також кількість робіт в "жорстко" реферованих журналах, окремо враховуються огляди, монографії, учні, запрошені доповіді на конференціях та їх організація, викладацька робота. "Вага" кожного такого показника може бути "договірною", але відповідати міжнародним стандартам так, щоб після встановлення остаточного висновку можна було б мати більш-менш об'єктивно виважену картину і по кожному фахівцю, і по науковим напрямам і колективам.
  
  Все більшої популярності набуває в останній час так званий індекс Хьорша (Hirsch): якщо він дорівнює N, то це значить, що у науковця N робіт з цитуванням, більшим N. Цей індекс свідчить, про сталу і високопрофесійну роботу впродовж багатьох років. Зауважу, що середній індекс Хьорша американського професора дорівнює приблизно 20. При цьому, наприклад, людина, що опублікувала видатну роботу з цитат-індексом: 102-103, а інші без такого може мати цей індекс на рівні 2-3, що дуже мало.
  
  Треба також мати на увазі, що створення справедливих і працюючих критеріїв відбору є важливим чинником формування високоморального і взаємно високо вимогливого середовища, яке відповідало б високому статусу і завданням наукової еліти України. Без них, повторю, сподівання на відновлення науки в нашій країні є безпредметними і малопродуктивними. Я б тільки застеріг проти негайного або швидкого застосування нових схем або "революційних" підходів якими б об'єктивними вони не здавалися. Переважна більшість старшого покоління, що багато зробило для української науки, працювала за іншими критеріями і в інших умовах. Будь-які реформи мають спиратися на принцип "не нароби шкоди", тому найбільш ефективним і правильним було рішуче впровадження нових правил і норм для молодого покоління, яке мало б ставати на ноги і виховуватись в умовах, коли закони вищі за всі інші обставини.
  
  7. Заключні зауваження
  
  
  Не викликає сумнівів, що проблем у наукової і освітньої сфери накопичилось немало, і їх вирішення потребує системного підходу, в якому я не тільки не експерт, а навіть не можу назвати себе "грамотним дилетантом". Тим не менш, хотів би наголосити, що, на мій погляд, серед них присутні дві першочергові, без розв'язання яких всі інші або не можуть бути розв'язані, або їх розв'язання не дасть бажаного результату. Це, насамперед, фінансування, що має спиратися на зовсім іншу - нову - державну політику максимальної підтримки науки і освіти, а друга - кадри, які, на жаль, старіють і вибувають з активного творчого процесу в Україні скоріше, ніж відбувається їх кваліфіковане і повноцінне поповнення, бо молодь, особливо талановиту, перспективну і віддану науці, не приваблюють умови праці, що склалися в науковій і освітній галузях. Матеріальне забезпечення і престиж професій науковця і викладача - ось питання, які вимагають негайного втручання з боку державних органів, які мали б пам'ятати і керуватись словами відомого фізика академіка А.Б. Мігдала: "Суспільство, що не цінує тренований мозок, приречене".
  
  P.S. Я виклав особисте бачення питання про спасіння фундаментальної науки в Україні на рівні власного розуміння і був би радий і навіть здивований, якби хоч деякі думки були б використані в остаточних документах, якими користуватимуться можновладці.
  
  Що стосується того чи іншого реформування самої Національної академії наук, то особисто я вважаю, що це питання на даному етапі слід, по великому рахунку, віднести до другорядних і організаційних, з яких не можна починати будь-які серйозні реформи такої делікатної сфери діяльності людини, як пізнання природи. На статті типу "Nature" (9 березня 2006), що не витримують критики, я б не звертав уваги.
  
  
  --------------------------------------------------------------------------------
  
  1 Не виключено, що це не стосується деяких науково-технічних напрямів оборонного або військового спрямування, а також атомної та ракетної техніки.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.10.01 | Iryna_

    обговорення на форумі kraina.org.ua (л)

    http://www.kraina.org.ua/ua/forum/20373/page1/

• 2006.10.01 | Iryna_

  Пропозиції з сайту НАНУ

  Пропозиції з сайту НАНУ http://www.nas.gov.ua/ua/ScienceUnivers/nauka/4/2.rtf
  (там їх вже нема, я тут копіюю те, що залишилось в кеші Гугла)
  
  
  
  Пропозиції стосовно реформування
  
  
  Министерство образования и науки представило журналистам новую схему инновационного развития Украины. На пресс-конференции в понедельник, 30 мая, министр образования и науки Станислав Николаенко отметил, что Украина не может встать в ряд европейских государств без технологического обновления производства и без освоения инновационных рычагов конкурентоспособности экономики.
  
  С. Николаенко отметил, что, по словам Президента, в Украине наметился кризис науки и новых технологий. Проблема, в частности, заключается в том, что средствами на научную деятельность распоряжаются 42 министерства и ведомства, от чего теряется эффективность и результативность. При этом Министерство образования и науки распоряжается только одной десятой этих средств.
  
  Министерство разработало схему инновационной деятельности, которая предусматривает, что совет по вопросам науки, научно-технической и инновационной деятельности при Президенте Украины определяет приоритетные направления инновационного развития. Кабмин через Министерство образования и науки распределяет одну третью средств для Национальной академии наук Украины, а две третьих - на инновационные технологии. С. Николаенко отметил, что упомянутые две третьих средств должны поступить в украинское технологическое агентство, которое является так называемой базой данных. Это агентство обрабатывает информацию, поступающую от участников научного процесса и от производства. То есть там сосредоточена информация по предложению и спросу на разработки инновационных технологий. Министр привел пример, что в Финляндии из 1000 патентов реализуются 300, а в Украине из такого же количества реализуются 6-7.
  
  Новое в предлагаемой схеме заключается в том, что средства из бюджета будут идти "под конкретные проекты, под конкретные результаты, с конкретным ответом".
  
  Разработанная министерством схема будет предложена на рассмотрение рабочей группы, созданной при Президенте. Министр уточнил, что именно эта группа будет рассматривать подобные схемы и будет принимать окончательное решение по тому или иному проекту.
  
  По словам С. Николаенко, первоочередными задачами правительства и Министерства образования и науки при оптимизации государственной инновационной политики являются мониторинг деятельности действующих инновационных структур, в первую очередь технологических парков, внесение изменений в законодательство, регулирующее инновационную схему, усовершенствование процедуры рассмотрения и экспертизы инновационных проектов (Министерство образования и науки разработало новую схему инновационного развития Украины // Урядовий кур'єр. - 2005. - 2.06. - С. 4).
  
  
  ***
  
  М. Згуровський, академік НАНУ, ректор НТУ «КПІ»:
  
  Приєднання нашої країни до Болонського процесу надає можливість здійснити структурні перетворення вищої освіти за узгодженою системою критеріїв, стандартів і характеристик, що дасть змогу Україні стати визнаною частиною європейського освітнього і наукового простору. Звичайно, ці перетворення є не лише необхідними, а й об'єктивно назрілими для системи вищої освіти України. Однак структурні реформи можна здійснити двома шляхами.
  
  Перший полягає в копіюванні, як за формою, так і за кількісними характеристиками, вже здійснених подібних реформ у країнах Центральної і Східної Європи. Цей шлях порівняно простий і можливий за умови, якщо Україна обере шлях свого розвитку, зорієнтований переважно на споживання чужих технологій, товарів і послуг та надання Європі своїх природних ресурсів, дешевої робочої сили і екологічних квот. Цей шлях притаманний країнам без добре розвинутої фундаментальної науки і потужної промисловості. На жаль, його доводиться брати до уваги, оскільки він знаходить в Україні багато прихильників, у тому числі і серед вищого політичного керівництва держави.
  
  Другий шлях полягає в поверненні Україні ролі потужного генератора нових знань, виробника нових видів техніки та високих технологій і виходу з цією продукцією на зовнішні ринки. Найбільш яскравою демонстрацією такого науково-технологічного прориву є Японія та ряд інших країн Південно-Східної Азії. Вказаний шлях складний. Рух України у цьому напрямі не приведе до появи надійних партнерів, а, навпаки, створить з боку більшості наших теперішніх союзників опір і опозицію.
  
  Але, зважаючи на структуру і потенціал національної промисловості, освіти і фундаментальної науки, потужний людський капітал, значні ресурсні можливості, Україна ще має шанс для «прориву» до групи високорозвинутих країн світу. А тому болонські перетворення мають захопити у свою орбіту не лише сферу вищої освіти і науки, а й інші стратегічно важливі сегменти суспільства.
  
  На шляху цих перетворень необхідними є такі кроки.
  
  Перше. Держава має сформулювати стратегію пріоритетного науково-технологічного розвитку у вигляді національних програм на основі залучення вітчизняного виробництва, науки, освіти і бізнесу у єдиному монолітному комплексі.
  
  Друге. Потрібно усунути значні структурні невідповідності між потребами економіки та обсягами і структурою підготовки і перепідготовки фахівців шляхом стратегічного планування розвитку пріоритетних галузей економіки і їх збалансованого кадрового забезпечення. Державне замовлення має виділятися лише на ці потреби.
  
  Третє. Сучасні потреби суспільства вимагають комплексного вдосконалення чотирьох головних ланок освіти: професійно-технічної, спеціально-технічної, вищої і післядипломної. Відповідно до принципу «Освіта протягом усього життя» перетворення повинні забезпечити безперервність навчального процесу за більшістю напрямів підготовки, перепідготовки та їх взаємоузгодженість.
  
  Четверте. Істотної підтримки з боку держави та піднесення суспільного статусу потребує професійно-технічна освіта. Йдеться про її інтеграцію з виробничим сектором країни, віднесення закладів цієї групи до першого та другого рівнів акредитації, з підготовкою фахівців за професіональним рівнем «кваліфікований робітник» та за освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст». Очевидно, що термін «професійно-технічна освіта» вже не відповідає широкому спектру професій, що сформувалися в державі, і назріла потреба в її зміні. Можливо, більш прийнятним міг би бути термін «Спеціальна професійна освіта» або інший, що відповідав би сучасним реаліям.
  
  П'яте. На жаль, не адекватно до потреб суспільства у фахівцях з вищою освітою діє друга ланка освіти, до якої відносяться технікуми, коледжі та вищі професійні технічні училища. Підготовка більш ніж 10 тисяч бакалаврів в 150 коледжах не відповідає основним вимогам до фундаментальної складової базової вищої освіти.
  
  На часі усунення цих непорозумінь. У першу чергу, Державній акредитаційній комісії треба уважно поставитися до чергових акредитацій подібних навчальних закладів. Але ефективнішим було б структурне реформування цієї ланки освіти.
  
  Так, вбачається за доцільне вивести рівень молодшого спеціаліста із сектору вищої освіти і трансформувати його до категорії професійної підготовки разом із рівнем кваліфікованого робітника, піднявши суспільне значення і зміст останніх. Частину коледжів і технікумів варто передати до системи професійно-технічної освіти, а частину включити до складу профільних ВНЗ III-IV рівнів акредитації, які будуть відповідати за наскрізну якість навчання.
  
  Шосте. Істотні структурні невідповідності з потребами суспільства характерні і для вищої освіти. Це неоптимальність мережі ВНЗ, неузгодженість освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра з вимогами роботодавців, невизначеність місця цих рівнів на ринку праці, надлишкова кількість напрямів, спеціальностей та спеціалізацій вищої школи. Зокрема, в Україні кількість напрямів (76) і спеціальностей (584) у 2-2,5 раза перевищує аналогічні показники у США, Англії, Японії.
  
  Для адаптації національної системи вищої освіти до потреб суспільства і ринку праці необхідно:
  
  - відійти від розмитості і неоднозначності трактування освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», визначивши його як рівень базової вищої освіти з ґрунтовною фундаментально-науковою компонентою та необхідною кваліфікаційною складовою, надавши право підготовки за цим рівнем лише закладам ІІІ-IV рівнів акредитації і чітко визначивши разом із роботодавцем місце цього освітньо-кваліфікаційного рівня на ринку праці;
  
  - трансформувати освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста до ступеня магістра за галуззю знань (магістра інженерії, магістра права, магістра з бізнес-адміністрування та ін.) разом із ступенем магістра наук;
  
  - разом із роботодавцями потрібно остаточно визначити перелік кваліфікацій і посад для випускників навчальних закладів України за рівнями «кваліфікований робітник», «молодший спеціаліст», «бакалавр», «магістр» і внести відповідні зміни до загальнодержавних нормативних документів.
  
  Сьоме. На превеликий жаль, в Україні не створено ефективної системи післядипломної освіти, що задовольнила б потреби ринкової економіки і була б тісно з нею пов'язана. Більшість з 562 інститутів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів МОН України діють відокремлено як від виробничого сектору, так і від потужних університетів; вони не забезпечені висококваліфікованими кадрами, мають слабку навчально-лабораторну базу. Для адаптації цієї ланки освіти до потреб ринку праці доцільно здійснити її інтеграцію з університетами, вдосконалити зміст навчання з огляду на необхідність вивчення питань банкрутства, корпоративного управління, корпоративного права, охорони інтелектуальної власності, конкурентоспроможності, забезпечувати підготовку для роботи в нових господарських структурах і сфері бізнесу.
  
  Восьме. В Україні спостерігається загрозлива тенденція до погіршення якості освіти. Протягом останніх 10-15 років виник значний розрив між виробничим сектором і вищою школою, що призвело до послаблення проблемно-орієнтованої підготовки студентів, зниження якості дипломного проектування, звузило виробничі практики і, як наслідок, погіршило кваліфікаційні рівні випускників ВНЗ.
  
  Вимога часу - створення регіональних навчально-науково-виробничих комплексів за схемою «університет - група коледжів та ПТУ - компанія чи корпорація», як це практикується у світі. При цьому частина коштів компаній має витрачатися на цільове навчання і перепідготовку кадрів, а також на створення сучасної навчально-лабораторної бази закладів комплексу.
  
  Дев'яте. Як і раніше, вищим навчальним закладам відводиться другорядна роль у проведенні передових наукових досліджень, які є основою елітної університетської підготовки. З іншого боку, відродження національної науки є однією з найбільш нагальних проблем держави. Традиційно ця проблема зводиться до принципів фінансування. Відомо, що для забезпечення пріоритетного науково-технологічного розвитку будь-якого суспільства, воно має виділяти на науку близько 3% від ВВП. Але чи повинні ці витрати лягати на державний бюджет? Ні. Досвід США, Японії, передових країн Євросоюзу, які фінансують науку на рівні 3% і вище від ВВП, засвідчує: частка бюджетних коштів сягає до 0,5% (на фінансування лише фундаментальних досліджень), решту 2,5-3% наука отримує від виробничого сектора, який разом із освітою є невід'ємним учасником інноваційного трикутника «виробництво - наука - освіта».
  
  Що стосується прийняття системи, яка визначає докторський рівень як третій цикл навчання, то структура освітньо-кваліфікаційних рівнів, яка існує в Україні, дозволяє легко перейти до третього ступеня - доктора філософії, який визначено Берлінською декларацією 2003 року як невід'ємну складову триступеневої системи підготовки на європейському просторі.
  
  При цьому програми підготовки кандидатів наук потребують узгодження з програмами підготовки докторів філософії (PhD). Ці узгодження мають здійснити учасники Болонського процесу і, задовольнивши вимоги до PhD, Україна може ввести освітньо-науковий ступінь доктора філософії. На даному етапі в Україні ступінь доктора наук можна залишити як визнання вищої наукової кваліфікації на теренах України.
  
  І останнє. Визнання ролі університетів як ключових інституцій суспільства, що мають присвятити себе пошуку і розповсюдженню найновіших об'єктивних знань, надаючи суспільству інтелектуальні орієнтири. Для здійснення цієї місії університети мають діяти, ґрунтуючись на принципах автономії та академічної свободи, а політична і економічна влада, якщо вона керується інтересами суспільного прогресу, повинна цю автономію і академічну свободу університетам гарантувати, аби зберегти спроможність університетів вести пошук істини.
  
  Ще однією перешкодою на шляху європейської та світової інтеграції України є недостатній рівень автономії університетів України у порівнянні із середньоєвропейським. Не виконують роль методологічних керманичів і новаторів суспільних перетворень заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їх кількість досягла четвертої частини від загальної кількості вищих навчальних закладів ІІІ, IV рівнів акредитації.
  
  Дуже важливо напрацювати і прийняти відповідальні рішення щодо надання провідним університетам України автономії та академічних свобод на рівні європейських критеріїв і стандартів, звичайно підвищивши відповідальність цих закладів перед суспільством і перед владою.
  
  Існують і інші важливі проблеми, які необхідно вирішити на шляху до європейської інтеграції. Це і створення сучасної інформаційної інфраструктури освіти і науки з її підключенням до європейських комп'ютерних мереж та інформаційних ресурсів, і дієве наукове і технологічне співробітництво України з Європою в межах Шостої рамкової програми ЄС і ін.
  
  Принципове розв'язання комплексу проблем, пов'язаних із входженням України до європейського освітнього і наукового простору на основі підготовки якісного людського капіталу через систему освіти, науки і виробництва лежить у площині політичних рішень, спрямованих на інноваційний, науково-технологічний характер розвитку України.
  
  Така стратегія розвитку нашої держави дозволить забезпечити їй роль потужного гравця на європейському просторі, а не лише споживача чужих технологій, товарів і послуг (Згуровський М. Україна ще має шанс… // Дзеркало тижня. - 2005. - 28.05. - 3.06).
  
  
  ***
  
  Проблема українських університетів - неконкурентоспроможність на світовому ринку освітніх послуг і наукових пошуків.
  
  Сучасний університет у ринкових умовах - це підприємство, що виготовляє два види продукту: нові знання і фахівців, здатних набуті людством знання ефективно використовувати та розвивати. Щоб посісти лідируючі позиції на ринку, підприємство-університет повинне мати викладачів, про яких прийнято говорити як про вчених зі світовим ім'ям або вчених-лідерів у продукуванні знань для певної галузі науки. Характерною рисою вузівського вченого є органічне поєднання дослідницьких і педагогічних якостей. Наукова й навчальна робота професора університету невіддільні одна від одної - викладач на лекціях, семінарах, практичних заняттях домагається освоєння студентом своєї і суміжних навчальних дисциплін, а потім долучає його до виконання певних теоретичних і прикладних завдань у межах теми свого дослідження. У результаті відбувається природний добір молодих фахівців для прикладної і наукової сфер діяльності в суспільстві. Конкурентоспроможність таких фахівців на внутрішньому та зовнішньому ринку робочої сили безпосередньо залежить від конкурентоспроможності їхнього викладача, де визначальна роль належить ученому, помножена на особисті дані студента - його старанність і здібності.
  
  Шлях вузу до вершин науки й освіти - це створення високоефективних взаємозв'язків у ланцюжку «студент - професор». Формування вузівської діяльності під професора (а не під університет загалом) дасть змогу уникнути валового підходу при прийомі до вузу...
  
  Чи можна створити елітний університет в Україні - країні, де немає визнаних «зірок» світового класу в науці? Гадаємо, що так. Тільки наш шлях - селекційна робота на найперших стадіях «запалення» зірки. Потім - навчання у кращих навчальних закладах і створення умов для розкриття потенціалу вченого-початківця із забезпеченням відповідної винагороди в міру досягнення тих або інших результатів...
  
  Найбільшою таємницею вищої школи США є диференціація. Саме вона визначає особливості прийому до вузу, кадрової політики, спеціалізацію і, зрештою, дає змогу навчальному закладу стати джерелом і центром інновацій.
  
  Диференціація передбачає акредитацію за найоб'єктивнішими критеріями не університету, а професора, котрий безпосередньо готує кадри. Головними з них мають бути світове визнання його наукових заслуг і підтвердження практикою якості його роботи як педагога і глави наукової школи, яку він має честь представляти. Було б доцільним і ефективним із погляду мотивації, щоб студенти вступали на навчання до професора, а не в університет узагалі. Це не означає, що випускаючий професор має викладати всі дисципліни, але це означає, що він визначає вимоги до всієї армії викладачів, що обслуговують його студентів, та іншого персоналу і підбирає його. Наприклад, вимоги до викладача філософії або іноземної мови в технічному вузі виставляє випускаючий професор. Навпаки, професор філософії або філології виконує таку ж роль, коли займається підготовкою фахівців у галузі філософії або мовознавства.
  
  Визнання професора головною дійовою особою має змінити сформовану університетську структуру. В ній головною науковою, навчальною і (що особливо важливо!) адміністративною одиницею варто визначити випускаючого професора. Це означає, що він обирає викладачів на кафедрах, які обслуговують його навчальний процес і йому підпорядковуються, укладає контракти на виконання робіт зі своєї програми, він розпоряджається фінансуванням на підготовку кадрів, включаючи оплату послуг адміністрації факультету й університету. Адже вони надають послуги на підготовку фахівців і проведення наукової роботи. Для професора нерідко важлива не кількість коштів, а економічна й адміністративна свобода при їх витраті та прийнятті рішень.
  
  Одне з найболючіших питань у викладацькому середовищі - оплата їхньої праці. Така вже традиція - вона прив'язується до вченого ступеня, і від цього не можна сильно відступати. Дозволено встановлювати доплати за деякі заслуги в межах 50% окладу (у так званих національних - до 100%). Світова практика давно відмовилася від верхніх меж у заробітній платі науково-педагогічним працівникам, а американська навіть не знає, що це таке. Треба подбати також про соціальний захист професора. Пригадаймо хоча б пільги академікам, письменникам та іншій еліті минулого. Не менш важливо використовувати такого роду стимули праці і для теперішньої наукової еліти.
  
  У нових умовах державі варто переглянути методи фінансування науки й освіти. На рівні студента варто концентрувати кошти на підготовці елітних кадрів в Україні і за кордоном. На рівні професора - фінансувати тих, хто домагається світового визнання; продукує ідеї, які забезпечують створення інноваційного продукту, що має попит на внутрішньому і світовому ринках, і підготовку елітних кадрів. На рівні університету - дати найширші права й умови для самофінансування своєї політики.
  
  Брак фінансових ресурсів можна компенсувати також шляхом стимулювання ланцюгової реакції від досягнень окремих професорів, наукових шкіл і університетів. У сучасній науці менеджменту широкої популярності набув бенчмаркінг, який є системою методів збирання й аналізу інформації про діяльність кращих підприємств-партнерів і конкурентів, про використовувані ними методи управління з метою завоювання переваг у конкурентній боротьбі. У системі нашої вищої освіти бенчмаркінг - найкращий спосіб досягнення успіху в умовах обмеженості ресурсів.
  
  Отже, існує тисяча й один спосіб створити елітні університети, у яких буде сконцентровано науково-педагогічну еліту (Савельєв Є., Юрій Є. Елітні університети, еліта країни, елітна країна. Криза чи нова роль університетів? // Дзеркало тижня. - 2005. - 28.05. - 3.06.).
  
  
  
  ***
  
  Пропозиції науковців до програми
  
  «Науці - громадська ініціатива»
  
  
  Г. О. Ковтун, проф. чл.-кор. НАН України, заст. директора Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України:
  
  Сьогодні розірваний живий ланцюг: фундаментальна наука - прикладна наука - виробництво. Вітчизняна промисловість не має реальних ресурсів і спонукань для перебудови й створення нових технологій (тут і невдала законодавчо-нормативна база, і податкове законодавство, і бюрократія, які (всі вони разом) не стимулюють інновації. Відсутність попиту на інновації визначає непотрібність фундаментальних знань.
  
  У пресі часто обговорюються два рецепти виходу з такої ситуації.
  
  1. Держава повинна утримувати фундаментальну науку. Утримувати її в ощадливому («законсервованому») режимі, і терпляче, навіть дуже терпляче, чекати народження попиту на фундаментальні знання. Багатьом зрозуміло, що цей шлях - тупик. Бо ж, не має наша держава коштів на "утримування", читай по-іншому: "консервування науки». І не врятує цей шлях від прискореної руйнації нашої науки.
  
  2. Попит на наукові знання задає промисловість. Але, цей шлях є прийнятним, помічу, для економіки країн, що еволюційно розвиваються. Шкода, але він не для української економіки. Цей шлях остаточно зруйнує десятиліттями створюваний інтелектуальний потенціал.
  
  Моя відповідь щира і, мабуть, тривіальна - необхідно іншим способом створити попит на фундаментальні знання. Закордонний досвід повчально показує нам на необхідність вкрай швидкими темпами створювати посередника в ланцюзі: наука - виробництво. Ім'я цього посередника - малий підприємець у науковій сфері. Він динамічний, не консервативний, не сильно зашорений. Йому потрібні відносно скромні капіталовкладення. Адже практично всі великі (і сьогодні вони у нас на слуху) фірми світу та навіть інтеркорпорації на своєму вдалому старті були малими науково-виробничими посередниками. До того ж, творець нових знань обов'язково стає в малому бізнесі корпоративним учасником інноваційного процесу і перетворює свої Ідеї в Товар. Результат цього - зовсім короткий інноваційний цикл.
  
  Іншими словами, нагально необхідно робити ставку, серед важливого іншого, на прискорений розвиток наукового підприємництва, що потягне за собою не тільки виробництво, але й почне формувати попит на фундаментальні знання.
  
  А тепер, щодо ролі держави в цьому процесі.
  
  Держава, думаю, повинна:
  
  - переглянути фінансування зі свого скромного бюджету науково-технічних Програм, які орієнтовані сьогодні, як і раніше, на "велике виробництво";
  
  - законодавчо створити інноваційну систему, орієнтовану і на мале наукове підприємництво;
  
  - реформувати наукові Інститути в напрямі створення на їхній основі науково-інноваційних комплексів (звичайно, це не повинна бути, образно кажучи, "суцільна колективізація", від якої, як це добре відомо старшому поколінню, може наступити запаморочення від успіхів). Тоді ми, не руйнуючи наукові колективи - генераторів наукових знань, - створюємо навколо них малі фірми, які реалізують ці знання на практиці.
  
  Не менше значення ролі держави і в такому:
  
  - забезпеченні належного контролю за надходженням коштів до реальних виконавців наукових проектів та цільовим їх використанням;
  
  - забезпеченні можливості придбання фахової зарубіжної літератури, оплаті доступу до електронних джерел міжнародних професійних видань;
  
  - створенні належних умов для залучення молоді в науку (не лімітоване навчання в аспірантурі провідних наукових центрів, забезпеченні гідною стипендією і житлом під час навчання та після захисту дисертацій);
  
  - полегшенні умови видання наукової літератури тощо.
  
  Інститути будуть надавати вільні робочі площі в оренду не кожному, як сьогодні: хто платить гроші (і відразу й, іноді, не в ту кишеню), а тільки тим малим науковим фірмам, які сприйняли їхні нові знання й будуть впроваджувати їх.
  
  Малі наукові фірми - це свого роду мінітехнопарки, які понесуть витрати на своє виникнення не з нуля, а тільки на переїзди, ремонти орендованих в Інститутах приміщень, організацію своїх виробництв тощо.
  
  А що ж далі?
  
  - З'явиться попит на фундаментальні знання, виникнуть наукові фонди (і не тільки державні, що конче важливо), само-собою вирішиться й питання, кому, у якому віці, і як управляти наукою в Україні.
  
  І, нарешті, нам настав час припинити тужливе голосіння про тяжке становище науки й падіння престижу вчених та й всерйоз зайнятися підвищенням цього престижу. А для цього потрібно на конкретних прикладах пояснювати співвітчизникам, що якість їхнього життя - добробут, якість житла й продуктів харчування, рівень охорони здоров'я, чистота води й повітря, - все це тією чи іншою мірою визначається успіхами фундаментальної науки. До речі, про засоби. Якщо поділити витрати на фундаментальну науку в Україні на чисельність населення України, виходить ледве більше двох доларів у рік з людини! Це ж зовсім невелика плата за те, щоб відкриття й досягнення вітчизняних учених сприяли реальному поліпшенню якості нашого життя! Але, спеціально обмовлюся, є й інше коло проблем, що оточує інтереси не окремої людини, а всієї країни. А виходить, і кожного з нас. Сучасний світ, і Україна в тому числі, зіштовхуються з глобальними проблемами. Це природні, технологічні й екологічні катастрофи, викиди радіоактивних речовин, епідемії, економічні кризи, спалахи масового насильства, тероризм... На обрії реально проглядається погроза виснаження природних ресурсів країни (нафти й газу у першу чергу). Як правило, ці проблеми не вдається вирішити на основі вже накопичених знань. Нагально потрібні нові знання. А їх дають тільки і тільки фундаментальні дослідження.
  
  І ще додам. Крім утилітарного значення, фундаментальна наука служить суспільству, допомагаючи йому в постійному прагненні до кращого розуміння навколишнього світу. Без серйозної науки немає й серйозної освіти, яка необхідна для підготовки професіоналів у будь-якій сфері людської діяльності. Фундаментальна наука є істотним елементом економічної й політичної стабільності суспільства, а не тільки невід'ємною частиною культури й освіти. Майбутнє наших дітей значною мірою визначається тим, чи будемо ми сьогодні розвивати фундаментальні дослідження. Нам потрібно, з одного, вкладати в науку фінанси, що відповідають її зростаючому значенню, а з іншого боку - робити її досягнення надбанням дедалі більшої кількості наших громадян, що не тільки буде сприяти виробленню в них правильного світогляду, але й допоможе їм успішно трудитися в еру високих технологій і загальної інформатизації. Іншими словами, без високого рівня фундаментальної науки нам немає повноправного місця в європейській і світовій цивілізації.
  
  
  ***
  
  В. Локтєв, академік НАНУ:
  
  1. Пропозиції щодо відновлення науки в Україні
  
  Загальні зауваження.
  
  а. Необхідні заходи можна розділити на 3 основні групи:
  
  І) збільшення державних витрат на науку, у першу чергу, фундаментальну;
  
  ІІ) структурні реформи в управлінні науковою сферою;
  
  ІІІ) створення умов для залучення до науки приватного капіталу.
  
  Заходу типу І самі по собі не є достатніми. Водночас, вони є необхідною ланкою для початку заходів типу ІІ. Заходи третього типу ІІІ можуть стати ефективними лише після початку заходів типу ІІ.
  
  2. Ніяке одноразове рішення в даному - науковому - виді людської діяльності не принесе і не може принести бажаного результату. Потрібні комплексні та довготривалі заходи, які проводяться поетапно та послідовно впродовж кількох років (як мінімум - 7-10 років), пронизуючи середню школу, вузи та наукові установи. Сподівання на окремі організаційні заходи або використання тільки них не матиме ніяких по-справжньому позитивних зрушень.
  
  Корисні і дійові реформи неможливо проводити без участі реально працюючих, причому саме на реальному світовому рівні, українських вчених. Проблема в тому, що якщо такий вчений не обраний до НАН України або не перебуває в складі дирекції того чи іншого інституту, то він/вона практично не впливає на управлінські рішення в сфері наукової діяльності в країні.
  
  Дуже важко розраховувати на повернення до України переважної більшості провідних фахівців з тих, хто покинув батьківщину 5-7 і більше років тому та отримав професорські позиції в країнах Західної Європи, США або Канаді. Проте проблема повернення не безнадійна і, безумовно, якщо докласти зусилля і створити привабливі умови, то частина людей приїхала б додому, щоб працювати у вітчизняних установах. Одне б це помітним чином домогло відновленню світового рівня української науки. Як приклад можна нагадати, що «еміграція мізку» кінця минулого століття в Греції, Італії або Польщі змінилася в останні роки на його рееміграцію, як тільки уряди цих країн усвідомили роль науки в сучасному світі, пішовши на її значну підтримку. І оскільки кількість країн з непоганими умовами для науковців зростає, багато українських дослідників успішно працюють не тільки в країнах сімки, але в інших країнах Америки, Європи і навіть Азії.
  
  2.1. Безпосередня підтримка сильних українських колективів та окремих вчених.
  
  а. Необхідно максимальним чином концентрувати фінансові ресурси, що виділяються на розвиток науки, на тих напрямах досліджень і відповідних колективів, які, незважаючи на скрутні умови останніх 10-15-ти років, довели свою повну конкурентоспроможність працювати на найвищому рівні, а їх досягнення визнані світовою спільнотою. Відбір таких колективів має бути проведений відкрито, із залученням іноземних експертів, а їх оцінки повинні порівнюватись з висновками відповідних українських комісій. Оскільки повністю незалежна та незацікавлена експертиза в таких непростих і навіть неоднозначних питаннях, як оцінка діяльності будь-кого, взагалі неможлива, саме порівняння публічно представлених думок експертних груп різних типів і рівнів є вельми важливим і необхідним.
  
  Після того, як висновки експертів оприлюднені і рішення про підтримку підготовлені, вона в рамках пріоритетних напрямів досліджень має здійснюватись у формі довгострокових (3-5 і більше років) проектів, які передбачають справжнє тісне співробітництво найбільш сильних наукових колективів (мається на увазі дослідницькі групи і лабораторії), що працюють в даній галузі. Від існуючих проектів ДФФД, фінансування якого, як зазначалося, теж потребує значного підсилення. Такі проекти мають відрізнятися більшою кількістю учасників і більшим терміном виконання. Головна мета таких крупних проектів - створення основи для наукової кооперації сильних колективів з різних інститутів НАН України, а також інших установ незалежно від відомчої належності. Для підтримки таких проектів було б бажано створити окремий фонд, як це має місце, наприклад, в Німеччині. Тут були б вельми корисними і центри колективного користування, де можна було б працювати на найсучаснішому технологічному і вимірювальному обладнанні.
  
  Необхідною умовою визнання дослідницької роботи успішно виконаною є регулярні звіти керівника(ів) про наукову, у першу чергу, і фінансову діяльність. Такі звіти повинні також включати відомості про викладацьку діяльність або роботу по підготовці наукової зміни. Зрозуміло, що фінансування подібних проектів має забезпечити достатній потенціал для конкуренції з провідними у світі лабораторіями чи науковими центрами. Сам звіт має пройти також закриту міжнародну експертизу.
  
  Дуже важливим кроком для реалізації програми відновлення української науки могло б стати значне цільове збільшення фінансування ДФФД, який би міг сконцентруватись на конкретних і менш великих проектах терміном 2-3 роки. За грубою оцінкою, кількість проектів першого типу для України могла б, наприклад, у фізиці і астрономії не перевищувати 20-25, в той час як проекти другого типу для свого фінансування повинні лише довести свою відповідність світовому рівню (не за напрямом досліджень, а за кадровим потенціалом виконавців).
  
  б. Система конкурсного фінансування в рамках ДФФД має охоплювати і окремих вчених або невеликі (2-5 персон) групи. При цьому збільшення частини фінансування, що йде на конкурсній основі, треба впроваджувати поступово при одночасному підвищенні вимог до виконавців.
  
  2.2. Зміцнення зв'язків науки і промисловості
  
  а. Створення сприятливих економічних (податкових) і правових умов для залучення інвестицій з промисловості в науку, насамперед, для невеликих приватних компаній, що намагаються використовувати і впроваджувати нові високі технології або ризикувати, вкладаючи гроші в пошукові наукові проекти із заздалегідь невідомим результатом.
  
  б. Залучення відомих закордонних компаній з досвідом підтримки фундаментальних досліджень. Найкращий приклад - дослідницькі центри й інститути фірми IBM у різних країнах. Нагадаємо, що центр цієї фірми в Цюриху отримав за останні 15 років дві Нобелевські премії з фізики.
  
  Подібні центри в Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі та інших містах України приносили б користь не тільки українській науці, але й сприяли підвищенню загального технічного рівня відповідних регіонів.
  
  2.3. Формування науково-технічної еліти
  
  Наведені в 2.1 та 2.2 заходи не є достатніми для відновлення наукового середовища високого рівня і потрібні додаткові зусилля, щоб поновити критичну масу дієздатних дослідників вищої кваліфікації, або так званої наукової еліти. Мова йде про створення таких умов для наукової і викладацької діяльності в Україні, щоб конкурентоспроможні співробітники українських науково-дослідних установ і вузів, що вимушені в нинішніх умовах значну частину свого життя проводити за кордоном, повернулися до своїх робочих місць в Україні. Врешті-решт, нові умови можуть виявитись сприятливими навіть для деякої частини тих науковців, які отримали постійні позиції на Заході, але хотіли б реалізуватися як наукові адміністратори середньої або високої ланки.
  
  Кінцевою метою відповідних перетворень могло би стати створення інституту Державної професури України з приблизно 1000-1500 (кількість названа умовно) місць при досить жорстких критеріях відбору до такого високого статусу. Їхня заробітна платня повинна бути порівнянна з утриманням членів НАН України і залежати від середньої по промисловості, причому бути такою, щоб рівень Державного професора став престижним в країні. Звичайно, було б не так вже погано, якби подібна ідея реалізувалася через збільшення вакансій в самій НАН України при умові суттєвого обмеження для обрання посадовців державного рівня.
  
  Державні професори мають складати керівництво або входити до груп з найактуальніших напрямів сучасної науки, які визначаються в результаті експертних оцінок, що описані вище. Такі високооплачувані групи (лабораторії), а також окремі дослідники можуть працювати в будь-якому інституті (вузі), якщо вони довели свою дійсну відповідність світовому рівню. При цьому оплата їх праці може відрізнятися від оплати інших за умови, що «інші» (в основному, відносно молоді науковці) також зберігаються і працюють, набуваючи досвіду і, наприклад, наукового визнання. Створення такої інституції і процес відбору претендентів має проходити в декілька етапів із запрошенням іноземних експертів. Державна професура як гордість нашої країни має фінансуватись безпосередньо з бюджету. Державні професори мають працювати виключно в науковій або освітній сфері, не входити до уряду, Верховної Ради й інших урядових структур, втрачаючи свій статус, якщо вони туди переходять або обираються. Проте Державний професор може входити до різних рад при Президентові, уряді, парламенті, які забезпечують відповідні керівні органи експертними висновками, прогнозами з питань розвитку країни, де необхідна спеціальна наукова компетентність.
  
  2.4. Світова наука Україні
  
  Реалізацію заходів 2.1 та 2.2 можна починати практично негайно. В той же час заходи 2.3 потребують створення працездатної системи вироблення експертних висновків, яка використовує досвід іноземних фахівців.
  
  Для цього було б бажано «підтягнути» рівень вітчизняних спеціалістів в деяких напрямах, де Україна починає відставати, а також відчуває труднощі з підготовкою нових - вітчизняних - кадрів. Тут можна запропонувати таке:
  
  а. «Нобелевські» лекції для молоді або запрошення провідних фахівців (не тільки Нобелевських лауреатів) для читання коротких циклів лекцій в університетах та наукових центрах. Виконання такої програми на засадах відповідного фінансування, безумовно, сприятиме підвищенню інтересу молоді до наукової роботи, стане непоганою і ефективною «рекламною» кампанією, яка демонструє зацікавленість української влади у відновленні і достойному статусі науки та науковців в державі. Не можна нехтувати і можливостями участі у виконанні цієї програми приватного бізнесу, що за певних сприятливих (зокрема, податкових) умов націлений на розвиток сучасних технологій, які, в свою чергу, спираються на фундаментальні дослідження, особливо в таких галузях, як медицина, екологія, нетрадиційні методи виробництва енергії тощо.
  
  б. Підвищення рівня викладачів «Subbatical» або дозвіл найбільш кваліфікованим і відомим українським вченим, які влаштувалися в західних університетах, проводити вільний від власних лекцій рік (зазвичай, кожний з 7 років неперервної роботи) у вітчизняних університетах. Ймовірно, що багато вихідців з України скористалися б можливістю провести свою регулярну відпустку в Україні, працюючи з українськими студентами, аспірантами та молодими вченими. Це дало б змогу підняти рівень підготовки фахівців, інтенсифікувати деякі наукові напрями, закласти основи для організації сучасної інфраструктури в науці, оздоровити наукове середовище за рахунок безпосереднього спілкування зі спеціалістами, яки «зробили» собі світове ім'я винятково науковою роботою.
  
  3. Технології персонального відбору
  
  Наукова еліта в Україні, безумовно, є, але її середній вік вже не дає підстав сподіватися на неї в перспективі, тому постає питання про нову еліту. Вона, як здається, має формуватися одночасно з реформуванням, яке, з іншого боку, неможливе без справжніх спеціалістів. Тому будь-яка реформа має включати елементи відбору як окремих учених, так і колективів. При цьому спиратися лише на офіційну «адміністративно-наукову» ієрархію, або членство того чи іншого науковця в академіях (включаючи НАН України) чи керівництво установами, не може бути визнаним достатньо адекватним справжньому місцю, яке посідає науковець в своїй галузі. Отже, тут мали б спрацьовувати й інші «показники».
  
  Наприклад, в західних країнах надзвичайно вагомим свідоцтвом високого рівня вченого є його персональна участь у виконанні міжнародних грантів, а ще краще - керівництво ними. Зауважимо, що участь багатьох українських вчених в таких грантах багато в чому допомогла збереженню науки, фактично захистивши її від розвалу в Україні.
  
  Іншим загальновизнаним критерієм вважається індекс посилання на роботи, що виконані даним дослідником. Зокрема, у фізиці нормальному і досить високому міжнародному рівню, як правило, відповідає число порядку 1000. Коли ж воно перебільшує 2-3 і більше тисяч, то такі фахівці, без перебільшення, визнаються видатними або крупними вченими. Якщо не брати до уваги США, де завдяки високій платні працюють багато кращих дослідників з різних країн світу, то кількість таких вчених, що працюють в одній науці, навіть у розвинутій країні вимірюється одиницями. Зрозуміло, що цитування сильно залежить не тільки від науки, але й напряму, кількості науковців в ньому тощо, тому не є і не може бути єдиним об'єктивним показником. Внаслідок цього, ще одним непоганим особистим досягненням може бути високий власний «імпакт-фактор», або відношення числа посилань («цитат-індекс») до повної кількості опублікованих робіт. Високий (може сягати 10-15, при середньому 2-4) особистий імпакт-фактор при відносно невисокому цитат-індексі, тим не менш, яскраво свідчить про незаперечну ефективність майже кожної з публікацій вченого, їх досконалість і надійність - коротко кажучи, високу використовуваність. Так буває також в тих випадках, коли дослідник вміє писати огляди з сучасних питань науки, узагальнювати та інтерпретувати (в тому числі, чужі) дані. Подібна діяльність може не «виробляти» принципово нові знання, але науковою спільнотою визнається важливою, необхідною і високо цінною. Дуже високо, як правило, котируються так звані охоронні документи (тобто захищені патенти тощо) дослідника.
  
  В цілому, рейтинг того чи іншого фахівця складається з багатьох «параметрів» і включає також кількість робіт в «жорстко» реферованих журналах, окремо враховуються огляди, монографії, учні, запрошені доповіді на конференціях та їх організація, викладацька робота. «Вага» кожного такого показника може бути «договірною», але відповідати міжнародним стандартам так, щоб після встановлення остаточного висновку можна було б мати більш-менш об'єктивно виважену картину і з кожного фахівця, і за науковими напрямами і колективам.
  
  Треба мати на увазі, що створення справедливих і працюючих критеріїв відбору є важливим чинником формування високоморального і взаємно високо вимогливого середовища, яке відповідало б високому статусу і завданням наукової еліти України. Без них, повторимо, сподівання на відновлення науки в нашій країні є безпредметними і малопродуктивними. Я б тільки застеріг проти негайного або швидкого застосування нових схем або підходів якими б об'єктивними вони не здавалися. Переважна більшість старшого покоління, що багато зробило для української науки, працювала за іншими критеріями і в інших умовах. Будь-які реформи мають спиратися на принцип «не нароби шкоди», тому найбільш ефективним і правильним було рішуче впровадження нових правил і норм для молодого покоління, яке мало б ставати на ноги і виховуватись в умовах, коли закони вищі за всі інші обставини.
  
  
  ***
  
  В. Г. Литовченко, президент Українського фізичного товариства, зам. голови наукової ради «Фізика напівпровідників», чл.-кор. НАНУ:
  
  І. На теперішньому етапі розвитку України існує три розділи науки: фундаментальна, прикладна, вузівська (освітня).
  
  В розвинутих країнах провідною є перша, для малорозвинутих переважає освітня, найбільш стійка до кризових станів суспільства. Отже, доцільно намагатись в першу чергу підвищувати роль другого і третього розділів науки.
  
  В руслі цієї схеми Українським фізичним товариством, разом з високорівневими спеціалістами прикладної науки, була розроблена «Концепція розвитку високих технологій в Україні», яка подана до Комітету науки і освіти Верховної Ради на розгляд. В Концепції зформульований економічно виважений раціональний для умов України шлях створення наукової та промислової бази високих технологій на основі організації єдиного для України Центру мікроелектронної технології.
  
  Обговорення та підтримка Українського міжнародного комітету з питань науки і культури цієї Концепції є принципово важливим.
  
  ІІ. Пропозициї щодо реформування НАНУ передбачають:
  
  1) Проведення широких дискусій (конференцій) науковців різних рівнів НАНУ про шляхи вдосконалення роботи НАНУ;
  
  2) Узагальнення висновків конференцій і формулювання першочергових, а також більш далекочасових рекомендацій щодо реформування НАНУ Комісією (Радою) з представників різних розділів науки (делегованих від Інститутів у певній пропорції);
  
  3) Прийняття змін до статуту НАНУ на Надзвичайній сесії НАНУ, в яку з вирішальним голосом делегуються також представники докторського корпусу.
  
  4) Зміни в організації фундаментальної фізики мають бути перманентними і відповідати можливостям і потребам України. Отже, доцільно створити постійно діючи комітети планування в галузях (приблизно 10 комітетів зі змінним складом: 50% - науковці України, 50% - закордонні відібрані за конкурсом спеціалісти).
  
  Ці комісії періодично розглядають конкурси, звіти Інститутів (напрямів), оцініють рейтинги для фінансування, рекомендують відкриття чи закриття наукових напрямів. До комісій, що періодично обновляються (через 3-5 років), залучаються також громадські наукові організації, вузи, представники галузевої науки та ін.
  
  5) Враховуючи рекомендації комісій, проводится реорганізація напрямів, об'єднання споріднених інститутів, закриття менш актуальних для України установ і тем.
  
  6) Поступове збільшення (до 50%) частки конкурсного фінансування з регулярною звітністю та оцінка результатів (в разі необхідності - накладання санкцій на неефективно працюючий колектив чи на керівника проекту).
  
  7) Для підвищення ефективності роботи членів НАНУ:
  
  а) вважати обов'язковим щорічні звіти на конференціях відділень всіх членів Академії наук. При негативній оцінці припиняється виплата Академічної стипендії;
  
  б) ввести обмеження в строках зайняття всіх адміністративних академічних позицій (до двох термінів);
  
  г) при довготерміновому (понад півроку) виїзді за кордон академічна стипендія не має сплачуватись;
  
  д) звання член-кореспондента є тимчасовим (до 5 років), після чого відділення на сесії приймає рішення, за доповіддю чл.-кор., про його відповідність званню дійсного члена НАНУ.
  
  Такий порядок істотно покращить активність членів академії та кадрову циркуляцію.
  
  8) Реформуванню мають також підлягати Наукові ради з наданням їм більш широких повноважень (при експертизі нових проектів, конкурсах, відкритті нових установ і тощо) та фінансових прав.
  
  
  ***
  
  Неформальна група «За європейські стандарти в українській науці», Інститут математики НАН України:
  
  … На жаль, держава в особі вищих посадових осіб фактично 15 років не наважувалася поставити питання про те, що велич здобутків сучасної української науки необхідно доводити за критеріями, прийнятими в Європі. Особливо це стає актуальним, якщо ми з нею хочемо справді інтегруватися і вступити до Євросоюзу, в якому розвитку фундаментальних досліджень надається велика увага, оскільки соціально-економічний розвиток будь-якої країни є похідною підрівня фундаментальної науки в цій країні.
  
  Зауважимо, що одна з причин, яка спонукала нас написати ці пропозиції, це те, що найближчим часом апарат президії НАНУ буде робити все можливе і неможливе (включаючи обіцянки обрати академіками чергових міністрів і депутатів) аби показати новообраному Президенту України та новому уряду України, що НАНУ може сама себе реорганізувати і перебудувати. Це буде зроблено в гарних старих традиціях з відповідними обіцянками істотно підвищити рівень наукових досліджень та залучити до них талановиту молодь за умови збільшення бюджетного фінансування. Керівництво НАНУ успішно проводило таку «обробку» новообраної влади вже декілька разів (в часи горбачовської перебудови, на початку незалежності України, в 1994 році після приходу до влади Л. Кучми). Ми ж переконані, що просте збільшення бюджетного фінансування науки навіть у декілька разів без кардинальних змін у принципах розподілу цих коштів і оцінки рівня та якості результатів НДР не призведе до істотного підвищення рівня нашої фундаментальної науки.
  
  Аналоги НАН України на Заході
  
  У багатьох розвинутих країнах Заходу (США, Великобританія, Канада) аналогів НАНУ немає, оскільки там вся наука сконцентрована в університетах. Україна не може піти цим шляхом, оскільки на теперішній час в університетах України, за окремими винятками, сучасної науки як такої взагалі немає. Для прикладу, на механіко-математичному факультеті столичного університету ім. Тараса Шевченка на теперішній час є лише один науковий напрям (алгебра), який завдяки професору Ю. Дрозду має міжнародне визнання. А на факультеті працює близько сотні докторів і кандидатів наук! Що вже свідчить про рівень науки в сотнях новостворених (точніше перейменованих) університетах.
  
  Отже, реформування НАНУ може відбутися лише за зразком тих розвинутих країн, де є аналоги нашої академії, а це насамперед наші сусіди - Польща, а також Німеччина і Франція. При порівнянні Польської АН, Національного центру наукових досліджень (CNRS) у Франції та Наукового товариства ім. Макса Планка в Німеччині (MPG) з нашою НАНУ в очі перш за все кидається неймовірна роздутість штатів нашої академії (понад 50 тисяч працює в суто наукових установах та ще тисячі в супутніх установах). Інститут Польської АН, як правило, нараховує менше 100 співробітників (разом з обслуговуючим персоналом), всього в наукових установах ПАН працює 5-6 тисяч працівників. В установах CNRS Франції станом на кінець 2002 року працювало 26 тисяч працівників (разом з обслуговуючим персоналом), в інститутах MPG - близько 22 тисяч (разом з обслуговуючим персоналом). Тобто наша держава, в якій середня зарплатня ледь перевищує 100 доларів і ВВП на душу населення на рівні 1200 доларів, намагається утримати академію у понад 10 разів (!) більшу, ніж у Польщі та в майже 3 рази (!) більшу, ніж у Німеччині або Франції. Якщо ж порівняти фінансування, яке витрачається на одного науковця в Німеччині (або Франції) і в Україні, то там воно у понад сто разів вище. Наприклад, загальний бюджет CNRS в 2002 році становив 2630 мільйонів євро, тобто понад 100 тисяч євро на одного працівника.
  
  Друге, що кидається у вічі, - це неспівмірність рейтинґу наукової продукції наших вчених та вчених Франції, Німеччини і навіть тієї ж Польщі. Справа в тому, що результати фундаментальних досліджень - це перш за все надруковані статті та монографії. Але добре відомо, що далеко не все, що опубліковано, має високу наукову вартість. Через те у Філадельфії (США) існує Інститут наукової інформації (ISI), беззаперечний авторитет у світі наукової інформації, який щорічно дає перелік наукових журналів з найвищими рейтингами (імпакт-факторами). До бази даних ISI входить близько 8 000 найкращих наукових журналів світу з усіх галузей науки і є чіткі критерії, за якими вони відбираються з-поміж інших. 2 000 кращих з них покривають 85 відсотків від усіх опублікованих наукових статей в усьому світі і 95 відсотків всіх цитованих статей. Так ось, пошукова система серверу ISI (це платна послуга ) інформувала в 2002 р., що серед понад 8 000 журналів в її базі було лише 7 українських. Для порівняння: Польща - 37, Росія - 98, Франція - 148, Німеччина - 432 наукових часописів. Зауважимо, що в Україні видається декілька сотень наукових видань (як правило, за державний кошт), за друкування статей в яких присуджуються наукові ступені доктора і кандидата наук. Наприклад, згідно зі списком ВАК існує близько 40 журналів лише фізико-математичного профілю. Проте виявляється, абсолютна більшість цих наукових видань України не має жодного відношення до світового наукового процесу і про їхнє існування знають лише окремі науковці поза межами України. Тому немає нічого дивного в тому, що за майже 90-літню свою історію НАНУ так і не спромоглася виростити хоча б одного нобелівського лауреата.
  
  Структура реформованої НАН України
  
  Очевидно, що чи не найскладнішою проблемою є зміна структури НАНУ, оскільки кардинальне реформування НАНУ зачепить інтереси сотень тисяч людей (працівники плюс члени їхніх сімей). Тому не претендуватимемо на повноту, а подамо лише найголовніші штрихи.
  
  Перш за все потрібно вибрати модель. Найкраще було б взяти за основу систему лабораторій CNRS Франції, які дуже тісно пов'язані з університетами (як правило, лабораторії CNRS розташовані в університетах). На жаль, ми впевнені, що «схрестити» НАНУ з університетами України буде дуже важко через вже згадану відсталість науки в університетах. Очевидно, що на першому етапі легше взяти за основу Польську АН, а через деякий час провести другий етап вже на базі моделі CRNS.
  
  У реформованої НАНУ після першого етапу варто залишити лише ті інститути, які можуть проводити (мають фахівців високої кваліфікації та матеріальну базу) фундаментальні дослідження на сучасному міжнародному рівні в галузі природничих наук (фізико-математичних, хімічних та біологічних наук), а також інститутів зі сфери гуманітарних наук. Всі інститути-монстри НАНУ з домінуванням прикладних досліджень (у багатьох з них працює по тисячі і більше працівників) повинні бути передані відповідним міністерствам або стати самостійними госпрозрахунковими НДІ.
  
  Проблема, які саме інститути (і головне з яким кількісним персоналом) мають залишитися в НАНУ, повинна вирішуватися на підставі аналізу наукової продукції кожного науковця за останні, скажімо, 10 років. Головним інтегральним критерієм оцінки праці науковця має бути кількість його праць, опублікованих у журналах з високими імпакт-факторами, монографії видані у провідних наукових видавництвах світу (таких як «Springer-Verlag», «Academic Press», «Oxford University Press», AMS тощо) та кількість цитувань цих його праць іншими авторами (і це є загальноприйнятий критерій на Заході). Наголосимо, що порівнювати отримані інтегральні критерії можна тільки в межах одної науки (наприклад, загальновідомо, що в багатьох біологів середньої кваліфікації він буде набагато вищим, ніж в найкращих математиків).
  
  Вся інша науково-педагогічна діяльність - публікації в інших виданнях, монографії та навчальні посібники видані в малоавторитетних виданнях, керівництво аспірантами, участь в наукових конференціях, отримання патентів - повинна бути лише допоміжним критерієм оцінки роботи. Лише такий підхід дасть змогу встановити «who is who» на міжнародному науковому ринку серед десятків тисяч докторів та кандидатів наук нашої академії. Зауважимо, що такий аналіз в рамках нашого інституту ми проводили, і його часткові результати опубліковані в «Дзеркалі тижня» (ч. 13, 2004). Цей аналіз дає підстави стверджувати, що в НАНУ є багато тисяч докторів та кандидатів наук, які не опублікували жодної наукової роботи у журналах зі списку ISI протягом останніх 10 років, а часто - за весь час роботи в НАНУ. Це означає, що вони десятки років працювали поза світовим науковим процесом, отримуючи зарплатню за наукові (найчастіше - псевдонаукові) дослідження, які залишилися на узбіччі розвитку науки.
  
  Отже, на першому етапі необхідно централізовано отримати дані про кількість монографій, виданих у провідних наукових видавництвах світу та статей, опублікованих у журналах з високими імпакт-факторами та кількість цитованих праць за допомогою пошукової системи серверу ISI (це платна послуга ) щодо кожного науковця НАНУ. Немає жодного сумніву, що в базі ISI буде знайдено максимум 10 відсотків зі згаданих вище 55 тисяч працівників наукових установ НАНУ. Тобто держава дізнається прізвища саме тих декількох тисяч науковців НАНУ, які справді працюють в руслі світового наукового процесу і заслуговують на фінансову підтримку держави.
  
  На другому етапі з-поміж цих декількох тисяч науковців необхідно сформувати групу лідерів з наукових напрямів в кожному інституті НАНУ. Для цього кожен претендент на таке лідерство повинен пройти міжнародну експертизу. Тобто його роботи, опубліковані протягом цих 10 років, повинні бути направлені трьом-чотирьом провідним іноземним фахівцям, які працюють у тих самих наукових напрямах, з проханням надіслати відгуки (очевидно, що для отримання об'єктивних відгуків ця процедура також вимагатиме певних коштів). У підсумку буде отримано декілька сотень науковців НАНУ, які справді є провідними українськими вченими (принаймні на сучасному етапі розвитку науки). Немає жодного сумніву в тому, що серед них буде велика кількість вчених, які не матимуть гучних титулів академік або член-кореспондент НАНУ.
  
  Після цих двох етапів стане ясно, на яку кількість науковців може претендувати кожен інститут НАНУ і які інститути потрібно просто закрити, а їхніх найкращих працівників перевести в інші. В кожному інституті буде виявлена певна кількість лідерів наукових напрямів (очевидно це буде 10-15 вчених), яким варто доручити сформувати структурні одиниці (відділи, лабораторії) перш за все із вчених, які були виявлені на першому етапі. Решті науковців потрібно дати випробовувальний термін - один-два роки - з метою адаптування до нових умов (тобто термінового опублікування наукових праць в журналах зі списку ISI) або пошуку нової роботи (на цей період їхня зарплатня має бути заморожена), або негайного виходу на пенсію (середній вік доктора наук в НАНУ становить понад 60 років, кандидата наук - понад 50 років). Всі найважливіші питання життєдіяльності інституту повинна вирішувати рада лідерів наукових напрямів. Зокрема, вона повинна обирати директора інституту та його заступників. При обранні директора (з набагато меншими повноваженнями, ніж тепер) важливим фактором повинні бути його здібності як менеджера. Добре відомо, що чи не кожен директор академічного інституту прагне активно використовувати свою посаду для боротьби зі всіма (і перш за все молодшими) конкурентами на цю посаду. Все це закінчується тим, що через деякий час науковий напрям директора стає домінуючим на багато років вперед і будь-яка здорова конкуренція відсутня. Більше того, з часом виявляється, що немає жодної іншої кандидатури на посаду директора, бо всіх «поставили на місце» і директорське крісло - це посада на все життя (саме така ситуація нині склалася в багатьох інститутах НАНУ). Очевидно, що це шкодить розвитку науки і має бути чітке обмеження на термін обіймання посади директора інституту (до речі, як і президента та віце-президентів НАНУ), наприклад, не більше двох термінів поспіль.
  
  Інститути реформованої НАНУ і провідні університети країни повинні отримати обопільні мотиви для реальної співпраці. Зокрема, провідні вчені інститутів НАНУ повинні отримати можливість читати спецкурси, які відображають сучасний стан науки, для студентів старших курсів. Не секрет, що наші провідні вузи дають добру освіту лише з базових дисциплін на 1-3 курсах, але читати сучасні спецкурси на 4-5 курсах просто нікому, оскільки абсолютна більшість викладачів займається не наукою, а ремісництвом. Та й як молодий асистент може займатися наукою, якщо у нього 10-15 пар на тиждень, а пересічному професорові 60-70 років?!
  
  Необхідно окремо наголосити, що в реформованій НАНУ має бути встановлений віковий ценз у 65 років на займання будь-яких штатних посад, як це прийнято у всіх без винятку країнах Євросоюзу. Наприклад, серед понад 26 тисяч працівників установ CRNS станом на кінець 2002 року було лише 13 (!) осіб 66- і 67-річного віку, які через якісь особливі заслуги все ще працювали, решта працівників були молодше 65 років. Особливо важливо запровадити віковий ценз на займання всіх керівних посад. Сьогодні в багатьох інститутах НАНУ склалася катастрофічна демографічна ситуація. Через відсутність будь-якого вікового цензу на займання керівних посад чимало найуспішніших науковців середнього покоління покинули інститути та знайшли собі бажані посади в університетах, в приватних структурах або на Заході. Наприклад, в Інституті математики НАНУ з тих вчених, які покинули його протягом останніх 10 років, можна запропонувати набагато кращі кандидатури на займання доброї половини керівних посад в інституті. Поширення вікового цензу на займання всіх штатних посад необхідне для регулярного звільнення вакантних посад для молоді. Для припливу і втримання в НАНУ найталановитіших молодих вчених (на Заході молодими вченими вважаються ті, кому менше 35 років) необхідно встановити спеціальні персональні доплати. Для цього досить частково зняти невмотивовано високі доплати (в середньому 2 000 гривень на місяць), які отримує нині понад тисяча членів державних академій лише за звання (які дуже часто зовсім не відповідають кваліфікації носіїв цих звань!) і передати, скажімо, половину цих коштів 500-м найталановитіших молодих вчених. При цьому кожен з молодих вчених повинен підписати відповідний контракт, який передбачав би чіткі умови. Нагадаємо, що на теперішній час є лише 25 спеціальних президентських стипендій для найталановитіших молодих вчених, розмір яких більш ніж скромний.
  
  Як відомо, значна кількість українських вчених протягом останніх 15 років регулярно виїжджала за межі України (як правило в країни Європи та США) з метою професійно реалізуватися та зміцнити своє фінансове становище. На жаль, чимала їхня кількість (за різними даними від одної до п'яти тисяч) так і не повернулася, оскільки знайшла там постійну науково-педагогічну працю. Серед тих декількох тисяч науковців є вчені надвисокої кваліфікації з високою міжнародною репутацією, які працюють в найкращих університетах, до того ж всі вони вже отримали чималий досвід роботи на Заході. Керівництво зреформованої НАНУ повинне докласти максимум зусиль для створення для них тут таких умов аби частина таких вчених повернулася в Україну. Зокрема, для них варто було би встановити персональні оклади, які б (із врахуванням паритету цін) не відрізнялися від тих, які вони отримували на Заході. Оскільки йдеться про декілька десятків вчених, то це не будуть дуже великі витрати бюджетних коштів. Інтелектуальний цвіт нації повинен працювати на розвиток і престиж Української держави!
  
  Фінансування
  
  За нашими оцінками подвоєння чи навіть потроєння видатків на науку без істотних змін в структурі, методах організації НДР та оцінки результатів НДР (про це йшлося вище) не приведе до істотних змін на краще в НАНУ. Причина дуже проста - для того, аби зупинити відтік найкращих науковців за межі України та в приватні структури, потрібно щонайменше потроїти теперішню зарплатню, тобто довести її до 500-700 доларів (до речі, академіки і члени-кореспонденти НАНУ з урахуванням доплати за звання мають таку зарплатню вже нині). Якщо не зробити істотного (втричі або ще більше) скорочення кількості науковців в НАНУ (до речі, і в чисельних галузевих НДІ країни), то майже всі додатково виділені кошти підуть лише на підвищення зарплати, а матеріальна база так і залишиться на теперішньому безнадійно застарілому рівні. Без належної матеріальної бази (сучасні комп'ютери і доступ до відповідних баз даних в Інтернеті, експериментальне устаткування, реактиви тощо) взагалі не може бути й мови про сучасну науку. А ще ж треба знайти гроші на передплату іноземних наукових видань (передплата одного наукового журналу - це в середньому 1000 доларів США на рік, одного примірника монографії 50-100 доларів) і на регулярні відрядження науковців для участі в міжнародних конференціях (одне тижневе відрядження в країну Західної Європи - це щонайменше 1 000 доларів). Сучасна наука вимагає великих грошей і це є абеткова істина. А в нашій країні влада і наукові генерали за останні 15 років перетворили установи НАНУ на установи соціального забезпечення малозабезпечених громадян.
  
  У разі запропонованих вище структурних змін всі інститути НАНУ повинні бути поставлені в максимально рівні фінансові умови щодо базового бюджетного фінансування. Рівень цього фінансування не повинен залежати від бажання чиновників з президії НАНУ (реформування цієї структури - це окрема розмова) і повинен забезпечувати нормальну (в європейському розумінні!) життєдіяльність установ НАНУ. Пережитком радянської епохи є довготривале планування фундаментальних наукових досліджень (перспективне на 10 і більше років та поточне на 5 років) і способи звітності за виконання чергової «п'ятирічки». По-перше, сучасна наука розвивається так стрімко і часто непередбачувано, що запланувати фундаментальні наукові дослідження на 5 років вперед можна лише в окремих випадках. По-друге, форма звітності за виконання чергової «п'ятирічки» є абсолютно непридатною для реальної оцінки отриманих результатів, адже оцінка вченої ради рідної наукової установи та підібраного самим керівником теми зовнішнього рецензента є зовсім необ'єктивною. «П'ятирічки» потрібно замінити на трирічні (або 4-річні з проміжним звітом після двох років) теми для базового фінансування структурних одиниць наукових установ. При звітуванні оцінюватися повинна не кількість сторінок звіту, а його якість комісією з експертів, які не працюють у відповідному інституті. Окрім цього, необхідно запровадити таємне зовнішнє рецензування, яке має пристойно оплачуватися. Оцінка результатів НДР має здійснюватися на підставі чітко визначених критеріїв, зокрема, кількості опублікованих праць в журналах зі списку ISI. Теми, на які було витрачено особливо великі кошти, повинні в обов'язковому порядку направлятися ще й на рецензування іноземним фахівцям у відповідній галузі науки.
  
  Окремо треба зупинитися на долі сотень наукових журналів, які нині друкуються в Україні, але абсолютна більшість з них не витримує жодної критики щодо наукового рівня (нагадаємо, що лише сім з них фігурує в списку ISI). Досвід наших сусідів поляків показує, що при правильній редакційній політиці частину журналів за порівняно короткий час (скажімо, 5 років) можна підтягнути до міжнародного рівня. Справді, на початку 90-х років в Польщі також лише декілька журналів фігурувало в списку ISI, а в 2002 році стало вже 37. Отже, з-поміж цих сотень журналів на конкурсній основі (згідно з поданих бізнес-планів) необхідно вибрати, скажімо 30, і запропонувати їхнім головним редакторам 5-річний контракт з відповідним фінансуванням за умови входження журналу до списку ISI через 5 років. При оцінці результатів НДР друкування наукових праць в цих журналах на цей період

• 2006.10.01 | Iryna_

  Статті на сайті nauka-info.com.ua (л)

  http://www.nauka-info.com.ua/rus/index.php

• 2006.10.07 | Iryna_

  Про користь від наукової діаспори (л)

  Умные, рассеянные
  Российская наука великолепно cохранилась. Осталось ее импортировать
  http://www.smoney.ru/article.shtml?2006/10/02/1436

• 2006.10.08 | Iryna_

  Годувальниця чи утриманка - "День" (л)

  http://www.day.kiev.ua/168593/
  
  з українським перекладом у них явні проблеми...
  "Тільки за перші 10 років незалежності з України емігрували понад 700 докторів і кандидатів наук, а кількість співробітників наукової сфери скоротилася вдвічі. Середній вік кандидата наук збільшився до 50, а лікарів — до 60 років."
  
  але статистика цікава

• 2006.10.08 | Iryna_

  Концепції реформування (л)

  Ось ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО СТВОРЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ ВЗАЄМОДІЇ НАУКИ, ОСВІТИ, БІЗНЕСУ І ВЛАДИ
  з сайту Харківської ОДА
  http://www.kharkivoda.gov.ua/show.php?page=2972

• 2006.11.13 | Iryna_

  Відкритий доступ (Open Access)

  Відкритий доступ і самоархівація публікацій науковими установами
  Це надзвичайно цікава тема і шлях реформування організації наукової системи "знизу"
  
  
  Інформаційний вісник списку розсилки
  програми "Соціальний капітал і Академічні публікації" (СКАП)
  Міжнародного фонду “Відродження”
  Наприклад
  http://korolenko.kharkov.com/Inf20_03_06.htm
  
  Також є перелік лінків на цю тему у вигляді ЖЖ (скоріш за все, Ірини Кучми (до більш відомого тезки відношення не має з фонду "Відродження") http://irynak.livejournal.com/
  
  На сайті з фонду "Відродження" можна підписатись на розсилку

• 2006.11.13 | Iryna_

  Дослідження про стан нашої науки (л)

  І.Ю.Єгоров, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України (ЦНДПІН НАНУ)
  Академічна наука в Україні: аналіз деяких статистичних характеристик .
  http://www.nas.gov.ua/knk/pages/krstil/z290304/egorov_d.doc
  (Аналіз кількісних результатів наукової діяльності; ІЦ та ІФ в цифрах)