УРОКИ ПРАВОСЛАВ"Я - Матеріальний Всесвіт.
01/13/2003 | Анатолій
Панове!
Прошу Вас прийняти до уваги знання, які я хочу Вам донести.
Ваша справа, як їх сприймати, але пізнавши їх, Ви вже більше не зможете бути ортодоксально віруючими. Ваша віра стане розумнішою та наближеною до Відо-Вістичного Православ"я.
З повагою, Анатолій.
МАТЕРІАЛЬНИЙ ВСЕСВІТ.
Оточуючий нас Космос народжується до Буття, існує деякий Час, а потім знову розчиняється у не-Бутті (потенційної непроявленості пасивного Існування Буття). Тривалість Існування нашого матеріального Всесвіту обмежена у Часі і складає 311.04 х 10 у дванадцятій степені земних років. У древній Індії та і на Русі цей період вимірювався у циклах Кальп. Кальпа – це День Сварога (день Брами) і складається із тисячі періодів у чотири Юги: Сатья, Трета, Двапара і Калі.
Сатья-Юга характеризується праведністю, мудрістю, релігійністю і фактичною відсутністю розпусти; вона продовжується 1728000 років.
Трета-Юга характеризується появою розпусти, і вона продовжується 1296000 років.
Двапара-Юга характеризується ще більшим занепадом релігійності та духовності, і вона продовжується 864000 років.
Калі-Юга характеризується наявністю воєн, невігластва, безбожництва та розпусти, добро практично відсутнє, і вона продовжується 432000 років.
Термін існування Світів рахується “днем Всевишнього Бога”, що дорівнює 4320000000 людських років. Стільки ж продовжується і “Його” ніч. Саме стільки часу Всевишній перебуває у “яйці”. Кожну космічну “добу” Всевишній спочатку створює, а потім поглинає Всесвіт.
Вночі, коли Він “спить”, ця Сутність перебуває в Ньому як деяка потенція, що чекає реалізації. У кожній Кальпі нараховується 14 Манвантар, чи вторинних, розділених довгими інтервалами, циклів. Напротязі Манвантари, яка дорівнює 306720000 років, Світ відтворюється знову і з”являється новий Ману - прабатько людства.
І все починається знову, “дні” і “ночі” змінюють один одного. 360 таких “днів” та 360 таких “ночей” складають Його “рік”, а сто таких “років”, відповідно, складають “століття” Всевишнього Бога. Зараз Світ перебуває у сьомій Манвантарі Кальпи. Далі іде ділення на Мага-Юги та Епохи. Ми живемо у Епоху Калі-Юги Орійської Раси, що почалася у 3102 році до нової Ери.
Сто таких “років” називається “століттям Сварога (Брами)” і продовжується цей період – 311 040 000 000 000 земних років, що ще раз показує на те, що наші уяви про Вічність досить відносні. Життя всіх цих сонмів богів різних Єрархій здається нам фантастично довгим, незкінченним, але з точки зору Вічності, Всевишнього, воно продовжується не довше, ніж продовжується спалах блискавки.
У причинному Космічному Океані існує незчисленна кількість Сутностей, які ми називаємо “богами” або “логосами”, які з”являються та знову зникають. Боги та їх Творіння – це частина матеріального Всесвіту і навіть вони не звільнені від необхідності народжуватися, старіти, “хворіти” та “помирати”. Кожний бог, володіє Волею та має свободу вибору, тим не менше, знаходиться безпосередньо на службі своєму Господу та Всевишньому у керуванні своїм Всесвітом, тому після “Смерті” Він одразу досягає Визволення. “Століття Сварога” – найбільший цикл, по завершенню якого Всесвіт повертається до Невпізнанного Світового Духа і чекає появи нового Світотворця.
Глибоко помиляються ті, які думають, ніби Розум обов”язково має розвиватися у житлі, яке подібне до нашого організму. Тільки у нашій Галактиці існують мільярди та мільярди населених планет, лише одиниці з яких слугують середовищем для розвитку фізичних структур, подібних до нашої. Ми, скоріше, є виключенням з правил, ніж правилом. Кім того, необхідно взяти до уваги, що після того, як Галактика почала розширюватися і заповнювати собою Простір, розумні істоти дуже високого рівня розвитку існували вже багато мільярдів років до того, як з”я вилася наша Сонячна стистема.
Ще до того, як після космічного спарювання між двома Зірками – Сонцем та Юпітером – останній перетворився у так званого “Чорного карлика”, на орбіту були запущені мириади штучних Світів, які активно функціонують і зараз.
У кінці кожного періода Великої Манвантари Життя Космосу зазнає глобальних якісних змін організації структури Матерії. Всі Форми проявленого Життя Космосу розчиняються у Единому недиференційованому стані Вищого Розуму Творця, який, у свою чергу, трансформується у так звану “потенційну непроявленість одухотвореної Матерії”. Першоматерія стає Творцем, - але пасивної фази Існування Буття, - а активне Життя Космосу входить у свій період Пралайї, у кінці якого з недиференційованої Першоматерії знову “народжується” Творець.
Таким чином, Першоматерія стає Матір”ю Творця періоду Великої Манвантари Буття, Життя заплідненої і підготовленої у пасивний період концентрації потенціалу Енергії. Бог-Творець, як первинний активний розумний Початок Космосу, має одухотворити Матерію, піднявши її на новий якісний рівень розвитку у відношенні до попередніх циклів Манвантари та Пралайї.
Після останнього так званого “великого вибуху” пройшло “лише” близько 20000000000 років. Наш Всесвіт також “не вічний”: після приблизно такого ж періоду неБуття (Магапралайя) вона знову воскресає до нового Космічного Життя з усіма своїми Галактиками, системами, планетами і їх наповненням – від Вищих розумних Істот до мікроорганізмів. Як було сказано, у Всесвіті немає нічого незмінного, у тому числі і мірності. Мірність Простору постійно коливається і поступово змінюється у досить широких межах.
Нижче наведено приблизну різницю сприйняття Часу у різних Світах нашої Сонячної системи:
Світи з чотиримірним Простором - 1хв. = 3,6 земних дня,
- 1доба = 14,2 земних роки.
Світи з п”ятимірним Простором - 1хв. = 36,5 земних днів,
- 1доба = 144 земних років.
Світи з шестимірним Простором - 1хв. = 1 земний рік,
- 1доба = 1440 земних років.
Світи з семимірним Простором - 1хв. = 10 земних років,
- 1доба = 14400 земних років.
Таким чином, у семимірному Просторі такі уяви як минуле, теперішнє та майбутнє втрачають, з нашої земної точки зору, свій сенс. І якщо згадати, за Біблійним міфом, Бог створив Землюза 7 днів, то ви маєте розуміти, що у Бога один “тиждень” – це 30240 000 000 наших земних років. Прицьому, ми знаємо, що Земля, як планета з”явилася у Космосі близько 750 000 000 000 років тому.
Космічне Життя розвивається у сорока семи Світотворіннях, одне з яких створюється зараз. Світотворіння – це багато сотень і навіть тисячі Всесвітів, кожний з яких складається з мільйонів Галактик, а Галактики – з мільярдів Зірок. Наприклад, Галактика, у яку входить наша Сонячна система, має “довжину” більше п”ятидесяти світлових років і нараховує у собі більше шести мільярдів Зірок.
У нашій Сонячній системі мірність Простору визначається Законом дії Космічного Магнетизму: вона циклічна, не виходить за рамки ритму зміни похідних просторово - та часово-енергетичних субстанцій Першоматерії і залежить від організації цього ритму. Мірність кожної Сфери створюється від енергетичного сприяння Сил Першоматерії – Монадного Світу Творця – пульсувати у визначеному силовому режимі, а саме – з негативним ритмічним малюнком. Сама ж ритмічність є результатом пульсації енергоматерії.
Найкращою умовою для виникнення органічного Життя є мірність Простору, що дорівнює числу “Пі”, тобто 3,14. Значні відхилиння від цієї величини у той чи інший бік веде до знищення живої природи. Зараз у межах нашої Сонячної системи мірність Фізичного Плану дорівнює 3,17. Але у оточуючих нас Галактиках дрейфує гравітаційний циклон з мірністю – 3,15, і у разі його проникнення у межі нашої Сонячної системи, загибель всього Живого на Фізичному плані стане невідворотною.
У ядрі Сонця енергоматерія створює мірність Простору, що є +10, а на його поверхні – мінус 3,6. Цікаво, що поля основних шарів сонячної корони мають позитивну мірність світлового Простору – плюс 6.
Одне з важливих властивостей, пов”язаних з багатомірністю Простору – є вивертання. Під час переходу до вищої мірності всі об”єкти стають ніби “вивернуті” навиворіт. Іншими словами, з четвертого виміру можна, не “ламаючи замки”, з”явитися всередині будь-якого приміщення, ніби виникнути там з невідкіля. Також можна, не різавши шкіри, проникнути всередину фізичного тіла, видалити, або прооперувати будь-який орган. (Згадайте філіпінських хілерів).
Практично оточуючий нас Простір є шестимірним, - сьмим виміром є Час. Але це не означає що відсутні Простори з більшою мірністю. Людство вже давно використовує так звані “магічні кристали”, які, через свою багатогранність, є найпростішими провідниками у Світи з іншими вимірами. Медитація на кристалі дасть вам можливість легко відділити своє енергетичне тіло від фізичного і мандрувати у другі Світи та Простори.
Якщо ви подивитеся навкруги, то побачите гори, поля, луки та ліси, що ростуть по берегах річок та озер; ви побачите людей, що живуть поряд, почуєте голоси птахів, що гніздяться на деревах, відчуєте запах вихлопних газів, що вилітають з труб снующих кругом автомобілів... Все це, починаючи з Зірок, що світять на небі, і небо, і земля під ногами, - не що інше, як розмальована завіса, що затуляє від нас істині Світи! Істиний Світ, що оточує нас, зовсім не такий, який ми його бачимо, - поверх нього лежить густа “вуаль”, що виткана з зачаровуючих нас тіней – “полуденних мрій та примарних Доль”. Весь космічний Простір є незкінченним та вічним. Він вміщує у себе два основних типи Світів: вічні-духовні, що Існують поза Часовими обмеженнями, і матеріальні-часові, для яких властиві подвійність, Народження, Смерть, хвороби та страждання, а також минуле, теперішнє та майбутнє.
Незкінченні духовні Світи складають у процентному відношенні більшу частину Космосу і ніби “зкручені” у так звану “стрічку Мебіуса”, вміщуючи у собі незкінченну кількість духовних планет, які є невидимими для наших органів зору. Кожною такою планетою керує Вища Космічна Сутність – Планетарний Бог, або Логос, який у свою чергу є залежним від ще могутнішої Сутності – Надсвідомості, а та – ще від когось і так далі “наверх”, Щаблями Космічної Єрархії.
У Космосі енргобаланс позитивних та негативних Енергій створюють циркуляцію Сил, які гармонізують та одухотворюють Матерію, завдячуючи цьому вона отримує активне самопізнавальне духовне начало і направляється назад у Вищі Сфери – до Монадного Світу Творця. У міру свого еволюційного сходження одухотворена Матерія різних Форм Життя починає самостійно творити Розум за Законами Творця, використовуючи за основний мотив Волі Творіння – Любов та бажання надати допомогу малим Формам Життя досягнути розширення Свідомості і стати на Шлях еволюційного прогресу.
Таким чином, усі великі Життя обов”язково об”єднують у своїй Свідомості малі Життя, які за рахунок цього еволіціонують. Наприклад, людина вміщує у собі елементарні Свідомості атомів, клітин, органів та систем тіла, забезпечуючи цим їх розвиток та прогрес. Сама ж людина вміщена у тіло нашої планети, що забезпечує пізнання Землею сенсу прогресу. Енергосистема тіл людини, у свою чергу, пов”язує її з усим Космосом, ставлячи у залежність від еволюційного прогресу кожний атом Матерії.
Усі Форми Життя – від найнижчих до найвищих – неминуче пов”язані між собою і ні одна з них не є ізольованою системою, а слугує причиною та наслідком Існування Єдиного Бога, і вміщена у Єдине Життя, як складова частина загального Цілого. Завдячуючи цьому Принципу Жертви, народжуються планети у системах зірок, а системи зірок - еволюціонують у сузір”ях, і т.д. У цьому і є сенс розуміння великих Принципів космічної та Божественної Любові, відповідальності та Служіння загальному плану.
Матеріальні чи проявлені Світи охоплюють близько чверті всього Космосу, але грубоматеріальні оболонки-тіла мають мешканці далеко не всіх планет, що входять до складу цих Світів, а ще й такі непристосовані до оточуючих умов білково-нуклеїдні комплекси, якими є наші фізичні, досить не досконалі тіла. Але практично усі мешканці проявлених Світів мають, крім грубих, ще і тонко-матеріальні оболонки. Загалом у матеріальних Світах мають одночасне проявлення лише близько 10% від загального числа Божественних Монад, чиє істине житло знаходиться у Світах Духовного Плану. У процесі своєї індивідуальної Еволюції кожна така Монада, що складає основу Духу, перебуває у зовсім різних тілах та умовах Існування, просуваючись з одного Царства Природи до іншого, з одної Галактики до іншої, з одного виду Життя (рівня Свідомості) до іншого. Рівнів космічної Свідомості – незчисленно багато. Для порівняння скажемо, що лише найнижчі рівні – від атома до людини – нараховують більше восьми мільйонів рівнів, а від рівня Свідомості пересічної людини до Вищих Божественних Чинів – ще більше. Свідомість первісної людини Лемурійської Раси та Свідомість людини майбутньої Шостої Раси можна розділити на 400 000 умовних рівнів.
Організація Всесвітів у багатомірному Просторі нагадує виноградне гроно, де кожна з ягід – Всесвіт. І усі вони пов”язані між собою безпосередньо, тобто напряму. Природно, що одні Світи пов”язані з іншими більше, а інші – менше. Різними можуть бути і характери таких зв”язків. Зрозуміло, що як більше відрізняються фізичні закони, геометрія Простору та Часу, так є складнішим законтактувати з таким Світом. І навпаки, схожі Всесвіти можуть бути дуже щільно зв”язані і мати навіть спільну історію, збагачуючи один одного. Схематично виділяються наступні різновиди подібних зв”язків, що об”єднують різні Світи:
1. Світи з тонкою, прозорою чи напівпрозорою межею.
2. Світи, що мають спільну історію розвитку.
3. Світи, що мають подібні структури Простору та Часу, фізичних, соціальних та інших законів, мікропорядок чи які є перевернутою копією оригіналу. Подібні Світи часто називають “відбиті” (як, наприклад, демонічні Антисвіти копіюють на своєму нижньому рівні Вищі Світи)
4. Світи, що мають спільну “коріневий” зв”язок і прив”язані до якихось Планів базисного Світу: до географічних чи природно-екологічних регіонів; до культурних чи релігійних спільнот; до геологічних утворень.
Подібний “коріневий” зв”язок може проявитися у будь-якому з трьох пунктів, тобто мати “прозоріші” межі між відповідними Світами у визначених географічних, геологічних, природних чи національних регіонах.
Усі космічні світи є різними площинами Божественного Буття, ніби поверхи його будови і тому не можуть розглядатися з точки зору “поганий-добрий”, тому що їх відрізняє положення, яке вони займають як площини на щаблях космічної Еволюції. Людина є індивідуальним синтезом цих Світів (площин), яка вбирає їх у себе в міру своєї вміщуваності і ніби фарбуючи їх своєю індивідуальністю, єрархизуючи у собі якісні рівні Планів Космосу.
У результаті цього, у Тонких Світах близькі за рівнем розвитку своєї Свідомості люди створюють багаточисельні суспільства, що населяють тільки відповідну їх частотам Сферу Простору. Кожне з таких суспільств може населяти окрему планету чи навіть систему планет внутрішнього Космосу, диференціюючись, у свою чергу, всередині себе на багаточисельні та малочисельні “народи”.
Цикл розумних існувань людей починається з найвищих, духовно досконалих Світів. Внутрішня планета (чи Небо у релігійному розумінні) є духовною батьківщиною людини. З неї людське “Я” поступово спускається у знову зароджене фізичне тіло. На цю батьківщину Душа людини повертається назад після Смерті, але не відразу, не миттєво, а пройшовши досить довгий шлях у Тонких Світах у напрямку, протилежному розвитку людини у Фізичному Світі.
Напочатку, майбутня людина еволюціонує з Першоматерії –АКАШІ – як ефірна і не духовна Сутність – Планетний Дух (не плутати з Планетарним Духом). На цій стадії Духо-людина є не більше, ніж діючою Силою, недумаючим Принципом, який з кожним своїм наступним СХОДЖЕННЯМ у Матерію буде більше та більше затверджувати свою діяльність.
Душі людей, що повертаються після звільнення на свою духовну батьківщину, мають не однаковий рівень розвитку. Вони живуть там у розвинутих ефірних тілах і є тими, кого ми називаємо “богами”. Вони є ніби Олімп древніх греків чи Божественна Єрархія. Але щоб досягнути досконалості, боги мають померти як боги і втілитися у фізичне тіло людини, яке є перехрестям космічних шляхів, у тому числі і шляхом досконалості.
Душі погано розвинутих людей перебувають на своїй духовній батьківщині у вигляді дитини чи навіть ембріону. Одним вдається замість втілення у духовне тіло розвинути своє тіло духовної дитини до рівня бога. Іншим може вдатися народитися у духовному тілі божественних батьків.
Але, якщо людина пройшла свій життєвий шлях на Землі зі сплячою життєвою Волею, яка не змогла ні істотно змінити її земну Долю, ні перебудувати її внутрішній Світ (тобто цілком і повністю була у лещатах фаталізму), то після Фізичної Смерті Душа цієї людини, яка багаторазово пройшла уже знайомий їй шлях, незабаром знову повернеться у той самий стан, з якого вона колись почала свої втілення у земні Форми. Така людська Душа знову втілиться у таке ж земне тіло і знову проживе однакове земне Життя. І так по замкнутому колу до того часу, поки людина не зможе його розірвати пробудженням своєї життєвої Волі. Йдеться не про Волю взагалі, а саме про Волю, яка може творити свій життєвий шлях і протистояти Долі.
Як на нашій планеті існують різні країни, не схожі одна на одну, так і у духовному, каузальному, ментальному, астральному ефірному Світах є свої підрозділи (підплани, підрівні), що засновані на якісній різниці істот, що перебувають на тому чи іншому підплані. Необхідно завжди пам”ятати і не забувати, що у всіх Світах, що стоять за рівнем організації над Фізичним, не діють властиві нашому Світові співвідношення Простору та Часу.
На шляху еволюційного сходження одухотвореної Матерії до Творця форми Розуму отримують активну Божественну Самосвідомість Тріади: Духу-Свідомості-Матерії чи Життя-Душі-Форми. Взаємодія такого Триєдиного Початку Життя породжується сьома Променями чи енергетичними потоками, з яких перші три є основними аспектами Божественної Трійці, а інші чотири Променя є допоміжними атрибутами.
У результаті їх дії на Матерію, проявляються сім основних космічних Планів Життя і по сім їх підпланів, кожний з яких має ще по сім підрозділів прояву мириад Форм життя Космосу на Землі. Відповідно до такої ж семеричної диференціації просторово-часових Форм Життя, Бог-Творець народжує Миростворення, Всесвіти, Метагалактики, Галактики, Сузір”я, Зірки та Планети, на кожному рівні яких також проявляється єрархічний Принцип управління у відповідності до Законів Творця.
Весь Космос базується на законі семеричності. Немає ні одної планети-одиначки, у якої не було б ще шість сестер.
Таким чином, Енергія, що постійно циркулює між Духом та Матерією, забезпечує циклічність прояву Життя і її наступне розчинення у міру досягнення нею визначеної проміжної мети свого загального розвитку. При цьому, у кожному своєму новому Великому Колі Життя переходить на наступний новий рівень: Планета переходить у Єрархію Зірок, Зірка переростає у Єрархію Сузір”їя і т.д. до того часу, поки одухотворена Матерія не зіллється воєдино з Монадним Світом Бога-Творця.
Скупчення зіркових Світів, - невід”ємною частиною яких є і наша Земля, - населених розумними істотами, можна уявити собі у вигляді незкінченного кільця чи кола. Це і є так зване “Кільце Великого Світіння” нашого Всесвіту. Рух людського Духу через весь комплект Світів цього Кільця і є те, що ми називаємо Мага-Югою чи Великим Циклом (Макрокосмом).
Всі зіркові Світи – це точні мікрокопії одного Прототипу – Макрокосма і тому кожний Світ також має свій цикл Еволюції, який починається з духовно найчистішою і закінчується найщільнішою матеріальною планетою. Нисходячи у Матерію, кожний Світ стає ще більше тіньовим та протилежним АБСОЛЮТНІЙ Матерії, тобто Антисвітом.
Перш ніж почати своє сходження назад до Всевишнього Бога, Планетний Дух має пройти весь цикл нисходження у Матерію, зупиняючись у своїй Еволюції у кожному наступному зірковому Світі і не проминаючи ні одного з них. При цьому, він у кожному з цих Світів має пройти ще і своє власне “Коло Життя”, “помираючи” та “народжуючись” стільки разів, скільки потрібно для того, щоб досягнути необхідної зрілості Свідомості. Як “нижче” природа Світу, так менше ефірної складової залишається у людини, і так більше грубої Матеріальної Природи утворюється у неї.
Рухаючись від Зірки до Зірки, від одного Світу до другого, рухаючись по спіралі вперед та вверх, Дух знову накрай стає тим же чистим Планетним Духом, потім ще вище, поки, накрай, не досягне своєї відправної точки, щоб знову зануритися (розчинитися, але не зникнути як індивід) в Єдиного Всевишнього Бога, Який Є ВСЕ.
Наша Земля – одна з найнижчих планет всієї частини Мага-Юги, що нисходить.
Тут Дух та Матерія практично стають МАЙЖЕ врівноваженими у людській Природі.
Земля огортає Планетарний Дух таким товстим і непроникним шаром Матерії Фізичного Плану, що бувша Духо-людина тут перетворюється у так звану “первісну людину”.
Але саме тут, на Землі Великий Закон має провести свою роботу відбору людських Свідомостей: Матерія, що зовсім роз”єднана з Духом, спускається у ще нижчі Світи для переродження у тваринному, рослинному і навіть мінеральному Царствах Природи, щоб потім очищеному від власного сміття Духу (ЕГО) дати ще одну можливість для руху вперед.
Хоча період Мага-Юги є досить довгим, але ж це досить визначений термін, на протязі якого має статися вся послідовність розвитку: перехід Духа у Матерію і його повернення до нового явлення. Це як намисто, де кожна намистинка є окремий Світ.
На початку кожної Манвантари починається зародження, розвиток і послідовне заселення ефірними формами Життя спочатку одного Світу. По завершенню у цьому Світі семи циклів розвитку у кожному з Царств Природи, подібним чином починає зароджуватися і розвиватися новий Світ, який потім знову лишається, щоб розвинути Світ у ланцюгу. Так буде продовжуватися до того часу, поки семикратний кругооберт Еволюції Світів вздовж ланцюга пройдено не буде. Завершиться це у кінці Мага-Юги, після чого знову почнеться ХАОС – Пралайя. Кожний раз після проходження Життєвим Імпульсом сьомого і останнього кола під час переходу від Світу до Світу, залишаються тільки помираючі та мертві планети – фізичні тіла що розвилися і пройшли в іншу Форму свого Існування Світів.
Коли останній з людей сьомого кола переходить до наступного Світу, попередній Світ із його мінеральним, рослинним та тваринним Життям починає поступово згасати, а як зникне останній мікроорганізм – помирає точно так, як помирає на Фізичному Плані і людина. До моменту початку Пралайї на жодній планеті не залишиться ні одного живого свідка, тільки планетні тіла зі своїми мінеральними Царствами.
Коли Дух людини досягне останньої у ланцюгу “намистини” Світу і занурюється у КІНЦЕВУ Нірвану, цей останній Світ також поступово зникає чи переходить у суб”єктивність, яка маючи конкретну Форму повертається до свого доциклового стану атомістичного розподілу.
Але мертві Світи, що покинуті цілеспрямованим вперед Життєвим імпульсом, не залишаються такими назавжди: коли наступить необхідний термін, Життя знову з”єднає у минулі сполучення атоми та молекули речовин, і знову оживить інертну, сплячу планету. Тоді, у новій Манвантарі, вона знову дасть народження людині, але вже вищій та моральнішій, і у фізичному відношенні також.
Так відбувається у зіркових Галактиках “народження” і “смерті” Світів, що безперервно ідуть один за одним правильною чередою під управлінням Закону. Через те, що розвиток кожної планети проходить так повільно, як і людський, то час “ночі Сварога” – Пралайї – застає означений ряд Світів на різних щаблях Еволюції. Коли ж настає нова Манвантара, кожна планета, як і людина, починає подальший свій розвиток не зпочатку, а вже з досягнутої нею точки у індивідуальній Еволюції. Кожна Пралайя нічого не знищує, а, розкладаючи на складові елементи, все зберігає у цілому вигляді. Не помираєте ж ви кожен раз, коли лягаєте спати! Ранком ви встаєте і знову починаєте новий день з того, чого досягли всим своїм попереднім Життям.
Саме так і кожний з Світів охоплює у загальній Еволюції Космосу своє, відведене йому місце і коли його “відсутність” знову буде спрямовано до Життя, він мусить продовжувати свій рух вздовж всього ланцюга проявлених форм з точно визначеної точки. І так продовжується Вічно.
Світи Наслідків не мають місцезнаходження, це не локи, а тільки ТІНІ Світу Причин чи, якщо можна так сказати, їх душі, тому що Світи, як і ми, люди, також мають свої сім Принципів, що ростуть і розвиваються одночасно з тілом кожного Світу. Еволюцію Світів не можна розглядати окремо від Еволюції всього, що створено, або що існує у цих Світах.
Вам треба зрозуміти, що наша планета і ми з нею СТВОРЕНІ точно так, як дерево, що росте під вікном, і планета, і Світи з їх складовими, і людина, - все це є станом Матерії на даному відрізку часу, а їх теперішній вигляд – не більше, ніж УМОВА, що відповідає тій стадії Еволюції, якої кожний досягнув у своєму циклі сходження.
Все є єдиний Закон. Людина потенційно має сім Принципів, зародки яких вона приносить у собі з втіленням під час народження. Саме такі Принципи мають і планети, і Світи. Кожна Сфера будь-якого Світу, - від найвищої до найнижчої, - має свій Світ Наслідків, проходячи яким Душа відпочиває окремо кожним своїм Принципом, окрім найвищого – сьомого. Багаточисельні Сфери Світу Наслідків – це так звані на Сході Девачан та Авічи, чи (у грубішій та карикатурній формі) – християнські Рай та Пекло. Світ уявляється “Вищим”, якщо він розташований ближче до Першопричини, ніж інший Світ, що знаходиться з ним у ланцюжку причинно-наслідкових зв”язків. Світ “нижчий” – це другорядний Світ у відношенні до Вищого.
У вищих Світах те, що є аналогом Простору у нашому Світі, називається “Пантеоном”. Це деяка енергетична структура, в межах якої різні Форми та Сутності перетворюються та контактують між собою. Ці структури можна порівняти із замкнутими у собі системами, що у математиці називаються “групами” та “полями”. Такі системи можуть бути заповнені до краю, але можуть бути і відносно малозаселеними чи зовсім “порожніми”.
Час, як уже пояснювалося, також має свої аналоги у інших Світах. “Рік” як абстрактний визначення є процесом зміни, тобто переходом з одного стану у інший, з одної Форми у іншу. Під час переходу до вищих Світів, аналоги простору та Часу стають дискретнішими, і чітка окресленість тих чи інших структур віддається деякій аморфності, нечіткості образів. Саме тому усі аналітичні властивості Вищих Світів мовою формальнологічного апарату не можуть надаватися чітко та однозначно.
Крім названих основних Світів, існують, як було доведено, і нижчі Світи, що відповідають областям Зла з їх носіями – Чорнобогами (Злебогами) чи Демонами. Світ людей знаходиться ніби між Світом Світла та Світом Тьми, тому що цей Світ несе у собі дії, хоча і не гріховні, що напряму пов”язані зі Сферами Зла, але і ті, що не несуть Добра.
Але, у своїй більшості думки людей відбиваються як у вищих Світах, за рахунок зформованих людськими молитвами Білобогів та Добробогів, так і у нижчих Світах за рахунок зформованих людською злістю та користолюбством Чорнобогів та Злебогів (Дияволів).
Як далі від Світу Променів Світла знаходиться даний Світ, так він “нижче” і менше має можливостей до проявів у нього Божественного Світла; як Світ є вищим, так він має більше можливостей до сприйняття цього Світла, так більше підкорені Волі Всевишнього Істоти, що його населяють.
Нижні Світи – Антисвіти – також мають свої “Пантеони”, у яких існують свої чіткі єрархічні системи Зла, що розташовані одні під другими. Іх населяють Чорнобоги (Злебоги), чи Демони різноманітних чинів та рангів. Іх завдання складається у тому, щоб отримати від людства найбільше Енергії середніх та нижніх частот, за рахунок яких вони існують та облаштовують свої Світи; це брудні думки, налаштовані на зло вчинки, імпульси злоби та гніву, які продиктовані ненавистю, заздрістю та страхом, тощо.
Чорнобоги – це духовні реальності зі своїми власними індивідуальними Сутностями.
Наші емоції та бажання, створючи сукупність почуттів, дають цим Енергію для життєдіяльності Богів – усвідомленим проявам наших емоцій та конкретних імпульсів. Велика кількість подібних імпульсів, емоцій та почуттів створюють у сукупності “стан Богів” чи ще ширшу групу цих Істот – “Пантеон”. Серед незчисленних категорій Богів обох “мастей”, які населяють різні Світи, є такі, що існували з початку Часів і які є, таким чином, вічними, незмінними частинами Світотворення.
Людина, яка славить богів чи направляє свої чисті Думки до Всевишнього Бога, створює цим власного Бога-Хранителя, який допомагає їй, і таким чином підносить її Дух до Вищих Світів.
Боги – руйнівники (Чорнобоги), навпаки, всіма способами спокушають людей, підштовхують до злих дій, передаючи про них знання з Антисвітів. Вони мають тільки одне завдання – як більше злого буде творити людина, так більше життєвої Енергії вони викачають з неї для потреб своїх Сфер. Вони можуть також існувати і у матеріальних Формах. Покарання людини за створене нею зло проходить способом “замикання кола”, тобто зануренням її Душі після Смерті у ту Сферу зла, яку вона сама і створила, живучи “не за сумлінням” на Землі.
Повертаючись до нашої планети, замітимо, що тут ми маємо таку тенденцію: демонічні та “посмертні” світи ряду що низходить, пов”язані в основному з геологічними регіонами Землі і мають у цих місцях “прозоріші” та умовніші межі. Це, природно, зовсім не означає, що “Пекло” та “Чистилище” обов”язково знаходиться під землею, а Рай - на небесах. Ми говоримо так тому, що їх структура відбиває геометрію та організацію відповідних областей планети, і у цих місцях межа між ними умовніша.
Часто люди цікавляться: чи підтримують Душі померлих людей, що вже НАЗАВЖДИ покинули земні Плани, БЕЗПОСЕРЕДНІЙ психічний зв”язок з Душами людей, що живуть на Фізичному Плані? Відповідаємо: Ні! Навіть ті людські Духи, які успішно перейшли після Смерті з Астрального Плану до Ментального, не можуть проводити “бесіди” з людьми навіть через посередництво медіумів. Спіритичні сеанси – це театр астральних оболонок, які зберегли деяку, не найкращу частину, пам”яті особи і які прагнуть таким шляхом енергетично підживитися від живих людей. Крім того, самовбивці та жертви нещасних випадків дуже хотіли б контактувати з нашим Світом.
Душа, що знаходиться у середніх та вищих підпланах Астралу, дуже з великою неохотою іде на такі контакти.
Неможливість підтримувати зв”язок між Душою померлого (яка вже позбавилася від усих характеристик особи) та живою людиною пов”язане також, крім всього іншого, зі складною структурою і взаєморозташуванням населених Світів у нашій Сонячній системі, яке, починаючи з часу закінчення “Війни богів”, виключило таку можливість. У чисто духовних Світах не можуть існувати Розуми, що пройшли крізь ЛЮДСЬКУ фазу своєї Еволюції. Якими б ефірними і очищеним від грубої Матерії не були чистими та досконалими Духи, вони також є підлеглими Космічним Законам Матерії. Навіть якби Вони і захотіли, Вони НЕ ЗМОЖУТЬ перейти ту безодню, яка розділяє Їх Вищі Світи від нашого.
Людина своєю Свідомістю “в Дусі” може помандрувати у Вищі Світи, але Їхній Дух не може спуститися та відвідати нас.
Вони притягують Свідомість духовно розвинених людей, але самі не можуть бути притягнуті, тому що їх духовна полярність є нездоланною силою у цьому. Крім того, щоб увійти у контакт з живою людиною, чистий Дух має послідовно зконцентрувати навруги себе спочатку Матерію Вищого, потім нижчого Менталу, після чого одягнутися у провідник з усіх підрозділів астральної Матерії, що само по собі уже є втіленням і небезпечним для Духа великими кармічними напрацюваннями, за які потрібно буде дуже довго розраховуватися. Приклад цьому – Люципер.
Високорозвинені Сутності, що покинули нашу планету і зараз знаходяться у Вищих Світах (але не чисто духовних), можуть створювати собі внутрішнього заступника і залишати його, коли цього вимагає Їх Місія, у людській оболонці роками, без шкоди для себе і постійно підтримувати з ним духовний контакт. Такий “двійник” може за бажанням самого Духа переходити і у інші тіла, які складаються з іншої Матерії і населяють інші Світи нашого Всесвіту.
Істинно праві ті люди, які вірять, що Спас Ісус і тепер живий. Це насправді так, тому що Його Свідомість, відповідно до Закону Карми, як ніколи раніше прикована до людства та Землі, де Битва між Світлом та Тьмою на всіх Планах УЖЕ увійшла у свою вирішальну фазу. Іде боротьба практично за кожну “заблудшу овечку”, за кожну людську Душу.
Прошу Вас прийняти до уваги знання, які я хочу Вам донести.
Ваша справа, як їх сприймати, але пізнавши їх, Ви вже більше не зможете бути ортодоксально віруючими. Ваша віра стане розумнішою та наближеною до Відо-Вістичного Православ"я.
З повагою, Анатолій.
МАТЕРІАЛЬНИЙ ВСЕСВІТ.
Оточуючий нас Космос народжується до Буття, існує деякий Час, а потім знову розчиняється у не-Бутті (потенційної непроявленості пасивного Існування Буття). Тривалість Існування нашого матеріального Всесвіту обмежена у Часі і складає 311.04 х 10 у дванадцятій степені земних років. У древній Індії та і на Русі цей період вимірювався у циклах Кальп. Кальпа – це День Сварога (день Брами) і складається із тисячі періодів у чотири Юги: Сатья, Трета, Двапара і Калі.
Сатья-Юга характеризується праведністю, мудрістю, релігійністю і фактичною відсутністю розпусти; вона продовжується 1728000 років.
Трета-Юга характеризується появою розпусти, і вона продовжується 1296000 років.
Двапара-Юга характеризується ще більшим занепадом релігійності та духовності, і вона продовжується 864000 років.
Калі-Юга характеризується наявністю воєн, невігластва, безбожництва та розпусти, добро практично відсутнє, і вона продовжується 432000 років.
Термін існування Світів рахується “днем Всевишнього Бога”, що дорівнює 4320000000 людських років. Стільки ж продовжується і “Його” ніч. Саме стільки часу Всевишній перебуває у “яйці”. Кожну космічну “добу” Всевишній спочатку створює, а потім поглинає Всесвіт.
Вночі, коли Він “спить”, ця Сутність перебуває в Ньому як деяка потенція, що чекає реалізації. У кожній Кальпі нараховується 14 Манвантар, чи вторинних, розділених довгими інтервалами, циклів. Напротязі Манвантари, яка дорівнює 306720000 років, Світ відтворюється знову і з”являється новий Ману - прабатько людства.
І все починається знову, “дні” і “ночі” змінюють один одного. 360 таких “днів” та 360 таких “ночей” складають Його “рік”, а сто таких “років”, відповідно, складають “століття” Всевишнього Бога. Зараз Світ перебуває у сьомій Манвантарі Кальпи. Далі іде ділення на Мага-Юги та Епохи. Ми живемо у Епоху Калі-Юги Орійської Раси, що почалася у 3102 році до нової Ери.
Сто таких “років” називається “століттям Сварога (Брами)” і продовжується цей період – 311 040 000 000 000 земних років, що ще раз показує на те, що наші уяви про Вічність досить відносні. Життя всіх цих сонмів богів різних Єрархій здається нам фантастично довгим, незкінченним, але з точки зору Вічності, Всевишнього, воно продовжується не довше, ніж продовжується спалах блискавки.
У причинному Космічному Океані існує незчисленна кількість Сутностей, які ми називаємо “богами” або “логосами”, які з”являються та знову зникають. Боги та їх Творіння – це частина матеріального Всесвіту і навіть вони не звільнені від необхідності народжуватися, старіти, “хворіти” та “помирати”. Кожний бог, володіє Волею та має свободу вибору, тим не менше, знаходиться безпосередньо на службі своєму Господу та Всевишньому у керуванні своїм Всесвітом, тому після “Смерті” Він одразу досягає Визволення. “Століття Сварога” – найбільший цикл, по завершенню якого Всесвіт повертається до Невпізнанного Світового Духа і чекає появи нового Світотворця.
Глибоко помиляються ті, які думають, ніби Розум обов”язково має розвиватися у житлі, яке подібне до нашого організму. Тільки у нашій Галактиці існують мільярди та мільярди населених планет, лише одиниці з яких слугують середовищем для розвитку фізичних структур, подібних до нашої. Ми, скоріше, є виключенням з правил, ніж правилом. Кім того, необхідно взяти до уваги, що після того, як Галактика почала розширюватися і заповнювати собою Простір, розумні істоти дуже високого рівня розвитку існували вже багато мільярдів років до того, як з”я вилася наша Сонячна стистема.
Ще до того, як після космічного спарювання між двома Зірками – Сонцем та Юпітером – останній перетворився у так званого “Чорного карлика”, на орбіту були запущені мириади штучних Світів, які активно функціонують і зараз.
У кінці кожного періода Великої Манвантари Життя Космосу зазнає глобальних якісних змін організації структури Матерії. Всі Форми проявленого Життя Космосу розчиняються у Единому недиференційованому стані Вищого Розуму Творця, який, у свою чергу, трансформується у так звану “потенційну непроявленість одухотвореної Матерії”. Першоматерія стає Творцем, - але пасивної фази Існування Буття, - а активне Життя Космосу входить у свій період Пралайї, у кінці якого з недиференційованої Першоматерії знову “народжується” Творець.
Таким чином, Першоматерія стає Матір”ю Творця періоду Великої Манвантари Буття, Життя заплідненої і підготовленої у пасивний період концентрації потенціалу Енергії. Бог-Творець, як первинний активний розумний Початок Космосу, має одухотворити Матерію, піднявши її на новий якісний рівень розвитку у відношенні до попередніх циклів Манвантари та Пралайї.
Після останнього так званого “великого вибуху” пройшло “лише” близько 20000000000 років. Наш Всесвіт також “не вічний”: після приблизно такого ж періоду неБуття (Магапралайя) вона знову воскресає до нового Космічного Життя з усіма своїми Галактиками, системами, планетами і їх наповненням – від Вищих розумних Істот до мікроорганізмів. Як було сказано, у Всесвіті немає нічого незмінного, у тому числі і мірності. Мірність Простору постійно коливається і поступово змінюється у досить широких межах.
Нижче наведено приблизну різницю сприйняття Часу у різних Світах нашої Сонячної системи:
Світи з чотиримірним Простором - 1хв. = 3,6 земних дня,
- 1доба = 14,2 земних роки.
Світи з п”ятимірним Простором - 1хв. = 36,5 земних днів,
- 1доба = 144 земних років.
Світи з шестимірним Простором - 1хв. = 1 земний рік,
- 1доба = 1440 земних років.
Світи з семимірним Простором - 1хв. = 10 земних років,
- 1доба = 14400 земних років.
Таким чином, у семимірному Просторі такі уяви як минуле, теперішнє та майбутнє втрачають, з нашої земної точки зору, свій сенс. І якщо згадати, за Біблійним міфом, Бог створив Землюза 7 днів, то ви маєте розуміти, що у Бога один “тиждень” – це 30240 000 000 наших земних років. Прицьому, ми знаємо, що Земля, як планета з”явилася у Космосі близько 750 000 000 000 років тому.
Космічне Життя розвивається у сорока семи Світотворіннях, одне з яких створюється зараз. Світотворіння – це багато сотень і навіть тисячі Всесвітів, кожний з яких складається з мільйонів Галактик, а Галактики – з мільярдів Зірок. Наприклад, Галактика, у яку входить наша Сонячна система, має “довжину” більше п”ятидесяти світлових років і нараховує у собі більше шести мільярдів Зірок.
У нашій Сонячній системі мірність Простору визначається Законом дії Космічного Магнетизму: вона циклічна, не виходить за рамки ритму зміни похідних просторово - та часово-енергетичних субстанцій Першоматерії і залежить від організації цього ритму. Мірність кожної Сфери створюється від енергетичного сприяння Сил Першоматерії – Монадного Світу Творця – пульсувати у визначеному силовому режимі, а саме – з негативним ритмічним малюнком. Сама ж ритмічність є результатом пульсації енергоматерії.
Найкращою умовою для виникнення органічного Життя є мірність Простору, що дорівнює числу “Пі”, тобто 3,14. Значні відхилиння від цієї величини у той чи інший бік веде до знищення живої природи. Зараз у межах нашої Сонячної системи мірність Фізичного Плану дорівнює 3,17. Але у оточуючих нас Галактиках дрейфує гравітаційний циклон з мірністю – 3,15, і у разі його проникнення у межі нашої Сонячної системи, загибель всього Живого на Фізичному плані стане невідворотною.
У ядрі Сонця енергоматерія створює мірність Простору, що є +10, а на його поверхні – мінус 3,6. Цікаво, що поля основних шарів сонячної корони мають позитивну мірність світлового Простору – плюс 6.
Одне з важливих властивостей, пов”язаних з багатомірністю Простору – є вивертання. Під час переходу до вищої мірності всі об”єкти стають ніби “вивернуті” навиворіт. Іншими словами, з четвертого виміру можна, не “ламаючи замки”, з”явитися всередині будь-якого приміщення, ніби виникнути там з невідкіля. Також можна, не різавши шкіри, проникнути всередину фізичного тіла, видалити, або прооперувати будь-який орган. (Згадайте філіпінських хілерів).
Практично оточуючий нас Простір є шестимірним, - сьмим виміром є Час. Але це не означає що відсутні Простори з більшою мірністю. Людство вже давно використовує так звані “магічні кристали”, які, через свою багатогранність, є найпростішими провідниками у Світи з іншими вимірами. Медитація на кристалі дасть вам можливість легко відділити своє енергетичне тіло від фізичного і мандрувати у другі Світи та Простори.
Якщо ви подивитеся навкруги, то побачите гори, поля, луки та ліси, що ростуть по берегах річок та озер; ви побачите людей, що живуть поряд, почуєте голоси птахів, що гніздяться на деревах, відчуєте запах вихлопних газів, що вилітають з труб снующих кругом автомобілів... Все це, починаючи з Зірок, що світять на небі, і небо, і земля під ногами, - не що інше, як розмальована завіса, що затуляє від нас істині Світи! Істиний Світ, що оточує нас, зовсім не такий, який ми його бачимо, - поверх нього лежить густа “вуаль”, що виткана з зачаровуючих нас тіней – “полуденних мрій та примарних Доль”. Весь космічний Простір є незкінченним та вічним. Він вміщує у себе два основних типи Світів: вічні-духовні, що Існують поза Часовими обмеженнями, і матеріальні-часові, для яких властиві подвійність, Народження, Смерть, хвороби та страждання, а також минуле, теперішнє та майбутнє.
Незкінченні духовні Світи складають у процентному відношенні більшу частину Космосу і ніби “зкручені” у так звану “стрічку Мебіуса”, вміщуючи у собі незкінченну кількість духовних планет, які є невидимими для наших органів зору. Кожною такою планетою керує Вища Космічна Сутність – Планетарний Бог, або Логос, який у свою чергу є залежним від ще могутнішої Сутності – Надсвідомості, а та – ще від когось і так далі “наверх”, Щаблями Космічної Єрархії.
У Космосі енргобаланс позитивних та негативних Енергій створюють циркуляцію Сил, які гармонізують та одухотворюють Матерію, завдячуючи цьому вона отримує активне самопізнавальне духовне начало і направляється назад у Вищі Сфери – до Монадного Світу Творця. У міру свого еволюційного сходження одухотворена Матерія різних Форм Життя починає самостійно творити Розум за Законами Творця, використовуючи за основний мотив Волі Творіння – Любов та бажання надати допомогу малим Формам Життя досягнути розширення Свідомості і стати на Шлях еволюційного прогресу.
Таким чином, усі великі Життя обов”язково об”єднують у своїй Свідомості малі Життя, які за рахунок цього еволіціонують. Наприклад, людина вміщує у собі елементарні Свідомості атомів, клітин, органів та систем тіла, забезпечуючи цим їх розвиток та прогрес. Сама ж людина вміщена у тіло нашої планети, що забезпечує пізнання Землею сенсу прогресу. Енергосистема тіл людини, у свою чергу, пов”язує її з усим Космосом, ставлячи у залежність від еволюційного прогресу кожний атом Матерії.
Усі Форми Життя – від найнижчих до найвищих – неминуче пов”язані між собою і ні одна з них не є ізольованою системою, а слугує причиною та наслідком Існування Єдиного Бога, і вміщена у Єдине Життя, як складова частина загального Цілого. Завдячуючи цьому Принципу Жертви, народжуються планети у системах зірок, а системи зірок - еволюціонують у сузір”ях, і т.д. У цьому і є сенс розуміння великих Принципів космічної та Божественної Любові, відповідальності та Служіння загальному плану.
Матеріальні чи проявлені Світи охоплюють близько чверті всього Космосу, але грубоматеріальні оболонки-тіла мають мешканці далеко не всіх планет, що входять до складу цих Світів, а ще й такі непристосовані до оточуючих умов білково-нуклеїдні комплекси, якими є наші фізичні, досить не досконалі тіла. Але практично усі мешканці проявлених Світів мають, крім грубих, ще і тонко-матеріальні оболонки. Загалом у матеріальних Світах мають одночасне проявлення лише близько 10% від загального числа Божественних Монад, чиє істине житло знаходиться у Світах Духовного Плану. У процесі своєї індивідуальної Еволюції кожна така Монада, що складає основу Духу, перебуває у зовсім різних тілах та умовах Існування, просуваючись з одного Царства Природи до іншого, з одної Галактики до іншої, з одного виду Життя (рівня Свідомості) до іншого. Рівнів космічної Свідомості – незчисленно багато. Для порівняння скажемо, що лише найнижчі рівні – від атома до людини – нараховують більше восьми мільйонів рівнів, а від рівня Свідомості пересічної людини до Вищих Божественних Чинів – ще більше. Свідомість первісної людини Лемурійської Раси та Свідомість людини майбутньої Шостої Раси можна розділити на 400 000 умовних рівнів.
Організація Всесвітів у багатомірному Просторі нагадує виноградне гроно, де кожна з ягід – Всесвіт. І усі вони пов”язані між собою безпосередньо, тобто напряму. Природно, що одні Світи пов”язані з іншими більше, а інші – менше. Різними можуть бути і характери таких зв”язків. Зрозуміло, що як більше відрізняються фізичні закони, геометрія Простору та Часу, так є складнішим законтактувати з таким Світом. І навпаки, схожі Всесвіти можуть бути дуже щільно зв”язані і мати навіть спільну історію, збагачуючи один одного. Схематично виділяються наступні різновиди подібних зв”язків, що об”єднують різні Світи:
1. Світи з тонкою, прозорою чи напівпрозорою межею.
2. Світи, що мають спільну історію розвитку.
3. Світи, що мають подібні структури Простору та Часу, фізичних, соціальних та інших законів, мікропорядок чи які є перевернутою копією оригіналу. Подібні Світи часто називають “відбиті” (як, наприклад, демонічні Антисвіти копіюють на своєму нижньому рівні Вищі Світи)
4. Світи, що мають спільну “коріневий” зв”язок і прив”язані до якихось Планів базисного Світу: до географічних чи природно-екологічних регіонів; до культурних чи релігійних спільнот; до геологічних утворень.
Подібний “коріневий” зв”язок може проявитися у будь-якому з трьох пунктів, тобто мати “прозоріші” межі між відповідними Світами у визначених географічних, геологічних, природних чи національних регіонах.
Усі космічні світи є різними площинами Божественного Буття, ніби поверхи його будови і тому не можуть розглядатися з точки зору “поганий-добрий”, тому що їх відрізняє положення, яке вони займають як площини на щаблях космічної Еволюції. Людина є індивідуальним синтезом цих Світів (площин), яка вбирає їх у себе в міру своєї вміщуваності і ніби фарбуючи їх своєю індивідуальністю, єрархизуючи у собі якісні рівні Планів Космосу.
У результаті цього, у Тонких Світах близькі за рівнем розвитку своєї Свідомості люди створюють багаточисельні суспільства, що населяють тільки відповідну їх частотам Сферу Простору. Кожне з таких суспільств може населяти окрему планету чи навіть систему планет внутрішнього Космосу, диференціюючись, у свою чергу, всередині себе на багаточисельні та малочисельні “народи”.
Цикл розумних існувань людей починається з найвищих, духовно досконалих Світів. Внутрішня планета (чи Небо у релігійному розумінні) є духовною батьківщиною людини. З неї людське “Я” поступово спускається у знову зароджене фізичне тіло. На цю батьківщину Душа людини повертається назад після Смерті, але не відразу, не миттєво, а пройшовши досить довгий шлях у Тонких Світах у напрямку, протилежному розвитку людини у Фізичному Світі.
Напочатку, майбутня людина еволюціонує з Першоматерії –АКАШІ – як ефірна і не духовна Сутність – Планетний Дух (не плутати з Планетарним Духом). На цій стадії Духо-людина є не більше, ніж діючою Силою, недумаючим Принципом, який з кожним своїм наступним СХОДЖЕННЯМ у Матерію буде більше та більше затверджувати свою діяльність.
Душі людей, що повертаються після звільнення на свою духовну батьківщину, мають не однаковий рівень розвитку. Вони живуть там у розвинутих ефірних тілах і є тими, кого ми називаємо “богами”. Вони є ніби Олімп древніх греків чи Божественна Єрархія. Але щоб досягнути досконалості, боги мають померти як боги і втілитися у фізичне тіло людини, яке є перехрестям космічних шляхів, у тому числі і шляхом досконалості.
Душі погано розвинутих людей перебувають на своїй духовній батьківщині у вигляді дитини чи навіть ембріону. Одним вдається замість втілення у духовне тіло розвинути своє тіло духовної дитини до рівня бога. Іншим може вдатися народитися у духовному тілі божественних батьків.
Але, якщо людина пройшла свій життєвий шлях на Землі зі сплячою життєвою Волею, яка не змогла ні істотно змінити її земну Долю, ні перебудувати її внутрішній Світ (тобто цілком і повністю була у лещатах фаталізму), то після Фізичної Смерті Душа цієї людини, яка багаторазово пройшла уже знайомий їй шлях, незабаром знову повернеться у той самий стан, з якого вона колись почала свої втілення у земні Форми. Така людська Душа знову втілиться у таке ж земне тіло і знову проживе однакове земне Життя. І так по замкнутому колу до того часу, поки людина не зможе його розірвати пробудженням своєї життєвої Волі. Йдеться не про Волю взагалі, а саме про Волю, яка може творити свій життєвий шлях і протистояти Долі.
Як на нашій планеті існують різні країни, не схожі одна на одну, так і у духовному, каузальному, ментальному, астральному ефірному Світах є свої підрозділи (підплани, підрівні), що засновані на якісній різниці істот, що перебувають на тому чи іншому підплані. Необхідно завжди пам”ятати і не забувати, що у всіх Світах, що стоять за рівнем організації над Фізичним, не діють властиві нашому Світові співвідношення Простору та Часу.
На шляху еволюційного сходження одухотвореної Матерії до Творця форми Розуму отримують активну Божественну Самосвідомість Тріади: Духу-Свідомості-Матерії чи Життя-Душі-Форми. Взаємодія такого Триєдиного Початку Життя породжується сьома Променями чи енергетичними потоками, з яких перші три є основними аспектами Божественної Трійці, а інші чотири Променя є допоміжними атрибутами.
У результаті їх дії на Матерію, проявляються сім основних космічних Планів Життя і по сім їх підпланів, кожний з яких має ще по сім підрозділів прояву мириад Форм життя Космосу на Землі. Відповідно до такої ж семеричної диференціації просторово-часових Форм Життя, Бог-Творець народжує Миростворення, Всесвіти, Метагалактики, Галактики, Сузір”я, Зірки та Планети, на кожному рівні яких також проявляється єрархічний Принцип управління у відповідності до Законів Творця.
Весь Космос базується на законі семеричності. Немає ні одної планети-одиначки, у якої не було б ще шість сестер.
Таким чином, Енергія, що постійно циркулює між Духом та Матерією, забезпечує циклічність прояву Життя і її наступне розчинення у міру досягнення нею визначеної проміжної мети свого загального розвитку. При цьому, у кожному своєму новому Великому Колі Життя переходить на наступний новий рівень: Планета переходить у Єрархію Зірок, Зірка переростає у Єрархію Сузір”їя і т.д. до того часу, поки одухотворена Матерія не зіллється воєдино з Монадним Світом Бога-Творця.
Скупчення зіркових Світів, - невід”ємною частиною яких є і наша Земля, - населених розумними істотами, можна уявити собі у вигляді незкінченного кільця чи кола. Це і є так зване “Кільце Великого Світіння” нашого Всесвіту. Рух людського Духу через весь комплект Світів цього Кільця і є те, що ми називаємо Мага-Югою чи Великим Циклом (Макрокосмом).
Всі зіркові Світи – це точні мікрокопії одного Прототипу – Макрокосма і тому кожний Світ також має свій цикл Еволюції, який починається з духовно найчистішою і закінчується найщільнішою матеріальною планетою. Нисходячи у Матерію, кожний Світ стає ще більше тіньовим та протилежним АБСОЛЮТНІЙ Матерії, тобто Антисвітом.
Перш ніж почати своє сходження назад до Всевишнього Бога, Планетний Дух має пройти весь цикл нисходження у Матерію, зупиняючись у своїй Еволюції у кожному наступному зірковому Світі і не проминаючи ні одного з них. При цьому, він у кожному з цих Світів має пройти ще і своє власне “Коло Життя”, “помираючи” та “народжуючись” стільки разів, скільки потрібно для того, щоб досягнути необхідної зрілості Свідомості. Як “нижче” природа Світу, так менше ефірної складової залишається у людини, і так більше грубої Матеріальної Природи утворюється у неї.
Рухаючись від Зірки до Зірки, від одного Світу до другого, рухаючись по спіралі вперед та вверх, Дух знову накрай стає тим же чистим Планетним Духом, потім ще вище, поки, накрай, не досягне своєї відправної точки, щоб знову зануритися (розчинитися, але не зникнути як індивід) в Єдиного Всевишнього Бога, Який Є ВСЕ.
Наша Земля – одна з найнижчих планет всієї частини Мага-Юги, що нисходить.
Тут Дух та Матерія практично стають МАЙЖЕ врівноваженими у людській Природі.
Земля огортає Планетарний Дух таким товстим і непроникним шаром Матерії Фізичного Плану, що бувша Духо-людина тут перетворюється у так звану “первісну людину”.
Але саме тут, на Землі Великий Закон має провести свою роботу відбору людських Свідомостей: Матерія, що зовсім роз”єднана з Духом, спускається у ще нижчі Світи для переродження у тваринному, рослинному і навіть мінеральному Царствах Природи, щоб потім очищеному від власного сміття Духу (ЕГО) дати ще одну можливість для руху вперед.
Хоча період Мага-Юги є досить довгим, але ж це досить визначений термін, на протязі якого має статися вся послідовність розвитку: перехід Духа у Матерію і його повернення до нового явлення. Це як намисто, де кожна намистинка є окремий Світ.
На початку кожної Манвантари починається зародження, розвиток і послідовне заселення ефірними формами Життя спочатку одного Світу. По завершенню у цьому Світі семи циклів розвитку у кожному з Царств Природи, подібним чином починає зароджуватися і розвиватися новий Світ, який потім знову лишається, щоб розвинути Світ у ланцюгу. Так буде продовжуватися до того часу, поки семикратний кругооберт Еволюції Світів вздовж ланцюга пройдено не буде. Завершиться це у кінці Мага-Юги, після чого знову почнеться ХАОС – Пралайя. Кожний раз після проходження Життєвим Імпульсом сьомого і останнього кола під час переходу від Світу до Світу, залишаються тільки помираючі та мертві планети – фізичні тіла що розвилися і пройшли в іншу Форму свого Існування Світів.
Коли останній з людей сьомого кола переходить до наступного Світу, попередній Світ із його мінеральним, рослинним та тваринним Життям починає поступово згасати, а як зникне останній мікроорганізм – помирає точно так, як помирає на Фізичному Плані і людина. До моменту початку Пралайї на жодній планеті не залишиться ні одного живого свідка, тільки планетні тіла зі своїми мінеральними Царствами.
Коли Дух людини досягне останньої у ланцюгу “намистини” Світу і занурюється у КІНЦЕВУ Нірвану, цей останній Світ також поступово зникає чи переходить у суб”єктивність, яка маючи конкретну Форму повертається до свого доциклового стану атомістичного розподілу.
Але мертві Світи, що покинуті цілеспрямованим вперед Життєвим імпульсом, не залишаються такими назавжди: коли наступить необхідний термін, Життя знову з”єднає у минулі сполучення атоми та молекули речовин, і знову оживить інертну, сплячу планету. Тоді, у новій Манвантарі, вона знову дасть народження людині, але вже вищій та моральнішій, і у фізичному відношенні також.
Так відбувається у зіркових Галактиках “народження” і “смерті” Світів, що безперервно ідуть один за одним правильною чередою під управлінням Закону. Через те, що розвиток кожної планети проходить так повільно, як і людський, то час “ночі Сварога” – Пралайї – застає означений ряд Світів на різних щаблях Еволюції. Коли ж настає нова Манвантара, кожна планета, як і людина, починає подальший свій розвиток не зпочатку, а вже з досягнутої нею точки у індивідуальній Еволюції. Кожна Пралайя нічого не знищує, а, розкладаючи на складові елементи, все зберігає у цілому вигляді. Не помираєте ж ви кожен раз, коли лягаєте спати! Ранком ви встаєте і знову починаєте новий день з того, чого досягли всим своїм попереднім Життям.
Саме так і кожний з Світів охоплює у загальній Еволюції Космосу своє, відведене йому місце і коли його “відсутність” знову буде спрямовано до Життя, він мусить продовжувати свій рух вздовж всього ланцюга проявлених форм з точно визначеної точки. І так продовжується Вічно.
Світи Наслідків не мають місцезнаходження, це не локи, а тільки ТІНІ Світу Причин чи, якщо можна так сказати, їх душі, тому що Світи, як і ми, люди, також мають свої сім Принципів, що ростуть і розвиваються одночасно з тілом кожного Світу. Еволюцію Світів не можна розглядати окремо від Еволюції всього, що створено, або що існує у цих Світах.
Вам треба зрозуміти, що наша планета і ми з нею СТВОРЕНІ точно так, як дерево, що росте під вікном, і планета, і Світи з їх складовими, і людина, - все це є станом Матерії на даному відрізку часу, а їх теперішній вигляд – не більше, ніж УМОВА, що відповідає тій стадії Еволюції, якої кожний досягнув у своєму циклі сходження.
Все є єдиний Закон. Людина потенційно має сім Принципів, зародки яких вона приносить у собі з втіленням під час народження. Саме такі Принципи мають і планети, і Світи. Кожна Сфера будь-якого Світу, - від найвищої до найнижчої, - має свій Світ Наслідків, проходячи яким Душа відпочиває окремо кожним своїм Принципом, окрім найвищого – сьомого. Багаточисельні Сфери Світу Наслідків – це так звані на Сході Девачан та Авічи, чи (у грубішій та карикатурній формі) – християнські Рай та Пекло. Світ уявляється “Вищим”, якщо він розташований ближче до Першопричини, ніж інший Світ, що знаходиться з ним у ланцюжку причинно-наслідкових зв”язків. Світ “нижчий” – це другорядний Світ у відношенні до Вищого.
У вищих Світах те, що є аналогом Простору у нашому Світі, називається “Пантеоном”. Це деяка енергетична структура, в межах якої різні Форми та Сутності перетворюються та контактують між собою. Ці структури можна порівняти із замкнутими у собі системами, що у математиці називаються “групами” та “полями”. Такі системи можуть бути заповнені до краю, але можуть бути і відносно малозаселеними чи зовсім “порожніми”.
Час, як уже пояснювалося, також має свої аналоги у інших Світах. “Рік” як абстрактний визначення є процесом зміни, тобто переходом з одного стану у інший, з одної Форми у іншу. Під час переходу до вищих Світів, аналоги простору та Часу стають дискретнішими, і чітка окресленість тих чи інших структур віддається деякій аморфності, нечіткості образів. Саме тому усі аналітичні властивості Вищих Світів мовою формальнологічного апарату не можуть надаватися чітко та однозначно.
Крім названих основних Світів, існують, як було доведено, і нижчі Світи, що відповідають областям Зла з їх носіями – Чорнобогами (Злебогами) чи Демонами. Світ людей знаходиться ніби між Світом Світла та Світом Тьми, тому що цей Світ несе у собі дії, хоча і не гріховні, що напряму пов”язані зі Сферами Зла, але і ті, що не несуть Добра.
Але, у своїй більшості думки людей відбиваються як у вищих Світах, за рахунок зформованих людськими молитвами Білобогів та Добробогів, так і у нижчих Світах за рахунок зформованих людською злістю та користолюбством Чорнобогів та Злебогів (Дияволів).
Як далі від Світу Променів Світла знаходиться даний Світ, так він “нижче” і менше має можливостей до проявів у нього Божественного Світла; як Світ є вищим, так він має більше можливостей до сприйняття цього Світла, так більше підкорені Волі Всевишнього Істоти, що його населяють.
Нижні Світи – Антисвіти – також мають свої “Пантеони”, у яких існують свої чіткі єрархічні системи Зла, що розташовані одні під другими. Іх населяють Чорнобоги (Злебоги), чи Демони різноманітних чинів та рангів. Іх завдання складається у тому, щоб отримати від людства найбільше Енергії середніх та нижніх частот, за рахунок яких вони існують та облаштовують свої Світи; це брудні думки, налаштовані на зло вчинки, імпульси злоби та гніву, які продиктовані ненавистю, заздрістю та страхом, тощо.
Чорнобоги – це духовні реальності зі своїми власними індивідуальними Сутностями.
Наші емоції та бажання, створючи сукупність почуттів, дають цим Енергію для життєдіяльності Богів – усвідомленим проявам наших емоцій та конкретних імпульсів. Велика кількість подібних імпульсів, емоцій та почуттів створюють у сукупності “стан Богів” чи ще ширшу групу цих Істот – “Пантеон”. Серед незчисленних категорій Богів обох “мастей”, які населяють різні Світи, є такі, що існували з початку Часів і які є, таким чином, вічними, незмінними частинами Світотворення.
Людина, яка славить богів чи направляє свої чисті Думки до Всевишнього Бога, створює цим власного Бога-Хранителя, який допомагає їй, і таким чином підносить її Дух до Вищих Світів.
Боги – руйнівники (Чорнобоги), навпаки, всіма способами спокушають людей, підштовхують до злих дій, передаючи про них знання з Антисвітів. Вони мають тільки одне завдання – як більше злого буде творити людина, так більше життєвої Енергії вони викачають з неї для потреб своїх Сфер. Вони можуть також існувати і у матеріальних Формах. Покарання людини за створене нею зло проходить способом “замикання кола”, тобто зануренням її Душі після Смерті у ту Сферу зла, яку вона сама і створила, живучи “не за сумлінням” на Землі.
Повертаючись до нашої планети, замітимо, що тут ми маємо таку тенденцію: демонічні та “посмертні” світи ряду що низходить, пов”язані в основному з геологічними регіонами Землі і мають у цих місцях “прозоріші” та умовніші межі. Це, природно, зовсім не означає, що “Пекло” та “Чистилище” обов”язково знаходиться під землею, а Рай - на небесах. Ми говоримо так тому, що їх структура відбиває геометрію та організацію відповідних областей планети, і у цих місцях межа між ними умовніша.
Часто люди цікавляться: чи підтримують Душі померлих людей, що вже НАЗАВЖДИ покинули земні Плани, БЕЗПОСЕРЕДНІЙ психічний зв”язок з Душами людей, що живуть на Фізичному Плані? Відповідаємо: Ні! Навіть ті людські Духи, які успішно перейшли після Смерті з Астрального Плану до Ментального, не можуть проводити “бесіди” з людьми навіть через посередництво медіумів. Спіритичні сеанси – це театр астральних оболонок, які зберегли деяку, не найкращу частину, пам”яті особи і які прагнуть таким шляхом енергетично підживитися від живих людей. Крім того, самовбивці та жертви нещасних випадків дуже хотіли б контактувати з нашим Світом.
Душа, що знаходиться у середніх та вищих підпланах Астралу, дуже з великою неохотою іде на такі контакти.
Неможливість підтримувати зв”язок між Душою померлого (яка вже позбавилася від усих характеристик особи) та живою людиною пов”язане також, крім всього іншого, зі складною структурою і взаєморозташуванням населених Світів у нашій Сонячній системі, яке, починаючи з часу закінчення “Війни богів”, виключило таку можливість. У чисто духовних Світах не можуть існувати Розуми, що пройшли крізь ЛЮДСЬКУ фазу своєї Еволюції. Якими б ефірними і очищеним від грубої Матерії не були чистими та досконалими Духи, вони також є підлеглими Космічним Законам Матерії. Навіть якби Вони і захотіли, Вони НЕ ЗМОЖУТЬ перейти ту безодню, яка розділяє Їх Вищі Світи від нашого.
Людина своєю Свідомістю “в Дусі” може помандрувати у Вищі Світи, але Їхній Дух не може спуститися та відвідати нас.
Вони притягують Свідомість духовно розвинених людей, але самі не можуть бути притягнуті, тому що їх духовна полярність є нездоланною силою у цьому. Крім того, щоб увійти у контакт з живою людиною, чистий Дух має послідовно зконцентрувати навруги себе спочатку Матерію Вищого, потім нижчого Менталу, після чого одягнутися у провідник з усіх підрозділів астральної Матерії, що само по собі уже є втіленням і небезпечним для Духа великими кармічними напрацюваннями, за які потрібно буде дуже довго розраховуватися. Приклад цьому – Люципер.
Високорозвинені Сутності, що покинули нашу планету і зараз знаходяться у Вищих Світах (але не чисто духовних), можуть створювати собі внутрішнього заступника і залишати його, коли цього вимагає Їх Місія, у людській оболонці роками, без шкоди для себе і постійно підтримувати з ним духовний контакт. Такий “двійник” може за бажанням самого Духа переходити і у інші тіла, які складаються з іншої Матерії і населяють інші Світи нашого Всесвіту.
Істинно праві ті люди, які вірять, що Спас Ісус і тепер живий. Це насправді так, тому що Його Свідомість, відповідно до Закону Карми, як ніколи раніше прикована до людства та Землі, де Битва між Світлом та Тьмою на всіх Планах УЖЕ увійшла у свою вирішальну фазу. Іде боротьба практично за кожну “заблудшу овечку”, за кожну людську Душу.
Відповіді
2003.01.13 | Рибалка
Re: УРОКИ ПРАВОСЛАВ"Я - Матеріальний Всесвіт.
Незле, рекурсія якась вийшла...2003.01.13 | Георгій Пінчук
Re: УРОКИ ПРАВОСЛАВ"Я - Матеріальний Всесвіт.
> (A.) Істинно праві ті люди, які вірять, що Спас Ісус і тепер живий. Це насправді так, тому що Його Свідомість, відповідно до Закону Карми, як ніколи раніше прикована до людства та Землі, де Битва між Світлом та Тьмою на всіх Планах УЖЕ увійшла у свою вирішальну фазу. Іде боротьба практично за кожну “заблудшу овечку”, за кожну людську Душу.(ГП) Отут я цілком з Вами згоден. Це саме те, що Біблія говорить. Христос живий, і вже царює, але битва між "світлом і тьмою" (або між Божими слугами і слугами сатани) ще не закінчилася. І дійсно, іде боротьба за кожну живу людську душу.
2003.01.14 | Анатолій
Re: УРОКИ ПРАВОСЛАВ"Я - Матеріальний Всесвіт.
Пане Пінчук!То ви згодні тільки з закінчувальною ремаркою?
Ви краще скажіть, чи Ви зрозуміли щось, чи, якщо зрозуміли, то у чому не згідні.
З повагою, Анатолій
2003.01.14 | Георгій Пінчук
Re: УРОКИ ПРАВОСЛАВ"Я - Матеріальний Всесвіт.
Анатолій пише:> Пане Пінчук!
> То ви згодні тільки з закінчувальною ремаркою?
> Ви краще скажіть, чи Ви зрозуміли щось, чи, якщо зрозуміли, то у чому не згідні.
(ГП) А що ж там було не зрозуміти? Зрозумів, звичайно. Але я не вірю в кальпи, юги, астрали, ментали, тощо:). Вони мене якось не обходять. Ви вже мені вибачте. От в існування Христа я вірю, і в те, що іде боротьба за кожне людське життя.
> З повагою, Анатолій
Також зі щирою повагою і найкращими побажаннями, --Георгій
2003.01.14 | Володимир Б.
Re: Матеріальний Всесвіт за новою теорією єдиного поля .
О.Я. Бондаренко ГАЛИЛЕО-XXI. Четыре века спустя вновь становится актуальным вопрос: Земля круглая или плоская?Физика
Представим на минуту, что Вселенная как глобальная система не расширяется. Вопрос: а что же она тогда может делать? Набор ответов невелик:
1. она сжимается;
2. она неподвижна (ничего с ней не происходит);
3. она вращается.
Вряд ли вы что-то сумеете добавить к этому перечню.
Первый ответ в действительности является одной из версий теории расширяющейся Вселенной (здесь: теории пульсирующей Вселенной). То, что Вселенная не сжимается, доказывает т.н. эффект красного смещения { Эффект красного смещения, или красного сдвига, – световой аналог знаменитого звукового эффекта Доплера, при котором тональность звука меняется в зависимости от того, приближается к вам источник звука или удаляется (когда вы едете навстречу оркестру, то по мере приближения к нему слышите музыку с повышением частоты звука, а когда удаляетесь от оркестра, то, наоборот, с понижением). В случае со светом, приходящим из отдаленных частей Вселенной, мы можем с помощью оптических приборов наблюдать нечто аналогичное: смещение спектра света в область более длинных (красных) волн – т.н. “покраснение” света. Оно свидетельствует о том, что небесные объекты, находящиеся вокруг Солнечной системы (звезды, галактики) и испускающие свет, удаляются от нас, так сказать, “разбегаются” в разные стороны с большой скоростью. Если бы они “сбегались”, т.е. приближались друг к другу, то спектр бы смещался в область более коротких (фиолетовых) волн, что не подтверждается экспериментом.}.
Если мы априорно исходим из того, что Вселенная не расширяется, то автоматически вынуждены отказаться от мысли, что она когда-нибудь начнет сжиматься.
Второй ответ выглядит крайне сомнительно с точки зрения здравого смысла. Материя не может находиться в покое. Если бы Вселенная и всё, что в ней есть, покоилось, то потенциальная энергия (энергия покоя) космоса достигала бы наибольшей величины; однако на практике физические расчеты показывают, что потенциальная энергия, наоборот, имеет для космоса наименьшее возможное значение (т.к. температура открытого космоса близка к абсолютному нулю, т.е. С, а при этой температуре потенциальная энергия стремится к минимуму). Следовательно, наша Вселенная все-таки далека от состояния покоя.
Отказываемся мы также и от теории Бонди, согласно которой из центра Вселенной постоянно рождаются новые галактики и созвездия и разлетаются куда-то к ее “краям”, и так без конца. Эту теорию опровергли достаточно весомые авторитеты. В конечном итоге она так или иначе связана с теорией расширяющейся Вселенной (ведь куда-то улетают небесные тела? – следовательно, объем Вселенной волей-неволей увеличивается).
Нам ничего не остается, как принять во внимание третий ответ: Вселенная вращается. Поразмыслив, приходим к выводу: вращение Вселенной есть альтернатива ее расширению (пульсации). Или – или. Третьего не дано. Став на такую позицию, мы тем самым делаем очень серьезный шаг и подвергаем себя уничтожающему огню критики со стороны современной астрофизики.
Астрофизиков можно понять. Они очень долго строили свое здание. В 1920-е годы появились работы А.Фридмана и Э.Хаббла, которые впервые затронули идею расширения Вселенной. Их исследования позволили вполне разумно для того времени объяснить выявленный эффект красного смещения. Все небесные тела вокруг Солнечной системы, как выяснили астрономы, равномерно разбегаются в разные стороны – так, как будто Солнечная система находится в самом центре всего этого процесса, и именно от нее убегает остальной космос. Поскольку Солнечная система в действительности не является центром Вселенной, то на помощь пришла теория относительности А.Эйнштейна: согласно ей, любая точка пространства Вселенной равноценна любой другой точке пространства Вселенной (т.е. точка А относительна точки Б, точки В и т.д.), и, следовательно, в любой точке мы увидим точно такую же, как и в случае с Солнечной системой, картину: все небесные объекты будут по-прежнему разбегаться врассыпную в разные стороны от наблюдателя. Иными словами, каждая точка пространства является центральной { В этом заключен подлинный смысл теории относительности, которую иначе можно назвать французской революцией в физике: “Свобода, равенство, братство для всех точек пространства и для всех систем координат!” В соответствии с теорией относительности мы принципиально не можем выделить такую систему координат или такой объект, которые можно рассматривать в качестве абсолютного, главного, базового. В мире существует бесчисленное множество точек отсчета, и все они будут равноценными, главными относительно друг друга. Как видите, здесь физика пересекается с идеологией. Любопытно, что подобная система взглядов обязана содержать в себе некое противопоставление: одной точки – другой (относительной ей) точке, наблюдателя – событию, короче, что-то или кто-то должен противопоставляться чему-то или кому-то, формально равному ему. В результате мы имеем множество объектов наблюдения, которые при определенном подходе рассматриваются как противостоящие друг другу. Не удивительно, что идеи Эйнштейна расцвели в обществе, которое в то же время увлекалось идеями Маркса (противостояние классов), Спенсера (противостояние обществ), Дарвина (противостояние, или борьба, биологических видов), Фрейда (внутренний конфликт в человеке, противостояние подсознательного и разрешенного) и т.д.}.
Соединение в единое целое идеи расширяющейся Вселенной Фридмана – Хаббла и идеи равноправия всех точек пространства Эйнштейна привело к появлению на свет теории Большого взрыва (разработана Г.Гамовым в 1948 г.). В соответствии с ней единого центра, из которого начался взрыв, нет, Большой взрыв отличается от всех прочих взрывов тем, что каждая точка пространства, затронутая взрывом, сама по себе является центральной, и, таким образом, взрыв существует одновременно везде. Отсюда следовал вывод: у Вселенной нет единого, абсолютного центра, который взял бы на себя функции пространственного (“географического”, математического etc) начала. Отчасти потому, кстати, и отвергли теорию Бонди, о которой выше шла речь: у Вселенной единого центра попросту нет.
Согласно Эйнштейну, нет у нее также и границ в общепринятом смысле слова. Можно лететь бесконечно вперед, вновь вернувшись в исходную точку благодаря искривлению пространства. Отсюда: если пространство может искривляться, значит, оно является чем-то материальным, “осязаемым”, объективно присутствующим в этом мире. Эйнштейн прямо называл пространство “физическим предметом”. Что же, материализм тогда вполне уживался с физическим лозунгом “Свобода, равенство, братство”, являясь своеобразной данью времени.
Таковы вкратце основные постулаты современной астрофизики. Именно они ставятся под угрозу нашим невинным предположением, что Вселенная не расширяется.
Если Вселенная не расширяется, то ей остается лишь одно: вращаться. Посмотрим, может ли так быть – хотя бы на уровне модели, и к каким следствиям приведет наше допущение.
Если Вселенная вращается, значит, она вращается вокруг чего-то. Назовем это что-то центром масс. Центр масс Вселенной может быть просто условной математической точкой пространства, вроде фокуса сферы. По идее, центр масс должен быть абсолютно неподвижным { На самом деле нет. Если Вселенная, как мы увидим ниже, представляет собой вращающуюся сферу, внутри которой существуют самостоятельно вращающиеся слои, то для нее как системы в целом будет характерна прецессия (дрожание оси, которое наблюдается, например, у крутящейся юлы) и нутации (колебательные движения при прохождении по орбите). Иными словами, центр масс Вселенной сам по себе будет отклоняться – вместе со всей Вселенной – от условной математической нулевой точки, как бы дрожать. Т.е. физического Абсолюта, Абсолютной Точки Отсчета мы не встретим даже в этом случае. Центр масс Вселенной будет просто максимально приближаться к возможному Абсолюту}. Здесь мы вводим первое и главное условие, неизбежно разрушающее всю созданную на сегодня астрофизическую картину мира: у нас появляется нечто, берущее на себя функции всеобщей точки отсчета. У Эйнштейна все точки пространства равноценны. А в данном случае – нет. Угроза теории относительности Эйнштейна?..
Далее. С какой скоростью Вселенная может оборачиваться вокруг центра масс? Не нужно быть узким специалистом, чтобы сообразить: с какой угодно, но не выше предельной скорости, существующей в природе, т.е. с (скорость света, около 300 тыс. км/сек.). Вернее, внутри вселенской сферы существует бесчисленное множество точек пространства, и все они оборачиваются { Для простоты допустим, что точки пространства не неподвижны, а, так сказать, “оборачиваются” вокруг некоего центра; это приводит к мысли, что само пространство вращается – на первый взгляд, нелепица, которая получит объяснение ниже.} вокруг центра масс по-разному: сам центр масс условно неподвижен (его скорость равна нулю), точки пространства в непосредственной близости от него имеют небольшую скорость и т.д. – чем дальше от центра, тем быстрее оборачиваются точки, т.к. за одинаковый промежуток времени (Т – период оборота) им нужно пройти большее расстояние. Быстрее, чем с, точки пространства двигаться по окружности вокруг центра не могут. Это сразу наталкивает на мысль о математической зависимости радиуса рассматриваемой нами сферы (в данном случае – Вселенной) от скорости света. Вот эта связь { Формула С.К.Кадырова.}:
где r – радиус Вселенной, s н – ньютонова связь (в данном конкретном случае – связь, благодаря которой существует система), М – масса Вселенной и с – скорость света.
Данная формула бьет по теории Большого взрыва. Ведь, в соответствии с ней, по мере расширения Вселенной (увеличения радиуса r) значение скорости света с должно было бы… падать. При бесконечном расширении Вселенной с стремилось бы к нулю. Хотя, как мы знаем, с на самом деле является константой.
Далее, чтобы построить модель вращающейся Вселенной, нам надо “договориться о терминах” и ввести некоторые исходные постулаты. Сами по себе они заслуживают отдельной статьи. Давайте будем априорно исходить из того, что они детально рассмотрены и доказаны в работах, список которых приведен в конце этого материала, и сами мы не будем заниматься здесь их доказательством.
Автор придерживается учения киргизского физика-теоретика Самата Кадырова – он-то, кстати, и выступил одним из пионеров учения о вращающейся Вселенной. Самат Кадыров разработал общую и квантовую теории гравитации (ОТГ и КТГ). В соответствии с ними:
а) существует единое силовое поле, т.н. гравиинертное (гравитация + инерция), которое может восприниматься наблюдателем по-разному, в зависимости от условий эксперимента и уровня наблюдения: как гравитационное, как электромагнитное или как ядерное поле;
б) магнитное поле на самом деле есть поле сил инерции, своего рода вихревое поле; оно образуется, когда тело движется поступательно или вращается;
в) время и пространство как самостоятельные “физические предметы” не существуют, они субъективны (изменение объекта между прошлым и будущим, процесс его последовательного развития мы воспринимаем как видимое проявление времени; изменение положения тела относительно других тел, изменение расстояния между объектами, рассредоточение материи на некотором участке или в некотором объеме мы воспринимаем как видимое проявление пространства – определения даны автором статьи) {Из определения пространства следует, что оно не может вращаться, ибо пространство по сути есть пустота. Но если в этой пустоте содержится нечто (материальное поле, вещество), то оно способно “материализовывать” пустоту и, вращаясь, двигаясь само по себе, создавать видимость вращения, движения собственно пространства. Отсюда: точки пространства могут двигаться в такой же степени, в какой движутся материальные объекты (поле, вещество), заполняющие пространство. Вне материи пространство не существует};
г) наш мир – трехмерный, ибо время как четвертое измерение отпадает;
д) мир имеет абсолютную (условно абсолютную) точку отсчета – центр масс Вселенной и, следовательно, допускается существование абсолютной системы координат, на смену принципу относительности приходит принцип абсолютности;
е) скорость света в вакууме соответственно не является фиксированной величиной {Московский исследователь А.Шляпников приводит пример эксперимента, который наглядно показывает: если мы исходим из относительности всех систем координат, то скорость света у нас должна быть абсолютной величиной (Эйнштейн), а если исходим из абсолютной системы координат, то скорость света соответственно становится… величиной относительной (как у Кадырова). См. статью А.Шляпникова в данном сборнике *}.
Последнее утверждение может восприниматься с недоверием, однако ряд авторов, на наш взгляд, убедительно показывает, почему Майкельсон, придя к выводу о постоянстве скорости света, фактически получил среднее значение двух скоростей: скорости света с запада на восток и с востока на запад (в действительности они незначительно различаются между собой). В дальнейшем на заблуждении Майкельсона была создана целая теория – теория относительности, и над всеми последующими исследованиями стала довлеть определенная физическая и мировоззренческая парадигма, которая нередко влияла на уровень мотивации ученых. См. анализ вычислений Майкельсона: Дж.Асанбаева. “Новая модель ядра атома в виде протон-нейтронной решетки”.
Чтобы не вносить сумятицу в представление о том, что с есть безусловная константа, поступим следующим образом. Введем понятие (абсолютная скорость) – предельная скорость распространения силового поля; она-то и является константой. И введем также понятие (относительная скорость) – в данном случае скорость света. несколько меньше и притом различается в зависимости от направления движения: летит ли свет по ходу вращения Вселенной или против.
– предельную скорость распространения силового поля – можно сопоставить, скажем, с абсолютным нулем температур Т = К (или С). И та, и другая величины принципиально недостижимы, можно лишь приближаться к ним. Реальная температура Вселенной чуть выше абсолютного нуля, а реальная скорость света чуть-чуть не достигает предельной скорости { Разделение на и в работах Кадырова отсутствует. Это – авторское видение кадыровских работ v}.
И последнее, что бы хотелось выделить в учении Кадырова. Мир, согласно ему, асимметричен. Настоящая гармония природы заключается вовсе не в зеркальности отражения процессов; так, природа всегда выбирает какое-то одно из двух возможных направлений. Например, Вселенная может вращаться лишь в одну сторону. В одном направлении закручены и молекулы ДНК. Частицы и античастицы (электрон – позитрон, протон – антипротон, нейтрон – антинейтрон) вовсе не являются зеркальными отражениями друг друга, свойства частиц резко преобладают над свойствами античастиц – см. уже упоминавшуюся работу Асанбаевой. Соответственно кварковые модели не состоятельны, изосимметрия не имеет места в природе.
Теперь мы можем приступить к моделированию процесса вращения Вселенной.
Давайте проделаем мысленный эксперимент. Из некой точки Вселенной выходит луч, или поток, света (электромагнитная волна) и несется куда-то по прямой в бесконечность. Как он будет себя вести? Чтобы эксперимент был наиболее “чистым”, самым “наглядным”, предлагаю точку (тело), являющуюся источником этого светового луча, поместить в центр масс Вселенной – это не обязательно, но так будет понятней.
На своем пути луч может встретить препятствие – небесное тело. Тогда свет будет поглощен, т.е. нас этот вариант не устроит, и мы уберем с его дороги все небесные тела. Но есть еще одно. Дело в том, что, согласно расчетам Кадырова и Асанбаевой, фотоны света, подобно более тяжелым частицам, могут изменять направление своего движения в сильном магнитном поле – это станет яснее, если мы вспомним о принципе работы ускорителя: там частицы разгоняют и заставляют “бегать” по кругу, воздействуя на них магнитным полем. Как мы говорили в пункте б) – смотрите, – магнитное поле есть вихревое поле, т.е. оно образуется вокруг вращающегося объекта, например звезды {Для сравнения: поместите шар под воду и раскрутите его – вы увидите воронкообразные завихрения в воде, облекающие шар, направленные вдоль оси вращения. Именно поэтому магнитное поле, действующее, грубо говоря, по тому же принципу, наиболее сильно у полюсов}. Если фотон попадет в такое магнитное поле, то траектория его движения искривится, станет аберрированной; луч света как бы преломится. Видимо, с подобным явлением встретился в 1919 г. Эддингтон, объясняя общую теорию относительности{ Знаменитый эксперимент английского астронома Эддингтона, убежденного сторонника Эйнштейна, заключался в фотографировании звезд на фоне солнечной короны (в момент солнечного затмения, когда Солнце не мешало сделать снимок). В дальнейшем сфотографированный участок звездного неба совместили с фотографией его же, но сделанной в отсутствие Солнца. Выяснилось, что положение некоторых звезд на небе в момент присутствия Солнца “сдвинулось”, т.е. звезды оказались как бы не на своем “законном” месте – ближе к Солнцу, чем следовало. Отсюда последовал вывод: свет от этих звезд “притягивается” гравитацией Солнца в момент прохождения светового луча вблизи Солнца (общая теория относительности рассматривает зависимость света от тяготения). Существует и еще одно объяснение, также связанное с общей теорией относительности: солнечная гравитация притягивает не просто сам свет, но пространство, в котором свет распространяется, т.е. пространство искривляется под действием тяготения вместе со светом. Поэтому звезды оказываются для земного наблюдателя не на “своем месте”. Как видно, эти объяснения вступают в противоречие с объяснением, приведенным выше, в тексте}.
Мы можем убрать с дороги луча света все магнитные поля звезд, т.е. “отодвинуть” звезды как можно дальше. Но остается еще магнитное поле звездных скоплений, галактик, метагалактик. С ним сложнее. И все же, для чистоты эксперимента, абстрагируемся и от него. Полностью освободим свету дорогу, создадим ему “зеленую улицу”. Нам важно, чтобы ничего не воздействовало на фотон.
Что дальше?..
По идее, в таких условиях луч света, выйдя из центра масс Вселенной, будет распространяться строго по прямой. Пространство, согласно этим воззрениям, есть пустота, а пустота не искривляется; следовательно, луч света, распространяющийся в пространстве, искривляться не должен. Не должны влиять на его траекторию и различные гравитационные поля (как у Эйнштейна): согласно Кадырову, и гравитационное и электромагнитное поле есть суть одно, и волны, распространяясь сквозь друг друга, никак друг другу не мешают – в этом заключается т.н. принцип суперпозиции. См. выше пункт а) { Переносчиком взаимодействия – это то, из чего состоит поле, – во всех случаях у Кадырова выступает одна частица – гравифотон (гравитон + фотон). Гравифотоны не мешают друг другу и не воздействуют друг на друга. Поэтому множество полей могут сосуществовать. Луч света (электромагнитная волна) может беспрепятственно распространяться в поле тяготения какой-либо планеты, звезды (т.е. среди гравитационных волн)}.
Итак, луч света распространяется по прямой… Но по прямой ли? Здесь мы сталкиваемся с силами Кориолиса. Дело в том, что силы Кориолиса присущи всем вращающимся системам, а Вселенная у нас вращается. Создателям теории расширяющейся Вселенной не было никакой нужды думать о силах Кориолиса – именно поэтому современная астрофизика сильно недооценивает их в собственных построениях картины мира. Но для теории вращающейся Вселенной кориолисовы силы выходят на первый план { Физическая сила, открытая в XIX в. французским физиком Кориоли (Кориолис). Природа ее по существу до сих пор не была известна. Известно лишь ее действие. Если система вращается, то наблюдатель в такой системе вращается вместе с ней. Допустим, из центра вращающейся системы выстреливается (выбрасывается, выкатывается) тело и под действием инерции несется строго по прямой, пока ни покинет пределы системы. Траектория его движения будет, безусловно, прямой. Но наблюдатель, вращаясь вместе с системой, не увидит прямой… С его собственной точки зрения, путь тела окажется… искривленным, изогнутым (аберрированным). Недооценка сил Кориолиса привела к тому, что во время первой мировой войны немцы, стреляя по целям в Париже из пушки “Большая Берта” (установленной в 110 км от города), поначалу не достигали эффекта: снаряд летел строго по прямой, но сама Земля за время его полета успевала слегка повернуться, и в результате снаряд отклонялся от цели на 1600 метров. Для наблюдателей на земле – немцев, парижан – траектория полета снаряда (если бы ее удалось графически зафиксировать) казалась искривленной. Сегодня силы Кориолиса обязательно учитываются артиллеристами, синоптиками (силы Кориолиса отклоняют большие массы воздуха по ходу вращения Земли), железнодорожниками (из-за действия этих сил по-разному стачиваются рельсы на железнодорожной колее) и т.д.}.
Силы Кориолиса порождаются инерцией. А согласно пункту б), поле сил инерции есть магнитное поле, т.е. природа сил Кориолиса – магнитного происхождения. Если тело движется поступательно (по прямой) или вращается, то возникают силы Кориолиса. Заметьте: в данном случае прямолинейное движение приравнивается к криволинейному (вращательному). Иными словами, прямая и кривая, с этой точки зрения, есть одно и то же.
Посмотрим, так ли это.
Луч света распространяется из центра масс строго по прямой. Его путь определяет инерция. Но для нас с вами – участников эксперимента, наблюдателей во вращающейся системе Вселенная – путь луча кажется искривленным. Ниже, на рисунке показана плоскость вселенского “экватора” (она получается, если разрезать сферу Вселенной пополам – в любом месте, но обязательно через центр масс, так, чтобы он лежал посередине). Плоскость вращается вместе со всей Вселенной, и свет, выходя из центра, по мере удаления от него начинает несколько “отклоняться” от прямой траектории – во всяком случае, с нашей с вами точки зрения. Таким образом, траектория движения светового луча оказывается аберрированной:
Но это не все. Нужно помнить, что движение не имеет предела и потому радиус Вселенной стремится по возможности к бесконечности, в то время как на рисунке выше он ограничен (размерами рисунка). Т.е. луч света, двигаясь в бесконечность, рано или поздно сделает полный оборот относительно исходной точки, затем еще один и т.д. - получится спираль. Причем чем дальше от центра, тем быстрее он будет оборачиваться. В этом ему помогает вращение самой Вселенной: скорость движения условных точек, образующих внутреннее пространство вселенской сферы (т.н. “точек Вселенной”) – а в нашем частном примере это будут точки, образующие плоскость вселенского “экватора”, – будет все время возрастать по мере удаления от центра. Ведь дальним точкам за один и тот же период полного оборота системы приходится проходить расстояние большее, нежели ближним точкам, следовательно, скорость движения их вынужденно возрастает. Вот как будет выглядеть для нас с вами траектория одного-единственного луча:
Рано или поздно скорость движения по окружности точек Вселенной, удаленных от центра масс, достигнет критической величины - она приблизится к скорости с (в данном случае – ). В соответствии с данной версией теории единого поля, есть предельная скорость распространения силового поля, она принципиально недостижима. Точки Вселенной, непрерывно наращивая скорость, могут лишь стремиться к величине . Но здесь есть интересная деталь: точки Вселенной движутся в одну сторону (см. на рисунке направление вращения), а свет, исходящий из центра, движется в другую сторону (см. на рисунке его траекторию). Скорость света предельно близка к величине . Скорость движения точек Вселенной вокруг центра масс рано или поздно достигнет примерно этой же величины (в районе скорости света). С этого момента противоположно направленные скорости как бы погасят друг друга, и “результирующая” обратится в нуль. Вот здесь-то и будут располагаться естественные границы нашей Вселенной-сферы. Напомню, что этот нуль недостижим. Есть нечто, что делает приближение к нему невозможным.
Почему объективно нельзя достичь границ вселенской сферы? Сам луч света, обладая скоростью немного отличной от , все время двигаясь по прямой в бесконечность, в действительности, начиная с какого-то момента, будет описывать окружность – эта окружность будет замыкать плоскость вселенского “экватора”. Если бы луч света двигался точно со скоростью (мы говорим о кадыровской модели), то окружность была бы чуть-чуть больше по диаметру. С другой стороны, кривая в этот момент стала бы прямой, и луч… умчался бы по касательной куда-то за пределы сферы; Вселенная как система “открылась” бы, т.е. перестала бы быть замкнутой и соответственно перестала бы существовать. Поэтому на практике система, защищаясь, не позволяет нарушить свою замкнутость, и луч света будет двигаться в лучшем случае по окружности, не приближаясь к недосягаемому нулю.
Что касается других материальных тел – не фотонов, то они, двигаясь бесконечно прямо от центра масс к границам сферы, подобно лучу света, будут на деле двигаться по расходящейся спирали, однако чем ближе они будут подходить к границам, тем труднее им будет поддерживать начальную скорость. Их инертная масса { Все тела обладают инерцией, все они оказывают сопротивление воздействующим на них силовым полям. Мера сопротивления называется инертной массой тела.} на деле будет расти. Это и понятно – ведь по мере приближения к “бортам” встречная скорость движения точек Вселенной будет все время возрастать; сама среда начнет препятствовать продвижению материального тела, и оно в конце концов остановится. Точнее, его собственная скорость упадет до нуля. Далее тело “подхватит” сама среда – точки Вселенной, и “увлечет” за собой, подобно тому, как течение реки увлекает за собой лодку. Материальное тело начнет беспомощно двигаться в обратном направлении, т.е. по ходу вращения Вселенной, а не навстречу вращению, как до того. Чем быстрее оно будет двигаться, тем большая центробежная сила будет возникать, точнее, это будет своего рода антицентробежная сила – сила, отталкивающая от “бортов”. И тело устремится по направлению к центру масс. Таким образом, чем ближе скорость материального объекта к скорости с в непосредственной близости от границ вселенской сферы, тем больше встречная сила отталкивания от “бортов”, ибо всякое действие порождает противоположно направленное встречное противодействие. Т.е. мы имеем дело с потенциальным барьером – полем на границах Вселенной, преодолеть которое нельзя.
До сих пор, на рисунках выше, мы рассматривали поведение во вращающейся Вселенной одного-единственного светового луча. Теперь давайте нарисуем схему для огромного множества световых лучей. У нас получится приблизительно вот что:
Заметьте: здесь дана развертка движения электромагнитных волн во вращающейся системе с радиусом, стремящимся по возможности к бесконечности, вне зависимости от времени, т.е. на какой-то фиксированный момент. Чтобы “оживить” этот рисунок, надо его вырезать, наклеить на картон, сделать из него волчок (наденьте картонный кружок на иголку, прикрепите снизу для балансировки кусочек пластилина) и - раскрутить. Тогда вы увидите движение электромагнитных волн во времени.
На что будет похож открывшийся вам узор?.. Правильно! При быстром вращении наш глаз не увидит отдельных лучей, он увидит... концентрические круги, выходящие из центра и направляющиеся к границам, причем скорость их будет возрастать по мере приближения к границам! Эти круги будут появляться из центра бесконечно, круг за кругом!
Мы, однако, рассмотрели лишь плоскость вселенского “экватора”. Между тем, через центр масс Вселенной проходит бесчисленное множество таких плоскостей – с какой бы стороны мы ни разрезали вселенскую сферу пополам (через центр масс), мы всегда будем получать именно то, что изображено на последнем рисунке. У Вселенной в действительности нет ни экватора, ни полюсов. Все точки, образующие внешнюю границу сферы, равноценны, и все они движутся по окружности вокруг центра масс со скоростью, максимально близкой к величине с.
(Однако точки, образующие внутреннее пространство сферы, не равноценны точкам, образующим собственно границы сферы, потому что движутся с меньшими скоростями; чем ближе к центру масс, тем точки становятся “медлительнее”, а в самом центре скорость движения точек пространства равна нулю. Мы не будем забывать, что различные точки пространства не равноценны в принципе, как у Эйнштейна, можно говорить лишь о том, что они “равны” между собой лишь в пределах собственного энергетического уровня. Сами уровни допустимо определять, например, по скорости движения вокруг центра масс).
Следовательно, в реальной модели Вселенной не концентрические круги будут расходиться из центра, а как бы мини-сферы – внутри большой, главной. Из центра масс появляется маленькая сфера, образованная из бесчисленного множества световых лучей (фронт волны), она растет, растет, достигает внешних границ главной сферы и исчезает; ей на смену тут же приходит вторая, третья – и т.д. Этот процесс волнообразный и, вместе с тем, он бесконечен. У наблюдателя, находящегося внутри вращающейся Вселенной, создается впечатление, что она все время расширяется.
На практике такая иллюзия воплощается в спектры с красным смещением. И, вполне возможно, мы имеем дело со спектральной иллюзией. Не зря Коперник в свое время говорил: “Видимое не значит действительное!”
Парадокс в том, что спектры не врут. Ошибаться в данном случае можем лишь мы, люди. Для Вселенной действительно характерен процесс, внешне сходный с расширением. Природа его вытекает из того, что прямая и кривая в действительности суть одно, и наша оценка процесса зависит от того, увидим ли мы в траектории распространения света прямую, кривую либо и то и другое вместе.
Также следует отметить, что сам Кадыров объясняет эффект красного смещения несколько с другой стороны. Его объяснение исходит из того, что скорость волн разного цвета разная. Мы не будем сейчас анализировать данную гипотезу, но заметим, что она принципиально не противоречит приводимому выше тексту и, скорее, дополняет его.
Возвращаясь опять к теории Большого взрыва, вынуждены отметить, что, с данной точки зрения, она теряет физический смысл. Астрофизики определили “возраст” Вселенной. Но правильнее, видимо, говорить о периоде одного полного оборота Вселенной вокруг центра масс – он-то и играет роль “возраста” (период оборота Т также математически связан с величиной с и радиусом Вселенной r; понятно, что все эти величины, с данной точки зрения, должны являться постоянными).
Кстати, как же теперь трактовать т.н. реликтовое излучение? До сих пор эти радиошумы, улавливаемые из глубин Вселенной, объяснялись астрономами как остатки, или отголоски, Большого взрыва. Но, с новой точки зрения, они должны генерироваться магнитным полем вращающейся Вселенной (или галактик, которые также вращаются внутри Вселенной). Мы можем назвать реликтовое излучение голосом Вселенной – очень грубым басом, ибо Вселенная вращается с крайне низкой частотой (порядка ? » рад./год – расчет московского профессора Д.Д.Иваненко).
Конечно, выше приведена только самая общая, “чистая” модель. В действительности все гораздо сложнее. Говоря о Вселенной, мы должны представлять себе множество уровней, из которых она складывается: уровень планет и звезд, уровень звездных систем, уровень галактик, уровень метагалактик и определенных сегментов Вселенной, наконец, уровень Вселенной в целом; каждый из уровней живет своей жизнью, системы того или иного уровня вращаются сами по себе, излучают собственные магнитные поля и т.д. и т.п. Последний из уровней – Вселенную в целом – охватить умом, видимо, невозможно. Но здесь нам на помощь может придти статистическая физика. Подобно тому, как она позволяет описывать поведение системы в целом, абстрагируясь от конкретных движений, например, того или иного атома, так и здесь: абстрагируясь от вращения той или иной планеты, звезды, галактики, она способна в принципе разрабатывать модели поведения Вселенной как высшей, верховной системы, системы систем.
Отдельно нужно указать на то, что свет (электромагнитные волны) на практике распространяется внутри Вселенной не только по направлению от центра к границам, как в описанном выше “чистом” примере, но и в любых направлениях, заполняя собой пространство. Чаще всего свет искривляет свою траекторию уже на уровне созвездий и галактик – благодаря действию их магнитных полей. Но всегда и во всех случаях траектория распространения электромагнитных волн будет искривлена: если не благодаря действию магнитных полей галактик, то благодаря действию вселенских сил Кориолиса (или магнитного поля Вселенной в целом, что то же самое). При том, что, строго говоря, свет изначально должен распространяться только по прямой, если не встретит перед собой препятствия; здесь, напомню, прямая и кривая есть суть одно.
Итак, сейчас мы можем примерно представить себе, как же все-таки выглядит наш мир в целом, “со стороны” – в том случае, если он вращается. Вселенская сфера { Почему именно сфера, а не, скажем, цилиндр, куб, конус?.. Сфера, как и шар, является наиболее энергетически выгодной формой, что соответствует принципу наименьшего действия (природа всегда стремится к экономии затрат).} является замкнутой и изолированной системой, ее пределы не могут покинуть ни вещество, ни энергия. Чтобы вырваться за внешнюю границу вселенской сферы, материальным объектам пришлось бы развить скорость, превышающую с, а, по условиям, это невозможно. Энтропия (рассеяние энергии) в системе Вселенная нулевая. Отсюда становится ясен смысл закона сохранения энергии – из замкнутой сферы энергия теряться никак не может. Существует формула сохранения вращательного момента N = mvr. Применительно к замкнутой вращающейся Вселенной она будет выглядеть так: N = Mсr, где M – масса Вселенной, с – предельная скорость распространения силового поля и r – радиус Вселенной. Все величины фиксированные. Если бы часть энергии-вещества из Вселенной исчезла или, наоборот, добавилась бы, это автоматически повлияло бы на все составляющие формулы, например на с. Иными словами, исчезновение из вселенской сферы даже одного электрона повлекло бы за собой катастрофу ввиду незначительного изменения величины с – с соответствующей перестройкой всего микромира и макромира.
Вселенная не может замедлить своего вращения – ведь тогда ей пришлось бы отдать часть материи куда-то на сторону. Но не может и увеличить, если, конечно, не получит дополнительного “материального подкрепления” откуда-то со стороны. Вращательный момент N ее строго постоянен. И это охраняет весь наш мир.
Поскольку Вселенная вращается, то в результате процесса вращения возникает вихревое поле, оно же поле сил инерции – или магнитное поле. А раз вселенская сфера замкнутая, то “завихрения” могут существовать лишь внутри ее. Иными словами, внутри вселенской сферы существуют магнитные пояса, т.е. магнитное поле анизотропно { Изотропно – равномерно распределено в пространстве, анизотропно – неравномерно распределено в пространстве; в последнем случае речь идет о чередовании в пространстве “слоев” магнитного поля, подобно тому, как чередуются “слои” в воронкообразных завихрениях: движущаяся толща – тонкая прослойка и т.п.}. Пояса напоминают магнитные пояса Земли, но не облекающие объект, а находящиеся в нем самом – при условии, что объект – замкнутая вращающаяся сфера. По идее, они должны иметь достаточно правильную форму и представлять собой мини-сферы, малые сферы внутри большой, по убывающей (принцип матрёшки). Таким образом, Вселенная слоиста, т.е. имеет слоистую структуру, и каждый слой имеет свой момент вращения. Кадыров считает, что слоистая структура любого вращающегося или движущегося вокруг центра масс объекта обеспечивает его предельно высокую устойчивость по принципу гироскопа; Вселенная здесь не является исключением. Данные слои внутри Вселенной Кадыров называет метагалактиками. По логике, переход из метагалактики в метагалактику, т.е. из слоя в слой, невозможен, т.к. избыточное магнитное излучение убьет все живое и выведет из строя технику. Таким образом, перемещение во вселенском пространстве носит относительный характер (а не абсолютный, как у Эйнштейна); в космосе есть “закрытые” участки, как бы “невидимые стены”.
Магнитное поле Вселенной по существу выполняет роль… эфира. Да-да, того самого мифического эфира, о котором столько спорили в XIX веке! После появления теории относительности от идеи эфира отказались, поскольку роль его взяло на себя материализованное эйнштейновское пространство. Но если мы абстрагируемся от Эйнштейна и если посчитаем пространство пустотой, то будем вынуждены волей-неволей вернуться к идее эфира. Правда, на другом – более разумном – уровне.
Вселенная вращается – и это порождает поле сил инерции, вихревое поле, вызванное процессом вращения. Вот это и есть эфир.
Наконец, о геометрии космоса. Согласно пункту г), наш мир – трехмерный. Что это значит? Видимое проявление пространства, то, что мы называем пространством, манера рассредоточенности материальных объектов (включая любые сгустки материи: вещество, поле) может иметь вполне конкретные геометрические характеристики. Так, она может быть описана с помощью евклидовой геометрии. Вместе с тем, в замкнутой вращающейся сфере бесконечных прямых в принципе не может существовать. Все они в той или иной степени будут иметь элемент кривизны. Мы можем сказать, что прямая и кривая в такой системе будут суть одно. Следовательно, видимому проявлению пространства в равной степени будет присуща и неэвклидова геометрия Римана. Вывод: на макроуровне – для Вселенной в целом как вращающейся системы – нет принципиальной разницы между евклидовой и неэвклидовой геометрией, обе они суть одно. Т.е. мы можем говорить о ЕДИНОМ пространстве.
Это наглядно видно на последнем из приведенных выше рисунков. Смотрите: лучи света расходятся из центра, выбранного за точку отсчета, под углом – с тем, чтобы рано или поздно вновь соединиться в единой окружности, ограничивающей вселенскую сферу в районе потенциального барьера. Т.е. они выходят из некой точки и вновь соединяются в одной точке; при этом лучи света все время остаются строго прямыми, не искривленными (сами для себя, с их точки зрения). Вывод: параллельных прямых во вращающейся Вселенной существовать не может, все они рано или поздно пересекутся. Так евклидово (трехмерное) пространство применительно к вращающимся замкнутым системам предполагает существование процессов, описываемых с помощью неэвклидовой геометрии, в данном случае – геометрии Римана, в которой как раз и не бывает параллельных прямых.
Отсюда ясно: пространство абсолютно, имеет универсальную систему отсчета. Вместе с тем, данное абсолютное пространство не тождественно тому, что под этим подразумевал Ньютон, уже хотя бы потому, что оно отрицает бесконечные прямые и, следовательно, ставит под сомнение такое понятие, как прямолинейное равномерное поступательное движение. Данное абсолютное пространство изначально предполагает, что любое движение в нем может оказаться криволинейным, т.е. ускоренным.
Следовательно, мы имеем дело с абсолютным пространством нового типа: не таким, как у Ньютона, и, вместе с тем, обладающим рядом характеристик системы Эйнштейна.
Данное абсолютное пространство по существу дополнительно относительному пространству Эйнштейна. Это и понятно: с определенной точки зрения учения Эйнштейна и Кадырова можно рассматривать как дополнительные, если пользоваться терминологией Нильса Бора. С одной стороны, теория гравитации Кадырова отрицает теорию относительности Эйнштейна (принцип относительности в данном случае рассматривается лишь как частный случай принципа абсолютности), но, с другой стороны, она же по существу использует ее, не уничтожая, а, так сказать, “приручая”. Это есть пример закона отрицания отрицания, хорошо известного в диалектике.
Анализ модели вращающейся Вселенной ставит перед нами вопрос: а как быть с центробежной силой? Если галактики вместе с веществом Вселенной вращаются вокруг центра масс, то что удерживает их от разбегания по направлению к границам Вселенной? На взгляд автора, существует лишь два принципиально возможных ответа на этот вопрос:
1) электромагнитные (они же, по Кадырову, гравитационные, это зависит от уровня наблюдений) волны отражаются от “бортов” Вселенной и фокусируются в ее центре, тем самым порождая в центре масс огромное поле тяготения, которое притягивает к себе все галактики;
2) волны не отражаются в прямом смысле слова, но они принимают на себя функции отталкивающей от “бортов” силы. Напомним, что при приближении к потенциальному барьеру возникает встречная сила отталкивания, которая тем больше, чем ближе материальный объект к “бортам”. Т.е. данная сила отталкивания по сути берет на себя функции центростремительной силы. И галактики внутри Вселенной-сферы фактически движутся по орбитам:
Любопытно, что собой представляет эта сила, отталкивающая тела от “бортов” Вселенной. Видно, что векторно она направлена к центру масс, т.е. подчиняется закону всемирного тяготения. Природа ее не может выходить за рамки физических законов. А она и не выходит – эта сила, по всей видимости, есть… обычная гравитация! Правда, гравитация несколько странная: не притягивающая, а отталкивающая. Можно сказать еще – антигравитация. По структуре гравитация и антигравитация никак не должны различаться между собой, и то, и другое – одно и то же, они представляют собой обычное гравитационное взаимодействие. Разница лишь в источниках возникновения: открытая вращающаяся система будет порождать гравитационное поле-I, а закрытая вращающаяся – гравитационное поле-II.
Также интересно подумать, что гравитационное поле-II Вселенной в целом не обязательно должно убывать до нуля по мере отдаления от “бортов”. Мы могли бы его по идее встретить в структуре обычного солнечного и земного тяготения, так и не догадавшись, что имеем дело с неким гравитационным “изотопом”.
Теперь у нас вырисовывается интересная картина. Единое силовое поле Вселенной (сейчас не будем подразделять его по видам, или формам, – электромагнитное, гравитационное и т.д., ибо мы намеренно абстрагируемся от форм) связывает центр и границы, так сказать, заполняет весь объем. Часть переносчиков взаимодействия направляется от границ к центру, часть – наоборот, от центра к границам и т.д. Т.е. центр и границы являются взаимодействующими “объектами” (хотя, строго говоря, и то, и другое нельзя уподобить неким твердым материальным предметам). Отсюда: отмеченные выше пункты 1) и 2), по сути, есть разные выражения одного и того же. Природа не выбирает из них тот, который ей больше “нравится”, а использует их одновременно, на равных, и объективно невозможно отделить их друг от друга.
Далее. Традиционно считается, что при приближении к температуре абсолютного нуля – в космосе, например, – потенциальная энергия должна иметь наименьшее значение из всех возможных (условный нуль) и кинетическая энергия – также нуль, т.е. всякое движение должно прекратиться. Однако такая постановка вопроса противоречит закону сохранения, ибо не ясно, куда же тогда девается энергия. Ошибка, с точки зрения теории единого поля, заключается в том, что кинетическая энергия на самом деле принимает максимально возможное значение.
Дело в том, что высвобожденная кинетическая энергия, по крайней мере, на вселенском уровне, целиком или почти целиком уходит на вращательное движение Вселенной-сферы. Это вращение порождает гигантское магнитное поле. Это магнитное поле есть не что иное, как форма существования энергии при достижении температуры открытого космоса абсолютного нуля. Ведь магнитное поле, по Кадырову, есть вихревое поле, поле сил инерции, порождаемое процессом вращения.
Если температура космоса близка к абсолютному нулю, то скорость вращения Вселенной должна приближаться к предельному значению. Однако абсолютный нуль, согласно третьему началу термодинамики, на практике не достижим. Следовательно, и величина с также принципиально недостижима – если подразумевать под с предельную скорость распространения силового поля ( ).
Почему скорость света никогда не достигает величины ? Потому что температура открытого космоса никогда не достигает температуры абсолютного нуля. Почему скорость света условно постоянна? Потому что температура открытого космоса условно постоянна. Вращаясь с определенной скоростью, Вселенная генерирует вполне определенное вихревое поле, поле сил инерции, иначе – магнитное поле, которое не принимает произвольные величины, а всегда строго постоянно. Это поле может существовать при определенной температуре и определенной скорости вращения. А из чего состоит это поле? Из поле-частиц гравифотонов, т.е. частиц, которые в совокупности представляют собой любое силовое поле, в т.ч. и электромагнитное, т.е. тот же самый свет. Иными словами, замкнутость Вселенной порождает свет, обладающий вполне конкретными характеристиками, включая и условно постоянную скорость света.
Обратите внимание, что выше встретилось упоминание об условно постоянной температуре космоса. Что это значит? Что если мы, двигаясь со скоростью света по направлению вращения Вселенной, сделаем замер температуры за бортом нашего мифического космического корабля, мы получим одни данные. А если мы повторим все то же самое, двигаясь навстречу вращению, мы получим данные слегка (на микроскопическую долю градуса) другие. Таким образом, температура Вселенной одинакова и вместе с тем не одинакова.
Отсюда: в классическом эйнштейнианском видении Вселенной (т.н. “физике относительности”) траектория и скорость движения тел, например фотонов, в открытом космосе не зависят от направления движения, т.е. они абсолютны; температура за бортом космического корабля – при релятивистских скоростях – не зависит от направления движения, т.е. она абсолютна; перемещение тел в пространстве космоса в принципе ничем не ограничено, т.е. носит абсолютный характер. В новой, нетрадиционной кадыровской “физике абсолютности” все наоборот: траектория и скорость движения в открытом космосе зависят от направления движения (по ходу вращения Вселенной или навстречу вращению), т.е. они относительны; температура за бортом также зависит от направления вращения, т.е. она относительна; наконец, перемещение в космосе ограничено, т.е. носит относительный характер.
Абсолютное и относительное дополнительны!
И еще. Мы приходим к пониманию того, что температура Вселенной математически связана со скоростью света, поскольку температура абсолютного нуля зависит от величины . В свою очередь, они обусловлены радиусом Вселенной. Если бы радиус Вселенной возрастал (как, по идее, должно было бы следовать из теории Большого взрыва), то величина с стремилась бы к нулю, а “планка” температуры абсолютного нуля опускалась бы все ниже и ниже. И наоборот, при сжатии Вселенной до точки величина с стала бы равной бесконечности, а “планка” температуры абсолютного нуля поднялась бы до бесконечных высот – “раскаленность”, равная бесконечности, уничтожает всякую материю, по крайней мере, делает ее лишенной зарядов, наподобие нейтральных, с точки зрения заряда, нейтронных звезд.
Выше в тексте встретилось упоминание о том, что при температуре космоса, близкой к абсолютному нулю, скорость вращения Вселенной должна приближаться к предельному значению. Само по себе это утверждение нуждается в доказательстве, которое в данной статье рассматриваться не будет (см. литературу в конце текста, в частности работы автора статьи). Однако следует упомянуть, что автор отталкивается от т.н. стрелы оптимальности (обозначается на письме ), согласно которой любой процесс, в т.ч. и физический, стремится в сторону оптимального, т.е. – в данном случае – наименьшего действия, т.к. наименьшее действие соответствует наиболее экономному режиму расходования энергии и тем самым оптимальному состоянию системы. Порядок (=активное, =движение, =наиболее устойчивое, =кинетическая, а также магнитная, энергия) является меньшим действием по сравнению с хаосом (=пассивное, =покой, отсутствие адекватного движения, =потенциально неустойчивое, =потенциальная энергия). Примером стрелы оптимальности является направление теплопроводности – теплопроводность всегда и во всех случаях только положительна, т.е. тела самопроизвольно остывают, но никогда самопроизвольно – без внешнего (температурного, механического и др.) воздействия – не нагреваются. Хаотическое движение частиц (молекул, атомов в кристаллической решетке), которое соответствует более нагретому состоянию, всегда стремится к постепенному прекращению, т.е. упорядочению, и это представляет собой процесс остывания. Если тело не ограничено определенной температурной средой (на Земле, например), оно будет остывать все больше и больше, приближаясь к температуре абсолютного нуля – это хорошо заметно в случае, когда тело выносят в открытый космос. На уровне микромира и макромира стрела оптимальности действует в чистом, не завуалированном виде, т.е. второе начало термодинамики в данном случае не работает. От хаоса к порядку! – вот смысл понятия стрела оптимальности (более подробно см. в других авторских работах).
Стрела оптимальности подводит нас к пониманию асимметричности нашего мира. Ведь стрела оптимальности направлена изначально только в одну сторону: от неоптимального к оптимальному (от покоя к движению), но никак не наоборот { Существуют условия, при которых стрела оптимальности видимо нарушается; за нарушение – на ряде уровней – отвечает второе начало термодинамики (закон рассеяния энергии), действие которого, однако, на практике объективно ограничено.}. Об асимметрии мира мы уже говорили.
Соответственно на уровне Вселенной в целом стрела оптимальности проявляет себя в полной мере, и второе начало термодинамики к ней как высшей системе не применимо. В соответствии с принципом наименьшего (наиболее экономного) действия Вселенная должна иметь наивысшую возможную кинетическую энергию, ибо так достигается наиболее устойчивое состояние { Наиболее устойчивое состояние соответствует наивысшей кинетической энергии, т.е. энергии движения: чем мы быстрее движемся, тем мы устойчивее. Сравните с велосипедистом.}. Если Вселенная движется со скоростью с, то, естественно, ее кинетическая энергия (проявляющаяся в форме магнитного поля) будет максимальна, и именно это обеспечивает Вселенной наивысшую устойчивость. Экономно? Да. Потому что удовлетворяет принципу наименьшего действия. Упорядоченно? Да. Температура Вселенной приближается к температуре абсолютного нуля. И это тоже удовлетворяет принципу наименьшего действия.
Тем не менее, вся Вселенная целиком не может остыть до монотонной температуры, равной абсолютному нулю. Почему? Она ведь стремится к этому? Дело в том, что энергия в космосе распределена таким образом, что подавляющее большинство участков Вселенной имеют температуру в районе С с хвостиком, т.е. чуть выше абсолютного нуля, а малая часть участков – температуру большую, гораздо большую; мы можем условно назвать их “холодной массой” Вселенной (холодной частью массы) и “горячей массой” Вселенной (горячей частью) – между ними, по идее, должно выдерживаться некое соотношение в пользу “холодной массы”. Именно при таком положении дел – а его мы имеем де-факто – скорость вращения Вселенной и является максимально близкой к с. Если бы горячие участки (“горячая масса”) все остыли и температура Вселенной выровнялась в сторону отрицательных величин (т.е. таки опустилась бы до абсолютного предела – до С, или еще ниже, что зависит от реального соотношения между “холодной” и “горячей” массами, которое нам неизвестно), то скорость вращения Вселенной волей-неволей должна была бы еще больше возрасти и достичь с, а может быть, даже превзойти ее, что невозможно в силу закона сохранения энергии. Таким образом, величина с (в данном случае – ) охраняет энергию Вселенной. Какая-то часть Вселенной всегда должна оставаться разогретой, иными словами, “горячая масса” не может принимать значения ниже определенного порога. Если бы часть нагретых участков остыла, то другая, ранее холодная, часть тут же взяла бы на себя функции нагретых, т.е. разогрелась бы, – например, в виде взрыва сверхновой. Участки могут меняться местами, но общая величина “горячей массы” всегда останется неизменной. Следовательно, феномен “тепловой смерти Вселенной” попросту исключен.
Кстати, тот факт, что все физические системы стремятся к абсолютной упорядоченности (в соответствии со стрелой оптимальности) и вызывает на практике вращательное движение Вселенной. Чем больше они стремятся, тем, по идее, должно быть большее вращение. А поскольку скорость вращения имеет естественный предел, то, чтобы справиться с возникшим препятствием, системам надо “лучше стараться”. Они и стараются – подобно волнам, прибившим щепку к берегу и стремящимся все время удерживать ее в непосредственной близости от берега, как можно ближе, не давая ей повернуть вспять. В этом – смысл стрелы оптимальности (односторонне направленного развития систем). Если бы в один прекрасный день стрела оптимальности исчезла, т.е. перестала бы действовать, то системы остановились бы в своем развитии, перестали бы “стараться”, порядок больше ни в чем бы не соблюдался, тепло перестало бы переходить от более нагретых тел к менее нагретым, Вселенная затормозила свое вращение и – согласно закону сохранения вращательного момента – разлетелась бы на огромное множество частей. Т.е. эти части ничто бы не удерживало в единой упряжке. Иными словами, гравитация перестала бы действовать (если гравитация, или притяжение, соответствует процессу соединения в одно целое составных частей системы).
Теперь мы должны разобрать еще одно, весьма важное обстоятельство, которое прямо следует из модели вращающейся Вселенной. Может ли исчезнуть материя?.. Как ни странно, классический взгляд на вещи это по существу допускает. Эйнштейн прямо говорил, что “пространство поглощает материю”. Но, с его точки зрения, пространство, как и время, было нечто объективное; парадокс в том, что если одна сторона является объективной, то другая сторона при этом соответственно должна выступать в роли… субъективного. Т.е. материя, по Эйнштейну, есть нечто субъективное, если ее сопоставлять с пространством! – логика, хотя и формальная, но до определенной степени отражает, на наш взгляд, суть. Пространство делает нас. Время делает нас. Ибо объективное формирует субъективное.
Философия единого поля исходит из обратного. Время и пространство, как уже указывалось выше, – субъективны. Следовательно, соотносительно с ними материя объективна. При такой постановке вопроса мы делаем пространство, и мы творим время. Объективное по-прежнему формирует субъективное!
Пространство в принципе не может поглощать материю. Ведь, строго говоря, пространства как самостоятельной субстанции нет. А, значит, материю ничто не может поглощать – и закон сохранения материи в данном случае будет стопроцентно выполняться.
Посмотрим, так ли это.
Известно, что фотоны – в трактовке Кадырова, гравифотоны, – движутся волнообразно. Здесь мы не будем обсуждать форму, как выглядит их траектория на деле; нам достаточно знать содержание – движение фотона представляет собой последовательное чередование ускоренного и неускоренного состояний. (Примечание. При ускоренном движении фотон “размазывается”, представляет собой волну, волнообразное состояние материи и обладает признаками электрического или – с другого уровня наблюдений – гравитационного поля; при неускоренном движении фотон представляет собой частицу, точечный объект и обладает признаками магнитного поля или, иначе, поля сил инерции. Всё вместе – электромагнитное, или гравиинертное, поле). Итак, чередование фаз ускоренного и равномерного поступательного движения образует волну. Длина волны в данном случае есть цикл: от одного неускоренного состояния к другому.
В соответствии с видением классической физики, длина волны может стремиться к бесконечности, т.е. к бесконечно прямой линии. Т.е. “идеальный” фотон, надо полагать, будет стремиться обладать признаками лишь магнитного поля и двигаться по инерции бесконечно вперед, свободно и без всякого ускорения. Тела действительно стремятся двигаться не ускоренно; сравните с движением раскрученного камня на веревке – как только мы его отпустили, он тут же летит по касательной вперед, т.е. ускоренное движение (криволинейное, по окружности) само собой переходит в неускоренное движение (прямолинейное, по инерции). Это, между прочим, соответствует принципу наименьшего действия.
Чем больше длина волны, тем “свободней” фотон – в смысле, тем меньше он испытывает на себе ускорение. Вместе с тем, масса фотона стремится к нулю, ибо, согласно уравнению де Бройля, масса обратно пропорциональна длине волны. Классическая физика, по крайней мере теоретически, допускает: длина волны может стать бесконечной. Но тогда масса фотона обратится в нуль? И материя исчезнет?.. Сама такая посылка заложена в эйнштейновской модели Вселенной. Ведь в ней траектория движения тела, с его собственной точки зрения, может представлять собой бесконечную прямую.
Фотон станет полностью свободным от ускорения. И исчезнет. Абсолютная свобода означает уничтожение форм. Так следует из Эйнштейна.
Ничего подобного нет в кадыровской модели Вселенной. Вспомним, что в ней отсутствуют бесконечно прямые линии; в каждой из них объективно присутствует элемент кривизны (прямая и кривая суть одно), т.е., даже с собственной точки зрения тела, оно никогда не будет двигаться строго по прямой, какие-то ничтожные качественные изменения в нем (приращение или убывание скорости, энергии, массы, производимой работы, выделяемой теплоты и т.п.) будут происходить. В системе Эйнштейна нужен наблюдатель, который увидел бы со стороны, что траектория движения тела на самом деле искривлена, аберрирована. В системе Кадырова наблюдатель не нужен – тело и так может “догадаться”, что движется не совсем по прямой, т.е. ускоренно. Эйнштейн оперирует относительным характером движения и потому противопоставляет наблюдателя событию. Кадыров же оперирует абсолютным характером движения и сливает в одно целое наблюдателя и событие.
Итак, любая бесконечная прямая в замкнутой вращающейся Вселенной – у Кадырова – рано или поздно искривляется, т.е. в ней потенциально заложен элемент кривизны. Это хорошо видно на приводимых в тексте рисунках. Кривизну обеспечивают как минимум силы Кориолиса.
Следовательно, длина волны никогда не станет равной бесконечности, т.е. бесконечно прямой линией. А масса частицы не станет равной нулю, т.е. материя объективно не может исчезнуть из замкнутой Вселенной {Побочный вывод: масса в кадыровской (вращающейся) модели Вселенной не может полностью перейти в чистую энергию – так, как это вытекает из учения Эйнштейна. Это и понятно, если вспомнить знаменитое уравнение Эйнштейна E = , где Е – энергия, m – масса и c – скорость света (данное уравнение вполне применимо и к теории гравитации Кадырова, хотя оно остается “рабочим” лишь применительно к квантовому миру). Если мы разделяем на и , то соответственно у нас также разделяется на (чистая, идеальная энергия) и (реальная энергия). Поскольку принципиально недостижима, то и всегда останется в значительной мере условной, абсолютной величиной. Вещество не может полностью перейти в поле.}.
Но есть ли в таком случае максимальный предел длины волны? Есть. Он обусловлен степенью изгиба границ вселенской сферы; иными словами, всякая кривая будет стремиться стать прямой, но она никогда не станет “прямее”, нежели изгиб вселенской сферы. Этот изгиб легко подсчитать, зная частоту колебаний вращающейся Вселенной; он прямо зависит от радиуса Вселенной и, следовательно, от величины с.
Если есть максимальный предел длины волны, значит, должен существовать минимальный предел массы частицы. По приблизительным оценкам, он будет составлять число меньшее, чем грамма (точнее автор, не будучи физиком, вычислить не берется). Легче этой частички ничего не существует. Назовем ее сверхлегким микролептончиком; строго говоря, она настолько мала и длина ее волны настолько велика (около км), что она фактически является вездесущей: проникает сквозь все тела и огибает практически любое препятствие. Эта частичка есть все тот же гравифотон, только очень маленький. Она – составная часть эфира; напомню, что эфир, по Кадырову, это всего-навсего магнитное поле вращающейся Вселенной. Наш микролептончик будет порождаться вращением Вселенной. Он и есть составляющая поля сил инерции на макроуровне, он – и есть то, из чего состоит магнитное поле Вселенной (МЛГ – мировой лептонный газ). Выше мы упомянули, что ему в значительной степени присущи признаки магнитного поля. Такая большая Вселенная движется и этим самым порождает на свет столь малюсенькие микрочастички. Напомню, что они воплощают в себе кинетическую энергию космоса и им “удобнее” чувствовать себя при температуре, близкой к температуре абсолютного нуля.
Если мы “выловим” такую частичку, измерим ее и экспериментально определим массу, то тем самым мы автоматически определяем длину ее волны и… основной набор характеристик Вселенной: радиус последней, ее объем, величину с, угловую скорость, массу, орбитальный момент, температуру абсолютного нуля и т.д. И наоборот. Зная хоть что-то из этого списка, мы можем расчетным путем узнать все о самой маленькой в мире частичке. Так микромир смыкается с макромиром.
Главный тезис философии единого поля гласит: зная что-то одно, мы через него знаем всё.
Публикуется с разрешения автора
2003.01.18 | Гура
Супер! Появится время - изучу :-)
А ссылку можете дать?2003.01.19 | Гура
Три возражения против этой модели Вселенной
1. Недавно обнаружено, что Вселенная "плоская", то есть свет не искривляется в мегамасштабах.2. Эфир - не твердое тело и поэтому не может вращаться как единое целое с переменной линейной скоростью (кроме того, это привело бы к его сверхсветовому движению). А если он вращается с примерно одинаковой линейной скоростью ("слоисто"), то "сил Кориолиса" при движении света возникать не будет.
3. Даже если бы эфир и имел бы градиент линейной скорости во Вселенских масштабах, СК все равно не проявлялись бы, так как свет, в отличие от тел УВЛЕКАЕТСЯ эфиром (водой, к примеру, он увлекается частично). То есть, понятие инерционности вообще теряет смысл в этом случае (свет не может ускориться относительно среды-носителя)!!!
Кроме того, там куча околонаучного "художественного свиста" :-).
2003.01.15 | Лана
RЕ пане Анатолію, де ж тут наука православія,
Дуже довга стаття і ,можна сказати, повторюється. Дуже скоро можна згубитись. Коли б хотілося скоротити сказане то нічого нового тут нема. Принайми не для мене. У моєму розумінні Бог є Богом Всесвіту. Якщо і є якісь інші планети заселені розумними істотами, це лише збільшує велич Бога в якого я вірю. Розуму Божого не збираюся зрозуміти своїм малим обмеженим розумом. Приймаю його як велич, який керує всім космосом. Ми є маленькі атомні чи навіть менші частинки Його великого розуму. Сам же Бог сказав, що ми є створені на Його подобу. Нам дана воля творити власне життя. І лише за просьбою, чи як ми кажемо молитвою, Він може втрутитись в наше буття.Всі ті виміри років і часу ,про які так довго описуєте у таких подробицях, для мене не важні. Я ніколи і не думала, що наш день, це день Бога. Для Бога тяг часу був завжди і завжди буде. Час не мав початку, так як не мав і Бог. Все існує вічно, міняючи форму. Так як і у фізиці ніщо не зникає, так і в нашому бутті. Знаю одне, Бог це велич. Через Сина свого Ісуса Христа, відкрив нам дорогу спасіння. Тобто дав нам закони по яким треба жити, щоб бути тілесно щасливим на цій землі і продовжити своє духовне існування в Бозі, після переходу в потойбічність.
Ще ніхто не повернувся з того світу і не розказав як там є.
2003.01.15 | Анатолій
Re: RЕ пане Анатолію, де ж тут наука православія,
Пані Лано!Оце і є Православ"я, яким славилася земля України до її так званого хрещення.
Щодо того, чи повертався з того світу хтось, чи ні, то тут Ви показуєте елементарне незнання. Читайте, хочаб, Моуді і Ви про це щось таки узнаєте.
З повагою, Анатолій
2003.01.15 | Лана
Re: Чому я маю читати Мауді?
Що мені розкаже той, що й сам там не був. А як скаже що був, то не повірю. Я, як бачите, не шукаю "інших богів". Мене задовольняє Той в якого я вірую. Православіє це для мене прикраса мого вірування, а не основа моєї душі. Та кожному своє!2003.01.16 | Анатолій
Так, пані Лано, кожному своє, а читати треба (-)
2003.01.24 | Анатолій
Учитися, учитися і ще раз учитися......