03/16/2003 | Іван

Клара ГУДЗИК, «День»
--------------------------------------------------------------------------------

Мабуть, немає в Україні чи в світі свідомого українця, який не переймався б справами українського православ’я. Незалежно від того, православний він, греко-католик чи невіруюча людина. З цього приводу до редакції газети «День», зокрема, пишуть і телефонують не тільки громадяни України, а й люди з Канади, Італії і навіть з Австралії: «Ну, що там у вас? Є якісь зрушення? Є надія на об’єднання?» Та дарма! Схоже на те, що Верховна Рада консолідується скоріше, ніж наше православ’я. Бо ситуація з трьома церквами якщо й змінюється, то не на краще.
Так, УПЦ Московського патріархату нарощує, як у лихоманці, кількість парафій і храмів; її єпископи-українці (а їх немало) покірно мовчать і стараються вислужитися у Російській церкві; під російською, а іноді — відверто антиукраїнською — церковною літературою прогинаються полиці в храмах, монастирях, крамницях, кіосках. Церква практикує силові самозахоплення своєї колишньої власності, незважаючи ні на цінність об’єктів, ні на громадську думку (як в чужій завойованій країні). Яскравий приклад — це відома історія в Ботанічному саду.

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) сьогодні фактично не існує — після смерті патріарха Димитрія вона розпалася з середини і перетворилася на «мадридський двір» — інтриги, викриття, підступи, широкомовні декларації і таємні стратегії, звинувачення у фінансових махінаціях. «Нестроение» в УАПЦ досягло, здається, апогею, але то оманливе враження, бо з кожним днем ситуація погіршується. (На радість супротивникам автокефалії).

Певний час сварки між ієрархами УАПЦ мали келійний характер; сьогодні вони стали публічними і перейшли на стадію, яка передує взаємним анафемам. Нещодавно предстоятель церкви митрополит Мефодій (Кудряков) заборонив євхаристійне єднання з архієпископом Ігорем (Ісіченко), звернувшись до єпископату із заявою: «Своїми діями архієпископ Ігор сіє розбрат і розкольницькі настрої в церкві, грубо порушує постанови Вселенських Соборів та Статут УАПЦ»; від архієпископа Ігоря вимагається «публічне покаяння».

Iз свого боку, архієпископ Ігор звинуватив предстоятеля церкви у нехтуванні повноважень американського митрополита Костянтина у присвоєнні митрополитом Мефодієм титулу «Блаженнішого», у самовільному збиранні неканонічних зборів та ін. Ці прогрішення «поставили митрополита Мефодія поза повнотою УАПЦ»; поминання імен митрополита та ще кількох єпископів, його прибічників, на богослужіннях припинено (незрозуміло, кого тепер будуть поминати у церквах УАПЦ — всіх владик заборонено однією чи іншою стороною!).

У це важко повірити, але в церковну гру ієрархів УАПЦ вже «вписалася» горезвісна історія з записами майора Мельниченка. Так, Всеукраїнське братство Андрія Первозваного УАПЦ «на основі запису розмови Президента Леоніда Кучми» з митрополитом Кирилом (РПЦ) зробило цікавий висновок. Виявляється, що невизнання урядом країни американського митрополита Костянтина як глави УАПЦ були інспіровані московським митрополитом Кирилом. Між тим, щоб знати точку зору Московської патріархії з цього питання, зовсім не обов’язково звертатися до записів Мельниченка — погляди митрополита Кирила на проблеми українського православ’я загальновідомі. А щодо підпорядкування УАПЦ американському митрополиту Костянтину, чого домагаються деякі недалекоглядні єпископи цієї церкви, то тут важко не погодитися навіть із московським митрополитом. Українцям достатньо клопотiв з російським патріархом — навіщо їм ще американський митрополит?

Та головне в іншому — як вийшло, що церква втрутилася у цю брудну історію? Чому спокусилася? І то не для того, щоб виказати свій очищувальний моральний вплив, а щоб самій забруднитися — зіграти на антипрезидентських настроях і таким чином заручитися підтримкою опозиції свого «американського» проекту.

Що ще дивує в історії з американським митрополитом Костянтином, так це мало не дитяча наївність деяких владик, які щиро вірять, що ось-ось, незалежно від міжнародної православної кон’юнктури, від очевидного розпаду тіла УАПЦ — незалежно ні від чого — Вселенський патріарх так чи інакше візьме цю церкву під свій омофор.

Повернiмося на два-три роки назад — до часів, коли, здавалося, що ось-ось об’єднаються УАПЦ і УПЦ Київського патріархату. Адже для цього існують всі підстави — ці дві церкви нічого не розділяє, кожна з них віддана ідеї автокефалії українського православ’я, кожна переходить на богослужіння українською мовою, кожна патріотично налаштована. Здавалось би, чому не об’єднатися заради блага країни, заради народу православного? Але виявилося, що всі згадані підстави для об’єднання, — то речі другорядні. На першому ж місці — персональні амбіції, антипатії, страх прогадати, невміння цивілізовано домовлятися з партнером. Тому зараз між двома автокефальними цервами існує протистояння, мабуть, не менше, ніж між кожною з них і УПЦ МП (хоч як це безглуздо). Так, нещодавно Братство Андрія Первозванного (УАПЦ) повторило тезу Московського патріархату — заявило, що не визнає канонічність «Филарета-Денисенка» та висвячених ним єпископів і не буде вступати з ними у спілкування (які вже тоді переговори і домовленості!). При цьому забуто відомий прецедент — представники Вселенського патріархату не вважають за неможливе зустрічатися з єпископами УПЦ КП і обговорювати з ними церковні проблеми.

«І день іде, і ніч іде, і, голову забравши в руки, дивуєшся — чому не йде апостол правди і науки?»

№46 14.03.2003 «День»