10/17/2003 | Шевченко

Протоієрей Володимир ЧЕРПАК
Солодощі гріховної зради, або сергіянство
Божественний Промисел спрямовує окрему людину, народи та Св. Церкви до вічности, посилаючи випробовування, виправляючи злі діла. У домобудівництві спасіння є місце і очищаючому вогоню мучеництва, гоніння та ісповідництво. "Спасіння і, зокрема, оправдання для православного є стан вільно моральний, хоч звершитись може тільки з допомогою благодаті Божої". Цей висновок належить митрополитові Сергію (Страґородському), згодом Патріярхові Московському і всія Руси з ласки Сталіна. Митрополит Сергій свого часу написав неперевершену у православному богослів'ї працю "Православна наука про спасіння". І однак цей ієрарх став відступником, з слуги Божого цьому ієрархові судилося увійти неприпустимі з погляду християнської моралі стосунки з богоборчим атеїстичним режимом большевицької імперії, зрадивши Христа і Св. Церкву, увівши в оману мільйони православних. Саме він ще й теоретично обґрунтував стосунки ієрархії Церкви з комуністичним режимом, утворив обновленсько-релігійне об'єднання, започаткувавши єретичний напрямок у православному богослів'ї, так зване "сергіянство", або точніше - "сергіянсько-сталінську", "сергіянсько-більшовицьку", "сергіянсько-комуністичну" єресь. Саме єресь, оскільки посягає на основні богоодкровенні догмати Православної Церкви.
Послідовники "сергіянства" культивували і утверджували у народі Божому обрядовір'я та марновірство. Вся увага віддавалась зовнішньому обрядово-богослужбовому благочестю. Фактично відбулося спотворення євангельського вчення: ділами, життям і словами проповідувалася злочинна олжа.
Віруючі думали не про спасіння душі та вічність, а про пристосування до марнотного, тимчасового життя, намагалися довести безбожникам свою корисність. Все менше згадувалося про те, що тільки іменем Христовим належало спастися і увійти в Царство Небесне. Таким чином віруючі поступово віддалялися від вивчення Святого Письма, забуваючи євангельські заповіді, лукавлячи з власною совістю. Потворна доктрина "сергіянства" прикривається зовнішнім благочестям, театралізованою пишнотою відправ, поїздками єрархів за кордон - туди, куди не пускали комуністичних дипломатів. Народові навіювалися твердження, що Церкві можна служити, і будучи невіруючим - комуністом, що необхідно молитися за безбожну владу, зокрема за найбільших безбожників Леніна та Сталіна.
Послідовник і сподвижник Патріярха Сергія Патріярх Алексій (Симанський, походженням зі старовинного княжого роду) надав сергіянській єресі нечуваного розповсюдження. На догоду безбожникам Патріярхія забороняє у служінні всіх релігійних "дисидентів", на "звільнених" від німців територіях автокефальне духовенство "пересвячується", а "автокефальну" ієпархію забороняє у служінні. У кінці 50-х років ієрархія дає мовчазну згоду на закриття більшої половини храмів РПЦ (особливо в Україні), манастирів, духовних семінарій, на переслідування віруючих. Натомість сергіянське богослів'я обгрунтовує "боротьбу за мир", співпрацю із "Фондом миру" - тобто видавництво атеїстичної літератури за рахунок віруючих. Ієрархи та настоятелі найбільших міських храмів одержують від безбожної влади ордени та медалі "Трудового Червоного Прапора", "За доблестный труд", "Ленина", тішаться грамотами "Фонду миру".
Чи піднімається голос духовенства проти гонителів? Чи почуло віруюче серце бодай співчуття від сергіянців за наругу над Христом? Ні. Сергіянці всіх рівнів зустрічаються з комуністичними чиновниками, будують чудові дачі, вілли, управління, як і чиновники, їздять на "Побєдах", "Волгах", "ЗІЛах". Одиниці тих, хто протестує - єпископи Гермоген, Феодосій (Дикун), Іоан (Сничев), священик Василь Романюк (Патріярх УПЦ КП), Комітет захисту прав віруючих в СССР (священики Гліб Якунін, Ніколай Ешліман, монах Варсонофій) - ідуть у тюрми, переміщаються з катедр, менш сміливих змушують замовкнути.
Згубні метастази сергіянства проникають у середовище вихованців духовних навчальних закладів, а тому деякі з духівників намагаються не богословляти своїх чад на навчання, прямо заявляючи, що вони можуть втратити віру. Тісна співпраця духовенства з карними органами утверджує в релігійній свідомості мас думку про наявність у проводі РПЦ невіруючих комуністів.
Після 1000-ліття Хрещення Руси ідеологи комунізму переглядають ставлення до релігії. Починають "загравати" з Церквою, кидаючи певні подачки. Провід Церкви прийняв і цю фальш. Падіння СССР породило нову модифікацію сергіянства: на цей раз благословляються тези про віруючих комуністів - правителів держав. Без попереднього покаяння люди, сповідуючи богоборчу ідеологію, стають назовні нібито прихильниками Православ'я, заходять у "святая-святих" храмів, не осінивши себе хресним знаменням, їх нагороджують відзнаками Церкви. І знову утверджується духовна олжа. Логічним наслідком сергіянства є благословення на фізичне знищення цілих народів, підтримка комуністичного режиму в Сербії - під виглядом "допомоги православним".
У цьому сенсі не випадковою є нагорода лідера комуністів України Петра Симоненка орденом Св. Князя Володимира Московським Патріярхатом, від імени якого виступає Митрополит Володимир (Сабодан). "За заслуги перед Православною Церквою, українським народом і Державою"... Навіть не торкаючись "заслуг" П. Симоненка перед Україною (вороже ставлення комуністів до державности українського народу відоме) - які ж заслуги П. Симоненка перед Православною Церквою? Опустимо навіть патологічну ворожість комуністів до автокефалії. Чи було публічне покаяння лідерів комуністів України за злочини: за голодомори, наругу над святинями Православ'я, за руйнацію храмів і людських душ, які чинили комуністи? Нічого подібного не було й близько. Нині РПЦ - оплот ідеології неоімперської Росії, отже Митрополит Володимир (Сабодан) виконував благословення РПЦ.
Сергіянство набуло надзвичайної небезпеки для Вселенського Православ'я. Псевдоправославна ідеологія співпраці з відвертими богоборцями проникає в інші Автокефальні Церкви. Небезпечність єресі підсилюється й тим, що РПЦ є найбільшою, найчисельнішою, найбагатшою серед автокефальних Православних Церков.
Не осуджуючи і не звинувачуючи родоначальника та послідовників єресі, оскільки це не наша прерогатива, співчуваючи їм, можемо констатувати, що співпраця з атеїстами, з невіруючими державними достойниками йде врозріз із православною екклезіологією. Церкву не рятують смертні та гріховні - вона установлена Господом, Ним і рятується. Гріховні рятівні дії суперечать євангельській істині. Такий стан преподобний Ісаак Сирін називає "безумством душі". Божевіллям перед Богом називає цей стан розуму ап. Павло (1Кор 1.18-25).
Наше сумління не може не співчувати людям, які у страшну годину гонінь пережили жахи і розгубленість, страх перед муками і смертю і через це пішли на антиєвангельський шлях компромісів, угодництва, помилок, запобігання. "Чи ж можна виправдати людей, які стали на шлях компромісів і поступок щоб спасти Церкву, і які дерзнули спасти те, що не дано людині спасти?" Запитує Зоя Крахмальнікова. Ні! Такими методами спасти Церкву неможливо.
Нагадаємо слова Спасителя, які Він сказав апостолові Петру на його пропозицію уникнути Хреста: "Відступися від Мене, Сатано, - ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а людське!" А св. Марк Ефеський чітко вказав: щось середнє між істиною і обманом, запереченням і твердженням, світлом і тьмою неможливе.
Сергіянська ж доктрина дозволяє йти на будь-які компроміси. Отож стає зрозумілою канонізація адмірала Ушакова, покищо розмови про канонізацію духівника останньої царської сім'ї Григорія Распутіна, навколоцерковні домисли про "благочестя" маршала Жукова, про канонізацію воїнів, кинутих у війну проти Чечні...
Будьмо ж пильні та уважні! Пам'ятаймо, що Церква одна-єдина, сакральна і не може бути Церкви зовнішньої, мирської, совєтської тощо. Церква не може дозволити торгівлю совістю. Церква за о. Павлом Флоренським, "Стовп і утвердження істини" і служить тільки Істині, у ній Бог проявляється у силі на правді.