11/27/2003 | Анатолій

Прошу Ваші думки, панове!
Анатолій
СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВОВОГО, ОНУКА ОЛЕГОВОВОГО
(переклад Б. Яценка)

Хіба не гоже було нам, браття, почати

старими словами трудних* повістей
о полку Ігоревім 2,

Ігоря Святославича?

Початися ж тій пісні за билинами цього часу,

а не за задумом Бояновим 3.

Боян-бо віщий, якщо комусь хотів пісню творити,

то розганявся білкою по дереву,

сірим вовком по землі,

сизим орлом під хмарами.




А як згадував речі* перших часів особиці* 4,

тоді пускав десять соколів на стадо лебедів.

Котру сокіл доганяв,

та спершу й пісню співала старому Ярославу 5,

хороброму Мстиславу 6, що зарізав Редедю перед полками касозькими,

красному Романові Святославичу 7.

Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускав,

а свої віщі персти на живі струни покладав,

і вони самі князям славу рокотали.




Почнімо ж, браття, повість оцю

од старого Володимира

до нинішнього Ігоря 8,

котрий осягнув задум кріпостю своєю 9

і погострив серця свойого мужністю,

наповнившись ратного духу,

навів свої хоробрі полки

на землю Половецькую

за землю Руськую.




Тоді Ігор глянув на світлеє сонце

і побачив од нього тьмою

всіх своїх воїв прикритих 10.

І сказав Ігор до дружини своєї:

«Браття і дружино!

Ліпше ж би потятим бути

аніж полоненим бути.

А всядьмо, браття, на свої швидкі коні

та поглянемо синього Дону».

Спалахнула князеві думка про жону,

і жалість йому знамення заступила 11.

«Спробувати Дону великого хочу-бо, — сказав, -

копіє приломити конець поля Половецького.

З вами, русичі, хочу голову свою покласти

або напитися шоломом Дону».




О Бояне, соловію старого часу!

Аби ти ці полки ощебетав,

скачучи, соловію, по мисленому дереву,

літаючи орлом під хмарами,

звиваючи слави обаполи* цього часу 12,

рищучи в тропу Трояню через поля на гори!

Співати було пісню Ігореві, того (Олега) онуку:

«Не буря соколів занесла через поля широкії,

галиці* стада біжать к Дону великому».

Чи оспівати було, віщий Бояне, Велесів онуче:

«Коні іржуть за Сулою-

дзвенить слава в Києві;

труби трублять в Новіграді,

стоять стяги в Путивлі».




Ігор жде милого брата Всеволода.

І сказав йому буй-тур Всеволод 13:

«Один брат, один світ світлий ти, Ігорю!

Обидва ми Святославичі!

Сідлай, брате, своїх швидких коней,

а мої ті готові, осідлані під Курськом попереду.

А мої ті куряни - свідомі кметі*:

під трубами повиті,

під шоломами злеліяні,

конець списа годовані;

путі їм відомі,

яруги їм знайомі;

луки у них натягнеш,

сайдаки отворені,

шаблі нагострені.

Самі скачуть, як сірі вовки у полі,

шукаючи собі честі,

а князеві слави».




Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено

і поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступало.

Ніч, стогнучи йому грозою, птахів убудила,

збила звірину в стада.

Див* кличе на верху дерева,

велить прислухатись землі незнаній у Лузі,

і Помор'ю, і Посуллю, і Сурожу, і Корсуню,

і тобі, тмутороканський бовван!




А половці неготовими шляхами побігли
к Дону великому.

Кричать теліги опівночі,

мов лебеді розпущені.

Ігор к Дону воїв веде!

Уже-бо біда його пасе птахів по дубах,

вовки грозу викликають по яругах,

орли клекотом на кості звірів звуть,

лисиці брешуть на черленії щити.




О Руська земле, уже за валом-обороною єси!




Довго ніч меркне...

Та ось зоря-світ запалала,

імла поля покрила,

щебет солов'їв завмер,

говір галич убудив.

Русичі великі поля черленими щитами перегородили,

шукаючи собі честі, а князеві слави.




Спозаранку в п'ятницю потоптали поганські полки половецькі,

І, розсипавшись стрілами по полю,

помчали красних дівчат половецьких,

а з ними золото, і паволоки, і дорогі оксамити.

Ортомами*, і япончицями*, і кожухами почали мости мостити

по болотах і грязьких місцях.

А всякі узороччя половецькі —

черлен стяг, біла хоругва, черлена чілка*,
сріберне стружіє*-

хороброму Святославичу!




Дрімає в полі Олегове хоробре гніздо -

далеко залетіло!

Не було воно обиді породжене,

ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний вороне,
поганий половчине!

Гзак 14 біжить сірим вовком,

Кончак 15 йому слід править к Дону великому.




Другого дня вельми рано криваві зорі
світ повідають,

чорні хмари з моря ідуть,

хочуть прикрити чотири сонця,

а в них тріпоч уть синії блискавки.

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Отут копіям приламатись,

отут шаблям потручатись о шоломи половецькії

на ріці на Каялі біля Дону великого 16.




О Руська земле, уже не валом-обороною еси! 17




Се вітри, Стрибожі онуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.

Земля двигтить!

Річки мутно течуть!

Порохи поля покривають!

Стяги говорять: половці ідуть од Дону
і од моря!

І од усіх сторін руські полки заступили.

Діти бісові кликом поля перегородили,

а хоробрі русичі загородили черленими щитами.




Яр-туре Всеволоде!

Стоїш на бороні*,

прищеш на воїв стрілами,

гримиш о шоломи мечами харалужними.

Куди тур проскочив,

своїм золотим шоломом посвічуючи,

там лежать поганські голови половецькії.

Поскіпані шаблями гартованими шоломи Оварськії 18

од тебе, яр-туре Всеволоде!

Що там рани, дорогі браття, —

він забув про почесть і життя,

і города Чернігова отчий золотий престол,

і своєї милої жони, красної Глібівни 19,
звичаї й обичаї!




Були віки Трояні,

минули літа Ярослава;

були полки Олегові,

Олега Святославича 20.

Той-бо Олег мечем крамолу кував

і стріли по землі сіяв.

Ступає в золоте стремено в граді Тмуторокані —

той же дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод 21,

а Володимир що не ранок уші закривав у Чернігові.




Бориса ж Вячеславича слава на суд привела 22

і на Канину 23 зелену паполому* постелила

за обиду Олегову, хороброго і молодого князя.

З тієї ж каяли* Святополк по вісті* взяв батька 24 свого поміж угорськими іноходцями

ко святій Софії до Києва.




Тоді, за Олега Гориславича, сіялось

і проростало особицями*,

гинуло добро Даждьбожого онука 25,

в княжих крамолах вік людям вкоротився.

Тоді по Руській землі рідко ратаєве гукали,

та часто ворони грали,

трупи собі ділячи.

А галки свою річ говорили,

збираючись полетіти на поживу.




То було в ті раті і в ті полки,

а такої раті не чувано!

Спозаранку до вечора,

з вечора до світа летять стріли гартовані,

гримлять шаблі о шоломи,

тріщать копія харалужнії в полі незнаному,

серед землі Половецької.

Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кровію политая;

тугою зійшли вони по Руській землі.

Що мені шумить?

Що мені дзвенить вельми рано перед зорями?

Ігор полки завертає:

жаль-бо йому милого брата Всеволода 26.




Билися день, билися другий,

третього дня близько полудня упали стяги Ігореві.

Тут брати і розлучились на березі бистрої Каяли;

тут кривавого вина недостало,

тут пир докінчили хоробрі русичі:

сватів напоїли,

а самі полягли за землю Руськую.

Никне трава жалощами,

а дерево з тугою до землі приклонилось.




Уже-бо, браття, невеселая година настала,

уже пустиня силу прикрила.

Встала обида в силах Даждьбожого онука,

вступила бідою на землю Трояню27,

заплескала лебединими крильми на синім морі біля Дону, -

плетучи, збудила привільні для себе часи.

Усобиця* князів на поганів погибла,

сказав-бо брат братові:

«Се моє, а те — моє теж».

І почали князі про малеє «се великеє» мовити,

а самі на себе крамолу кувати.

А погани з усіх сторін приходили з перемогами на землю Руськую.




О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, — до моря!

А Ігоревого хороброго полку не воскресити!

За ним кликнули Карна і Жля 28,

поскакали по Руській землі,

смагу* людям несучи в полум'яному розі.




Жони руськії заплакали, примовляючи:

«Уже нам своїх милих лад ні мислію змислити,

ні думою здумати,

ні очима зглядати,

а золота і срібла уже більше не витрачати».




І застогнав-бо, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми.

Журба розлилася по Руській землі.

Печаль буйна потекла серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували,

а погани самі, побідами рищучи на Руську землю,

брали данину по білі* од двора.




Тії-бо два хоробрі Святославичі, Ігор
і Всеволод, вже олжу розбудили,

котру приспав було отець їхній Святослав,

Грізний Великий Київський 29,

грозою притрепетав своїми сильними полками

і харалужними мечами.




Він наступив на землю Половецькую,

притоптав горби і яруги,

замутив річки й озера,

висушив потоки і болота.

А поганого Кобяка 30 із лукомор'я од залізних
великих полків половецьких,

як вихор, вивергнув.

І упав же Кобяк в граді Києві,

в гридниці Святославовій.




Тут німці і венедичі*,

тут греки і морава співають славу Святославу, 31

жаліють князя Ігоря,

що утопив гаразд на дні Каяли, ріки половецької,

руського золота насипавши.

Тут Ігор князь пересів із сідла золотого

та в сідло кощієве.

Засмутилися в городах заборола,

а веселощі поникли.




А Святослав мутен сон бачив у Києві на горах.

«Сю ніч з вечора покривав я тім'я, — сказав, —

чорною паполомою на кроваті тисовій,

черпали мені синє вино, з трудом* змішане,

сипали мені порожніми сайдаками воїнів-поган

великі перла на лоно.

І так пестять мене вже дошки без кніса*

в моєму теремі златоверхім.

В сю ж ніч з вечора бусові ворони

заграли було біля Пліснеська,

в оболоні дебрі Кисані 32,

і понеслись до синього моря».




І мовили бояри князеві:

«Уже, княже, туга ум полонила.

Се ж бо два соколи злетіли з отчого престолу золотого

пошукати града Тмутороканя 33

або напитися шоломом Дону.

Вже соколам крильця притнули
шаблями поганів,

а самих опускали в путини* залізні 34.




Потемніло на третій день:

два сонця померкли,

обидва багряні стовпи погасли і з ними
молоді місяці...

А Олег і Святослав тьмою заволоклися 35...




На ріці на Каялі тьма світ покрила.

По Руській землі простерлися половці, мов

пардуже* гніздо,

і в мор людей занурили,

і велике буйство подали Хинові 36.

Уже впала Хула на Хвалу,

уже тріснула Нужда на Волю,

уже звергся Див на землю.

Се ж бо готські краснії діви заспівали на березі
синього моря.

Дзвонячи руським золотом,

оспівують часи Бусові,

леліють помсту за Шарукана 37.

А ми уже, дружина, без веселощів!»




Тоді великий Святослав ізронив Золоте Слово 38,

сльозами змішане,

і сказав: «О мої синовці* Ігорю і Всеволоде!

Рано єсте почали Половецьку землю мечами усмиряти,

а собі слави шукати.

Та немало ворогів подолали,

немало кров поганську проливали 39.

Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані,

а в буєсті гартовані.

Чи це ви створили моїй срібній сивині?




А вже не бачу волості сильного і багатого
і многової

брата мойого Ярослава 40 з чернігівськими билями* —

з могутами, і з татранами, і з шельбирами,

і з топчаками, і з ревугами, і з ольбирами.

Тії-бо без щитів з ножами захалявними кликом

полки перемагають,

дзвонячи в прадідівську славу.

Та вони сказали: «Мужаймося самі —

минулу славу самі примножим,

а прийдешньою самі поділимося!»




А чи диво, браття, старому омолодитися?

Коли сокіл змужнілий буває,

високо птахів заганяє -

не дасть гнізда свойого на кривду.

Та се зло: князі мені не в поміч -

нині години обернулись.

Се у Римові кричать під шаблями половецькими,

а Володимир під ранами 41.

Туга і журба сину Глібовому!




Великий княже Всеволоде! 42

Не мислію тобі прилетіти здалеку

отчого золотого престолу поберегти.

Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити,

а Дін шоломами вилляти.

Якби ти був, то була б чага по ногаті*,

а кощій по різані*.

Ти-бо можеш по суходолу живими шереширами*
стріляти —

завзятими синами Глібовими 43.




Ти, буй Рюриче і Давиде! 44

Хіба не вашими золоченими шоломами по крові

плавали?

Хіба не ваші хоробрі дружини рикають, ніби тури,

ранені шаблями гартованими на полі незнаному?

Вступіте, господини, в золоті стремена

за обиду цього часу,

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!




Галицький Осмомисле Ярославе! 45

Високо сидиш на своєму златокованому престолі,

підпер гори Угорські своїми залізними полками,

заступив королеві путь,

зачинив Дунаю ворота,

мечучи тягарі через хмари,

суди рядячи до Дунаю.




Грози твої по землях течуть,

одчиняєш Києву брами,

стріляєш з отчого золотого престолу

салтанів за землями.

Стріляй, господине, Кончака, поганого кощія,

за землю Руськую, за рани Ігореві,

смілого Святославича!




А ти, буй Романе і Мстиславе! 46

Хоробра мисль носить ваш ум на діло.

Високо плаваєш на діло в буєсті,

як сокіл на вітрах ширяючи, —

хочеш птаха в буйстві одоліти.

Є ж бо у вас залізні воти-помори під шоломами
латинськими.

Од них двигтить земля, і багато країв —

Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела і Половці —

сулиці* свої покидали,

а голови свої поклонили під тії мечі
харалужнії.

Та уже, княже, Ігорю змерхло у сонці світло,

а дерево не з добра листя зронило:

по Росі й по Сулі гради поділили 47.

А Ігоревого хороброго полку не воскресити!

Дін тобі, княже, гукає і кличе князів на звитягу.

Олеговичі, хоробрі князі, доспіли на брань!




Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі 48,

не простого гнізда шестикрильці!"

Хіба не побідним жеребом собі волості порозширяли?

Де ж ваші золоті шоломи і сулиці ляськії і шити?

Загородіте Полю* ворота своїми гострими стрілами

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!




Уже-бо Сула не тече срібними струменями до
города Переяслава.

І Двіна болотом тече тим грізним полочанам під

кликом поганів.

Один же Ізяслав, син Васильків 49,

подзвонив своїми гострими мечами
о шоломи литовськії,

притріпав славу дідові своєму Всеславу.

А сам під черленими щитами на кривавій траві,

притріпаний литовськими мечами,

поклав ту славу на смертний одр і сказав:

«Дружину твою, княже,

птахи крилами приодягли,

а звірі кров полизали».




Не було тут брата Брячислава,

ні другого - Всеволода.

Один-бо ізронив перлисту душу з хороброго тіла

через золоте ожерелля.

Смутні голоси, -

поникли веселощі,

труби трублять городенськії.




Ярославе і всі онуки Всеславові! 50

Уже понизіть стяги свої,

вкладіть свої мечі вережені*,

уже-бо вискочили з дідівської слави.

Ви ж бо своїми крамолами почали наводити поганів

на землю Руськую,

на спадщину Всеславову,

котрій теж було насилля од землі Половецької.




На сьомім віці Трояні кинув Всеслав 51 жереб на

дівчину собі любу.

Той Всеслав клюками* сперся на копіє,

доскочив до града Києва

і доторкнувся стружієм золотого престолу Київського.

Скочив од них лютим звіром опівночі
із Білаграда 52,

огорнувся синьою імлою.

А вранці, піднявши трикуси*,

одчинив ворота Новуграду,

розбив славу Ярославу 53,

скочив вовком до Немиги 54 із здобутком.




На Немизі снопи стелять головами,

молотять ціпами харалужними,

на току життя кладуть,

віють душу од тіла.

Немиги криваві береги не добром були засіяні —

засіяні кістьми руських синів.




Всеслав князь людям суди чинив,

князям городи рядив,

а сам в ніч вовком рискав.

Із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,

великому Хорсові вовком путь перебігав.

Тому в Полоцьку подзвонили заутреню рано

у святої Софії у дзвони,

а він у Києві дзвін той почув.

Хоч і віща душа в другому тілі, та часто від бід страждала.

Тому віщий Боян і раніше приспівку, кмітливий,
казав:

«Ні мудрому, ні багатому, ні птиці безпечній

Суду Божого не минути».




О, стогнати Руській землі,

пом'янувши давню годину і перших князів!

Того старого Володимира не можна було пригвоздити до гір київських.

Тому ж бо нині стали стяги Рюрикові,

а другі — Давидові.

І, хоч роги носять, лиш хвостами махають*...»




Кому співають на Дунаї?

То Ярославнин голос чується,

зегзицею*, незнаний, рано кличе:

«Полечу, — казала, - зегзицею по Дунаєві,

омочу бебрян* рукав у Каялі-ріці,

утру князеві криваві його рани на гарячім його тілі».




Ярославна рано плаче
в Путивлі на забралі, мовлячи:

«О Вітре-Вітрило!

Чому, Господине, насильно вієш ти?

Чому несеш хиновські стрілки на своїх
невтомних крильцях на воїв мого лада?

Хіба мало тобі було гір під хмарами віяти,

леліючи кораблі на синім морі?

Чому, господине, мою радість по ковилі розвіяв?»




Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі,

мовлячи:

«О Дніпре-Словутичу!

Ти пробив кам'яні гори

крізь землю Половецькую.

Ти леліяв на собі Святославові носади* до полку Кобякового.

Взлелій, Господине, мого лада до мене,

аби не слала йому сліз на море рано».




Ярославна на зорі плаче в Путивлі на забралі,

мовлячи:

«Світлеє і Трисвітлеє Сонце!

Всім тепле і красне ти.

Чому, Господине, простерло гаряче проміння своє
на лада воїв?

В полі безводнім спрагою їм луки спрягло,

тугою їм сайдаки заткало».




Приснуло море,

на північ ідуть сморці* млою:

Ігореві князю Бог путь указує

із землі Половецької на землю Руську,

до отчого золотого престолу.

Погасли вечору зорі.

Ігор спить?

Ігор не спить!

Ігор подумки поля міряє од Великого Дону до Малого Дінця.




Коней опівночі Овлур свиснув за рікою, —

велить князеві розуміти —

і князя Ігоря як не було!

Кликнула,

стукнула земля,

зашуміла трава,

вежі половецькії здригнулися.

А Ігор князь скочив горностаєм в очерет

і білим гоголем - на воду.

Метнувсь на швидкого коня

і скочив з нього бусим вовком,

і полинув до луки Дінця,

і полетів соколом під імлою,

забиваючи гусей і лебедів на сніданок,

обід і вечерю.

Коли Ігор соколом летів,

тоді Влур вовком біг,

збиваючи собою студену росу, —

загнали-бо своїх швидких коней.




Донець сказав: «Княже Ігорю!

Немало тобі величі,

а Кончакові - прикрощів,

а Руській землі - веселощів!»

Ігор сказав: «О Донче! Немало тобі величі.

Ти леліяв князя на хвилях,

стелив йому зелену траву на своїх

срібних берегах,

одягав його теплою імлою під покровом зеленого дерева,

стеріг його гоголем по воді,

чайками на струмках,

черняддю* на вітрах».

Хіба не так сказав?




Річка Стугна 55, кволу течію маючи,

пожерла чужі ручаї

і човни розтерла на корсту*.

А юному князю Ростиславу закрила (світлі) дні

при темному березі.

Плачеться мати Ростиславова

за юнаком князем Ростиславом 56.

Сумували квіти в жалобі,

і дерево з тугою до землі приклонило.




То не сороки затріскотіли -

по сліду Ігоревім їдуть Гзак з Кончаком.

Тоді ворони не каркали,

галки замовкли,

сороки не тріскотіли,

по лозах скакали.

Тільки дятлове тектом* путь до річки вказують,

солов'ї веселими піснями світ повідають.




Мовить Гзак Кончакові:

«Якщо сокіл до гнізда летить,

соколя розстріляємо своїми золоченими стрілами».

Сказав Кончак до Гзи:

«Якщо сокіл до гнізда летить,

то ми соколя оплутаємо красною дівицею».

І промовив Гзак к Кончакові:

«Якщо його оплутаємо красною дівицею,

не буде нам ні соколяти,

ні красної дівиці,

та почнуть нас птахи бити* в полі Половецькім».




Сказав Боян і Ходина, Святославові піснетворці,

старого часу Ярославового, Олегові:

«Коганю! Хоч і тяжко твоїй голові без плечей,

зле твоєму тілові без голови» —

так і Руській землі без Ігоря 57.




Сонце світиться на небесах —

Ігор князь в Руській землі.

Дівиці співають на Дунаї —

в'ються голоси через море до Києва.

Ігор їде по Боричеву до святої Богородиці Пирогощої 58.

Землі раді,

гради веселі,

співавши пісню старим князям,

потім і молодим співати.




Слава Ігорю Святославичу,

буй-туру Всеволоду,

Володимиру Ігоровичу!

Хай будуть здорові князі і дружина,

що встають за християн на поганські полки!

Князям слава і дружині!

Амінь.