Глобалізація сучасного світу і релігія
01/24/2004 | Михайло
Глобалізація сучасного світу
і
релігія.
ВСТУП
Матеріали для даного реферату-есе підібрані з літературних джерел, опублікованих у видавництвах або взяті взяті зі сторінок інтернету. Враховуючи велику складність проблем, що пов`зані з онтологією (вченням про першооснови буття), філософською антропологією (вченням про природу та сутність людини), гносеологією (теорія пізнання, що досліджує закономірності процесу пізнання), логікою (теорія, що вивчає закони і форми правильного мислення), аксіологією (теорією, що вивчає оцінювальне відношення людини до світу), етикою (вивчає моральне ціннісне відношення), естетикою (вивчає естетичне відношення) і філософсько-релігійне (вивчає релігійне відношення), які зорієнтовані на пізнання і пошук істини за допомогою філософських методів мислення (діалектичного, феноменологічного, трансценден-тального і герменевтичного) розглянемо існуючу глобалізацію сучасного світу під кутом Західної філософії і Східної (Ведичної) філософії з метою ознайомлення з неоціненним скарбом, наданим Людству для ідеологічного і практичного вдосконалення і духовного оздоровлення в глобальному і космічному масштабах.
1. Глобалізація сучасного світу
Термін "глобалізація" походить від англ."global" (світовий, загальний) запровадили в науку в 60-х роках XX століття теоретики Римського клубу - Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месарович та інші. Єдиного, завершеного, загальновизнаного визначення даного поняття на сьогоднішній день не вироблено. Глобалізація трактується як "розширення світових соціальних зв'язків, які з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них" (Е.Гідденс); - “глобалізація " передбачає, що політична, економічна, соціальна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками" а також "означає, що відбулось посилення взаємодії та взаємозв'язків всередині держав і суспільства та між ними самими" (Д.Гелд); - "історичний процес посилення контактів між різними частинами світу, який призводить до зростаючої одноманітності у житті народів планети" (Р.Робертсон). Глобалізацію можна уявити як процес об'єднання людства в єдиний світовий організм. В поняття "глобалізація" входить розширення, поглиблення і прискорення взаємозалежності у всіх аспектах сучасного суспільного життя, від культурного до кримінального, від фінансового до духовного. Глобальна політика охоплює поняття, що висвітлюють поширення політичної влади і політичної діяльності крізь кордони сучасних держав. Політичні рішення і акції в одній частині світу можуть мати всесвітній резонанс, а місця політичної дії і прийняття політичних рішень можуть бути зв'язані швидкими комунікаціями в складні мережі учасників прийняття політичних рішень і політичної взаємодії. Під глобальним управлінням розуміється сукупність фор-мальних інституцій та організацій, завдяки яким формуються і стають усталеними правила та норми, які управляють світовим порядком, у сполученні з неформальними організаціями і групами тиску, які переслідують цілі і завдання, пов’язані з транснаціональними управлінськими та владними системами. Не піддається сумніву загальне визнання посилення глобальної взаємозалежності. І, звичайно, як завжди, характерна для нашої епохи суттєва незгода проміж науковцями щодо концептуалізації глобалізації, її випадкової динаміки та структурних наслідків. Виокремлюються три загальних підходи, представники яких можуть бути охарактеризовані як гіперглобалізатори, скептики та трансформатіоналісти. Прояви глобалізації: Політична глобалізація(поява глобальної політики і елементів космополітичного права з новими формами регіоналізму, в тому числі регіоналізму політичного, під яким мається на увазі географічне угруповання суміжних держав, які мають спільні властивості і багатобічні структури (ЄС, АСЕАН), нові системи комунікацій створюють новий досвід, нові засоби взаєморозуміння і нові рамки політичного порівняння незалежно від безпосереднього контакту з певними народами або питаннями, нерівний доступ до нових засобів комунікації створює нові форми вилучення з глобальної політики, концепція глобального феодалізму, неолібералізм про сучасну глобалізацію політики як процес трансформації основ світового порядку завдяки переусталенню традиційних форм суверенної державності і переупорядкуванню міжнародних політичних від-носин), Фінансова глобалізація(зростання фінансових потоків в 1980-ті рр., позики міжнародного банку…Кризи девальвації 1992-1998 рр., нав’язування глобалізацією зовнішньої фінансової дисципліни урядам, баланс фінансової сили, який змінюється, глобальні мережі виробництва(спроможність виробляти продукцію в кількох країнах і генерувати та реалізовувати конкурентні переваги різних місць як засіб глобального бачення ситуації і глобальна конкурентна перевага, глобалізація конкуренції, глобалізація і регіоналізація міграції населення. Висока швидкість індивідуальної та групової міграції. Ринки праці та прикордонний контроль. Зростаюча пильність нагляду за міграцією. Очікування та вимоги наймачів і проблема кваліфікації). Культурна глобалізація (всесвітнє розповсюдження міжнародних торговельних марок, глобальне домінування символів попкультури та комунікатизація подій цієї культури. Кока-Кола, Книга рекордів Гіннеса та новини від CNN як найбільш публічні символи глобалізації). Ключові сфери глобалізації культури і комунікацій: телекомунікації і мова, багатонаціональна медіа-індустрія, радіо, музика, кіно, телебачення, туризм, зміна зовнішнього середовища допомагає створити вікна можливостей, крізь які проникають носії нових ідей, зіткнення різних релігійних вірувань, ідеологій та стилей життя, які конкурують проміж собою, толерантність стає ключовим фактором ненасильства та розвитку демок-ратії). Глобалізація і навколишнє середовище(шляхи взаємодії суспільства і світу природи та деградація навколишнього середовища(небезпеки, які з неї випливають та їх вплив на суверенітет і автономію держав, глобальні проблеми потребують глобальних відповідей: інтелектуальних та наукових мереж, які б простежували і оприлюднювали глобальні і регіональні форми деградації навколишнього середовища; міжнародної-ринг і врегулювання екологічних криз; координації і наполегливості глобальних і регіональних екологічних інституцій, законів, угод та протоколів) [4, 5, 10].
Основні процеси глобалізації протікають у вимірах взаємодії різних цивілізацій. У 1930 р. видатний французький історик Люсьєн Февр в своїй роботі «Цивілізація: еволюція слова та групи ідей» стверджував, що даний термін вперше вжито французьким інженером мостів і доріг Н.А. Буланже у його книзі «Старовина, що виявлена у своїх звичаях», який писав «Коли дикий народ стає цивілізованим, ні в якому разі не слід вважати акт цивілізації завершеним після того, як народу видані чіткі та незаперечні закони: потрібно, щоб він ставився до даного йому законодавства як до цивілізації, що подовжується» . Сьогодні у під словом «цивілізація» розуміється спільноту, побудовану розумно, з урахуванням усіх необхідних потреб соціуму. Традиційно термін «цивілізований», відповідно до етимології латинського слова civilis, означає вихованого, гідного громадянина з високим рівнем освітнього та культурного розвитку. Півстоліття воно використовувалось як синонім культури, що включає прогрес освіти, науки та мистецтв. У більш широкому розумінні під цивілізацією мався на увазі ще й прогресивний розвиток політичної та релігійної сфер. Тобто воно асоціювалося з наближенням до деякого наперед передбаченого морального ідеалу. Наприкінці наступного десятиріччя виходять книги «Історія цивілізації в Європі» (1828 р.) та «Історія цивілізації у Франції» (1830 р.) відомого французького політика Франсуа Гізо, а в 1869 р. виходить у світ книга «Росія і Європа» російського вченого М. Данилевського, де він виступає засновником теорії культурно-історичних типів цивілізацій. Культурно-історичний тип є головним в його класифікації є переважання в ньому однієї з 4-х запропонованих ознак: релігійної, культурної, політичної чи суспільно-економічної. Так, наприклад, у єврейському культурно-історичному типі домінує релігійний фактор, у грецькому–культурний, у романо-германському–суспільно-економічний. На цій основі Данилевський визначив 12 цивілізацій, що існували упродовж історії людства. Це–єгипетський, індійський, китайський, асирова-вилоно-фінікійсько-халдейський (стародавньо-семітський), візантійсько-аравійський (новосемітський), єврейський, грецький, римський, мексиканський, перуанський, іранський, європейський (романо-германський) культурно-історичні типи. До них додавався 13-й– слов’янський, який за життя Данилевського ще формувався і, який, на думку вченого, і мав стати культурно-історичним типом, за яким у перспективі вбачалося велике майбутнє. За останній прогноз Данилевського звинуватили у панславізмі. В.Соловйов висловився відносно книги Данилевського:«ця невинна книга…раптом стає спеціальним кораном усіх мерзотників і дурнів, які хочуть загубити Росію та уготувати шлях грядущому хаму». У першій чверті ХХ століття німецький історик та культуролог Освальд Шпенглер у своєму двотомнику «Занепад Європи» дав класифікацію культурно-історичних типів, яка дуже нагадує раніше запропоновану Данилевським. Разом з тим, цілком сформований вже у першій чверті ХХ століття перспективний слов’янський тип автор «Занепаду Європи» називав російсько-сибірським, вбачаючи за ним, як і Данилевський, велике майбутнє, особливо в азіатській частині. Таким чином, усього Шпенглером було визначено 8 цивілізацій. Шпенгле робить висновок про європейський континент, що постарів і назавжди вичерпав себе як лідер сучасності, віддаючи цю роль США, а в перспективі – Росії. Друга Світова війна розколола на дві протидіючі частини все людства в цілому. «Берлінська стіна» стала символом біполярного світу, на протилежних полюсах якого майже на півстоліття розмістилися у взаємному протистоянні двоє планетарних лідерів – СРСР та США. Зникнення СРСР з географічної карти Землі на початку 90-х років стало вражаюче несподіваним для багатьох. США став претендувати на одноособове лідерство. Але в цей же час у світі стали поширюватись настрої у визначенні ролі різноманітних етносів у загальнопланетарних процесах. У результаті в 1993 р. директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету С. Гантінгтон висуває геостратегічну концепцію конфлікту та взаємодії 8 головних цивіліза-цій, що безпосередньо перегукується з ідеями Данилевського, Шпенглера та англійського історика А.Дж. Тойнбі, який грунтовно виклав поліциклічну систему розвитку цивілізацій. В основу класифікації цивілізацій Тойнбі поклав критерій їх призначення в історії. Спочатку Тойнбі нарахував до 100 самостійних цивілізацій. Кількість цивілізацій змінювалась в залежності від обраних критеріїв їх кла-сифікації. Якщо у 10-20-і роки XX століття основною одиницею історичного розвитку Тойнбі вважав національну державу, а в 30-40-і – «просторово-часовий регіон», що включав групу країн з деякою спільністю духовних особливостей, то у 50-60-і роки – належність до «найвищих релігій світу». Цікаво, що у варіантах просторового розподілу кількості цивілізацій зустрічаються ті ж числа, в першу чергу числа Фібоначчі Причому, якщо у Шпенглера було 8 цивілізацій, то у Данилевського–13, тобто саме та їх кількість, на якій зупинився Тойнбі, хоча у нього їх було і 21. Іде пошук на можливого універсального закону, за яким кількісні характеристики історії людської цивілізації (включаючи вершинні досягнення її культури) гармонічно розподіляються в просторі та часі у формі циклічної спіралі, коли еволюційний розвиток суспільства сприяє підвищенню якості життя людини та соціуму. Таку логарифмічну (відносно чисел ряду Фібоначчі) спіраль–«криву гармонійного розвитку» видатний німецький мислитель і поет Йоган Вольфганг Гете ще наприкінці ХVІІІ століття вважав математичним символом життя та духовного розвитку, що якоюсь мірою було підтверджено відкриттям у ХХ столітті гену (молекули ДНК, який має форму вкладених одна в одну двох гармонійних спіралей). В роботі «Про зміну порядків у світовому суспільному розвитку» російський вчений В.Алтухов звернув увагу на те, що «в рамках становлення нового світового порядку знаходять зримі контури хвильовий рух, а також деякі інші контури розвитку, що залишились у тіні за старого порядку. Тому не є випадковим в останні роки буквально вибух дослідницького інтересу до проблематики циклів, коливань і хвиль». Це дає підстави використовувати універсальну циклічну парадигму розвитку суспільства не тільки з метою кардинального перегляду причинно-наслідкового механізму та хронометрії історичних подій, а й для того, щоб переглянути просторовий перерозподіл культурно-історичних типів цивілізацій у процесі їх участі в трансконтинентальній перебудові світового порядку, що спостерігається на рубежі другого і третього тисячоліть Християнської ери. За концепцією Тойнбі, рішуча роль у становленні цивілізацій належить «Відповіді» тих чи інших народів на «Виклик», який кинуто їм обставинами та Богом. Виходячи із циклічних закономірностей роз-витку цивілізацій, узагальнюючу концепцію їх культурно-історичних типів запропонував російсько-американський соціолог Питирим Сорокін. У стислому вигляді він виклав її ще в 1941 р. у своїй знаменитій роботі «Криза нашого часу»–скороченому та популяризованому варіанті його фундаментальної праці «Соціальна та культурна динаміка». Ключова категорія, використана автором–це соціокультурна суперсистема, в основі якої лежить світогляд, що формується на базі визначеного способу пізнання. Для кожного її типу в якості інтегруючого фактора виступають чотири філософські світоглядні посилки: бачення природи об’єктивного світу, природи потреб, рівня задоволення та шляхів і методів насичення останніх. Сорокін визначив три типи суперсистем: 1. Умоглядна або спіритуалістична, що базується на надчуттєвій реальності; 2. Сенсуалістична, що визнає чуттєвість джерелом та мірою усіх речей; 3. Ідеалістична, що базується на синтезі інтуїції, розуму та чуттєвості. Запропонована Сорокіним типологія суперсистем дуже нагадує відповідні теоретичні викладки іншого російського вченого М.Хлєбнікова, який ще у 70-і роки ХІХ століття, працюючи в Києві, також виділив три типи цивілізацій: чуттєву, утилітарно-реалістичну та ідеалістично-релігійну. За класифікацією Хлєбнікова, кожен тип має в основі визначену ціннісну (у його термінології–«регулятивну») орієнтацію. «Пріоритетом чуттєвих цивілізацій є матеріальні насолоди, особливо чуттєве кохання, що прирівнюється тут до найвищого роду людських потреб та санкціонується усіма формами пропаганди як культовий феномен. Цивілізації цього типу регресивні за своєю природою. Індивідуалізм та егоїзм, жадоба мати насолоду будь-якою ціною, і чим скоріше, тим краще, полягають у їх основі. Але спадкоємність у прихильності до насолоди не гарантує відтворення нації, навпаки, виснажує духовні сили народу. Зв’язок між поколіннями дуже крихкий, і вони легко залишають історичну сцену». До такого типу цивілізацій Хлєбніков відносив ассиро-вавилонську, фінікійську, магометанську, а також мормонську. Ще 120 років тому Микола Хлєбніков вказував, що не краще виглядають і зорієнтовані на захист від «ворожих зазіхань» цивілізації другого, тобто утилітарно-реалістичного, типу, де «аморальність» замінено на раціональність, якій надається навіть правовий статус. Це, у свою чергу, перетворює на постулат і деяку загальну цінність – «благо гуртожитку як такого, що асоціюється у масовій свідомості з державною користю-мораллю», ототожненою із законом, що проголошується правом. З точки зору Хлєбнікова, у цивілізаціях утилітарно-реалістичного типу панує релігійний індиферентизм, що компенсується обожнюванням держави та служінням створеному ідолу. Утилітарна цивілізація–це цивілізація визначеної «зверху» корисності. Моральним у ній стає те, що корисно саме цьому «верху» – державі та правлячій еліті, – з безперечним підпорядкуванням кожного громадянина владі за рахунок «механізмів деспотичної поліцейської держави». Прикладами таких цивілізацій Хлєбніков вважав Монголію, Китай, а також колишній Радянський Союз, розбудований на соціалістичних ідеалах, з приводу яких Хлєбніков писав, що «ідеал соціалізму не краще утилітарно-реалістичної китайсько-монгольської цивілізації». Від розбудови «цивілізацій» такого типу не застраховані й новостворені на терені СРСР незалежні країни, що багато в чому успадкували радянські риси. Йдеться насамперед про Білорусь та РФ, що об’єдналися у союзну державу, а також про середньоазіатські автократії, такі як Узбекистан і Туркменістан. Цивілізації утилітарно-реалістичного типу відрізняються мобільністю і відносною сталістю існування, що їх мала радянська держава, а до неї – російська імперія. Остання у 1917 р. відродилась у формі радянської імперії. Це вказує на велику вірогідність нового подібного відродження, тим більше, що автократичний стиль управління дедалі більше стверджується не тільки в Росії, а й у більшості пострадянських країн. Розпад СРСР відбувся. Але імперський дух в Росії не загинув, і пройде ще не одне десятиріччя, поки вщухнуть російські великодержавницькі амбіції та пов’язані з ними претензії на землі сусідніх країн. Ось, чому сьогодні для самозбереження України так важливо зробити все, щоб зазіхання імперських сил у Росії не матеріалізувались за рахунок української території та розташованих у її межах кращих господарчих об’єктів На думку Хлєбнікова, найвищим є третій, релігійно-ідеалістичний тип цивілізацій. Він передбачає багатоманітність форм, оскільки самоціллю таких цивілізацій є саме дух. Цивілізації даного типу є внутрішньо прогресивними. Але на шляху до їх успішного розвитку існує чимало перешкод, пов’язаних насамперед з тим, що після духовного піднесення завжди настає спад, який веде до посилення цінностей цивілізацій першого або другого типу.
Релігійно-ідеалістичні цивілізації займаються якраз пошуком шляхів органічного синтезу чуттєвості та утилітарності зі справжніми морально-релігійними ідеалами. Але в якийсь час уже не вдається подолати однобічності чуттєвої або утилітарно-реалістичної цивілізації. І тоді відбувається релігійна криза та культурний занепад, від якого не застрахована жодна цивілізація. Саме релігійний тип культури дає змогу досягнути її вершин, що стають, по суті, ідеалом для всього людства. До релігійно-ідеалістичних Хлєбніков відносить індійську, перську, єврейську, римську та християнську цивілізації. Хлєбніков розглянув і проблему взаємодії цивілізацій. Він разом з Данилевським запропонував і культурно-історичні типи народів. Хлєбніков вважав, що міжцивілізаційне спілкування сприяє появі того ж «духовного збудження», що безпосередньо впливає на виникнення та формування нових цивілізацій. Кажучи мовою теорії етногенезу, створеної російським істориком та етнографом Л.Гумільовим після Хлєбнікова, «діалог цивілізацій сприяє пасcіонарному поштовху та розвитку фази піднесення етногенезу, що формує, в кінцевому підсумку, цивілізацію». З іншого боку, Хлєбніков вважав, що міжцивілізаційні відносини–це не спорідненість поколінь, а даний процес не пов’язаний з усвідомленням зовнішніх принципів, «розташованої зовні від нас моделі, тому що будь-яка модель – мертва, а цивілізація є життя». Для того щоб один народ сприйняв цивілізацію іншого, необхідна духовна асиміляція – «благородний донор», –у результаті чого відбувається процес уподібнення, який сам по собі нечасто має позитивні підсумки. Кажучи мовою Хлєбнікова, «гібрид і є гібрид, а стара цивілізація не схожа на нову. На відміну від духовної спадкоємності між поколіннями, цивіліза-ційний процес у такому випадку має «механічний» зовнішній характер. Тому взаємодія цивілізацій», на думку вченого, «має негативну роль у культурному розвитку: цивілізації чи зовсім зникають, чи розчинюються в інших. Сам по собі культурний процес від цього нічого не виграє, на все «воля Божа». За аналогією, згідно з поглядами Сорокіна, історичний процес являє собою зміну одних соціокультурних суперсистем іншими. В основі цього руху лежить заміна існуючого домінуючого світобачення та зумовлених ним способів сприйняття дійсності на інші. Основні причини змін знаходяться всередині суперсистем. При цьому перехід від умоглядної до ідеалістичної, а від неї–до чуттєвої суперсистеми має хоча й кризовий, але відносно спокійний характер. І тільки шлях від чуттєвої до інших соціокультурних суперсистем набуває форму затяжної та болісної кризи. Саме такою, на думку Сорокіна, є «криза нашого часу». Справедливість даної оцінки, зробленої на початку Другої світової війни, підтверджується через півстоліття кризою 90-х років, негативні соціально-економічні наслідки якої в Росії та Україні (падіння ВВП в них за 1991-1997 рр. склало відповідно 41% і 57%) перевершують розміри спаду виробництва на цій же території у будь-які, найбільш кризові часи ХХ століття–у періоди Першої чи Другої світової або ж Громадянської воєн (у кожну з цих воєн спад становив від 21 до 25%. Причому ця криза наприкінці другого тисячоліття Християнської ери набувала дедалі більш глобального світового характеру. Теорія культурно-історичних типів Сорокіна дуже нагадує відповідні теоретичні розробки Хлєбнікова і принципово відрізняється від поглядів Данилевського, Шпенглера і Тойнбі з аналогічних питань. Сорокін стверджував наявність визначених ним рис нової цивілізації, що формується, об’єднуючи все людство. Такий підхід свідчить про усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, яку вчений висвітлив в одній з останніх своїх робіт «Головні тенденції нашого часу», написаних у 60-і роки. Слід зазначити, що й Тойнбі наприкінці своєї творчої діяльності у 60-70-і роки також розглядав світ вже не у вигляді формальної сукупності локальних цивілізацій, а як «єдину цілісну, своєрідну ойкуменічну, всеохоплюючу цивілізацію». І це не дивно, тому що саме у цей період у світовій гуманітарній науковій думці переважали теорії соціальної та економічної конвергенції людства в постіндустріальному суспільстві, що були побудовані на основі ліберальних американських моделей. Але ще у період Першої світової війни, російський мислитель і поет Велимир Хлєбніков висловив утопічну для свого часу ідею формування «Уряду голів Земної Кулі», до яких він зарахував 317 найбільш видатних політиків і діячів науки та культури свого часу, покладаючи на них розв’язання завдання об’єднання зусиль різних народів для виведення з кризового стану всього людства. І тоді цивілізована історія людства розглядала б останнє не як каміння етносів, що періодично розкидувалось Богом по усій планеті, а як цілісну систему пов’язаних між собою народів, що взаємно впливають та взаємодоповнюють себе, а не вбивають один одного, як це було досі. У сучасній Росії найпоширенішим є визначення цивілізацій за національно-етнічною ознакою: індійська, китайська, російська, японська. Але значною мірою це зумовлено дуже популярною сьогодні в Росії євразійською школою історичного розвитку, за якою саме національний фактор стає визначальним у соборній, колективній парадигмі розвитку тієї чи іншої цивілізації. Разом з тим слід усвідомлювати, що хоча заміна етнічної належності неможлива, сьогодні вже не стільки етнічний, скільки культурно-ментально-континентальний критерій може бути покладений в основу сучасної класифікації цивілізацій, хоча взаємодія останніх у політичному і, особливо, в економічному світовому просторі набуває дедалі більше трансконтинентального характеру. Про ментальний фактор формування цивілізацій історики почали говорити після роботи голландського культуролога Йохана Хейзинги «Осінь Середньовіччя», що вперше вийшла у світ в 1919 р. Московський культуролог А.Гуревич опублікував у 1993 р. книгу «Історичний синтез і школа «Анналів». Ще у 1988-1989 рр. він сформулював це поняття вперше в СРСР : «Ментальність–це належність людей до того чи іншого суспільного психологічного оснащення, що визначається загальним розумовим інструментарієм і дає
можливість по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе». Гуревич писав, що «хаотичний та різнорідний потік сприйнять переробляється свідомістю на більш-менш упорядковану картину світу, і це світобачення накладає незгладний відбиток на всю поведінку людини. Суб’єктивна сторона історичного процесу, спосіб мислення та чуття, що притаманний людям даної соціальної або культурної спільності, включається в об’єктивний процес їхньої історії». Причому, говорячи про «широкі можливості» для усвідомлення «духовного оснащення», Гуревич попереджає, що «історично прискорені стереотипи поведінки в країні, що майже не мала досвіду демократії, а лише обмежений досвід вільного підприємництва, в країні, що всього трохи більше століття назад розлучилася з кріпосним правом і далеко не повикорінювала царистські ілюзії (що перенесені з монархії на Сталіна), в країні, що пережила радикальне і багато у чому трагічне порушення усталених соціальних структур, у країні багатонаціональній з усіма пов’язаними з цим суперечностями, нарешті, в країні з низьким рівнем матеріальної та побутової культури–ці стереотипи поведінки закріплюються і відроджуються на новому соціальному грунті, інколи в гранично потворних та небезпечних формах (різня вірмен у Сумгаїті, антисемітизм частини товариства «Пам’ять», бюрократичне нехтування правами громадян та судове беззаконня, ксенофобія, двоєдушність, корупція та багато іншого)»(а сьогодні ще й ставлення росіян до «осіб кавказької національності», що виникло в процесі війни у Чечні, а також до незалежності країн СНГ). Класифікація цивілізацій лідера сучасної російської циклічної школи Юрія Яковця «Історія цивілізацій» є своєрідним синтезом теорії цивілізацій Тойнбі та марксистської теорії історичного прогресу людства з використанням добре відомих фаз його розвитку: первіснообщинної (неолітичної), рабовласницької, з розподілом на раннєрабовласницьку та античну, і феодальної, з розподілом на раннєфеодальну та індустріальну(у Карла Маркса капіталістична та соціалістичну фази). У Яковця -не комуністична фаза, а постіндустріальна або надіндустріальна, яку впроваджено в науковий обіг американським філософом Е. Тоффлером. Усі перелічені хронологічні мегатренди розвитку людства, по суті, й названо цивілізаціями. Головним нововведенням даної теорії є не назва цивілізацій, а їх хронологічний ряд, у відповідності з яким період існування кожної наступної фази (цивілізації) у 2-3 рази коротший за тривалість попередньої, тобто спостерігається «стиснення» фізичного часу історії. Такий же феномен присутній і в іншого російського дослідника історії цивілізацій В. Пантіна. Але у його книзі «Цикли та ритми історії» характер формування цивілізаційних циклів має більш витончений характер. Взявши за основу теорію культурно-історичних зон французького історика Ф. Броделя, – В. Пантін створив теорію еволюції міжнародного ринку, де кожний еволюційний цикл складається з 4-х фаз, дві з яких (друга–фаза «технологічного перевороту», і четверта–фаза «революції міжнародного ринку») мають постійну тривалість величиною 24 роки кожна. Інші дві фази (перша–фаза «структурної кризи», і третя–фаза «великих потрясінь»), маючи у першому циклі 108-річні періоди, з кожним наступним циклом змен-шуються на 12 років і досягають у сучасному, дев’ятому, циклі лише 12 років, а в десятому–нуля. Таким чином, за рахунок двох змінних за часом фаз загальні цикли також зазнають «стиснення» фізичного часу історії. Але якщо фізичні ритми часу тих чи інших процесів стабільні, що досить часто зумовлено синхронізацією останніх зі сталими космічними циклами, то стискається чи розширюється в них уже не фізичний, а історичний час, тобто насиченість аналогічних інтервалів фізичного часу значущими історичними подіями. Сама ідея стиснення фізичного часу циклів історії людства може привести до парадоксальних висновків та перегляду хронології історії людства взагалі, як це вже сталося у дуже популярній сьогодні, особливо в Росії, «Новій хронології Русі» московських вчених А..Фоменка та Г.Носовського. У книжка І.Орлової, назва якої–«Євразійська цивілізація»– увагу приділено інтерпретації «Росії як ядра Євразійської цивілізації – особливої географічної, соціально-історичної та соціально-культурної спільноти». Вихід цієї книги, можливо, невипадково синхронізується з озвученням у Верховній Раді України спікером Державної Думи РФ Геннадієм Селезньовим старої солженіцинської ідеї «союзу трьох братніх слов’янських народів». Адже Орлова (чи не пряма спадкоємниця графа Орлова–одного з фаворитів Катерини ІІ, що знищила Запорізьку Січ?) пише: «Після розпаду Радянського Союзу змінилися політичні форми об’єднання людей на пострадянському просторі, але глибинне, сформоване багатовіковою історичною традицією усвідомлення спільності та взаємного тяжіння у більшої частини етносів й окремих індивідів збереглося.” Ця спільність не декларується як євразійська. Лише деякі з учених і політиків зараз ототожнюють її з євразійським культурно-історичним простором. На українській території розташований географічний центр Європи, тому можливе персоніфіковане зближення України з ЄС є пріоритетним напрямом її геостратегії поступового входження до європейської цивілізації. Цьому має сприяти і геоеко-номічне положення України. Її територією, як відомо, традиційно проходили торгові маршрути трансконтинентального значення, від активності функціонування яких залежала динаміка розвитку економіки тієї держави, до складу якої входила Україна. Сьогодні аналогічні шляхи називають транспортно-комунікаційними коридорами, що мають носити переважно транзитний характер. Адже згідно з результатами досліджень англійського інституту «Рендел», в України найкращий коефіцієнт транзитності в Європі, але ступінь його використання дуже низький. Це добре видно на прикладі вертикальної складової «великого хреста» (тобто «Шляху із варяг у греки»), головна історична транспортна артерія якої –Дніпро– нині майже завмерла. Горизонтальна його складова – «Великий шовковий шлях» з Європи через Україну та Росію у східному та південно-східному напрямках – веде до могутньої Японії, яка за темпами економічного зростання була у 60-70-і роки ХХ сторіччя світовим лідером, і Китаю, що разом з «поголів’ям азіатських тигрів» змінив її у цій ролі у 80-90-і роки, коли багато розвинутих країн, і особливо країни СНД в 90-і роки, переживали глибоку системну кризу. Саме усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі не тільки століть, а й тисячоліть повинно зумовлювати характер геостратегії України у постбіполярному світі. Особливої важливості набуває роль України у геополітичному протистоянні планетарної демократії відродженню Російської імперії, яка під назвою «Радянської» нещодавно загрожувала всьому світу. Необхідно пам`ятати пересторогу Збігнєва Бжезінського, яку він уперше висловив у 1994 р. в статті «Передчасне партнерство»–«Неможливо досить рішуче стверджувати, що без України Росія зрікається імперії, але з Україною, заангажованою і потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією» –і розвинув пізніше у книзі «Велика шахівниця». Адже більше трьох століть тому Російська імперія почалася саме з «возз’єднання» з Україною. А з проголошенням української незалежності дев’ять років тому, за визначенням, зробленим тоді у «Московских новостях» Г.Павловським: «Припинилась Росіяімперська унія, створена династією Романових з Московського царства та Гетьманської України. Якщо не зловживати історичними претензіями, сьогодні в Європі існує, як мінімум, дві російські держави: російсько-московська та україно-руська». Ось чому політика самозбереження і самоствердження України, перш за все на пострадянському просторі, стає особливо важливою у відносинах з Росією. Тим більше, що деякі представники політичного істеблішменту РФ вважають, що «Росія швидше піде на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору і на розвал України» (Андронік Мігранян), і обгрунтовують геополітичну декомпозицію останньої, виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та зі статусом «суверенної держави» тотожне завданню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію» (Олександр Дугін). Але цитовані московські професори, один з яких– тодішній член Президентської ради РФ, а другий -автор першого російськомовного навчального посібника з геополітики, не є тут винятком. Так, колишній голова комітету з геополітики Державної Думи Росії Олексій Митрофанов на слуханнях, присвячених обговоренню широкомасштабного договору України з РФ, 3 березня 1998 р. від імені фракції ЛДПР виступив із заявою: «Справа у неприйнятті принциповому: нема держави «Україна». Нема для суспільства». У виданій за рік до цього книзі «Кроки нової геополітики» він закликав «до дезінтеграції України на три-чотири держави, що включають турецько-кримсько-татарську «державу» з центром у Бахчисараї». Як наголошує Генрі Кіссінджер у своїй «Дипломатії», «переважна більшість російських лідерів, хоч би якими були їхні політичні переконання, відмовляються визнати крах Радянської Імперії або легітимність держав-наступниць, особливо України–колиски руського православ’я». Потрібно також зазначити, що Російська Православна Церква Московського Патріархату рішенням свого собору засудила всі світовіві релігії як такі, що походять від Сатани, Диявола, крім, звичайно, РПЦ МП і УПЦ МП, а також вважає віднині тільки свою церкву від Бога. Це говорить про великі апетити й амбіції не тільки до відновлення імперіїї, а й до світового панування як на релігійному, так і на цивілізаційному грунтах. РПЦ МП сприймає процес єднання людства, як процес утворення світового уряду, на чолі яког стане Антихрист, підтримуваний силами Диявола. Таким чином РПЦ МП засуджує екуменізм.
Американський журналіст Томас Л. Фрідмен пропонує встановлювати своєрідні "фільтри", які б допомагали зупинити проникнення всього низькопробного, брудного і справді чужого з культур потужних, сильних народів, але водночас пропускали те корисне, прийнятне, що вони несуть. Це сприяло б зміцненню та збагаченню національних культур. Подібні фільтри мають бути встановлені, щоб запобігти руйнівному впливу глобалізації на планетну екосистему, а також на систему фінансів окремих країн, адже ні для кого не є таємницею, що глобалізація, руйнуючи будь які кордони в світі, сприяє легкому пересуванню фінансових потоків по планеті, які за короткий час можуть забезпечити розквіт економіки певної держави, але так само швидко, внаслідок своєї неконтрольованості можуть привести до її кризи, залишаючи жебраками мільйони людей. П'єр Тейяр де Шарден та В.Вернадсь-кий [10 описують у своїх працях процес, коли спочатку на рівні племен, родів, потім народів, держав поступово відбувається це глобалізаційне єднання людства. Причому, вчені доводять, що це явище є наслідком планетної, геологічної еволюції більш глибоким у своїх основах, ніж це можна уявити, а отже й спинити його нічим не можливо. Але багато міжнародних організацій намагаються спрямовувати процес глобалізації в інтересах сильних світу цього. Глобалізація повинна здійсню-ватись не по чиїсь вказівці "зверху", а, так би мовити, "по горизонталі", на основі інтеграції локальних ініціатив, ґрунтуючись на принципах гуманізму, кооперації і солідарності. Тобто природним, еволюційним є об'єднання людства з ініціативи, інтересів соціальних груп, народів, держав, коли кожна одиниця буде відчувати необхідність і неминучість цього процесу. Адже в противному випадку, як зауважує П. Тейяр де Шарден, люди продовжуватимуть залишатись один одному ворожими, відособленими і все це матиме вигляд примітивної механізації. "Мурашник замість братерства. Замість очікуваного стрибка свідомості - механізація, яка ніби неминуче витікає з тоталізації". На думку француза це жахливе порушення правил ноогенезу. Люди повинні об'єднуватись своєю суттю, силою любові, тільки такий шлях до ноосфери є істинним. "Вихід для світу, двері для майбутнього, вхід в надлюдство відкриваються вперед і не тільки для деяких осіб, не для одного обраного народу. Вони відкриваються лише під натиском всіх разом, в тому напрямку, в якому всі разом (хоч і під впливом і керівництвом еліти) можуть об'єднатись і завершити себе в духовному оновленні Землі". В.Вернадський, розробляючи концепцію ноосфери, досліджує іншу основу, на якій об'єднується людство, а саме, науку, яка вигідно відрізняється тим, що є, по-суті, єдиною і одинаковою для "всіх часів, соціальних середовищ і державних об'єднань. Щоправда, до цього розумінння людство доходить тяжким досвідом історії, тому що і релігія, і державні утворення на протязі тисячоліть намагались і намагаються створити єдність і силою включити усіх в одне єдине розуміння сенсу і мети життя. Такого єдиного розуміння в багатотисячній історії людства не було." Так само не здатна, на думку вченого, об'єднати людство й філософія. Наукова думка, яка є основною силою, що творить ноосферу, в сучасному світі дійсно є тим, навколо чого об'єднуються люди різних національностей, релігійних, політичних переконань. Вони заради пошуку наукових істин створюють спільні міжнародні організації, постійно скликають симпозіуми, проводять конференції, на яких узгоджують свою роботу, визначають спільні цілі й пріоритети. Крім того, навколо науки об'єднуються не тільки вчені, але й люди інших професій. Наукові дані, інтелектуальна власність сьогодні є чи не найбільшим багатством і в їхній розвиток вкладаються величезні кошти. Як зазначає росій-ський вчений Л.Лєсков: "Якщо в індустріальному суспільстві основною функцією було виробництво матеріальних продуктів (товару), то в постіндустріальному провідна роль переходить до отримання теоретичних знань". А тому неминучим є зростання ролі освіти. Стає все очевиднішим, що ключ до майбутнього нації у високопрофесійній системі освіти. В.Вернадський писав: "Питання про моральну сторону науки – незалежно від релігійного, державного чи філософського прояву моралі - для вченого стає на порядок дня" . "Людина вперше реально зрозуміла, що вона мешканець планети і може та повинна діяти у новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, сім'ї чи роду, дер-жав та їх союзів, але і у планетарному аспекті" В.Вернадський відзначав, що вплив соціальної організації, вдосконалення суспільних форм "є основним елементом, що врешті решт призвів до перетворення біосфери в ноосферу". П.Тейяр де Шарден у книзі "Феномен людини" першопочатково на "молодій" Землі виділяє 5 джерел, в яких зосереджувалось людське життя: Центральна Америка з цивілізацією Майя; Південні моря з полінезійською цивілізацією; басейн Жовтої ріки з китайською; долини Гангу та Інду з цивілізаціями Індії; нарешті Ніл і Месопотамія з Єгиптом та Шумером. В силу різних причин деякі цивілізації занепали і "партія за майбутнє світу" почала розігруватись в Азії та Північній Африці. Н.Хамітов у книзі "Історія філософії" визначаючи основні риси східної філософії (філософії Індії та Китаю), наголошує на тому, що "її головною метою було не пізнання світу, а встановлення гармонії людини і світу, зміна світовідношення". Вражаючі досягнення східної культури у медицині, методах самопізнання та самовдосконалення. Християнство лягло в основу того, що ми називаємо західною цивілізацією. західна і східна культури розвивались кожна своїм шляхом і, по-суті, окремо одна від одної. Саме в діалозі Сходу і Заходу, в їх порозумінні, на нашу думку, й лежить ключ до об'єднання людства. І цей діалог вже поступово відбувається. Вплив східної культури на нашу цивілізацію теж важко переоцінити. Протягом віків Індія, Китай, Японія в основному спрямовували свою пізнавальну енергію на вивчення людини, її духу, психіки і тому, коли Захід зіткнувся з цими досягненнями, він, не чекаючи почав переймати і досліджувати їх. Різноманітні східні гімнастики, медицина, бойові мистецтва не одному допомогли покращити здоров'я і віднайти в житті нові сенс. Китайська і тибетська нетрадиційні медицини продовжують дивувати нас своїми досяг-неннями. Східні релігійно-філософські системи знайшли собі вдячних послідовників далеко за ме-жами Азії. В.Вернадського у своїх щоденниках не раз наголошував на тому, що індійська філософія і релігія є багато в чому кориснішими для розвитку наукової думки, ніж аналогічні західні системи. Те, що ноосфера є явищем глобальним і вимагає прояву людства як єдиного організму зовсім не означає, що в культурному плані всі народи рано чи пізно повинні об'єднатись в деякій мегакультурі і свої унікальні національні культури принести їй в жертву. Шлях до об'єднання людства в культурному вимірі ноосфери, полягає через діалог локальних, національних культур. Сьогодні діалог ку-льтур наближається до своєї кульмінації. З позицій ноогенезу негативні явища, які його супроводжують, є минущими, а подальша глобалізація проходитиме на основі локальних ініціатив, доброї волі та поваги до національних відмінностей.
2. Крах теорії еволюції Дарвіна[6].
У Всесвіті, по припущенню вчених, двісті п'ятдесят мільярдів галактик. У кожній галактиці біля трьохсот мільярдів зірок. Ця незбагненна людською свідомістю система систем функціонує по суворим законам буття. Наша планета Земля є лише малою частиною цієї системи. Але і вона побудована на основі тонко розрахованого балансу всіх її підсистем. Дарвін вважав, що вся розмаїтість живого виникає з неживої матерії випадковим шляхом і має предком одну живу істоту… Через п'ять років після виходу книги про походження видів французький біолог Луї Пастер спростував теорію, висунуту Дарвіном. У результаті проведення безлічі досвідів учений зробив висновок: створити життя з неживої матерії неможливо. Не менш серйозним підводним каменем на шляху просування теорії еволюції, є складна будова клітини, пояснити яку низкою випадків у формуванні внутрішньоклітинних зв'язків просто неможливо. Деякі організми складаються усього лише з однієї клітини, але навіть вони мають дуже складну структуру і мають різні функції, необхідні для життя. Сучасні електронні мікроскопи показали її складну й упорядковану структуру. Клітина має механізми, що виробляють енергію, подібно електростанціям; продукує імунні гормони - системи по збору і впровадженню комплексів захисту організму і життя. Це цілі очисні лабораторії. Подібна складна система ніяк не моглавиникнути випадково. У сучасних лабораторіях, де застосовуються
найвищі комп'ютерні і біотехнології, одержати живі істоти шляхом змішування неживих матерій неможливо. Абсурдність цієї ідеї стала очевидної, і роботи були припинені. Американський математик і астроном, професор Хоук пише: "Утворення життя з неживої природи випадковим чином, за принципом "само по собі", також неможливо, як і створення Боїнга-747 ураганом по чистій випадковості з купи мотлоху". Структура молекули ДНК була відкрита в 1955 році двома американськими вченими, Д.Уотсоном і Ф.Лементом. Виявилося, що клітини живих істот мають куди більш складну структуру, чим уявлялося раніше. Нобелівський лауріат Ф.Лемент був змушений визнати неможливість випадкового утворення такої складної системи, як дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК). ДНК - це складна спіралеподібна молекула, що знаходиться в ядрі кожної клітинки; в ДНК зашифровані усі фізичні особливості організму. Шифр ДНК складається з чотирьох молекул. У цьому банку даних зібрані всі дані про організм. Якщо ж почати записувати дані, що містяться в ДНК, на папір, то ці записи перевершать по обсязі енциклопедію "Britannica" у сорок разів. І всі ці дані заховані усередині клітинки, розміри якої дорівнюють сотим часткам міліметра! Як могла виникнути настільки складна структура, як ДНК? Неможливо не визнати велич цього і подібного цьому творінь. А тому–неможливо не визнати і першооснову цих творінь-Самого Творця. Неправдоподібність розвитку життя за сценарієм теорії еволюції доведена всіма науковими дисциплінами: у природі не існує процесу, що підтверджує перетворення неживої матерії в живий організм, а потім у мільйони видів живих істот. Природний відбір–за теорією-це природна селекція найсильніших або найбільш пристосованих до визначених умов життя істот. Автор теорії приводить у своїй книзі приклад з оленячою чередою, що постійно піддається нападам хижаків. Він говорить, що тут виживають найбільш швидкі тварини. І висловлює твердження: при цьому зміниться не тільки характеристика усього виду, але і цілком вид. Звичайно, адаптивна система в живих істот-тварин, рослин і навіть мікроорганізмів існує, але з її допомогою одні тварини не перетворюються в інші. Наприклад, олені не перетворяться в коней. Природний відбір сприяє лише продовженню здорового роду, витісняючи слабких і хворих, тому він ніяк не може бути механізмом, що здійснює процес еволюції. У цьому питанні на Дарвіна вплинув його сучасник, французький біолог Жан Батист Ламарк, що вважав, що наступні покоління успадковують придбані фізичні особливості. На думку Ламарка, ці передані особливості, накопичуючись з покоління в покоління, у підсумку, сформують нові види, наприклад: жирафи відбулися від антилоп за рахунок витягування шиї в той момент, коли антилопи намагалися дістати гілки з верхівок дерев; чи ж якщо протягом багатьох поколінь, від батька -до сина, відрубувати руки, то, після закінчення визначеного часу, почнуть народжуватися безрукі діти...Впевнившись цими прикладами, Дарвін у своїй книзі множить безглузді припущення подібного роду, допускаючи, наприклад, походження китів від ведмедів, що колись полювали у воді. Висунуті Ламарком і Дарвіном ідеї суперечать основним біологічним законам. Дарвін писав: "Якщо з'ясується, що утворення складного органа неможливе за допомогою змінюючих одна одну змін, то моя теорія загине". Відкриті австрійським ботаніком Грегором Менделем закони генетики зовсім зруйнували припущення Дарвіна і Ламарка. Генетика, що розвивалася з початку століття, довела, що не фізичні особливості, а тільки гени передаються в спадщину наступному поколінню. Стала явною вся нереальність ідеї про походження нових видів за допомогою нагромадження і передачі особливостей, придбаних у ході життя. Відомий еволюціоніст, англійський палеонтолог, К.Петерсон констатує цей факт: "Ніхто не зміг вивести новий вид за допомогою природного відбору, нікому не вдалося навіть наблизитися до чого-небудь подібного, і на сьогоднішній день це сама тема неодарвінізму, що заперечується,". Крім того, наука XX століття показала, що живий організм складається із системи органів і працює, як складно улаштований механізм. Він не може функціонувати при відсутності хоча б одного елементу. Ця особливість, названа "комплексом неможливості скорочень" указує на те, що всі структури організму з'явилися в один момент і в повному складі. Даний факт остаточно зруйнував теорію про те, що живі організми розвивалися одні з других, від простого до більш складного, поступово і постійно під впливом дрібних змін. Після того, як з'ясувалося, що передбачуваний Дарвіном процес природного відбору не має сили, еволюціоністи були змушені зробити корінні зміни у своїй теорії. Вони замінили поняття природного відбору поняттям мутації -зміни, що утвориться в результаті впливу на організм зовнішніх факторів, радіації і хімічних речовин.
Насправді ж, мутація руйнує ДНК, і здатна тільки нашкодити живій істоті. До сьогоднішнього дня ні в самій природі, ні лабораторії вчених не зареєстровано жодного випадку позитивного впливу мутації. Десятки років еволюціоністи працюють над створенням нових видів тварин. Вони піддають живі організми впливу радіації, але в результаті одержують лише хворі і неповноцінні особи. Незліченні досвіди, проведені на фруктових хробаках, показали, що мутація може бути руйнівною, а в ряді випадків навіть убиваючою, але ніяк не творчою. Отже, факти переконують нас, що тваринний світ має складну структуру, походження якої неможливо пояснити випадковістю, а Всесвіт є продуктом ідеального утвору.
З моменту виникнення теорії еволюції палеонтологами не виявлено ніяких древніх останків, які б підтвердили її правоту. Збереглися фосилії (останки тварин), що не піддалися змінам. Вони дають уявлення про розвиток тварин, що населяли Землю. Відповідно до теорії Дарвіна, спочатку утворилися одноклітинні організми, що, згодом, піддаючись деформації протягом сотень мільйонів років, перетворилися спочатку в безхребетних морських тварин, а потім- у риб. Як-би це припущення було вірним, то палеонтологи могли б пред'явити "проміжну ланку"- перехідні види, що зв'язують різні види тварин. Приміром, якби птахи дійсно відбулися від рептилій, то в стародавності існували б мільйони тварин, що були напівптахами напіврептиліями. Дарвін підкреслював наступне: "Якщо моя теорія вірна, то в історії повинне існувати незліченна безліч проміжних форм, що зв'язують види один з одним. Докази, що свідчать про їхнє існування, можуть міститися тільки серед останків древніх тварин". Якщо і справді одні види відбулися від інших за допомогою поступових перетворень, то чому ж нам зовсім не зустрічаються "проміжні форми"? Дарвін вважав, що вони повинні були зберегтися в земних шарах, і обов'язково будуть виявлені при більш докладному вивченні древніх останків. Тому підтримували його еволюціоністи протягом 140 років вивчали геологічні шари у всіх куточках планети в пошуках необхідних останків. "Проміжні форми" виявилися продуктом фантазії, що направив науковий пошук по помилковому шляху. Англійський палеонтолог Д.Ейджер усупереч своїм еволюціоністським поглядам визнає: "Наша проблема полягає в наступному: при ретельному дослідженні останків, як на рівні класів, так і на рівні видів, перед нами постійно встає той самий факт: утворення груп відбулося не поступово за рахунок змін, а од-номоментно". Найбільш давнім шаром, у якому зустрічаються останки стародавніх тварин, є шар кембрійського періоду, вік якого коливається в межах від 530 до 500 мільйонів років. У шарах докем-брійського періоду немає ніяких інших останків живих організмів, крім одноклітинних. У кембрійський період одномоментно й одночасно з'являються різні види, що сильно відрізняються один від одного... Приміром, око трилобіта працювало за допомогою системи подвійної лінзи, що складається із сотні різних осередків. Чарункова структура ока трилобіта зовсім не змінилася за 530 мільйонів років. Ця ж структура ока мається в бджіл і бабок. Але до трилобітів не було ніяких інших більш примітивних тварин, від яких він міг би чи успадкувати розвити складну структуру ока. Це доводить, що живі істоти цього періоду не мали ніякого загального предка. Найвідоміший прихильник теорії еволюції, англійський зоолог Р.Давкінс констатує факт: "Живі істоти кембрійського періоду зародилися в одну мить і в тім стані, начебто і не було ніякої еволюційної історії". Ця обставина робить теорію еволюції помилковою. У своїй книзі Дарвін писав: "Якби безліч видів, що належать до одного класу, почали своє існування в один момент і усі відразу, те цей факт став би смертельним ударом, нанесеним по моїй теорії, заснованої на походженні тварин від одного предка еволюційним шляхом методом природного відбору". Виявилося, що цей смертельний удар був нанесений теорії Дарвіна ще в кембрійський період. Нашарування, що з'явилися в наступні епохи, вказують на одномоментне походження тварин. Основні групи тварин: риби, птахи, амфібії, рептилії і ссавці, що виникли на Землі, мають повноцінну і життєздатну структуру. Серед цих груп не існує жодного представника "проміжної форми", про яку так мріяли еволюціоністи. Палеонтолог-еволюціоніст М.Зарнецький погоджується з тим, що постійною перешкодою для теорії еволюції є дані самої палеонтології. Більш того, останки, що належать тварині, що жила сотні мільйонів років тому, нічим не відрізняються від існуючих і нині. Наприклад, кістяк акули, вік якої складає 400 мільйонів років, має таку ж структуру, що і кістяк сучасної акули; немає абсолютно ніякої різниці між мурахою, вік якого 100 мільйонів років, і сучасною мурахою. Живі істоти, створені Богом, ніяк не змінилися з моменту їх-нього створення. Досить довго приписувалися до горезвісного "проміжні формі" останки риби солікант. Еволюціоністи протягом багатьох років вважали, що ця риба мала особливості земних тварин, тобто була з примітивними ногами і напівлегенями. Коли ж у 1938 році в Індійському океані був виловлений живий солікант, що вважався вимерлим, еволюціоністи пережили дійсний шок. Було виявлено, що між тією рибою і сучасним солікантом немає ніякої різниці. У соліканта, на відміну від припущень еволюціоністів, не виявилося ні примітивних ніг, ні примітивних легень. Крім того, риба, яку уявляли такою, що вийшла із води на сушу, виявилася глибинним мешканцем, нездатним піднятися з 180-метрової глибини! Іншим фосилієм, що еволюціоністи називали "проміжною формою", був птах археоптерікс. Еволюціоністи визначали цю тварину як нелітаючу форму напіврептилії-напівптаха. Один з найвідоміших прихильників теорії еволюції наших днів, доктор палеонтології Гарвардського університету С.Джейголд змушений був визнати помилковість даного припущення після
того, як у 1992 р. був знайдений сьомий фосилій археоптерікса. Він показав, що тварина мала грудну кістку, необхідну для роботи літальних м'язів. Потерпівши невдачу з останками древніх тварин, еволюціоністи спробували спробувати щастя з походженням людини від людиноподібної мавпи. На Землі нараховується близько 6500 різних видів мавп, велика частина яких уже вимерла. Розміри їхніх черепів стали предметом вивчення і матеріалом для коментарів до теорії еволюції людини. Так, наприклад, палеонтологом Р.Дартом у 1926 р. були знайдені останки мавпи, названої згодом австралопітеком. Еволюціоністи вважають цю мавпу людиноподібною. У той же час, при порівнянні кісток кістяка австралопітека з кістяками сучасних шимпанзе ніякої різниці не виявилося. Прихильники теорії висунули ідею, що різниця між цими видами складається в прямоходінні австра-лопітека. Це припущення було спростовано С.Саккерманном і Ч.Окснардом, палеонтологами. Вони довели, що австралопітек - усього лише представник вимерлого роду мавп. Останки ж нібито люди-ноподібних мавп насправді є останками древніх людей різних племен. Відповідно до їхніх розходжень у рамках виду вони були названі: Homo erectus, Homo sapiens, Homo sapiens sapiens. Усі сучасні люди при всій розмаїтості кольору шкіри і форми кісток кінцівок і черепів, що характеризу-ються як расові розходження, належать єдиному останньому з цих видів. Палеоантрополог Річард Лівкі, порівнявши черепа групи Homo erectus і черепа сучасних людей, констатує факт лише расових розходжень між ними. Але навіть при наявності наукових доказів неспроможності дарвінівської теорії примітивне тлумачення природи людини і його еволюції глибоко осіли у свідомості суспільства. І це не дивно, коли навіть у найвідоміших наукових виданнях часто виділяється місце для цієї неправди. Еволюціоністи не обмежувалися зображенням своїх вигадок на картинках–реконструкціях. Ними була виготовлена дійсна підробка. Найвідомішою науковою фальсифікацією був кістяк пітдауна, придуманий англійським ученим-еволюціоністом Ч.Даусоном у 1912 році. Ці останки були пред'явлені світовому науковому співтовариству як самий важливий аргумент у суперечці про наявність "проміжної ланки", що зв'язує людину з мавпою. Він виставлявся в музеях протягом 40 років. У підсумку, фахівці, що досліджували кістяк у 1949 році встановили, що його виготовили, умонту-вавши щелепи орангутанга в людський череп. У 1922 році еволюціоністи, спираючи на результати дослідження лише одного зуба, висунули міфічну "проміжну форму" за назвою "небрасець". Пізніше з'ясувалося, що зуб, що служив джерелом "знахідки" "небрасця", належав дикому кабану. Згодом, після усіх викриттів, з'ясувалося, що останки безлічі черепів, що представлялися дотепер як докази еволюції, можуть служити лише спростуванням теорії Дарвіна. Неандерталець, прийнятий як факт у 1856 році, був забракований у 1960 році; пітдаун, що виник у 1912 році, позбавився статусу недотор-канності в 1953 році; зінджантроп, що служив доказом з 1959 року, припинив своє існування як нау-ковий факт у 1960 році; рамапітек, виявлений світу в 1964 році, був "викритий" у 1979 році. Але в багатьох країнах світу, включаючи і США, такі черепи дотепер представляються в засобах масової інформації, а також у ряді книг по еволюції як науковий факт. Книги члена всесвітнього Конгресу археологів, співробітника Міжнародного Інституту Бхактіведанти американця Майкла Кремо “Невідо-ма історія людства” та “Заборонена археологія”[9]. в США стали відомими. Спеціаліста з історії археології та археологічних аномалій запросили виступити в Інституті археології Національної академії наук України, на кафедрі археології Києво-Могилянської академії, в Інституті журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка й у бібліотеці Національного технічного університету “КПІ”. Завітав Майкл Кремо і до редакції “Хрещатика”: “Мій батько служив офіцером розвідки, тож скільки себе пам’ятаю, наша сім’я подорожувала. Ще в дитинстві я став “хлопцем світу”,— розповідає американець.— Фах історика здобув в Університеті Джорджа Вашингтона у США. Але у 24 роки побував в Індії, де зустрів гуру. Його звали Бхактіведанта Свамі. Цей чоловік ознайомив мене з санскритом. Поглиблено вивчаючи стародавнє письмо, я засумнівався в еволюційній теорії Чарльза Дарвіна. Адже у Ведах йдеться про те, що люди живуть на Землі вже мало не 500 мільйонів років! А усі сучасні підручники стверджують: перше людиноподібне створіння з’явилося на планеті лише 6 мільйонів років тому. Втім, за останнє століття археологи знайшли чимало сенсаційних спростувань теорії Дарвіна. Вісім років працював пан Кремо разом із фахівцем з біологічної математики Міжнародного інституту Бхактіведанти Р.Томпсоном над книгою, в якій зібрано всі ці докази. Часто дослідники натрапляли на якусь цікаву інформацію, що була опублікована в старих газетах. Напрклад, 1891 року “Морісонвіл Таймс” повідомила про жінку, котра знайшла золотий ланцюжок завдовжки 25 сантиметрів у шматку вугілля. А за даними Геологорозвідувального управління штату Іллінойс (там, де розташована шахта, з якої видобули копалину), вік того пласту – 260 - 320 мільйонів років. Або ж, скажімо, невеликі залізні кулі, що протягом 20 років знаходили південно-африканські шахтарі у породі докембрійського періоду віком два мільярди років. Ці предмети дуже тверді…” - не піддаються навіть “подряпинам сталевого ножа. Але на одній кульці було висічено три паралельні борозни. Схоже, таке могла зробити лише розумна істота.” В своїй книжках Майкл Кремо наводить багато прикладів артефактів. В тому числі, що в 1983 р. газета “Московские новости” надрукувала короткий репортаж про відбиток людської ступні, виявленої в Туркменістані (СРСР) в гірській породі юрського періоду, вік якої- 150 млн. років, та ще поряд з велетенським слідом динозавра. Професор Аман Ніязов, чл. – кор. АН Туркменской ССР, з приводу знахідки заявив, що слід нагадує людський, хоч прямих доказів його приналежності людині немає. Знайдено найдавніший слід взутої ноги, який датується кембрійсьим віком 505 - 590 мл. років (Анти-лоп-Спрінг, штат Юта, Майстер, 1968), а також людський скелет(286-320 млн. років, Макоу-пін, штат Іллінойс, The Geologist, грудень, 1862)...
На жаль, величезна частина суспільства вважає дарвінівську теорію еволюції не примітивною підмогою примітивної ж матеріалістичної ідеології, а доведеним науковим фактом.
Неправда й обман проникли не тільки в шкільні підручники, але й в підручники для вищих учбових закладів (СНГ) для помилковго обгрунтування перетворення мавпи в первісну людину за рахунок праці (за Енгельсом)…Ці підручники тиражуються мільйонами екземплярів і формують атеїстичне суспільство. Але факт залишається фактом. Живі види відбулися одномоментно, у своєї ідеальній і відразу даній їм формі. Один з основних постулатів своєї теорії Дарвін виклав у наступній формулі: " Розвиток живих організмів на землі прямо зв'язано з боротьбою за існування. У цій безупинній боротьбі перемагає найсильніший, слабкий же приречений на поразку і забуття". Відповідно до його вчення, у природі завжди присутня найжорстокіша, безупинна боротьба за існування і постійне протистояння. Дарвін стверджував, що ідея "боротьби за виживання" також застосовна і до людей. Відповідно до цієї фантастичної заяви "привілейовані раси" перемагали в цій боротьбі. Цими "приві-лейованими расами", на думку Дарвіна, були білі європейці, а африканська й азіатська раси в ній програвали. Дарвін не зупинився і на цьому і висловив припущення, що ці раси незабаром і зовсім вимруть: "У деякому не такому вже і далекому майбутньому, що виміряється лише століттями, цивілізовані раси, безсумнівно, винищать, а потім цілком замістять дикунів по усьому світі. У той же час антропоморфна мавпа (тобто перехідна стадія від мавпи до людини) теж буде знищена. Розрив між людиною і її найближчими предками буде швидко збільшуватися, і різниця між цивілізованими людьми і дикунами стане приблизно такию ж, як між кавказькими народами і гібонами, у той час як зараз вона така, як між неграми, австралійцями і горилами". Індійський антрополог Лаліта Видьярті, що присвятив довгий час вивченню схованих аспектів дарвінізму, пояснює, як дарвінівська теорія еволюції нав'язала ідеї расизму суспільним наукам: " Дарвінівська теорія виживання найбільш придатних була тепло прийнята вченими -громадськими діячами, і вони повірили, що людство до-моглося різних рівнів розвитку по порівнянні з рівнем, досягнутим цивілізацією білої раси. До другої половини 19 століття расизм був прийнятий як факт значною більшістю західних учених". При розробці своєї теорії Дарвін черпав ідейне "натхнення" у дуже популярній у колах інтелігенції того часу книзі британського економіста Т.Мальтуса "Есе про принципи популяції". Мальтус привів свої математичні розрахунки, суть яких зводилася до того, що чисельність людей на землі занадто велика і варто припиняти їхнє розмноження. На думку економіста, масові нещастя, такі як війни, голод і епідемічні хвороби є необхідними механізмами скорочення чисельності населення, тому що визначена кількість людей повинна вмирати, щоб дати можливість жити краще іншим. Існування людства можливо лише завдяки стану цієї "перманентної війни". От як описується точка зору Мальтуса про чисельність народонаселення стосовно до європейського способу життя в статті "Секретні наукові дослідження нацистів": На самому початку в першій половині ХIХ сторіччя представники правлячих класів із усієї Європи зібралися разом, щоб обговорити новоявлену "проблему народонаселення" і розробити методи виконання рекомендацій Мальтуса по збільшенню рівня смертності серед бідняків: "Замість того щоб прищеплювати бідноті чистоту і санітарію, нам варто заохочувати протилежні звички. Вулиці в наших містах ми повинні будувати вузькіше, ущільнювати чисельність людей у будинках і сприяти поверненню епідемії чуми. За містом нам слід будувати села поблизу водойм зі стоячою водою й особливо заохочувати будівництво сіл у болотистій і непридатній для здорового життя місцевості" і т.д.3 У результаті цієї жорстокої політики слабкі, і ті, котрі відстають у боротьбі за виживання, були б знищені, і швидкий ріст населення став би збалансований. Ця, так названа політика "утиску бідних", фактично втілювалася в життя в Англії в XIX столітті. Для бідних прошарків населення був заведений такий індустріальний порядок, при якому 8-9 літні діти були змушені працювати по 6 годин на день у вугільних шахтах, і тисячами вмирали, не витримуючи дивовижних умов існування. Під впливом цих ідей Дарвін сформулював концепцію перманентного конфлікту як глобального природного явища. Це дозволило йому заявити, що в боротьбі за виживання завжди перемагає найсильніший і найбільш пристосований і тільки він має право на існування, адже цей закон виправданий самою природою. В ХІХ столітті ідеї дарвінізму сформували теоретичну базу для "виправдання" політики расизму, а в ХХ столітті теорія еволюції забезпечило передумови для виникнення ідеології нацизму У програмних статтях А.Гітлера і А.Розенберга знаходять концепції Дарвіна("природний відбір"", "природна селекція" і "боротьба за виживання між расами", про які десятки разів згадується в книзі "Походження видів шляхом природного відбору"). В книзі "Mein Kampf" Гітлер пише: "Історія людства досягла б найвищої точки в новій тисячолітній імперії безпрецедентної пишноти, заснованої на новій расовій ієрархії, запропонованій самою природою". У 1933 році на з'їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Нюрнберзі Гітлер відкрито проголосив: "Вища арійська раса повинна підкорити собі всі нижчі раси...це закон, обумовлений самою природою, є єдиним логічним законом життя на землі". Історик Р. Хікман так описує вплив дарвінізму на формування ідеології фашизму: "ітлер чітко сформулював визнання еволюційної теорії, де особливо підкреслюється теза про природну селекцію, необхідність винищування слабких рас для виживання найбільш пристосованих, щоб шляхом відбору вивести краще суспільство. А. Гітлер, що всотував у себе ідеї Дарвіна й активно пропагував їх, привів людство до трагедії, масштаби якої були дивовижні. Історія людства ще не знала настільки кривавих масових жертв. Багато політичних і етнічних груп, особливо євреї, піддалися гітлерівської "селекції" і тисячами винищувалися, піддавалися найжорстокішим катуванням у нацистських концентраційних таборах. Друга світова війна,.... (продовження далі)
і
релігія.
ВСТУП
Матеріали для даного реферату-есе підібрані з літературних джерел, опублікованих у видавництвах або взяті взяті зі сторінок інтернету. Враховуючи велику складність проблем, що пов`зані з онтологією (вченням про першооснови буття), філософською антропологією (вченням про природу та сутність людини), гносеологією (теорія пізнання, що досліджує закономірності процесу пізнання), логікою (теорія, що вивчає закони і форми правильного мислення), аксіологією (теорією, що вивчає оцінювальне відношення людини до світу), етикою (вивчає моральне ціннісне відношення), естетикою (вивчає естетичне відношення) і філософсько-релігійне (вивчає релігійне відношення), які зорієнтовані на пізнання і пошук істини за допомогою філософських методів мислення (діалектичного, феноменологічного, трансценден-тального і герменевтичного) розглянемо існуючу глобалізацію сучасного світу під кутом Західної філософії і Східної (Ведичної) філософії з метою ознайомлення з неоціненним скарбом, наданим Людству для ідеологічного і практичного вдосконалення і духовного оздоровлення в глобальному і космічному масштабах.
1. Глобалізація сучасного світу
Термін "глобалізація" походить від англ."global" (світовий, загальний) запровадили в науку в 60-х роках XX століття теоретики Римського клубу - Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месарович та інші. Єдиного, завершеного, загальновизнаного визначення даного поняття на сьогоднішній день не вироблено. Глобалізація трактується як "розширення світових соціальних зв'язків, які з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них" (Е.Гідденс); - “глобалізація " передбачає, що політична, економічна, соціальна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками" а також "означає, що відбулось посилення взаємодії та взаємозв'язків всередині держав і суспільства та між ними самими" (Д.Гелд); - "історичний процес посилення контактів між різними частинами світу, який призводить до зростаючої одноманітності у житті народів планети" (Р.Робертсон). Глобалізацію можна уявити як процес об'єднання людства в єдиний світовий організм. В поняття "глобалізація" входить розширення, поглиблення і прискорення взаємозалежності у всіх аспектах сучасного суспільного життя, від культурного до кримінального, від фінансового до духовного. Глобальна політика охоплює поняття, що висвітлюють поширення політичної влади і політичної діяльності крізь кордони сучасних держав. Політичні рішення і акції в одній частині світу можуть мати всесвітній резонанс, а місця політичної дії і прийняття політичних рішень можуть бути зв'язані швидкими комунікаціями в складні мережі учасників прийняття політичних рішень і політичної взаємодії. Під глобальним управлінням розуміється сукупність фор-мальних інституцій та організацій, завдяки яким формуються і стають усталеними правила та норми, які управляють світовим порядком, у сполученні з неформальними організаціями і групами тиску, які переслідують цілі і завдання, пов’язані з транснаціональними управлінськими та владними системами. Не піддається сумніву загальне визнання посилення глобальної взаємозалежності. І, звичайно, як завжди, характерна для нашої епохи суттєва незгода проміж науковцями щодо концептуалізації глобалізації, її випадкової динаміки та структурних наслідків. Виокремлюються три загальних підходи, представники яких можуть бути охарактеризовані як гіперглобалізатори, скептики та трансформатіоналісти. Прояви глобалізації: Політична глобалізація(поява глобальної політики і елементів космополітичного права з новими формами регіоналізму, в тому числі регіоналізму політичного, під яким мається на увазі географічне угруповання суміжних держав, які мають спільні властивості і багатобічні структури (ЄС, АСЕАН), нові системи комунікацій створюють новий досвід, нові засоби взаєморозуміння і нові рамки політичного порівняння незалежно від безпосереднього контакту з певними народами або питаннями, нерівний доступ до нових засобів комунікації створює нові форми вилучення з глобальної політики, концепція глобального феодалізму, неолібералізм про сучасну глобалізацію політики як процес трансформації основ світового порядку завдяки переусталенню традиційних форм суверенної державності і переупорядкуванню міжнародних політичних від-носин), Фінансова глобалізація(зростання фінансових потоків в 1980-ті рр., позики міжнародного банку…Кризи девальвації 1992-1998 рр., нав’язування глобалізацією зовнішньої фінансової дисципліни урядам, баланс фінансової сили, який змінюється, глобальні мережі виробництва(спроможність виробляти продукцію в кількох країнах і генерувати та реалізовувати конкурентні переваги різних місць як засіб глобального бачення ситуації і глобальна конкурентна перевага, глобалізація конкуренції, глобалізація і регіоналізація міграції населення. Висока швидкість індивідуальної та групової міграції. Ринки праці та прикордонний контроль. Зростаюча пильність нагляду за міграцією. Очікування та вимоги наймачів і проблема кваліфікації). Культурна глобалізація (всесвітнє розповсюдження міжнародних торговельних марок, глобальне домінування символів попкультури та комунікатизація подій цієї культури. Кока-Кола, Книга рекордів Гіннеса та новини від CNN як найбільш публічні символи глобалізації). Ключові сфери глобалізації культури і комунікацій: телекомунікації і мова, багатонаціональна медіа-індустрія, радіо, музика, кіно, телебачення, туризм, зміна зовнішнього середовища допомагає створити вікна можливостей, крізь які проникають носії нових ідей, зіткнення різних релігійних вірувань, ідеологій та стилей життя, які конкурують проміж собою, толерантність стає ключовим фактором ненасильства та розвитку демок-ратії). Глобалізація і навколишнє середовище(шляхи взаємодії суспільства і світу природи та деградація навколишнього середовища(небезпеки, які з неї випливають та їх вплив на суверенітет і автономію держав, глобальні проблеми потребують глобальних відповідей: інтелектуальних та наукових мереж, які б простежували і оприлюднювали глобальні і регіональні форми деградації навколишнього середовища; міжнародної-ринг і врегулювання екологічних криз; координації і наполегливості глобальних і регіональних екологічних інституцій, законів, угод та протоколів) [4, 5, 10].
Основні процеси глобалізації протікають у вимірах взаємодії різних цивілізацій. У 1930 р. видатний французький історик Люсьєн Февр в своїй роботі «Цивілізація: еволюція слова та групи ідей» стверджував, що даний термін вперше вжито французьким інженером мостів і доріг Н.А. Буланже у його книзі «Старовина, що виявлена у своїх звичаях», який писав «Коли дикий народ стає цивілізованим, ні в якому разі не слід вважати акт цивілізації завершеним після того, як народу видані чіткі та незаперечні закони: потрібно, щоб він ставився до даного йому законодавства як до цивілізації, що подовжується» . Сьогодні у під словом «цивілізація» розуміється спільноту, побудовану розумно, з урахуванням усіх необхідних потреб соціуму. Традиційно термін «цивілізований», відповідно до етимології латинського слова civilis, означає вихованого, гідного громадянина з високим рівнем освітнього та культурного розвитку. Півстоліття воно використовувалось як синонім культури, що включає прогрес освіти, науки та мистецтв. У більш широкому розумінні під цивілізацією мався на увазі ще й прогресивний розвиток політичної та релігійної сфер. Тобто воно асоціювалося з наближенням до деякого наперед передбаченого морального ідеалу. Наприкінці наступного десятиріччя виходять книги «Історія цивілізації в Європі» (1828 р.) та «Історія цивілізації у Франції» (1830 р.) відомого французького політика Франсуа Гізо, а в 1869 р. виходить у світ книга «Росія і Європа» російського вченого М. Данилевського, де він виступає засновником теорії культурно-історичних типів цивілізацій. Культурно-історичний тип є головним в його класифікації є переважання в ньому однієї з 4-х запропонованих ознак: релігійної, культурної, політичної чи суспільно-економічної. Так, наприклад, у єврейському культурно-історичному типі домінує релігійний фактор, у грецькому–культурний, у романо-германському–суспільно-економічний. На цій основі Данилевський визначив 12 цивілізацій, що існували упродовж історії людства. Це–єгипетський, індійський, китайський, асирова-вилоно-фінікійсько-халдейський (стародавньо-семітський), візантійсько-аравійський (новосемітський), єврейський, грецький, римський, мексиканський, перуанський, іранський, європейський (романо-германський) культурно-історичні типи. До них додавався 13-й– слов’янський, який за життя Данилевського ще формувався і, який, на думку вченого, і мав стати культурно-історичним типом, за яким у перспективі вбачалося велике майбутнє. За останній прогноз Данилевського звинуватили у панславізмі. В.Соловйов висловився відносно книги Данилевського:«ця невинна книга…раптом стає спеціальним кораном усіх мерзотників і дурнів, які хочуть загубити Росію та уготувати шлях грядущому хаму». У першій чверті ХХ століття німецький історик та культуролог Освальд Шпенглер у своєму двотомнику «Занепад Європи» дав класифікацію культурно-історичних типів, яка дуже нагадує раніше запропоновану Данилевським. Разом з тим, цілком сформований вже у першій чверті ХХ століття перспективний слов’янський тип автор «Занепаду Європи» називав російсько-сибірським, вбачаючи за ним, як і Данилевський, велике майбутнє, особливо в азіатській частині. Таким чином, усього Шпенглером було визначено 8 цивілізацій. Шпенгле робить висновок про європейський континент, що постарів і назавжди вичерпав себе як лідер сучасності, віддаючи цю роль США, а в перспективі – Росії. Друга Світова війна розколола на дві протидіючі частини все людства в цілому. «Берлінська стіна» стала символом біполярного світу, на протилежних полюсах якого майже на півстоліття розмістилися у взаємному протистоянні двоє планетарних лідерів – СРСР та США. Зникнення СРСР з географічної карти Землі на початку 90-х років стало вражаюче несподіваним для багатьох. США став претендувати на одноособове лідерство. Але в цей же час у світі стали поширюватись настрої у визначенні ролі різноманітних етносів у загальнопланетарних процесах. У результаті в 1993 р. директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету С. Гантінгтон висуває геостратегічну концепцію конфлікту та взаємодії 8 головних цивіліза-цій, що безпосередньо перегукується з ідеями Данилевського, Шпенглера та англійського історика А.Дж. Тойнбі, який грунтовно виклав поліциклічну систему розвитку цивілізацій. В основу класифікації цивілізацій Тойнбі поклав критерій їх призначення в історії. Спочатку Тойнбі нарахував до 100 самостійних цивілізацій. Кількість цивілізацій змінювалась в залежності від обраних критеріїв їх кла-сифікації. Якщо у 10-20-і роки XX століття основною одиницею історичного розвитку Тойнбі вважав національну державу, а в 30-40-і – «просторово-часовий регіон», що включав групу країн з деякою спільністю духовних особливостей, то у 50-60-і роки – належність до «найвищих релігій світу». Цікаво, що у варіантах просторового розподілу кількості цивілізацій зустрічаються ті ж числа, в першу чергу числа Фібоначчі Причому, якщо у Шпенглера було 8 цивілізацій, то у Данилевського–13, тобто саме та їх кількість, на якій зупинився Тойнбі, хоча у нього їх було і 21. Іде пошук на можливого універсального закону, за яким кількісні характеристики історії людської цивілізації (включаючи вершинні досягнення її культури) гармонічно розподіляються в просторі та часі у формі циклічної спіралі, коли еволюційний розвиток суспільства сприяє підвищенню якості життя людини та соціуму. Таку логарифмічну (відносно чисел ряду Фібоначчі) спіраль–«криву гармонійного розвитку» видатний німецький мислитель і поет Йоган Вольфганг Гете ще наприкінці ХVІІІ століття вважав математичним символом життя та духовного розвитку, що якоюсь мірою було підтверджено відкриттям у ХХ столітті гену (молекули ДНК, який має форму вкладених одна в одну двох гармонійних спіралей). В роботі «Про зміну порядків у світовому суспільному розвитку» російський вчений В.Алтухов звернув увагу на те, що «в рамках становлення нового світового порядку знаходять зримі контури хвильовий рух, а також деякі інші контури розвитку, що залишились у тіні за старого порядку. Тому не є випадковим в останні роки буквально вибух дослідницького інтересу до проблематики циклів, коливань і хвиль». Це дає підстави використовувати універсальну циклічну парадигму розвитку суспільства не тільки з метою кардинального перегляду причинно-наслідкового механізму та хронометрії історичних подій, а й для того, щоб переглянути просторовий перерозподіл культурно-історичних типів цивілізацій у процесі їх участі в трансконтинентальній перебудові світового порядку, що спостерігається на рубежі другого і третього тисячоліть Християнської ери. За концепцією Тойнбі, рішуча роль у становленні цивілізацій належить «Відповіді» тих чи інших народів на «Виклик», який кинуто їм обставинами та Богом. Виходячи із циклічних закономірностей роз-витку цивілізацій, узагальнюючу концепцію їх культурно-історичних типів запропонував російсько-американський соціолог Питирим Сорокін. У стислому вигляді він виклав її ще в 1941 р. у своїй знаменитій роботі «Криза нашого часу»–скороченому та популяризованому варіанті його фундаментальної праці «Соціальна та культурна динаміка». Ключова категорія, використана автором–це соціокультурна суперсистема, в основі якої лежить світогляд, що формується на базі визначеного способу пізнання. Для кожного її типу в якості інтегруючого фактора виступають чотири філософські світоглядні посилки: бачення природи об’єктивного світу, природи потреб, рівня задоволення та шляхів і методів насичення останніх. Сорокін визначив три типи суперсистем: 1. Умоглядна або спіритуалістична, що базується на надчуттєвій реальності; 2. Сенсуалістична, що визнає чуттєвість джерелом та мірою усіх речей; 3. Ідеалістична, що базується на синтезі інтуїції, розуму та чуттєвості. Запропонована Сорокіним типологія суперсистем дуже нагадує відповідні теоретичні викладки іншого російського вченого М.Хлєбнікова, який ще у 70-і роки ХІХ століття, працюючи в Києві, також виділив три типи цивілізацій: чуттєву, утилітарно-реалістичну та ідеалістично-релігійну. За класифікацією Хлєбнікова, кожен тип має в основі визначену ціннісну (у його термінології–«регулятивну») орієнтацію. «Пріоритетом чуттєвих цивілізацій є матеріальні насолоди, особливо чуттєве кохання, що прирівнюється тут до найвищого роду людських потреб та санкціонується усіма формами пропаганди як культовий феномен. Цивілізації цього типу регресивні за своєю природою. Індивідуалізм та егоїзм, жадоба мати насолоду будь-якою ціною, і чим скоріше, тим краще, полягають у їх основі. Але спадкоємність у прихильності до насолоди не гарантує відтворення нації, навпаки, виснажує духовні сили народу. Зв’язок між поколіннями дуже крихкий, і вони легко залишають історичну сцену». До такого типу цивілізацій Хлєбніков відносив ассиро-вавилонську, фінікійську, магометанську, а також мормонську. Ще 120 років тому Микола Хлєбніков вказував, що не краще виглядають і зорієнтовані на захист від «ворожих зазіхань» цивілізації другого, тобто утилітарно-реалістичного, типу, де «аморальність» замінено на раціональність, якій надається навіть правовий статус. Це, у свою чергу, перетворює на постулат і деяку загальну цінність – «благо гуртожитку як такого, що асоціюється у масовій свідомості з державною користю-мораллю», ототожненою із законом, що проголошується правом. З точки зору Хлєбнікова, у цивілізаціях утилітарно-реалістичного типу панує релігійний індиферентизм, що компенсується обожнюванням держави та служінням створеному ідолу. Утилітарна цивілізація–це цивілізація визначеної «зверху» корисності. Моральним у ній стає те, що корисно саме цьому «верху» – державі та правлячій еліті, – з безперечним підпорядкуванням кожного громадянина владі за рахунок «механізмів деспотичної поліцейської держави». Прикладами таких цивілізацій Хлєбніков вважав Монголію, Китай, а також колишній Радянський Союз, розбудований на соціалістичних ідеалах, з приводу яких Хлєбніков писав, що «ідеал соціалізму не краще утилітарно-реалістичної китайсько-монгольської цивілізації». Від розбудови «цивілізацій» такого типу не застраховані й новостворені на терені СРСР незалежні країни, що багато в чому успадкували радянські риси. Йдеться насамперед про Білорусь та РФ, що об’єдналися у союзну державу, а також про середньоазіатські автократії, такі як Узбекистан і Туркменістан. Цивілізації утилітарно-реалістичного типу відрізняються мобільністю і відносною сталістю існування, що їх мала радянська держава, а до неї – російська імперія. Остання у 1917 р. відродилась у формі радянської імперії. Це вказує на велику вірогідність нового подібного відродження, тим більше, що автократичний стиль управління дедалі більше стверджується не тільки в Росії, а й у більшості пострадянських країн. Розпад СРСР відбувся. Але імперський дух в Росії не загинув, і пройде ще не одне десятиріччя, поки вщухнуть російські великодержавницькі амбіції та пов’язані з ними претензії на землі сусідніх країн. Ось, чому сьогодні для самозбереження України так важливо зробити все, щоб зазіхання імперських сил у Росії не матеріалізувались за рахунок української території та розташованих у її межах кращих господарчих об’єктів На думку Хлєбнікова, найвищим є третій, релігійно-ідеалістичний тип цивілізацій. Він передбачає багатоманітність форм, оскільки самоціллю таких цивілізацій є саме дух. Цивілізації даного типу є внутрішньо прогресивними. Але на шляху до їх успішного розвитку існує чимало перешкод, пов’язаних насамперед з тим, що після духовного піднесення завжди настає спад, який веде до посилення цінностей цивілізацій першого або другого типу.
Релігійно-ідеалістичні цивілізації займаються якраз пошуком шляхів органічного синтезу чуттєвості та утилітарності зі справжніми морально-релігійними ідеалами. Але в якийсь час уже не вдається подолати однобічності чуттєвої або утилітарно-реалістичної цивілізації. І тоді відбувається релігійна криза та культурний занепад, від якого не застрахована жодна цивілізація. Саме релігійний тип культури дає змогу досягнути її вершин, що стають, по суті, ідеалом для всього людства. До релігійно-ідеалістичних Хлєбніков відносить індійську, перську, єврейську, римську та християнську цивілізації. Хлєбніков розглянув і проблему взаємодії цивілізацій. Він разом з Данилевським запропонував і культурно-історичні типи народів. Хлєбніков вважав, що міжцивілізаційне спілкування сприяє появі того ж «духовного збудження», що безпосередньо впливає на виникнення та формування нових цивілізацій. Кажучи мовою теорії етногенезу, створеної російським істориком та етнографом Л.Гумільовим після Хлєбнікова, «діалог цивілізацій сприяє пасcіонарному поштовху та розвитку фази піднесення етногенезу, що формує, в кінцевому підсумку, цивілізацію». З іншого боку, Хлєбніков вважав, що міжцивілізаційні відносини–це не спорідненість поколінь, а даний процес не пов’язаний з усвідомленням зовнішніх принципів, «розташованої зовні від нас моделі, тому що будь-яка модель – мертва, а цивілізація є життя». Для того щоб один народ сприйняв цивілізацію іншого, необхідна духовна асиміляція – «благородний донор», –у результаті чого відбувається процес уподібнення, який сам по собі нечасто має позитивні підсумки. Кажучи мовою Хлєбнікова, «гібрид і є гібрид, а стара цивілізація не схожа на нову. На відміну від духовної спадкоємності між поколіннями, цивіліза-ційний процес у такому випадку має «механічний» зовнішній характер. Тому взаємодія цивілізацій», на думку вченого, «має негативну роль у культурному розвитку: цивілізації чи зовсім зникають, чи розчинюються в інших. Сам по собі культурний процес від цього нічого не виграє, на все «воля Божа». За аналогією, згідно з поглядами Сорокіна, історичний процес являє собою зміну одних соціокультурних суперсистем іншими. В основі цього руху лежить заміна існуючого домінуючого світобачення та зумовлених ним способів сприйняття дійсності на інші. Основні причини змін знаходяться всередині суперсистем. При цьому перехід від умоглядної до ідеалістичної, а від неї–до чуттєвої суперсистеми має хоча й кризовий, але відносно спокійний характер. І тільки шлях від чуттєвої до інших соціокультурних суперсистем набуває форму затяжної та болісної кризи. Саме такою, на думку Сорокіна, є «криза нашого часу». Справедливість даної оцінки, зробленої на початку Другої світової війни, підтверджується через півстоліття кризою 90-х років, негативні соціально-економічні наслідки якої в Росії та Україні (падіння ВВП в них за 1991-1997 рр. склало відповідно 41% і 57%) перевершують розміри спаду виробництва на цій же території у будь-які, найбільш кризові часи ХХ століття–у періоди Першої чи Другої світової або ж Громадянської воєн (у кожну з цих воєн спад становив від 21 до 25%. Причому ця криза наприкінці другого тисячоліття Християнської ери набувала дедалі більш глобального світового характеру. Теорія культурно-історичних типів Сорокіна дуже нагадує відповідні теоретичні розробки Хлєбнікова і принципово відрізняється від поглядів Данилевського, Шпенглера і Тойнбі з аналогічних питань. Сорокін стверджував наявність визначених ним рис нової цивілізації, що формується, об’єднуючи все людство. Такий підхід свідчить про усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, яку вчений висвітлив в одній з останніх своїх робіт «Головні тенденції нашого часу», написаних у 60-і роки. Слід зазначити, що й Тойнбі наприкінці своєї творчої діяльності у 60-70-і роки також розглядав світ вже не у вигляді формальної сукупності локальних цивілізацій, а як «єдину цілісну, своєрідну ойкуменічну, всеохоплюючу цивілізацію». І це не дивно, тому що саме у цей період у світовій гуманітарній науковій думці переважали теорії соціальної та економічної конвергенції людства в постіндустріальному суспільстві, що були побудовані на основі ліберальних американських моделей. Але ще у період Першої світової війни, російський мислитель і поет Велимир Хлєбніков висловив утопічну для свого часу ідею формування «Уряду голів Земної Кулі», до яких він зарахував 317 найбільш видатних політиків і діячів науки та культури свого часу, покладаючи на них розв’язання завдання об’єднання зусиль різних народів для виведення з кризового стану всього людства. І тоді цивілізована історія людства розглядала б останнє не як каміння етносів, що періодично розкидувалось Богом по усій планеті, а як цілісну систему пов’язаних між собою народів, що взаємно впливають та взаємодоповнюють себе, а не вбивають один одного, як це було досі. У сучасній Росії найпоширенішим є визначення цивілізацій за національно-етнічною ознакою: індійська, китайська, російська, японська. Але значною мірою це зумовлено дуже популярною сьогодні в Росії євразійською школою історичного розвитку, за якою саме національний фактор стає визначальним у соборній, колективній парадигмі розвитку тієї чи іншої цивілізації. Разом з тим слід усвідомлювати, що хоча заміна етнічної належності неможлива, сьогодні вже не стільки етнічний, скільки культурно-ментально-континентальний критерій може бути покладений в основу сучасної класифікації цивілізацій, хоча взаємодія останніх у політичному і, особливо, в економічному світовому просторі набуває дедалі більше трансконтинентального характеру. Про ментальний фактор формування цивілізацій історики почали говорити після роботи голландського культуролога Йохана Хейзинги «Осінь Середньовіччя», що вперше вийшла у світ в 1919 р. Московський культуролог А.Гуревич опублікував у 1993 р. книгу «Історичний синтез і школа «Анналів». Ще у 1988-1989 рр. він сформулював це поняття вперше в СРСР : «Ментальність–це належність людей до того чи іншого суспільного психологічного оснащення, що визначається загальним розумовим інструментарієм і дає
можливість по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе». Гуревич писав, що «хаотичний та різнорідний потік сприйнять переробляється свідомістю на більш-менш упорядковану картину світу, і це світобачення накладає незгладний відбиток на всю поведінку людини. Суб’єктивна сторона історичного процесу, спосіб мислення та чуття, що притаманний людям даної соціальної або культурної спільності, включається в об’єктивний процес їхньої історії». Причому, говорячи про «широкі можливості» для усвідомлення «духовного оснащення», Гуревич попереджає, що «історично прискорені стереотипи поведінки в країні, що майже не мала досвіду демократії, а лише обмежений досвід вільного підприємництва, в країні, що всього трохи більше століття назад розлучилася з кріпосним правом і далеко не повикорінювала царистські ілюзії (що перенесені з монархії на Сталіна), в країні, що пережила радикальне і багато у чому трагічне порушення усталених соціальних структур, у країні багатонаціональній з усіма пов’язаними з цим суперечностями, нарешті, в країні з низьким рівнем матеріальної та побутової культури–ці стереотипи поведінки закріплюються і відроджуються на новому соціальному грунті, інколи в гранично потворних та небезпечних формах (різня вірмен у Сумгаїті, антисемітизм частини товариства «Пам’ять», бюрократичне нехтування правами громадян та судове беззаконня, ксенофобія, двоєдушність, корупція та багато іншого)»(а сьогодні ще й ставлення росіян до «осіб кавказької національності», що виникло в процесі війни у Чечні, а також до незалежності країн СНГ). Класифікація цивілізацій лідера сучасної російської циклічної школи Юрія Яковця «Історія цивілізацій» є своєрідним синтезом теорії цивілізацій Тойнбі та марксистської теорії історичного прогресу людства з використанням добре відомих фаз його розвитку: первіснообщинної (неолітичної), рабовласницької, з розподілом на раннєрабовласницьку та античну, і феодальної, з розподілом на раннєфеодальну та індустріальну(у Карла Маркса капіталістична та соціалістичну фази). У Яковця -не комуністична фаза, а постіндустріальна або надіндустріальна, яку впроваджено в науковий обіг американським філософом Е. Тоффлером. Усі перелічені хронологічні мегатренди розвитку людства, по суті, й названо цивілізаціями. Головним нововведенням даної теорії є не назва цивілізацій, а їх хронологічний ряд, у відповідності з яким період існування кожної наступної фази (цивілізації) у 2-3 рази коротший за тривалість попередньої, тобто спостерігається «стиснення» фізичного часу історії. Такий же феномен присутній і в іншого російського дослідника історії цивілізацій В. Пантіна. Але у його книзі «Цикли та ритми історії» характер формування цивілізаційних циклів має більш витончений характер. Взявши за основу теорію культурно-історичних зон французького історика Ф. Броделя, – В. Пантін створив теорію еволюції міжнародного ринку, де кожний еволюційний цикл складається з 4-х фаз, дві з яких (друга–фаза «технологічного перевороту», і четверта–фаза «революції міжнародного ринку») мають постійну тривалість величиною 24 роки кожна. Інші дві фази (перша–фаза «структурної кризи», і третя–фаза «великих потрясінь»), маючи у першому циклі 108-річні періоди, з кожним наступним циклом змен-шуються на 12 років і досягають у сучасному, дев’ятому, циклі лише 12 років, а в десятому–нуля. Таким чином, за рахунок двох змінних за часом фаз загальні цикли також зазнають «стиснення» фізичного часу історії. Але якщо фізичні ритми часу тих чи інших процесів стабільні, що досить часто зумовлено синхронізацією останніх зі сталими космічними циклами, то стискається чи розширюється в них уже не фізичний, а історичний час, тобто насиченість аналогічних інтервалів фізичного часу значущими історичними подіями. Сама ідея стиснення фізичного часу циклів історії людства може привести до парадоксальних висновків та перегляду хронології історії людства взагалі, як це вже сталося у дуже популярній сьогодні, особливо в Росії, «Новій хронології Русі» московських вчених А..Фоменка та Г.Носовського. У книжка І.Орлової, назва якої–«Євразійська цивілізація»– увагу приділено інтерпретації «Росії як ядра Євразійської цивілізації – особливої географічної, соціально-історичної та соціально-культурної спільноти». Вихід цієї книги, можливо, невипадково синхронізується з озвученням у Верховній Раді України спікером Державної Думи РФ Геннадієм Селезньовим старої солженіцинської ідеї «союзу трьох братніх слов’янських народів». Адже Орлова (чи не пряма спадкоємниця графа Орлова–одного з фаворитів Катерини ІІ, що знищила Запорізьку Січ?) пише: «Після розпаду Радянського Союзу змінилися політичні форми об’єднання людей на пострадянському просторі, але глибинне, сформоване багатовіковою історичною традицією усвідомлення спільності та взаємного тяжіння у більшої частини етносів й окремих індивідів збереглося.” Ця спільність не декларується як євразійська. Лише деякі з учених і політиків зараз ототожнюють її з євразійським культурно-історичним простором. На українській території розташований географічний центр Європи, тому можливе персоніфіковане зближення України з ЄС є пріоритетним напрямом її геостратегії поступового входження до європейської цивілізації. Цьому має сприяти і геоеко-номічне положення України. Її територією, як відомо, традиційно проходили торгові маршрути трансконтинентального значення, від активності функціонування яких залежала динаміка розвитку економіки тієї держави, до складу якої входила Україна. Сьогодні аналогічні шляхи називають транспортно-комунікаційними коридорами, що мають носити переважно транзитний характер. Адже згідно з результатами досліджень англійського інституту «Рендел», в України найкращий коефіцієнт транзитності в Європі, але ступінь його використання дуже низький. Це добре видно на прикладі вертикальної складової «великого хреста» (тобто «Шляху із варяг у греки»), головна історична транспортна артерія якої –Дніпро– нині майже завмерла. Горизонтальна його складова – «Великий шовковий шлях» з Європи через Україну та Росію у східному та південно-східному напрямках – веде до могутньої Японії, яка за темпами економічного зростання була у 60-70-і роки ХХ сторіччя світовим лідером, і Китаю, що разом з «поголів’ям азіатських тигрів» змінив її у цій ролі у 80-90-і роки, коли багато розвинутих країн, і особливо країни СНД в 90-і роки, переживали глибоку системну кризу. Саме усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі не тільки століть, а й тисячоліть повинно зумовлювати характер геостратегії України у постбіполярному світі. Особливої важливості набуває роль України у геополітичному протистоянні планетарної демократії відродженню Російської імперії, яка під назвою «Радянської» нещодавно загрожувала всьому світу. Необхідно пам`ятати пересторогу Збігнєва Бжезінського, яку він уперше висловив у 1994 р. в статті «Передчасне партнерство»–«Неможливо досить рішуче стверджувати, що без України Росія зрікається імперії, але з Україною, заангажованою і потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією» –і розвинув пізніше у книзі «Велика шахівниця». Адже більше трьох століть тому Російська імперія почалася саме з «возз’єднання» з Україною. А з проголошенням української незалежності дев’ять років тому, за визначенням, зробленим тоді у «Московских новостях» Г.Павловським: «Припинилась Росіяімперська унія, створена династією Романових з Московського царства та Гетьманської України. Якщо не зловживати історичними претензіями, сьогодні в Європі існує, як мінімум, дві російські держави: російсько-московська та україно-руська». Ось чому політика самозбереження і самоствердження України, перш за все на пострадянському просторі, стає особливо важливою у відносинах з Росією. Тим більше, що деякі представники політичного істеблішменту РФ вважають, що «Росія швидше піде на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору і на розвал України» (Андронік Мігранян), і обгрунтовують геополітичну декомпозицію останньої, виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та зі статусом «суверенної держави» тотожне завданню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію» (Олександр Дугін). Але цитовані московські професори, один з яких– тодішній член Президентської ради РФ, а другий -автор першого російськомовного навчального посібника з геополітики, не є тут винятком. Так, колишній голова комітету з геополітики Державної Думи Росії Олексій Митрофанов на слуханнях, присвячених обговоренню широкомасштабного договору України з РФ, 3 березня 1998 р. від імені фракції ЛДПР виступив із заявою: «Справа у неприйнятті принциповому: нема держави «Україна». Нема для суспільства». У виданій за рік до цього книзі «Кроки нової геополітики» він закликав «до дезінтеграції України на три-чотири держави, що включають турецько-кримсько-татарську «державу» з центром у Бахчисараї». Як наголошує Генрі Кіссінджер у своїй «Дипломатії», «переважна більшість російських лідерів, хоч би якими були їхні політичні переконання, відмовляються визнати крах Радянської Імперії або легітимність держав-наступниць, особливо України–колиски руського православ’я». Потрібно також зазначити, що Російська Православна Церква Московського Патріархату рішенням свого собору засудила всі світовіві релігії як такі, що походять від Сатани, Диявола, крім, звичайно, РПЦ МП і УПЦ МП, а також вважає віднині тільки свою церкву від Бога. Це говорить про великі апетити й амбіції не тільки до відновлення імперіїї, а й до світового панування як на релігійному, так і на цивілізаційному грунтах. РПЦ МП сприймає процес єднання людства, як процес утворення світового уряду, на чолі яког стане Антихрист, підтримуваний силами Диявола. Таким чином РПЦ МП засуджує екуменізм.
Американський журналіст Томас Л. Фрідмен пропонує встановлювати своєрідні "фільтри", які б допомагали зупинити проникнення всього низькопробного, брудного і справді чужого з культур потужних, сильних народів, але водночас пропускали те корисне, прийнятне, що вони несуть. Це сприяло б зміцненню та збагаченню національних культур. Подібні фільтри мають бути встановлені, щоб запобігти руйнівному впливу глобалізації на планетну екосистему, а також на систему фінансів окремих країн, адже ні для кого не є таємницею, що глобалізація, руйнуючи будь які кордони в світі, сприяє легкому пересуванню фінансових потоків по планеті, які за короткий час можуть забезпечити розквіт економіки певної держави, але так само швидко, внаслідок своєї неконтрольованості можуть привести до її кризи, залишаючи жебраками мільйони людей. П'єр Тейяр де Шарден та В.Вернадсь-кий [10 описують у своїх працях процес, коли спочатку на рівні племен, родів, потім народів, держав поступово відбувається це глобалізаційне єднання людства. Причому, вчені доводять, що це явище є наслідком планетної, геологічної еволюції більш глибоким у своїх основах, ніж це можна уявити, а отже й спинити його нічим не можливо. Але багато міжнародних організацій намагаються спрямовувати процес глобалізації в інтересах сильних світу цього. Глобалізація повинна здійсню-ватись не по чиїсь вказівці "зверху", а, так би мовити, "по горизонталі", на основі інтеграції локальних ініціатив, ґрунтуючись на принципах гуманізму, кооперації і солідарності. Тобто природним, еволюційним є об'єднання людства з ініціативи, інтересів соціальних груп, народів, держав, коли кожна одиниця буде відчувати необхідність і неминучість цього процесу. Адже в противному випадку, як зауважує П. Тейяр де Шарден, люди продовжуватимуть залишатись один одному ворожими, відособленими і все це матиме вигляд примітивної механізації. "Мурашник замість братерства. Замість очікуваного стрибка свідомості - механізація, яка ніби неминуче витікає з тоталізації". На думку француза це жахливе порушення правил ноогенезу. Люди повинні об'єднуватись своєю суттю, силою любові, тільки такий шлях до ноосфери є істинним. "Вихід для світу, двері для майбутнього, вхід в надлюдство відкриваються вперед і не тільки для деяких осіб, не для одного обраного народу. Вони відкриваються лише під натиском всіх разом, в тому напрямку, в якому всі разом (хоч і під впливом і керівництвом еліти) можуть об'єднатись і завершити себе в духовному оновленні Землі". В.Вернадський, розробляючи концепцію ноосфери, досліджує іншу основу, на якій об'єднується людство, а саме, науку, яка вигідно відрізняється тим, що є, по-суті, єдиною і одинаковою для "всіх часів, соціальних середовищ і державних об'єднань. Щоправда, до цього розумінння людство доходить тяжким досвідом історії, тому що і релігія, і державні утворення на протязі тисячоліть намагались і намагаються створити єдність і силою включити усіх в одне єдине розуміння сенсу і мети життя. Такого єдиного розуміння в багатотисячній історії людства не було." Так само не здатна, на думку вченого, об'єднати людство й філософія. Наукова думка, яка є основною силою, що творить ноосферу, в сучасному світі дійсно є тим, навколо чого об'єднуються люди різних національностей, релігійних, політичних переконань. Вони заради пошуку наукових істин створюють спільні міжнародні організації, постійно скликають симпозіуми, проводять конференції, на яких узгоджують свою роботу, визначають спільні цілі й пріоритети. Крім того, навколо науки об'єднуються не тільки вчені, але й люди інших професій. Наукові дані, інтелектуальна власність сьогодні є чи не найбільшим багатством і в їхній розвиток вкладаються величезні кошти. Як зазначає росій-ський вчений Л.Лєсков: "Якщо в індустріальному суспільстві основною функцією було виробництво матеріальних продуктів (товару), то в постіндустріальному провідна роль переходить до отримання теоретичних знань". А тому неминучим є зростання ролі освіти. Стає все очевиднішим, що ключ до майбутнього нації у високопрофесійній системі освіти. В.Вернадський писав: "Питання про моральну сторону науки – незалежно від релігійного, державного чи філософського прояву моралі - для вченого стає на порядок дня" . "Людина вперше реально зрозуміла, що вона мешканець планети і може та повинна діяти у новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, сім'ї чи роду, дер-жав та їх союзів, але і у планетарному аспекті" В.Вернадський відзначав, що вплив соціальної організації, вдосконалення суспільних форм "є основним елементом, що врешті решт призвів до перетворення біосфери в ноосферу". П.Тейяр де Шарден у книзі "Феномен людини" першопочатково на "молодій" Землі виділяє 5 джерел, в яких зосереджувалось людське життя: Центральна Америка з цивілізацією Майя; Південні моря з полінезійською цивілізацією; басейн Жовтої ріки з китайською; долини Гангу та Інду з цивілізаціями Індії; нарешті Ніл і Месопотамія з Єгиптом та Шумером. В силу різних причин деякі цивілізації занепали і "партія за майбутнє світу" почала розігруватись в Азії та Північній Африці. Н.Хамітов у книзі "Історія філософії" визначаючи основні риси східної філософії (філософії Індії та Китаю), наголошує на тому, що "її головною метою було не пізнання світу, а встановлення гармонії людини і світу, зміна світовідношення". Вражаючі досягнення східної культури у медицині, методах самопізнання та самовдосконалення. Християнство лягло в основу того, що ми називаємо західною цивілізацією. західна і східна культури розвивались кожна своїм шляхом і, по-суті, окремо одна від одної. Саме в діалозі Сходу і Заходу, в їх порозумінні, на нашу думку, й лежить ключ до об'єднання людства. І цей діалог вже поступово відбувається. Вплив східної культури на нашу цивілізацію теж важко переоцінити. Протягом віків Індія, Китай, Японія в основному спрямовували свою пізнавальну енергію на вивчення людини, її духу, психіки і тому, коли Захід зіткнувся з цими досягненнями, він, не чекаючи почав переймати і досліджувати їх. Різноманітні східні гімнастики, медицина, бойові мистецтва не одному допомогли покращити здоров'я і віднайти в житті нові сенс. Китайська і тибетська нетрадиційні медицини продовжують дивувати нас своїми досяг-неннями. Східні релігійно-філософські системи знайшли собі вдячних послідовників далеко за ме-жами Азії. В.Вернадського у своїх щоденниках не раз наголошував на тому, що індійська філософія і релігія є багато в чому кориснішими для розвитку наукової думки, ніж аналогічні західні системи. Те, що ноосфера є явищем глобальним і вимагає прояву людства як єдиного організму зовсім не означає, що в культурному плані всі народи рано чи пізно повинні об'єднатись в деякій мегакультурі і свої унікальні національні культури принести їй в жертву. Шлях до об'єднання людства в культурному вимірі ноосфери, полягає через діалог локальних, національних культур. Сьогодні діалог ку-льтур наближається до своєї кульмінації. З позицій ноогенезу негативні явища, які його супроводжують, є минущими, а подальша глобалізація проходитиме на основі локальних ініціатив, доброї волі та поваги до національних відмінностей.
2. Крах теорії еволюції Дарвіна[6].
У Всесвіті, по припущенню вчених, двісті п'ятдесят мільярдів галактик. У кожній галактиці біля трьохсот мільярдів зірок. Ця незбагненна людською свідомістю система систем функціонує по суворим законам буття. Наша планета Земля є лише малою частиною цієї системи. Але і вона побудована на основі тонко розрахованого балансу всіх її підсистем. Дарвін вважав, що вся розмаїтість живого виникає з неживої матерії випадковим шляхом і має предком одну живу істоту… Через п'ять років після виходу книги про походження видів французький біолог Луї Пастер спростував теорію, висунуту Дарвіном. У результаті проведення безлічі досвідів учений зробив висновок: створити життя з неживої матерії неможливо. Не менш серйозним підводним каменем на шляху просування теорії еволюції, є складна будова клітини, пояснити яку низкою випадків у формуванні внутрішньоклітинних зв'язків просто неможливо. Деякі організми складаються усього лише з однієї клітини, але навіть вони мають дуже складну структуру і мають різні функції, необхідні для життя. Сучасні електронні мікроскопи показали її складну й упорядковану структуру. Клітина має механізми, що виробляють енергію, подібно електростанціям; продукує імунні гормони - системи по збору і впровадженню комплексів захисту організму і життя. Це цілі очисні лабораторії. Подібна складна система ніяк не моглавиникнути випадково. У сучасних лабораторіях, де застосовуються
найвищі комп'ютерні і біотехнології, одержати живі істоти шляхом змішування неживих матерій неможливо. Абсурдність цієї ідеї стала очевидної, і роботи були припинені. Американський математик і астроном, професор Хоук пише: "Утворення життя з неживої природи випадковим чином, за принципом "само по собі", також неможливо, як і створення Боїнга-747 ураганом по чистій випадковості з купи мотлоху". Структура молекули ДНК була відкрита в 1955 році двома американськими вченими, Д.Уотсоном і Ф.Лементом. Виявилося, що клітини живих істот мають куди більш складну структуру, чим уявлялося раніше. Нобелівський лауріат Ф.Лемент був змушений визнати неможливість випадкового утворення такої складної системи, як дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК). ДНК - це складна спіралеподібна молекула, що знаходиться в ядрі кожної клітинки; в ДНК зашифровані усі фізичні особливості організму. Шифр ДНК складається з чотирьох молекул. У цьому банку даних зібрані всі дані про організм. Якщо ж почати записувати дані, що містяться в ДНК, на папір, то ці записи перевершать по обсязі енциклопедію "Britannica" у сорок разів. І всі ці дані заховані усередині клітинки, розміри якої дорівнюють сотим часткам міліметра! Як могла виникнути настільки складна структура, як ДНК? Неможливо не визнати велич цього і подібного цьому творінь. А тому–неможливо не визнати і першооснову цих творінь-Самого Творця. Неправдоподібність розвитку життя за сценарієм теорії еволюції доведена всіма науковими дисциплінами: у природі не існує процесу, що підтверджує перетворення неживої матерії в живий організм, а потім у мільйони видів живих істот. Природний відбір–за теорією-це природна селекція найсильніших або найбільш пристосованих до визначених умов життя істот. Автор теорії приводить у своїй книзі приклад з оленячою чередою, що постійно піддається нападам хижаків. Він говорить, що тут виживають найбільш швидкі тварини. І висловлює твердження: при цьому зміниться не тільки характеристика усього виду, але і цілком вид. Звичайно, адаптивна система в живих істот-тварин, рослин і навіть мікроорганізмів існує, але з її допомогою одні тварини не перетворюються в інші. Наприклад, олені не перетворяться в коней. Природний відбір сприяє лише продовженню здорового роду, витісняючи слабких і хворих, тому він ніяк не може бути механізмом, що здійснює процес еволюції. У цьому питанні на Дарвіна вплинув його сучасник, французький біолог Жан Батист Ламарк, що вважав, що наступні покоління успадковують придбані фізичні особливості. На думку Ламарка, ці передані особливості, накопичуючись з покоління в покоління, у підсумку, сформують нові види, наприклад: жирафи відбулися від антилоп за рахунок витягування шиї в той момент, коли антилопи намагалися дістати гілки з верхівок дерев; чи ж якщо протягом багатьох поколінь, від батька -до сина, відрубувати руки, то, після закінчення визначеного часу, почнуть народжуватися безрукі діти...Впевнившись цими прикладами, Дарвін у своїй книзі множить безглузді припущення подібного роду, допускаючи, наприклад, походження китів від ведмедів, що колись полювали у воді. Висунуті Ламарком і Дарвіном ідеї суперечать основним біологічним законам. Дарвін писав: "Якщо з'ясується, що утворення складного органа неможливе за допомогою змінюючих одна одну змін, то моя теорія загине". Відкриті австрійським ботаніком Грегором Менделем закони генетики зовсім зруйнували припущення Дарвіна і Ламарка. Генетика, що розвивалася з початку століття, довела, що не фізичні особливості, а тільки гени передаються в спадщину наступному поколінню. Стала явною вся нереальність ідеї про походження нових видів за допомогою нагромадження і передачі особливостей, придбаних у ході життя. Відомий еволюціоніст, англійський палеонтолог, К.Петерсон констатує цей факт: "Ніхто не зміг вивести новий вид за допомогою природного відбору, нікому не вдалося навіть наблизитися до чого-небудь подібного, і на сьогоднішній день це сама тема неодарвінізму, що заперечується,". Крім того, наука XX століття показала, що живий організм складається із системи органів і працює, як складно улаштований механізм. Він не може функціонувати при відсутності хоча б одного елементу. Ця особливість, названа "комплексом неможливості скорочень" указує на те, що всі структури організму з'явилися в один момент і в повному складі. Даний факт остаточно зруйнував теорію про те, що живі організми розвивалися одні з других, від простого до більш складного, поступово і постійно під впливом дрібних змін. Після того, як з'ясувалося, що передбачуваний Дарвіном процес природного відбору не має сили, еволюціоністи були змушені зробити корінні зміни у своїй теорії. Вони замінили поняття природного відбору поняттям мутації -зміни, що утвориться в результаті впливу на організм зовнішніх факторів, радіації і хімічних речовин.
Насправді ж, мутація руйнує ДНК, і здатна тільки нашкодити живій істоті. До сьогоднішнього дня ні в самій природі, ні лабораторії вчених не зареєстровано жодного випадку позитивного впливу мутації. Десятки років еволюціоністи працюють над створенням нових видів тварин. Вони піддають живі організми впливу радіації, але в результаті одержують лише хворі і неповноцінні особи. Незліченні досвіди, проведені на фруктових хробаках, показали, що мутація може бути руйнівною, а в ряді випадків навіть убиваючою, але ніяк не творчою. Отже, факти переконують нас, що тваринний світ має складну структуру, походження якої неможливо пояснити випадковістю, а Всесвіт є продуктом ідеального утвору.
З моменту виникнення теорії еволюції палеонтологами не виявлено ніяких древніх останків, які б підтвердили її правоту. Збереглися фосилії (останки тварин), що не піддалися змінам. Вони дають уявлення про розвиток тварин, що населяли Землю. Відповідно до теорії Дарвіна, спочатку утворилися одноклітинні організми, що, згодом, піддаючись деформації протягом сотень мільйонів років, перетворилися спочатку в безхребетних морських тварин, а потім- у риб. Як-би це припущення було вірним, то палеонтологи могли б пред'явити "проміжну ланку"- перехідні види, що зв'язують різні види тварин. Приміром, якби птахи дійсно відбулися від рептилій, то в стародавності існували б мільйони тварин, що були напівптахами напіврептиліями. Дарвін підкреслював наступне: "Якщо моя теорія вірна, то в історії повинне існувати незліченна безліч проміжних форм, що зв'язують види один з одним. Докази, що свідчать про їхнє існування, можуть міститися тільки серед останків древніх тварин". Якщо і справді одні види відбулися від інших за допомогою поступових перетворень, то чому ж нам зовсім не зустрічаються "проміжні форми"? Дарвін вважав, що вони повинні були зберегтися в земних шарах, і обов'язково будуть виявлені при більш докладному вивченні древніх останків. Тому підтримували його еволюціоністи протягом 140 років вивчали геологічні шари у всіх куточках планети в пошуках необхідних останків. "Проміжні форми" виявилися продуктом фантазії, що направив науковий пошук по помилковому шляху. Англійський палеонтолог Д.Ейджер усупереч своїм еволюціоністським поглядам визнає: "Наша проблема полягає в наступному: при ретельному дослідженні останків, як на рівні класів, так і на рівні видів, перед нами постійно встає той самий факт: утворення груп відбулося не поступово за рахунок змін, а од-номоментно". Найбільш давнім шаром, у якому зустрічаються останки стародавніх тварин, є шар кембрійського періоду, вік якого коливається в межах від 530 до 500 мільйонів років. У шарах докем-брійського періоду немає ніяких інших останків живих організмів, крім одноклітинних. У кембрійський період одномоментно й одночасно з'являються різні види, що сильно відрізняються один від одного... Приміром, око трилобіта працювало за допомогою системи подвійної лінзи, що складається із сотні різних осередків. Чарункова структура ока трилобіта зовсім не змінилася за 530 мільйонів років. Ця ж структура ока мається в бджіл і бабок. Але до трилобітів не було ніяких інших більш примітивних тварин, від яких він міг би чи успадкувати розвити складну структуру ока. Це доводить, що живі істоти цього періоду не мали ніякого загального предка. Найвідоміший прихильник теорії еволюції, англійський зоолог Р.Давкінс констатує факт: "Живі істоти кембрійського періоду зародилися в одну мить і в тім стані, начебто і не було ніякої еволюційної історії". Ця обставина робить теорію еволюції помилковою. У своїй книзі Дарвін писав: "Якби безліч видів, що належать до одного класу, почали своє існування в один момент і усі відразу, те цей факт став би смертельним ударом, нанесеним по моїй теорії, заснованої на походженні тварин від одного предка еволюційним шляхом методом природного відбору". Виявилося, що цей смертельний удар був нанесений теорії Дарвіна ще в кембрійський період. Нашарування, що з'явилися в наступні епохи, вказують на одномоментне походження тварин. Основні групи тварин: риби, птахи, амфібії, рептилії і ссавці, що виникли на Землі, мають повноцінну і життєздатну структуру. Серед цих груп не існує жодного представника "проміжної форми", про яку так мріяли еволюціоністи. Палеонтолог-еволюціоніст М.Зарнецький погоджується з тим, що постійною перешкодою для теорії еволюції є дані самої палеонтології. Більш того, останки, що належать тварині, що жила сотні мільйонів років тому, нічим не відрізняються від існуючих і нині. Наприклад, кістяк акули, вік якої складає 400 мільйонів років, має таку ж структуру, що і кістяк сучасної акули; немає абсолютно ніякої різниці між мурахою, вік якого 100 мільйонів років, і сучасною мурахою. Живі істоти, створені Богом, ніяк не змінилися з моменту їх-нього створення. Досить довго приписувалися до горезвісного "проміжні формі" останки риби солікант. Еволюціоністи протягом багатьох років вважали, що ця риба мала особливості земних тварин, тобто була з примітивними ногами і напівлегенями. Коли ж у 1938 році в Індійському океані був виловлений живий солікант, що вважався вимерлим, еволюціоністи пережили дійсний шок. Було виявлено, що між тією рибою і сучасним солікантом немає ніякої різниці. У соліканта, на відміну від припущень еволюціоністів, не виявилося ні примітивних ніг, ні примітивних легень. Крім того, риба, яку уявляли такою, що вийшла із води на сушу, виявилася глибинним мешканцем, нездатним піднятися з 180-метрової глибини! Іншим фосилієм, що еволюціоністи називали "проміжною формою", був птах археоптерікс. Еволюціоністи визначали цю тварину як нелітаючу форму напіврептилії-напівптаха. Один з найвідоміших прихильників теорії еволюції наших днів, доктор палеонтології Гарвардського університету С.Джейголд змушений був визнати помилковість даного припущення після
того, як у 1992 р. був знайдений сьомий фосилій археоптерікса. Він показав, що тварина мала грудну кістку, необхідну для роботи літальних м'язів. Потерпівши невдачу з останками древніх тварин, еволюціоністи спробували спробувати щастя з походженням людини від людиноподібної мавпи. На Землі нараховується близько 6500 різних видів мавп, велика частина яких уже вимерла. Розміри їхніх черепів стали предметом вивчення і матеріалом для коментарів до теорії еволюції людини. Так, наприклад, палеонтологом Р.Дартом у 1926 р. були знайдені останки мавпи, названої згодом австралопітеком. Еволюціоністи вважають цю мавпу людиноподібною. У той же час, при порівнянні кісток кістяка австралопітека з кістяками сучасних шимпанзе ніякої різниці не виявилося. Прихильники теорії висунули ідею, що різниця між цими видами складається в прямоходінні австра-лопітека. Це припущення було спростовано С.Саккерманном і Ч.Окснардом, палеонтологами. Вони довели, що австралопітек - усього лише представник вимерлого роду мавп. Останки ж нібито люди-ноподібних мавп насправді є останками древніх людей різних племен. Відповідно до їхніх розходжень у рамках виду вони були названі: Homo erectus, Homo sapiens, Homo sapiens sapiens. Усі сучасні люди при всій розмаїтості кольору шкіри і форми кісток кінцівок і черепів, що характеризу-ються як расові розходження, належать єдиному останньому з цих видів. Палеоантрополог Річард Лівкі, порівнявши черепа групи Homo erectus і черепа сучасних людей, констатує факт лише расових розходжень між ними. Але навіть при наявності наукових доказів неспроможності дарвінівської теорії примітивне тлумачення природи людини і його еволюції глибоко осіли у свідомості суспільства. І це не дивно, коли навіть у найвідоміших наукових виданнях часто виділяється місце для цієї неправди. Еволюціоністи не обмежувалися зображенням своїх вигадок на картинках–реконструкціях. Ними була виготовлена дійсна підробка. Найвідомішою науковою фальсифікацією був кістяк пітдауна, придуманий англійським ученим-еволюціоністом Ч.Даусоном у 1912 році. Ці останки були пред'явлені світовому науковому співтовариству як самий важливий аргумент у суперечці про наявність "проміжної ланки", що зв'язує людину з мавпою. Він виставлявся в музеях протягом 40 років. У підсумку, фахівці, що досліджували кістяк у 1949 році встановили, що його виготовили, умонту-вавши щелепи орангутанга в людський череп. У 1922 році еволюціоністи, спираючи на результати дослідження лише одного зуба, висунули міфічну "проміжну форму" за назвою "небрасець". Пізніше з'ясувалося, що зуб, що служив джерелом "знахідки" "небрасця", належав дикому кабану. Згодом, після усіх викриттів, з'ясувалося, що останки безлічі черепів, що представлялися дотепер як докази еволюції, можуть служити лише спростуванням теорії Дарвіна. Неандерталець, прийнятий як факт у 1856 році, був забракований у 1960 році; пітдаун, що виник у 1912 році, позбавився статусу недотор-канності в 1953 році; зінджантроп, що служив доказом з 1959 року, припинив своє існування як нау-ковий факт у 1960 році; рамапітек, виявлений світу в 1964 році, був "викритий" у 1979 році. Але в багатьох країнах світу, включаючи і США, такі черепи дотепер представляються в засобах масової інформації, а також у ряді книг по еволюції як науковий факт. Книги члена всесвітнього Конгресу археологів, співробітника Міжнародного Інституту Бхактіведанти американця Майкла Кремо “Невідо-ма історія людства” та “Заборонена археологія”[9]. в США стали відомими. Спеціаліста з історії археології та археологічних аномалій запросили виступити в Інституті археології Національної академії наук України, на кафедрі археології Києво-Могилянської академії, в Інституті журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка й у бібліотеці Національного технічного університету “КПІ”. Завітав Майкл Кремо і до редакції “Хрещатика”: “Мій батько служив офіцером розвідки, тож скільки себе пам’ятаю, наша сім’я подорожувала. Ще в дитинстві я став “хлопцем світу”,— розповідає американець.— Фах історика здобув в Університеті Джорджа Вашингтона у США. Але у 24 роки побував в Індії, де зустрів гуру. Його звали Бхактіведанта Свамі. Цей чоловік ознайомив мене з санскритом. Поглиблено вивчаючи стародавнє письмо, я засумнівався в еволюційній теорії Чарльза Дарвіна. Адже у Ведах йдеться про те, що люди живуть на Землі вже мало не 500 мільйонів років! А усі сучасні підручники стверджують: перше людиноподібне створіння з’явилося на планеті лише 6 мільйонів років тому. Втім, за останнє століття археологи знайшли чимало сенсаційних спростувань теорії Дарвіна. Вісім років працював пан Кремо разом із фахівцем з біологічної математики Міжнародного інституту Бхактіведанти Р.Томпсоном над книгою, в якій зібрано всі ці докази. Часто дослідники натрапляли на якусь цікаву інформацію, що була опублікована в старих газетах. Напрклад, 1891 року “Морісонвіл Таймс” повідомила про жінку, котра знайшла золотий ланцюжок завдовжки 25 сантиметрів у шматку вугілля. А за даними Геологорозвідувального управління штату Іллінойс (там, де розташована шахта, з якої видобули копалину), вік того пласту – 260 - 320 мільйонів років. Або ж, скажімо, невеликі залізні кулі, що протягом 20 років знаходили південно-африканські шахтарі у породі докембрійського періоду віком два мільярди років. Ці предмети дуже тверді…” - не піддаються навіть “подряпинам сталевого ножа. Але на одній кульці було висічено три паралельні борозни. Схоже, таке могла зробити лише розумна істота.” В своїй книжках Майкл Кремо наводить багато прикладів артефактів. В тому числі, що в 1983 р. газета “Московские новости” надрукувала короткий репортаж про відбиток людської ступні, виявленої в Туркменістані (СРСР) в гірській породі юрського періоду, вік якої- 150 млн. років, та ще поряд з велетенським слідом динозавра. Професор Аман Ніязов, чл. – кор. АН Туркменской ССР, з приводу знахідки заявив, що слід нагадує людський, хоч прямих доказів його приналежності людині немає. Знайдено найдавніший слід взутої ноги, який датується кембрійсьим віком 505 - 590 мл. років (Анти-лоп-Спрінг, штат Юта, Майстер, 1968), а також людський скелет(286-320 млн. років, Макоу-пін, штат Іллінойс, The Geologist, грудень, 1862)...
На жаль, величезна частина суспільства вважає дарвінівську теорію еволюції не примітивною підмогою примітивної ж матеріалістичної ідеології, а доведеним науковим фактом.
Неправда й обман проникли не тільки в шкільні підручники, але й в підручники для вищих учбових закладів (СНГ) для помилковго обгрунтування перетворення мавпи в первісну людину за рахунок праці (за Енгельсом)…Ці підручники тиражуються мільйонами екземплярів і формують атеїстичне суспільство. Але факт залишається фактом. Живі види відбулися одномоментно, у своєї ідеальній і відразу даній їм формі. Один з основних постулатів своєї теорії Дарвін виклав у наступній формулі: " Розвиток живих організмів на землі прямо зв'язано з боротьбою за існування. У цій безупинній боротьбі перемагає найсильніший, слабкий же приречений на поразку і забуття". Відповідно до його вчення, у природі завжди присутня найжорстокіша, безупинна боротьба за існування і постійне протистояння. Дарвін стверджував, що ідея "боротьби за виживання" також застосовна і до людей. Відповідно до цієї фантастичної заяви "привілейовані раси" перемагали в цій боротьбі. Цими "приві-лейованими расами", на думку Дарвіна, були білі європейці, а африканська й азіатська раси в ній програвали. Дарвін не зупинився і на цьому і висловив припущення, що ці раси незабаром і зовсім вимруть: "У деякому не такому вже і далекому майбутньому, що виміряється лише століттями, цивілізовані раси, безсумнівно, винищать, а потім цілком замістять дикунів по усьому світі. У той же час антропоморфна мавпа (тобто перехідна стадія від мавпи до людини) теж буде знищена. Розрив між людиною і її найближчими предками буде швидко збільшуватися, і різниця між цивілізованими людьми і дикунами стане приблизно такию ж, як між кавказькими народами і гібонами, у той час як зараз вона така, як між неграми, австралійцями і горилами". Індійський антрополог Лаліта Видьярті, що присвятив довгий час вивченню схованих аспектів дарвінізму, пояснює, як дарвінівська теорія еволюції нав'язала ідеї расизму суспільним наукам: " Дарвінівська теорія виживання найбільш придатних була тепло прийнята вченими -громадськими діячами, і вони повірили, що людство до-моглося різних рівнів розвитку по порівнянні з рівнем, досягнутим цивілізацією білої раси. До другої половини 19 століття расизм був прийнятий як факт значною більшістю західних учених". При розробці своєї теорії Дарвін черпав ідейне "натхнення" у дуже популярній у колах інтелігенції того часу книзі британського економіста Т.Мальтуса "Есе про принципи популяції". Мальтус привів свої математичні розрахунки, суть яких зводилася до того, що чисельність людей на землі занадто велика і варто припиняти їхнє розмноження. На думку економіста, масові нещастя, такі як війни, голод і епідемічні хвороби є необхідними механізмами скорочення чисельності населення, тому що визначена кількість людей повинна вмирати, щоб дати можливість жити краще іншим. Існування людства можливо лише завдяки стану цієї "перманентної війни". От як описується точка зору Мальтуса про чисельність народонаселення стосовно до європейського способу життя в статті "Секретні наукові дослідження нацистів": На самому початку в першій половині ХIХ сторіччя представники правлячих класів із усієї Європи зібралися разом, щоб обговорити новоявлену "проблему народонаселення" і розробити методи виконання рекомендацій Мальтуса по збільшенню рівня смертності серед бідняків: "Замість того щоб прищеплювати бідноті чистоту і санітарію, нам варто заохочувати протилежні звички. Вулиці в наших містах ми повинні будувати вузькіше, ущільнювати чисельність людей у будинках і сприяти поверненню епідемії чуми. За містом нам слід будувати села поблизу водойм зі стоячою водою й особливо заохочувати будівництво сіл у болотистій і непридатній для здорового життя місцевості" і т.д.3 У результаті цієї жорстокої політики слабкі, і ті, котрі відстають у боротьбі за виживання, були б знищені, і швидкий ріст населення став би збалансований. Ця, так названа політика "утиску бідних", фактично втілювалася в життя в Англії в XIX столітті. Для бідних прошарків населення був заведений такий індустріальний порядок, при якому 8-9 літні діти були змушені працювати по 6 годин на день у вугільних шахтах, і тисячами вмирали, не витримуючи дивовижних умов існування. Під впливом цих ідей Дарвін сформулював концепцію перманентного конфлікту як глобального природного явища. Це дозволило йому заявити, що в боротьбі за виживання завжди перемагає найсильніший і найбільш пристосований і тільки він має право на існування, адже цей закон виправданий самою природою. В ХІХ столітті ідеї дарвінізму сформували теоретичну базу для "виправдання" політики расизму, а в ХХ столітті теорія еволюції забезпечило передумови для виникнення ідеології нацизму У програмних статтях А.Гітлера і А.Розенберга знаходять концепції Дарвіна("природний відбір"", "природна селекція" і "боротьба за виживання між расами", про які десятки разів згадується в книзі "Походження видів шляхом природного відбору"). В книзі "Mein Kampf" Гітлер пише: "Історія людства досягла б найвищої точки в новій тисячолітній імперії безпрецедентної пишноти, заснованої на новій расовій ієрархії, запропонованій самою природою". У 1933 році на з'їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Нюрнберзі Гітлер відкрито проголосив: "Вища арійська раса повинна підкорити собі всі нижчі раси...це закон, обумовлений самою природою, є єдиним логічним законом життя на землі". Історик Р. Хікман так описує вплив дарвінізму на формування ідеології фашизму: "ітлер чітко сформулював визнання еволюційної теорії, де особливо підкреслюється теза про природну селекцію, необхідність винищування слабких рас для виживання найбільш пристосованих, щоб шляхом відбору вивести краще суспільство. А. Гітлер, що всотував у себе ідеї Дарвіна й активно пропагував їх, привів людство до трагедії, масштаби якої були дивовижні. Історія людства ще не знала настільки кривавих масових жертв. Багато політичних і етнічних груп, особливо євреї, піддалися гітлерівської "селекції" і тисячами винищувалися, піддавалися найжорстокішим катуванням у нацистських концентраційних таборах. Друга світова війна,.... (продовження далі)
Відповіді
2004.01.24 | Михайло
Re: ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ І РЕЛІГІЯ
Друга світова війна, що почалася з нацистської агресії, забрала життя 55 мільйонів людей. З іншої сторони комуністи завжди були одними із самих послідовних і відданих захисників теорії Дарвіна. Переписки між Марксом і Энгельсом показали, наскільки одностайні вони були в підтримці вчення Дарвіна, " природознавства, що містило у собі основи, для комунізму". Карл Маркс навіть присвятив Дарвінові перше німецьке видання своєї книги "Капітал" і підписав на титульному листі "Чарльзу Дарвінові від палкого шанувальника". У свою чергу Энгельс своїй книзі "Діалектика Природи", написаній під впливом ідей "Походження видів", надзвичайно високо оцінив вчення Дарвіна і спробував внести свій внесок у розвиток теорії, присвятивши цьому цілу главу книги: "Роль праці в процесі формування людини з мавпи". Послідовники Маркса і Энгельса російські комуністи Плеханов, Ленін, Троцький і Сталін одностайно приймали дарвінівську теорію еволюції. Плеханов розглядав марксизм як "дарвінізм стосовно до соціальної науки". Л. Троцький сказав: "Відкриття Дарвіна-це найбільший тріумф діалектики в області органічної матерії". Вчення Дарвіна відігравало найважливішу роль у формуванні комуністичних кадрів: у юності Сталін був дуже релігійною людиною, але під впливом книг Дарвіна відійшов від релігії, і став затятим атеїстом. Мао Цзе-дун заснував комуністич-не правління в Китаї, знищив мільйони своїх співгромадян і відкрито стверджував, що " китайський соціалізм спирається на ідеї Дарвіна і теорію еволюції". В угоду комуністичної концепції діалектичного конфлікту в ХХ сторіччі були принесені в жертву більш 120 мільйонів людських життів. Дарвінізм став "науковим" фундаментом для багатьох перекручених і жорстоких ідеологій сучасності, що принесли незліченні страждання людству в ХХ столітті. Історія людства ХХ століття повна прикладами безглуздої і жорстокої боротьби з інакомисленням. Індивіди і групи, що обрали своєю метою в житті безжалісність і терор вірять в гасла дарвінізму: " у цьому світі перемагає найсильніший", "велика риба поглинає малу", "війна -це доблесть" і "боротьба -це двигун прогресу". Заберіть дарвінізм і залишаться лише порожні гасла. Усі три світові релігії, послідовниками яких є велика частина населення землі, виступають проти насильства, несуть світу гармонію і світ, категорично заперечуючи які-небудь прояви жорстокості, насильства й убивства безневинних людей. Жорстокість і насильство знищують те добро і чисту мораль, що несе людям Бог. Однак дарвінізм вважає конфлікт природним двигуном прогресу , а насильство -виправданим механізмом регулювання рівноваги на землі, що начебто має повне право на існування.3. Релігії - шляхи до Бога і до безсмертя.
“Троє шляхів ведуть до Абсолютної Істини, Крішни: шлях умоглядних роздумів, шлях містичної йоги і шлях бгакті. У кожного різні особливості. Всевишні Бог єдиний, але у відповідності зі способом розуміння Його, Він проявляється в трьох образах- Брахман, Параматман, Бхагаван. “
“Філософія Веданта дана самим Всевишнім Господом Нараяною в образі В`ясадеви. В словах Всевишнього Господа немає помилок, обману і недоліків, які виникають із-за недосконалості чуттів.”
“В епоху Калі немає іншого шляху, немає іншого шляху, немає іншого шляху, крім Святого Імені Господа, крім Святого імені Господа, Крім Святого Імені Господа.”
“Веди, пурани і великі мудреці не завжди мають однаковий погляд. Тому є різні релігії. Поведінка бгакта стверджує істинну мету релігії. Поведінка Мадгавендри Пурісутність ре-лігії.”
( “Так говорив Чайтанйа”, Л., 1990, -46с. )
Сучасне розуміння походження релігії базується на ідеї її виникнення в первісному суспільстві на грунті міфологічних уявлень в результаті кризи останніх. Тобто, іншими словами, є продуктом колективного людського розуму. Англійський вчений Е.Тайлор(1832-1917) висунув анімістичну теорію походження релігії, згідно з якою віра в нематеріальні душі і духи була найдавнішою формою релігійних уявлень. Це віра в надприродні істоти, що містяться в будь-яких тілах (душі) або поза тілами (фізичними) і діють самостійно (духи), оскільки, як уявляють собі дослідники, первісні люди були переконані в існуванні душі у тварин (наприклад у книзі і фільмі “Дерсу Узала” герой серйозно говорить про душу дерева, тигра і що всі вони – люди). Поняття про переселення душ і життя душі після смерті іде з тих часів. Причому анімізм розглядається як вищий ступінь міфологічної абстракції, коли ідея речі відокремлюється від самої речі (Лосєв), тобто він є притаманним людині уявленням про духовні істоти. При цьому заселення світу духами пояснюється з точки зору здатності людини до відокремлення сутності предмета від самого предмета. Отже, світ заселений духами, які існують лише в абстрагованій формі в уяві первісних людей. На більш високих стадіях абстракції виникають уявлення про ієрархії богів(боги Сонця чи Неба, боги Деміурги), про національних богів, багатобожжя і монотеїзм[1, 4]. Отже, визнючи регулюючу позитивну роль релігій як джерела моральності і законів сучасне релігієзнавство залишається на атеїстичних позиціях, оскільки грунтується на впевненості людського походження релігій як форми міфологічної абстракцій. Доречно припустити, що сучасне релігієзнавство просто не використало ще одну можливу версію розвитку подій: знання можуть бути підсвідомими або знищеними, не збереженими або просто загубленими в результаті існування тієї або іншої цивілізації. А звідси ті знання, які до нас доходять від найдавніших цивілізації також можуть бути неповними, фрагментарними, а отже, мо-
жуть бути не міфами, тобто не вигадками, а залишками істинного знання попередніх цивілізацій. Як-що існує Бог, то прямим підтвердженням Його існування буде інформація від Нього Самого для всього людства. З цієї точки зору варто розглянути духовне надбання найбільш стародавньої індійської цивілізації – ВЕДИ. Тим більше, що інформація, яка дається істориками, страждає від неправдивості і сучасних міфів в політичних і псевдорелігійних оболонках.
Римський письменник-класик Тацит претендував на те, що у своїх працях "без гніву й упередженості" описував події й осіб минулого, будучи при цьому вільним від ворожості і пристрасті. Цей девіз вів серйозних істориків через століття і їхнє найвищим прагненням стало те, щоб писати історію "об'єктивно", утримуючи себе на відстані від думок, яких дотримують зацікавлені сторони[8]. Як відомо, даного ідеалу дотримувались не завжди. Ми бачили, що уряди, що були при владі у ХХ сторіччі, давали завдання переписувати історію своїх країн, виходячи при цьому з погляду своїх власних ідеологій. Подібно придворним літописцям минулого деякі сучасні академічні історики без усякого сорому писали упереджені звіти про події і, відповідно, заново створювали минуле. Коли відразу після другої світової війни народи Азії й Африки стали незалежними, то їхні інтелектуали почали усвідомлювати той факт, що історії їхніх країн писалися представниками колоніальної влади, з якими вони боролися. У більшості випадків вони відкрили, що "офіційні" історики відмахнулись від усіх традиційних звітів про їхнє власне минуле як від чогось типу міфу і казки. Ситуація повільно змінюється. В Індії існувала традиція знання й освіченості набагато більш стародавня і велика, чим вік тих європейських країн, які з 16 століття стали її політичними хазяїнами. Один з головних пунктів перегляду історії стосується так називаної "теорії вторгнення аріїв", до якої часто відносяться як до колоніально-місіонерської, припускаючи що це був плід думки завойовників іноземних колоній, що не могли не уявити, що вся більш висока культура повинна була прийти через межі "відсталої" Індії, і які також припускали, що релігію можна поширювати тільки через політично старе місіонерське зусилля. Не розглядаючи більш лиховісну версію цієї переробки історії, що обвинувачує винахідників "теорії вторгнення аріїв" у злості і цинізмі, усе-таки немає сумнівів у тім, що ранні європейські спроби пояснити присутність в Індії індійців мали багато загального із широко розповсюдженим біблійним переконанням, що людство виникло з 1 пари людей, а точніше з Адама й Єви (думали, що дата їхнього спільного народження - 4005 рік до різдва Христова), і що всі народи на Землі походять від одного із синів Ноя, чи – єдиного з людей, що пережив Всесвітній Потоп, (датується 2,5 тисячоліттям до р. Христова). Здавалося би, єдина проблема полягає в тому, щоб установити зв'язок між народами, не згаданими в 10 главі Першої книги Мойсея (Буття. Старий Завіт: Заселення Землі), і одним з біблійних генеалогічних списків. Одним подібним прикладом християнського історика, що намагався пояснити присутність в Індії індійців, є знаменитий Аббе Дю-буа (1770-1848), чиє тривале перебування в Індії (1792-1823) дозволило йому зібрати велику кількість цікавих матеріалів відносно звичаїв і традицій індусів. Його рукопис (французькою мовою) купила Британська ост-індійська компанія й у 1897р. цей рукопис з'явився в англійському перекладі під заголовком "Вдачі, звичаї й обряди індусів" з передмовою преподобного Ф.М. Мюллера. Аббе Дю-буа не відчуваючи бажання протиставити (свої) припущення безглуздим байкам(індійців), рішуче заявляв: "Практично визнано, що Індія була заселена дуже незабаром після Потопу, що перетворив увесь світ у пустелю. Той факт, що вона знаходилася так близько до землі Сеннаар, де так надовго осіли нащадки Ноя, а до того ж гарний клімат і родючість цієї країни, незабаром привели до її заселення". Відкидаючи точки зору інших учених, що зв'язували індійців з єгипетськими чи арабськими коренями, він ризикнув припустити, що індійці є нащадками не Сима, як затверджують багато хто, а Яфета Аббе Дюбуа пояснює: "По моїй теорії вони прибули в Індію з півночі і я б визначив першу обитель їхніх предків у районі Кавказу". Причини, що він приводить для обґрунтування своєї теорії, зовсім непереконливі, але він далі будує свою теорію міграції (однак це ще не теорія "арійської міграції") на цьому хиткому фундаменті. У своїй передмові він хвалить роботу Дюбуа як " авторитет, щозаслуговує довіри,... який завжди збереже свою цінність". Те, що великою частиною ранньої британської індології рухали розуміння християнського місіонерства не є секретом. Знаменита і важлива Боденівська кафедра санскриту при Оксфордському університеті була заснована в 1811 року полковником Боденом з визначеною метою "сприяти перекладу Писань на санскрит для того, щоб дати можливість його співвітчизникам продовжувати перетворювати в християнську релігію місцевих жителів Індії". У 1886 році Мюллер у листі до дружини писав: "У майбутньому переклад Вед сильно позначиться на долі Індії і на розвитку мільйонів людей у цій країні. Це є корінь їхньої релігії і я упевнений, що показати їм, що є цим коренем, - єдиний спосіб вирвати з коренем усі те, що виникло з неї за останні три тисячі років". Коли близькість між багатьма європейськими мовами і санскритом стала загальноприйнятим поняттям , учені майже автоматично зробили висновок, що, ті, хто розмовляв на санскриті, предки сучасних індійців повинні були знаходитися десь не півдороги між Індією і західною окраїною Європи - на півночі Німеччини, у Скандинавії, на півдні Росії, на Паміру – відкіля вони вторглись у Пенджаб. (Варто також відзначити, що ранні кабінетні вчені, що вигадали ці грандіозні теорії щодо міграції, не мали фактичного знання тієї місцевості, що, як вважалося, перетнули їх "загарбники-арійці", перевалив, через які, як думали, вони переправилися із різних кліматов, у яких, як думали, вони жили). Припустивши, що ведичні індійці були напівкочовими вої-нами і скотарями, одержали відповідність картині, щоб при відкритті Мохенджо-Даро і Хараппи також припустити, що це були міста, знищені арійськими загарбниками під керівництвом їхнього Бога Індри - руйнівника міст і що темношкірі місцеві люди були тими, кому ці загарбники нав'язали
свою релігію і свою кастову систему. Західні учені вирішили застосувати свої власні методології і, за відсутністю надійних фактів, прийняли за істину для індійської історії тимчасові рамки на основі своїх припущень. Вважаючи традиційні дати з життя Сіддхартхи Гаутами Будди, досить добре обґрунтували 6-м сторіччям до нашої ери, за припущенням добуддистські індійські записи були розміщені в послідовності, що здалися філологам правдоподібною. Допускаючи на підставі лінгвістики істинність традиційних заяв щодо того, що "Ріг-веда"-найдавніший індуїстський літературний документ, Макс Мюллер, відвів на утворення кожного роду ведичної літератури проміжок часу в 200 років і, допускаючи, що ведичний період закінчився до приходу Будди, установив наступну, раніше загальноприйняту, послідовність: "Ріг-веда"-1,2 тисячоріччя до Р.Христова; "Яджур-веда","Сама-веда","Атхарва-веда"-1 тис.до Р..Христова; "Брахмани" - 8 вік до Р.Христова; "Араньяки Упанішади"-6 століття до Р. Христова. Сам Макс Мюллер допускав те, що ведична хронологія будувалася чисто на припущенні, і у своїй останній роботі, виданої перед його смертю-"6 систем індійської філософії"- визнавав: "Якою б датою не датувалися ведичні гімни - 1500 чи 15000 роком до Різд. .Христова, у світовій літературі вони мають своє особливе унікальне місце і стоять особняком"….
Слово Веда 2,3,7,8,9,10,11,12 означає "знати", "вінець знання", "достовірні знання". Воно стосується знання, що має божественне ("апаурушея" санскр. - надлюдське) походження. Веди - це древні знання, які були записані на санскриті 5000 років тому. Вони охоплюють усі сфери людського життя. Деякі вчені-матеріалісти вважають Веди збірником міфів. Але вчені-трансценденталісти бачать у Ведах єдину гармонійну наукову філософську систему. Походження Вед: 1. Спершу існувала усна традиція - від початку творення Всесвіту, коли Верховна Істота відкрила ведичне знання першій живій істоті - Брахмі. 2. На початку епохи Калі, близько 5000 років тому, В'ясадева (сімнадцяте втілення Крішни, описане у Ведах) виклав цю науку письмово (43, с. 62). Мудреця В'ясадеву так описує "Бхагавата Пурана" (1.4.15-25): "Якось він (В'ясадева), щойно зійшло сонце, зробив ранкове омовіння у водах Сарасваті і на самоті сів на березі, щоб зосередитись. Великому мудрецю В'яса-деві відкрилось, що люди відійдуть від обов'язку, визначеного їм для цієї доби. Таке трапляється на землі в різні епохи через те, що з плином часу дається взнаки дія Провидіння. Трансцендентному баченню великого мудреця, наділеного повнотою знання, відкрилося, як під впливом цієї доби буде зменшуватися духовність, розумові здібності, пам'ять, тривалість життя людей, які за браком благочестя не знатимуть спокою. Тоді він замислився над тим, як допомогти людям усіх класів і укладів життя. Він бачив, що згадані у Ведах жертвопринесення є засобом, яким можна очистити людську діяльність. І щоб цей засіб став доступніший і поширився в людському суспільстві, він розділив єдину Веду на чотири. Він вичленив у відначальних джерелах знання (Ведах) чотири підроз-діли. А описи історичних фактів та дійсних подій, що містяться в Пуранах, іменують п'ятою Ведою. Після того, як Веди були розбиті на чотири частини, Пайла Ріші став вчителем "Ріг Веди", Джайміні – вчителем "Сама Веди", а Вайшампаяна прославився "Яджур Ведою". Суманті Муні Ангірі була довірена "Атгарва Веда", і він присвятив себе їй. Ромахаршані доручені були Пурани та історичні літописи. Своєю чергою всі ті великі вчені передали довірені їм Веди своїм численним учням, учням учнів та учням тих учнів. З того постали відповідні школи послідовників Вед. Так великий мудрець В'яса-дева, надзвичайно милостивий до темних мас, подав Веди так, щоб менш розумні люди змогли їх засвоїти. Сповнений співчуття, великий мудрець уклав для людей з невисоким інтелектом великий історичний твір "Махабгарату", зваживши, що це дасть людям можливість досягти найвищої мети життя." Звідси виходить, що Веди не є плодом праці багатьох людей протягом тисячоліть, про це можна знайти свідчення в багатьох місцях Вед. Ведична література поділяється на кілька частин: власне чотири Веди, Упанішади, "Веданта-сутра" й Історії (Ітіхаси)[7]. Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями у славу богів. Багато віків ці гімни не записувались. "Ріг Веда", "Веда хва-ли", складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами можуть тільки люди, обізнані в духовних питаннях. "Яджур Веда", відома як "Веда жертвопринесень", містить інструкції по проведенню жертвопринесень. "Сама Веда", "Веда піснеспівів", складається з 1549 віршів, ба-гато з яких зустрічаються в іншому контексті в "Ріг Веді". "Сама Веда" особливо прославляє небесний напій сому (нектар безсмертя). "Атгарва Веда" містить різні пісні й обряди, в основному призначені для лікування хвороб. Говориться, що коли людина жадає матеріальних благ життя за життям, вона мусить здійснювати жертвопринесення, описані у Ведах. Чотири Веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння півбогам. Наприклад, хто шукає удачі, має поклонятись богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Агні, бога вогню. Хто прагне багатства, повинен шанувати Васу, а той, хто хоче, щоб тіло його було сильним – Землю. Ті, хто хочуть мати гарне потомство, повинні вшановувати великих предків, Праджапаті; бажаючі насолоджуватись сек-сом поклоняються царю небес Індрі. У будь-якому разі, ведична література говорить про півбогів не як про продукт уяви, але як про наділених владою виконавців вищої волі, які управляють справами всесвіту. Природа не діє сама по собі, за будь-яким її проявом стоїть особистість. Наприклад, Індра розподіляє випадання дощів, а Варуна відає морською стихією. Це подібно до того, як, побачивши досконало сконструйований автомобіль, прозорлива людина бачить за цим вам розум конструктора. Проте слід зазначити, що жоден із цих богів, а їх налічується близько тридцяти трьох мільйонів, - не знаходиться на одному рівні з Всевишнім, Бгагаваном (Вішну, Крішною). Коли б не здійснювалось поклоніння півбогам (Індрі, Варуні й іншим), щоб воно було успішним, необхідно вшановувати Вішну. У Ведах міститься багато вказівок на вищість Верховного Господа. Веди стверджують: "На початку творення існував тільки Бгагаван. Не було ні Брахми, ні Шіви, ні вогню, ні місяця, ні зірок, ні сонця. Існував тільки Крішна, який створив усе й насолоджується всім." ("Маха Упанішад", 1). Хоча Веди й містять вказівки, слідуючи яким можна досягти матеріального благополуччя, в дійсності Веди призначені для духовного розвитку. Коли людина проходить через усе, що Веди можуть запропонувати для задоволення чуттів, вона отримує можливість духовного розуміння в формі Упанішад. Упанішади - це зібрання 108 філософських творів. Слово упанішат означає "сидіти поблизу" і вказує на учня, який сидить поблизу від свого гуру (буквальне значення слова гуру - "важкий", істинний гуру повинен бути важким, навантаженим знаннями) й уважно слухає його, щоб осягнути трансцендентну ведичну мудрість ("Хто має вуха -нехай слухає!"). Таким чином, Упанішади знаменують початок трансцендентного життя. Основний внесок Упанішад полягає в тому, що вони констатують нематеріальність Абсолюту, недоступність Його для сприймання матеріальними чуттями, натомість - Його можна зрозуміти очищеними, духовними чуттями. Мудрість Упанішад явно вище того, з чим мають справу чотири Веди, тому що "...мета релігії - це не досягнення земного і райського щастя при допомозі правильного здійснення жертвопринесень богам, але - звільнення від необхідності народ-жуватись знову в матеріальному світі". "Яка ж користь людині, що весь світ здобуде, а вічну душу занапастить?" (Єв. від Луки, 9.25). Упанішади не заперечують, що Абсолютна Істина має якості Особи. Спростовуючи, що Бог є матеріальною особою, Упанішади насправді утверджують духовну природу особистості Бога. Існує багато гімнів, які стверджують, що Верховна Абсолютна Істина - Особа, яка не належить до цього матеріального світу. Хоча майже кожна Упанішада спочатку описує Верховного Бога безособистісним, у кінці опису проступають особистісні риси Господа. Крім того, частина Упанішад також стверджують, що в серці кожної живої істоти містяться як індивідуальна душа, так і Наддуша (Господь, Параматма). Описуючи антиматеріальні якості Абсолюту. Упанішади готують грунт для правильного розуміння трансцендентної особи (Верховного Господа). "Веданта-сутра" складається з афоризмів, які розкривають метод осягнення ведичного знання. Це найбільш стисла форма у всій ведичній мудрості, бо ж "сутра - це афоризм, який виражає сутність усякого знання в найбільш стислій формі". Вчені знають "Веданта-сутру" під різними іменами, такими як: 1) Брахма-сутра, 2) Шарірака, 3) В'яса-сутра, 4) Уттара-мімамса і 5) Веданта-даршана. "Веданта-сутра" складається з чотирьох глав, кожна з яких вміщує чотири розділи. Тобто, "Веданта-сутра" містить шістнадцять розділів афоризмів. "Настав час запитувати про Абсолюту Істину", - так почи-нається "Веданта-сутра". Можна сказати - "Веданта" являє собою коментар до Упанішад. "Веданта-сутра" дає правильне розуміння кінцевої мети Вед: відновити втрачені взаємостосунки живої істоти з Крішною і дати їй можливість здійснювати віддане служіння Богу й досягнути чистої любові до Нього. Історії або Ітіхаси - це додаткова ведична література. Вони включають Пурани, "Махабгарату" й "Рамаяну". Оскільки ведичні ритуали нелегко зрозуміти, а "Веданта-сутра" є дуже стислим і суто філософським твором, Ітіхаси пропонують ведичну мудрість у формі оповідань і описів історичних подій. Тому про Пурани, "Махабгарату" й "Рамаяну" говорять як про п'яту Веду. Вважається, що Пурани розповідають про реальні події, які відбувались не тільки на цій планеті, а й на багатьох інших планетах Всесвіту. Те, що не вкладається в нашому розумі, ще не обов'язково не існує. Послідов-ники Пуран говорять, що зрозуміти їх зовсім неважко, якщо взяти до уваги, що описувані в них явища відбувались на різних планетах, у різний час і за різних обставин. Великий мудрець В'яса-дева не заповнював своїх творів вигадками. Пурани описують надлюдську діяльність Верховного Господа (Бгагавана) і Його різних втілень, розповідають про життя мудреців і відданих Бгагавана. "Махабгарата" - розповідь про "велике царство Бгарата-варшу" – описує історію імперії, до складу якої входив весь давній світ. "Махабгарата" - найбільша поема в світовій літературі, нараховує сто тисяч чотири віршів. Згідно з ведичною традицією, її автором теж є В'ясадева. Іноді звана "Ведою Крішни", "Махабгарата" яскраво розкриває образ Бгагавана Крішни (Крішна -"Всепривабливий"), особливо в своїй головній частині, "Бгагавад-гіті". "Рамаяна"-епос древнього поета Валмікі Муні про прихід і діяння Бгагавана в образі Рами, ідеального царя. Існує 18 основних Пуран. Краща й найпопулярніша з усіх Пуран -"Бгагавата Пурана" (й ще звуть "Бгагаватам", що перекладається як "прек-расна наука про Бога"). Вона вважається прямим коментарем до "Веданта-сутри", оскільки обидва твори належать перу В'ясадеви. Основна тема "Бгагаватам" - опис особи Бгагавана Крішни, Його діянь, оточення і Його відданих. Часом Пурани згадують також поклоніння півбогам, але "Бгага-ватам" говорить тільки за Верховного, Бгагавана. Тут В'ясадева пише безпосередньо про Абсолютну Істину - джерело всього сущого. В центрі оповіді "Шрімад Бгагаватам" стоїть поклоніння Верховному Богові-Особі, Бгагавану, Крішні. Якщо "Веданта-сутра" розкриває Абсолютну Істину при допомозі бездоганної логіки й неспростовних доводів, то "Шрімад Бгагаватам" - детальний і обширний коментар до неї. Також "Шрімад Бгагаватам" ще називають наступною сходинкою пізнання після "Бгагавад-гіти". "Шрімад Бгагаватам" говорить про Бгагавана Крішну як про кінцеву мету Вед і "Веданти". Оскільки лише Крішна проявляє всі властивості Господа, про Нього говориться як про джерело всіх втілень, включаючи експансії Вішну. "Бгагаван Крішна є вище благо" - це головна тема "Бгагаватам". Часто задають питання: а чому саме Крішна, а не якесь інше ім'я Бога? Відповідь знаходимо в "Брахма-самхігі" і "Шрімад Бхагаватам": ішварах парамах крішнах сат-чід-ананда-віграхах анадір адір говіндах сарва-карана-каранам - "Є багато осіб, що мають якості Бхагавана, але Крішна - найвищий, бо ніхто не може перевершити Його, Він – Верховна Особа, і Його тіло вічне, сповнене
знання та блаженства. Він - одвічний Господь Говінда, і Він - причина всіх причин'' ('Брахма-самхіта" 5.1). В "Бхагаватам" перелічено багато втілень Верховного Бога-Особи, але Крішну описано як одвічного Бога-Особу, з якого виходять усі незчисленні втілення Бога-Особи. Ете чамша-калах пумсах крішнас ту бхагаван-сваям індрарі-вйакулам локам мрідаянті юге юге -"Усі втілення Господа, які перелічено тут, є або повновладними експансіями, або частинами повновладних експансій Всевишнього. Але Крішна - це Сам Верховний Бог-Особа." ("Шрімад Бгагаватам" 1.3.28). Ім'я "Крішна" - це особливе ім'я. Хоча Бог один, люди називають Його різними іменами, і кожне з них дає уявлення про той чи інший аспект Його особистості. Але в Ведах приводиться ім'я Бога, яке відображає всі Його незчисленні якості. Цим всеохоплюючим іменем є ім'я "Крішна" - "безмежно привабливий". Веди - скарбниця знань про Крішну й наші вічні взаємовідносини з Ним. Щоб допомогти людині пробудити в собі любов до Бога, Веди, на відміну від інших священних текстів світу, дета-льно описують особистісні якості Бога і вчать тому, як виразити цю любов у своїй повсякденній діяльності. Такий неоціненний дарунок Індії всьому світові - культурна традиція, котра дозволяє поєднати будь-який вид діяльності людини з духовним самовдосконаленням, яке часто вважається привілеєм йогів-відлюдників. У ведичній культурі свідомістю Крішни пронизані всі сфери життя, почи-наючи з мистецтва, музики, архітектури, літератури й закінчуючи кулінарією й системою харчування.
Список ведичної літератури доповнюють такі твори як Самхіти і коментарі великих вчителів, які віками визначали хід розвитку ведичної думки відповідно до місця, часу і обставин. Неможливо кількома словами розповісти про Веди, але найголовніше із вчення: ми -не просто тіло. Людина є духовною істотою, ув'язненою в плоті. І вона повинна вирватись із матеріального світу і повернутись до Бога, віднайшовши таким чином істинне щастя. Окрім усього. Веди пропонують методи пізнання, які не схожі на методики вчених-матеріалістів. Більш втаємничене, глибинне, реалізоване...(продовження далі)
2004.01.24 | Михайло
Re: ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ І РЕЛІГІЯ
знання про нашу істинну сутність, походження Всесвіту, походження народу, здатна пізнати людина з чистою свідомістю. Критерії чистої свідомості описані в Святих Писаннях: скромність, простота, правдивість, здатність вгамовувати свій гнів, відмова від насильства, терпимість, милосердя та ін. Ведичний метод гарантує достовірність передачі знання, висуваючи особливі вимоги до людей, котрі беруть участь у процесі його передачі. Передавати ведичне знання, наслідуючи вчителям минулого, може далеко не кожен - на це здатен тільки досконалий духовний вчитель, який навчає своїм особистим прикладом. Людина сумнівних особистих якостей, котра прив'язана до егоїстичних насолод, має корисливі інтереси, - яким би блискучим інтелектом вона не володіла, - не може бути духовним вчителем. У "Мундака Упанішаді''(1.2.12) зазначається: "Щоб осягнути трансцендентну науку, людина має смиренно звернутись до істинного духовного вчителя, який належить до низки учнівської послідовності й утвердився в Абсолютній Істині". Учень зв'язується не просто зі своїм духовним учителем, а й з його гуру -і так далі, з усією безперервною спадкоємністю вчителів, - через їхні настанови. Таким шляхом учень одержує неперекручене, джерельно чисте ведичне послання. Так само отримують плід з дерева манго, через ланцюжок людей, що сидять на його гілках. Переходячи з рук у руки, плід у повній цілості дається тому, хто стоїть на землі.Назва "Індія" виникла на Заході в пізніші, античні часи. Саме слово було запозичене греками у персів, котрі через те, що їм було важко вимовляти початковий звук "с", називали велику ріку Сіндху (сучасний Інд) - "Хінду". Цим словом люди з інших країн і стали називати релігію й культуру народу, що жив на землі, омиваній водами двох річок - Інду й Ганги, хоча місцеві жителі ніколине користувались цим словом. Звичайно, слова "індус" та "індуїзм" дістали значне поширення, так що кожен словник говорить про Вішну, як про "бога індуїстського пантеону". Проте, коли Писання говорять про справді ведичне суспільство, вони вживають слово "арйан". Для тих, хто дотримується Вед, прогрес людства означає поступ на шляху духовного самоусвідомлення. Суспільство, яке ставить перед собою духовні цілі, називалось суспільством аріїв ("благородних"). Соціальний устрій аріїв створений не людиною, а самим Бгагаваном. Він створив чотири класи людського суспільства. Вважається, що така система існує від початку виникнення цивілізації. Чотири соціальні групи (варни) включають: 1) брахманів – учителів і духовних наставників, 2) кшатріїв – адміністраторів і воїнів, 3) вайш'їв– фермерів і торговців, 4) шудр – робітників і ремісників. Ці варни є природними категоріями людей, їх можна виявити в будь-якій людській цивілізації. Прибічники цієї системи стверджують, що хоча вона в наші часи й виродилась у систему спадкових каст (і тому була справедливо відкинута), її відначальна структура була дана Верховним Бгагаваном і тому вона логічна і природна, так як заснована на поділі людей за їхніми якостями, а не кастовими позначками (43, с. 92). Сьогоднішні індуси - це, по суті справи, ті, хто дотримується принципів ведичної культури, а релігія Вед (індуїзм) за кількістю послідовників посідає третє місце в світі (після ісламу й християнства). На сьогодні індуїзм налічує до мільярда послідовників. Першоджерелом індійської дгарми (релігії, - О.С.) визнаються Веди. Згідно дгармасутри Гаутами (1, 1-2), "джерелом дгарми є Веда, а традиція і звичай притаманні знаючим її". Інші дгармасутри і смріті дотримуються тієї ж самої думки (Апастамба, 1,1,1-2, Васіштха, 1,4-5). Уважне вивчення Вед приводить нас до того ж самого висновку. Отже. Веди збереглись в Індії в первинній джерельній чистоті як наука про Бога (філософія й релігія). А в Україні вони залишились у вигляді казок та міфів. Пам'ятники давньої ведичної культури до сих пір збереглись в Індії і є живим свідченням колишньої величі цієї культури. Веди - означає "достовірні знання". Всі ми з вами, прості смертні люди, маємо, як це розумно зауважують Веди, чотири недоліки: схильність робити помилки, схильність до обману, наші почуття не є абсолютні та досконалі і - ми знаходимося в омані, сприймаючи НАШЕ матеріальне тіло за власне "Я". Зауважимо, що існує два шляхи встановлення факту - висхідний (емпіричний шлях розвідок) та низхідний (посилання на систему "гуру-шастра-садху"). Ведичний термін "гуру-шастра-садху" вказує на джерела інформації, котрі не мають згаданих вище чотирьох недоліків. До таких авторитетних джерел відносять священні писання, самореалізованих душ (духовних вчителів) та визнаних святих мудреців минулого. Ведичне знання приймають без доказів, оскільки в ньому не може бути помилок. Наприклад, в Індії коров'ячий гній вважається чистим, хоч і є випорожненням тварини. В одному місці Вед сказано, що торкнувшись випорожнення тварини, треба зразу здійснити омовіння. А в іншому місці Вед говориться, що коров'ячий гній чистий. Якщо помазати коров'ячим гноєм нечисте місце, то воно стане чистим. Керуючись просто пересічним здоровим глуздом, ми можемо сказати: "Це протиріч-чя". Але все-таки тут помилки немає. Це факт. В Калькутті один знаменитий вчений-медик дослідив коров'ячий гній і прийшов до висновку, що гною притаманні антисептичні якості. В Індії, якщо одна людина каже іншій: "Ти повинен зробити так", той може запитати: "А чому ти так вважаєш? Хіба про це сказано у Ведах і я повинен підкорятися тобі, не вимагаючи доказів?" Ведичні приписи і засади не можна тлумачити по-своєму. Причина тут в тому, що це знання прийшло з духовного світу. Напри-клад, у ведичній літературі пророкувалось про прихід Господа Будди, Господа Чайтан'ї. І це все - ще задовго до їх приходу. Веди багато разів підтверджували свою авторитетність. "Ми, - пишуть С. Чаттерджі і Д. Датта,-вражаємося, намагаючись уявити й охопити розкриту наукою колосальність просторово-часового Всесвіту. Подібні ж почуття викликаються підрахунками, що стосуються часу створення світу і приведеними в деяких Пуранах обчисленнями, котрі, якби не сучасні відкриття, були б висміяні як чистісінька фантазія." У Ведах ("Махабгараті" та Пуранах) даються достовірні відомості про циклічність існування історичних епох у Всесвіті. "Тривалість життя матеріального всесвіту обмежена. Вона вимірюється в циклах калп. Калпа - це день Брахми, а один день Брахми складається з тисячі циклів по чотири юги: Сатья, Трета, Двапара і Калі. Сатья-югу характеризує праведність, мудрість, релігійність, відсутність невігластва та інших вад й триває ця юга 1 728 000 років. У Трета-юзі з'являються перші вади і ця юга триває І 296 000 років. У Двапара-югу праведність і релігійність занепадають ще більше, збільшується кількість вад й триває ця юга 864 000 років. І зрештою настає Калі-юга (та, що триває останніх 5000 років і за якої ми зараз живемо), щедра на суперечки, невігластво, безбожність та гріх, Калі-юга, в яку практично відсутні справжні чесноти, яка триває 432 000 років. У Калі-югу настільки поширюється кривда, що наприкінці цієї юги з'являється Сам Верховний Господь в образі Калкі-аватари, знищує демонів, рятує Своїх відданих й починає нову Сатья-югу. Потім цей самий цикл повторюється знову...
Чому перестали існувати цивілізації минулого? …Емпіричним шляхом не можна зрозуміти, чому ці цивілізації перестали існувати, але послідовнику Вед зрозуміло, що це було наприкінці Двапара-юги - на початку Калі-юги (залізної епохи) 5 тис. років тому. Основна причина занепаду процвітаючих цивілізацій давнини - це те, що люди з плином часу переставали культивувати основні принципи релігії: аскетизм, чистоту, милосердя та правдивість. Згідно Вед, кінцевою метою людсь-кого життя є любов до Бога. Це найвища духовна досконалість. Любов до Бога ж передбачає виконання Божих заповідей. При відсутності любові людство деградує. Безсумнівно, ця високорозвинена індоєвропейська цивілізація існувала, бо про те ж саме згадується в Ведах. В багатьох джерелах стверджується, що в сиву давнину люди жили одним царством та існувала єдина мова. У цей період навіть не треба було писемності, бо в людей була надзвичайно сильна пам'ять, раз почувши, вони могли назавжди це запам'ятати. Це було тисячі, мільйони років тому й сучасна наука з її обмеженістю не може це повністю прослідкувати. Розгляд коренів слов'янства (як і інших рівномасштаб-них йому етномовних груп) приводить нас до проблематики походження як власне індоєвропейської спільності, так і інших макроспільностей, що вже існували в V-III тисячоліттях до н.е. Таким чином останні досягнення порівняльно-історичного мовознавства переконують нас у тому, що витоки основних етномовних спільностей мають джерела ще в глибинах палеоліту. Щодо найдавніших епох, певні археологічні джерела можна зіставити(дуже обережно і гіпотетично) з праетномовними макроспільностями, як вони окреслюються сучасними лінгвістами-компаративістами. Серед них (ще верхньопалеолітичної доби) є підстави вважати спорідненими принаймні три: ностратичну (від якої, зокрема, походить і індоєвропейська), сінокавказьку та афразійську (яку раніше називали семіто-хамітською). Таким чином, пошуки першоджерел давніх русів через праслов'ян виводять нас (по прямій етномовній лінії) на давніх індоєвропейців часів неоліту та мезоліту і далі до ностратичної спільності верхньопалеолітичної доби, що існувала близько ХХ-ХV тис. до н.е. Отже, багато тисяч років тому існувала тільки одна держава - Бгарата. За того часу всі народи, також і слов'янські (на санскриті - "хуни"), входили до цієї держави й сповідували спільну релігію. Слов'яни були войовничими народами і поклонялись Всевишньому, а в міру занепаду духовності - півбогам на чолі з Індрою (у слов'янській міфолога - Перун). Однак після великої битви, що сталось більш як 5 тисяч років тому, ці народи кількома хвилями помандрували на північ (49). Люди надзвичайної фізичної сили й порівняно високої духовності, вони мали вплив на давній світ. Всюди, де ступала їх нога, збережено спогади про них у переказах, у назвах гір, річок, озер тощо. Зрештою вони опинились на території, що на санскриті зветься Раша. Сучасні дослідники історії України називають вищезгадані часи трипільською добою - це більше трьох тисячоліть до нашої ери. За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців предками українців, проте, існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це, перш за все, висновки Вікентія Хвойки, наукові дослідження Миколи Марра, Віктора Петрова, Омеляна Партицького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та інших. Крім того, українські вчені в діаспорі (В'ячеслав Липинський, Вадим Щербаківський, Юрій Липа та інші), не дивлячись, що радянська наука дала негативну оцінку їх пошукам, продовжували вважати трипільців етнічними предками українців, хоча їхні праці в Україні були маловідомі. Праця Олександра Знойка "Міфи Київської землі та події стародавні", що вийшла у світ після смерті автора, врешті-решт досягла свого – українські вчені звернули уваги на "небезперечні, але сміливі і водночас аргументовані докази Олександра Знойка про виняткове значення трипільської культури в формуванні сучасного населення України". Надалі, впродовж багатьох тисячоліть цивілі-зованого життя, тутешній народ так і зветься - Хуни, Сумерія, Шумерія), Кімерія, Скитія, Київська Русь. У ході міграції змінювалась мова. "Найдавніша зо всіх мова - се мова давніх арійців, або, як її звуть, мова "санскритська", і до неї подібні всі мови європейські, одні більше, другі менше, котрі давніші, то більше схожі з нею", - зазначала з цього приводу Л. Українка. Процес діалектно-мовного розчленування єдиного індоєвропейського масиву зайняв приблизно три тисячоліття.
А ось як описуються у Ведах умови існування людей в древній цивілізації, коли па Землю сходив Всевишній як Крішна: "Дваракапурі будь-якої пори року було сповнене дарів. В місті були парки й сади з квітниками, альтанками й водой-мами, в яких квітли незліченні лотоси. На честь приїзду Господа міська брама, двері садиб і арки вздовж доріг були святково оздоблені стрічками та гірляндами і прикрашені банановим і манговим листям. Прапорів, гірлянд, барвистих емблем і тран-спарантів було стільки, що в їхньому затінку можна було сховатися від сонця. Всі биті шляхи, вулиці й провулки, базари й майдани були ретельно вичищені й зрошені духмяною водою. А на вітання Господу скрізь були розсипані фрукти, квіти й нерозщеплене зерно. Біля дверей кожної садиби були виставлені всілякі сприятливі речі - нерозрізані фрукти, кисле молоко, цукрова тростина, повні глеки води і предмети для ритуалу поклоніння, куріння та свічки." (Шрімад Бгагаватам 1.11.12-15). Це ще було в кінці Двапара-юги - на початку Калі-юги. А на світанку існування Всесвіту людей було взагалі небагато і не було потреби в розкішних містах, - вони були досить відречені від тілесних зручностей та цілком усвідомлювали свою вічну духовну природу; кінцеву мету свого проживання тут бачили в поверненні в духовний світ, а не в народженні на різних планетах Всесвіту, де завжди присутні хвороби, старість та смерть. Так проглядаються деякі аспекти з історії Всесвіту через призму Вед. Від-криття архаїчних цивілізацій поміняли карту давнього світу і уточнили його відомі хронологічні таблиці. Навіть до теперішнього часу в історичній науці прийнято викладати історію людства з Месопотамії, Передньої Азії та Єгипту, які входили до так званого "родючого півмісяця". Розвиток археології показав, що роги півмісяця витягуються все далі, ніж їх окреслив Д.Н. Брестед, який запровадив цей термін; вони охоплюють долину Інду, долини великих китайських рік, пустелю Сахару, яке теж була одним із найдавніших осередків культурної зони". Самостійні осередки давніх цивілізацій існували і в Новому Світі з основними центрами в Перу і в Мезоамериці. В Європі лише цивілізація, що виникла на островах і півостровах Егейського моря, може бути порівняна по древності з деякими пізнішими з давньосхідних цивілізацій. Європа в ту давню добу була віддаленою й занедбаною окраїною Старого Світу, яка значно відставала в своєму розвитку від Азії й Африки. Вона залишалась у поло-женні провінційної Попелюшки, що тулилась на задвірках Ойкумени до появи високорозвинутої мікенської цивілізації, котра поклала початок повільному сходженню Європи до головних ролей на історичній сцені. На порівняно пізньому етапі історичного розвитку Європа зайняла центральне місце і досить довго його утримувала, витіснивши на периферію Азію і Африку, у яких вона свого часу немало взяла в культурному відношенні. Той період, коли Європа була центром, і породив стійкий комплекс європоцентричної вищості, про який було сказано вище. Тому хотілось би спеціально підкреслити, що в III-II тис. до н.е. в епоху існування древніх східних цивілізацій, співвідношення світових культур і відносини центру і периферії були інакшими. ніж це бачиться зараз, із XX століття; до центральної позиції Європі було ще далеко. Відстала периферія, вона й помислити не могла тоді про майбутню роль авторитарного культурного взірця. Не тільки співвідношення центра й пери-ферії, але і вся піраміда культурної ієрархії виглядала тоді інакше, ніж звична для нас карти-на. Цей невеличкий відступ може допомогти читачам правильно оцінити перспективу, вірніше, ретроспективу, в якій належить розглядати протоіндійську цивілізацію, і вибрати потрібний масштаб для оцінки її досягнень. Величезна колись Бгарата-варша скоротилась до розмірів сьогоднішньої Індії. І навіть там виникали нові філософії. Заборонялось, проте, вносити зміни до Вед. Ведичне вчення, найдавніше й найповніше, збереглось і до наших днів у найбільшій чистоті.
Походження і релігіяю українського та інших слов`янських народів яскраво показано на історичному тлі у найдавнішій пам`ятці українського народу “Велесовій книзі”, де зазначено що наші предки вийшли з Індії (біля гір Пенджабу) після великого землетрусу(геологічний катаклізм підтверджується сучасними геологічними даними і даними інтерпретації космічних знімків) і вимушені були шукати інших земель і заселили територію Карпат, Волині, Тавриди(Сурож) і заснували Київ. У "Велесовій книзі" (33), яку складено волхвами задовго до прийняття християнства, згадуються поряд божества Вишень і Кришень, у котрих неважко розпізнати імена ведичних Вішну та Крішни. Щодо Вішну, то археологи знаходять сліди поклоніння Йому в доскіфських курганах півдня України, датованих іще V-III тисячоліттями до н.е. "Вішну, найбільш важливе та могутнє божество, втілює в собі кілька великих і широко розповсюджених релігійних ідей. Він вважається верховним покровителем і охоронцем усього". Ще й досі майже біля кожної української хати ростуть вишні, які мають функції оберегів родини - як священні дерева Бога Вишеня, як відлуння світогляду наших прабатьків. В Індії Бог Вішну є захисником усього, що створено півбогом Брахмою. Аватара Вішну - Крішна має багато імен, одне з яких, Гопала, означає "захисник биків/корів", "охоронець худоби", "пастух" . Священну корову вважали матір'ю, а бика - батьком-годівником. Крішна-Гопала - неперевершений сопілкар, на чарівливі звуки Його сопілки звідусіль збігаються пастушки-гопі й водять довкола Нього веселі хороводи. І як для кожного індійця улюбленим є образ юного Крішни серед корів, так і для кожного українця улюбленим образом є пастушок з сопілкою, що пасе корів. До певної міри й Лукаш із "Лісової пісні" Л.Українки є втіленням цього образу, тим більше, що саме на Волині, в Лесиному краю, виявлено могутній, так би мовити, "індійський" пласт, пов'язаний з Крішною. Таке враження, наче деякі волинські топоніми живцем перенесені в "Махабгарату". Крішна – божество воїнів і водночас божество пастушницьких племен. Образ Крішни, хоч іноді й під різними іменами, ще в незапам'ятні часи так глибоко увійшов у наші свята, обряди, пісні, танці, прізвища, назви й історичні пам'ятки, що це помітно й досі. Слідів поклоніння божеству Крішні надзвичайно багато в Україні. Згідно з дослідженнями відомого українського історика-санскритолога С. І. Наливайка, котрий більшу частину свого життя віддав пошуку коренів нашої давньої історії, вірувань і культури, факти незаперечне свідчать про тотожність українського Купали та ведичного Крішни. Індійський Гопала та український Купала - божества абсолютно тотожні. Гопала поступово став Купалом. В давній Україні цей бог Купало, теж був сонячним богом, вважався охоронцем, воїном, захисником. Навіть крізь тисячоліття, незважаючи на утиски та заборони з боку християнської церкви, купальські свята зберегли свій первісний вигляд. Місіонери-літописці, які тлумачили та різали нашу історію на візантійський лад, утверджували уявлення про філософську нерозвиненість української культури. Сучасники багато знають про Рим і Візантію. Довкола цих держав був штучно створений ореол величі. Левина заслуга в цьому по праву належить церкві. Щоб звеличити віру Христову і подати язичницький світ у сірих барвах примітивізму, робилось усе для знищення літописної спадщини як нашого, так і інших європейських народів. Але українці передавали наступним поколінням духовний досвід своїх предків у вигляді обрядів, звичаїв, переказів, казок, пісень тощо. Відлуння давньої віри й треба шукати насамперед у фольклорі українського народу. "Колядки, - відзначав, наприклад, М. Драгоманов, - цілі Веди південноруські, за котрими можна простежити відтінки релігійних уявлень від древніших часів до пізніших. Своїми образами вони нагадують гімни Індрі, оспівування інших півбогів.". Веди мають величезне значення для реконструкції праукраїнських вірувань, записи яких до нас не дійшли. Часом давні духовні традиції, розуміння всезагального універсального закону Всесвіту зринали у творчості глибоких, оригінальних мислителів. Так Г. Сковорода писав: "Біля тебе, з тобою, в тобі, всередині нас - Священний Дух, який стежить за нашими добрими і злими ділами й береже нас"(для порівняння: "Я - Наддуша, яка перебуває в серцях всіх живих істот",- повідомляє Крішна в "Бхагавад-Гігі" (10.20).
На жаль, лідери суспільства вважають другорядним питання поширення ведичних знань, віддаючи пріоритет політичним, економічним і соціальним питанням, не усвідомлюючи, що їх буде легше вирішувати, коли людство оволодіє ведичними знаннями. У Ведах містяться такі знання з філософії, психології й медицини, астрономії й астрології, фізики й хімії, мікробіології й математики, літератури й мистецтва, історії й загальнолюдських проблем, які можуть стати корисним набутком сучасної наукової думки, допоможуть подолати соціальну кризу. Веди-це загальнолюдське надбання, одвічні витоки української культури, мудрість їх перевірена тисячоліттями. Відмінність лише в тому, що в Індії вони збереглись і передаються без спотворень низкою учнівської послідовності - як наука про Бога (поєднання філософії й релігії). А в Україні вони залишились тільки в легендах і казках. Все більше народознавців схиляються до думки, що український народ може прийти до повноцінного існування, лише повернувшись до своїх витоків. Тут ми ледь торкнулись теми, важливість і глибина котрої вимагають усебічного висвітлення.
Таким чином- ми не поодинокі у Всесвіті! І земна цивілізація має своє походження від Сонячної та Місячної цивілізацій[2, 3]. Перша цивілізація на Землі- ідеальне суспільсво, і лиш потім, з плином часу відбувається деградація земних цивілізацій, про що матеріаплісти навіть і не здогадуються. З точки зору Вед, інформації, яка іде безпосередньо від Верховного Господа- не тільки для землян, але й для всіх живих істот у незліченних матеріальних Всесвітах- Бог є Абсолют і є ВЕРХОВНА БОЖЕСТВЕННА ОСОБА або ВЕРХОВНА ДУША, яка є ДЖЕРЕЛОМ ВСЬОГО ВИДИМОГО І НЕВИДИМОГО! Всі СВІТИ виникають з експансії Бога, як Його еманації і після знищення входять в НЬОГО знову. Бог має три основні типи ЕНЕРГІЇ: Внутрішню (Боже Царство), Зовнішню (матеріальна природа або Майа) і Проміжну (відокремлені індивідуальні експансії Верховного Бога або ДЖІВАТМИ або Атми або ДЖІВИ). Сам Господь має також СВОЇ ПОВНОВЛАДНІ ЕКСПАНСІЇ, що репрезентують Його ОСОБИС-ТО. Оскільки Бог входить в Серце кожної Джіви і, крім того лише однією своєю часткою пронизує всі світи, які нанизані на Ньому, як намисто - говориться, що Він є ВСЮДИПРИСУТНІМ! Матерія є тимчасовим сполучення вічних, безсмертних, трансцендентних, незнищенних елементів сконцентрованого Духу, який є НОСІЄМ СВІДОМОСТІ, але обмеженої і притлумленої. Кожен атом являє собою не "мертву" матерію, а живу Божественну СУТНІСТЬ, яка є носієм СВІДОМОСТІ, що більш яскраво видно у ДЖІВ. Та й Біблії сказано, що Бог може створити Авраамових дітей навіть з КАМІННЯ! Але Свідомість-глибинна сутність живої істоти, а не результат фізичних чи хімічних процесів, що протікають в наших тілах. В Божому Царстві все ідеально функціонує і Воно СКЛАДАЄТЬСЯ З БЕЗЛІЧІ ТРАНСЦЕНДЕНТНИХ СВІТІВ, звідки ми і прибули в матеріальний Всесвіт. Кожна джіва має розмір в одну стотисячну долю від товщини людської волосинки, тобто приблизно розмір АТОМУ. БОГ же, АБСОЛЮТ - є ВСОХОПНЕ ЦІЛЕ і Його СВІДОМІСТЬ розповсюджена на Всі світи- духовні (антиматеріальні) та матеріальні.Оскільки Джіва є нескінченно маленька, а Бог- нескінченно ВЕЛИКИЙ за розмірами - Джіва, як частина, фрагмент ЦІЛОГО не може претендувати на рівність з Богом, але якісно вони ОДНАКОВІ! Тобто, якості, які має Господь,-має також кожна звичайна індивідуальна істота, ДЖІВА, в незалежності від тіла в якому вона знаходиться, але кількісно ці якості - ВОНИ незрівнянні! Чому ж Джіви, ми з вами, попали в матеріальний світ? В ідеальному царстві Бога кожна ДЖІВА пов`язана з Всевишнім ВІЧНИМИ ВЗАЄМОВІДНОСИНАМИ ЛЮБОВНОГО СЛУЖІННЯ ОДИН ОДНОМУ. Грубо можна це порівняти з пальцем і шлунком, бо палець чи будь який інший орган отримує енергію зі шлунку, і якщо палець скаже, що він буде їсти сам- він не зможе цього зробити, бо його клітини спеціалізовані тільки для певного виду функцій! Отже палець повинен служити шлунку, щоб шлунок давав йому енергію! Бог також має тіло, але не матеріальне, а трансцендентне, безсмертне. Його тіло не відрізняється від Його Імені, як це є у матеріальному Всесвіті у Джів, бо вони отримують різних типів матеріальні тіла. Будь яка клітина тіла у Бога- спеціалізована на будь які функції! Отже,та Джіва, яка полінувалась в духовному царстві виконувати будь-яке служіння, тобто захотіла насолоджуватись окремо від Бога - отримує від Всевишнього таку можливість в матерільних Всесвітах. Матеріальні Всісвіти є викривлене відображення Духовних Всесвітів. В матеріальних Всесвітах діють інші закони, які підкоряються діям трьох нижчих енергій Бога,- Гуни матеріальної Благості, Гуни пристрасті і Гуни невігластва, якими, відповідно управляють Господь Вішну(Всепідтримуюючий), Господь Брахма (Творець конкретного матеріального Всесвіти), і, Господь Шіва (Володар матеріального Всесвіту, який знищує Всесвіт в кінці певного циклу Юг (епох)). Джіва попадає у коло з вісьми мільйонів мінеральних і тваринних форм життя, де є всі задоволення, але немає релігії- системи знань і рекомендацій Всевишнього для тих чи інших з 400 000 людських форм, в яких перебувають Джіви! Причому, для різних груп людей в різні часи на різних стадіях розвитку суспільства (духовної еволюції) даються оптимальні рекомендації для звільнення від тюремного стану, бо і тіла, і матеріальні Всесвіти є тюрмою для непослухів. Під дією трьох Гун кожна людина, пройшовши велике коло народжень і смертей- має певний запас знань, досвіду і невиконаних ба-жань в погоні за насолодженнями, які містяться у глибинах підсвідомості. Поняття Добра і Зла відносні, і, дійсно, може бути брехня ради Добра, і Добро діяти як Зло. На вищому рівні, після школи, грань між всіма цими поняттями в інших вимірах пропаде! Людина здатна помилятися, брехати, впадати в ілюзію, робити помилки і не зможе ніколи мати досконале знаня про АБСОЛЮТ, якщо це знання не прийме від Бога, в якому відсутні помилки. Наша недосконалість продиктована дією трьох Гун, яка залежить від карми конкретної Джіви. Закону Карми, або Відповідальності за свої ДУМКИ, СЛОВА І ДІЇ підлягає кожна ІСТОТА, ЯКА НЕ СЛУЖИТЬ БОГУ. БОГ НЕ ПІДЛЯГАЄ ДІЇ ГУН, оскільки це є Його ЕНЕРГІЇ, якими ВІН УПРАВЛЯЄ. Для виправдання мети існування цивілізацій та різних держав Верховний Господь через різні Священні Писавння дає рекомендації по лікуванню матеріалізму та егоїзму дуже простим методом, який пристосований в різних релігіях до тієї чи іншої людських спільнот-цивілізацій, які знаходяться на різних стадіях розуміння Бога. Але цей метод повинен застосовуватись на всіх рівнях-починаючи з сім`ї, в державних закладах (дитсадочки, школи, вузи, армія, аспірантура, академії та в вищих законодавчих органах , а також самим правителем тієї або іншої держави). Найголовніший засіб - і найпростіший-це практикування звернення до Святих Божественних Імен. “12 Бо нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його. 13 Бо “кожен, хто покличе Господнє Ім`я, буду спасений” (Послання Св. Апостола Павла до римлян, !0:12-13). Дуже гарно це сказано й ще так для всіх мов та безмовних: “Алілуя! Хваліте Господа з небес, хваліте Його у висоті! Хваліте Його, всі Його Анголи, хваліте Його,усі війська Його: хваліте Його, сонце й місяцю, хваліте Його, усі зорі ясні! Хваліте Його, небеса із небес, та води, що над небесами! Нехай Господа хвалять вони, бо Він наказав - і створились вони, Він їх поставив на вічні віки, дав наказа - і не переступлять його! Хваліть Господа також з землі: риби великі й безодні усі, огонь та град, сніг та туман, вітер бурхливий, що виконує слово Його, гори та пагірки всі, плідне дерево та всі кедрини, звірина й вся худоба, все плазуюче та птаство крилате, земні царі й всі народи, князі та всі судді землі, юнаки та дівиці, старі разом із дітьми,-нехай усі хвалять Господнє Ім`я бо Його тільки Ймення звеличилось, величність Його на землі й небесах!…”(Книга Псалмів, 148:1-13). Він же промовив до них:”Коли молитесь, говоріть:”Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім`я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…”(Євангелія від Св. Луки, 12:2). “В цю епоху Калі немає іншого шляху, немає іншого шляху, немає іншого шляху, крім Святого Імені Господа, Святого Імені Господа, Святого Імені Господа”(Бріхад Нарадія Пурана), (Шукадева Госвамі Махараджі Парікшіту)”О цар, постійне оспівування Святого Імені Господа, поза сумнівом, найбільш легкий шлях успіху для всіх, включаючи й тих, хто звільнився від матеріальних бажань, тих, хто прагне матеріальних насолоджень, і навіть тих, хто самозадоволений з допомогою трансцендентного знання”(Шрімад Бгагаватам 2.1.11). “Якщо людина оспівує Святе Ім`я Господа, навіть коли вона це робить неуважно, щезають всі наслідки її грішного життя, подібно до того, як розбігаються з страхом дрібні тварини, почувши рик лева”.(Гаруда Пурана, процитована в Шрімад Бхагаватам, 6.2.7). “Необхідно оспівувати Святе Ім`я Господа в смиренному стані розуму, вважаючи себе нижче соломи. Треба бути терпеливіше дерева, звільнитися від пихи (марнославства), і завжди бути готовим запропонувати пошану(повагу) кожному. В такому стані розуму можна оспівувати Святе Ім`я Господа постійно”(Шікшаштака 3). “Аллах! Немає Бога крім Його. Його імені найгарніші”. “Їжте ж те, над чим пом`януте Ім`я Аллаха, якщо ви віруєте в Його знамення”(С.6к.118). “І не їжте того, над чим не пом`януте Ім`я Аллаха “(С.6к. 122). “У Аллаха чудові Імена. Називайте Його за ними і залиште тих, що в розколі про Його Імена”(С. 7к.179). “Отримав прибуток той, хто очистився і згадав Ім`я Господа свого і помолився”(С.87, Всевишній 14, 15). “Слухаючи і постійно повторюючи Ім`я Боже, людина облагороджується. Слухаючи Ім`я, людина легко входить в божественну медитацію. Слухаючи Ім`я Господнє, людина занурюється в океан добродійності. Увага до Імені Господнього творить з смертного-вченого, духовного провідника, царя. Слухаючи Ім`я Боже, сліпі знаходять дорогу. З допомогою Імені Бога невимірного Господа можна осягнути. Неможливо описати Господа. Якщо хтось намагатиметься описати Його, то відчує невдачу. Не існує паперу, олівця і способу письма для того, щоб (описати) або(відобразити) служіння Господу. Таке Ім`я бездоганного Господа”.(Гуру Грантх Сахеб(Священні Божественні Гімни Бога, Передані Сат-Гуру). “Всі ті, хто щиро благають до Імені Мого, прийдуть до Мене після смерті, і я візьму їх в Рай”.(Обітниці Аміди Будди). “Харе Крішна Харе Крішна Крішна Крішна Харе Харе, Харе Рама Харе Рама Рама Рама Харе Харе”-ці 16 Імен Бога(Рама-це Ім`я присутнє у слові храм, а Ім`я Крішна присутнє в слові Христос у грецькому варіанті-Кріштос)-найсильніша молитва для нашої епохи у перекладі означає: “О, Всепривабливий, о Всерадуючий Господь! Дозволь мені віддано служити Тобі!”. Маємо також зазначити, що безсумнівно, українська мова є ближче до оригіналу-церковно-слов`ської мови, але це тільки частина інформації. Насправді українська мова ще ближча до іншого свого оригіналу, з якого вона походить, як і латинська мова, та всі інші мови. Оригінал цей-Санскрит ведичний (ведійський), жива мова 33 мільйонів існуючих у Всесвіті богів, санскрит, який був мовою стародавніх гімнів "Рігведи" в храмах нашої спільної Прабатьківщини індоарійської спільноти, Батьківщини "Веданти", "Рамаяни", "Упанішад", "Махабхарати", "Пуран"... Вплив цієї однієї мови на планеті Земля зберігається в топоніміці (назви населених пунктів та місцевості) та гідроніміці (назвах річок), а народна пам`ять зберігає слова-"рахманський великдень" тобто брахманський-священницький...Та й наші запорозькі оселедці-мають своє коріння від Індії і своє кшатрійське(воїнське) походження(Степан Наливайко, Таємниці розкриває санскрит", Київ, Видавничий центр "Просвіта", Пошуково-видавниче агенство "Книга Пам`яті України",2001). Це не протирічить Біблії-оскільки після початку побудови Вавілонської вежі всі мови були змішані, щоб люди не творили дурниць. Але, найголовніше в тому, що людина найкраще сприймає інформацію на тільки їй властивій мові, найчастіше вона співпадає з рідною мовою, бо не всі є вундеркіндами... Певні звуки складають певні слова, які пов`язані чітко з певними об`єктами в природі... Отже, пізнавальн-теологічна або філософська основа або система знань повинна забезпечувати адекватну модель для правильного пізнання світу, Бога і свого місця в світі через молитовну практику служіння Богу і самообмеження (аскезу). Чому це так важливо? Тому, що читаючи, говорячи чи думаючи-через органи зору та слуху або чуття(для сліпих) розум, сприймаючи інформацію, прибирає ту форму об`єктів, якою позначені окремі слова, а свідомість, проектуючись в розум, повторює цю форму і таким чином сприймає інформацію з подальшою обробкою інтелектом. Звідси,зрозуміла вимога Нового заповіту, що проповіді, як і служба, повинні огошуватися зрозумілою для аудиторії мовою.
Імператор Юстиніан на ІІ Константинопольському Соборі, щоб прив`язати людину до одержавленої церкви через одне життя зініціював анафему Орігену за те, що він як Платон і Сократ, дотримувався текстів Біблії, які підтверджували реінкарнацію (вчення про безперевні втілення душі в інші тіла для еволюції духу) і постановою Собору було прийнято рішення про вилучення цих текстів з Біблії і канонізацію залишків тексту. Але ж Сам Христос говорить про Івана Христителя, що він і є Ілія, якому належало прийти, та його не впізнали! Дехто вважає, що Ісус Христос каже неправду, і посилається на тлумачееня багатьох християн цього тексту як того, що Іван Христитель просто був у дусі Ілії?! Але бути в дусі Ілії- означає, що дух, що оживлював Ілію є тим же, що і оживлює тіло Івана Христителя!
К.Клостермайер пише:“Досить дивно, що захисники "теорії арійського захоплення" у який немає ні археологічних ні літературних документів для доказу свого припущення, вимагають докладного доказу того, що арійського нападу не було і відмовляються визнати наявні факти. Подібним чином вони вважають, що мають право оголосити міфом, що б не сказали, джерела ("Ріг-веда", "Пурани"), якщо це не відповідає їх упередженим представленням про ведичну Індію[8]. Деякі висновки: Якби мені довелося судити про міцність аргументів на користь перегляду історії древньої Індії в напрямку "Індія, як колиска цивілізації", те я б оцінив знахідки Сейденберга, що стосуються геометрії із шульпасутр (дана геометрія застосовувалася в цивілізації індусів, вавілонська і єгипетська геометрія - похідні від геометрії індусів) вище усіх. За ними по міцності йшли б археоастрономічне визначення астрономічних даних з ведичних і постведичних текстів. На третім місці – базуючись на основі супутникової фотографії визначення часу, коли пересохла ріка Сарасваті, і археолого-географічне виявлення слідів посухи, що тривала століття, смугою, що простягнулася, від Анатолії через Месопотамію і Північну Індію. Геологічне дослідження виявило великі тектонічні зміни в Пенджабі і в підніжжі Гімалаїв. В одному місці ділянка за минулі 2 тисячі років піднялася, десь, на 60 метрів. "Голова Васіштхи"- бронзова голова, знайдена біля Делі -за допомогою радіовуглецевого тестування була датована, десь, 3,7 тисячоріччям до р.Хр. - часом, коли на думку Хікса й Андерсона, відбулася битва десяти царів (згаданий в "Ріг-веді" Васіштха був радником пануючого Судаси). Наступним фактором, що говорить на користь "ведичного" характеру цивілізації індусів, є наявність у багатьох поселеннях (ведичних) вівтарів. Досить важливим є також відсутність у всієї древньо-індійській літературі (Ведах, "Брахманах", епічних поемах "Пуранах") спогаду про міграцію ззовні в Індію . “
В Пуранах і Махабгараті є точні описи застосування ядерної зброї. Як правило, відношення до такої інформації доволі скептичне. Англійський дослідник Девід Дененпорт 12 років присвятив вивченню розкопок стародавньоіндійського міста Мохенджо Даро (сучасний Пакистан). В 1996 році він зробив сенсаційну заяву про те, що цей центр незвичайно розвинутої Харапської цивілізації був знищений за 2000 років до Нашої Доби в результаті ядерного вибуху. Потужність вибуху приблизно така ж, як і потужність тих бомб, що зрівняли з землею 2 японських міста в кінці 2-ї світової війни. Вивчаючи руїни будівель міста, можна легко визначити центр вибуху. На цьому місці все кристалізовано і розплавлено. На відстані до 60 метрів від центру цегла і каміння оплавлені з однієї сторони, що вказує на напрямок вибуху. Зазначимо, що каміння плавляться при температурі біля 2000 градусів за Цельсієм. Другою загадкою для дослідників залишається дуже високий рівень радіації в районі вибуху. В 1927 р. археологи знайшли 27 повністю збережених людських скелети. Навіть зараз рівень їх радіаційного фону близький до тієї дози опромінювання, яку отримали жителі Хіросіми і Нагасакі. Таким чином, робить висновки Девенпорт, можна зі всією визначеністю говорити про те, що в Махабгараті і других епічних творах описані істинні події, які мали місце на нашій планеті декілька тисяч років назад. І вже тоді наука і техніка знаходилися на такому високому рівні, що було можливим використання ядерної зброї (брахмаастра, буквально, зброя Брахми, творця Всесвіту) і літальних апаратів, призначених , в тому числі, для міжпланетних сполучень.
ВИСНОВКИ
1. Сучасий світ переживає глибокі кризи епохи Калі-юги. Найвищим типом цивілації за Хлєбніковим є ідеалістчно- релігійний. Це співпадає з ведичною точкою зору;
2. Сучасні підходи і аналіз ситуації Західних експертів-філософів і політиків дає надію на можливість об`єднання зусиль різних сучасних цивілізацій з метою широкої пропаганди ідеалістично-релігійного світогляду для спрямування кожної людини на шлях служіння Богу;
3. Сучасна Західна філософія не визнає Всевишнього Верховного Господа і не вважає за доцільне керуватися Його настановами, що приведе до загибелі Західної цивілізації, як це відбулось в минулому з багатьма цивілізаціями (цивілізація атлантів та багато інших);
4. Одержавлення християнських релігій, і, як наслідок рафінування Вчення Ісуса Христа за рахунок особистих поглядів окремих монархів (наприклад Юстиніан і його вплив на неправильне прийняття рішень Християнських соборів шляхом фальсифікації голосувань в угоду його уподобанням) привело до догматизації християнскої релігії і її тимчасової деградації (інквізиція, завоювання християнським Заходом інших континентів) і їх нетолерантних зверхніх поглядів до світових релігій(РПЦ МП та більшість християнських сект і конфесій та інш., які не знаходять кращого аргумента в боротьбі з “конкурентами”, ніж матеріалісти: “крім Біблії- все від людей, від Диявола!).
5. Існуючі наукові філософські системи обтяжені неправильним помилковим матеріалістичним дарвінізмом. Для спрямування людини на шлях служіння Богу сучасна Західна філософія повинна змінити свою орієтацію шляхом зміни наукової парадигми;
6. Існуючі парадигми продиктовані відходженням від Творця і, як наслідок, матеріалістичною свідомістю. Існуюючі наукові парадигми грунтуються на фіктивній гіпотезі Дарвіна, що спричиняє домінанту ухилу матеріалістичного сприйняття релігії як продукту людського розуму, заснованого на гіпотезі виникнення релігії на грунті первісно-общинної та родової свідомості на шляху перетворення мавпи в людину, а не на прямій дії Божественної Волі. Гіпотеза Дарвіна вірна в тій, частині, що всі живі істоти походять з Бога, чого Дарвін не допускав і, що вона може бути застосованою тільки до отримання індивідуальною живою істотою бажаного певного типу фізичних тіл- матеріальних або духовних, що трактується як духовна еволюція… Отримання духовного, трансцендентного, нематеріального безсмертного тіла, по суті, є відновлення свого вічного взаємозв`язку з Верховним Господом, що є можливим тільки через любов до Бога ;
7. Існуюча система знань на практиці не спирається Ведичну літературу, і має викривлене поняття про реальну історію розвитку людства, написану в угоду імперіям, що існували задля панування, чуттєвих задоволень і економічного розвитку. Цивілізація розвивається не від первісно-общинної стадії на шляху перетворення мавпи в людину, а від найвищої – Золотої епохи, деградуючи від навищої до найнижчої, сучасної, зменшуюючи релігійнісь від 100% на початку до 25% в су-часну епоху і скоротивши життя на землі для кожної людини від 100 000 років на початку(Золота епоха) до 100 років в сучасну епоху (Калі-юга).
8. Сучасне людство потребує найкращих ліків від матеріалізму, які надає Всевишній Господь у Ведичній літературі (до Ведичної літератури умовно можна віднести і Біблію, Коран та інші релігійні книги, крім вигаданих і рафінованих людством).
РЕКОМЕНДАЦІЇ
1. Рекомендувати кафедрам філософії НАН України, як найбільш толерантним і неупередженим експертам ознайомитися з основними джерелами Вед;
2. Рекомендувати кафедрам філософії НАН України визнати Верховну Особистість Всевишнього Бога, Парабрахмана, Бгагавана і Його локалізований аспект Параматму (Отець Небесний за Християнськими канонами), що супроводжує кожну індивідуальну живу істоту Джіву (Джіватму, Атму, або Брахмана (Святого Духа за християнською аналогією)) як складову Всевишнього Бога у трьох Особах (Бгагаван (Верховна Божественна Особистість), Параматма(Локалізований аспект Бога, або Отець Небесний) і Брахман (Відокремлена експансія Всевишнього Бога, Святий Дух)) і як носіїв найвищої Свідомості: Всевишнього Бога, Свідомість якого присутня у всіх тілах, атомах і елементарних частках і індивідуальної живої істоти, Джіви, сві-домість якої розповсюджена в межах конкретних фізичних тіл, які надає Джіві Верховний Господь.
3. Рекомендувати кафедрам філософії НАН України разом з Духовною Академією Міжнародного Товариства Свідомості Крішни (ISCCON) створити Наково-Теологічну Раду з науковців і брахманів як визнаних міжнародних духовних авторитетів для формування планів для корекції освітянської літератури і міжкофесійної взаємодії світових релігій.
4. Рекомендувати кафедрам філософії НАН України широко сприяти міжрелігійному діалогу між світовими релігіями і екуменізації людства.
ДЖЕРЕЛА
1. Є.М.Причепій, А.М.Черній, В.Д.Гвоздецький, Л.А.Чекаль, Філософія, посібник, -К.:Видавничий центр “Академія”, 2001, -575 с., (монографія);
2. Бгагавад-гіта як вона є, БХАКТІВЕДАНТА БУК ТРАСТ, -913 с., (монографія);
3. Шрі Чайтан`я Чарітамріта, ББТ, -1439 с., (монографія);
4. Чарських І.Ю., Міжнародні відносини і зовнішня політика, (1979-2000), програма загального курсу, для студентів спеціальності "міжнародні відносини" денної і заочної форми навчання, Донецьк, 2000, -42 с., (програма);
5. МЕГАТРЕНДИ ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ В РОЗБУДОВІ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ТА МІСЦЕ В НЬОМУ УКРАЇНИ І РОСІЇ, В.П.Кузьменко, стаття з інтернету;
6. Крах теорії еволюції Дарвіна, Дарвінізм і матеріалізм, стаття, Сайт Islam.ru;
7. О.В.Ступніков, ВЕДИ Й УКРАЇНА, 1995, Портал “Мир Харе Кришна”;
8. Клаус Клостермайер, Заперечення "теорії вторгнення аріїв" і перегляд Історії стародавньої Індії, стаття з сайту;
9. Майкл Кремо, Ричард Томсон. Неизвестная история человечества, “Философская книга”, 1999, -494с, моногра-фія;
10. Віталій Надурак, ГЛОБАЛІЗАЦІЯ В КОНТЕКСТІ КОНЦЕПЦІЇ НООСФЕРИ, Стаття з сайту;
11. А.Ч.БХАКТИВЕДАНТА СВАМИ ПРАБХУПАДА, Диалектический спиритуализм или Ведический взгляд на Западную философию, ББТ, 2 тома, -264с., -313с., монографія;
12. Р.Л.ТОМПСОН Механистическая и немеханистическая наука, исследование природы сознания и формы, М., -301с., монографія;